Релігійна свідомість українців дохристиянського періоду. Міф і релігія

Вступ.

Розділ 1. Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту і мезоліту.

Розділ 2. Формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час.

Розділ 3. Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи.

Розділ 4. Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії.

Розділ 5. Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності дало нашому народу змогу повернутися до джерел своєї духовності. Незважаючи на негаразди сьогодення, ми все ж можемо говорити про національне відродження. Дуже важливо, щоб цей процес не зупинився на рівні побутової обрядовості, а привів до відродження тисячолітньої традиції української культури, яка була і повинна стати складовою світової цивілізації. Увійти в світове співтовариство ми повинні з почуттям самоповаги і шанобою до інших. Пам'ятаймо, що «ім'я України жило й живе в неперервності живого історичного процесу нації, саме є живим і розвивається своїм змістом не штучно, а природно й історично, тому непреривно. З цим іменем зв'язані в цілість історія нації, події, традиції, побут, ідеали, культура, цивілізація, свідомість, поняття, світогляд, предмет, уява, стремління, будуччина» (Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994. — С 17).

Дедалі актуальнішим стає зв'язок історії і сучасності нашого народу з його найдавнішим світоглядом. «Знати дохристиянські вірування українського народу дуже важливо, бо тільки знаючи їх, ми можемо належно зрозуміти теперішню духовну культуру цього народу й правдиво оцінити силу пізнішої Християнізації серед нього» (Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С 8). І далі: «...Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських» (там же, с 8—9).

Важливість вивчення дохристиянського світогляду наших предків обумовлюється як тими процесами, що мають місце в Україні, так і глобальними проблемами людства. У межах сучасної світової культури триває пошук нових ціннісних орієнтацій і форм у сфері взаємовідносин природи і суспільства. Екологічна криза викликала світоглядну за характером і екологічну за змістом переорієнтацію суспільства. Т.Мак-Джин у дослідженні «Екологія і етика» зазначає, що перебільшення цінності людини створює загрозу для рівноваги в природі, а її недооцінка може завдати удару по гуманізму. Шкода, заподіяна природі, одночасно становить загрозу для людини. Щоб зберегти і гуманізм з притаманними йому ціннісними орієнтирами, і природний баланс, екологія і етика повинні спільно прокладати людині шлях у майбутнє. Академік І.Т.Фролов підкреслює, що для успішного просування у вирішенні глобальних проблем слід розробити нові форми мислення, виробити нові ціннісні критерії, без сумніву, нові форми поведінки. Необхідні нові соціальні, моральні, наукові й екологічні концепції, які повинні бути визначені новими умовами життя людства сьогодні і в майбутньому (див.: Кравченко СМ., Костицький М.В. Екологічна етика і психологія людини. — Львів, 1992. — С 29). Вироблення цих нових концепцій неможливе без вдумливого і всебічного вивчення найдавніших вірувань людства, у тому числі й праукраїнців. Саме в українському архаїчному світобаченні можна відчути ноосферно-екологічну збалансованість Людини, Природи і Космосу, де людина — частка Всесвіту, яка саморозвивається за його законами і сама впливає на нього своєю свідомістю.

Метою даної роботими визначили показ і обґрунтування безперервності та спадковості у розвитку найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства; обґрунтування цілісної етнокультурної і соціально-господарської еволюції слов'ян і визначення основних моментів у дохристиянському світогляді українського народу як відображення взаємодії Космосу, Природи і Людини. Виконали її на основі аналізу і вивчення археологічних джерел, етнографічного матеріалу наукових видань з історії, мовознавства, релігієзнавства, історії культури і філософії тощо.

Зокрема, використали праці таких відомих українських і російських учених минулого і сучасних, як О.Афанасьев, Ф.Буслаєв, М.Сумцов, Д.Зеленін, Е.Анічков, О.Потебня, М.Драгоманов, В.Гнатюк, П.Чубинський, І.Вашлевич, Я.Головацький, М.Костомаров, М.Максимович, С.Токарєв, М.Шахнович, Е.Мелетинський, Ф.Кессіді, П.Третьяков, Б.Рибаков, В.Соколов, Н.Велецький, О.Лосев, В.Проппа, В'яч.Вс. Іванов, Т.Гамкрелідзе, В.Топоров, М.Попович, Т.Голіченко, М.Алексієвець, М.Цвіркун, В.Давидюк, Г.Лозко, Б.Лобовик та багатьох інших.

Значний внесок у вивчення найдавнішої культури України зробили науковці з української діаспори Д.Чижевський, М.Семчишин, О.Пріцак, Л.Силенко, Г.Булашев, С.Килимник, Е.Маланюк, Ю.Гергель, Д.Антонович, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, праці яких змогли побачити світ в Україні лише недавно. Особливо цікаве дослідження І.Огієнка «Дохристиянські вірування українського народу», де подано широкий аналіз історіографії вивчення найдавніших вірувань українців. Системне дослідження розвитку релігійно-міфологічних уявлень слов'ян в історично-господарському та етногенетичному контексті містить праця Ю.В. Павленка «Передісторія давніх русів у світовому контексті». Яскраве бачення давньоукраїнської міфології заходимо у словнику С.Плачинди. М.Чмихов і О.Знойко першими звернули увагу на глибинні зв'язки стародавнього населення України з Космосом. Дуже цікавою є «Велесова книга» Б.Ребіндера. Подією в науковому житті України став вихід першого тому історії релігії в Україні за ред. Б.Лобовика. Перелік імен і праць учених з порушеної проблеми можна продовжувати ще й ще. Але разом з тим варто зазначити, що тема дохристиянських вірувань українського народу залишається недостатньо вивченою.

Крім того, вивчення найдавніших вірувань населення України страждає на певну спрощеність підходів: археологи не виходять за межі традиційної археології, історики — історії, філософи — філософії тощо. При цьому, як правило, використовується застаріла методика поділу історичного розвитку на суспільно-економічні формації.

Таким чином, очевидна необхідність систематизації даних різних наук і створення загальної картини розвитку світогляду населення України від найдавнішого часу до XI ст. на основі аналізу даних археології, історії, мовознавства, етнографії, філософії та інших наук.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити cвітоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту і мезоліту;

• охарактеризувати формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час;

• дослідити еволюцію духовного світу населення України епохи бронзи;

• проаналізувати зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії;

• визначити поняття міфології та основні риси дохристиянського світогляду українців.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси дохристиянських вірувань українців.

Предметом дослідженнявиступає релігійна свідомість українців дохристиянського періоду.


Розділ 1. Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту і мезоліту

За традиційною періодизацією кам'яний вік, або палеоліт, на українських землях розпочався 1,5—1 млн. років тому і тривав по четверте тисячоліття до н.е. Епоху мідного віку тут датують четвертим—третім тисячоліттям до н.е., бронзового — другим тисячоліттям до н.е. — VIII ст. до н.е., а раннього залізного віку — VII ст. до н.е. — IV ст. н.е.

