Релігія і міфологія

Вступ.

1. Поняття і класифікація міфів.

2. Особливості “міфологічного мислення”. Міф як система уявлень і засіб розуміння світу.

3. Міфологія як складова і основа релігії.

4. Відмінність міфологічного і релігійного світогляду.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості. Перший етап цього розвитку пов'язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської людини (формування родової общини). Це був період чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої до трудового процесу стадної свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки духовна сфера ще не була відокремленою. Вести мову про релігію на цьому етапі немає підстав.

У родовій общині свідомість людини вже була певною мірою свідомістю суспільною. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісну суспільну свідомість характеризували наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був головним носієм інформації, його запам'ятовували і передавали від покоління до покоління.

Міф (грец. Myfhos —розповідь, переказ) — символічне уявлення людей про світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення на чуттєвому рівні; оповідання про богів, героїв.

Міф виконував роль світогляду, оскільки містив загальну оцінку світу, формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Одні вчені ототожнюють міф і релігію, інші категорично не згодні з цим. Основою міфологічного світогляду було уособлення природи, уподібнення її до людини, перенесення на природу всіх людських якостей, насамперед здатності діяти свідомо. Міфологічний світогляд формувався під час трудової діяльності людини. Водночас розвивалося її мислення, закладалися умови для формування системного світогляду.


1. Поняття і класифікація міфів

Грецьке слово «міф» буквально означає «переказ, оповідь, слово». Звичайно розуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням героїв, про першопредків, що діяли на початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. Міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів і героїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.

Міфотоворчість була важливим явищем у культурній історії людства. У первісному суспільстві міфологія відображала спосіб розуміння світу, а міф виражав світосприйняття й світорозуміння епохи його творення. Головними передумовами міфологічного мислення було те, що, по-перше, первісна людина не виділяла себе із природного і соціального середовища, і, по-друге, те, що мислення характеризувалось синкретизмом (неподільністю) і було майже невідокремленим від емоційної сфери. Наслідком цього стало олюднення (антропоморфізація) всієї природи. На неї переносились людські властивості, природним об’єктам приписувалась одушевленість, розум, почуття, людська зовнішність, і, навпаки, міфологічним предкам могли бути привласнені риси природних об’єктів, особливо тварин (зооморфізація). Певні сили й здібності могли бути пластично виражені багаторукістю, багатоокістю, найдивовижнішими трансформаціями зовнішнього вигляду: хвороби могли бути представлені чудовиськами – пожирачами людей, Космос – світовим деревом, живим велетом або твариною, родоплемінні предки мали двоїсту (антропоморфно-зооморфну) природу; цьому сприяло тотемічне уявлення про спорідненість і часткову тотожність племен (родів, кланів, фратрій) певним видам тварин, рослин, .Для міфу також є характерним те, що боги, духи і герої пов’язані кревно-родинними стосунками.

У міфі співпадає описання моделі Всесвіту (космологія) й оповідь про виникнення його окремих елементів, про діяння богів і героїв, що визначили його нинішній стан. Актуальна структура Всесвіту: рельєф, види тварин і рослин, спосіб життя, суспільні та релігійні інституції, знаряддя праці, прийоми полювання і приготування їжі – все це виявляється наслідком подій давно минулих часів і дій міфологічних предків, богів, героїв. Оповідь про події минулого служить у міфі засобом описання будови світу, способом пояснення його нинішнього стану. Міфічні події виявляються етапами становлення міфологічної картини світу. Таким чином, міфологічний час – це час першопочатковий, ранній, перший; це прачас, час до часу, до початку історичного відліку часу. Це час першопредків, першотворення, «час сновидінь», в якому не існує межі між минулим, теперішнім і майбутнім[7, c. 54-56].

Найважливішою функцією міфологічного часу і самого міфу є створення прикладу, моделі, взірця. Залишаючи зразки для наслідування і відтворення, міфологічний час і міфологічні герої одночасно випромінюють магічні духовні сили, які продовжують підтримувати установлений порядок у природі і суспільстві; підтримання такого порядку також було важливою функцією міфу. Ця функція здійснюється з допомогою ритуалів і свят, які часто прямо інсценізують події міфічного часу. У ритуалах і святах міфологічний час і його герої не тільки зображаються, але і якби відроджуються з їх магічною силою, а події повторюються. Ритуали і свята забезпечують їх «вічне повернення» і магічний вплив, що гарантують безперервність природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку.

