Українська греко-католицька церква

Вступ.

1. Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині.

2. Становлення та розвиток Української греко-католицької церкви на поч. ХХ ст.

3. Сучасний стан католицької церкви в Україні

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сьогодення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зростає. Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів, які могли б зняти соціально-психологічну напругу в суспільстві.

Відродження української культури вимагає і відродження органічно пов'язаної з важливими історичними традиціями народного життя релігії, як духовного феномена.

В Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень принципу свободи совісті і відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій .

1. Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині

У 988 р., уже після того, як князь Володимир прийняв християнство візантійської православної церкви і готував хрещення Русі за цим обрядом, папа римський, під приводом передачі князю мощів з Риму, знову направив послів з дорученням схилити його до католицизму. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію.

Серед частини правого крила римської курії поширене таке розуміння процесу християнізації Русі: Русь хрестили католицькі місіонери, російські єпископи постійно добивалися і добились таки милістю папства унії з Римом. Однак цю концепцію унії, впроваджену на Україні, важко узгодити з логікою історії. Адже відомо, що не російські єпископи прагнули до об'єднання з католицизмом, а, навпаки, папська курія протягом століть настійно докладала зусиль до того, щоб «привернути схід», тобто прибрати до себе православ'я. Уже після поділу церков у 1054 р. один з його головних винуватців кардинал Гумберт зразу ж виїхав із Константинополя до Києва, аби навернути князівський двір на користь Риму. Це була перша спроба нав'язати унію, але вона була безуспішна.

Уже тоді Русь, яка межувала з державами, що зазнавали впливу з боку Риму, привертала пильну увагу римської курії. Відокремившись від православного сходу, Рим прагнув поширити свою владу на всі християнські народи і підкорити їх своїй владі. У 1204 р. папа Інокентій III через своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча Петрового» затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію союзу (унії), але його передчасна смерть уможливила спроби насильницького насадження цієї, за словами уніатського церковного історика М-Чубатого, «першої церковної унії». Галич захопив угорський король Андрій II і почав примушувати населення до прийняття-католицької віри, «щоб взятих таким чином у лещата галичан, тримати у вірності своєму королю та в покорі й присязі римській церкві» (Правда про унію. Документи і матеріали. — Львів, 1968, с.20), — так писав він у листі до папи римського. Андрій II, вимагаючи в 1214 р. у Інокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які ніби бажають поєднатися з Римською церквою. Однак згаданий ними уніатський автор називає цю унію «історичною ефемеридою», укладеною лише з політичних мотивів, всупереч волі народу, який рішуче виступив проти насилля. У 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до якого потягнулось змучене пограбуванням та знущанням населення, а із загарбниками втекло «багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила усіх своїх прибічників» (Чубатий М. Західна Україна і Рим у XII ст. — Львів, 1917, с.17).

Інокентій IV у ролі знаряддя поширення католицизму на території Русі прагнув використати Тевтонський орден, заснований у кінці XII ст. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, який був укладений під керівництвом римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Новгородський Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій папа Інокентій IV зав'язав з Руссю мирні стосунки і прислав у 1248 р. своїх легатів до Олександра Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь відповів рішучою відмовою і припинив зв'язки з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. У грудні 1240 р. хан Батий з великим військом перейшов Дніпро і взяв в облогу Київ. Кияни більше тижня билися за своє місто, але врешті-решт воно було взяте і зруйноване. Після Києва орди Батия посунули, піддаючи розоренню міста і села Галицько-Волинського князівства, на захід, розгромили армію союзних військ у Чехії, одержали перемогу над військом угорського короля Бели IV і вийшли до берегів Адріатики. Однак, маючи в тилу розорену, але нескорену Русь, завойовники були змушені у 1242 р. повернутись.

Монголо-татарська загроза примусила Інокентія IV включити питання про захист від загарбників у порядок денний Першого Ліонського Собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до початку собору папа відправив в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні Паоло дель Карпіні. Йому доручалося передати великому ханові пропозицію: прийняти католицьку віру та встановити мирні стосунки з католицькими державами Західної Європи. Але перед цим по-сольство мало зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії на Русі і переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. князь Данило Романович вступив у переговори з папою Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татарських полчищ разом з європейськими державами, за умови підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції.

