Релігієзнавство

Вступ.

1.Загальні характеристики і особливості світових форм релігії.

2.Особливості родоплемінних вірувань.

3.Рецидиви язичництво. Неязичницькі напрямки в Україні: рідновірчі і рунвірські.

4. У чому полягає причина релігійних війн?.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Первісні вірування зародилися до 40 тис. років тому — в останній період неандертальської доби. За іншими твердженнями, це сталося значно пізніше — у кроманьйонську добу. Згідно з твердженнями богослова Вільгельма Шмідта усі релігії закорінені у так званий первісний монотеїзм, якому були властиві уявлення про єдиного Бога, втілені у фетишизмі, тотемізмі. За точкою зору Е. Тайлора, Г. Спенсера, атеїстичним передували уявлення, що не сповідували не те, що віри в єдиного Бога, а навіть віри в багатьох богів. Розходяться вчені і в поглядах на те, які із форм ранніх вірувань виникли найпершими, віддаючи перевагу то фетишизму, то анімізму чи тотемізму.

Первісна людина ще не відділяла себе від природи, вірила, що в ній існують таємничі сили, від яких залежать її життя, повсякденні справи, і що на ці сили можна впливати, вдаючись до магічних дій. Саме на цьому ґрунтувалися ранні вірування — своєрідні проторелігії: магія, фетишизм, тотемізм, анімалізм, зоолатрія, анімізм, аніматизм, землеробський культ, шаманство. Первісний лад мав три основні стадії розвитку: ранній, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості світосприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі вони поширювалися у межах роду чи племені, тому їх названо родоплемінними віруваннями[3, c. 49].

Релігія як феномен сформувалася у намаганнях людини пізнати особливості буття світу, сили, що панують у ньому, а також своє місце і роль у процесах, що відбуваються у природі, суспільстві, різним чином торкаючись її буття. У цьому процесі вона прийшла до розуміння існування у Всесвіті Вищих Сил, які по-особливому освітлюють людську душу, завдяки яким людина вивищується над собою і, пізнаючи Бога, починає відчувати його буття в собі.


1.Загальні характеристики і особливості світових форм релігії

Появу вчення буддизму пов´язують із іменем Шак´ямуні (мудрецем із племені Шак´я) — він же Будда, він же Сіддхартха Гаутама. Це реальна історична особа, що жила у Північній Індії, за одними даними, в 560—480 pp. до н. е., за іншими — в 566—476 або 563—473 pp. до н. е. Згідно з буддійською міфологією Будда (санскр. будх — будити, пробуджуватися; просвітлений, пробуджений) після численних перероджень прийшов на землю, аби виконати місію порятунку, вказавши людству шлях до виходу зі страждань. Для свого останнього переродження (всього їх було 550) він обрав образ царевича Сіддхартхи Гаутами.

Буддизм як віровчення, або філософія, що прагне до Абсолюту, має потужні ідейні джерела — систему первісних релігійних вірувань, міфів, світоглядних систем та філософських поглядів, які було зафіксовано у Ведах. Протягом тисячоліття авторитет Вед у Індії залишався незаперечним, і прибічники новостворених релігійних вірувань продовжували знову і знову повертатися до цієї священної книги. Не був винятком і буддизм, який, хоча й виник як негативна реакція небрахманських прошарків давньоіндійського населення на брахманізм (його ускладненість, філософський вияв теоретичних основ, корумпованість, пристосовництво жерців), все ж не заперечував брахманізму остаточно, не відкидав його основоположних ідей, а навпаки, успадкував їх. Так, була успадкована ідея, що людина — це духовна істота, ув´язнена в плоті. Вона має прагнути вирватися з матеріального світу і повернутися до Бога. Було запозичено також положення про сансару і карму. Проте запозичено не механічно, а з новою інтерпретацією.