У цілому, міфологія – це найдавніше, архаїчне ідеологічне утворення, що має єдиний, неподільний характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки і мистецтва.

Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.

1. Космогонічні міфи, міфи про творення, про походження Космосу з хаосу, основний вступний сюжет більшості міфологій. Починаються з описання хаосу, відсутності порядку у Всесвіті, взаємодії першопочаткових стихій – вогню і води, землі і неба тощо. Основні мотиви космогонічних міфів – структурування космічного простору і часу, розподіл богами землі й неба, встановлення космічної осі (світового дерева), світил (розділення дня і ночі, світла й темряви), створення ландшафту, рослин і тварин, вкінці – людини, суспільства, соціальних і культурних норм.

2. Теогонічні міфи, міфи про походження богів. У більшості традицій всі боги походять від першої божественної пари (або двостатевої істоти), яка часто втілює небо і землю. Пантеон формується у процесі породження міфологічних поколінь й боротьби (битви) між ними.

3. Дуалістичні міфи, міфи, описуючі світобудову як єдність протилежних явищ і символів: космологічних (Космос і хаос, місяць і сонце, небо і земля, день і ніч) , біологічних (чоловіче й жіноче), соціальних (дуальна організація суспільства), етичних (добро і зло). Архаїчні дуалістичні космогонії описують творення світу двома істотами (братами, часто близнюками або богами), – уособленнями неба (добра) і пекла (зла). Один з них творить землю, інший створює на ній нерівності, один творить корисних тварин, другий – шкідливих; деміург створює людину досконалою істотою, його супротивник вселяє в неї хвороби, підлість і т.д.

4. Астральні міфи, міфи про зірки і планети. В архаїчних міфологічних системах зірки або цілі сузір’я часто уявляються у вигляді тварин, рідше дерев, у вигляді небесного мисливця, що переслідує звіра тощо. Низка міфів закінчується переміщенням героїв на небо і перетворенням їх в зірки або, навпаки, вигнанням з неба тих, хто не витримав випробування, порушив заборону (часто дружин або дітей мешканців неба). Розташування зірок на небі може трактуватись як символічна сцена, «ілюстрація» до того чи іншого міфу. По мірі розробки небесної міфології зірки, планети і сузір’я строго ототожнюються з певними богами.

5. Есхатологічні міфи, міфи що кінець світу. Для архаїчних міфологій характерне уявлення що світову катастрофу, що відокремлює міфологічні часи першотворення від сучасності – про потоп, пожежу, зникнення (знищення) перших поколінь – велетів тощо. Первісні есхатологічні міфи далекі від етичних установок: так, у кетів серія потопів уявляється як «полоскання землі». Розвинуті есхатологічні міфи натомість пов’язують загибель світу із занепадом доброчесності. У деяких міфологіях кінець світу уявляється як війна добрих і злих богів (духів), перші перемагають – і світ після космічної пожежі оновлюється. Очікування месії – рятівника людства у день Страшного суду – став головним мотивом есхатологічних міфів іудаїзму, християнства, численних месіанських та пророцьких рухів.

6. Етіологічні міфи пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів. Це оповіді про походження деяких тварин і рослин, гір і морів, небесних світил і метеорологічних явищ, окремих соціальних і релігійних інституцій, видів господарської діяльності, а також вогню, смерті і т.д.

7. Антропогонічні міфи, міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо. Найбільш архаїчними є тотемічні міфи про перетворення в людей тварин-тотемів або про «дороблення» людей культурними героями із зародків з нерозчленованими частинами тіла. Розповсюджені міфи про створення людей деміургами з дерева або з глини. У міфологічній моделі світу людство пов’язане із землею, «серединним світом» (людей випускають, зробивши отвір у землі або мати-земля породжує богів і першопредків). Оживлення людей може трактуватись як наділення їх душею або кров’ю іншої істоти (у тому числі бога). Іноді в акт творення втручається зла, нечиста сила, звідки – двоїстість людської природи. Поява людини завершує космогонічний цикл; першолюдина стає і першим смертним, що знаменує кінець «Золотого віку».

