Роль і значення іудаїзму в формуванні і розвитку християнської культури

Вступ.

1. Історичні умови виникнення та розвитку іудаїзму.

2. Філософські й моральні принципи іудаїзму.

3.Іудаїзм в сучасній Україні. Хасидизм.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій — християнства та ісламу.

Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об'єднання Іуди, яке наприкінці XI ст. до н.е. домінувало в Ізраїльсько-іудейській державі.

Іудаїзм — одна з найдавніших релігій світу. її основні уявлення, що складалися протягом багатьох сторіч, містять у собі догмати про бога Ягве, «богообраність» євреїв, пришестя спасителя — месії, загробне життя і безсмертя душі. Іудаїзм у другому тисячоріччі до н. є. на базі політеїстичних вірувань і обрядів кочових єврейських племен Північної Аравії, а після завоювання ними в XIII столітті до н. є. Ханаану (стародавня назва Палестини) ввібрав у себе релігійні уявлення місцевих землеробських народів.

Культ Ягве, бога племені Іуди (звідси — іудаїзм), що зіграло головну роль у становленні давньоєврейської держави на початку X в. до н. є. і висунуло зі свого середовища династію перших царів, поступово перетворився на загальнодержавний генотеїстичний культ, а потім — на культ єдиного Бога, що керує світом.

Значну роль в іудейському культі відіграють різноманітні свята, серед яких слід звернути увагу на суботу (шаббат), пасху (песах), кущі (суккот), новий рік (рош-гашана), судний день (іом-кіпур) і п'ятидесятницю (шабуот). Більшість з цих свят спочатку відбивали виробничу діяльність древніх євреїв і збігалися з основними господарськими циклами скотарського, а потім землеробського періоду.


1. Історичні умови виникнення та розвитку іудаїзму

Єврейський етнос сформувався в процесі інтеграції кочових скотарських племен хапіру, які у III тис. до н.е. рушили з Аравійської пустелі в Палестину і підкорили частину країни Ханаан. На перших порах свого перебування в Палестині, яка охоплювала території теперішніх Палестини, Ізраїлю та Йорданії, євреї жили розрізненими племенами. З часом, запозичивши у розвинутіших ханаанців навички землеробства, вони перейшли до осілого життя. Близькість мов сприяла змішуванню хапіру і ханаан-ців, внаслідок чого виникла єдина народність, що стала називатися євреями. У перекладі з давньоримської це слово означає «ті, що прийшли з-за ріки Євфрат».

Наприкінці XIII ст. до н.е. з племен, що мали між собою більш-менш стійкі відносини, утворилася єврейська держава Ізраїль. За часів царювання Давида, а потім його сина Соломона (кінець XI — перша пол. X ст. до н.е.) єврейське царство було одним із наймогутніших. Але в 935 р. до н.е. внаслідок внутрішньої боротьби воно розпалося на Ізраїльське та Іудейське царства.

Ізраїльське царство наприкінці XIII ст. до н.е. було завойоване Ассирією, а його мешканці розчинилися серед різномовного населення Близького Сходу. На початку VI ст. до н.е. вавилонський цар Навуходоносор II завоював Іудейське царство, переселивши іудеїв до Вавилону. Наприкінці того ж століття Вавилонія була захоплена персами, які дозволили іудеям повернутися у відновлений Єрусалим, відбудувати храм Ягве, внаслідок чого цей період іудейської історії називають «періодом другого храму». У II— І ст. до н.е. сформувалося нове Іудейське царство, яке згодом опинилося під владою римлян. Спротив іудеїв римському пануванню спричинив вигнання їх з Єрусалиму і розселення на різних землях Римської імперії. Саме у зв'язку з цим з'явився термін «діаспора» — розселення євреїв за межами Палестини.

У процесі розвитку давньоєврейської держави форму-валася іудейська релігія. Цей процес був двостороннім, оскільки централізація і зміцнення державної влади відбувалися одночасно з утвердженням віри в єдиного Бога. *У євреїв на першому місці опинився культ Ягве (Ієгова) — Бога племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія. Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символ врожаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом Ягве став покровителем племені Іуди, а пізніше його було визнано Богом усього єврейського народу в Ізраїльській державі й богом війни, захисником держави, покровителем військових дій. Стверджувалося, що Ягве обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення його в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а Ягве вивів їх звідти. Поступово Ягве став уособлювати кращі риси інших богів. Тому його стали визнавати і покровителем урожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником у ремеслах. Усі інші боги вважалися його підлеглими, служителями. У 960 р. до н.е. в Єрусалимі було споруджено храм Ягве[2, c. 73-74].