Епоха палеоліту — найтриваліша в розвитку людини. Геологічні зміни, що мали місце протягом кам'яного віку, кардинально впливали на еволюцію життєдіяльності найдавніших людських спільнот. Епоху палеоліту ще називають антропогеном, підкреслюючи, що це був час появи, розселення і становлення людини в її біологічному, розумовому і культурно-духовному вимірах.

Територія України багата на знахідки періоду ран-нього палеоліту: досліджено стоянки поблизу сіл Лука-Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в Кіїк-Коба в Криму, біля Житомира, поблизу сіл Королево та Рокосів на Закарпатті тощо. Окремі крем'яні знаряддя праці, що належать до ашельського періоду, виявлено поблизу міст Амвросіївка на річці Кринка та Ізюм на річці Сіверський Донець. Значно більше на території України виявлено стоянок, що належать мустьєрській культурі. Нині їх налічується близько 200. Знахідки археологів дають змогу скласти уявлення про спосіб життя і світосприймання тогочасних мешканців території сучасної України.

Соціальною організацією населення раннього палеоліту, найімовірніше, було людське стадо, пізнього палеоліту — дородова полігамна громада. Починаючи з епохи мустьє, в неандертальців простежуються перші спроби осмислення навколишнього світу. Сучасні наукові дослідження дають змогу припустити, що вже у первісному людському колективі в міру його виходу за межі загальнобіологічних інстинктів починає утверджуватися система нормативної регуляції життя. Набуваючи інколи у своїх конкретних проявах цілком осмисленого характеру, первісні поведінкові норми синкретично поєднували магію, звичаї та міфи.

Релігійні магічні ритуали виникли на зорі людської цивілізації як засіб впливу на таємничі сили світу. Поряд з магією виникла і така рання форма релігійних вірувань, як тотемізм — уявлення про загального предка роду або племені. Тотемом обиралася тварина, культ якої перетворювався на культ предка. На думку О.Анісімова, «факт існування в пізньопалеолітичну епоху тотемізму, для якого характерне невиділення людиною себе з природи, служить додатковим доказом того, що власне до цього часу слід віднести виникнення перших оповідей про природу і суспільство з притаманним для них способом побудови художнього образу — невиділенням людиною себе з природи» (Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. — М., 1996. — С. 51). Прагнення палеолітичної людини органічно співіснувати з природою є вагомим доказом правильності синергетичного підходу, за яким і людина, і природа підпорядковуються загальним закономірностям і можуть розглядатися як структурні компоненти єдиного процесу самовпорядкування.

Про вірування, що побутували у первісному суспільстві, красномовно розповідають матеріали, зібрані на місцях палеолітичних стоянок. Так, серед малюнків на стінах печери, знайденої на правому березі Дністра поблизу села Баламутівка в Чернівецькій області, є зображення рогатих та хвостатих людей, очевидно, шаманів, а також зображення тварин. Це дає підставу для припущення, що печера була місцем, де здійснювалися різні культові церемонії, пов'язані з мисливською магією[16, c. 52-54].

В одному з поселень, Мізинському, найбільшу споруду побудовано з костей мамонта і рогів північного оленя. Спочатку вона була звичайним житловим приміщенням, потім стала своєрідним «будинком обрядів». Тут виявлено предмети, які відображали духовну сферу життя людей. Знайдені кості мамонта — лопатка, дві щелепи, великий фрагмент черепа і уламок таза — були вкриті геометричними узорами, виконаними червоною фарбою. Увагу дослідників привернули збірний «шумлячий» браслет, який складається з п'яти орнаментованих окремих пластин з бивня мамонта, молоток з рога північного оленя, багато раковин морських молюсків, з яких складалися намисто і прикраси тощо. Також виявлено близько 10 кг червоної і жовтої охри. Все це, безперечно, доводить, що в будівлі проводились обрядово-святкові дійства. Всі кості з орнаментом використовувались як ударні музичні інструменти, що звучали в різних тональностях, давали широку шумову гаму. При розкопках пізньопалеолітичного поселення Межиріч у Канівському районі, що на Київщині, було знайдено розписаний череп мамонта, багато предметів ритуального характеру, чимало прикрас. Знахідки в Мізині, а також у поселенні Городок біля м.Рівного і Межирічі, унікальні, вони розкривають складний світ вірувань населення України епохи палеоліту.

Для багатьох палеолітичних поселень України характерна наявність вохри червоної і жовтої. Ці кольори, що, ймовірно, символізували вогонь і сонце, перейшли в астральну символіку пізніших часів.

У палеолітичному суспільстві значна роль належала жінці. Жіночі статуетки одні вчені пов'язують з культом прародительки, інші — з мисливською магією. Напевно, культ прародительки був тісно пов'язаний з усіма сферами діяльності тогочасних людей. Однією з його функцій могло бути і опікування мисливством. На практиці це виявлялося у різних видах магічних дій.

З магічними обрядами, що їх справляли в культових приміщеннях або святилищах — рукотворних і природних, було тісно пов'язане первісне мистецтво. В.Даниленко одним із таких природних святилищ вважає Кам'яну Могилу поблизу Мелітополя (Даниленко В.М. Кам'яна Могила. — К., 1986). Вона — пагорб, який підноситься на 15 м у степу над р.Молочна. Центром пагорба є розколотий на окремі частини колись монолітний пісковиковий щит 5 м заввишки площею 3 га, що залягає на материковому піску. Під цим кам'яним панциром розташовуються гроти, утворені вивітрюванням м'яких порід. Починаючи з пізнього палеоліту, ці гроти протягом тривалого часу використовувались як приміщення для релігійних обрядів[20, c. 25-26].

Кам'яну Могилу та місцевість навколо неї досліджували, крім В.Даниленка, О.Бадер, М.Рудинський та Д.Телегін. Реалістичні зображення в Гроті Мамонта, протерті вглиб пісковика широкими площинами та пофарбовані, В.Даниленко відніс до пізнього палеоліту. Це — група з чотирьох турів у позиції кругової оборони, ряд фігур турів, розташованих вздовж карниза, вдвічі—втричі більші за зображення кожного тура фігури мамонта. Більшість зображень тварин оточена рядами вертикальних насічок і слідами ударів гострим знаряддям. Напевно, їх можна пов'язувати з мисливською магією. Вочевидь, таке ж значення мали й численні групи зображень пізньопалеолітичного часу, виконані прокресленими лініями в Печері Чаклуна. Серед образів, які вдалося розрізнити тут — тварини (мамонти, печерні леви, бики, носороги, кабани) та люди (в основному жінки), часто у рогатих масках і шкурах, що свідчить про виконання останніми якогось магічного обряду. На дум-ку В.Даниленка, пізньопалеолітичним зображенням на стінах гротів синхронні аналогічні зображення на сплощених пісковикових плитках від 9 см до 47 см завдовжки. Учений визначив ці плитки як прообрази чуринг — тотемічних символів, з якими, скажімо, аборигени Австралії пов'язували свої уявлення про життя природи і людського суспільства. Тотемічні символи використовувалися під час обрядів по-різному: одні з них тримали в руках, інші клали на землю, ще інші — встромляли в землю спеціально загостреним кінцем. Чуринга вважалася зосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння, явищ природи. Оживити ці зародки можна бузуючи життя первісних людей, Дж.Ліндсей зазначає, що «тотемна система з її симетричною деталізацією створює завершену картину світу, в якій людина й природа водночас розділені та об'єднані».

