Демографічний стан та трудові ресурси

Вступ.

1. Вплив сучасної демографічної ситуації в Україні на стан трудових ресурсів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

2. Організаційно – економічні засади діяльності служб зайнятості та працевлаштування.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Успішність динаміки соціально-демографічного розвитку України, реалізації зазначених державних програм залежить від збалансування загальнодержавної політики з регіональною. Ця обставина викликає необхідність аналізу демографічного стану окремих регіонів України за період, що минув від найпрезентативнішого зрізу ситуації в Україні - Всеукраїнського перепису 2001 року. Метою даної роботи є простеження динаміки соціально-демографічного розвитку в Україні. Продемонстровано основні напрямки діяльності місцевих органів влади щодо подолання демографічної кризи, зроблені висновки про сучасний стан та перспективи соціально-демографічного розвитку регіону. Використано новітні статистичні дані та матеріали преси.

До групи регіонів з відносно сприятливою демографічною ситуацією входять АР Крим, Вінницька, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Чернівецька області, міста Київ та Севастополь. При цьому у таких регіонах, як АР Крим, Закарпатська, Миколаївська, Рівненська області та м. Київ існує тенденція до погіршення демографічних показників починаючи з 1989 року.

В умовах подальшого подорожчання життя, політичної нестабільності результативність цих заходів ризикує бути зведена нанівець. В таких умовах головним чинником збільшення населення може стати міграція. На наш погляд, до використання імміграції як чинника покращення демографічної ситуації слід ставитися обережно. В умовах великих соціально-економічних проблем для корінного населення це може викликати соціальну напругу. Зокрема, недоцільно проводити масове надання мігрантам з інших країн українського громадянства.


1. Вплив сучасної демографічної ситуації в Україні на стан трудових ресурсів

Населення, його соціальне самопочуття та розвиток є визначальною ознакою суспільства, основою могутності держави. Тому демографічна сфера завжди є об'єктом пильної уваги політиків та громадськості. В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зниження тривалості життя і народжуваності, від'ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев'яностих років.

Трудовий потенціал України, як і будь-якої іншої країни, є складною соціально-економічною категорією, головним компонентом якої виступають фізичні параметри відтворення населення — природної основи трудового потенціалу. Йдеться про демографічний вимір трудового потенціалу, яким останній, безумовно, не вичерпується. Відтворення населення і його трудових ресурсів — це тільки один із компонентів, хоч і дуже важливих, трудового потенціалу, який на кожному історичному етапі є втіленням усієї культури нації, держави, народу, що пройшов складний шлях свого розвитку під впливом ендогенних і екзогенних факторів.

Стратегічне значення демографічного фактора має непересічне значення для майбутнього розвитку держави. Тому у практику державного управління необхідно запровадити принципи орієнтації розвитку країни, передусім на інтереси населення та сім'ї, на забезпечення умов їх всебічного розвитку і реалізації. Центральну роль у цьому мають відігравати:

- подолання бідності, запобігання розвиткові хронічної та успадкованої бідності на основі зростання доходів та рівня життя всього населення;

- глибоке реформування сфери праці, оскільки саме тут формуються провідні важелі репродуктивних і міграційних настанов, вітальної поведінки, здорового способу життя;

- забезпечення ефективної зайнятості, яка має стати надійною гарантією належного рівня життя не тільки для самого працюючого, а і для його утриманців.

Незважаючи на певні позитивні зрушення, демографічна ситуація в Україні залишається складною. Відсутні об'єктивні підстави призупинення існуючої тенденції скорочення загальної чисельності населення. У цій ситуації напрями демографічної політики держави мають спрямовуватися передусім на підвищення рівня та поліпшення якості життя населення. Акценти варто робити не на кількісних, а на якісних параметрах демографічного відтворення. Необхідно сконцентрувати зусилля на вирішенні поточних і стратегічних завдань - економічному забезпеченні відтворення населення, належному соціальному захисту сімей з дітьми та осіб похилого віку, поліпшенні екологічної ситуації, зниженні виробничого та побутового (передусім, пов'язаного з транспортом) травматизму, популяризації здорового способу життя (зниженні масштабів тютюнопаління, особливо серед молоді, формуванні культури вживання алкогольних напоїв), забезпеченні доступності якісної медичної допомоги та освіти, що, зрештою, стане вагомим підґрунтям для переходу до сучасного режиму відтворення населення і підвищення тривалості повноцінного активного його життя[5, c. 8].

