Християнський художній ідеал і реалії життя середньовічної людини

Вступ.

1. Етичні ідеї раннього християнства.

2. Роль християнської етики в формуванні морально-духовної культури.

3. Реалії життя середньовічної людини.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Християнське моральне виховання є складовою частиною національного, відповідає нашій ментальності, психіці, природній релігійності та традиційним рисам українського ідеалу людини, а саме: вірі в Бога, пошані до старших, лагідній вдачі, щирості, гостинності, працелюбності, духовному аристократизмі (не визнаванні над собою жодного володаря окрім Господа Бога), любові до своєї Батьківщини і народу. Метою християнсько-етичного виховання є виявлення , формування та розвиток природних та надприродних задатків душі і тіла, до осягнення єдності життя людини з Божими законами. Християнське виховання — це процес формування і розвитку духовного та фізичного потенціалу людини. Ефективним засобом формування морально — духовної культури є введення в навчальні програми загальноосвітніх навчальних закладів предмета християнська етика. Цей предмет є наукою про моральне добро людини на основі абсолютних вартостей, якими наповнена християнська культура. Християнська етика ґрунтується на універсальному моральному законі людства – десяти Заповідях Божих і двох головних заповідях Любові, а також на ділах милосердя щодо душі та тіла ближніх, євангельських радах і блаженствах.

Християнська етика аналізує природу, внутрішню структуру моральної свідомості і моральних відносин, досліджує моральні поняття, які виражають моральні норми, принципи, що містять оцінку діяльності людей. Християнська етика закликає шукати найвище добро (благо) не тільки своєю розумовою діяльністю, але й на основі формування духовного світогляду, який відкривається у вічних правдах, об'явлених Богом у Святому Письмі.


1. Етичні ідеї раннього християнства

Етичні ідеї раннього християнства починають формуватися у другій половині І ст. н. е. в Римській імперії періоду становлення християнства як релігії нового типу. Як пише П. Кропоткін, "головна відмінність християнства! буддизму від попередніх релігій була у тому, що замість жорстоких, мстивих богів, повелінням яких мали підкорятися люди, ці дві релігії висунули — за приклад людям, а не для залякування — ідеальну боголюдину, причому в християнстві любов божественного вчителя до людей — до всіх людей без різниці племені та станів, а особливо до нижчих, — досягла найвищого подвигу, смерті на хресті, заради врятування людства від влади Зла" [6, с 105].

у И—ЦІ ст. зміст етичних ідей розроблявся в межах апологетики. Донікійське (до Нікейського собору 325 р.) християнство ще не виробило догматики та моральних вимог. Його етичні принципи виростали на ґрунті протистояння античній культурі та соціальним умовам тогочасного життя. Апологети утверджують людину як вищу цінність світу, оскільки Бог приносить себе у жертву заради її врятування.

Усі люди рівні незалежно від походження чи соціального становища і підлеглі лише Богу. Любов до людини проголошується основним принципом стосунків. Апологети правильно бачать пануючі соціальні відносини. Так, Тітіан говорить, що світ влаштований добре, але у ньому поганий політичний устрій. У ньому панують і цінуються аморальні люди, тоді як доброчесні страждають і потерпають. Велика увага приділяється утвердженню моральної доброчесності, хоча вона не має зовні красивих шат. Про це, зокрема, говорить Юстин у своїй другій "Апології", посилаючись на розповідь Ксенофонта про доброчесність і порок, яких зустрів Геракл в образі двох жінок. Алегорія пороку явлена у розкішній одежі, прекрасна і спокуслива. Доброчесність же — у грубій одежі, з простим обличчям. Але вона говорила: "Якщо підеш за мною, неприкрашеною, то прикрасися не скороминущою і тлінною красою, а прикрасами вічними і прекрасними". Останні вабили християн ще й тому, що обіцяли винагороду: вічне життя у потойбічному світі. Вони вірили і закликали інших вірити у душу і вічне блаженство усіх бідних та принижених тут, на землі. Вірили також, що на всіх, хто знущається та принижує інших, чекає справедлива небесна кара.

