Проблеми походження релігії

Розмаїття релігій світу та проблеми їх класифікації

Структура сучасних релігій (загальна характеристика)

Соціальна роль та функції релігії

Історичний генезис релігій. Ранньоісторичні форми релігії

Вступ

Релігія — необхідна складова суспільного життя, важливий фактор становлення та розвитку, а за певних умов — і вдосконалення суспільних відносин. Дієвість релігії як суспільного чинника виявляється у виконанні нею таких функцій, як світоглядна, компенсаційно-терапевнична, комунікативна, інтегративна, легітимізуюча, регулятивна тощо.

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості. Перший етап цього розвитку пов´язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської людини (формування родової общини). Це був період чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої до трудового процесу стадної свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки духовна сфера ще не була відокремленою. Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані давно. Більшість віруючих і духовенства стверджує, що релігію подарував людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження.

Питання про походження релігії, якщо оминути питання про її сутність, належить до фундаментальних питань. Від вирішення цього питання залежать по суті всі інші питання, пов’язані з феноменом релігії взагалі. Якщо визнати виключно її людське походження, тоді треба дивитись на релігію як на витвір людської уяви, інспірованої різноманітними прагненнями та небезпеками, якщо ж ґенеза божественна, то як її природа, так і завдання та функції виглядатимуть в наших очах зовсім інакше.

Питанням походження релігії почали цікавитися досить пізно, лише у ІІ половині ХІХ століття. Це й зрозуміло, адже факт існування релігії завжди вважався очевидним фактом, і здавалося, що займатися його доведенням не варто. Тому вчені займалися радше функціями і роллю, яку виконує релігія в людському житті.

1. Розмаїття релігій світу та проблеми їх класифікації

Філософське осмислення природи релігійного феномена передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різноманітних типологічних схем і періодизацій історії релігій. Нижче наведено класифікацію, поширену в сучасному релігієзнавстві (А. Колодний, В. Лубський, О. Уткін та ін.). Згідно з нею усі релігії, що існували та існують, поділяють на чотири групи.

1. Первісні «чутптєво-надчуттєві» вірування (родоплемінні релігії): фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у реліктових (лат. reluctum — залишок — той, що належить до минулого) культурах. Вони також є складниками обрядово-культових дій сучасних релігій.

2. Етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

Вони виникали в лоні певного етносу, ввібравши в себе його традиції, звичаї, мораль тощо. їм притаманна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів.

3. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Попри генетичний зв´язок із родоплемінними та етнона- ціональними релігіями вони суттєво відрізняються від них:

— виходять за межі конкретного етносу чи певної країни, а їх носіями є представники різних рас, націй, станів із різних континентів планети;

— з´явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій;

— у їх виникненні і розвитку велику роль відіграли засновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед;

— мають розвинуту систему віровчення, культу й організації;

— глибоко гуманістичні за своєю суттю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя;

— їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емоційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радості служіння.

4. Неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії: Ці релігії охоплюють:

— релігії орієнтального напряму, або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релігія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);

— неохристиянство, або нехристиянські течії та течії християнського коріння (Церква повного Євангелія, Союз церкви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);

— синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);

— езотеричні об´єднання («Всесвітнє теософське товариство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));

— саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука та ін.);

— неоязичницво (друїдизм, ведизм, арійський рух, тенгріанство, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної української віри та ін.);

— демоністичні культи (сатаністи).

Щоб сформувати нове віровчення, його творці поєднують одну або кілька релігій. їхня мета — гармонувати відносини людини з божественним світом, природою та суспільством. Тому віровчення більшості неорелігій є синкретичними. Засновників неорелігій їхні прибічники вважають пророками, живими божествами, рятівниками людства. Нові релігійні утворення мають жорстку систему управління, суворі правила поведінки віруючих і здебільшого спрощене богослужіння. Активну місіонерську діяльність вони здійснюють через засоби масової інформації, у місцях тимчасової концентрації людей — на вулицях, стадіонах, у концертних залах та громадському транспорті. Релігійні системи планети є вельми різноманітними. Однак вони мають і спільне: прагнення через віру в Бога осягнути таємницю буття Всесвіту і місце людини в ньому, пошук шляхів розвитку духовності конкретної особи та суспільства загалом.

