Українська православна церква 14-16 століття

Вступ.

1. УПЦ в Польсько-Литовській державі до підпорядкування її (Київської Митрополії) Московській Патріархії.

1.1. Правове положення православної церкви в Польсько-Литовській державі до кінця XVI ст.

1.2. Релігійна свобода Сигізмунді II Августі. Акт Люблінської унії.

1.3. Проголошення Люблінської унії та її вплив на стан православної церкви.

2. Брестська церковна унія та посилення національно-релігійного гніту. Боротьба українського народу проти унії.

2.1. Національно-релігійний гніт в Україні.

2.2. Реформаційні течії в Україні.

2.3. Братства та їх роль у боротьбі проти польсько-шляхетського наступу й католицизму.

2.4. Брестська церковна унія 1596 р.

2.5.Боротьба проти унії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історично Українська Православна Церква від Хрещення Русі-України була Митрополією Константинопольського Патріархату.

У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська ерархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.

У 1689 р. була встановлена заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. У наступному 1690 р. Московський собор надав «анафеми» на «киевские новые книги», тобто книжки П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивиловського, І.Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. У 1693 р. була впроваджена нова заборона Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

1. УПЦ в Польсько-Литовській державі до підпорядкування її (Київської Митрополії) Московській Патріархії

1.1. Правове положення православної церкви в Польсько-Литовській державі до кінця XVI ст.

Польський король Казимир IV Ягайлович, в правління якого наступив остаточний поділ Київської митрополії на Київську й Московську, толеранційного свого відношення до Православної Церкви і православних в Польсько-Литовській державі не змінював до кінця свого довгого правління (помер 1492 р.). Ряд причин політичного характеру в житті Польщі й Литви, ліберальний дух часу в зв'язку з реформаційними течіями з Заходу, почасти й персональні риси характеру деяких королів, — сприяли продовженню толеранційної, оцінюючи загально, політики державної влади до Православної Церкви впродовж цілого майже XVI століття, до Берестейської унії 1596 р., не вважаючи на стремління польсько-католицької ієрархії і в ці часи до пониження й нищення в Польщі й на Литві-Русі „схизми".

При синах Казимира IV Яні Альбрехті, який був королем польським (1492-1501), і Олександрі, що від 1492 р. був великим князем литовським, а потім і королем польським (1501-1506), Польсько-Литовська держава була в тяжких обставинах, коли з півдня тиснули на Польщу турки й татари, а з північного сходу на Литву Москва.

Особливо зміцнюється правний стан Православної Церкви і православних в законодавчих актах при слідуючих двох польських королях — Сигізмунді І, прозваному Старим (1506-1548), і сині його Сигізмунді II Августі (1548-1572), часи правління яких вважаються взагалі за кращі для Української Православної Церкви в її положенні під католицькою державною владою в давній Польщі.

Королеві Сигізмунду І Старому доводилось не раз воювати з Москвою (рр. — 1507-08; 1512-22; 1534-37), відбивати напади хижацьких татарських орд, вести війну з молдавським господарем, з прусаками, — все це вимагало напруження сил держави і казало державному проводові поважно рахуватися з настроями, бажаннями української православної людності, щоб прив'язувати її до себе, в першу ж чергу провідні шляхетські верстви, які домагались, разом з литовською шляхтою, від королів поширення своїх прав і більшого впливу на державні справи. З актів Сигізмунда І, виданих спеціально для православних, заслуговує на увагу найперше його стверджуючий привілей 1511 року на сеймі Великого князівства литовського в Бересті. Привілей було видано на просьбу Київського митрополита Йосифа Солтана з вищим духовенством, аби король підтвердив усі ті духовні права, які від часу прийняття християнства українським народом при князі Володимирі представлені були, на підставі номоканона Греко-Східньої Церкви, Київському митрополиту і єпископам, а саме: „право судити, управляти й діяти по правилах соборної і східної Церкви", щоб ніхто з світських осіб не смів судити „діл духовних". Митрополит представив при цьому королеві привілеї, видані Православній Церкві Вітовтом, Казимиром Ягайловичем і Олександром Казимировичем. Просьбу ієрархії підтримали гетьман найвищий князь Константан Іванович Острозький і другі „князі і пани грецького закону", присутні на тому сеймі[4, c. 185-186].