Тяжке становище, в якому перебувала Галицько-Волинська Русь, коли на неї з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, привело князя Данила Романовича до думки прийняти пропозицію папи римського про спільні дії. Папа Інокентій IV, скориставшись цим, буллою від 27 серпня 1247 р. поспішив проголосити єднання галицьких князів з римською церквою. Легатом і архієпископом на Русь був призначений Альберт Суєрбер, але йому так і не вдалося виконати свою місію. Данило, переконавшись у підступних намірах папи римського, припинив відносини з римською курією.

Близько 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татарського ярма. Данило Галицький королівську корону прийняв і коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р. Але, переконавшись у тому, що чекати допомоги з Риму марно, знову припинив відносини з папою. Отже, перші спроби унії української церкви з римською виявилися невдалими.

Як бачимо, відносини Риму з князем Данилом Галицьким базувалися не на ідеї віросповідної єдності руської церкви з римською. Переговори відбувалися з ініціативи Риму. До згоди на унію примушувалася сторона, що зазнавала політичних ускладнень та сподівалася на підтримку з боку римської курії.

Керуючись суто політичними, мирськими мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську унію 1274 р. і Флорійгійську унію 1439 р. Однак ці унії на Русі не були прийняті, хоча Константинополь і Рим намагалися підкорити папству і Москву. Для цього було використано митрополита Ісидора — грека з Фесалонік, друга і таємного агента папи Євгенія IV.

Тоді, в першій половині XV ст., точилася вперта боротьба за митрополичий центр на Русі між Москвою і Литвою. Після смерті митрополіта Фотія (1431 р.) московський великий князь Василь Васильович (Темний) із руськими архієреями і всім духовенством в 1432 р. обрали митрополитом Київським і всієї Русі рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь до патріарха свого кандидата на Руську митрополію смоленського єпископа Герасима, який в 1433 р. був затверджений митрополитом, але тільки Литви. Коли єпископ Іона, що кілька років виконував обов'язки митрополита, прибув 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, сказавши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора. Іоні пообіцяли митрополію після Ісидора.

Неважко зрозуміти, чому Константинополь віддав перевагу Ісидору, знехтувавши московським кандидатом Іоною. Уряд Візантії, на яку з усіх боків насідали турецькі завойовники, шукав для боротьби проти них військову допомогу в Західній Європі. Папа римський обіцяв надати таку допомогу, але за це вимагав вступити в унію з Римом і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи, що перебували у дуже скрутному політичному становищі, зголосились на унію і на догоду Риму готові були втягнути до неї і Русь. Тому за рекомендацією керівництва католицької церкви і був висвячений у Константинополі на Руську митрополію Ісидор, активний прихильник унії. У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно, бо він не приховував своїх поглядів й симпатій до латинства. Пробувши в столиці близько чотирьох місяців, він почав збиратися на Флорентійський собор, котрий мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Великий князь Василій настійно відмовляв митрополита від цієї подорожі, проте Ісидор поради не прийняв. З собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор Їхав до Москви як кардинал і «легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських», тобто як фактичний намісник папи римського в руських князівствах. Він удостоївся цього титулу від папи Євгенія IV за активну участь у підготовці необхідного йому рішення собору. Підготовка часом велась досить жорстокими методами — 60 єпископів та 150 інших представників православного духовенства, котрі відмовилися підписати унію, були піддані катуванням.

Коли Ісидор, відправляючи літургію у березні 1441 р. в Успенському соборі Кремля, згадав ім'я папи Євгенія, а потім проголосив акти Флорентійського собору, то цим викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Василь назвав Ісидора лжепастирем, зрадником православ'я і велів ув'язнити його в іудиному монастирі. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, засудив його як єретика і позбавив сану. Кардиналу вдалося втекти в Литву, але й там він не знайшов підтримки унії і назавжди подався до Риму, де й помер 1462 р. у сані кардинала і з титулом Константинопольського (уніатського) патріарха. До речі, і Константинополь невдовзі відмовився від Флорентійської унії. Ісидор був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви.

