Класичні соціологічні концепції релігії

Вступ.

1. Основні концепції релігії. Соціальні чинники релігії.

2. Характеристика соціологічної концепції релігії, її основні постулати.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.

Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм, для якого релігія -- створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії -- забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство.


1. Основні концепції релігії. Соціальні чинники релігії

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покликало до життя спеціальну галузь знань — релігієзнавство, яке разом з теологією є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії. У лоні кожної з них розроблено відповідно до їх засадничих принципів концепції релігії: теологічні, філософські, соціологічні, біологічні, психологічні, етнологічні. Прагнучи з'ясувати особливості феномену релігії, кожна з них виходить зі своїх світоглядних орієнтацій. Водночас вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарієм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємокоригуючись.

Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos — Бог, logos — вчення) — вчення про Бога і богослов'я — наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок намагання пояснити, зрозуміти релігію «зсередини»; зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, догматичні формули. До них належать: догматика — системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними, екзегетика (грец. ezegeomai — витлумачую, пояснюю) — тлумачення біблійних текстів, каноніка — теорія церковного права та ін.

Якщо теологія безпосередньо пов'язана U конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання, то релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, і узагальнити релігійний досвід різних народів у історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим властивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході — обґрунтування та захист релігійного віровчення, визнання вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь пронизані ідеями, які відображають конфесійну належність їх авторів. Єднає їх визнання того, що релігія є особливим феноменом, результатом взаємопричетності Бога і людини.

У процесі становлення теологічних пояснень окреслилося два підходи у визначенні релігії: супранатуралізм та історична школа в теології. Супранатуралізм ґрунтується на визнанні існування надприродної, надрозумної субстанції, а релігію тлумачить як «надприродне одкровення», «нестворюваний феномен». Але такий погляд вступає в суперечність із залежністю еволюції релігії від тенденцій суспільного розвитку. Саме на це звертали увагу представники історичної школи в теології. Найвідоміший серед них німецький теолог, філософ, соціолог Ернст Трельч (1865— 1923) стверджував, що релігія є водночас суб'єктивним ставленням до Бога та об'єктивною історичною реальністю[7, c. 49-50].

Згодом у теологічному релігієзнавстві заявили про себе роз'єднуюча та об'єднуюча тенденції. Стосувалися вони відносин суспільства і релігії. Представники роз'єднуючої тенденції стверджували, що суспільство і релігія існують як «самостійні величини», різняться між собою. Втілена у догматичному вченні суть релігії постає «вічними істинами», «позачасовими принципами», «надісторичним зерном». Соціальними аспектами наділені лише явища релігії, а також релігійні організації, установи. Прихильники об'єднуючої тенденції стверджують, що релігійні ідеї та принципи неухильно оволодівають світською сферою, яка вже не є позарелігійною.

Теологічному підходові до релігії (погляду «зсередини») протистоїть філософський метод розуміння її (погляд «ззовні»).

Філософський аналіз релігії. Розглядаючи релігію з певної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її принципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філософія релігії — розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість філософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методологічною основою інших розділів літературознавства, водночас синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

Одним із перших зосередився на філософських аспектах релігії І. Кант, який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможливе, але у своїй етичній концепції застосовував ідеї душі та Бога. Філософський аналіз релігії домінував до середини XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід[10, c. 130-131].

Наукові дослідження релігії. Відмінність між філософським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Найсуттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер суспільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони виробляють у людей; як діють релігійні організації; які функції виконує релігія в суспільстві.

Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов'язана із соціальним життям та розвитком суспільства.

Давня людина жила в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, виробничі технології — примітивними, продуктивність праці — низькою. Людина цілковито залежала не тільки від природи, а й від ще не пізнаних нею сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У такому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про надприродне. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії.

Отже, релігійна свідомість притаманна лише людині розумній, в якої почали формуватися абстрактні поняття, що дало їй змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, в тому числі й такі, що не відповідали реальності. Однак це не послабило пізнання, оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки пізнання породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер, іншими словами — гносеологічні чинники релігії.

Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі її потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала й пізнавала світ у його гармонії та суперечностях, намагалася якось пояснити своє існування. У первісному суспільстві філософів не було, суспільна свідомість не мала філософського аспекту, всі пізнавальні потреби задовольняв міф, у якому людина знаходила відповіді на питання, пов'язані з її буттям. Саме міфологічна свідомість живила онтологічні (онтологія — вчення про буття) чинники релігії. Сформульована на цій основі релігійна свідомість стала задовольняти і цю духовну потребу людства. Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили психологічні обставини. Безсилля людей перед силами природи і суспільства породжувало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх. Унаслідок постійних життєвих труднощів та небезпек життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починало панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії.