Однак, починаючи з 2001 року, середня тривалість життя початку збільшуватися. У той же час ріст кількості осіб літнього віку й зменшення активної репродуктивної й працездатної складової є загальною демографічною тенденцією розвинених країн.

Ці фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні. З обліком цього, підкреслює Президент, перед парламентом і урядом України коштує завдання розробити й затвердити цього року Комплексну програму активізації національної демографічної політики до 2025 року. Реалізація цієї програми повинна стати визначальним пріоритетом діяльності органів виконавчої й законодавчої влади як у центрі, так і на місцях.

Особливо важливим повинне стати підвищення рівня наукових досліджень по актуальних проблемах демографічної політики, їхнє кваліфіковане забезпечення.

Поряд зі створенням необхідних економічних умов зусилля повинні бути сконцентровані на включенні демографічних пріоритетів у духовну сферу суспільства. Так, проблему популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних наставлянь необхідно поставити в ранг державної політики[4, c. 64].

Урбанізація позитивно позначається на якісних параметрах трудового потенціалу, зокрема на його освіті, професійній підготовці та ін. Згідно з даними перепису населення, проведеного у 1989 р., на 1000 чоловік міського населення у віці 15 р. і старше 869 чоловік мали вищу і середню (повну і неповну) освіту, у сільського населення цей показник становив 643 чоловіки. Це досить високий освітній ценз трудового потенціалу, який потрібно зараховувати до його позитивних ознак. А втім, в Україні у 1992/93 навчальному році навчалося у загальноосвітніх школах 708,8 тис. чоловік, у професійних навчально-виховних закладах—653 тис., у вищих навчальних закладах системи підготовки молодших спеціалістів — 719 тис., у вищих навчальних закладах — 856 тис. чоловік. Наведені факти, виявлені залежності не розкривають усіх причин та тенденцій розвитку демографічного компонента трудового потенціалу. Через те вони не можуть відтворити повністю складної картини розвитку трудового потенціалу, тим більше у віддаленій перспективі, незважаючи на те, що окремими фахівцями такі спроби робилися. Навіть не вникаючи в точність демографічних прогнозів, не можна не звернути увагу на те, що вони не враховують усіх чинників негативного впливу на трудовий потенціал населення. Демодослідники вдало маніпулюють статевовіковими шкалами, не маючи змоги передбачити з належною точністю захворювання і смертність, зумовлені екологічними чинниками. У цьому зв'язку варто зауважити, що визначення кількості населення працездатного віку на той чи інший період — це ще далеко не точно розраховані трудові ресурси. Адже під впливом погіршення навколишнього середовища виникають і розвиваються хвороби, що позбавляють людей працездатності. Від екологічних забруднень помирає багато людей у працездатному віці, народжуються інваліди і т.д. Отже, за допомогою демостатистичних розрахунків аж ніяк не вдається з належною точністю запрограмувати розвиток населення. Для цього потрібен досконалий інструментарій наукового аналізу, який необхідно розробляти в межах екогомології, тобто науки про взаємодію населення і навколишнього природного середовища.

В Україні протягом останніх років екогомологічні дослідження почали проводитися із широким залученням медичних, статистичних і соціологічних обстежень. Узагальнені результати таких обстежень є у наукових публікаціях і дисертаціях. Вони свідчать про погіршення якісних параметрів природного середовища і його негативний вплив на відтворення трудового потенціалу населення. Відомо, що територія України перенасичена забруднювачами, вона оголошена зоною екологічного лиха. Негативні впливи для здоров'я людей різко поглибила Чорнобильська катастрофа. Економічна криза, що триває вже кілька років, обмежує можливості протистояти впливу екосистем на відтворення трудового потенціалу нації, змушує молоду українську державу вдаватися за допомогою до світового співтовариства, яке повинно активніше сприяти виживанню української нації. Отже, при з'ясуванні особливостей і закономірностей розвитку трудового потенціалу населення потрібно враховувати якомога більше факторів, бо тільки таким чином можна пізнати всю складність об'єктивної реальності. Сучасний стан в Україні, коли говорити про населення і його трудовий потенціал, невтішний. Аналіз цього стану треба проводити, керуючись багатьма науковими принципами, обґрунтовуючи дійові заходи, спрямовані на подолання негативних тенденцій у відтворенні трудового потенціалу України.