Отримують свій подальший розвиток й інші положення релігійної традиції. Так, у ведизм Сіддхартха вніс суттєві зміни, проголосивши, що у людей немає анната (душі). Немає ніякого вічного, незмінного «Я», ніякої анікка (дійсної субстанції), що переходить від одного втілення до іншого. Існування для буддиста — лише набір почуттів, вражень та миттєвих турбот. Він прагне стати незалежним від випадкової природи світу, в якому живе, набути абсолютної свідомості та досконалості. Кожен буддист вірить, що людина знаходить порятунок у трьох сферах: перша з них — Будда, друга — Дхарма (вчення), третя — Сангха (чернеча громада). Успадкувавши від брахманізму й індуїзму віру в перевтілення, буддизм відрізняється від цих індійських релігій відсутністю посилань на якого-небудь бога. Будда не є ні пророком, ні месією. Це людина, яка змогла самостійно пояснити життя і знайти спосіб досягти нірвани — мети кожного буддиста. Нірвана — звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки[2, c. 46-48].

Нірвана — психологічний стан завершеності внутрішнього буття перед лицем буття зовнішнього, абсолютна відсутність бажань.

Буддизм суттєво відрізняється від брахманізму також своїм пантеоном богів, обрядовістю та засобами впливу на віруючих.

В основу буддизму покладено вчення про «чотири благородні істини», що були проголошені Буддою під деревом Бодхі (пізнання) відразу після свого «пробудження».

Перша істина: жити — означає страждати. Будь-яке існування є дукха (стражданням). Його неодмінно зазнає все живе. Найяскравішими формами вияву страждання є народження, хвороба, старість, смерть, необхідність терпіти навколо себе те, чого не любиш, чи навпаки, відсутність того, кого любиш, тощо.

Друга істина: є причина страждання. Вона таїться в самій людині, яка має різні бажання — від прагнення жити до жадання насолод, влади, багатства тощо. Все це призводить до вчинків, що і створюють карму.

Третя істина: можна припинити страждання шляхом вивільнення від бажань. Повне викоренення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, в якому сильних почуттів немає.

Четверта істина стверджує: є шлях до припинення страждань.

Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової віри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське громадянство, а також тенденція до об´єднання людей різних національностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаранням за гріх, так і перед звільненням від гріха.

Значною є також роль римської армії. В імперії набирали до війська людей із далеких провінцій, які прилучалися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали християнами і приносили свою віру на батьківщину. Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх богів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.

Римляни створили чудову систему доріг, які починалися від центрального каменя на римському Форумі й розходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система доріг з´єднувала всі провінції з центром та між собою і згодом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства. Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціально-економічним середовищем для розповсюдження християнства[9, c. 62-64].

Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов´язковий для всіх християн догматичний мінімум.

Символ віри. Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов´язком віруючого.

Усі християни дотримуються такого Символу віри:

— існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно;

— Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;

— Бог — один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвяту Трійцю;

— Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей;

— Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольську церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благодаттю;

— є вічне життя і воскресіння покійників.

Ці положення є обов´язковими для визнання їх християнами. Аби витлумачити їх глибинну сутність, було створено особливі тлумачні книги — катехізиси. Це дохідливі посібники для релігійного навчання. Символ віри, сформований на Нікейському та Константинопольському Вселенських соборах, визнається трьома основними напрямами християнства: православ´ям, католицизмом та протестантизмом. Католицька церква сповідує ще й восьмий пункт Символу віри (про Святого Духа) з додатком filio que (філіокве, тобто «і від Сина»), який означає, що Святий Дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина[5, c. 84-85].

Православні вважають, що оскільки церква не обмежена ані в часі, ані в просторі і є запропонованим людям новим життям із Христом і у Христі, то організаційна структура не має великого значення. Адже Христос реально присутній у своїй церкві. Аналогічно немає потреби у формальному проголошенні нових догматів. Із погляду православних, усе суттєве було виражено у Символі віри Нікейського собору 325 р. і в богословських визначеннях перших семи Вселенських соборів.