В Москві після цього визнали неможливим надалі підтримувати зв'язки з Константинопольською церквою, що прийняла унію. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, що руська церква 1448 р. відокремилася від константинопольської і стала автокефальною, тобто самостійною.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи, оскільки папство не захотіло допомогти своїм «єдиновірцям». У 1453 р. турки пограбували Константинополь, що стало великою втратою для загальнолюдської культури.

Рим, однак, не відмовився від своїх планів і для втілення їх у життя використовував різні засоби, зокрема намагався тримати при кожному королівському й князівському дворі агентів, які систематично інформували папу про найважливіші події у державі, князівстві і сприяли поширенню католицизму. Так, агентом Ватикану при дворі великого князя Московського і всієї Русі Івана III був карбівник монет італієць І.Фрязін. Після смерті дружини Івана III він негайно сповістив про це Рим, де керівництво католицької церкви вже турбувалося про «гідну» наречену для великого князя — грецьку принцесу Софію Палеолог, виховану під наглядом уніатського духовенства.

Софія прибула до Москви у супроводі великого почту, серед якого був і емісар Ватикану, католицький кардинал, котрий вручив Івану III листа папи римського. Він сподівався, що під впливом Софії великий князь визнає церковну унію з Римом і главенство папи. Але ці плани не здійснилися, оскільки після одруження Софія Палеолог назавжди відмовилася від унії і повернулася до православної віри, віри своїх предків і чоловіка.

Невдача Флорентійської унії не зупинила намагання Риму про-сунутися на схід при першій нагоді, яка виникла, коли велике Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опи-нилося під загрозою нашестя шведів з півночі; війська польського короля Стефана Баторія із заходу; турок і ногайців з півдня. Цар Іван IV (Грозний) не бачив можливості відстояти свої недавні завоювання і тому вирішив звернутися по допомогу і посеред-ництво до римської курії. У відповідь Григорій XIII направляє позицією, аби цар підкорився «наміснику Бога на землі» та прийняв умови Флорентійського собору про унію.

Іван Грозний, який у ході Лівонської війни повністю знищив католицький лівонський орден хрестоносців, не повірив у дружні наміри Риму. Через посередництво папи було укладено мир між Грозним і Баторієм, але від унії московський цар рішуче відмовився. Він, як пише сучасний уніатський історик І.Хома, «перехитрив в такий спосіб і Рим, і його посла щодо можливості московської церковної унії» (Богослов'я. — Рим, 1976. — С.32).

У 1458 р. за вказівкою папи Калліста III в Литву з Риму прибув митрополит Г. Болгарин — учень Ісидора. Король Казимир прий-няв призначеного Римом митрополита, однак Григорій, тверезо оцінивши ситуацію, не вживав жодних заходів до утвердження унії, а в 1470 р. навіть зовсім відмовився від неї. Царегородський патріарх Діонісій визнав його православним і благословив на Київську митрополію.

Безуспішними виявилися і подальші спроби королів польських та великих князів литовських привести православне населення підпорядкованих їм українських і білоруських земель до послуху Римському престолу. Отже, Флорентійська унія не залишила жодних помітних слідів. Інше значення мала Брестська унія 1596 р. Перед тим як проаналізувати причини наслідків цієї унії, слід згадати унії, що їй передували.

2. Становлення та розвиток Української греко-католицької церкви на поч. ХХ ст.

Перша світова війна, що почалася 1 серпня 1914 р., стала переломним етапом у формуванні самостійницько-соборних ідей, на яких розвивався український визвольний рух як в Австро-Угорській, так і в Російській імперіях. Ідеї державної незалежності та соборності глибоко проникали у національну свідомість українців, ставали програмою дій їх політичних організацій.