Провідну роль у поширенні іудейської релігії, культу Ягве відіграли жерці, оскільки в цьому процесі міцніли і їх позиції. Соломон відновив закон, за яким жерці отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду худоби. Храмові належали раби і велике багатство. Поступово Єрусалим став релігійним центром країни.

Ім'ям Ягве єрусалимські жерці освячували засади рабовласницького суспільства, спонукаючи віруючих молитися і приносити жертви на честь не тільки Бога Ягве, а й царя єврейського. За це обіцяли винагороду на небі. Прообразом єдиного Бога в іудаїзмі була деспотична влада царя у давньоєврейській державі: цар небесний був відображенням царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного Бога, підтримувана царями-завойовниками та іудейськими священиками, не слабшала.

Історично виділяють три основних періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії. Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який став духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії.

Головними його ідейними виразниками були жерці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму Тору (давньоєвр. — закон, вчення), яка разом з іншими книгами згодом утворила першу біблійну книгу — Старий Завіт (Завіт — угода, договір, союз Бога з людьми), визнану іудейською релігією. В іудеїв він має назву Танах, структуру якого складають: Тора (П'ятикнижжя Мойсееве), Невіїм (Пророки, або Книги пророцькі), Ктувім (Писання). Тора об'єднує п'ять книг: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення закону (Друга книга законів, Второзаконня).

Тору ще називають П'ятикнижжям Мойсеевим, оскільки іудеї вважають, що вона продиктована пророку Моисею самим Богом і жодна книга не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті та їхній вихід звідти. Левит зосереджується на законах, виявленні гріхів, заповідях. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону (Второзакония) повторює багато вже раніше викладених законоположень. Сформульовані в ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями[2, c. 53-54].

У давньому світі, щоб надати рабовласницьким законам більшої сили, їм приписували божественне походження. Тому Тора за своїм змістом є своєрідним кодексом рабовласницького права. У віросповідальній та культовій сфері вона встановлює правила іудейського культу і обґрунтовує монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Третю його частину — Писання — становлять псалми, притчі, пісні тощо.

Тривалий час біблійні сюжети поширювалися в усній традиції. Формування тексту Старого Завіту відбувалося в лоні іудаїзму з середини І тис. до н.е. до X ст. до н.е. Виправлення та редагування його іудейськими книжниками-масоретами тривало ще дев'ять століть. Усі тексти були створені давньоримською мовою, названою в Старому Завіті «ханаанською», «іудейською».

Крім масоретської редакції Старого Завіту, існує й Септуагінта (лат. septuaginta — сімдесят).

Духовне життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони що-суботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання (релігійних книг, які, згідно з віровченням, написані з волі Бога), обговорення різних справ, що стосувалися общини.

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями був незначним. Паломництво в Єрусалим тричі на рік, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимського храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошували молитви і гімни богу Ягве, читали розділи Тори, які духовенство тут же пояснювало. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих. З часом вони стали і молитовними будинками, і представницькими органами єврейських общин, і центрами громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминали вони й світських потреб віруючих. Посадові особи синагог (здебільшого представники знатних сімей) розпоряджалися майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно склалася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збереглася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література.

Талмуд — священна книга іудаїзму

Талмуд (давньоєвр. ламейд — вивчення) є найбільш авторитетним викладом релігійних засад іудаїзму, що охоплює всі сфери іудейської релігії, етики, права. Як і Тора, він належить до священних книг іудаїзму.

Початок письмового оформлення його припадає на III ст. до н.е., коли в завойовану Александром Македонським Іудею стала проникати елліністична культура (грецька мова, література, античний спосіб життя), а також соціально-правові норми Римської імперії. На противагу їм в іудейському релігійно-духовному середовищі сформувалися сили, які відстоювали традиції Тори, Мойсеїв закон. їх представники зайнялися коментуванням Тори, тлумаченням іудаїстських релігійно-побутових норм. Водночас відбувалося і творення нових релігійних норм, реформувалося віровчення відповідно до особливостей тодішніх історичних умов. Ці правила та настанови були спрямовані на збереження національної, релігійної ідентичності єврейського народу[1, c. 52-54].

Іудаїзм у період створення Талмуда називають талмудичним. Історично склалося так, що Талмуд створювався у двох духовних центрах іудаїзму — Єрусалимі та Вави-лоні. Тому він існує у двох версіях — єрусалимській та вавилонській (більш поширеній), які різняться між собою змістом, стилем, мовою.