Висновки

Виходячи з аналізу демографічної ситуації, у перспективі необхідно очікувати зменшення приросту трудових ресурсів і переорієнтовуватися на впровадження трудозберігаючих технологій, підвищення продуктивності праці.

Чисельність, якість та зайнятість трудових ресурсів – основні показники, які характеризують трудоресурсну ситуацію в країні.

У даних умовах велике значення має поліпшення якісного складу працюючих. Якісні характеристики трудового потенціалу можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних, науково-технічних та ін.

Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб до 40 років з високим рівнем освіти. Останній показник – кількість людей з вищою і середньою освітою (у нашій країні досяг 90%) – увійшов до числа 3-х основних критеріїв, прийнятих ООН для визначення рівня “людського розвитку країни”. Необхідно зазначити, що за цим показником у 1992 р. Україна займала 42 місце в світі.

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України в народному господарстві досить високий. Про це свідчить рівень освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвиненим країнам світу.

Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 30 млн. чол. (2006р.), з них зайнято в народному господарстві 23 млн. чол. (у 1991 – 25 млн.).


Список використаної літератури

1. Андрієнко В. Чи є демографічна криза в Україні?/ В. Андрієнко //Праця і зарплата. - 2005. - № 41. - C. 5

2. Богданович В. Шляхи подолання демографічної кризи в умовах соціально-економічних трансформацій //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 4. - C. 207-214.

3. Голубєва І.Є. Молодь у відтворенні населення: теоретико-методичні підходи дослідження //Економіка АПК. - 2005. - № 7. - С.140-145.

4. Демографічна криза: світоглядні та біоенергічні аспекти здоров‘я //Слово Просвіти. - 2007. - № 8. - C. 7

5. Крючков Г. Демографічна криза в Україні: причини і наслідки //Персонал. - 2003. - № 4-5. - C. 8

6. Лібанова Е. Як подолати демографічну кризу //Праця і зарплата. - 2007. - № 12. - C. 4-5

7. Лібанова Е. Демографічний колапс //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2004. - № 34. - C. 2-4

8. Пащенко І. Україна вимирає: (Демографічна криза в Україні)/ Іван Пащенко //Сільські вісті. - 2003. - 23 травня. - C. 1

9. Сергієнко О. Людські ресурси України. Демографічна криза та демографічна політика //Україна: аспекти праці. - 2002. - № 5. - C. 37-41


Вступ

Для осмислення системи зайнятості, що склалася в Україні, її концептуальних засад потрібна ретроспектива в недалеке минуле, коли панівними були погляди, згідно з якими найвищим здобутком вважалося досягнення повної зайнятості працездатного населення. Треба сказати, що повна зайнятість працездатного населення хіба що декларувалася, бо її ніколи не було насправді. Не випадково статистичні органи фіксували з року в рік кількість працездатних, що були незайняті у суспільному виробництві, або ж зайнятих у домашньому господарстві. Цих величин ніхто точно не знав, оскільки між офіційною статистикою і реальністю були великі розходження. Крім того, економісти фіксували великі внутрішньо виробничі резерви робочої сили, розвивали концепцію "дрейфуючої зайнятості", яка на промислових підприємствах оцінювалася в 15-20%. У сільському господарстві сезонний характер робіт вивільняв працівників або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час. Офіційна економічна наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в планово-командній системі, визнавала наявність різних видів резервів трудових ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами безробіття.


2. Організаційно – економічні засади діяльності служб зайнятості та працевлаштування

Зайнятість населення – це рівень забезпечення працездатного населення робочими місцями та участь його у суспільно корисній праці. Зайнятість трудових ресурсів відображає рівень використання трудового потенціалу працездатного населення.

Офіційно зареєстровано безробітних (до яких відносять громадян працездатного віку, що не мають роботи відповідно до їх кваліфікації) 1 млн. 300 тис. чол., у стані прихованого безробіття (працюють неповний робочий день, тиждень, сезонно, у відпустках без утримання) – близько 6 млн. чол.