Усі чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємопосилювали один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин[4, c. 37-39].

2. Характеристика соціологічної концепції релігії, її основні постулати

Засновником концепції вважається М. Вебер (1864—1920рр.). Теоретичними передумовами вивчення релігії були його положення про "Ідеальні типи соціальної дії". Вебер заперечував об'єктивні чинники розвитку суспільства і відносно релігії стверджував, що вона має власні, релігійні джерела. А тому соціологія релігії повинна обмежуватися лише вивченням мотивації релігійних уявлень, котрі історично сприяли контролю над поведінкою та триманням індивідів у покорі. Згідно з цими положеннями, Вебер, на основі залучення значного історичного матеріалу, вмотивовує думку про вирішальну роль протестантської етики у формуванні і розвитку капіталізму.

На думку іншого визначного прихильника цієї концепції — Е. Дюркгейма (1858—1917 рр.), розуміння людської природи принципово неможливе без вивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегруючою основою суспільства він визначає суспільну свідомість — загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення згаданих вірувань і почуттів призводить до послаблення соціальних зв'язків між людьми і у перспективі загрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.

Релігія у Дюркгейма — це соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними є всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов'язковий для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.

У даній концепції в релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний статус, вона є необхідним елементом в кожному суспільстві[9, c. 53-54].

Таким чином, розглянувши обидва питання теми, можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати той факт, що в умовах Демократизації суспільного життя значно зростає інтерес до релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали віруючу особу від релігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верстви населення атеїстичне мислячим громадянам. Це викликає гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді, коли її практична діяльність буде забезпечувати права людини, в т.ч. у галузі свободи совісті. Однак для того щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соціальні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовували "необхідність" і "доцільність" ліквідації такого суспільного інституту, як релігія з її церковними інституціями. Йдеться не про викриття окремих хибних, помилкових поглядів деяких науковців. Проблема ставиться значно ширше. Якщо за часів тоталітарного режиму релігієзнавча наука не мала ніякої самостійності і фактично виконувала соціальне замовлення, то на даному етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів недіалектичного мислення і подати релігійний феномен у науковому світлі. Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефективний інструмент глибокого вивчення усіх тих процесів, що відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й безпосередньо в релігійно-побутовому середовищі, аналізувати найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної політики держави та її органів щодо релігії і церкви.

Розглядаючи релігію як соціальний феномен, соціологія релігії спрямовує свій погляд на соціальні аспекти: як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони функціонують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що належить до ритуальних дій тощо. На відміну від філософії, соціологію цікавлять релігійні вірування не самі по собі, а те, що відбувається в суспільстві під впливом релігії. Але вірування не завжди впливають на поведінку: індивід може належати до релігійної групи, не усвідомлюючи суті вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку незалежно від вірувань і навіть всупереч їм, стимулюючи з певних причин дії, які суперечать офіційному вченню. Як спеціальна галузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи[5, c. 73-75].

Праці Дюркгейма і Вебера були визначальними в галузі соціології релігії. Надалі вона розвивалася за траєкторією, наміченою ними. Ця траєкторія базувалася на таких засадах:

— релігія є чинником стабільності суспільства, що забезпечується завдяки комунікативній функції (Дюркгейм);

— релігія є чинником соціальних змін, у чому виявляється її змістоутворююча функція (Вебер);

— релігія як чинник конфліктів у суспільстві (Маркс), що відкриває простір для реалізації ілюзорно-компенсаторної, ідеологічної, світоглядної функції.

Істотно розширили, збагатили пізнавальний арсенал соціології релігії праці англійського соціолога, етнографа, антрополога, релігієзнавця польського походження Броніслава Малиновського (1884—1942), який займався функціональним аналізом релігії та магії, що допомагають людині справлятися з безнадійними ситуаціями (захисна функція релігії). Одна з провідних тем його досліджень — релігія і подолання криз.

Тому значну актуальність набувають положення релігієзнавства — системи наукових знань (філософських, соціологічних, психологічних, історичних) про релігію, її походження, будову і функції. Деідеологізоване релігієзнавство приділяє значну увагу вивченню соціальної природи релігії, її місця в суспільстві. В такий спосіб воно виступає як раціоналістичний науковий тип знання про релігію, позбавлений рис як ідеологізованих, так і містифікованих теорій[11, c. 49-51].


Висновки

Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.

Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.

Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.

загрузка...
Top