8. Тотемічні міфи, етіологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи. Головні персонажі – зооантропоморфні тотемічні першопредки, що після завершення міфологічного першотворення перетворюються у тварин, камені, світила, священні об’єкти. Розповсюджений мотив тотемічних міфів – шлюб людини із зооморфним першопредком, істотою зооантропоморфної природи або здатною до перевертництва (метаморфоз): від цього шлюбу походить етнос (народ).

9. Календарні міфи. Це міфи, пов’язані з циклом календарних обрядів, як правило, з аграрною магією, орієнтованою на регулярну зміну пір року, особливо на відродження рослинності навесні, на забезпечення врожаю. У середземноморському регіоні панує міф, символізуючий долю духу рослинності, зерна, врожаю. Розповсюджений календарний міф про помираючого і воскресаючого бога або героя. У результаті конфлікту із хтонічним демоном, богинею-матір’ю або божественною сестрою-дружиною герой зникає або гине, але потім його матір (сестра, дружина, син) шукає і знаходить, воскрешає, і той вбиває свого демонічного противника. У зв’язку з цим календарний міф також символізує сподівання на посмертне (вічне) життя[10, c. 41-44].

У міфах діють наступні категорії міфологічних персонажів.

1. Боги, клас наймогутніших істот у розвинених релігійно-міфологічних системах. На відміну від духів, що втілюють множинність об’єктів природи (дерев, джерел і т.д.) і соціальних зв’язків (предки, родичі і т.п.), боги персоніфікують найважливіші стихії (море, землю, небо, вогонь, блискавку тощо) або соціальні функції (боги-покровителі жерців, вояків, громадян, міст і т.д., боги-деміурги).

2. Деміург, міфологічний персонаж, що створює елементи світобудови, космічні і культурні об’єкти, людей, як правило, шляхом виготовлення – подібно ремісникові. У багатьох міфологіях деміург зливається з образом небесного бога-творця, що відрізняється космічним масштабом діяльності і створює не тільки окремі об’єкти – елементи світобудови, але й Космос у цілому, і не тільки шляхом виготовлення, але й за посередництва магічних перетворень, словесного означення предметів та ін.

3. Духи, міфологічні істоти, що пов’язуються звичайно з людиною, її тілом, її життєвим середовищем, у тому числі і природним. На відміну від богів, що утворюють пантеон, духи зараховуються до нижчої міфології. Розрізняються духи-помічники, духи-господарі, духи природних об’єктів і злі духи. Серед останніх особливу категорію складають духи загробного світу.

4. Першопредки (прабатьки) - це культурні герої, що вважались родоначальниками роду, племені, народу. Їх діяльність відносилась до міфологічних часів першотворення. Найбільш архаїчними є образи тотемних першопредків. що часто мають зооморфний і зооантропоморфний вигляд. У ролі першопредка також міг виступати першочоловік. Традиційний сюжет загибелі першого міфологічного покоління людей (велетів, «золотих людей» і т.д.), пов’язаний з мотивом спасіння першопредка – Зіусудри, Ноя і т.д. Проміжне становище між першопредками - культурними героями і предками, особливо царського роду, займають засновники династій і держав, образи яких пов’язані з переходом від міфу до історії.

5. Культурний герой, міфологічний персонаж, який здобувай або вперше створює для людей вогонь, знаряддя праці, культурні рослини та інші предмети культури, вчить їх прийомам мисливства, ремеслам, мистецтвам, впроваджує соціальну організацію, шлюбні правила, магічні накази, ритуали, свята і т.д. Культурному героєві приписується також участь у створенні світобудови: вилов землі із світового океану, установлення небесних світил, регулювання зміни дня й ночі, пір року тощо.

