Сім Вселенських Соборів

Вступ.

1. Проведення Вселенських соборів.

2. Формування основних догматів християнства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Вселенські собори збиралися у складі представників усіх помісних церков (тобто Вселенської Церкви) для вирішення найважливіших догматичних та канонічних питань. Проходили ці собори під патронатом римських, а згодом візантійських імператорів. В історії християнства важливу роль відіграли 7 Вселенських соборів, які відбулися протягом IV-VIII ст.:

325 р. - Перший Вселенський собор, м. Нікей, за імператора І Константина Великого;

381 р. - Другий Вселенський собор, м. Константинополь, за Імператора Феодосія Великого;

431 р. - Третій Вселенський собор, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого;

451 р. - Четвертий Вселенський собор, м. Халкідон, за імператора Маркіана;

553 р. – П’ятий Вселенський собор, м. Константинополь, за імператора Юстиніана І;

680 р. - Шостий Вселенський собор, м. Константинополь, за імператора Костянтина Погоната;

787 р. - Сьомий Вселенський собор, м. Нікей, за імператриці Ірини.

На цих соборах через вирішення важливих для християнського богослов’я тринітарної та христологічної проблем були вироблені найважливіші догмати християнства: вчення про Святу Трійцю, Боговтілення та Боголюдську природу Ісуса Христа.


1. Етапи проведення Вселенських соборів

Вселенські собори - зібрання ієрархів християнської церкви з усього світу, які обговорюють і ухвалюють догми віри і правила поведінки віри. Православна церква визнає сім вселенських соборів.

Загальний період Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто час від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які складають Вселенське віросповідання.

У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби відносно догматичних питань і канонів вирішувала на Соборах єпископів, а з IV ст. соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає повного свого розвитку.

Церковні Собори – це зібрання представників Церкви для обговорення і вирішення питань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни християнських суспільств. Синоди або собори існували в Церкві в усі часи у вигляді тимчасових зібрань, а в деяких самостійних церквах – у формі постійних організацій. Вони існують і тепер у різних країнах і віросповідних церквах. Саме слово “собор” означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Таке розділення в наш час приймається православною римо-католицькою, вірмено-григоріанською церквами та іншими, але кожна з цих церков визнає не однакове число соборів у значенні Вселенських.

Помісними Соборами є зібрання єпископів й інших ієрархів якої-небудь одної місцевої, самостійної церкви, або якої-небудь визначеної області, які зібралися разом, щоб вирішити питання і справи, які виникли в її межах щодо устрою, управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській Християнській Церкві, як і в кожній Помісній Церкві, собори мають свою історію, початком яких є правила і канони Вселенської Церкви перших дев’яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів мали, як і тепер мають, обов’язкове значення лише в тій області, представники якої були членами їхніх зібрань[2, c. 87-88].

Вселенський Собор – це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для затвердження істини віровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов’язкових для всієї Церкви.

Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із питань віровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собори і на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складу Вселенського Собору була присутність на ньому всіх патріархів особисто, або уповноважених від них з грамотами.

Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна правильність його скликання, складу, ведення і оголошення його постанов і дій. У Римській імперії собори перших дев’яти століть скликали імператори, але із пропозицій ієрархів церкви, з їхньої ініціативи і з їхньої згоди. Право брати участь у діяннях Вселенських Соборів з правом голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони могли бути повноправними членами собору лише тоді, коли вони замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.

Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи на соборі, так і тими, від яких не було представників. Визнавати рішення і канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві повинно бути одночасним і повним.

Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Собор зобов’язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

Собори були дуже різноманітні, в залежності від причини скликання, місця, часу. Апостольські правила, постанови Помісних і Вселенських Соборів на скликання Соборів два рази в рік: перший Собор через три місяці після Великодня, а другий – в половині жовтня. Метою соборів було вирішення догматичних питань і боротьба з різними єресями, які виникали в даний період[2, c. 52-53].