Однією з важливих характеристик зайнятості є розподіл працюючих між сферами господарства, тобто структура зайнятих. В Україні вона не дуже прогресивна: у невиробничій сфері зайнято лише 27-28% працездатного населення, решта – у виробничій, тобто більше 70%.

Структура зайнятих значно диференціюється за регіонами України. Так, у Донбасі і промисловому Придніпров’ї відповідно до структури їх господарства вища частка зайнятих у промисловості, в Західному регіоні – в сільському господарстві, в приморських областях – у невиробничій сфері (порівняно з їх показниками по Україні). Неоднаковий і регіональний рівень забезпеченості трудовими ресурсами. Максимальний він у західних областях.

В умовах переходу до ринкової економіки раціональне використання трудових ресурсів, обмеження швидкого зростання безробіття – одна з важливих соціальних проблем. Для цього потрібен механізм економічно-ефективного використання трудових ресурсів. Він дасть можливість розв’язати галузеві та регіональні проблеми раціонального їх використання (“старіння” трудових ресурсів, безробіття, нерівномірне розосередження по території).

Розв’язання проблеми прямо пов’язано з:

– структурно-технологічною перебудовою господарства України;

– скороченням трудоємних галузей і витрат живої праці;

– формуванням у регіонах ринків праці;

– розвитком приватного сектора, малого бізнесу, біржової інфраструктури для створення нових робочих місць;

– підвищенням якості (рівня) життя.

Служба зайнятості в Україні впроваджена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 „Про утворення державної служби зайнятості населення України”. Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про Державну службу зайнятості, згідно якому Державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, впроваджених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації; працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян. Таким чином, законодавство про зайнятість населення регламентує функціонування ринку праці, який формується в Україні в результаті розвитку ринкових відносин. Згідно з Положенням Державна служба зайнятості України складається з таких структурних одиниць:

· Державного центру зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України;

· Кримського республіканського центру зайнятості, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних в містах центрів зайнятості;

· обласних центрів професійної орієнтації;

· обласних учбових закладів професійної підготовки незайнятого населення;

· інформаційно-обчислювальних центрів;

· територіальних і спеціальних бюро зайнятості;

· центрів трудової реабілітації[2, c. 13-15].

Оскільки Державний центр зайнятості вирішує проблеми, пов’язані передусім з проведенням загальнодержавної політики, реалізацією великих програм зайнятості, створенням єдиної державної інформаційно-довідкової системи, більшість функцій по регулюванню ринку праці передається, безпосередньо, на місцях обласним, міським і районним центрам. Є три основні напрямки процесу формування механізму зайнятості населення:

1. зайнятість населення;

2. формування ринку робочої сили;

3. регулювання зайнятості і забезпечення соціального захисту населення.

Перший напрямок включає в себе встановлення чисельної вивільненої робочої сили , забезпечення працевлаштування вивільнених, формування механізму залучення незайнятого населення в суспільно-корисну діяльність і перерозподіл його з допомогою системи різноманітних сфер прикладання праці.

Другий напрямок включає встановлення категорії громадян, які потребують працевлаштування: безробітних в результаті вивільнення з виробництва, безробітних з раніше непрацюючих осіб, що отримують допомогу по безробіттю, і тих, хто згоден пройти підготовку і перепідготовку кадрів.

Третій напрямок передбачає створення і функціонування системи державної і регіональних (обласних) служб зайнятості. Через їх систему формується масив даних про вивільнених робітників з галузей народного господарства, збираються і концентруються дані про наявність безробітних.

Формування системи зайнятості і надання службами зайнятості послуг громадянам України здійснюється безкоштовно, за рахунок Державного фонду сприяння зайнятості.

Останніми роками за рахунок чисельності центрального й обласних апаратів у межах затвердженої штатної чисельності працівників посилено міські та районні підрозділи, де ситуація на ринку праці найскладніша. Зрозуміло, що ринок праці збільшуватиметься і щоб зберегти керованість процесами, необхідно і надалі розвивати службу зайнятості. Поки що наявна структура служби зайнятості дає змогу знаходити найефективніші підходи до вирішення принципових і загальних для різних регіонів питань, подавати допомогу регіонам з несприятливою ситуацією.