Ця постійна взаємодія і взаємопроникнення людини і довкілля як складових частин однієї системи була помічена багатьма дослідниками людських спільностей найдавнішого часу. Різноманітні явища людської культури — від давнього тотемізму і міфології до сучасних наукових теорій — вони розглядають як різні прояви непереможного прагнення людського розуму вносити порядок, систему в навколишній світ.

Можна, в основному, погодитись з класифікацією духовного розвитку стародавніх людей, яку дав С.Токарєв. Він виділив такі форми релігійних уявлень:

1) ранньо-племінний культ, ініціації,

2) промисловий культ,

3) сімейно-родовий культ предків,

4) шаманізм,

5) нагуалізм (культ особистих духів-покровителів),

6) культ тало за допомогою певних обрядів.

Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас — все або якусь частину тіла її власника. Виконуючи обряд із чурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи його могутність. Тобто чуринга сприймалася як найвищий символ єднання людини, суспільства та природи, минулого та сучасності.

Як бачимо, світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і різних культових предметів) ставила перед людьми передусім морально-етичні обмеження і стежила (за допомогою духів) за їх дотриманням[14, c. 108-110].

Розділ 2. Формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час

Доба ранньопервісних мисливсько-збиральницьких суспільств може розглядатися як передісторія цивілізації, що тривала впродовж багатьох десятків тисяч років. Ранньопервісне людство верхнього палеоліту та мезоліту ще не знало саморозвитку як певного поступу завдяки власним зусиллям. Людство не перетворювало довкілля, а пристосовувалося до нього.

На думку Ю.Павленка, спільними для протоетносів-передплемен були: 1) початкова культурно-мовна спорідненість, репрезентована не тільки деякою близькістю говірок, а й формами світогляду, які відбивалися в певних ритуалах, міфах, асоціативних рядах та орнаментальних схемах; 2) спорідненість культурно-господарських типів життєдіяльності, що також мали певне зовнішнє образно-емоційне відображення. Такі контактно-етнічні спільності часів неоліту та енеоліту стали тлом наступного формування великих мовних гілок в межах окремих мовних сімей (20, c.19).

Перехід до відтворюючих форм господарства спричинив широке розселення відповідних етномовних груп, що значною мірою обумовило у світовому масштабі перевагу кількох провідних мовних сімей. Ця доба стала переломним моментом в етногенетичному розвитку людства, знаменуючи перехід від мезоліту до неоліту, час, який, на думку М.Чмихова, можна назвати протонеолітом. Саме до протонеоліту реальніше відносити вже згадувані пісковикові плитки Кам'яної Могили та вважати їх не прообразами чуринг, а самими чурингами. Особливо цікаві чуринги протонеоліту, що відповідають протонеолітичним шарам поселення під Червоною Горою, виявлені в Гроті Чуринг. Майже всі вони за своєю формою нагадують риб різних річкових порід і мають лінійно-геометричний орнамент (іноді з обох боків). Окремі вироби зберегли сліди фарби червоного та чорного кольорів.

Поступово в протонеоліті починають утверджуватися уявлення про богів, що стало наслідком змін у соціально-господарській сфері життя населення (перехід до відтворюючого господарства), а також змін в самій людині, зв'язок якої з навколишнім середовищем.

Особливо варто наголосити на появі нових рис у взаємовідносинах з Космосом, з яким пов'язується виникнення нових богів. Поряд з цим продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. Складається найдавніша система світогляду наших предків.

Соціальні, економічні та етнокультурні зміни на території України в десятому—першому тисячоліттях до н.е. детально проаналізовані Ю.Павленком[20]. Ці зміни багато в чому були обумовлені життєдіяльністю індоєвропейських племен. Лінгвіст М.Андреев дійшов висновку, що праіндоєвропейська спільність складалася ще за мезолітичної доби на широких просторах Європи, десь між Рейном і Дніпром. На думку В.Генінга, вона сформувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів. За М.Гімбутас, у межах центральної, південно-східної та південної частин Східної Європи протягом п'ятого—третього тисячоліть до н.е. протистояли одна одній дві великі історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська. Економічним тлом першої було землеробство з допоміжною роллю скотарства, головним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у великих сільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить впорядкованих будинках. Істотного соціально-майнового розшарування не спостерігалося. Ідеологія була досить миролюбною. Люди шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи та мали пристрасть до витонченого художнього оформлення кераміки дрібної пластики, хатнього декору тощо. На думку Е.Берзіна, основний зміст культового життя цих землеробських суспільств полягав у сезонному відтворенні священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи та самий людський колектив, з Биком-Сонцем, володарем небесного тепла і світла, та Змієм-Драконом, господарем вод і підземного світу (Берзин Е.О. Социально-культурные изменения в Передней Азии и Юго-Восточной Европе в 4—3 тыс. до н.э. — М., 1989. — С. 11 — 12).

На противагу цьому провідною галуззю економіки курганної північнопричорноморської спільності виступало відгонне скотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких поселеннях у напівземлянках. Суспільство було патріархальним з культом чоловічого божества-воїна, сакралізацією коня і розвиненою небесно-солярною символікою. Ідеологія мала войовничий характер, серед общинників рано почався процес висування військових ватажків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, а потім на міжплемінному рівнях. Найпрестижнішою стала військова справа, посилювалася боротьба за пасовиська та стада худоби. У центрі міфології перебувала боротьба Бога Грози, носія військових функцій, зі Змієм за жінку та худобу. Панувало уявлення, що нормальне природне і соціальне життя забезпечувалося не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства, суспільного життя та ідеології протягом четвертого—третього тисячоліття до н.е. поширювалася на значній території Європи і Малої Азії, що обумовлювалося як військовими вторгненнями, так і запозиченням досвіду та уявлень сусідніми спільностями[11, c. 43-45].

