Демократизація суспільних відносин і загрози народовладдя в перехідних суспільствах

Вступ.

1. Демократизація суспільно-політичного життя і формування української політичної нації.

2. Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Світовий досвід переконує, що демократичні перетворення в будь-якій країні неможливі без їх наукового обґрунтування. Отже, для України, як і для інших перехідних суспільств, органічне поєднання новітніх наукових досліджень з практикою має стати основою стратегії реформування, яка б відповідала соціокультурним особливостям українського народу і забезпечила реалізацію його творчого потенціалу. А це, у свою чергу, потребує ґрунтовного вивчення як західних, так і інших моделей суспільно-політичної трансформації.

Історія вчить, що демократія може успішно виконувати свою соціальну роль лише тоді, коли вона перетворюється із „суспільства спостерігачів” на „суспільство участі”. В теоріях демократії участь розглядається як дієвий засіб розширення поля громадянської ініціативи і творчості, обмеження влади еліти й бюрократії, як діяльність, що сприяє гармонізації суспільних відносин і, в цілому, розвитку людини. З демократією несумісні як тотальне залучення всього населення до політики, так і повне усунення від неї широких народних мас.

Проблема кількісних і якісних характеристик демократії є однією з ключових в її теорії. Найбільш рельєфно ця проблема висвітлювалася в працях представників елітарних та колективістських концепцій, а також концепції демократії участі Г. Москі і В. Парето, Й. Шумпетера, К. Пейтмен, Б. Барбера, Д. Ціммермана. Вагомий вклад у вироблення оптимальних моделей участі зробили Р. Даль, А. Лейпхарт, Д. Сарторі, С. Хантінгтон, Ф. А. фон Хайєк. На пострадянському просторі ця проблема перебуває в полі зору таких дослідників, як Д. Гончаров, В. Горбатенко, О. Ковлер, А. Колодій, О. Куценко, А. Мельвіль, О. Чемшит.


1. Демократизація суспільно-політичного життя і формування української політичної нації

Особливості переходу українського суспільства до демократичних форм облаштування суспільно політичного життя зумовлені тим, що демократичні перетворення вимушено спиралися на пострадянські соціальну структуру та політичну культуру громадян. На сучасному етапі державотворення демократичним перетворенням перешкоджають проблеми, пов’язані з послабленням консолідації українського суспільства, посиленням розмежування суспільства по вектору Схід Захід, конфронтацією бачень перспектив і оцінок поточних суспільно-політичних процесів. Особливого значення в цьому випадку набуває проблема дисбалансу між публічною та приватною активністю громадян: недостатня активність громадян у публічній сфері супроводжується активним використання інституціолізованих зв’язків для досягнення приватних цілей. Все це спричиняє зростання «тіньової сфери», корумпованості і, як наслідок, брак довіри до влади. Необхідність вирішення зазначених проблем визначить на перспективу ключовим завданням державної політики у цьому напрямку створення умов для спрямування активності громадян в публічну сферу. Це дозволить широко репрезентувати актуальні суспільні проблеми та досягти компромісу в існуючому конфлікті інтересів різних соціальних верств.

Сьогодні більшість громадян України не має ні соціокультурного досвіду (знань, вмінь та навичок), необхідного для участі в демократичному політичному житті, ні матеріального та часового надлишку, який би міг би бути інвестованим в демократичні проекти. До того ж відмінні у представників різних генерацій очікування від поточних суспільних перетворень посилюють розбіжність поглядів на майбутнє та провокують до альтернативних громадянству форм консолідації (етнічна, регіональна, корпоративна тощо). Внаслідок цього демократизація українського суспільства вимагатиме не лише забезпечення економічним зростанням, а й підкріплення заходами, спрямованими на становлення і розвиток демократичної культури на засадах спільного громадянства, що дозволить подолати альтернативні форми соціальної консолідації.

На шляху формування української політичної нації мають бути сформовані відповідні демократичні механізми, здатні спрямувати конфліктну енергію в напрямку демократичних проектів. Демократизація суспільно-політичного життя вимагатиме створення таких умов, за яких громадська ініціатива набуватиме дієвих форм. Це стимулюватиме розробку і запровадження наступних заходів:

1. Формування демократичної культури громадян шляхом підтримки громадських ініціатив, спрямованих на розв’язання неполітичних проблем (екологічних, соціальних, культурних тощо) та створення мережі консультаційно-освітянських центрів і громадських приймалень.

2. Створення сприятливих умов для становлення громадянського суспільства. Тут слід очікувати удосконалення процедур репрезентації інтересів громадян в публічній сфері, розробки нормативно-правової бази регламентації діяльності громадських організацій та забезпечення їхнього представництва в ЗМІ.