Апологети не заперечують цінності земного життя, сенс якого бачать не у тілесних насолодах, а в моральній доброчесності. Ставлення їх до людського тіла двоїсте. Вони не заперечують його цінності, оскільки тіло розглядається як вмістилище душі. Тілесне начало у цей період цінується на тій підставі, що Бог втілився у людську плоть і в такій, людській подобі, приніс себе у жертву людству. Воскресіння розглядалося як гарант наступного воскресіння людей також у плоті. Разом із тим, тілесність сприймалася як двоїста за своєю природою. Плоть бачилася уособленням гріховного начала та джерелом усякого гріха. Тому необхідно прагнути до стриманості, помірності та аскетизму. Однак у ранньому християнстві ще немає вимог крайнього аскетизму (монашество, пустельництво). Йшлося про "очищення" та "просвітлення" душі — "преображения" людини.

Климент Александрійський (помер до 215 р.) наголошує, що мова йде про моральне очищення. Лише така, морально красива, людина відповідає задуму божественного творення. Він виловлює думку щодо свободи волі людини, вбачаючи в ній "образ бога в людині". Образами Логоса він бачить також розум і совість. Навпаки, гріх знищує "образ", принижує його. Шлях до уподібнення Богові Климент пов'язує з морально-релігійним удосконаленням ("правила гностичного уподібнення"). Головними тут бачаться такі чесноти: покірність, людинолюбність, стриманість, благочестя, розсудливість, постійне самоспостереження. УIV ст. складається патристика, що виростала на апологетиці. Вона спромоглася виробити основоположні догми, за межі яких ні мислення людини, ні її вчинки не мали права виходити. Розрізняють патристику східну і західну. Уже в IV ст. церква суттєво змінює свої погляди на людину та навколишню дійсність. Це зумовлено зміною її суспільного статусу: християнство стає панівною релігією, а отже церква прагне узгодити своє вчення з існуючим суспільним ладом. Вчення попередників, зокрема заповіді апологетів любити ближнього, були забуті. Отці церкви — Василь Великий (бл. 330—379 pp.), Григорій Богослов (бл. 329—390 pp.) і особливо Григорій Ниський (бл. 335—394 pp.) на Сході та Августин (354—430 pp.) — на Заході — працюють над цілісною систематизацією догми, що оперта на філософські спекуляції. Зокрема, патристика розв'язувала питання джерел існування зла у світі, виходячи з принципу протиставлення Бога та людини, земного та небесного, тілесного та духовного[2, c. 32-34].

Осереддям і джерелом гріха проголошувалося людське тіло, а тому применшення зла гріховності пов'язується з постами і молитвами. У цей період відбувається повернення до ідей Філона Александрійського (бл. 25 р. до н. є. — 50 р. н. є.) — іудео-еллінського філософа, погляди якого справили великий вплив на християнське віроучення. Філона вважають батьком християнства. Він стверджував, що людина від природи гріховна і повинна шукати порятунку шляхом аскези (обмеження потреб). Виходячи з уявлення про суперечність духа і плоті, він учив, що необхідно всіляко обмежувати плоть. (Тут відчутний вплив ідей стоїцизму). Філон уважав тіло в'язницею душі. Спираючись на ідеї Філона, отці церкви повчали, що царство небесне досяжне покаянням, упокоренням, непротивленням злу. Євангелія містили твердження: "Любіть ворогів своїх", "і коли ударить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу" (Матв. 5, 44, 39). У книгах євангелістів містяться проповіді відходу від земного життя. "Не любіть світу, ані того, що в світі" (І Іоан. 2, 15). Етичне вчення отців церкви виходило з визнання рабства нормою життя. Блаженний Августин говорить зокрема: "Раби, підкоряйтеся своїм панам". Він навіть твердив, до рабство виникло з санкції Бога як кара людям за гріхи, а тому виступи проти рабства рівнозначні спротиву волі Бога. Особливий вплив на становлення етики християнства справило вчення Августина про Божу благодать, проповідь аскетизму та презирства до світу. В праці "Сповідь" велика увага приділена моральній проблематиці, що осягає широке коло питань добра, щастя, сенсу життя, причин та джерел існування зла в світі тощо. Августин часом ставить питання надзвичайно гостро, навіть піддаючи сумніву всеблагість та всемогутність Бога. "Правдивий Бог, що створив не лише наші душі, але й наші тіла, і не тільки наші душі й тіла, а й усіх і вся, та все-таки питання про причину зла не було в моїх очах ані з'ясоване, ані розв'язане як слід" [1, с 106].