6. Герой, універсальна категорія міфологічних персонажів, характерною особливістю якого є божественно-людське походження і, відповідно, поєднання в його образі рис бога і людини. На відміну від богів (духів), що створюють космічні і культурні об’єкти, герой найчастіше знаходить або здобуває їх готовими, відбираючи або викрадаючи їх у початкових хранителів або ж виготовляють ці об’єкти подібно гончарям, ковалям теслям. Іноді діють за ініціативою богів або з їх допомогою, але, як правило, набагато активніше від богів. Ця активність сприяє формуванню сміливого, несамовитого, схильного до переоцінки власних сил, тобто героїчного характеру, що приводить до богоборства. Втім, для здійснення подвигу герой потребує надприродних сил, які йому притаманні лише частково. Допомога богів або духів набувається через посередництво спокушання і посвячувальних випробувань (ініціації). Герой може стати жертвою, що проходить через смерть (відхід) і воскресіння (повернення)[2, c. 32-35].

2. Особливості “міфологічного мислення”. Міф як система уявлень і засіб розуміння світу

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, - власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи і суспільства.

Зміст релігійного світогляду - не божественний, а людський, або краще сказати - суспільний не зважаючи на його фанатичність.

В релігії наявний і є для неї визначальним елемент містичний — уявлення про надприродне, віра в його реальне існування і в можливість взаємостосунків з ним. Для сучасних релігій - християнства, іудаїзму, ісламу, буддизму — дуже істотним є елемент моральний, який надає їм особливу значущість у людському духовно-практичному житті. Цей елемент включає безсумнівні загальнолюдські цінності, які досить близькі в різних релігіях і зберігають силу й значення також і поза релігійною системою.

Нарешті різноманітність, "різнобарвність" релігій зумовлені тим їх елементом, який можна назвати цивілізаційним кожна конкретна релігія несе відбиток тієї національної або регіональної цивілізації, в якій вона сформувалася, відбиток традицій цієї цивілізації, що склалися історично, її особливого менталітету. Досить, скажімо, порівняти іудео-християнсько-ісламську традицію (яка сама включає істотні відмінності між цими "авраамічними" релігіями) з індо-буддійською, щоби побачити специфічні риси відповідних соціокультурних утворень і ментальностей. Так, у першій з названих традицій чітко виражені особистісне і активістське начало, ідеї Бога-Творця і безсмертя індивідуальної душі, яка зберігає самосвідомість і, отже, самототожність. У другій традиції особа не уявляється як така. Що володарює самостійно. Уявлення про реінкарнацію (перевтілення) важко сумістити із збереженням ідентичності, ідеї Бога-творця в класичному буддизмі немає, переважає не активістська, а квінтистська установка: відмова від, бажань і їх згасання, перехід у нірвану.

Властива первісній свідомості спрямованість на антропоморфне пояснення світу привела до того, що в рамках міфології виникло уявлення про існування другого плану існуючого світу (душі світу). Слід зазначити, що в рамках міфологічного мислення не існувало протиставлення природного і надприродного, тому душа розумілася натуралістично. При цьому зміни, які відбувалися в дійсному світі, розумілися як дії певних суб'єктів.

Відповідно виникла ідея про те, що для зміни умов людського існування необхідно звертатися безпосередньо до духів. Але людина у своїй тілесній формі неспроможна сягнути за межі видимого світу і здійснити мандрівку до духів. Отже, необхідно було звільнити людську душу від тіла і в такому стані відправити її в мандри. Така інтерпретація була тим більш ймовірною, що перші уявлення про душу виникали завдяки спостереженням за процесами засипання, вмирання. Але звичайний сон для цього не підходив, тому що в ньому людина не владарює над своєю душею. Виникла необхідність в існуванні особливого соціального інституту—шаманства, який складався б із людей, здатних досягати сноподібного стану і «подорожувати» у cвіт духів[9, c. 26-28].

Шамани були носіями тієї ж ідеології, що і суспільний організм в цілому. їх бачення світу ґрунтується на тих уявленнях, категоріях мислення, що і у їх одноплемінників Це приводило до того, що шаманський досвід органічно вписувався у структуру міфологічного світорозуміння і служив у подальшому джерелом розвитку первісної міфології як, у сфері загальної «масової» культури, так і у сфері «спеціалізованої» шаманської діяльності.