Тривалий час Талмуд передавався від покоління до покоління усно, тому його називають Усним законом, а Танах (Старий Завіт) — Письмовим законом. Письмове оформлення талмудичного матеріалу завершилося в V ст. н.е. Усі коментарі подані однаково: спершу цитується певне положення, потім наводяться дискусії законовчителів про його зміст, збагачені їх етичними настановами, порадами, історичними відомостями.

Структурно Талмуд складається з двох книг — Міш-ни та Гемари. Мішна («виклад вчення») є першим збір-ником коментарів до Танаха. Складена й відредагована вона 210-м законовчителем Єгудою Ганасі. До неї вхо-дять 63 трактати, об'єднаних у б розділів, які містять норми, що регулюють питання землеробства, влаштування релігійних свят, дотримання ритуальної чистоти, родинно-шлюбних взаємин, правові відносини у цивільній та кримінальній сферах. З часом з'явилися коментарі до Мішни — Гемара («закінчення»), яку було приєднано до Мішни. Догматика, викладена в обох книгах Талмуда, є основою віровчення іудаїзму.

Талмуд містить легенди й міфи про Бога, історії про потойбічний світ, повчальні притчі, фіксує уявлення щодо будови Всесвіту. За цими уявленнями, небо складається із семи частин: перше небо є завісою, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо — тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому працює великий млин, що меле манну крупу, яку споживає небесне населення; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п'ятому — ангели; на шостому — склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також комори з бурями і димом; а на сьомому небі — рай, там живуть справедливість і доброчинність, душі праведників і ненароджених дітей.

Єдиним джерелом знань і виховання молоді Талмуд вважає Священне Писання і вимагає вивчати його вдень і вночі. Світських наук іудаїзм не визнає: «Про те, що вище за тебе, не думай. В те, що не під силу тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй». На їх вивчення дозволяється витратити час, який не належить ні дню, ні ночі.

Система іудейської освіти базується на поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважають рабина. Усе висловлене ним набуває сили закону: «Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його».

Талмуд містить дискусії рабинів щодо тлумачення окремих місць Танаха, правові норми, релігійні приписи, закони, етичні норми, богословські роздуми з питань культу, догматики, дані з математики, астрономії, медицини; казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Є в ньому й історичні відомості про трансформацію релігійних уявлень давніх євреїв[6, c. 76-78].

2. Філософські й моральні принципи іудаїзму

Іудаїзм сповідує віру в єдиного Бога Ягве (Яхве), який, згідно з ученням, з нічого створив Всесвіт (у тому числі й людину) і керує ним.

Ягве — могутній, всесильний, вимагає від людей покірності. За розповіддю у книзі Буття, Ягве дуже розсердився, дізнавшись, що Адам і Єва зірвали яблуко з дерева пізнання добра і зла. Він вигнав їх із раю і назавжди прокляв людський рід. Давні євреї уявляли Бога, як і своїх володарів, сильним, могутнім, жорстоким. Віруючий єврей від народження і до смерті повинен відчувати страх перед Богом. Рабини стверджують, що нещастя, які випали на долю єврейського народу, є результатом того, що євреї не слухали Бога. Убогість, рабство, експлуатація — все це Божа кара за неповагу до нього. Проте послідовного монотеїзму без елементів політеїзму немає в жодній релігії. Єдиний Бог завжди керує світом не сам, а разом з іншими надприродними силами. В іудаїзмі такими помічниками Ягве є численні ангели і месія.

Один із найвідоміших представників єврейської релігійної філософії середніх віків Маймонід із Кордови (1135—1204) сформулював 13 заповідей іудаїзму, або символів віри:'необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і повелителя світу; визнання абсолютної єдності Бога; визнання нематеріальності; ^визнання вічності Бога; неприпустимість звертання з молитвою до іншого, крім Бога; упевненість в істинності пророчої проповіді; переконання в перевазі пророка Мойсея над усіма пророками; переконання в незаперечності подарованого Богом євреям релігійного вчення (Тори); упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим вченням; упевненість у всезнанні Бога; упевненість у справедливості Божого творіння; віра в прихід месії; віра у воскресіння мертвих. Не всі ці принципи іудеї визнають, тому вони не є догматами.

Іудейський культ містить численні настанови, розпорядження, вимоги, обмеження і заборони. В іудаїзмі існує 613 приписів, серед яких 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році — 365 і частин людського тіла — 248). Іудаїзм прискіпливо ставиться до виконання обрядів і дотримання свят. Окремі вимоги збереглися ще з первіснообщинної релігії давніх євреїв. Наприклад, заборони щодо споживання продуктів: уся їжа поділяється на дозволену (кашерну) і недозволену (трефну). Заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладено табу. Талмуд містить три тисячі настанов щодо їжі.