Греко-католицька Церква, яка підтримувала національно-політичні сили, з початком війни поділяла концепцію створення на руїнах Російської імперії незалежної соборної України. У спеціальному меморандумі до австрійського уряду "Про майбутній військовий, правовий і церковний устрш російської України в очіїхуванні зайняття її австрійськими військами" від 15 серпня 1914 р. митрополит А. Шептицький накреслив план розв'язання української проблеми після вступу австрійських військ на землі України, раніше захоплені Росією. Він вважав за необхідне "відірван-ня цих територій можливо найповніше від Росії і надання їм характеру національної території, відповідно до її мешканців, незалежної від Росії... Потрібно буде використати всі традиції України, що їх Росія придушила".

Митрополит передбачав відірвати українську Церкву від російського церковного проводу, з-під влади петербурзького синоду, "залишаючи народові все, що могло б бути дороге йому під оглядом обряду і звичаїв, підносячи рівень кліру, звільняючи його від тяжкого ярма синоду".

Військову організацію А. Шептицький рекомендував "побудувати на традиціях запорозьких козаків, бо ці традиції ще живі на Україні і мають чисто національний характер... Козак є в народі синонімом українського героя". Пропонувалося також відродити інститут гетьманства, запровадити австрійські закони, що дало б можливість включити Україну до європейського правового простору.

Зважаючи на традиції української православної Церкви, митрополит зауважив, що "православіє Церкви не було знищене. Воно мусить бути задержане в усій його повноті. Було б тільки потрібним очистити його в радикальний спосіб від московських впливів" 3. План реорганізації української православної Церкви не позначався на канонічних основах православної і католицької Церков, а відносив її до самоправних, автокефальних.

Таким чином, основою розбудови Української держави А. Шептицький вважав національну армію, європейську правову базу і національну Церкву. На жаль, цей державотворчий план наддніпрянські соціалісти проігнорували. Він був виявлений російською поліцією і представлений міністром внутрішніх справ Штюрмером 27 липня 1916 р. царю Миколі II, який на ньому написав: "Какой мерзавец!"

21 серпня 1914 р. митрополит Шептицький звернувся до кліру й вірних з пасторським листом, у якому, зокрема, наголосив, що мета Росії у цій війні — захопити Галичину й придушити український національний рух. У цій ситуації він закликав вірних обороняти державу і висловив сподівання на те, що в результаті війни українці доб'ються кращої долі 5.

Лояльна до Відня греко-католицька Церква та її провід опинилися у ті дні в складному становищі внаслідок репресій польських і австрійських властей проти українського населення краю. Під приводом боротьби з москвофілами десятки тисяч українців було депортовано у концентраційні табори Талергоф, Гмінд, Терезієндштадт, Естергом.

Для реалізації планів навернення греко-католиків у православних до Львова прибули 200 православних священиків на чолі з архієпископом волинським Євлогієм (Георгієвським) — запеклим ворогом українства ще під час його депутатства в Державній Думі (1907—1912). Вже 12 вересня у доповідній записці генерал-губернатору "Про православну Церкву в Галичині" він пропонував сприяти місіонерам схиляти народ до православ'я, а також передати відкритій ним єпископській православній кафедрі собор св. Юра і ряд уніатських храмів, закрити василіанські монастирі й конфіскувати їх майно, а в селах, що перейдуть на православ'я, негайно відкривати народні школи та ін.11 В особі графа Бобринського, який заявляв, що не дозволить "ніяких явних чи скритих виступів проти православ'я" і визнавав лише римо-католицьку та православну Церкви, єпископ Євлогій знайшов надійного союзника.

Однак проти денаціоналізації Церкви виступив митрополит А. Шептицький, який прагнув звести нанівець наміри російських експансіоністів, б вересня 1914 р. в Успенській церкві він виголосив проповідь, у якій закликав львів'ян боронити віру перед наступом Росії. "Довкола нас страшенне знищення, — говорив А. Шептицький. — Цілі села зруйновані, деякі щезли з лиця землі. Хати попалені, майно знищене, тисячі родин зруйновані. Многі родини порозбігалися з переляку: родичі не знають, де ділися діти. Нарід у розпуці покинув, утікаючи, рідну стріху. Многих не стало між нами... Вони (росіяни. — В. М.) принесли нам свою релігійність і побожність.., вони спирають своє православіє на державній силі; ми черпаємо ту силу в єдності з святою католицькою Церквою.., бо вона є джерелом всяких ласк, — її держіться, хоч би ви мали для неї багато посвятити, а навіть власне життя... Будьте вірні своїм ідеям".