Католицькі вчені в списки Вселенських Соборів вносять наступні 22 собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський 431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р., Константинопольський ІІІ 680-681 рр., Нікейський ІІ 787 р., Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І 1245 р., Ліонський ІІ 1274 р., В’єнський 1311 р., Констанський 1414-1418 рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512-1516 рр., Триденський 1545-1563 рр., Ватиканський І 1869-1870 рр. і Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі з проголошенням догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор у Римо-Католицькій Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі. Православна Церква Вселенськими Соборами визнає перші 8 соборів із 22 Римо-Католицької Церкви.

В 312 р. імператор Костянтин (306—337 рр.) урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Костянтина було засуджено вчення александрійського священика Арія (пом. 336 р.), що заперечував божественність і передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є лише вищим витвором божества.

В Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були св. Миколай (260—343 рр.), св. Афанасій Великий (295—373 рр.), що був тоді лише дияконом. Собор засудив і відкинув єресі і, щоб всі християни могли сповідувати єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На цьому ж Соборі було встановлено час святкування Пасхи та прийнято деякі інші правила.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І (379— 395 рр.). Він був спрямований проти вчення колишнього аріанського єпископа Македонія (IV ст.), який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не є Бог, а лише слугуючий Богу витвір. В Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова (330—390 рр.). На Соборі було засуджено єресі і доповнено Символ віри (до 12 членів).

Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія II (408— 450 рр.). Він був скликаний проти вчення константинопольського патріарха Несторія (428—431 рр.), що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоносцем, а Діву Марію — христоро-дицею. Собор засудив єресі і остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.

Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкидон. Він був скликаний проти вчення архімандрита Євтихія (V ст.), що відкидав людську сутність Ісуса Христа. Це вчення отримало назву "монофізитство", а його послідовники називалися монофізитами. На Соборі були присутні 650 єпископів. Собор засудив єресі і встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне й людське з'єдналося в ньому як в єдиній особі (проти Євтихія), незмінно (проти Несторія), нероздільно (проти Македонія).

П'ятий Вселенський Собор скликано у 553 р. імператором Юстиніаном І (527—565 рр.). На Соборі були присутні 165 єпископів. Собор засудив несторіанські твори вчителів церкви Феодора (?—428 р.), феодорита Кірського (393—458 рр.) і знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія.

Шостий Вселенський Собор було проведено 680 р. в Константинополі за імператора Костянтина Пагонаті (668—685 рр.). В ньому брали участь 170 єпископів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в Ісусі два єства — людське і божественне. Собор засудив єресь монофелітів, однак під тиском останніх наступний імператор Іраклій (610— 641 рр.) вимагав від Собору скасувати рішення, вдаючись навіть до репресій[7, c. 75-77].

Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських палатах, іменованих Трулльськими. Тепер він вирішував питання церковного благочестя, повторюючи п'ятий Собор. Тому в історії він інколи називається п'ято-шостим. Собор впровадив нові церковні правила, що склалися у так званий Номоканон, який став основою церковного управління. На Соборі були також засуджені деякі нововпровадження Римської Церкви, а саме: целібат священиків, суворий піст в суботу перед Пасхою і зображення Христа у вигляді агнця.

Сьомий Вселенський Собор було скликано в 787 р. в м. Нікеї. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара (717—741 рр.), який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав за необхідне знищити ікони. Собор засудив іконоборство, однак після нього гоніння на ікони тривало ще при трьох імператорах понад 25 років. Поклоніння святим іконам було остаточно встановлено вже на Помісному Константинопольському Соборі у 842 р. На цьому Соборі було також встановлено свято Торжества Православ'я.

Підкреслимо, що Римо-Католицька церква визнає понад 20 вселенських соборів, включаючи до їх складу пізніші собори Західної церкви[1, c. 49].


2. Формування основних догматів християнства

Ще апостол Павел рішуче пориває з впливом іудаїзму, що привело до формування виразного антиіудаїзму в ранньохристиянських текстах.