Православ´я не має єдиного світового адміністративного центру. Це децентралізована асоціація автокефальних церков зі спільними догматичною та канонічною системами. Вони мають назву «помісних» і співвідносяться між собою згідно з диптихом («по честі») в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини, Американська. П´ять церков не одержали офіційного визнання своєї автокефалії. Серед них — Українська православна церква Київського патріархату.

У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ´ям: його віровчення ґрунтується на двох основних джерелах — Святому Письмі (Біблії) і переказах отців церкви; обидві гілки християнства єднає віра у Святу Трійцю, у рятівну силу церкви, у наявність безсмертної душі, у потойбічне життя тощо. Є багато спільних рис і в обрядовості. Водночас католицизм має низку особливостей у віровченні, культі й структурі релігійної організації. Так, право тлумачити Біблію у католицизмі визначається за віронавчальною владою церкви на чолі з папою римським. До джерел віровчення також відносяться постанови соборів католицької церкви, настанови, повчання, енцикліки (послання до церковної ієрархії чи всіх католиків) римських пап. Одним із найважливіших віросповідних документів є «Сповідання католицької віри», прийняте Тридентським собором у 1545—1563 pp. Нікео-Константинопольський Символ віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицизм доповнив у 589 р. додатком про вихід Святого Духа філіокве. Це положення остаточно затвердив папа Бенедикт III у 1014 p., піднісши його до рангу догмату.

Католики вірять в існування, крім раю і пекла, ще й чистилища — особливого місця (стану), де душі померлих очищаються від гріхів, після чого дістають право на переселення в рай. Церква, користуючись «скарбницею (запасом) добрих справ» і розділяючи залишки, може, на їх думку, скоротити перебування грішників у чистилищі. Особливе шанування в католицизмі має Богородиця: прийнято догмати про непорочне зачаття Діви Марії, вільної від первородного гріха (1854), про її тілесне вознесіння на небо (1950), подібно до вознесіння Ісуса Христа[1, c. 71-73].

Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення — Коран, який передав через чоловіка на ім´я Мухаммед.

Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— пророк його») і його посланця — Мухаммеда. Важливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка системність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпорядкована його волі. Він мудрий і всемогутній. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Людина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчинки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійснюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбувається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можливості, а й найменші порухи душі. За непослух він може покарати як за життя, так і після смерті.

Правдиве трактування мусульманської віри — це «віра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть якщо проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусульманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іляха ілла-ллах»). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає владики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ними сила Господа небес і землі, яка підтримає їх у всіх випадках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягнути його сутності.

«Немає Бога, крім Аллаха», з точки зору апологетів мусульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнанні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божественні сутності не можуть поєднати їх у собі з однаковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім може бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий — всевидячим, третій — тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйнація і хаос. Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зрозуміла віруючим, адже вона породжує в людині благородство і силу духу. Віра в те, що «немає Бога, крім Аллаха» збільшує силу віруючого, його почуття власної гідності та задоволення. Його серце очищується від жадібності, злості, заздрості й інших негативних рис та побажань. Адже немає інших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка — все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборонивши, і не забороняє, подарувавши[3, c. 53-55].


2.Особливості родоплемінних вірувань

Як правило, появу релігії пов´язують із початком символічного відображення людиною світу, що виникає в первісному суспільстві разом із доцільною предметною діяльністю (збиральництвом, полюванням, землеробством тощо). Символічне відображення набуває форми міфологічної свідомості. Вона є історично первинним способом освоєння світу.

Мислення у міфах не здатне чітко зафіксувати певні властивості й закріпити їх за конкретною річчю. Звідси й тенденція наділяти одного міфічного персонажа цілою низкою різноманітних властивостей і багатьох — однією ознакою. Логічні структури опосередкування, обґрунтування, доведення були розвинені вельми недостатньо. Набули поширення логічні бінарні опозиції: небо — земля, світло — темрява, праве — ліве, життя — смерть, чоловіче — жіноче тощо, за допомогою яких первісна людина структурувала свої знання про світ, фіксуючи таким чином у ньому певні закономірності.