Як бачимо, на ґрунті багатьох етнічних складників і культурних традицій складалася духовна культура населення України епохи неоліту і у післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов'язані насамперед з новою соціально-економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і саморозвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства. Аналіз знакових систем і орнаментики трипільського посуду дає змогу відчути духовну культуру найдавнішого населення України того часу. Покровителями гончарства часто вважали основних богів. Цікава символіка, в тому числі космічна, була притаманна виробам інших галузей (прядінню, ткацтву, тваринництву, землеробству). Не пізніше неоліту з'явилися уявлення про нитку долі та про пов'язаних з нею божественних ткаль-мойр, що потім знаходимо у нижчому шарі слов'янської міфології. М.Максимович, аналізуючи основні сюжети українського фольклору, зазначив, що головна його тема — боротьба духу з долею.

Вчені відзначають широке розповсюдження зображень змія-дракона на виробах, що стосуються культури Кукутені-Трипілля. Найбільш, ранні зображення змія-дракона зафіксовані на кераміці пам'ятників фази Прекукутені. Сьогодні відомо понад 3000 поселень та 200 поховань Трипільської культури, де також знаходимо символ змія. Зображення зміїв дуже різноманітні: згорнуті в клубок, витягнуті, у замкненому просторі, по два, по чотири, з чітко модельованою чи стилізованими головами. Інколи замість голови зображені короткі промені. Цікаво, що при розгляді орнаменту у круговій розгортці зміїні сюжети з парних зображень змій, а також змій, згорнутих в клубок, утворюють хрестоподібні композиції, що вказує на складність уявлень давніх землероблів і на зв'язок зображення змії з солярними символами. Не випадково в орнаментації посуду знаходимо символи вогню, знак сваргу (той самий, що і на вівтарі Софії Київської), хрести (і це задовго до введення християнства), сонячні символи тощо.

Духовний світ населення України епохи неоліту і міді можна окреслити як такий, на ґрунті якого розвинулись культури багатьох європейських народів. Стверджувати таке дає підставу вивчення зображувальної традиції трипільців. Змія — один з найбільш значних і універсальних архетипів, вироблених їхньою релігійно-міфологічною свідомістю[7, c. 85-87].

Згідно з уявленнями слов'ян, одна з основних функцій міфічного предка — змія-змії полягає в забезпеченні продовження роду здоровим, сильним духом, високоморальним потомством. З цим пов'язане уявлення про те, що змія оберігає вагітних жінок, сприяє успішним пологам.

З ритуальних дій, пов'язаних з цим уявленням, особливо показові обряди саракачан на Балканах. Змію вони вважають провісником майбутнього, за її поведінкою передбачають людську долю. Змія сприймається ними як найбільш сильний оберіг від злої магії в цілому і від «злих очей» зокрема. Голова змії захищає будинок, сім'ю, кожну людину від будь-якого зла. У давньобалканському світогляді місяць, земля, вогонь і змія — чотири елементи, які, як частини Космосу, утворюють основу життя.

Спіраль, змія, хрести — найархаїчніші символи людської культури і історії.

Отже, в неолітичний час на території України утворилася розвинута міфологія, сюжети якої втілені в трипільських статуетках і в знакових системах кераміки. Можемо зробити висновок про панування в неолітичну епоху ідей, пов'язаних з моделями Всесвіту. Без сумніву, складалася система богів, які поряд з соціально-господарським призначенням несли вагоме (якщо не визначальне) морально-етичне навантаження.

В культурах мідного віку були поширені уявлення, пов'язані з культом тваринної та людської родючості. Внаслідок перемоги відтворюючого господарства в мідному віці поширилася ідея відтворювання: основне місце у процесі відтворення належало людській праці. Дедалі більшого значення набували творчі здібності людини. Зростала роль чоловічої праці в основних галузях господарства: землеробстві, тваринництві, металургії, гончарстві. Значення чоловіка посилювалося у зв'язку з військовими сутичками. Зміцнювалися патріархальні відносини, що видно з поширення чоловічих статуеток в археологічних знахідках. Істотно ускладнювалася символіка. М.Чмихов вважає, що в епоху міді в Україні, можливо, виникло й письмо: його зразками, вочевидь, є численні знаки на виробах із глини[9, c. 10-11].


Розділ 3. Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи

До найбільш ранніх пам'яток бронзового віку на території лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття належать поселення і могильники культур шнурової кераміки. Середнім періодом бронзового віку датуються тшинецька і комарівська культури, пізньому періоду відповідає білогрудівська культура, культура Ноа та інші. За найновішими даними, протягом другого тисячоліття до н.е. в межах України виділено близько 20 археологічних культур. За типом господарства, етнографічними і територіальними ознаками їх можна поділити на три основні групи: скотарські і землеробсько-скотарські культури лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття; культури скотарських племен Північного Причорномор'я, Приазов'я та Лівобережжя; культури Закарпаття.

На думку М.Чмихова, в духовній культурі населення України епохи бронзи стало зміцнюватися уявлення про незалежну від тіла душу. На цьому і ґрунтувався поховальний обряд. З кінця мідного — початку бронзового віку за межами поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за своєю конструкцією поховальні споруди. Це — багаті гробниці Месопотамії та Малої Азії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор'я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Мастаби, піраміди та кургани мають багато спільного. Найдавніші мастаби й кургани з'явилися одночасно — в мідному віці (в Єгипті це був час Раннього царства). Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючого первісного пагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, котрий водночас означав первісний «пагорб творення» та «з'являтися в славі», зображували дугою пагорба, оточеною двома спрямованими вгору променями. Це відповідало й зовнішньому виглядові дуги кургану. З часу появи пірамід (з епохи бронзи) поховання фараона, народженого, за тогочасними уявленнями, з тіла бога Сонця, передбачало його злиття із Сонцем, інакше кажучи — перетворення в бога. Деякі дослідники тлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Відродитися напівбогами для служби царю-Сонцю повинні були й вельможі (їх ховали в мастабах, тож останні також є символами Сонця).

М.Чмихов робить висновок, що таким же первісним пагорбом (спорудженим, як правило, з родючого чорнозему) і водночас символом частини диску Сонця під час його сходу є й курган, форма котрого при спорудженні за допомогою досилання часто ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала іноді у плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідко встановлювали статую бога-творця. Все це відповідало утвердженню в багатьох народів — саме при переході до рівня мислення епохи бронзи — уявлень щодо призначення поховального обряду як умови перенесення душ померлих на небо. В Давньому царстві (Єгипет) вважали, що після смерті фараон і вельможі завдяки своїм священним знанням назавжди ставали безсмертними небожителями, а народ, очевидно, перевтілювався для нового життя. У цей час, який відповідає епосі ранньої бронзи України, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах, простолюдинів — у скромних гробницях на кладовищах. У Середньому царстві (епоха середньої бронзи України), як і раніше, фараонів ховали в пірамі-дах, вельмож — у мастабах, решту — на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішенням посмертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті вона дотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські пірамідальні заклинання. У Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок раннього залізного віку України) всіх вільних, у тому числі й фараонів, ховали в гробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували піраміди, всі померлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед посмертним судом богів і мати з собою священні заклинання поховального культу простих смертних, а не фараонів[2, c. 37-39].