В цілому ж у міфологічному мисленні панує принцип партиципації.

Первісна людина дивиться на світ через призму подібності. Оскільки в основі системи розуміння лежать структури практичної діяльності, а головним елементом останньої є жива людська діяльність, то світ розумівся антропоморфно за аналогією з самою людською дією. Весь світ оживляється, і сама людина виступає як споріднена світі істота. В цілому, в міфологічному мисленні представлене єдність людини і світу, причому, через компенсаторну сформованість міфу, ця єдність не просто існує в свідомості а переживається з усією повнотою відчуття її реальності. Зауважимо, що цей момент міфологічного світосприйняття стає одним з провідних мотивів містичного досвіду і сприймається як найвище одкровення, недоступне в умовах звичайного людського існування.

Такі міфологічні уявлення про світ мають пряме відношення до феноменів містичного досвіду.

Невід'ємна риса первісних уявлень про світ — нерозривний зв'язок діахронії і синхронії. Діахронічний аспект міфу — це розповідь про минуле, а синхронічний — засіб пояснення дійсного, існуючого нині, а іноді й того, що існуватиме в майбутньому. Для первісної свідомості все, що є тепер,—результат розгортання початкового прецеденту, експлікація висхідної ситуації в нові умови космологічного буття. В цьому значенні всі події космологічного міфу — лише повторення того, що було в загальному вигляді

закладено в акті творення, а всі герої міфу— різні варіації деміургу в цьому ж акті. Так, в середині космологічного міфу створюється досить цільна, наочна і тотальна система ототожнень з правилами переходу від однієї події до іншої, від одного героя до іншого. Тому можна стверджувати, що первісна свідомість найвищою мірою орієнтована на постійне вирішення завдань тотожності.

Існує досить численний клас міфопоетичних текстів з найрізноманітнішими традиціями, в основу яких покладено ототожнення космічного (природного) і людського (плоть — земля, кров — вода, волосся — рослини, очі — сонце, душа — вітер, голова — небо і т. д.)[4, c. 37-39].

У мовних даних ряду архаїчних традицій можна виявити чимало свідчень висхідних тотожностей у визначенні простору і часу, як і у визначенні всього об'єму простору і всього об'єму часу — коло землі і коло часу як вираження ідеї Всесвіту і Року, так і у визначенні просторово-часових точок—тут і зараз. Міфологічна концепція в принципі дуже тісно і органічно співвідносить простір і час один з одним. У критичній ситуації, наприклад, на стику Старого і Нового року — і простір і час втрачають свою попередню структуру, «розриваються». Залишається лише злита воєдино просторово- часова точка, в якій все і вирішується і яка стає зародком майбутнього простору і майбутнього часу, що створюються знову і знову в кожному новому циклі творення.

Та точка в просторі і часі, де і коли здійснився акт творення, володіє найвищою цінністю — максимумом сакральності. Це центр світу, місце, де проходить світова вісь, де стоять різні варіанти земного образу космічної структури — «світового дерева» (дерево життя, шаманське дерево), де знаходяться світова гора, трон, столи, вівтар, вогнище—все те, що зв'язує землю і людину з Небом і Творцем; це—«на початку», час творення, відмічений найвищим піднесенням творчої теургічної енергії. Ці сакральні точки (просторова і часова) вписані в серію просторів, які все збільшуються і один в одного входить. Віддаляючись від центру, вони стають дедалі менше сакральними (жертва на вівтарі — храм — поселення — своя країна і т. д.).

Виходячи із сказаного можна виділити ще одну характерну особливість міфопоетичного розуміння простору і часу. Вона полягає в тому, що простір (як і час) у міфі не гомогенний і не нейтральний. Він «якісний» (переважно), і його «якість» визначається об'єктами, які в ньому знаходяться, що в свою чергу певною мірою співвідноситься з положенням даної частини простору щодо центру. Але і ця диференційованість простору не залишається незмінною: в певній ситуації, яка припадає на певний визначений час, вказана просторова картина динамізується і, більше того, змінює якісні характеристики і поєдинок з хаотичним началом ведеться вже не на периферії простору, а в самому сакральному центрі, який за цих умов стає і центром хаотичних, ворожих людині сил[6, c. 31-32].