Всі ці особливості первісного мислення знайшли своє відбиття й у мові, яка мала небагато слів, що фіксували родові поняття, і безліч імен для позначення конкретного предмета в різних часових та просторових контекстах. Одна і та ж річ мала різні назви, а різним предметам, істотам і явищам (живому і неживому, людині й природі, тварині й рослині і т. ін.) надавалось одне ім´я. Все це породжувало багатозначність, а згодом — метафоричність і символізм.

Формуються різноманітні системи міфів здебільшого як етіологічні оповідки (розповіді про походження певних явищ). Ці пояснення дають відповіді на питання на кшталт «чому», «звідки», «яким чином», «для чого», а узагальнення не виходять за межі принципів «усе є все», «все у всьому», «частина є ціле» тощо. Найпоширенішими були космогонічні (про виникнення світу), теогонічні (про походження богів), астрогонічні (про Сонце, Місяць, зорі), антропогонічні (про людину), етногонічні (про рід, родові зв´язки) міфи, а також легенди про кінець світу, душу, небесний вогонь тощо.

Одними з перших з´явилися вірування первісних людей в духів, які виникали з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Такі вірування називають анімістичними (анімізмом).

Анімізм (лат. аnimа — душа або animus — дух) — віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх.

Найпростішою формою анімізму була віра в духів. її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів і т. п., в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. Адже існування цих явищ щоразу підтверджувалося чуттєвим сприйманням, яке примушувало їх прийти до висновку, що у навколишньому світі поруч із тілесними є й істоти, що мають здатність бути невловимими у своїй тілесності. Ці істоти — духи.

Для тогочасних людей духи не були чимось надприродним. Навпаки, вони належали до природного порядку, як і всі інші речі. Єдина їхня відмітна ознака — здатність бути таємничими, невловимими, водночас набуваючи вигляду будь-якого предмета (наприклад, дерева, каменя тощо). Пізніше світ цих істот поступово диференціюється, розмежовуючись на добрих і злих духів. Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника — душі, від якої залежить життя, фізіологічний і психічний стан індивіда[8, c. 27-28].

Складовою первісного міфологічного комплексу є й фетишизм.

Фетишизм (франц. fetishe, від португ. feitico — амулет) — віра в те, що окремі предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошанування їх.

Фетишизм — форма найдавніших вірувань, у яких предмети неживої природи (каміння, кістки, пір´я тощо), а згодом і виготовлені людиною речі наділялися «чуттєво-надчуттєвими» якостями: здатністю зцілювати, запобігати хворобам, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні та ін. Такі речі ще мають назву амулетів (талісманів).

Фетишам не поклонялися, але їх шанобливо берегли. Гносеологічно фетиш мав своїм підґрунтям уявлення первісної людини про те, що зміни в природі, за аналогією з її власними вчинками, пов´язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля.

Уперше цей специфічний спосіб олюднення природи описав французький дослідник Шарль де Бросс у книзі «Культ богів-фетишів» (1760), дослідивши первісні вірування африканських негрів, давніх єгиптян, греків та римлян. Фетишем, свідчив учений, міг стати будь-який предмет, що чимось уразив уяву людини: камінь незвичної форми або кольору, панцир черепахи, зуб тварини, пташиний дзьоб, шматок дерева тощо. Це могло бути що завгодно, але воно мало якось незвично виявити свою «силу». У праслов´ян ці вірування презентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок із поховань засильнівського могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам´яної Могили, що на Мелітопольщині, тощо[3, c. 34-35].

До первісних вірувань належать і тотемістичні уявлення.

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існування «чуттєво-надчуттєвих» кровних (родинних) зв´язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше — рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, «надчуттєвим» якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел — гостротою зору, ведмідь — силою тощо.