У бронзовому віці потойбічна частина життя, очевидно, вважалася для людей основною. У той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди вочевидь домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Поховальний обряд зберіг складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкраще відому за джерелами індійців, в яких ця істота мала назву «пуруша» («чоловік», «людина»). Пуруша, що стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (ототожнений з тілом, яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (що виявлявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у вищі світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пурушу. За іншим варіантом, представник знаті міг знайти шлях до безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші «нелюдської природи». Всі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з рисами єгипетського «ка» (а частково — й «ба»), дають підстави припустити, що основними образами пуруші в обрядності стародавнього населення України були кам'яні скульптури, найчастіше антропоморфні. їх знаходять покладеними в поховальних камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними в кромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих. М.Чмихов наводить основні риси пуруші, описані в давньоіндійських священних книгах. Універсальною формою існування пуруші названо тіло. Пуруша був персонажем переважно чоловічим, хоч іноді й «безстатевим». Причому, якщо зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим або жіночим, то внутрішні пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша — неодмінно чоловічими. У тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіанті воно налічувало дві частини «того, що вище пупа», дві частини того, що «нижче пупа», один і другий «боки» й «опору» (очевидно, ноги).

Одним із найдосконаліших образів пуруші вважався вогонь. Тож образ пуруші або його аналогів, пов'язаних з культом земного та небесного вогню, розкривається, зокрема, у звичаї фарбувати вохрою чи обпалювати стели. Символіка всеосяжних пуруші-Брахмана, Варуни, «золоторукого», «простягаючого всім руки», «обіймаючого все» Савітара вбачається в зображеннях на стелах рук, котрі ніби охоплюють все перед собою. Символіці пуруші-Брахмана, одним з образів якого був «великий палець», близька символіка стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великими пальцями. Атрибути Варуни та Митри як «пастухів Всесвіту» втілені в зображеннях гирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ бога смерті Ями. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели з вирізьбленими на них стрілами, луками, намистами, бойовими палицями, поясами[21, c. 28-29].

Богів, з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та корови, тому з пурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи цієї тварини (починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними посудом чи прикрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.

Пуруша увійшов у всі тіла у вигляді птаха, й місцем його перебування в тілі нерідко було серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам ряду скульптур, що їх створювало прадавнє населення території України, а з іншого — їхній підтрикутній «серцеподібній» формі. Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду на що викликає інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню на предмети з поховань, а й оформлення курганних насипів у вигляді символів Сонця.

Пуруша уособлював матеріальну й духовну першооснову Всесвіту, а також сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Пуруша створив також різні ґрунти, землі, каміння, метали. Він був першопращуром людей усіх варн, з нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом заповнив собою увесь світ, став над ним, обійняв усю землю, простятся над нею. Він створив найважливіші божества. Наявність його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовувалися й як святилища) відповідає і загальнокосмічній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (в тому числі у скіфських) та середньовіччя. Значну частину рис пуруші містить і культ слов'ян-язичників.

Яскравою сторінкою духовної культури кінця бронзового — початку залізного віків є зольники — своєрідні жертовники, на яких виконувалися основні, очевидно, новорічні обряди, пов'язані з найважливішими богами, їхні аналогії добре відомі в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростанням значення культу вогню, зокрема небесного, та землеробства. Отже, подібні моменти в найдавнішій культурі Індії, Єгипту і України прослідковуються досить чітко.

Загальна модель поховального обряду первісного суспільства запропонована В.Бочкарьовим. Він бачить у поховальному обряді передусім прояв конфлікту природи і культури, тобто суперечність між бажанням людини співробітничати з природою і неминучістю смерті кожного конкретного індивіда. «Одне з цих самих драматичних і неминучих зіткнень — смерть людини, яка означає безпосереднє і фатальне вторгнення природи в сферу культури, руйнує соціальні зв'язки і загрожує хаосом всьому колективу. Перебороти цей конфлікт, це зіткнення культури і природи в первісному суспільстві і покликаний поховальний обряд. Це його найважливіша культова функція. Проблема вирішується ідеологічно (як і зараз), але в дусі міфологічної свідомості, за рахунок розповсюдження сфери культури за її межі. Якщо природа через смерть втручається в культуру, то культура проводить контрвтручання. Вона свідомо і цілеспрямовано здійснює (обрядом і ритуалом) перехід, переправу людини із життя до смерті, із цього світу в інший, із культури до природи. Тим самим процес немов би береться культурою під контроль. Концепція переправи в потойбічний світ допомагає глибше зрозуміти зміст і значення поховальних обрядів і об'єктивно передбачає наявність у людини того часу уявлень про багатовимірність простору, про існування інших світів, про життя після смерті[19, c. 30-31].

Підсумовуючи викладене, варто підкреслити, що світогляд населення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани дають підстави припускати, що в цей час все більшого поширення набували уявлення, пов'язані зі зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві.

Для світогляду наших предків бронзового часу властиве обожнення душі, що керує тілом, тому зміцнювався культ предків, вшанування яких означало збереження культурної традиції і відтворення часу міфічних першообразів. Доля душ померлих уявлялась по-різному: одні деякий час після суду богів живуть на небі, іншим боги дарують вічне блаженство, ще інші після спокутування гріхів перевтілюються на землі, нарешті, останні не можуть отримати прощення і назавжди залишаються в світі хаосу і темряви.

Спочатку кургани споруджували лише для знаті, що було гарантією її вічного блаженства. У другій половині другого тисячоліття до н.е. поширилося уявлення, що безсмертя і блаженство можна отримати за допомогою багатих жертвоприношень богам. Курган виступав символом Всесвіту. Люди бачили прототипи і морально-етичні зразки поведінки в персоніфікованих небесних силах, тому на археологічних знахідках зберігалася ас-трально-солярна символіка. Хоча центр ваги дедалі більше переміщався від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивних чинників[21, c. 30].


Розділ 4. Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії

Простежуються системні зміни в суспільно-політичному плані: створення владно-управлінських структур принципово нового, вищого рівня, з яких і виросте потім державна організація. Відбувається перехід від статевовікового поділу до системи спадкоємних соціальних рангів тенденцією переростання у становий поділ. Відбуваються зміни і в економічній сфері. Формування племінних структур стало принциповим кроком на шляху відчуження від колективу його власності на землю та її ресурси. Вищим носієм влади-власності стають вождь («князь») та його клан, які здійснюють свої повноваження через підпорядковані аристократичні клани, що контролюють і використовують ресурси на місцевому рівні.

Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронения у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо були поширені поховання підкурганного типу. Геродот згадує два види людських жертвоприношень. Це, по-перше, страта віщунів (можливо, жерців), яких спалювали разом з візком хмизу, запряженим биками. Показово, що такий звичай, по суті, є різновидом величного обряду поховання шляхом спалення разом з тваринами, які мали переправити візок в царство мертвих. Характерно також, що корову вбивали саме при похованні брахманів.