Сигізмунд І в привілеї 1511 року надавав митрополитові управління всіма церквами грецького закону, призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, всього священицького чину грецького закону, суд над духовними і світськими особами, згідно з правилами соборної східної Церкви. Єпископам підтверджувалось їх право „судити, рядити і справувати" всі духовні діла в їх єпархіях по давньому звичаю. А особам римської віри, духовним і світським, заборонялось вмішуватись в церковні діла й суди Православної Церкви і чинити кривди митрополиту і єпископам.

Сигізмунд І так само немало видав статутових грамот окремим областям, містам, єпископам в підтвердження чи надання прав церковних і цивільних (на землі, села, маєтки). В містах Великого князівства литовського, де заведене було Магдебурзьке право, православні міщани, за жалуваними грамотами Сигізмунда І, мали права нарівні з католиками: половина радних, яких вибирали міщани, мала бути з католиків, половина з православних; один бурґомістер — католик, другий — православний (грамоти Полоцьку, Мінську, Новогородку, Берестю і інш.)[2, c. 204].

1.2. Релігійна свобода Сигізмунді II Августі. Акт Люблінської унії 1569 року

Син Сигізмунда І, останній з Ягелонів, Сигізмунд II Август був ще за життя батька обраний литовською шляхтою великим князем литовським (1529 р.), а польською шляхтою — королем польським(1530 р.), коли ж сповнилось йому 15 років, присягнув в р. 1537 заховувати усі права, привілеї, свободи, — церковні й світські, — яким би станам і людям в державі вони не належали. Вступивши на престол по смерті батька (р. 1548), Сигізмунд II Август підтверджує всі коронні права і привілеї для Польщі на короннім сеймі в Петрокові 1550 р., а для Литви-Русі на Віденськім сеймі 1551 р. Привілей 1551 р. був останнім, в якому підтверджувалось обмеження православних і других некатоликів в правах займати вищі державні і земські становища та брати участь в Господарській раді, згідно з постановами Городельського акту 1413 року.

Хоч ці обмеження фактично при обох Сигізмундах часто не мали значення, одначе правна сила їх в законі викликала образу національно-релігійного почуття української й білоруської православної шляхти та була в суперечності з духом часу. Впливи гуманізму з заходу поширились в Польщі й Литві в часах Сигізмунда І; слідом за ними приходять тоді ж і надзвичайно поширюються тепер, в правління Сигізмунда Августа, ідеї реформації, протестантські рухи в різних формах — лютеранства, цвінґліянства, кальвінізму, социніянства. Дух часу, в зв'язку з цими рухами, вимагав толеранції, релігійної свободи в державі, рівних прав городян без різниці конфесії. Сам Сигизмунд II, оточений замолоду людьми протестантських поглядів, був не від того, щоб перейти, як оповідають деякі історики, на кальвінізм. Отже все це дає підстави православній шляхті домагатися на Віденському сеймі 1563 р. скасування постанов Городельського акту 1413 року. Політичні обставини, тяжкі для Литви-Польщі (напади татар на литовські землі, війна з 1561 р. з Москвою), підкріпляють, як і раніш бувало, ці домагання шляхти. Тому р. 1563 Сигізмунд II своїм привілеєм касує Городельські постанови, урівнюючи тим у всьому з католиками „всіх прочих стану рицарського і шляхетського, як Литовського, так і Руського народу, одно би були віри християнської".

Повного зрівняння в правах Української Православної Церкви з Римо-католицькою не наступило одначе в Польщі й при Сигізмунді II Августі. Після скасування Городельського акту 1413 р. послідовно належало б вищій ієрархії Православної Церкви надати ті політичні права в державі, які мала католицька ієрархія, а саме: католицькі біскупи були постійними членами Господарської ради і засідали в сеймах. Православні митрополит і єпископи такого права не мали, а якщо іноді й засідали в раді, чи з'являлись на сейми, то було це на окреме запрошення, коли була в них потреба для рішення певних справ, або коли самі приїздили на сейм обстоювати петиції чи просьби в потребах Церкви і духовенства. Митрополит Іона III Протасевич звернувся, на Городенському сеймі 1568 року, до Сигізмунда II з просьбою дати вищій ієрархії православній такі ж постійні місця в Королівській раді і в сеймі, які мають латинські ієрархи, але просьба ця не була задоволена. „Його королівська милість на інший час відложити це рачить" — була відповідь на просьбу.

Видно, що католицька ієрархія і католицька партія в державі приклали всіх зусиль, щоб не допустити „схизми" до такої перемоги, щоб не було таки повного зрівняння в державі „схизматицької" ієрархії з католицькою. Вищість в державі католицтва над православієм підкреслювалась оцим правом католицької ієрархії мати місце і „вотум" в раді господарській і в сеймах. Привільоване положення в державі католицького духовенства, порівнюючи з православним, залишилось також і в тім, що воно платило звичайно добровільні датки, тоді як православне оподатковувалось нарівні з іншими станами.

