Історія християнської церкви в Україні

Вступ

1. Початок християнства на Україні

2. Хрещення Руся та його значення

3. Християнство та його місце в культурному житті України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Християнство — найчисленніша світова релігія, що з’явилась у І ст. Православ’я — одне з трьох основних, поряд з католицизмом і протестантизмом, напрямів у християнстві.

Народ України завжди черпав духовність з чистих джерел канонічної Православної церкви, яка відіграла найвизначнішу роль у збереженні та поліпшенні життєздатності нації. У народу, що не знає свого минулого, немає й майбутнього. Історія українського народу глибоко пов’язана з історією Православної церкви і всього Християнства.

Історія християнства — християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ'я, католицизм та протестантизм, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об'єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто - тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять (чи лише міркують), що праведних після смерті чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників - покарання (яке вони уявляють собі по-різному).

У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його східному (візантійсько-слов'янському) обряді як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділів християнський Схід і Захід. Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського патріархату. Проте, ця Церква також залишалася у повній сопричасній єдності із латинським Заходом і його патріархом - Папою Римським.


1. Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.


2. Хрещення Руся та його значення

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов´янського Перуна — був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв´язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров´я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов´язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ´я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира. — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Розв´язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацію, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов´язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала Декілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов´ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ´я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім´ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб´єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв´язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов´язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—ХНІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом´якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім´яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов´язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім´ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ´я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов´янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі Церковна служба правилася слов´янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов´янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.


3. Християнство та його місце в культурному житті України

Загалом релігійно толерантна державна політика і відповідне до світових демократичних норм українське законодавство все ж не може до кінця врегулювати подеколи гострі суперечки між вірними християнських церков в Україні. В останні 10 років до традиційного протистояння римо-католицької, православної й протестантської церков доєдналося особливо гостре протистояння в середовищі самого православ'я. Справжня війна за церкви, єпархії й парафіян розгорнулася на ґрунті одвічного православного архетипу «один народ, одна держава — одна церква». Найгостріші суперечки в західних областях України проходять між представниками Української католицької церкви візантійського обряду й Української православної церкви, а у східних областях — між православними Київського й Московського патріархатів. До цієї боротьби долучаються претензії на загальноукраїнську державну церкву Української автокефальної церкви.

Українська православна церква (УПЦ) — православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському Патріархату існуючому в Україні екзархату. Метою цієї половинчастої акції Російської Церкви була протидія прагненням православ'я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у вирішенні проблем церковного життя керівництво РПЦ йде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. На Харківському єпископському зібранні, проведеному Московською Церквою в 1992 р. з порушенням нею ж встановлених принципів організації самостійності УПЦ, усунено з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), котрий активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і встановлено на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських посадах у Церкві залишилися переважно ті, хто одержав свої кафедри з благословення старих органів влади. УПЦ в 1995 мала більше 6,5 тис. громад, 64 монастиря, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань. Керівництво УПЦ здійснює Синод. В Уставі про управління чітко визначено, що УПЦ «складає... частину Московського Патріархату» (р.1, ст.4) і має своїм обов'язком «нагляд за проведенням рішень Помісних соборів Російської православної церкви...» (р.2, ст.4). Зважаючи на тісне співробітництво РПЦ із Російською державною владою не можна не помічати значної політиза-ції релігійно-духовного життя УПЦ, яку використовують у політичних акціях (як протест проти приїзду в Україну Папи Римського 2001 p., прийняття низки програм, входження в Раду Європи тощо). Протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що постання в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державницьких традицій України й Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися Церквою-Матір'ю щодо Церкви Росії, а відтак незаконність перебрання Московським престолом на себе ідеї Апостольського благословення, яке одержало Українське православ'я від апостола Андрія Першозванного. [2, c. 36-39]

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) — одна з православних церков України, утворена в червні 1992 р. на об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї й миряни, що представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПК), і представники тієї частини очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філарстом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній державі. Главою об'єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава. По його смерті патріархом Київським і всієї України-Ру-сі став Володимир (Романюк). В утворенні УРЦ КП втілилась давня мрія українців про духовну самість у православному світі й реалізувалось визнане православ'ям проголошене Новим Заповітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Але через дипломатичну й активну церковно-політичну діяльність Московського Патріархату канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами. В ній організовуються суперечки, розколи. Проте Церква поступово набирає силу, виходить на світовий рівень через політичні контакти з православними, католицькими та протестантськими організаціями, релігійно-політичну толерантність тощо. Має свої єпархії не лише в Україні, а й за кордоном, налічує близько 1500 парафій. Має духовну академію й 4 семінарії, 15 монастирів, свою видавничу базу. УПЦ КП проводить курс на відновлення основних принципів і традицій українського православ'я, сформованих ще в перші сім століть існування в Україні Київської митрополії, активно підтримує процес державотворення й національного відродження України (таким чином домагаючись державної підтримки, як РПЦ в Росії). Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП в жовтні 1995 р. своїм предстоятелем обрав митрополита Філарета (Денисенка).