По-друге, описуваний в літературі обряд жертвоприношення на могилі скіфського царя. Через рік після похорону умертвляли п'ятдесят юнаків, яких садовили на мертвих коней навколо кургану. В цьому ритуалі використовували стовпи з прикріпленими до них колесами. Принесення в жертву юнаків разом з кіньми означало за нормами ведичного ритуалу їх приналежність до військового стану. Колесо, прикріплене на стовпі, — широко розповсюджений в індоєвропейських народів солярний символ. Використання його в поховальному обряді могло символізувати космічну подорож (див.:Мамонтов В. И. О погребениях позднего этапа срубной культуры в Нижнем Поволжье и Волго-Донском междуречье // СА. — 1980. — №1. С. 98). Можливо, вершники навколо кургану, який символізував сакральний світ, повинні були оберігати межі «освоєного» простору, виступати своєрідними оберегами душі царя в царстві мертвих.

Характерна риса світогляду скіфського населення — особливе ставлення до загиблих в бою воїнів. Військові подвиги скіфи вважали однією з головних заслуг, а вбивство ворога — найбільш героїчним вчинком. Загиблі воїни сприймались наближеними до божества, отже могли, за умови їх вшанування, допомагати живим співплемінникам: робити родючими землі, піклуватися про здорове потомство, збільшувати сили захисників рідної землі. Отже, культ вшанування загиблих воїнів був тісно пов'язаний з усіма сферами життя населення як епохи раннього заліза, так і пізніше.

Орієнтування померлих в похованнях тісно пов'язане з уявленням про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Як слушно зауважує Ю.Павленко, орієнтування небіжчика певною мірою пов'язувалося з солярно-космогонічними уявленнями про «країну сходу» та «країну заходу». Перша, очевидно, асоціювалася з відродженням до нового життя, а друга — з подорожжю до країни мертвих[13, c. 108]. Дані етнографії також свідчать, що орієнтування померлих найчастіше пов'язувалось з уявленням про розташування потойбічного світу чи шляху туди, місцезнаходження міфічної прабатьківщини, животворну силу сонця (див.: Бессонова С.С. Скифские погребальные комплексы как источник для реконструкции идеологических представлений. — К., 1993. — С. 27). У скіфів орієнтування похованого було пов'язане саме з положенням сонця. Померлих клали, ймовірно, обличчям до сонця, яке сходить, що цілком відповідає давньоіндійським та іранським уявленням про чудодійну силу світила. У давньоіндійському ритуалі Упанаяна обряд спілкування з сонцем супроводжувався формулою «оберігай його, щоб він не помер». Коли комусь бажали довго бачити сонце, то це сприймалось як побажання довгих років життя. Давні іранці вважали, що сонячні промені повинні світити на покійника, тоді є гарантія, що він попаде в рай. Аналогічні уявлення існували і в інших стародавніх народів. Отже, сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхні душі.

Космічні мотиви також досить поширені в знахідках скіфського часу. На золотих бляшках скіфської культури дуже поширені «сонячні обличчя». Культове призначення мали прясла, знайдені у похованнях. Можливо, вони символізували організований Всесвіт, адже обертання прясла, як було зазначено вище, найкраще символізувало рух кола зодіаку. Логічно припустити, що жерці за допомогою прясел визначали потрібні їм зірки, орієнтувалися в небі.

Найвірогідніше, в населення України першого тисячоліття до н.е. і пізніше вищою центрально-абстрактною постаттю став Сварог, на якого почали переноситись функції прабатька якщо не всіх, то, принаймні, основних богів. Він втілював ідею порядку, структури, ієрархій — архаїчного космосу. Йому як відповідна протилежна сила десь на периферії Всесвіту протистояв Стрибог — втілення темного первинного хаосу. Безпосередньо за Сварогом йшли боги наступної генерації, насамперед його син, Цар-Сонце Дажбог — упорядник, суддя та адміністратор людських справ та вчинків, воїтель Перун, переможець первинного хаосу, та Вогонь-Сварожич — патрон ремісників, головним чином, ковалів. Серед праслов'янських існували й жіночі постаті, зокрема Лада, сколотська Артеміда-Афродита. Не виключено, що подібно до Деметри у грецькому пантеоні вшановувалася й Мокош. Однак, найвірогідніше, вона, Мати Сира-Земля, як і грецька Гея, не входила до центрального кола богів, а разом з провідним хтонічним божеством Родом певною мірою протистояла йому[14, c. 47].

У скіфському пантеоні найбільше вшановувалася тріада: Табіті — Папай — Апі. Табіті є досить архаїчним божеством домашнього вогнища, значення якої, ймовірно, підвищується за доби утвердження держави як покровительки царського домашнього (родового) вогнища. Геродот ототожнює її з грецькою Гестією, богинею домашнього вогнища, старшою дочкою Кроноса і Реї, покровительки незгасимого вогню, що об'єднує світ богів, людське суспільство та кожну сім'ю. Якщо розвивати цю скіфсько-грецьку паралель, то Папай (Зевс) повинен бути її братом. Останній уособлював небо, а міфи наділяли його функцією космічного Деміурга, творця світу та людей. Апі вважалася його дружиною. Дослідники одностайно визнають її уособленням землі та води, точніше — вологої землі, її шлюб з небесним богом забезпечує нормальне природне та господарське життєвідтворення. Не викликає сумніву, що один з центральних сюжетів скіфської міфології пов'язаний з ідеєю священного шлюбу Батька-Неба та Матері Сирої-Землі — Папая та Апі. (див.: Раевский Д.С. Очерки идеологии скифо-сакских племен. — М., 1977. — С. 174—177).

Молодша група богів у скіфів — Аргімпаса, Гойто-сир, «Геракл» та «Арес» (скіфських імен двох останніх Геродот не наводить). До функцій Аргімпаси входило відтворення життя, насамперед людського і тваринного. Гойтосира розглядають як сонячне божество, певний аналог Мітри та грецького Аполлона-Геліоса. «Гераклом» мав бути один з типових персонажів майже всіх міфологій світу, який бореться та перемагає різних чудовиськ. Він фігурує у власне скіфському генеалогічному міфі як герой, від якого Змієнога Богиня народжує Агафірса, Гелона та Скіфа. Скіфський «Арес», без сумніву, — бог війни, про що свідчить характер його культу. За своїм походженням це, очевидно, божество грізних атмосферних стихій, насамперед громовиці[15, c. 122-124].