Перші підвалини основ віровчення були закладені у ІІ пол. І ст. і ІІ ст. в час, коли були створені перші кононічні тексти Нового Завіту (Откровіння Иоана Богослова 69 р., чотири Євангелія і Діяння Апостолів). Була ще ціла низка релігійних творів, яких не визнали канонічними .

На перших двох Вселенських Соборах було опрацьовано християнський Символ віри. Символ віри - коротке зведення головних догматів, які складають основу віровчення.

В християнстві відомі декілька Симовлів віри (Нікео-Царгородський, Сим. в св. Афанасія, який більш детально торкався вчення про трійцю і втілення Христа, Тридентський Символ віри, Англіканський). Детальне тлумачення символу віри дається в катехізисах, або в спеціальних документах, які мають назву "сповідання віри".

На церковних соборах протягом ІV-VІІ ст. з великої кількості християнської літератури було обрано 27 книг, які було оголошено Святим письмом. Символ Віри і Святе письмо (Новий Завіт) і складають основу християнського віровчення.

Проте Священне Писання має самостійну та більш глибоку історію, ніж просто християнську.

Біблія (грец. Bіblіa - книги) — збірка книг, що складають Священне Писання християн. Ці книги зібрані у дві частини: Ветхий (Старий ) заповіт (50 книг) і Новий Заповіт (27 книг). Книги Ветхого Заповіту писались на давньоєврейській мові (іврит) або на розмовній мові тодішніх євреїв (арамейська мова). Ті книги, що збереглись на івриті та арамейській були визнані Палестинським каноном і визнаються канонічними у християн включно з протестантами та іудаїзмом (39 книг). Решта 11 книг, що дійшли до нас у перекладі на грецьку мову і увійшли у так звану Септуагінту (перший переклад Біблії, що був здійснений у ІІ-ІІ ст. до н.е. у Олександрії і має назву Олександрійського канону) канонічними визнаються тільки у католиків, православні вважають їх корисними для души і включають у текст Біблії, протестанти не вважають канонічними і не включають до Біблії.

Перші біблейські книги виникли у ХІІ ст. до н.е. - останні у ІІ ст. н.е. Найдавніші біблійні тексти увібрали в себе деякі релігійні тексти і уяви, що побутували серед євреїв, до утворення іудаїзму. Книги Ветхого Завіту увібрали в себе релігійний, життєвий та історичний досвід єврейського народу. За своїм сюжетом Біблія - це звернення Бога до свого народу, а також розповідь про те як люди слухали свого Творця. Для християн єдність Біблії полягає у розповіді про Ісуса Христа, або пророцтва про нього, як у Ветхому Завіті[9, c. 64-65].

Після І Вселенського собору релігійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який успадкував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до антиаріанської партії, постійно турбували богословські суперечки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константинополі черговий - II Вселенський собор. До порядку денного було внесено чотири основних питання. По-перше, було підтверджено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що поклало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського форуму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сином. Не погодившись із цим постулатом, 36 єпископів залишили собор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві, як аполінаріанство. Аполінарій (310--390) - антиаріанин, що хотів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Богом. Цим він фактично відкидав другу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Таким чином, віровчення християнства склалось протягом раннього середньовіччя. Його догматика була прийнята першим і другим Вселенськими соборами у ІV ст. і викладена у Символі віри. Подальша розробка основної догматики відбулась протягом V-VІІІ ст. на ІІІ - VІІ соборів та теологічно опрацьована у працях отців і вчителів церкви.

Щоб покласти край дискусіям в 431 р. у м. Ефес імператор Феодосій II (408--450) скликав III Вселенський собор. Собор, засудивши вчення Несторія (несторіанство) як єресь, ухвалив визнавати в Ісусі Христі з часу його втілення (Різдва) єдність двох природ: божественної і людської, а отже, сповідувати Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину. Собор проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Було також остаточно затверджено текст Нікео-Константинопольського Символу віри і категорично заборонено вносити до нього будь-які зміни і доповнення. Патріарха Несторія відправили в заслання.