Після такого антиросійського виступу 19 вересня митрополита заарештували й вивезли до Росії. По дорозі, у Києві, він встиг висвятити отців Й. Боцяна і Д. Яремка, які мали продовжувати діяльність у Галичині. У Спасо-Євфимівському монастирі Суздаля Шептицький перебував до Лютневої революції 1917 р. Невдовзі після депортації митрополита були заарештовані і вивезені єпископи Й. Боцян і Д. Яремко (помер 1916 р.), а також проректор Станіславської духовної семінарії Є. Ломницький (помер на засланні 1915 р.) і 34 парохи.

Незважаючи на активну протидію уніатству, нав'язати греко-католикам православ'я єпископу Євлогію та прибулому з Харкова єпископу Антонію не вдалося. У листі до Москви Євлогій писав: "Сподіватися переходу з унії всього руського народу немає підстав, унія залишиться" 13. За 10 місяців російської окупації краю з 1784 його греко-католицьких парафій повністю або частково перейшли на православ'я лише 81, тобто 4 відсотки.

Знищення українських культурно-освітніх інститутів, переслідування католиків східного обряду й насильницьке навернення їх на православ'я, а також репресивно-депортаційні акції (тільки з київських тюрем вивезено до Сибіру 12 тис. осіб) викликали протест християнської громадськості. Головна Українська Рада, Українська парламентська репрезентація, Союз визволення України інформували європейське суспільство про насильницькі дії російської окупаційної влади, грубе порушення нею міжнародного права.

"Увійшовши з огнем і мечем, з насильством і грабунком у Галичину, — писав орган СВУ у статті "Проти московського насильства", — взялися російські наїзники до своєї споконвічної роботи — нищення всього українського" 17. У спільній заяві провідників українських організацій зазначалося: "Ця постава Росії супроти нашої нації, ця її поспішна акція нищення... най буде для цивілізованого світу і для історії новим доказом, як ця держава обходиться з найсвятішими правами, нехай буде характеристикою етичних основ цієї держави".

Окупаційну політику Росії в Галичині засуджували навіть відомі російські державні й церковні діячі. "Ми відтрутили від себе рідний нам український нарід, — заявляв лідер партії кадетів, депутат Державної Думи П. Мілюков, — і затьмарили ясне лице великої визвольної війни". Вимагаючи визволення митрополита Шептицького і представників галицького духовенства, красноярський єпископ Никон писав: "Ми знеславили Росію перед світом" 19. На захист митрополита виступили депутат Державної Думи О. Керенський і письменник В. Короленко. До речі, саме міністр юстиції О. Керенський у березні 1917 р. нарешті звільнив А. Шептицького.

Поступово ставала на ноги й греко-католицька Церква, якою управляв після депортації А. Шептицького станіславський єпископ Г. Хомишин. Найголовнішою її проблемою був величезний брак священиків. За підрахунками польського історика Ф. Ржеменюка, під час російської окупації Галичини з 2483 греко-католицьких священиків 350 були інтерновані австрійськими властями, 350 перед вступом росіян відступили на Захід, 61 виїхав до Росії, 120 перейшли до православ'я або співпрацювали з його структурами. Залишилися 1572 діючих священики 21. Кілька десятків священиків як капелани входили до фронтових українських полків і легіону українських січових стрільців. Певною мірою кількість богословів збільшувалася за рахунок священиків, які повернулися із Заходу. Василіяни відкрили у Крехові та Лаврові студії філософії й богослов'я, невдовзі відновила діяльність і Львівська духовна семінарія.

"У національно-визвольній боротьбі на початку XX ст. у Східній Галичині, — слушно зауважив львівський історик О. Красівський, — греко-католицьке духовенство стало провідним носієм ідей української державності, союзником народу у боротьбі за національні права". Новітню добу визвольних змагань започаткував легіон українських січових стрільців. У роки Першої світової війни він перетворився на національну військову формацію з власною символікою й відзнаками, де панувала українська мова у термінології і спілкуванні. У складних фронтових умовах не припинялася ціле-спрямована ідейно-політична, культурно-освітня, виховна робота.