3. Міфологія як складова і основа релігії

Міфологія — історично перший тип світогляду чи спосіб оформлення світоглядних уявлень.

Виникає він на етапі становлення суспільства. Цей світогляд властивий первісному ладу і ранньокласовому суспільству. Міфологія — це така форма світогляду, у якій через художні образи відображається залежність людського існування від природних явищ, стихій, а також колективного буття у межах родоплемінних відносин.

Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілесних властивостей людини. Сонце, Земля, Вода, інші стихії сприймалися як живі й одухотворені.

У міфологічному світогляді не проводилась межа між чуттєвим образом дійсності і самою реальністю, з другого боку, між божеством (як духовним началом і сутністю) і тими явищами природи, з якими воно асоціювалося.

Міфологія давала фантастичне віддзеркалення дійсності. Вона пояснювала світопорядок як родову єдність людини з природою, космосом.

Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в усіх світоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих образах розкривалися будова космосу, доля людини, природа добра і зла, потворного і т. д.

Міфологія (грецьк. - переказ, сказання й - слово, розповідь, навчання) - система сакрального знання різних народів миру, суспільних груп, заснована на традиційних переказах, характеризується метафоричністю, вірою в чудесне. Міфологія покликана пояснити походження й пристрій миру, місце людини в ньому.

Священні розповіді, що входять у релігійну систему.

Наукова дисципліна, що вивчає міфи (дослідження джерел, змісту, соціальної ґрунту).

Міфологічні уявлення існували на певних стадіях розвитку практично у всіх народів миру. Якщо європейці до Епохи великих географічних відкриттів були знайомі лише з античними міфами, то потім поступово вони дізнавалися про наявність міфології в жителів Африки, Америки, Океанії, Австралії. У Біблії простежуються відгомони міфологічної епохи в семітських народів, в арабів до прийняття ісламу існувала своя міфологія. У такий спосіб ми говоримо про іманентність міфології людській свідомості. Час походження міфологічних образів не піддається визначенню, їхнє утворення нерозривно пов'язане з походженням мови й свідомості. Головне завдання міфу полягає в тім, щоб задати зразки, моделі для всякої важливої дії, чиненого людиною, міф служить для ритуалізації повсякденності, даючи можливість людині знайти зміст у житті[11, c. 19-20].


4. Відмінність міфологічного і релігійного світогляду

Релігійні системи містять у собі міфологічні подання, але не коректно ототожнювати релігію й міфологію. Міф не має на увазі, що історія є об'єктивно помилковою або щирої, він скоріше звертається до духовного, психологічного або символічного поняття реальності, не претендуючи на твердженні людини у вічності, на порятунок особистості, у відмінності від релігії. Чисто міфологічні системи як правило не догматичні.

Реальність міфологічного взаємозв'язку людини і природи, можливість людини безпосередньо впливати на події, що відбуваються, виявлялися у феномені магії, тобто у діях, спрямованих на об'єкт міфологічних уявлень з метою впливу на нього (наприклад, втихомирити шторм, викликати дощ, домогтися прихильності того чи іншого бога).

Міфологічний світогляд ґрунтувався на вірі — вірі релігійного характеру, отже, на некритичному ставленні до дійсності і змісту міфологічних уявлень.

Перехід від міфологічного світогляду до релігійного історично досить тривалий. Крім цього, релігійні погляди містять у зміненій формі багато міфологічних уявлень та образів.

Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії.

У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога. його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі.

У міфології відсутнє розмежування світу і людини, думки і емоції, суб’єктивного і об’єктивного. Це цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення сплетені в єдину образну картину світу, що поєднує реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції. Міфологічна свідомість втілювала колективний досвід осмислення дійсності багатьма поколіннями. Міфологічне світорозуміння передавалось насамперед у колективних містеріях-діяннях (обрядах, танцях). Міфи не розповідались, а колективно “переживались”, “відтворювались”. Міф виконував різноманітні функції: минуле пов’язувалось з теперішнім і майбутнім; формувались колективні уявлення того чи іншого народу; забезпечувався зв’язок поколінь; міфологія закріплювала систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні норми поведінки.

