Основні тенденції розвитку духовних сил

Вступ.

1. Основні тенденції розвитку духовних сил з XV- XIX ст.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Неможливо зрозуміти історію людства поза історією релігій. Так чи інакше вже в наш час переважна більшість жителів Землі виявляються пов'язаними з релігією. За деякими оцінками, ця більшість становить 90 %. Антропологи стверджують, що їм не відомі безрелігійні народи. Існують різні типології релігій. Можна виокремити такі:

— політеїстичні, тобто такі, котрі вклоняються багатьом богам (наприклад, індуїзм, синтоїзм та інші), і монотеїстичні, що вшановують єдиного Бога (іудаїзм, християнство, іслам та ін.);

— релігії національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм та ін.) і світові (християнство, іслам, буддизм);

— релігії з Богом (християнство, іслам, іудаїзм та ін.) і без Бога (конфуціанство, даосизм та ін.);

— традиційні (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм, даосизм, конфуціанство й ін.) і нетрадиційні "нові" релігії ("Рух Муна", "Сайєнтологія", "Церква Бога", "Нова ера", "Аум Синрікьо" та багато інших, — на цей час нараховується кілька тисяч нетрадиційних релігій).

Глибокий аналіз історії людства свідчить про надзвичайно важливий вплив релігій на специфіку тієї чи іншої цивілізації. Усі культурно-історичні спільноти (цивілізації), що існували й існують, умовно можна поділити на цивілізації західної і незахідної (східної) гілок. Буквально всі цивілізаційні розходження випливають з різного розуміння співвідношення між Богом, Світом і Людиною, що виявляється у відмінностях між релігійними "картинами світу".


1. Основні тенденції розвитку духовних сил з XV- XIX ст.

Християнство є найпоширенішою релігією світу. Під його впливом перебуває близько п'ятої частини населення Землі. Воно є офіційною релігією в абсолютній більшості країн Європи, в Австралії та Новій Зеландії, в багатьох країнах Азії та Африки.

В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто “земних” проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.

В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. В цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, коли до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого — смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв'язок, устремління до нього людини.

Самим головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди — діти Божі. Наступна кардинальна ідея — боговтілення, боголюдяність. Її суть в тому, що Бог-Отець в своїй нескінченній любові до людей прийняв людський вигляд, жив за законами матеріального світу, страждав і вмер як людина, будучи невинним. Цією жертвою він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Бог, що втілився, є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства — це віра в царство Боже (Небесне)[2, c. 126-127].

Царство Небесне — це божественний світ, куди в остаточному підсумку повинні прийти люди, щоб з'єднатися з Богом для вічного благого життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові («Царство Божие всередині вас»). Якщо приймати значення цих ідей для культури як способу культивування (вирощування і поширення) цінностей, то очевидно, що християнство вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і підлягаючим подоланню. Але це не значить, що воно відкидає всякі земні цінності. Навпаки, вищою земною цінністю воно утверджує душу людини. Вона вища всяких земних благ і важливіша світу в цілому («що користі, якщо ти придбаєш весь світ, а душу втратиш»).

Зрозуміло, що кожна душа заслуговує любові сама по собі, а не в зв'язку з тими або іншими достоїнствами людини (талант, краса, щедрість тощо). По-друге, в такий спосіб утверджується як цінність любов людини до людини. По-третє, якщо душа важливіша всіх земних благ і світу в цілому, і якщо любити іншу людину слід не за щось, а по-братерському, значить ще одною цінністю, впровадженою християнством для культивування, є свобода.

Свобода, як вище надбання людини, просвічує через всі ідеї християнства. Але інтенсивніше всього вона, можливо, виражена в подвигу віри. Віра в Христа, в його пришестя, воскресіння, в те, що він врятував людей і весь світ, настільки не відповідає повсякденному життю, не годиться з безглуздими стражданнями, загибеллю величезного числа людей, хворобами, війнами, незначністю, низькістю тощо, що прийняття її виглядає божевіллям.

Другою рисою є традиціоналізм, ретроспективність. Чим давніше — тим достовірніше — от кредо зв'язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважали проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як віддалення від істини. Звідси анонімність творів, обмеження волі творчості рамками теологічно нормованого світогляду, канонічність.

Третя риса — символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень. Вся інтелектуальна культура Середньовіччя екзегетична і поділяється на такі етапи: а) семантичний аналіз текстів Біблії, отців церкви; б) концептуальний аналіз (значеннєвий); в) спекулятивний, коли автор одержує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.

Четверта: риса — дидактизм. Діячі середньовічної культури — насамперед проповідники, викладачі богослов'я. Головне в їх діяльності — не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності — дискусіям, мистецтву аргументації, зв'язкам вчителів і учнів[5, c. 84-86].

Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція. Звідси — створення компіляцій, «сум» (яскравий приклад — «Сума теології» Фоми Аквінського).

Шостою рисою, є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Необхідно відзначити роль сповіді в духовному житті людини, очищення, щирості для її душевного порятунку (напр. «Сповідь» Августина).

Нарешті, слід зазначити історизм духовного життя Середньовіччя, обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явлення Христа як початку історії. На відміну від античної циклічності часу, Середньовіччя перейняте чеканням Страшного суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм).

Релігійність як домінанта духовного життя Середньовіччя обумовлює роль церкви як найважливішого інституту культури. Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності. Тобто церква повинна була, розвиваючи своє «небесне» життя у вищих формах релігійності, спуститися в світ і, перетворюючи його в Град Божий, жити «земним» життям. Ця суперечливість була висловлена Августином в його роботі «Про Град Божий» (413), де він показав історію людства як споконвічну боротьбу двох спільнот — Граду Земного (спільності, заснованої на мирській державності, на любові до себе, доведеної до презирства до Бога) і Граду Божого (духовної спільності, побудованої на любові до Бога і доведеної до презирства до себе).

Отже, християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас[5, c. 146-148].

Другою за значенням у сучасному світі і наймолодшою з трьох світових релігій є іслам, або мусульманство.

Відлік історії ісламу ведеться від початку VII ст. і пов'язаний з діяльністю Пророка Мухаммада. Первісно це було вірування невеликої групи його послідовників. Але досить швидко, за макроісторичними мірками, воно перетворилося в одну з трьох світових релігій. На відміну від інших регіонів, де спочатку створювалися держави, а потім для їх зміцнення використовувалися ті чи інші релігії (прикладом може бути християнство для Київської Русі), іслам споконвічно виступав як державотворча сила. Саме на його основі склалася могутня теократична держава середньовіччя — Арабський халіфат, що простягнувся від півдня Іспанії до басейну Інду. Хоча пізніше він розпався, однак ідея його відтворення дотепер надихає радикальних ісламістів. У наш час світ ісламу охоплює майже 50 країн. Водночас істотно зросла імміграція мусульман до інших регіонів, особливо у Європу: у Франції їх нараховується понад 5 млн, у Німеччині — більше 3,2, у Великій Британії — понад 2, в Італії — 1 млн, Голландії — більше 800 тис. і т. д.

Іслам — це більше, ніж релігія. Це також спосіб життя, єдиний світогляд. Іслам сприймається прибічниками як основа життя і мірило всіх речей. На відміну від інших співтовариств в ісламському світі дотепер залишилася монополія духовних вождів, "охоронців віри". Вони всіма силами намагаються зберегти традиції від "мудрувань гяурів", іншими словами, від нововведень, що приходять від немусульман, — у вузькому сенсі слова, від модернізації — у широкому. Будь-які соціальні форми і будь-які зміни повинні оцінюватися, виходячи із настанов шаріату. Тут немає "світської" сфери життя, байдужої з погляду релігії, і тому — здатної до еволюції. А духовні авторитети не йдуть на видозміну системи поглядів так, щоб вона перестала виступати основою для підтримки вічної напруженості у взаєминах між Дар аль-ісламом ("обителлю ісламу") і Дар аль-хабром ("обителлю війни"). До другої частини світу — "невірних" — підтримується нетерпиме ставлення. Один із провідних ідеологів мусульманського світу — іранський аятола Хомейні у свій час визначив: "Одинадцять речей є нечистими: сеча, кал, сім'я, кістки, кров, собаки, свині, чоловіки і жінки — немусульмани, вино, пиво і піт верблюда, що поїдає свої випорожнення". І ще: "Захід — це лише зібрання неправедних диктатур. Усе людство повинно залізною рукою знищити цих баламутів, якщо тільки воно бажає знову знайти спокій. Якщо ісламська цивілізація буде правити Заходом, нам більше не доведеться зносити цю варварську поведінку, негідну навіть диких звірів". Лідер "Аль-Каїди" Абу Мусаба аль Заркаві сформулював: "Невір'я в Аллаха — достатня підстава для вбивства невірного, що б він не робив і де б не знаходився". Зрозуміло, Що на такому переконанні зручно зростати ідеї джихаду у її войовничій інтерпретації. Така ідея логічно веде до виправдання тероризму[3, c. 137-138].

Третьою світовою релігією є буддизм. Він виник у VI—V ст. до н. е. в Індії. Через кілька століть він перейшов її кордони і зміцнив свої позиції в багатьох країнах Азії (Китай, Японія, Непал, Таїланд, Цейлон, В'єтнам, Монголія та ін.).У наш час буддизм став дуже популярним також у країнах Європи й Америки. Оскільки буддизм індиферентний до усього національного, то як світова релігія він приймається представниками багатьох етносів.