Вагомий внесок у формування національно-патріотичних почуттів і високого морально-бойового духу стрільців і старшин зробила греко-католицька Церква. З перших днів заснування легіон став об'єктом її духовної опіки. У стрілецьких лавах діяли польові духовники отці А. Пшешорський, М. їжак, Ю. Фацієвич, у лічниці — отець О. Боднар. 27—28 жовтня 1917 р. запільні частини легіону УСС — Кіш і Вишкіл у Розвадові, що на Львівщині, відвідав митрополит Шептицький, який урочисто освятив прапор українських січових стрільців з вишитими на ньому гербами Києва і Галичини. Діяльність Церкви, спрямована на консолідацію національно-державницьких сил українства, охоплювала сотні тисяч вояків австрійської армії, які перебували на фронтах від Карпат і подільських степів до Альп і берегів Адріатики. її здійснювали греко-католицькі священики — капелани більш як 30 українських стрілецьких, кінних, гарматних полків 23.

Лише 1915 р. ними на фронті було створено 226 польових каплиць. Широкою популярністю серед вояків користувався релігійний часопис "Місіонар", який публікував послання ієрархів Церкви, статті духовно-ін-телектуального змісту, а також повідомлення про події в світі й регіоні, зокрема, про визволення завдяки зусиллям папи Бенедикта XV з російського полону всіх військовополонених-інвалідів, заснування у Львові дитячого притулку "Український сирітський захист". У зв'язку з розпадом Російської імперії і утворенням незалежної Української держави "Місіонар" надрукував спільний пастирський лист митрополита А. Шептицького, єпископів Г. Хомишина і Й. Коциловського до вірних, у якому, зокрема, зазначалося, що ці події започаткували нову історичну епоху, якій потрібна консолідація та єдність українського народу.

Візит галицького митрополита до української столиці (незважаючи на побоювання окремих діячів Центральної Ради) засвідчив національно-соборну орієнтацію греко-католицької Церкви, збереження нею української мови та східного обряду богослужіння, що певною мірою вплинуло на руйнування негативного стереотипу частини наддніпрянців щодо унії та навіть появу ідеї обрання його патріархом єдиної української Церкви. Візит митрополита актуалізував питання про діяльність греко-католицької Церкви в УНР та її вклад у визвольні змагання.

Зауважимо, що церковна діяльність Шептицького постійно спрямовувалася на розширення сфери впливу греко-католицької Церкви у Росії, де були сотні тисяч переселенців і військовополонених з Галичини. Саме через неї пропонувалося здійснити об'єднання Церков Заходу і Сходу. Ідеї екуменізму покладені в основу роботи проведеного митрополитом у Петрограді наприкінці травня 1917 р. синоду російської греко-католицької Церкви, на якому іменовано екзархом монаха-студита Л. Федорова. Тоді ж у Києві він заклав католицький апостольський вікаріат для всієї України на чолі з о. Михайлом Цегельським.

Національно-державницька позиція А. Шептицького знайшла вияв також у підтримці ним Брест-Литовського договору від 9 лютого 1918 р., за умовами якого українські етнічні землі Холмщини і Підляшшя відійшли до Української Народної Республіки. В промові у Відні в палаті послів у лютому 1918 р., відстоюючи право народів на державно-політичне самовизначення, А. Шептицький подякував австрійському урядові за розуміння українських прагнень й підтримав право на самовизначення Східної Галичини. Разом з українськими послами він добивався ратифікації австрійським парламентом Брестського договору, відділення українських земель від польських і надання українцям національно-культурної автономії. Коли ж Відень відхилив вимоги українців, митрополит підтримав парламентську пропозицію скликати у Львові представницьку конституанту, що мала вирішити політичні перспективи українських земель імперії Габсбургів.