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — діюча в Україні православна церква. Є також у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, де переживають українці. Прихильники ідеї автокефалії православ'я в Україні прагнуть повної незалежності їхньої Церкви й насамперед від Московської Патріархії. Після декількох історичних спроб автокефалія була проголошена в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському Православному Церковному соборі, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на III Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі в Союзі визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в західних областях України. Після війни утворюється декілька церковних формувань в США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці тощо. По отриманні Україною незалежності УАПЦ частиною своїх ієрархів і мирян увійшла до УПЦ КП. Інша частина, не підтримавши об'єднання, у вересні 1994 р. обрала свого Патріарха — Володимира Ярему, який взяв ім'я Дмитрія. В червні 1995 р. відбулася реєстрація УАПЦ. Громади УАПЦ, яких нині нараховується близько 1200, діють в основному в Галичині (100). [10. c. 16-20]

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — українська католицька церква (візантійської обрядової традиції), яка постала внаслідок укладення Берестейської унії (1596) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Одна з традиційних історичних церков українського народу. її поява привела до поділу українського народу за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що перешкоджало консолідації народу в боротьбі за єдину державу. Це не єдина в світі уніатська церква, що виникла як спроба подолання розколу християнства. Уніатство — церковний рух, спрямований на приєднання до католицької церкви через унію однієї зі східних православних церков або її частини за умови визнання останніми католицької догматики й збереження притаманних їм традицій, обрядів, елементів церковного устрою. В сучасному світі є 17 східних католицьких церков, що постали внаслідок укладення унії з Римом і мають свої відповідники у православ'ї, а також 2 (маронітська та італоалбанська) цілісні церкви. Всі вони базуються на одній із обрядових традицій Сходу — антіохійській, вірменській, олександрійській, халдейській або візантійській. Українське уніатство постало на ґрунті візантійської традиції. Впродовж XVIII - XIX ст. УГКЦ еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням Марії Терезії (1774) уніатська церква дістає назву Греко-католицької церкви, чим підкреслюється, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенство над собою Апостольської Столиці, а з другого — збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ в Галичині сприяла збереженню національної ідентифікації українців — мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвиткові національної економіки тощо. УГКЦ була ліквідована на Львівському соборі (1946). Від того часу й до 1989 р. існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході — в структурах Української католицької церкви. Тим часом майно, культові споруди, пам'ятки, святині тощо УГКЦ було націоналізовано або передано Руській православній церкві. Від 1991 р. керівництво УГКЦ знову перебуває в Україні. Очолює її Патріарх УГКЦ, який одночасно має сан кардиналу. Проте йому не підпорядковуються греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікується Апостольський нунцій — папський посланник — в Україні) й Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській Столиці). Церква й миряни ведуть активну боротьбу за офіціальну реабілітацію державою УГКЦ (за, нібито співробітництво з німецькими загарбниками й ОУН, офіційний привід для заборони в межах СРСР), за визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття й Польщі, за реституцію церковного майна. Церква має велику кількість мирських організацій. За переписом 1995 р. в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій; 76 монастирів із майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів (зокрема 3 теологічних факультети в університетах України), в яких навчалось близько 1500 слухачів.

Українська католицька церква (УКЦ). У сучасному світі ця назва обіймає всю спільноту українців-католиків в Україні та за її межами. Постала на грунті поєднання Римо-католицької церкви на теренах України (перш за все в містах) і УГКЦ після її розгрому в 1946 р. Таку офіційну назву мають також й парафії українців-католиків в діаспорі від 1959 р. Від 1963 до 1984 pp. УКЦ очолював кардинал Й. Сліпий, потому М.І. Любочівський. Активна й плідна національно-творча діяльність УКЦ в повоєнні часи, зорієнтована зокрема на збереження духовних надбань українського народу, розвиток церковно-історичної науки, широка підтримка її своїми послідовниками та ін. сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 р. А її авторитет і значення в католицькому світі спричинили візит в Україну влітку 2001 р. Папи Римського Іоанна Павла II.

Окрім УКЦ на теренах України відкриті приходи національних католицьких приходів, підпорядковані Папському нунцію в Україні, їхніми прихожанами є не лише громадяни іноземних держав, що перебувають в Україні, але й українці, котрі ще з радянських часів ходили до таких приходів, стали вірними Католицької церкви. [10. c. 20-24]


Висновки

Кількісна та якісна характеристика релігійно-церковного життя в Україні визначається наявністю багатьох конфесій, належністю до них частини населення, складними процесами в релігійному середовищі. Понад три чверті релігійних громад в Україні — це парафії двох основних духовно-релігійних традицій у християнстві: східної (православ'я) й західної (греко-католицизм). Найвпливовішою складовою релігійного життя є Українське православ'я. Динамічно розвиваються Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП),

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська автокефальна православна церква. Йде активний процес відродження Української греко-католицької церкви (правильно: Українська католицька церква східного обряду), авторитетною є Римо-католицька церква. Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму: Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (П'ятидесятники), Свідки Ієгови, Адвентисти сьомого дня, Реформістські церкви, лютеранство.

У цілому релігійність в Україні орієнтована на утвердження української державності, виховання громадян у дусі релігійної толерантності й гуманістичної моралі. Загальну картину релігійної ситуації в Україні можна скласти на основі історичного аналізу — з одного боку, і соціологічних досліджень — з другого (тобто за допомогою синхронічно-діахронічного методу).


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.

загрузка...
Top