Не знайшовши основи буття в зовнішньому світі, людина в пошуках кінцевих глибин життя, всебічно спираючись на релігію, спрямовує свої зусилля у власний внутрішній світ.

Бог як основа світу тлумачиться релігієзнавством не як щось зовнішнє стосовно людини. Він безпосередньо реалізує себе в самій людині через внутрішнє розкриття індивіда у процесі прозріння.

Пошук людиною власного місця в універсумі та шляхів внутрішньої гармонізації стосунків із ним актуалізує проблему сенсу її життя, спричиняє появу різноманітних релігійних концепцій посмертного буття як «діяльної цілісності» і має не лише біологічний аспект, а й є проявом духу, що безпосередньо пов´язаний із релігійними віруваннями.

Надаючи земному життю особливого значення, християнська ідея безсмертя не передбачає пасивного чекання вічності, а вимагає всієї повноти творчої самоактивності людини і в задоволенні розумних потреб тіла, і у формуванні власної духовності.

2. Структура сучасних релігій (загальна характеристика)

Будь-який сучасний релігійний комплекс має певну структуру, оскільки є складним соціальним явищем. У сучасних релігіях можна помітити окрему соціальну надбудову, що складається з таких частин: релігійна свідомість, релігійні відносини і діяльність, релігійні організації та інститути.

Релігійна свідомість - це форма суспільної свідомості, сукупність ідей, міфів, догм, поглядів та уявлень, почуттів та емоцій, традицій та звичаїв, у яких відображається навколишній світ через уявлення про надприродне. Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальне існування надприродних сил та істот. Релігійна віра - досить складне психологічне почуття людини, що сприяє затвердженню переконань про існування особливих зв´язків між людиною і надприродним; є засобом функціонування релігійних уявлень, формою сприйняття релігійних цінностей та ідеалів.

Релігійна свідомість містить ідею бога (головна ідея взагалі релігій), міфи або легенди про основоположників релігійних учень, про створення світу, уявлення про ангелів, рай, пекло, почуття любові до бога, гріха, злагоди, обряди покаяння, сповіді та ін. Релігійні парадигми віруючі висловлюють в уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, тобто логічних формах, властивих також реалістичному світорозумінню. Релігійна свідомість виявляється на буденному і теоретичному рівнях. Буденна релігійна свідомість - це властиві масі віруючих релігійне мислення й пізнання, поняття та уявлення про об´єкти релігійного поклоніння, що формуються в процесі їх буденного життя. Теоретичний рівень релігійної свідомості складають поняття, концепції та вчення певним чином систематизовані, раціонально опрацьовані теологами та апологетами релігії. Важливий аспект релігійної свідомості складає релігійна психологія - сукупність психологічних емоцій (страх, благоговіння, радість тощо), звичок, настанов і традицій, що виникають унаслідок дії соціально-психологічних механізмів наслідування, навіювання, емоційного зарядження тощо.

Релігійні погляди та ідеї разом із релігійною психологією, тобто релігійне світорозуміння і світовідчуття, утворюють єдиний релігійний комплекс, або форму суспільної свідомості.

Релігійна свідомість існує, функціонує та відтворюється засобами релігійної мови, термінів. Останні є знаковою системою, одиниці якої мають сакральне релігійне значення та зміст. Ця система може бути звуковою або письмовою, а її мета служити засобом спілкування віруючих, передавання релігійних уявлень, міфів, норм від покоління до покоління тощо.

Зміст релігійної мови і термінів поділяється на дні групи: 1)позначає дійсні предмети, яким надають сакральних, священних рис ("ікона", "хрест", "храм" та ін.);

2)позначає істоти, властивості, зв´язки, що вважаються об´єктивними, хоча складають лише предметний зміст релігійних образів ("бог","ангел","душа" і т.д.). Одиниці другої групи є іменами "порожніх класів", знаками "уявних предметів", оскільки подібні істоти, якості тощо реально не існують. У релігійному комплексі мова набуває сакрального змісту, окремі слова - магічних властивостей.