1569 р. за Сигізмунда II Августа була переведена Люблінська унія, якою Польща і Велике князівство литовське назавжди об'єднувались політичне, реально (політична, реальна унія) в одну Річ посполиту Польську з „одним государем", з одним спільним сеймом і сенатом. Для українського народу і для Української Православної Церкви найголовнішим в акті Люблінської політичної унії було те, що, на підставі його, всі українські землі — Волинь, Поділля, Київщина, Підляшшя, що досі знаходились в складі Великої Литви, тепер включені були в Польщу, та ще ніби як „повернені" Польщі Литвою, яка неправно їх захопила, коли ці землі ніби „здавна з цілим, повним і безсумнівним правом" належали короні Польській. Таким чином, до Галицької української землі, яка з половини XIV віку захоплена була Польщею, долучались тепер, через 200 років, захоплювані нею ж і всі другі землі українського Правобережжя.

Що стосується положення української православної людності цих „повернених" короні земель, то, згідно з привілеями, виданими окремо Волині (воєводства Волинське і Брацлавське), Київському князівству і Підляській землі, всім було обіцяно вільне сповідання віри, вживання української мови в офіційних документах, всі права і вольності, з яких користають католики[7, c. 194-196].

1.3. Проголошення Люблінської унії та її вплив на стан православної церкви

Польща, Русь (Україна й Білорусія) та Литва утворюють єдину державу з польським королем на чолі. Литва зрікається окупованих нею земель на користь Польщі і повністю втрачає власні органи влади.

На Україні закріпачують селян, попів гонять на панщину, їм немає доступу до освіти, православні храми здаються в оренду шинкарям. Посилюються два страшних для православ'я процеси: з одного боку, масові переходи шляхти, духовенства й віруючих в католицьку віру, а з другого — примітивізація, культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втрачає знать, некатоликам забороняється займатися торгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. Повстання козаків і селян топляться в крові. Найвідомішими з них було повстання 1591—1596 рр., жорстоко придушене. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протягом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польського магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада української верхівки, пізніше — прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населення, а з другого — вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій.

Ідея унії православної церкви з Римом гаряче підтримувалась королівсько-магнатським урядом, саме вона розглядалась як засіб ідеологічного обґрунтування тієї експансіоністської політики, що проводилась ним як засіб асиміляції, ополячення православного населення Речі Посполитої. Оскільки Флорентійська унія не мала тут успіху, було визнане за необхідне провести нове «узгодження церковне», згідно з яким українське і білоруське населення, підкорене «апостольській столиці», було б відчужене від православної церкви, поступово ополячене та окатоличене.

Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила проблему вибору і перед православним духовенством: 1) продовжувати нерівну боротьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу; 2) прийняти римо-католицьку віру, що викличе кривавий розкол, в результаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована; 3) піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Прийняття ідеї унії частиною православного духовенства пояснювалось і деякими іншими, прозаїчнішими обставинами. Уже протягом століття, незважаючи на церковні канони, зловживаючи правом патронату призначати кандидатів на архієрейські кафедри, ігуменів монастирів і навіть священиків парафіяльних храмів, польські правителі роздавали церковні нагороди, часом продавали високі церковні посади. Внаслідок цього надзвичайно знижувався духовний рівень ієрархії, яка більше турбувалася про свої власні інтереси, а не інтереси свого народу; це підривало її зв'язок з народними масами. Зрозуміло, що ці характеристики не стосуються усіх представників православного духовенства на Україні того часу, але все ж таки значна частина його загрузла в розпусті. Ці ієрархи саме завдяки унії розраховували добитися рівноправності з польськими феодалами, домогтися високих державних і церковних посад і звань. Свою згоду на визнання влади папи римського вони пов'язують не з переконаністю в істині догматів католицької церкви, не з релігійно-ідейними мотивами. Православні ієрархи пояснюють це незадоволенням розпорядженнями патріархів, складним становищем церкви на Сході. Особливо ж підкреслюється стурбованість тим, що єпископи залишили кафедри та села й помістя, які перебували у їхній власності; щоб митрополитові та єпископам були дані місця в сенаті та сеймі Речі Посполитої і, взагалі, щоб вони були зрівняні в правах з католицькими єпископами.