Із занепадом первіснообщинних форм суспільного життя міф, як форма суспільної свідомості, зійшов з історичної сцени, але не зник. Так само, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що разом із ним щось втрачено назавжди, людство сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, завжди будуть ностальгійні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (Г.Маркес чи Ч.Айтматов), у гіршому – породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у ХХ столітті[5, c. 34-37].

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі, засобами. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.

Релігія (від лат. relegio – благочесність, побожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через подільність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний і надчуттєвий світ. Специфіка релігії полягає в особливому характері “другого” світу та його смислової ролі. Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

У релігії виникає ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу. Зв’язок із Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Важливою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. У релігії, поряд із світовідчуттям, добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але ця ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це пов’язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов’язку, справедливості, святості, благоговіння перед життям. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо людське життя знецінюється, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню. У такому випадку світський гуманізм, за словами М.Бердяєва, перетворюється на свою протилежність – антигуманізм. Але і засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, тому що у ньому можуть відображатися і такі негативні настрої як фанатизм, нетерпимість і вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Інтелектуальна своєрідність міфу полягає у тому, що думка виражається у конкретних емоціях, поетичних образах, метафорах. Зближуються явища природи і культури, людські риси переносяться на навколишній світ, космос і природні сили, які одухотворються, уособлюються, олюднюються.

Отже, у релігії того чи іншого суспільства по-своєму відображався життєвий досвід людей, зберігалась система емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Але всі релігії виконували одну і ту ж культурно-історичну роль. Вони були засобом соціальної регламентації і регуляції, засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв і обрядів. Розклад традиційних форм виробництва і суспільного устрою завжди супроводжував зміни в релігійному світогляді. Коли відбувається розклад традиційних ідей і вірувань, тоді розвивається пошук нових форм думки, виникають намагання до нових споглядань. Але старі релігійні традиції та вірування не знищуються, не зникають безслідно, а переходять до нової системи релігійних поглядів, адаптуються там і набувають нової значимості. Загалом кажучи, релігійна свідомість проходить складний шлях свого формування від «чуттєво-надчуттєвого» типу надприродного (фетишизм, тотемізм, анімізм і т. д.) через демоністичний тип, провідною ідеєю якого є віра в духів, до теїстичного типу надприродного, в центрі якого перебуває постать бога[3, c.51-53].


Висновки

В усі часи свого існування релігія була певним відображенням наявних суспільних відносин, певного розуміння світу. У найдавніші часи діяльність людини мала лише привласнювальний, а не перетворювальний характер. Через це людина була майже цілком залежною від навколишнього природного світу і ні на практиці, ні в уяві не виокремлювала себе з нього. На цій стадії її розвитку сформувалися релігійні уявлення, за якими суспільне і природне середовище складали одне ціле, і світ являв собою систему уособлених у різних природних феноменах сил, яким були властиві вольові та розумові якості, та які були пов'язані між собою за принципом кровної спорідненості. Тобто світ уявлявся як проекція кровно-родових відносин, за якими організовувалося тогочасне суспільство.

Такий тип первісної релігії називається міфом. Для міфу характерна відсутність розмежування природного і надприродного, чуттєвого і духовного. Всі відомі міфологічні системи змальовують створення світу, але в них відсутня постать Бога-творця.

Протягом тисячоліть зі зміною суспільних і виробничих відносин міф розвивався, але вищезгадані риси були властиві йому на всіх стадіях. Навіть класична давньогрецька міфологія подає ту саму картину: світ богів не відокремлений чіткою межею від світу людей, боги і люди підлягають тим самим законам долі, і навіть вічна молодість та безсмертя, по-перше, відносні, по-друге, досягаються суто природними засобами. Вищі з богів є надзвичайно могутніми, але не всемогутніми, і жоден із них не є творцем світу, який виник, за давньогрецькою міфологією, з первісного хаосу спонтанно. Прогрес тут, порівняно з первісними формами міфу, полягає в тому, що природні та соціальні сили персоніфікуються в образах людиноподібних богів.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.

загрузка...
Top