Релігійна діяльність. Релігійна діяльність є видом соціальної діяльності й криє в собі позакультову і культову діяльність. Перша здійснюється в духовній і практичній сферах. Духовну релігійну позакультову діяльність складають продукування релігійних ідей, систематизація і тлумачення догматів теології, складання богословських творів тощо. Віруючі та релігійні громади ведуть також практичну позакультову діяльність: благодійну, місіонерську, викладацьку в навчальних закладах, управлінську в системі релігійних організацій і центрів, пропагандистську, реставраційно-будівельну, нормотворчу тощо.

Важливим видом релігійної діяльності є культ. Якщо релігію визнати видом духовно-практичного опанування світу, то практичним аспектом цього процессу є культ. Зміст культу визначається відповідними релігійними ідеологемами, культовими текстами, до яких належать Святе Письмо, молитви, псалми, співи тощо. Відтворення цих текстів під час здійснення культів формує у свідомості віруючих релігійні образи та уявлення, принципи релігійної ідеології. Об´єктом культової діяльності є усвідомлені у формі релігійних образів ті реальні явища, що уявляються як надприродні. Залежно від цього виокремлюють два різновиди культових дій:

1)магію (чаклунство);

2) умилостивлення. Магія - система дій, за допомогою якої бажають вплинути на надприродне. Різновидами є: промислова, воєнна, лікарська, любовна тощо. Культ умилостивлення звернений до Бога чи духів і криє в собі жертвоприношення, обряди, молитву, богослужіння тощо. Суб´єктом культової діяльності є віруючий або релігійна група. Засоби здійснення культової діяльності - храм, молитовний будинок, мистецтво, культові предмети (хрест, свічки тощо). Особливе, символічне значення серед засобів культу мають храми, собори, мечеті тощо та релігійне мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, музика).

Результатом культової діяльності є насамперед задоволення релігійних потреб.

Позакультова і культова діяльність визначається і регулюється відповідно системою норм і правил. Так, культову діяльність у духовній сфері регламентують церковні канони (правила), тому вона має канонічний характер. Позакультову діяльність у практичній сфері та безпосередньо культову діяльність (культ) регламентують як церковні канони і статути (церковне право), так і відповідні нормативно-правові акти. Взагалі релігійна діяльність церкви в суспільстві не може здійснюватися поза державно-правовим контролем.

Релігійні відносини - вид ідеологічних відносин, що реалізуються через стосунки віруючих, релігійні зв´язки громад і церков. Схеми відносин приписуються релігійними звичаями, нормами, правилами й статутами. Релігійні відносини за змістом найчастіше будуються за схемою: державно-церковних відносин (Бог - цар небесний, патріарх - владика); судочинства (суд Христа, Страшний суд, Бог-суддя); внутрішньосімейних (Бог-отець, Бог-син) та ін. У ролі посередників відносин можуть виступати предмети (храм, ікона, хрест), індивід або група осіб, образи Бога, духів, святих, релігійні знаки (окремі слова чи речення, що мають релігійний зміст і значення).

3. Соціальна роль та функції релігії

Релігія — явище суспільне. Вона з´являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв´язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio — виконання, завершення).

Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін.

Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.

Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різник предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть. Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання — Бог.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілнуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об´єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.

Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.

Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв´язки.

Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву.

Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.

Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв´язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність.

Дезінтегративиа функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз´єднувати їх.

Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі конфлікти часто свідомо загострюються лідерами певних релігійних об´єднань, оскільки ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об´єднань. Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації чи об´єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (наприклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керівництвом Томаса Мюнцера).

Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов´язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. maxima — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов´язковий і невідворотний характер.

Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої.

Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

4. Історичний генезис релігій. Ранньоісторичні форми релігії

До ранніх форм релігії належать: магія, фетишизм, котрі виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).

З виникненням землеробства і скотарства у неоліті пов´язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу.