Переходячи під владу Риму й прагнучи знайти підтримку з боку короля та уряду, єпископи ніби уникали глибокого невдоволення решти православного духовенства, братств, православного шляхетства і всього народу[2, c. 205-207].

Підготовка православної церкви в Польщі до унії з Римом проводилася в обстановці таємності, що її дотримувалися як єпископи, так і уряд. Уже 24 червня 1590 р. чотири єпископи — Луцький, Львівський, Пінський і Холмський — підписали та скріпили своїми печатками грамоту про згоду прийняти унію. Й укладення в Бресті було так само засекречене, як і попередня їхня нарада в Белзі. В цій першій грамоті про унію висловлене тільки бахання визнати владу папи за умови, що він збереже на віки непорушними церемонії та всі священнодійства Східної церкви, тобто службу Божу і весь церковний порядок. Крім того, єпископи, що підписали грамоту, просили, щоб король своїми грамотами забезпечив їм вольності і затвердив артикули, котрі вони йому представлять. Передати цю грамоту було доручено єпископу Луцькому Кирилу (Терлецькому), який добре знав латинського єпископа Луцького Бернарда Мацієвського. Пізніше питання про унію обговорювалося не на чергових зборах, а на таємних, «покутних зібраннях» (тобто «по кутках»). У посланні віденського духовенства до новогрудського воєводи Феодора названі чотири «покутних собори»: Сокальський, Красноставський, Кобринський, Брестський, що відбулися 1594—1595 рр.

У грудні 1594 р. у Сокалі було розроблено десять умов прийняття унії, так звані «сокальські артикули», тільки три з них стосувалися церковних питань. Щодо віри в них нічого не говорилося. Уповноважений Сокальського з'їзду Терлецький та інші прибічники унії в 1595 р. на нарадах разом із представниками католицького духовенства виробили «Угоду духовенства латинського і руського, при посередництві Кирила (Терлецького), єпископа Луцького, з відома його королівської милості та панів-сенаторів». У цій угоді, за настійною вимогою представників католицької ієрархії, уповноважений православних єпископів повинен був дати обіцянку представити спільні догматичні питання на розгляд папи. Митрополит М. Рогоза та єпископи Володимирський, Луцький, Пінський разом із Кобринським архімандритом Тоною підписали 1 червня 1595 р. докладні артикули унії папі й королю. 12 червня митрополит і єпископи підписали послання папі, висловивши тим самим згоду прийняти унію.

Унія, яка готувалася таємно від народу, піддалася рішучому осуду ще до її проголошення. Слідом за князем Островським Константином єпископ Львівський Гедеон 1 липня 1595 р. записав у міській книзі свій офіційний протест проти унії: «Постанова про неї складена всупереч правилам та звичаям нашої православної віри, нашим правилам і вільностям, без відома й дозволу патріархів, наших духовних керівників, без нарад духовного собору, а також без волі світських станів, як знатних старожитних станів, так і простих людей православної віри, без згоди яких ми нічого робити не бажаємо» (Малишевский Й. Западная Русь в борьбе за веру й народность. — СПб, 1892. — С. 197). Приклад єпископа Гедеона наслідував і єпископ Перемишльський М.Копистенський, який у своїй заяві настійливо вимагає передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати унію, не погоджувався на скликання собору. Він 14 вересня 1595 р. повідомив своїм підданим про об'єднання православних в Речі Посполитій з римською церквою універсалом і через два дні відправив єпископів Іпатія і Кирила до Риму. Водночас Сигізмунд звернувся до папи з проханням дозволити скликати в Польщі з'їзд руських уніатів і православних для залучення останніх до римської віри. Король наводив також політичні мотиви відносно унії. Зокрема, висловив побоювання, що через «схизматиків» (тобто православних) можуть передаватись туркам урядові таємниці. Якщо на Русі уніати об'єднаються з апостольським престолом, то це легко може привести в унію і велике князівство Московське, де мільйони християнських душ заражені «грецькою схизмою», оскільки і в одних, і в других одна богослужебна мова, та й розмовна мова обох народів мало чим відрізняється[8, c. 117-119].

2. Брестська церковна унія та посилення національно-релігійного гніту. Боротьба українського народу проти унії.

2.1. Національно-релігійний гніт в Україні.

Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхтичі одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви й монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священиків, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ'я, всіляко примушували їх полонізуватися і окатоличуватися.