Восени 1918 р. припинила існування Австро-Угорська імперія, і на її уламках утворилися незалежні держави. 18—19 жовтня у Львові відбулася конституанта — представницьке зібрання майже 500 українських громадсько-політичних і релігійних діячів, яке обрало Українську Національну Раду й оголосило про створення на українських етнічних землях Австро-Угорщини незалежної Української держави. Велелюдне віче на майдані біля собору св. Юра 20 жовтня одностайно схвалило рішення про суверенітет українських земель.

Греко-католицька Церква, політичний курс якої завжди відповідав національно-політичним інтересам народу, рішуче підтримала ухвали конституанти. її владики — митрополит А. Шептицький, єпископи Г. Хомишин і Й. Коциловський, протоігумен Галицької провінції васи-ліянського чину П. Філяс і майже два десятки священиків були обрані до Національної Ради й активно включилися у її законотворчий процес. Отже, греко-католицизм органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства.

1 листопада 1918 р. під керівництвом Національної Ради і військового комітету у Галичині спалахнуло збройне повстання. Через кілька днів влада у краї перейшла до українців. "Український народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з віковічної неволі, — наголошувалося у першому зверненні Української Національної Ради. — Віднині Ти — господар своєї землі, вільний горожанин Української держави".

Греко-католицьке духовенство взяло активну участь у Листопадовій національно-демократичній революції та розбудові Західноукраїнської Народної Республіки, яка була конституційно закріплена в тимчасовому Основному Законі від 13 листопада 1918 р. "Як настав догідний час, по Першій світовій війні, 1918 р. українське католицьке духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва "своєї хати", Української Держави, — згадував активний учасник тих подій отець І. Лебедович. — Перші наради, перші кур'єри до сіл, перша підготовка до переобрання влади на місцях проходили в безліч випадках у священичих домах".

Ініціаторами державотворчої діяльності кліру на місцях виступали владики, насамперед А. Шептицький. Папа Бенедикт XV пильно стежив за національно-демократичними революціями у Центральній і Східній Європі. На початку листопада 1918 р. він наказав нунцію у Відні увійти "у приязні відносини з різними націями Австро-Угорської імперії, що тепер створили незалежні держави". Папа підтвердив, що апостольський престол поважає "законні зміни народів, політичні чи територіальні".

Влітку 1920 р. Галичина стала ареною ще однієї загарбницької війни — радянсько-польської. У ході широкого наступу на Варшаву і Львів Червона армія зайняла східні терени краю. Москва оголосила про створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки з столицею в Тернополі. Одним з перших декретів її тимчасового уряду — Галревкому — УГКЦ була оголошена "ворожою", її відділили від держави, націоналізували землі, заборонили викладання релігії у школах. Митрополит А. Шептицький висловив протест проти обмежень радянською владою громадянських прав людини, свободи совісті та віросповідань. У спільній з єпископами Г. Хомишиним і К. Чехівським заяві наголошувалося: "Галицька радянська республіка є штучним утворенням більшовицької окупаційної влади, яка нічим не відрізняється від царської чи польської окупації. Саме тоді до Львова прибули втікачі від більшовицького режиму з Києва єпископи Євлогій та Антоній і з Росії єпископ Олексій. Незважаючи на колишню неприязнь, митрополит надав їм притулок і допоміг виїхати на Захід.

Після Рима А. Шептицький відвідав Голландію, Бельгію, Францію, Великобританію, а також Канаду, США, Бразилію та Аргентину, де вів безрезультатні переговори з церковними і державними діячами про українські проблеми. У своїх промовах, інтерв'ю, на переговорах він виступав проти окупації Галичини Польщею, говорив про відновлення незалежності ЗУНР, відстоював національно-культурні права поневолених земляків. Завдяки його зустрічам українська діаспора стала союзником національно-визвольного руху, прагнучи підтримувати його морально і матеріально.