Паралелі між скіфськими та праслов'янськими божествами простежуються досить чітко. Д.Раєвський тлумачить ім'я Папай як «батько» («захисник»). У космологічний структурі він надійно пов'язується з найвищою зоною Всесвіту. Тобто він є повним аналогом праслов'янського Сварога — персоніфікації небесної гармонії, пращура богів та людей. Цікаво, що «батько» в старослов'янській мові звався «папа». На думку Ю.Павленка, Апі — не хто інша, як Мати Сира-Земля, тобто слов'янська Мокош. Ця центральна сакральна пара подібна до провідних образів землеробської міфології трипільських часів. Тому за своїм походженням вона швидше пов'язується з праслов'янськими уявленнями, перейнятими та по-своєму інтерпретованими скіфами-кочівниками. Відповідно і Табіті-Гестія, ймовірно, вогненно-небесна сестра Папая-Сварога, — постать суто індоєвропейська за походженням. Як богиня невгасимого вогнища вона найбільше відповідає світоглядним*ре-аліям осілого побуту, ніж рухливим номадам. Однак, не варто забувати, що віра у вогняну сутність найвищого божества була властива давнім іранцям.

Досить близькі постаті Аргімпаси та Лади. Різниця між ними полягала в тому, що скіфська богиня асоціювалась в основному з життям худоби, а Лада пов’язувалась скоріше з аграрними культами. Однак як богині кохання, весняного відтворення життя вони цілком тотожні. Так само Гойтосир може бути співвіднесеним з сонячним Дажбогом, також подібним до Аполлона-Геліоса та іранського Мітри. «Арес» скіфів за своєю суттю повинен бути тотожним Перуну, богу війни та громовиці. Згаданий Геродотом «Геракл» своїми основними рисами відповідає богам-героям скіфів та сколотів. Можливо, нащадком подібних богів став образ «культурного героя» в українській міфо-поетичній творчості. Саме він вступає в боротьбу із силами зла і перемагає[13, c. 205-207].


Розділ 5. Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців

Протягом III ст. до н.е. слов'янство органічно підключається до господарсько-культурної системи народів Середньої Європи. Внаслідок розпаду Великої Скіфії, міграції кельтів на схід та загальних зрушень в світі населення України певною мірою звільняється з-під впливу іраномовних кочовиків і дедалі більше орієнтується на центральноєвропейський світ.

Однак, незважаючи на скорочення безпосередніх зв'язків зі світом Середземномор'я, у світоглядну систему стародавніх слов'ян увійшло багато елементів вірувань фракійських племен, які в першому тисячолітті до н.е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, території нинішніх Болгарії, Румунії, частину Сербії та Греції. У V ст. до н.е. існувала міцна Фракійська держава, яка відстояла свою незалежність у боях зі скіфами і греками. Але в І ст. н.е. вона стала Римською провінцією. Частина фракійських племен переселилася в Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя і разом зі слов'янськими та сарматськими племенами узяла участь у формуванні Черняхівської культури і стала живильним середовищем для формування українського етносу та дальшого розвитку його світогляду.

Велика подібність українських міфів і легенд з скандинавськими. Так, у скандинавській Едді говориться про світове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білки, над ними — орел. Уявлення про дерево посідає одне з центральних місць у міфопоетичних картинах світу різних народів. Численні історичні, етнографічні і мовні дані свідчать про наявність культу дерев у слов'янських і балтійських народів (див. праці В.М. Топорова, В.В. Іванова, Д.К. Зеленіна, Т.В. Гамкрелідзе, Б.О. Рибакова, І.Нечуя-Левиць-кого та інших). У давніх греків та італійців дерево (дуб) асоціювалося з найвеличнішим з богів — Зевсом. За Гесіодом, Зевс створив третє покоління людей з дерева. Одна із давньогрецьких епіграм свідчить про те, що давні елліни називали дуби «першими матерями». Показо-вим є також найменування уже згадуваних кельтських священнослужителів — друїди, тобто «дубознавці», а слово, яким вони позначали своє святилище, за поход-женням і за значенням тотожне латинському «лісова пісня» (див.: Гамкрелидзе Т.В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и пракуль-туры. — Тбилиси, 1984. — Кн.2. — С. 789).

Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підґрунтям. Той же М.Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов'язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще донаціональне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об'єднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим «чистішим» постає національний «дух» (так, суть відношення людини до природи в українській народні поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з її міфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу (див.: Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. — К., 1994. — С 26).

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм — філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму[21, c. 32-34].

В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через яких старші боги виконували своє основне призначення — впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це — «волхви», «чаклуни», серед яких виділялись певні категорії: «волхви-хмаропрогонителі», «волхви-цілителі», «волхви-оберігальники» (керували виготовленням амулетів-оберегів), «волхви-відуни» (могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження за небесними тілами-світилами тощо), жінки-чарівниці («відьми»), «баяни» (від «баяти» — розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхні нащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.

Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов'ян першого тисячоліття н.е. про надприродне: «чуттєво-надчуттєвий», демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Слов'янські племена та їхні попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.

Продуктом власного духовного розвитку літописних слов'ян став другий тип вірувань в надприродне — демоністичний, який полягав у вірі в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот — духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся до наших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне — теїстичний, пов'язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту — Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов'ян початки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися у давньоукраїнський політеїзм[12, c. 124-126].

Населення України першого тисячоліття н.е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогню виявлявся в обожнюванні тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір'ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива (яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.

У пантеоні астрального культу були: Лада — життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана (Леля) — втілення води; Полель — втілення світла; Перун — батько Сонця, Місяця і Зорі (на небі — сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'я тельця — Волосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня — Прадерево світу (водночас і земля, і зоряна Галактика — Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць — головне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. На думку О.Знойка, сузір'я та небесні тіла не вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту. Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно, були символами складного світобачення наших предків[6, c. 67-68].


Висновки

Якісні зміни в духовно-культурній сфері життя сучасного українського суспільства неможливі без вивчення народної культурної традиції, прилучення до якої сприяє самовизначенню людини. Найдавніші вірування і уявлення українського народу втілились у його обрядах і звичаях. Дедалі актуальнішим стає зв'язок найдавнішого світогляду нашого народу з його історією та сучасністю. Крізь призму цивілізаційного підходу більш глобально і різнопланово бачиться історія України, культура її населення.

Починаючи з епохи мустьє, в неандертальців простежуються перші спроби осмислення навколишньої дійсності. У найдавніший час на території України існували первісні форми регуляції людської поведінки, які синкретично поєднували вплив магії, звичаю і міфу. Ранніми формами релігійних вірувань були: магія, анімізм, тотемізм і фетишизм. Ряд археологічних пам'яток України пов'язаний з давнім мистецтвом і віруваннями. Для багатьох палеолітичних знахідок характерна наявність фарби червоного і жовтого кольорів, які символізували вогонь і сонце, життя і магічну силу. Ці кольори стали початком астральної символіки пізніших часів. Орнаменти та схеми виражали прагнення і здатність людського розуму до впорядкування навколишньої дійсності. Складний світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і культів) ставила перед людьми передусім морально-етичні обмеження і стежила (за допомогою духів) за їх дотриманням.