Сукупність багатьох причин пояснює появу величезної кількості релігійних новотворів. Цей процес, що почався ще в XIX ст. і триває нині, відбиває, з одного боку, модернізацію традиційних релігій Заходу і Сходу (необуддизм, неоіндуїзм, неохристиянство та ін.), з іншого — взаємодію різних духовних традицій (наприклад, "чорний іслам", у якому мусульманська віра поєднується з елементами традиційних, язичницьких африканських вірувань). Серед "нових релігій" чимало таких, котрі еклектично1 змішують різноманітні елементи, намагаючись стати ближче до "споживача", обіцяючи досягнення щастя і звільнення від страждань не після смерті, а у земному житті. На чолі таких конфесій стають, як правило, люди, що мають харизму і претендують на "знання істини" як "богообрані". Вони пропонують своєму послідовнику способи гармонізації відносин з навколишнім світом і із самим собою. Деяким віруючим це здається дуже цінним у духовному відношенні.

Розвиток вільнодумства відбувався у взаємозв'язку з боротьбою прогресивних сил за звільнення людини від соціального та духовного гніту; з прогресом науки, передусім природознавства, і з розвитком філософської думки. Цей основний напрям розвитку вільнодумства як складової частини духовної культури реалізувався у різних історичних формах філософської думки залежно від соціально-класової природи суспільства, рівня розвитку пізнання навколишнього світу і філософсько-художнього його освоєння. Така сама тенденція властива становленню й розвитку вільнодумства буржуазної епохи.

Вільнодумство буржуазної епохи виникло задовго до перемоги буржуазії над феодалізмом і розвивалось у процесі гострої боротьби з феодальною ідеологією, основою якої було християнство.

В його розвитку виділяють три етапи, кожний з яких визначався характером основних історичних завдань: вільнодумство епохи Відродження, тобто періоду боротьби буржуазії проти панування феодальних відносин; атеїзм і вільнодумство Нового часу, тобто періоду суттєвого зламу феодального ладу і буржуазних революцій в Європі; сучасне буржуазне вільнодумство й атеїзм, тобто період загострення соціально-економічних і політичних суперечностей, боротьби за впровадження досягнень науки у сфері виробництва, розподіл сфер впливу та ринку збуту.

Характерна особливість вільнодумства епохи Відродження полягає в тому, що в цей час гуманізм іноді поєднувався не лише з антиклерикалізмом, а й з політичною боротьбою, спрямованою проти церкви та її ієрархів.

Так, у XVI ст. було розкрито змову членів Римської академії проти Папи Павла II. Ватиканські академіки, за донесеннями папських агентів, у розмовах між собою відкрито висловлювали атеїстичні погляди, твердили, що Бога не існує, заперечували існування душі, заявляючи, що вона вмирає разом з тілом, ставили під сумнів догмати про святість і безгрішність папи римського, зазначаючи, що папа такий же грішний, як і всі люди. Вони мали намір скинути папу римського, проте змову було викрито, академіки були звинувачені у єресі і піддані суду інквізиції[4, c. 218-220].

Антиклерикальні мотиви були досить сильними у творчості Леонарда да Вінчі, Дж. Бруно, Еразма Роттердамського, Дж. Ваніні. Наприклад, Бруно і Ваніні розкрили суперечливий характер багатьох християнських догм. Бруно показав абсурдність релігійного вчення про Бога в трьох особах, уявлення про Ісуса Христа як боголюдину, яку ототожнюють з кентавром Хіроном, що нібито має два начала. Дж. Ваніні (1585 —1619) показав антигуманний характер християнського вчення про Бога. Він писав: «Бог або не хоче усунути зло, або не може. Друга теза підтверджує думку вільнодумців, а перша — робить Бога джерелом зла». В останні хвилини свого життя перед спаленням на вогнищі інквізиції Ваніні знайшов сили для того, щоб висловити зневагу до християнського вчення, заявивши: «Христос потів від страху в останні хвилини, а я помираю безстрашно».

Для філософів того часу характерною була боротьба за віротерпимість. Одним із перших мислителів, який проголосив вимогу свободи совісті, був французький філософ-скептик П'єр Бейль (1647—1706). Він писав, що атеїсти, яких шельмує церква, нічим не відрізняються від інших людей своїми позитивними і негативними рисами. На підтвердження цього вчений посилався на високоморальний спосіб життя античних вільнодумців. Філософуперше в науці порушив питання про моральну цінність не лише антирелігійних поглядів, а й атеїстичного суспільства. Він доводив, що суспільство може виникнути та існувати без будь-якої релігії, лише з нерелігійних людей, що атеїст може бути поважною і високоморальною людиною. На думку вченого, гідність людини принижує не атеїзм, а марновірство та ідолопоклонство. Значення поглядів П. Бейля полягає в тому, що його вчення стало основою для подальшого розвитку боротьби за свободу совісті й утвердження плюралізму в поглядах на релігію[5, c. 27-28].