Великих утисків зазнавало українське населення міст, особливо в містах Східної Галичини, Західної Волині, Західного Поділля — Львові, Кам'янці, Саноку та ін. У панівній верхівці міст вирішальні позиції посідали польські й німецькі католицькі купці й ремісники, яких всіляко підтримував польський уряд. Українських православних міщан усували від користування привілеями відповідно до магдебурзького права, обмежували їхню участь у міському самоврядуванні, перешкоджали заняттю торгівлею й ремеслом, не давали можливості відкривати свої майстерні, не допускали до багатьох цехів або виключали з них. У деяких містах православні українці могли жити лише в певних кварталах.

Незважаючи на жорстокі національно-релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про свої класові інтереси, зраджувала свій народ і приймала католицизм.

Римський папа, католицькі єпископи та інше духівництво, єзуїти намагалися всіма силами й способами окатоличити українське православне населення, через шляхетську Польщу поширити на нього свій вплив, щоб пограбуванням українських земель збільшити свої прибутки.

В Україні до кінця XVI ст. пануючою була православна церква. Православні церкви, єпископські кафедри, монастирі мали у своїй власності багато землі, володіли незліченними багатствами й гнобили та експлуатували кріпосних і залежних селян не менше, ніж світські феодали[3, c. 227-229].

2.2. Реформаційні течії в Україні.

Величезні земельні володіння й багатства як католицької, так і православної церкви, тяжка експлуатація духовними феодалами селянства, намагання глави католицької церкви — римського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя частини вищого католицького й православного духівництва викликали незадоволення народних мас — міщан, буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл селянства і навіть частини світських феодалів.

У XVI—XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтенсивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна революція, охопив реформаційний (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) рух, спрямований проти католицької церкви як опори феодального ладу (кальвінізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи реформації або протестанти заперечували верховну владу римського папи в церкві, вимагали створення національних церков і богослужіння національною мовою, виступали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодіння, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів, що їх стягала католицька церква на користь римської курії.

В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слабкими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед деякої частини заможного міщанства й шляхти поширювалися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні боротьби проти католицизму, що його польський уряд і магнати та шляхти намагалися тут насадити як державну релігію, набула національно-визвольного характеру і, по суті, не мала характерних для західноєвропейської реформації рис. Православна ж релігія в Україні не була офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола утискували її, намагаючись православну церкву знищити. У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб денаціоналізації й окатоличення українського народу, для чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ватикану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Україні не було ґрунту для широкого розповсюдження церковних єресей — сект, спрямованих проти православної церкви.

Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Україні було социніанство — одне із учень антитринітаризму (протитроїчність, тобто заперечення догмату про святу трійцю), що відображало прагнення демократичних верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539—1604 рр.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи з цього, социніани заперечували все містичне, святу трійцю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали проти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів, відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про розповсюдження освіти і влаштування шкіл.

Оскільки социніани не заперечували феодального ладу, їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати социніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби проти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших багатств.

Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувалася і в Україні й була спрямована не лише проти церкви, а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косого. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити, став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав проповідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди. У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви, звідки втік до Литви. Косой виступав за загальну рівність усіх людей незалежно від віросповідання й національності, заперечував християнські догмати про святу трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не потрібні ні царі, ні пани, ні раби[6, c. 117-119].

2.3. Братства та їх роль у боротьбі проти польсько-шляхетського наступу й католицизму

Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках XVI ст. розгорнуло Львівське братство. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства виникли і діяли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та в інших містах і деяких селах Галичини, Холмщини. В 1615 р. оформилось Київське, а в 1617 р.— Луцьке братства.

Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці та представники інших груп православного міського населення, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старикам, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення. З наступом католицизму, посиленням польсько-шляхетського гноблення братства все ширше включалися в суспільно-політичний рух, виступали проти національного й релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури — відкривали друкарні й школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму й церковної унії, на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.

Найбільш міцні братства, і передусім Львівське братство, виступали за підпорядкування своєму контролеві діяльності духівництва, зокрема вищого, засуджували його зловживання і розбещене життя, домагалися введення виборності всіх духовних осіб.

Зважаючи на активність і авторитет братств, православні патріархи у боротьбі проти католицизму й унії спиралися на православне міщанство та його організації — братства. У зв'язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що проїжджав через Львів на шляху до Москви, затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю як «мирських людей», так і духівництва. Контролю братства підлягав і єпископ[1, c. 251-253].

2.4. Брестська церковна унія 1596 р.