Давні євреї ототожнювали душу з кров'ю. Якщо з людини чи тварини витікає кров, разом з нею виходить і душа. Отже, коли з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти і божественну душу. Тому їсти м'ясо з кров'ю заборонено! Але є спосіб обійти цю заборону: почекати, щоб кров витекла. Обряд різання, щоб витекла кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких мають ритуальний характер.

Дотримання всіх обмежень, заборон, приписів у реальному житті неможливе. Тому кожен віруючий єврей є порушником божих настанов, він завжди винен перед Богом.

Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про потойбічний світ, за яким людей поділено на добрих і злих. Добрі — ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі — ті, що мають багато гріхів. Після смерті душа людини переходить до Бога, а він, визначивши на терезах, скільки у неї гріхів, спрямовує душу в пекло чи рай. Перед тим, як потрапити в рай, праведні душі 248 разів приймають ванну з бальзаму, після цього проходять через алмазні ворота, біля яких стоять 60 млн. сяючих ангелів. Праведника одягають у 8 одежин із хмар, на голову кладуть діамантовий та золотий вінки, ведуть під розкішний балдахін, уздовж якого протікають струмки бальзаму, вина та меду. Натомість у пеклі грішників підвішують гаками за ноги, очі, язик. Вони повинні їсти своє тіло, гаряче вугілля, граніт, від якого у них викришуються зуби.

Трактування релігійної ідеї у Танаху пов'язане з обґрунтуванням ідеї національної винятковості єврейського народу. В Торі йдеться про те, що жорстокий і невблаганний Ягве вирішив зробити євреїв обраним народом, уклав із прабатьком євреїв (Авраамом) угоду, за якою він узяв їх під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. Тому всі народи, які не визнають Ягве, є ворогами євреїв. Цим мотивована, наприклад, заборона шлюбів між євреями і не євреями[1, c. 55-56].

С За дотримання Завіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Встановлення його пов'язане з приходом посланця Ягве — месії, який, учинивши страшний суд, вершитиме долі живих і мертвих, знищить зло, установить на землі справедливість — царство небесне.

Уявлення про месію виникло в VI ст. до н.е., під час «вавилонського полону». Тоді в образі месії уявлявся завойовник, що мав відновити порядок. Ідеї месіанізму поширювалися в пануючих верствах давньоєврейського суспільства, які чекали месію як спасителя від іноземного поневолення і як диктатора, який забезпечить умови для нормального за тодішніми мірками життя.

В іудаїзмі месіанізм тісно пов'язаний з ідеями національної винятковості єврейського народу: месія прийде тільки до євреїв, лише вони будуть врятовані; всі інші народи приречені на загибель. А в майбутньому утвердиться панування єврейського народу над усім світом.

Десять заповідей Іудаїзму. Основу моралі іудаїзм вбачає в десяти біблейських заповідях, дарованих Мойсеєм людям від імені Бога. Порушення їх вважається злочином перед Богом. Вони гласять:

1. Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства, хай не буде тобі інших богів переді Мною!

2. Не роби собі подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді, під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм; бо Я — Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість до тисячі поколінь тих, хто любить Мене і хто дотримується Моїх заповідей.

3. Не прикликай імення Господа, Бога твого, даремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його ймення даремно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на Землі.

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбства!

8. Не вкради!

9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.

10. Не бажай дому ближнього свого, не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого![2, c. 89]

3.Іудаїзм в сучасній Україні. Хасидизм

На початку XVIII в. серед єврейських мас України й Польщі виник широкий рух хасидизму (від давньоєврейського «хасид» — благочестивий), що являв собою спочатку релігійну форму соціального протесту низів проти общинної верхівки й рабинів. Основоположником хасидизму вважається Ізраїль Бешт (1700 - 1760), чиє вчення було записане його послідовниками Я. Хакогеном і А. Шохетом, останній опублікував у 1815 р. книгу «Шивхе Хабешт» («Молитви Беш-та»), у якій виклав основні засади хасидського віровчення. Бешт виступав проти релігійного аскетизму, проголошував релігійно-пантеїстичне ставлення до світу, яке відкидало подвоєння його на земний і неземний, пропагувало ідею присутності бога (Шехіни) у світі людини. Ця присутність виключає наявність зла на землі. Те, що люди вважають злом, у дійсності є нижчою ступінню добра. Таке ставлення зобов'язувало вірного освячувати земні прояви бога й визначало екстатичний характер хасидської обрядовості. Головною її рисою проголошувалося радісне сприйняття світу й прославляння присутнього в ньому бога. Саме тому пісня і танець — основні елементи хасидського релігійного культу. Ідея присутності бога (Шехіни) в реальному світі людей і можливості особистого спілкування з ним використовувалася хасидською геологією для заперечення обтяжливої талмудичної обрядовості, а також ролі рабинів як посередників між богом і людиною. Кожен віруючий згідно з уявленнями хасидизму міг з'єднатися з богом не за допомогою рабино-талмудичної вченості, а за допомогою побожного ставлення до світу, у якому присутній бог, і молитви, зверненої до нього.