Згідно із законодавством державна служба зайнятості надає послуги із забезпечення зайнятості населення безплатно. Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок передбачених на такі цілі коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Основними завданнями державної служби зайнятості є:

• розробка і здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, які забезпечують зайнятість працездатного населення та матеріальну допомогу громадянам на випадок безробіття;

• систематичне вивчення процесів на ринку праці і у сфері професійної зайнятості та професійного навчання, а також складання необхідних прогнозів для розробки і впровадження заходів щодо регулювання ринку праці та зайнятості робочої сили;

• раціональне й ефективне використання Державного фонду сприяння зайнятості населення;

• контроль за дотриманням законодавства про зайнятість державними і громадськими органами, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності[6, c. 4-7].

Державна служба зайнятості відповідно до покладених на неї завдань:

• інформує населення про стан ринку праці, наявність вільних робочих місць і вакантних посад на підприємствах, в установах і організаціях, про послуги, що надаються службою зайнятості;

• консультує громадян з питань одержання роботи, у тому числі в інших населених пунктах держави, умов і оплати праці;

• інформує та консультує власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи щодо наявності незайнятої робочої сили на відповідній території, можливості забезпечення нею підприємств, установ і організацій, включаючи проведення переселення громадян і членів їх сімей з інших регіонів;

• веде облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, вільних робочих місць і вакантних посад, створює автоматизовані банки даних про потребу підприємств, установ і організацій у кадрах;

• здійснює добір і направлення на підприємства, в установи і організації незалежно від форм власності та господарювання працівників потрібних професій (спеціальностей) і кваліфікації, контроль за їхнім працевлаштуванням; веде первинний облік працевлаштування громадян, а також громадян, направлених на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку і оплачувані громадські роботи; сприяє створенню додаткових робочих місць на підприємствах, в установах і організаціях для громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також на територіях пріоритетного розвитку; розробляє прогнози щодо структури робочих місць, потреби підприємств, установ і організацій у працівниках за їх професійним складом та визначає на цій основі обсяги і напрями професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників та незайнятого населення; здійснює заходи щодо професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників і безробітних як у навчальних закладах системи служби зайнятості, так і в інших навчальних закладах з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів громадян з метою підвищення їхньої конкурентоспроможності на ринку праці;

бере участь у підготовці та реалізації державних і територіальних програм зайнятості, заходів щодо запобігання безробіттю; вносить до місцевих державних адміністрацій, виконавчих комітетів відповідних рад народних депутатів пропозиції про бронювання на підприємствах, в установах і організаціях до 5 % загальної кількості робочих місць для осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

бере участь в організації оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах, в установах і організаціях комунальної власності та за договорами на інших підприємствах, в установах і організаціях; реєструє безробітних, здійснює їх працевлаштування, а також виплачує допомогу по безробіттю, подає матеріальну допомогу безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, видає безвідсоткові позики для зайняття підприємницькою діяльністю;

виплачує стипендії громадянам, які за направленням служби зайнятості проходять професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку;

• готує пропозиції щодо визначення територій пріоритетного розвитку, де збільшення кількості робочих місць заохочується державою;

• інформує населення про наявність навчальних закладів, центрів, курсів, технічних шкіл, комбінатів, пунктів підготовки та перепідготовки кадрів, про умови навчання в них;

• здійснює роботу з питань організації професійної діяльності громадян України за кордоном;

• видає сертифікати комерційним організаціям, що надають послуги, пов'язані з профорієнтацією, підвищенням професійного рівня та підготовкою до роботи громадян за новою професією, а також сприяють працевлаштуванню громадян у період тимчасового перебування їх за кордоном;

• готує пропозиції про доцільність і можливість залучення та використання іноземної робочої сили, сприяє іноземним громадянам у професійній діяльності;

• здійснює контроль за дотриманням державними і громадськими органами, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання законодавства про зайнятість населення. Вживає заходів щодо запобігання незаконному використанню робочої сили;

• розробляє статистичну звітність про стан ринку праці, забезпечує її достовірність і своєчасне подання;

• веде облік та складає звіти про витрачання коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення.