Але тотемізм — не стільки віра у певну рослину чи тварину, скільки віра в певну безіменну й безособову силу, що в них перебуває, не змішуючись при цьому ні з чим. Ніхто не володіє нею повністю, але всі мають до неї відношення. Вона є незалежною від індивідів, у які втілюється, передує їх появі, живе після них. Умирають індивіди — одні покоління замінюються іншими. Та ця сила залишається завжди сучасною, живою і незмінною.

Тотемізм — не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку. Він давав санкцію родовим інститутам, оберігаючи підвалини роду — недоторканність життя родичів, недоступність тотемної обрядності для осіб чужої крові, правила статевих стосунків, регламентував обов´язкове наслідування тотема по чоловічій і жіночій лінії тощо. Тож тотемізм — це форма ідеального відображення і вираження в певних соціальних інститутах первісного суспільства реальної єдності роду, суспільного способу його існування[10,c. 41-43].

Магія (гр. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою причину;

2) речі, які хоч раз торкнулися один одного, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення безпосереднього контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій — «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано — натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч. Так само частинами «навіюється на людину» або «виводиться з неї» любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми.

Магія, як і релігія, передбачає символічний спосіб дій: чаклун не безпосередньо, а опосередковано прагне досягти певного результату. По суті, це вплив-дія за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся — гинуть в очисному вогні хвороба і неміч тощо. Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють на фетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною тощо[7, c. 46-47].

3.Рецидиви язичництво. Неязичницькі напрямки в Україні: рідновірчі і рунвірські

Серед неорелігійних течій вельми цікавим явищем є і неоязичництво.

Неоязичництво — новітній релігійний рух, в основу віровчення і культу якого покладено фрагменти давніх (народних) вірувань і обрядів, мета яких — зберегти або відродити первинну «природну» духовність і самобутність за умов нівелюючого впливу тотальної модернізації. Світова статистика нараховує кілька мільйонів послідовників неоязичництва. Як правило, вони жадають чіткішої етнічної самоідентифікації (лат. identifico — ототожнюю, прирівнюю), а тому прагнуть пробуджувати національну самосвідомість, консолідувати свою націю, стимулювати соціально-культурну активність через глибинне усвідомлення власного самобутнього коріння, духовних первнів, неприйняття індустріальної цивілізації з її споживацьким ставленням до природи, людини, релігії. У змістовому аспекті неоязичництво постає неоднорідним за складом явищем: від багатоманітного політеїзму до новостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів.

Пантеон (гр. pantheion — місце, присвячене всім богам) — сукупність богів певної конфесії; у стародавніх греків і римлян — храм, присвячений усім богам; нині - місце поховання видатних людей.

Часто неоязичництво є виявом антихристиянських настроїв. Його прихильники критикують християнство за властивий йому антропоцентризм, прощення. Однак при цьому ідеалізуються дохристиянські часи.

Неоязичництво ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби зі злом, обстоюванні доблесті, честі, мужності у дещо архаїзованій (гр. archaios — старовинний, первісний) інтерпретації. Деяким різновидам неоязичництва властиві елементи містицизму, окультизму, апеляція до «сил Сонця» тощо[11, c. 214-216].

Неоязичництво поширене в багатьох країнах світу. Серед європейських держав дохристиянські вірування відроджуються, наприклад, в Англії (друїдизм, рух чаклунів), Греції (шанувальники різних давньогрецьких богів і богинь), Німеччині (арійський рух), Україні (РУН-віра, Собор рідної української віри, Центр священної Ради ОСІДУ РУН-віри тощо), Литві, Латвії, США (релігії індіанців), Індії (ведизм), у мусульманському світі (тенгріанство) тощо. Сучасні послідовники язичницьких вірувань об´єднані у Всесвітню спілку етнічних релігій, яка провела вже декілька з´їздів (у Литві, Німеччині).

Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра) — українське національне монотеїстичне вчення. Ім'я Бога — Дажбог. Перші проповіді РУНВіри почав український емігрант Лев Силенко у США 1964 року, а 3 грудня 1966 року була офіційно зареєстрована перша громада РУНВіри (в Чикаго).

Згідно з РУНВірою, Прабатьками українців є не Адам і Єва, а Мама Лель і Тато Орь. Вчення вказує на обраність та особливість України та українського народу. РУНВіра прагне зберегти рідну культуру, мову, звичаї і обряди українсько-руських земель. Головним загарбником вчення бачить християнство, яке через насаджування іноземних традицій знищило багато суто український обрядів.

РУНВіра критикує поклоніння єврейським святиням (Єрусалим, Вифлеєм, Йордан), бо русько-український народ має багато власних визначних місць. Одним із понять вчення є т. зв. Духовна Незалежність, котра є священною і покликана обороняти національну свідомість. Згідно з РУНВірою тільки рідна Влада є дана Богом: вона є слугою Народу, живе з Народом і в ім'я Народу.

Учення спрямоване на українців, яким цікавий стародавній світогляд власного народу, які прагнуть відзначати рідні свята, жити за рідними багатолітніми звичаями та обрядами, котрі своїм корінням сягають ще дохристиянських часів. РУНВіра, як релігійна організація, зареєстрована в Уряді України (свідоцтво про реєстрацію № 237 від 28 травня 1992 року).

Священна книга РУНВірівців — «Мага Віра», що у перекладі з санскриту означає «Могутня Віра». Автором книги є Лев Силенко. Видання покликане реформувати давню політеїстичну віру Русів в монетеїстичну релігію сучасного зразка.

Головним символом РУНВіри є зображення трисуття (тризуба), що означає світ видимий (Яв), духовний (Нав), закони природи, звичаї (Прав).

Особливо послідовники вчення шанують трьох видатних українців: Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесю Українку, які, на їхню думку, першими стали висловлювати своє негативне ставлення до чужих релігій[4, c. 154-156].


4. У чому полягає причина релігійних війн?

Релігійна війна - збройний конфлікт між представниками різних релігійних груп. Релігійна війна дуже часто спричинена релігійними відмінностями між країнами з різною релігією, або з різними течіями в межах однієї релігії, часто в межах однієї країни.

В різних періодах історії, війни, де основні причини були релігійні, називалися також священними. Така назва застосовувалась дуже часто до конфліктів, де існувала справжня, або уявлена загроза існуючій релігії, або культурі країни. Серед основних релігій світу священні війни набували таких назв:

Хрестові походи - в християнстві, зокрема в католицизмі.

Джихад - священна війна в ісламі.

Мільхемет Міцвах - священна війна в іудаїзмі.

Традиціоналістична теорія пояснює виникнення релігії відповідно до біблейських сказань, вона базується на безумовній вірі в Бога. Теїстична теорія основана на тому, що релігія є наслідком божественного одкровення на певному етапі духовного розвитку людства.

Залежно від характеру і складу ієрархічної побудови системи надприродних істот, якою оперує кожна релігія без винятку, в релігієзнавстві виділяють два типи релігій: монотеїстичні і політеїстичні. Монотеїстичні релігії — це такі, які будуються на визнанні одного, єдиного Бога;

інші надприродні істоти (янголи, святі, пророки тощо) — це посередники між Богом і людьми.

Політеїстичні релігії у своїй ієрархії мають певну, навіть значну кількість богів різних рангів і ваги, зі своїм колом прав і обов’язків, сферою управління і діяльності (прикладом такої релігії є сучасний індуїзм).

Релігійні війни здобули широке розповсюдження у середні віка. Всього відбулося дев’ять Хрестових походів проти невірних — мусульман[3, c. 149-150].