У скіфську епоху відбувається взаємоасиміляція, господарсько-культурний та певний етномовний симбіоз лісостепового і степового населення України. Поховальні обряди в більшості нагадують традиції епохи бронзи. Велика роль у поховальній практиці належала вогню. Орієнтування померлих у похованнях тісно пов'язане з уявленнями про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхні душі. Очевидною є віра в можливість самої людини впливати на долю померлих співплемінників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості, про зростання цінності дієвої особистості, здатної впливати на процеси самоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього світу та зовнішнього соціально-природного середовища. Космічні мотиви також досить поширені в знахідках скіфського часу.

Процеси соціальної диференціації населення України першого тисячоліття до н.е. мали вплив на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень. Досить чітко простежуються паралелі між скіфськими і праслов'янськими божествами. Скіфське зображувальне мистецтво являє собою певну семіотичну систему, яка відображає просторову структуру космосу за допомогою різних кодів. Релігійно-міфологічна система цього часу поєднувала елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, увібравши вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури, вплив грецької міфології. Населення території України того часу все більшого значення надає соціальним силам. Узгодження діяльності суспільства з природними явищами-циклами поступається гармонії розвинутих ранньодержавних структур. Водночас глибинні пласти народної культури у вигляді найдавніших вірувань і культів, богів і духів, які складалися на території України з найдавнішого палеолітичного часу до першого тисячоліття н.е., посідали вагоме місце в світогляді і свідомості широких верств давньоукраїнського суспільства.

У першому тисячолітті н.е. релігійні та світоглядні уявлення населення були пов'язані з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ, які символізували взаємовідношення людини з внутрішнім і зовнішнім Всесвітом. З небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини, визначальне місце в якому надавалось морально-етичній наповненості людського буття. Можна зробити висновок про існування в Київській Русі астрального культу давньоукраїнських богів, система яких втілювала глибинний взаємозв'язок населення з космосом. У цьому зв'язку головна роль належала морально-етичній визначеності особистості. Людині надається можливість силою своєї свідомості, поряд з Богом, впорядковувати існуючий стан матерії і духу. Через самостійність індивіда розкривається всезагальна сила божества. У давньоруському суспільстві досить чітко простежується монотеїстична тенденція, тобто віра в єдиного бога, який «розгортається» в суспільстві через численних богів і духів, природних і неприродних істот. Отже, «потреба» Київської Русі в монотеїстичній релігії могла знайти своє «задоволення» в реалізації потенційних можливостей, наявних в дохристиянській духовній культурі українського народу.

Давня українська обрядовість була однією з форм збалансованих відносин соціально-господарської системи слов'ян з природно-екологічною і духовною. Обряди увібрали в себе весь попередній досвід розвитку найдавніших вірувань і виступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи.

Можна говорити про наявність спадкоємності в світсько-гуманістичному напрямі світоглядної думки Київської Русі і традицій народно-язичницької культури. Крім того, багато спільних рис знаходимо в дохристиянському світобаченні наших предків і найновіших поглядах на проблеми Людини і Світу.

І найголовніше: можна зробити висновок про неперервну, спадкову еволюцію найдавніших уявлень та вірувань населення України з найдавнішого часу до XI ст. нашої ери.


Список використаної літератури

  1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування/ Георгій Онисимович Булашев,; Пер. Ю. Буряк. - К.: Довіра, 1992. - 235 с.
  2. Витоки: Від найдавніших часів до першої половини IX ст./ Укл. О.І.Гуржій; Ред. В.А.Смолій. - К.: Україна, 1995. – 414 с.
  3. Горський В. Історія української філософії: Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Вілен Горський, Костянтин Кислюк,. - К.: Либідь, 2004. - 485 с.
  4. Денисюк Н. Культ птахів в релігії українців 5 тисяч років тому//Смолоскипи. - 1998. - № 1. - C. 34
  5. Іларіон (митрополит). Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія/ Іларіон. - К.: Обереги, 1994. - 424 с.
  6. Історія релігії в Україні: У 10 т./ Укр. асоц. релігієзнавців відділення релігієзнавства ін-ту філос. ім. Г.Сковороди НАН України; Укр. центр духовної культури; Ред. кол.: А. Колодний (голова). - К.: Укр. центр духовної культури. - 1997- Т. 1: Дохристиянські вірування ; Прийняття християнства ; / За ред. Б.Лобовика. - 1996. - 383 с.
  7. Історія філософії України: Підручник для студ. вуз.. - К.: Либідь, 1994. - 416 с.
  8. Історія Філософії України: Хрестоматія: Посіб. для студ. вуз./ Упоряд.: М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин (керівники), А.К.Бичко та ін.. - К.: Либідь, 1993. - 559 с.
  9. Кирильчук В.Т. Історія філософської думки України: учбовий посібник/ В.Т. Кирильчук,; Міністерство освіти України (Київ); Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка (Кіровоград). - Кіровоград: РВГ ІЦ КДПУ ім.В.Винниченка, 1999. - 26 с.
  10. Козлов М.М. Уявлення давніх слов'ян про потойбічний світ //Український історичний журнал. - 2000. - № 3. - C. 61-73
  11. Огородник І. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій для вузів/ Іван Огородник, Василь Огородник. - К.: Вища школа: Знання, 1999. - 543 с.
  12. Павленко Ю. Дохристиянські вірування давнього населення України: монографія/ Юрій Віталійовіч Павленко,. - К.: Либідь, 2000. - 325 с.
  13. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.
  14. Плахотнік О. Виховання ціннісних орієнтацій на природоохоронних традиціях українського народу //Географія та основи економіки в школі. - 2007. - № 2. - C. 47-49.
  15. Рабінович П. Свобода віровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти //Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2. - C. 108-134
  16. Релігійні вірування трипільців:за археологічними джерелами //Українська культура. - 2003. - № 10. - C. 28-30
  17. Сележан Й. Основи національного виховання. Українознавство: ритуально-міфологічна культура українців/ Йосип Сележан. - 2-е вид.. - Чернівці: Книга-ХХІ, 2007. - 270 с.
  18. Українські традиції і звичаї: Українська етнографія. Народні вірування. Традиції. Звичаї. Обрядовий календар. Свята. Обереги: Для дітей середнього шкільного віку/ Авт.-упор. В. М. Скляренко, А. С. Шуклінова, В. В. Сядро. - Харків: Фоліо, 2006. - 317 с.
  19. Федотова Т. Мотиви сонця і вогню як вияв духовного світу української людини //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2000. - № 3: Українознавство. - C. 29-33.
  20. Хворостяний О. Про характер культу Зевса Сотера на Боспорі в перші століття нової ери //Український історичний журнал. - 2002. - № 2. - C. 100-103.
  21. Шостак В. Дохристиянські вірування українського народу //Рідна школа. - 1997. - № 12. - C. 23-57.
загрузка...
Top