Польський уряд, польські феодали, Ватикан, все католицьке духівництво намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та окатоличувалася лише частина українських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи (львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський), а також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули «князів церкви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та оскільки з'їхалися як прихильники, так і противники унії, собор з самого початку розколовся на два-окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор проголосив унію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви в Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов’янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Православний собор не прийняв унії, виступивши проти дій митрополита Рогози та його прибічників. Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.

Але й становище української греко-католицької церкви після Брестської унії було складним і суперечливим. Православні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян, і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі, не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко принижувало.

Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релігійних проблем, велике місце посідали національні та політичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона дістала далеко не однозначну. Більшість російських і значна частина українських істориків (М. Коялович, М. Іванишев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходячи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брестську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й радянські історики. Так, автор одного з останніх досліджень на цю тему С. М. Плохій у своїй книзі «Папство и Украина. Политика Римской курии на украинских землях в XVI—XVII ст.» писав, що «унія стала вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно, що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався про «збереження самобутності українського народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як це твердять уніатські історики.

Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський, О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву — головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення. З такими позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина «Українська церква і процес національного відродження», видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятівну роль греко-католицької церкви для українського народу, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до вселенської церкви — католицизм. Тому вся історія української греко-католицької церкви — це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу».

Очевидно, що питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. Слід, мабуть, і до унії, і до уніатської церкви підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху. Необхідні, крім того, всебічне вивчення і об'єктивна характеристика даної проблеми без всяких упереджень і політичних уподобань[5, c. 264-266].

2.5.Боротьба проти унії.

Народні маси — селяни, міщани, козаки піднімалися на боротьбу проти національно-релігійного гноблення, панування шляхетської Польщі, католицизму та унії, за свою національно-релігійну незалежність. Разом з тим це була й класова боротьба проти феодально-кріпосницького гніту в Україні. Як і в європейських країнах в час реформації, в період середньовіччя, класова боротьба відбувалася тоді під знаком релігії.

У цій тяжкій і тривалій боротьбі рушійною силою виступали самі народні маси — селянство, козацтво, міщанство. У великих селянсько-козацьких повстаннях 90-х років XVI ст., 20-х і 30-х років XVII ст. вони із зброєю в руках боролися як проти гніту й експлуатації польських і українських феодалів, так і проти гноблення іноземних загарбників. Проти наступу католицизму й примусової церковної унії протестували також більшість православного, особливо нижчого духівництва, значна частина українських шляхтичів і деякі магнати. Одне з центральних місць у боротьбі проти унії посідали церковні братства. З метою захисту національних інтересів українського народу вони широко розгортали культурно-освітню діяльність: відкривали друкарні, школи, видавали книги, підтримували матеріально православні церкви й монастирі.

Важлива роль у боротьбі проти унії й католицизму, в справі зміцнення національної самосвідомості українського народу належить полемічній літературі, спрямованій на захист православ'я і незалежності України від іноземних держав, на забезпечення самостійності українського народу[4, c. 217-218].

Висновки

Історію церкви в Україні-Русі досліджували і продовжують вивчати багато істориків і культурологів, серед яких: Олександр Лотоцький, Михайло Грушевський, Іван Огієнко. Вони наводять низку свідчень про поширення християнства в ті часи на нашій землі. Відомо, що князь Аскольд був християнином. Донька болгарського царя Ольга, прибувши в Київ і ставши дружиною князя Ігоря, молилася в храмі св. Ілії на Подолі, за 70 років до того, як її онук охрестив Русь-Україну. До речі, коли у I столітті від Різдва Христова вигнанець із Риму св. Климент прибув у Інкерманський монастир в Криму, то на території північного Причорномор'я вже існувало майже 1500 християнських спільнот.

Коли ми говоримо тепер про відродження УПЦ та про відновлення її давніх традицій, слід звертатися до третьої доби її історії. У 1586 році патріаршою грамотою після соборного рішення Львівське братство отримало право ставропігії. На ступінь ставропігійного братства було піднесено і Віленське свято-духівське братство. Ставропігія дослівно з грецької мови означає «хрестопіднесення». Право ставропігії означало право незалежності від місцевої церковної влади, в даному випадку від Цареградського патріархату.

Осередком української духовної освіти стає Острозька академія, заснована в Острозі на Волині в кінці 70-х років XVI століття великим опікуном УПЦ князем Костянтином Острозьким, сином знаменитого литовського гетьмана, князя Костянтина Івановича Острозького. Тут у 1581 році вперше була видрукувана повна Біблія церковнослов’янською мовою, що відома під назвою «Острозьке Євангеліє».

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top