Відбувся за імператора Маркіана (450--457) 451 р. у м. Халкидон. У ньому брало участь більше 500 єпископів. Він став найбільшим представницьким зібранням за всю історію раннього християнства. Собор розглядав чергову теорію про природу Ісуса Христа - євтихіанство, автором якої був архімандрит одного з константинопольських монастирів Євтихій. Його вчення мало й іншу назву - монофізитство (гр. monos - один, phisis - природа). Євтихій стверджував, що людська природа в Ісусі повністю поглинута Божеством. Тому в ньому слід визнавати винятково божественну природу. Халкидонський собор рішуче засудив монофізитство, знову проголосивши, що Ісус Христос є водночас істинним Богом й істинною Людиною. Згідно зі своєю божественною суттю він вічно народжується від Отця. Відповідно ж до людської природи він утілився від Діви Марії й у всьому, крім гріхів, рівний людям[9, c. 67-68].

Отже, перші чотири Вселенські собори мали спільну проблему: дотримуючись послідовності в головній меті -- засудити єресь, вони не пропонували позитивного пояснення природи Христа. Як правило, протистояння закінчувалося повною поляризацією позицій. У вченні про природу Христа є два полюси: людський і божественний. Тому труднощі виникали при спробі утримати їх хоча б у відносній рівновазі та не дати одній із позицій отримати перевагу. Так, аріани надто підкреслювали людську природу Христа, що принижувало його божественність. У свою чергу, прибічники Аполінарія зводили нанівець його людську природу. Несторіани винні у подальшому приниженні його божественності, на що монофізити негайно відреагували, відмовивши в можливості Ісусу бути людиною.

Усе ж перші чотири Вселенські собори мали надзвичайно важливе значення для ранньої церкви. Хоча христологічні протистояння час від часу спалахували з новою силою, фундаментальні принципи християнства було зрештою сформульовано. Згоди про те, що природа Христа є союзом божественного та людського, і вона не має однозначного визначення, врешті-решт було досягнуто. А догмати, затверджені на цих соборах, й нині залишаються чинними.

Тоді ж було закладено основу християнського культу та церковної організації.

Проте подальший розвиток віровчення культу та організації пов'язаний з розколом церкви на окремі християнські гілки[11, c. 103-104].


Висновки

Протягом IV-VI ст. складалися впорядковані чини (ритуали) найважливіших богослужінь. Завдання християнської культової творчості полягало в тому, щоб забезпечити символічне сприйняття догматизованих доктринальних істин масовою свідомістю членів церкви. Культові дії та елементи символічно репрезентували істини віри й церковного вчення для маси здебільшого малоосвічених мирян. Настроям віруючих, вихованих у лоні елліністичної культури, відповідало містерійне сприйняття Богопоклоніння. Згадування про щ порядки і дії у давніх містичних культах сприяло тому, що мова, образи та прийоми давніх містерій поступово переносилися на християнську обрядовість. Формувалося бачення основних християнських обрядів (хрещення, причащання) як таїнств (містерій). Духовне, сакральне, утаємничене втілювалося в образ, у символічну форму. Щоб виявити невидиме, створювалася форма, зовнішній чуттєво сприйнятливий знак. Для цього використовувалися близькосхідні, античні та елліністичні мистецтва, архітектура, скульптура, живопис, поезія, музика.

Оглядаючи шлях, який пройшло християнство -- від роздробленої секти до офіційної релігії могутньої Римської імперії, -- нині можна з упевненістю стверджувати, що переможна хода християнської церкви мала і позитивні, і негативні наслідки. Християнство підняло моральний статус держави: суспільство визнало гідність жінки, було заборонено гладіаторські бої, доля рабів полегшилася, римське законодавство стало справедливішим, а процес благовістя прискорився. Проте, незважаючи на всі переваги, зближення з державою мало для церкви і зворотний бік. Так, держава в обмін на визнання церкви та доброзичливе до неї ставлення отримала право втручатися у духовні й богословські справи. Тому історія християнства тих часів є складною павутиною відносин між церквою та імператорськими державами як на Сході, так і на Заході.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.

загрузка...
Top