Тотемами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. У тотемах люди вбачали покровителів роду і племені, захисників і заступників, помічників у розв´язанні всіх конфліктів. Усі вважалися братами й сестрами людей, і тому свої родові колективи первісні мисливці називали їх іменами. Наприклад, північноамериканські індіанці з племені оджибве у XVII ст. мали п´ять родових колективів, які носили назву: журавля, сома, гагари, ведмедя тощо. А в Австралії наприкінці XVIII — початку ХГХ ст. європейців дуже дивувало, що на запитання: "Хто ти такий?" абориген відповідав: "Я — кенгуру", або "Я — личинка комахи". А тим часом цими відповідями австралійці підтримували свій кровний зв´язок з даними тотемами.

Спочатку як тотему поклонялися тільки тварині і причому тій, яка була об´єктом полювання. Пізніше (із збільшенням людських колективів) родинні відносини поширилися на решту тварин, а в окремих народів — також на рослини і природні фактори. Наприклад, у австралійців тотемами були собака Дінго, водяна лілія, сливове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ, сонце.

За яких історичних умов виник тотемізм? У нього було дві специфічні соціальні передумови: виникнення родового ладу і полювання як основний вид трудової діяльності. Разом із виникненням родового ладу з´явилася і залежність кожного члена суспільства від колективу родичів, оскільки тільки від них первісна людина могла отримувати допомогу і заступництво. А в умовах, коли полювання було головним видом трудової діяльності, первісна людина досить сильно відчувала свою залежність від тварин. Залежність від родового колективу і тварин — ось ті головні особлит вості раннього матріархату, які ніби відштампувалися в тотемізмі.

Фетишизм (від португ. fetico — зачарована річ) — це віра в існування у матеріальних об´єктів надприродних властивостей. Фетишами називають матеріальні предмети, що їм віруючі приписують надприродні властивості.

Магія (від грецьк. maheia — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Приміром, деякі з північноамериканських індіанців ще у XIX ст. перед початком полювання на бізонів виконували особливий мисливський танець: танцювальним рухам вони приписували надприродні властивості заманювати бізонів до стійбищ і забезпечувати вдале полювання. Магія подвоювала (в уяві людей) шляхи впливу на природу: вважали, що людина могла вплинути на природу не лише своєю працею (природний рух), а й особливими символічними діями — обрядами (надприродний шлях).

Магія поділяється (за метою, яка ставиться перед чаклунством) на такі основні види: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішою була магія виробнича, яка, в свою чергу, мала ряд "розгалужень": мисливська, рибальська, будівельна тощо. У ході розвитку суспільства з´являються все нові різновиди виробничої магії; землеробна, скотарська, гончарна, ковальська, навчальна, спортивна.

З виникненням землеробства і скотарства у неоліті пов´язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася трирівнева система світобудови: підземний світ – помешкання божеств, зміїв, чудовиськ, земний світ – світ людей, живої природи, небесний світ – помешкання більшості божеств і душ померлих. Три цих світи втілювали в орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну міфологію.

Землеробські культи — це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай.

Магія, фетишизм відобразили й виразили безсилля первісної примітивної людини. У всіх випадках, коли люди, не маючи достатніх знань, були або хоч відчували себе безсилими, вони шукали "допомоги" в магії, фетишах або надприродних Двійниках. Ранні форми релігії, виникнувши ще в період формування родового ладу, збереглися й надалі як у родоплемінному суспільстві, так і в класовому. Проте вони були тут відсунуті на другорядні позиції тими релігіями, які повніше відображали конкретні особливості суспільного розвитку.

Родоплемінний (або родовий) лад склався приблизно 40 тисяч років тому і пройшов три основних ступені: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожному ступеню відповідала форма релігії, яка відображала особливості безсилля людей у даних, конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називають родоплемінними релігіями.

Висновки

Гуманістичний потенціал релігії виявний через формування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв´язку людини з абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв´язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гармонії зі світом, в єдності зі всім сущим.

Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім´я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об´єднавчою силою.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

загрузка...
Top