Державна служба зайнятості сьогодні уособлює інноваційну модель поступального розвитку соціальної політики в Україні.

Соціальний захист служба зайнятості розглядає не тільки як систему послуг у підборі роботи та виплати допомоги по безробіттю, а в першу чергу як систему гідних умов праці й заробітної плати, легальної зайнятості, що забезпечує громадянам України соціальні гарантії.

Запорукою ефективної роботи є новітні технології державної служби зайнятості.

Єдина технологія обслуговування незайнятого населення (ЄТОНН) є передовим, єдиним такого масштабу напрацюванням у соціальній сфері. ЄТОНН створена у 1999 році.

Організація роботи кожного базового центру зайнятості України за ЄТОНН дозволила підвищити якість соціальних послуг, пропускну спроможність центрів, продуктивність праці працівників, забезпечити реалізацію концепції самодопомоги клієнтів, надання розгорнутої інформації роботодавцям і населенню.

З метою формування якісно нового рівня соціального захисту населення та створення інструменту інформаційного супроводження ЄТОНН розроблено та впроваджено в роботу Єдину інформаційно-аналітичну систему служби зайнятості України (ЄІАС), що базується на сучасних INTERNET-INTRANET технологіях.

ЄІАС – це глобальна інформаційна система, яка об'єднує всі центри зайнятості, розподіливши функції між ними за ієрархією.

Засобами ЄІАС забезпечується інформаційна підтримка управлінських рішень щодо надання послуг, фінансових потоків, організації роботи персоналу та документообігу.

Засобами ЄІАС створено уніфіковано оперативну базу даних про потребу в працівниках, пропозицію робочої сили і можливості професійного навчання в Україні. Єдиний інформаційний простір про вакансії та пропозицію робочої сили на базовому рівні (в режимі реального часу) дозволяє розширити зону пошуку для кожного клієнта не тільки в межах району, області, а й держави в цілому[5, c. 17-19].


Висновки

Державне регулювання зайнятості базується на теоретичних основах ринку праці, які розроблені як зарубіжними, так і вітчизняними ученими. Головною з теоретичних концепцій у даному разі є сучасна економічна теорія Дж. М. Кейнса і посткейсіанський її розвиток, хоча необхідність застосування у практичній діяльності класичного, неокласичного, марксистського, інституціональної та інших концептуальних підходів до аналізу ситуації виявляється неминучою. Це випливає і з самого визначення державного регулювання зайнятості. Його слід розуміти як сукупність цілеспрямованих форм, методів і напрямів активного впливу держави (в особі державних органів різного рівня) на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили, умови її продажу та використання. Державне регулювання зайнятості є частиною активної соціально-економічної політики держави.

Втручання держави в регулювання купівлі-продажу робочої сили шляхом раціональної системи забезпечення виробництва ресурсами праці необхідної якості із високими загальноосвітніми та кваліфікаційними характеристиками, — зменшить зростання безробіття, а також забезпечить значну частину безробітних засобами для існування [6, с. 3].

Законодавчо забезпечується комплексний підхід до проблем регулювання зайнятості. З цією метою має здійснюватися: проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки, прогнозування подальших змін якості і розподілу робочої сили, регулювання залучення і використання іноземної робочої сили в Україні через квотування і ліцензування, сприяння створенню додаткових робочих місць.


Список використаної літератури

1. Закон України „Про зайнятість населення” //Відомості Верховної Ради. – 1991. – с.170

2. Якобінчук В. Політика зайнятості та її вплив на зменшення рівня бідності в Україні //Україна: аспекти праці. – 2002. - № 3. – с.13-17

3. Кузьмин М. Аналіз державної політики зайнятості в Україні/ Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець,; Лабораторія законодавчих ініціатив. -К.: Міленіум, 2003.

4. Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість: Навчальний посібникх; МАУП. -К.: Б.в., 1997

5. Гречишкін В. Удосконалення державного управління зайнятості населення // Україна: аспекти праці. -2003. - № 7. - С. 17-19

6. Діденко Я. Формування ефективної державної політики зайнятості в Україні // Україна: аспекти праці. -2002. -№ 2. - С. 3-7

загрузка...
Top