Варто підкреслити, що хасидизм був дещо запізнілою реакцією в іудаїзмі на епоху Реформації. У цьому зв'язку видається реальним вплив на хасидизм соцініанства — одного з протестантських рухів, що набув у XVII в. найбільшого поширення на землях Західної України, Західної Білорусії, Польщі й Литви. І хоча до моменту виникнення хасидизму католицька контрреформація зуміла перебороти вплив соцініанства, відтіснивши залишки останнього на Захід (Німеччина, Англія, Голландія), його ідеї не могли не відбитися на хасидських уявленнях і насамперед на ставленні до офіційних представників іудейського культу — рабинів.

Надалі хасидизм утратив свій первісний соціальний характер, що мав антирабинську спрямованість, і його релігійно-містичний дух незабаром перетворив хасидські громади в досить строгі організації на чолі з цадиками («святими»), що зайняли ще більш авторитарні позиції стосовно вірних, ніж рабини-ортодокси.

Апологети традиційного іудаїзму повели непримиренну боротьбу з хасидизмом, що загрожував їх впливові в єврейських громадах. Справа в тому, що хасидські ідеї стали швидко поширюватися по всій Україні. Спочатку хасидська релігійна практика закріпилася на Поділлі, куди в середині XVIII в. з Галичини перебрався родоначальник хасидизму Ізраїль Бешт. Містечко Меджибіж (нині Хмельницька область), що став його резиденцією, незабаром перетворилося на загальноукраїнський центр хасидизму. Під впливом рабинської контрреформації наприкінці XVIII ст. у хасидизмі виникла школа так званого хабад-хасидкзму, заснована теологом Шнеуром-Залманом (1746 -1812). Термін «Хабар» — це абревіатура давньоєврейських слів «хокма» (мудрість), «бінах» (розум) і «даат» (знання), якими в кабаліс-тичній літературі (Кабала — давньоєврейський переказ — релігійно-містичне вчення, що набуло поширення в іудаїзмі в VIII-XIII ст.) позначалися головні з десяти проявів (сефірот) бога. Хабад-хасидизм, йдучи на деякі поступки рабинському натискові, об'єднав у своєму вченні містику хасидизму з ортодоксальною догматикою. Так, наприклад, Шнеур-Залман стверджував, що місце в Ган-Едені (раю) уготоване лише праведникам, що виконують вимоги Тори. З 1813 р. центром хабад-хасидизму стало містечко Любавичі Могилевської губернії, звідки вже в роки першої світової війни цей рух поширився в деяких західних країнах і в Палестині. У формі хабад-хасидизму хасидські громади продовжують, в основному, існувати й у наш час.

Основні місця поширення сучасного хасидизму — США, Ізраїль і Англія. Хабад-хасидські громади є й в Україні (у тому числі — і в Одесі), а також в інших країнах СНД, де проживають євреї[2, c. 436-438].


Висновки

Релігія супроводжує людство протягом значної частини його історії і на сьогоднішній день охоплює до 80 % населення земної кулі. І все ж таки вона є сферою, мало зрозумілою і для звичайних людей, і для фахівців. Причин тому багато. Дати одне визначення того, що ж таке релігія, навряд чи можливо вже тому, що відома величезна кількість релігій минулого і сьогодення. По-друге, релігію найчастіше оцінюють за її зовнішніми ознаками, тому що вона практикується її послідовниками в культі, тоді як для віруючої людини вона полягає в глибоко особистому внутрішньому діалозі з чимось надприродним.

Іудаїзм — одна з монотеїстичних релігій, поширених головним чином серед євреїв. Культ Ягве, бога племені Іуди, який відіграв основну роль у становленні давньоєврейської держави, перетворився з часом на загальнодержавний культ, а згодом і культ єдиного Бога. У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі II — І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні — це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв. Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери й активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту і людину; 2) шанування Святого Письма — Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення[2, c. 120].


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.

загрузка...
Top