Вперше призвав Західну Європу до хрестових походів Римський Папа Урбан II восени 1095 року. На заклик Папи відгукнулися десятки тисяч лицарів і сільських бідняків з Франції, а пізніше і з деяких інших країн Західної Європи. Всі вони в 1096 р. відправилися до Палестини воювати проти турків-сельджуків, які незадовго до цього захопили місто Єрусалим, що вважалося у християн священним.

За переказами, там нібито знаходився гроб Ісуса Христа. Звільнення цієї святині і служило приводом для Хрестових походів. Проте історія показує, що в Хрестових походах релігія виступила засобом спекуляції довірою змучених нуждою християн, які й увійшли до основного складу військ. Католицька церква небезпідставно побоювалася, як би ці лицарі не замахнулись на її володіння. Східні землі славилися й своїми багатствами, що робило їх ще більш привабливими в очах завойовників.

Релігійні корені мають і арабо-єврейські конфлікти, які почалися ще за часів виникнення магометанства (ісламу). Пізніше релігійні конфлікти переросли в політичні. При створенні політичного сіонізму (мета політичного сіонізму, чи сіонізму Герцля, — створення держави, як вважають сіоністи, на «споконвічних єврейських землях») його основні течії проголосили, що арабське населення, яке на той час проживало в Палестині, повинно отримати всі цивільні і політичні права і стати національною меншиною Ізраїлю. 1916 року голова ВСО, Хаїм Вейцман, уклав із шейхом Фейсалом, лідером арабського руху, угоду про мир і добросусідство. 14 травня 1948 року це ж було проголошено в Декларації незалежності Ізраїлю.

Проте напади з боку арабів тривали. У 1936 р. араби напали на неозброєну єврейську общину Хеврона єврейське населення Хеврона, в якому євреї проживали безперервно протягом майже трьох тисяч років, було повністю знищене (євреї змогли повернутися у свої будинки в Хевроні тільки після заняття його ізраїльською армією в Шестиденній війні 1967 р.).

Лідер «палестинських арабів» Амін аль-Хусейні приїжджав із візитами до Гітлера та публічно дякував йому за «боротьбу зі світовим єврейством».

Після війни за незалежність араби, які проживають в Ізраїлі, отримали всі цивільні права, а араби, які залишилися на західному березі річки Йордан під контролем Йорданії, отримали громадянство цієї країни. На територіях, зайнятих арабами, всі євреї були поголовно убиті і вигнані. На сьогодні, як і сторіччя тому, арабське питання в Ізраїлі також залишається актуальним[8, c. 179-180].


Висновки

Релігія — духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Поняття «релігія» безпосередньо пов'язане з поняттям «Бог». Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.

В останні десятиліття ми стали свідками нових тенденцій в релігійному житті планети. Утворилося надзвичайно багато нових релігійних явиш, що в релігієзнавстві називають по-різному — «нетрадиційні релігії», «культи», але найчастіше використовується словосполучення Нові релігійні рухи (НРР). НРР надзвичайно багато, всі вони різні за походженням і віровченням, тому їхня класифікація може бути досить умовною. Але для зручності викладу матеріалу ми поділемо їх на шість груп.

1.Неохристиянські об'єднання — «Діти Бога», «Церква Тіла Христова», «Церква ІсусаХриста святих останніх днів» (мормони), «Свідки Ієгови».

2.Неоорієнтальні об'єднання — «Товариство свідомості Крішни», культ ШріЧинмоя, культ Ошо Раджніша, «Трансцендентальна медитація» (ТМ).

3.Сайєнтологічні напрямки утворюють «Церква сайєнтології», «Вчення розуму», «Християнська наука», різні космічні релігії. Такі організації можуть проповідувати зв'язок Землі і землян з вищими космічними силами.

4. Сатанистські групи. Сатанистські культи звеличують зло і насильство, проповідують спілкування з містичними джерелами зла — демонами, сатаною тощо[2, c. 457].


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.

загрузка...
Top