Вільнодумство епохи Відродження, незважаючи на значні успіхи порівняно з попередніми етапами, однак не було послідовним. Певною мірою визнавалось існування Бога у пантеїстичному чи деїстичному розумінні. Але в міру розвитку наукової думки утверджувалося наукове світосприйняття в суспільній свідомості, поглиблювалася криза релігії. Деїзм і пантеїзм за цих умов втрачали своє попереднє значення як форми вираження атеїстичних ідей. Вони застосовувалися теологами для модернізації і захисту релігійної ідеології. Проте роль вільнодумства епохи Відродження полягає у підготовці грунту та шляхів для розвитку більш послідовної критики релігії і переходу до вищого філософського рівня атеїзму Нового часу.

Вільнодумство епохи Відродження нагромадило багато наукового матеріалу, щоб внести нове у проблему походження релігії.

Теорія обману у поглядах на релігію, що була поширеною тоді, доповнюється з'ясуванням інших причин походження релігії. Ваніні, наприклад, стверджував, що на виникнення релігії «впливають небесні тіла», Монтень розглядав релігію як наслідок виховання людини в певному соціальному середовищі. Дж. Бруно один з перших висунув концепцію історичності релігій, розрізняючи у розвитку релігії три епохи: єгипетську, іудейську та християнську. Дж. Ваніні робить висновок, що сутність усіх релігій однакова, як і їх доля; заявляючи, що «імперії і релігії так само мають свій початок, як і кінець»[2, c. 153-155].


Висновки

Релігія є духовним феноменом, особливість якого полягає в тому, що самовизначення людини є засобом усвідомлення себе часткою Всесвіту. За допомогою релігії людина перетворює об’єкти, які реально існують, у ціннісні орієнтири і за їх допомогою відчуває себе продуктом дії вищих сил [2, с. 279]. Релігія супроводжує людину від початку її існування, від моменту, коли вона стає свідомою істотою, що виявляє себе в тих сферах діяльності, які стали зародком культури і дали поштовх подальшому розвитку людства. Релігія стала основою, на якій ґрунтувалися вищі прояви життя людини [3, с. 8].

Людина, перш за все, істота суспільна. Вона може виявити себе у відносинах з іншими, а суспільство не може існувати поза діяльністю своїх індивідуумів. Ця діяльність не суперечить відносинам з Богом. Навпаки, первісна людина тісно пов’язана із своїми богами, і ця єдність тільки зміцнює суспільні зв’язки [6, с. 83]. Подібну думку можна зустріти і у Е. Дюркгейма. Він вважає, що зміст релігії полягає в тому, щоб виховувати соціальні почуття у індивіда. Релігія – це сфера соціального життя людини. Її священні об’єкти виступають як символ суспільної єдності [4, с. 20 – 21].

Таким чином, впродовж всього історичного розвитку людства в суспільстві відбувалися складні релігійні процеси, тісно пов’язані з соціумом. Вони визначили місце та роль релігії у житті людини. Релігійні процеси завжди в той чи інший спосіб визначали напрямки та шляхи розвитку цивілізації. Релігія була рушієм багатьох соціальних процесів. На сучасному етапі вона посідає гідне місце в суспільстві. Процес формування нового суспільства, що відбувається в Україні на межі тисячоліть, вимагає глибокого та ґрунтовного аналізу релігійного життя, яке сьогодні тісно пов’язане з політикою, без якої релігія опиняється на узбіччі суспільного життя.


Список використаної літератури

1. Горбань Ю. А., Петровський В. В., Слюсаренко А. Г., Білик Б. І., Гриценко І. С. Історія сучасного світу: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Історичний факультет. Кафедра української історії та етнографії / Ю.А. Горбань (ред.). — К. : Телепресінформ, 2001. — 377с.

2. Горбань Юрій Андрійович, Білик Борис Іванович, Дячук Леонтій Володимирович, Карабанов М. М., Конашевич А. П. Історія сучасного світу: Соціально-політична історія XV-XX століть:Навч. посібник / Юрій Андрійович Горбань (ред.). — 2.вид., доп. і перероб. — К. : Вікар, 2003. — 435с.

3. Кучемко М. М., Олійник М. М., Плиско Л. М., Кияшко О. І., Смірнов В. М. Історія сучасного світу: Курс лекцій / Харківський держ. педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди / М.М. Олійник (ред.), Л.М. Плиско (ред.). — Х. : Основа, 1997. — 379с.

4. Орлова Тетяна Володимирівна. Історія сучасного світу XV-XXI століття. — К. : Вікар, 2007. — 552с.

5. Салабай В. Історія сучасного світу: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана — К. : КНЕУ, 2006. — 232с.

загрузка...
Top