Втім, і папа Бенедикт XV, і митрополит Шептицький, і широкий загал українських діячів помилялися, коли повірили у справедливе вирішення галицького питання міжнародними інституціями, зокрема Паризькою мирною конференцією, Лігою націй. З різних причин, насамперед внаслідок намагання в особі сильної Польщі побудувати європейський бар'єр більшовицькій загрозі, країни Антанти у протистоянні ЗУНР і Речі Посполитої схилилися на польський бік. 14 березня Рада послів визначила Східну Галичину частиною Польщі й підтвердила чинність Ризької угоди 1921 р. щодо східних кордонів. Митрополит А. Шептицький, який перебував у той час у Парижі, висловив рішучий протест, застерігши Захід, що український народ не сприйме такого ганебного вирішення своєї долі. Подолавши опір польських властей, він у жовтні 1923 р. повернувся до Львова. Розпочався новий етап консолідації національно-державницьких сил.

3. Сучасний стан католицької церкви в Україні

За майже тисячоліття свого існування католицтвом накопичено значний досвід пристосування своїх інститутів, ідеології та форм діяльності до соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільства, що змінюються. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне і постіндустріальне суспільство. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», що була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, що склались в індустріальному суспільстві наприкінці XIX — на початку XX сторіччя з засудженням класової боротьби, проголошенням приватної власності та її недоторканості; йшлося також про заступництво церкви щодо осіб найманої праці тощо.

Сьогодні Українська греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську) та більше 5 мільйонів віруючих. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і т. д.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, святого Вікентія (бельгійки). Пресвятої Родини, сестри — служебниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити якомога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити активно займаються місіонерською діяльністю та підготовкою кадрів для церкви.

Особлива увага з боку керівників греко-католицької церкви приділялася і надалі приділятиметься семінаріям, питанням підготовки майбутніх священиків. З цією метою семінаристів відряджають за кордон на навчання. Для подальшої організації єпархій і адміністративного об'єднання єпархіального духовенства владики відновили деканати — осередки об'єднання клиру. Катехітичні курси — не лише для священиків і монахинь, а особливо для світських людей — забезпечили педагогічними посібниками і методологічними розробками для євангелізації дітей та молоді. Організація місій, які відбуваються переважно під час Великого Посту, стала найбільш ефективним засобом для духовного відродження у парафіях. Діють греко-католицькі семінарії: львівська, івано-франківська, мукачівська та василіанська духовна семінарія, де загалом навчається близько 600 семінаристів. Засновано видавництво, виходять газети та журнали.

Українська греко-католицька церква неодноразово пропонувала державі свої послуги з конкретними проектами для подолання різних аспектів соціальної і моральної кризи в Україні.

Як зазначив Генеральний вікарій Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви отець Іван Дацько, «без огляду чи фінансова ситуація України поліпшуватиметься, чи ні, для нас є ясним, що Церква не може відступити від свого соціального завдання. Хоча наші чудові літургічні відправи надихають і надають людям надію, Церкві необхідно використовувати всі засоби, щоб запобігти моральному, соціальному і економічному занепаду».

Відроджуючи довоєнні традиції свого соціального служіння, греко-католицька церква вже здійснила ряд ініціатив. Перша з них — відновлення діяльності у Львові невеликої Народної лічниці імені Андрія Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 році. Церква повністю взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається біля 240 учнів.

Важливу роль в житті Української греко-католицької церкви відіграв Синод єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. Це був перший синод після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України і діаспори зустрілися і виробили план діяльності церкви в нових умовах України. Церква має велику кількість мирянських організацій. На початку 1995 року в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій, 76 монастирів з майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів, в яких навчалося близько півтори тисячі слухачів.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбулися в діяльності папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону ядерної зброї, в підтримку спільних дій на захист миру віруючих і невіруючих. Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Сучасне католицтво — впливова сила в світі. Вивчення його діяльності конче необхідне для розуміння нашого сьогодення.

Висновки

Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква.

У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, однак, забувати про те, що церква — це цілий світ, що вона об'єднує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох з них релігійний ідеал продовжує залишатися найвищою духовною культурною цінністю, і в ньому вони втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства».

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Нагаєвський І. Історія Української держави XX ст. — К., 1993. — С. 56

5. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

6. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Во-лодимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

7. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. — Торонто, 1967. — С. 350

8. Церква і церковна єдність. Документи і матеріали. — Львів, 1995. — Т. 1. — с. 130-131.

9. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.

загрузка...
Top