3. Налагодження партнерських взаємин між органами державної влади та широкими верствами громадськості. Дієвими шляхами вирішення цього завдання з боку держави стануть законодавче врегулювання механізмів взаємодії державних інститутів з громадськими організаціями, чітка формалізація і дієвість процедури впливу громадян на обраних ними депутатів усіх рівнів, реальне забезпечення пріоритетності для держави, її органів та посадових осіб усіх рангів прав і свобод громадян[4, c. 15-18].

Громадянське суспільство – надто широке явище, щоб висувати до нього конкретні вимоги, як це намагаються подати деякі політики. Його визначають як розгалужену мережу вільних асоціацій громадян, так писав про громадянське суспільство Алексіс де Токвіль, досліджуючи демократію в Америці. Воно не може обійтися без соціального капіталу, як справедливо наголошував Роберт Патнем. Воно не може обійтися без міжособистісної довіри, без віри в можливість впливати на політичну систему, віри в позитивні наслідки такого впливу.

Разом з тим, варто пам’ятати, що громадянське суспільство не покликане створювати опозицію державній владі – воно займає лише ту сферу, до якої не може втручатися держава. Мова йде про родинні стосунки, віру, різного роду прояви асоціативного життя людей. І тільки за певних умов, захищаючи інтереси своїх членів, громадянське суспільство може виконувати наглядову функцію за ефективністю здійснення владних повноважень. Адже держава має свої власні механізми контролю – для цього існують спеціальні виборні посади, розподіл влади на три гілки, які діють як противаги одна одній.

У нас же намагаються незвичним чином етатизувати поняття громадянського суспільства і ввести його в державний дискурс. Наприклад, один з дослідників громадянського суспільства і політик – Володимир Литвин в статті в газеті “День” висловив переконання, що “з погляду теорії, громадянське суспільство – це необхідна складова сучасної демократії, яка суто відображає ідею правління народу, коли через найрізноманітніші форми організації і самоорганізації суспільного життя люди прагнуть інституювати власні інтереси та реалізувати їх через громадську діяльність і водночас впливати на державну владу, аби та адекватно реагувала на постійно змінювані суспільні відносини, потреби, пріоритети тощо”.

Якщо стосовно “складової демократії” ще можна погодитися, то з тим, що це “відображає ідею правління народу” рішуче не погоджуюся. Можна засумніватися у такому розумінні громадянського суспільства, оскільки навряд чи людина народжується тільки для того, щоб відправляти свій громадський обов’язок шляхом голосування на виборах чи через створення груп тиску на державну владу. У людей є ще й інші турботи – сім’я, друзі, туристичні збори – які не завжди реалізуються через державний механізм. Otium post negotium – говорили римляни, вказуючи на те, що після справ публічних у них є час для себе, для власного розвитку[2, c. 4-6].

Не дивлячись на це, українські політики заполітизовують проблему громадянського суспільства і намагаються загнати його у формальні рамки політичної системи, де на межі з державою воно тільки й може реалізувати себе. Так, наприклад, Володимир Литвин продовжує у своїй статті (правда, з посиланням на Володимира Фесенка), що громадянське суспільство – це “паралельна державі і заснована на самоорганізації спільнота, каркас якої ... складають політичні партії і громадські організації”. Але ж каркас створюють якраз не політичні партії – стосовно них виникає найбільше питань, чи належать вони до громадянського суспільства. Навпаки, його каркасом є тепло людських сердець, як про це писав Роберт Патнем. Навіть акцент на громадських організаціях, як основній одиниці громадянського суспільства, є лише одним з підходів для визначення цього поняття.

Громадянське суспільство охоплює всю сукупність існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними і які перебувають поза сферою впливу держави, стверджує професор Сергій Рябов. Тобто, не варто намагатися поставити громадянське суспільство під контроль політичної системи – його потрібно максимально вивести з цієї сфери, аби забезпечити недоторканість приватного життя.

Натомість, влада робить все навпаки. Так, наприклад, у жовтні 2002 року Президент Леонід Кучма підписав Указ “Питання Комісії зі сприяння розвитку громадянського суспільства”, в якому основними завданнями Комісії визначив:

забезпечення узгодженості дій щодо проведення політичної реформи і проведення відповідних консультацій між об'єднаннями громадян та органами державної влади для досягнення консенсусу в цій сфері;

сприяння формуванню інститутів громадянського суспільства на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності, організації і проведенню громадянських форумів у регіонах України та всеукраїнського громадянського форуму;

підготовка пропозицій щодо залучення громадськості до здійснення контролю в усіх сферах функціонування держави, сприяння реалізації зусиль об'єднань громадян, що спрямовані на запобігання порушенням законодавства у соціально-політичній сфері;

сприяння становленню суспільного телерадіомовлення, що ґрунтується на широкому представництві різних верств суспільства[8, c. 58-60].


2. Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Київський інститут східної лінгвістики і права за участю редакцій журналів „Політичний менеджмент” і „Віче” провели методологічний семінар „Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні”. На обговорення було винесено проблеми: яким критеріям має задовольняти суспільство, щоб його можна було кваліфікувати як громадянське; співвідношення суспільства і держави; вірогідні сценарії розвитку громадянського суспільства і народовладдя в Україні.

З доповідями на семінарі виступили завідуючий відділом теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень доктор філософських наук Фелікс Рудич („Громадянське суспільство та народовладдя: методологічний контекст”) та головний науковий співробітник Інституту член-кореспондент НАН України Микола Михальченко („Методологічні проблеми дослідження взаємодії соціально-правової держави і громадянського суспільства”).

Як зазначив професор Фелікс Рудич, винесена на обговорення проблема є не тільки об’ємною, а й надзвичайно складною, комплексною. Комплексність полягає в тому, що при вирішенні її так чи інакше порушується низка ключових питань. Зокрема таких, як співвідношення суспільства і державної влади, прав і обов’язків громадян перед державою та обов’язків держави перед громадянами; правового регулювання суспільних відносин; діяльності політичних партій і громадських організацій; місця та ролі засобів масової інформації.

У цьому контексті є цілком логічним зацікавлення проблемою вчених-політологів – як зарубіжних, так і вітчизняних.

Історія політичної думки свідчить про багатоманітність підходів теоретичного розвитку проблеми громадянського суспільства, та, за великим рахунком, їх можна звести до двох. Перший: громадянське суспільство – це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий: громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою в цілому.

На думку професора Ф. Рудича, у методологічному контексті продуктивним є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави. Його становлення відбувається в тісному зв’язку з становленням її як правової, соціальної, демократичної. Громадянське суспільство – це суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян. Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, погляди. На межі ХХ і ХХІ століть така ідея в методологічному контексті стає панівною[6, c. 25-29].

Що стосується України, то доповідач бачить кілька сценаріїв розвитку в ній громадянського суспільства.

І. Згортання громадянського суспільства і реставрація в якомусь вигляді тоталітарного режиму.

ІІ. Консервація на тривалий час існуючого стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління.

ІІІ. Поступовий, еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства.

Останній сценарій вчений вважає найвірогіднішим. Хоча й не виключає можливості двох інших.

Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв’язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них – удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики. Влада, говорить доповідач, є однією з фундаментальних засад суспільства. Але до владних структур знахабніло лізе кримінальна і напівкримінальна корумпована буржуазія. Люди, працьовиті, енергійні, високої культури та інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки і належної винагороди за сумлінну працю. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного середнього класу – основи громадянського суспільства.

За таких умов роль держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі його інститути потребують сильної державної влади, яка б створювала правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи.

Професор Микола Михальченко, також відзначивши посилення уваги науковців до взаємодії держави і громадянського суспільства, зауважив, що нині на перший план висувається проблема визначення методологічних підходів дослідження цих питань. Необхідно чітко окреслити категоріально-понятійний апарат, за допомогою якого досліджується соціально-правова держава, громадянське суспільство та їх взаємодія[7, c. 61-63].

У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і понять визначені: держава, влада, соціальна держава, правова держава, конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об’єкт і суб’єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи різних країн дають сутнісно різні його визначення.

Вчений звернув увагу, що в останні п’ятнадцять років науковці широко обговорюють питання, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство – сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує. Останнім часом все більш підтримується положення, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

На думку доповідача, щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, в суспільстві має діяти система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен із суб’єктів спільного соціального організму – суспільства повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків та виконувати свої соціальні функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні, ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати різницю у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.

В Україні, зазначає М. Михальченко, побутує кілька підходів до визначення громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони. Але доповідач категорично відкидає як деструктивну позицію: „В Україні громадянського суспільства немає”. Такі твердження, вважає він, свідчать про політичну та юридичну неосвіченість.

Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два типи – американо-англійський та континентально-європейський. В Україні, на думку М. Михальченка, використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи. Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації.

Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства.

І найгостріше питання – чи є держава його складовою? Професор І. Кресіна вважає: якщо громадянське суспільство відокремити від держави і визнати його формою реалізації тільки приватного інтересу, як пропонують деякі дослідники, то втрачають сенс будь-які дискусії стосовно участі громадян у здійсненні державної влади, ухваленні важливих політичних рішень – тобто стосовно питань народовладдя, його суб’єктів та меж їх політико-правової діяльності. Якщо ж визнати державу складовою громадянського суспільства як результат його діяльності, то цілком коректно говорити про народовладдя як систему демократичних процедур і механізмів участі громадян у прийнятті політичних рішень, закріплюваних на рівні державної влади[3, c. 470-472].

Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу на суспільне життя є громадська думка. Вона дістає виявлення через такі інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення, колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи, петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове закріплення. А тому одним з найважливіших напрямків розвитку українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери громадянського суспільства.

Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Дергачов зосередив увагу на проблемі критеріїв оцінки рівня демократичності держави, в першу чергу – на її позанаукових оцінках. Побутує кілька варіантів розуміння демократії і практичного ставлення до її вимог: кланово-олігархічний, чиновницький та комуністичний. Вони користуються здебільш однаковими аргументами, посилаючись на національну специфіку та суверенне право тлумачити принципові питання на власний розсуд, щодо яких, тим часом, існують загальновизнані судження. Якщо додати до цього низьку самокритичність, бажання видавати бажане за дійсне, спроби звести все до формальностей, навіть до декорацій, та ще й прагнення подбати про власний імідж, а „по дорозі” заплямувати конкурентів, то матимемо пояснення поширеного у нас сприйняття зарубіжних оцінок наших суспільно-політичних процесів і стану нашої демократії.

На переконання О. Дергачова, звернення політологів до строго наукового визначення критеріїв та методики оцінки рівня демократії має вирішити крім суто наукової ще й інші проблеми, а саме: заповнити лакуни знання про демократичний устрій і нівелювати свідомі спроби підмінити поняття, заплутати ситуацію і дискредитувати демократію як таку. В суто практичному плані це може слугувати й оптимізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики, якщо вони справді базуються на європейському виборі. Універсалізація засад внутрішнього життя в Європі дедалі тісніше поєднує можливості партнерства з моделлю національного розвитку і стає основою вирішення питань міжнародної безпеки та поглиблення співпраці. Отже, реальне зближення з об’єднаною Європою перетворюється для нас на нагальну потребу, ігнорування якої означатиме ізоляцію та маргіналізацію країни.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, зазначає О. Дергачов, виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Але в Україні така практика „трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати екзамен на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до наробок світової, передусім європейської цивілізації є неминучим”[5, c. 68-71].


Висновки

Довгий час в Україні була поширена думка, що розвиток демократичних інституцій є результатом розвитку саме громадянського суспільства. Проте, така думка не може бути прийнятою беззастережно не тільки в умовах перехідного суспільства, але і в країнах з вже усталеною демократією. Більше того, для західних науковців до сих пір є нерозв’язаним питання про те, наскільки широкий загал може впливати на формування політичного режиму в країні. З одного боку, теорія політичної культури Альмонда і Верби говорить, що тип політичної культури адекватний типу політичного режиму, який існує в країні, а життєздатність демократичних інституцій значною мірою залежить від віри громадян в можливість впливати на політичні рішення, від відчуття позитивної дії такого впливу і на довірі до своїх співгромадян. Країни з таким типом політичної культури, який ідентифікують, як громадянський, вважаються найбільш стійкими і стабільними в плані дотримання демократичних свобод і цінностей.

Більшість ознак громадянської політичної культури не мають більш-менш визначного впливу на зміни в бік демократичності. Більше того, одна з ознак – міжособистісна довіра – точно є наслідком саме демократичних перетворень, і аж ніяк не навпаки.

Єдина можливість для громадянського суспільства в Україні розвивати демократію – створювати тиск на виборних посадовців на місцевому рівні, від яких і залежить наше повсякденне життя – чисті під’їзди, прибрані вулиці, нормально працюючі школи і дитячі садки. І якщо громадянське суспільство справиться з цією задачею, воно буде більш готовим розв’язувати (або принаймні відчуватиме свою компетентність) стосовно питань національного значення.


Список використаної літератури

1. Бабкіна О. Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства//Віче. - 2007. - № 13 (Лип.). - C. 25-29.

2. Горбатенко І.А. Політологія як основа демократизації і соціокультурного розвитку українського суспільства //Віче. - 2007. - № 16. - C. 4-6

3. Крюков О. Демократизація суспільства та розвиток еліти/ О. Крюков //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 4.. - C. 470-475

4. Латигіна Н. Передумови демократизації суспільства: основні підходи //Персонал. - 2005. - № 3. - C. 15-18

5. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства //Політичний менеджмент. - 2005. - № 2. - C. 68-77

6. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість //Право України. - 2005. - № 7. - С.25-29

7. Прокопюк В.С. Громадянське суспільство і демократизація //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2000. - Вип. 32: Філософія. Політологія. - C. 61-63

8. Циба В. Демократичні перетворення в країні: Діалектичні і соціально-психологічні аспекти //Політичний менеджмент. - 2003. - № 3. - C. 56-70

9. Шевченко Г. Демократизація суспільства крізь призму синергетики //Вісник Національної академії наук України. - 2007. - № 4. - C. 53-55

загрузка...
Top