З'ясовуючи питання щодо джерел існування зла, він доходить висновку, що зло не може бути субстанційним, що джерело його — у волі, яка "відвертається від досконалої субстанції" [1, с 120]. Повертаючись до проблеми джерел зла, Августин знову ставить питання щодо всесильності Бога. Якщо виходити з того, що причина гріха — людські бажання, то що робить їх такими внутрішньо нагальними? Адже, коли вони виникають, здається, ніби хтось злий водить волею людини. А коли гріх уже скоєний, то кара Бога справедлива. Але ж хто керує волею людини? Якщо винуватець сатана, то "звідки взявся сам сатана?" — запитує Августин. Якщо "внаслідок підступності і своєї волі ангел перетворився на сатану", то "звідки вродилася в ньому ця зла воля"? [1,с. 107]. Поставивши гранично гострі питання, Августин знімає їх декларуванням ідеї Бога як "найвищого Добра": "Те, чого хоче Бог, — це добро, тому що Він Сам — це саме Добро". Щодо людини, то її призначення — "смирення", а її чеснота — "покірність".

Візантійська середньовічна етика розвивається на ґрунті православної етики, творцями якої були Василь Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст та інші отці Східної Церкви. Основна ідеї її: презирство до життя. Іоан Златоуст (бл. 347—407 pp.) — константинопольський архиєпископ — у промові "Про користь страху перед начальниками" твердив: доброчесний той, хто має страх перед Богом і владою. Виправданню піддається соціальна несправедливість та майнова нерівність. "Якщо ти знищиш бідність, ти знищиш і весь порядок ужитті"[5, c. 49-51].

Загалом, етична проблематика, що порушується у патристичній літературі, не ставить завданням спонуку особи до свідомого морального вибору. Повчально-проповідницька література формує усталений образ стосунків, як даний Богом, а не людське творення. Мораль також розглядалася як божественна за своїм походженням. Моральні вимоги до особи зосереджені переважно на протиставленні тілесного та духовного начал у людині. Основна увага звернена на приборкання природних потягів, на відмову від радощів життя на користь аскетизму. Протиставляючи дві людські природи, отці церкви бачили джерело нещасть у тілесності. За гріховність тіла людині обіцяли вічні муки душі у потойбічному світі. Основна мета земного життя вбачалася не у самоутвердженні, а в прагненні до небесного світу. Заперечення цінностей земного життя в ім'я небесного утверджувалося як вияв морально доброго. Зло пов'язувалося з тяжінням до земного, минущого.Поширенню ідей аскетизму, презирства до світу сприяли численні на ті часи повчальні збірки: "Бджола", "Златоструй", "Шестокрил" та інші. Зокрема популярною була збірка висловлювань про мораль "Мудрість Менандри" Григорія Богослова.

Була вироблена своєрідна ієрархія моральних чеснот. Провідними вважалися віра у Бога, сподівання на його любов та любов до нього. Похідними від них були справедливість, помірність, милосердя, скромність тощо. На той час були вироблені ідеальні взірці безгрішного життя: пустельництво, самітництво, пости, мовчазність, юродство в ім'я Христа. Григорій Палама (1296—1359) вчив, що істинної моральної досконалості можна досягти лише шляхом споглядання, у містичному екстазі. Тут відчутний вплив неоплатонізму, зокрема ідей Плотина щодо руху душі у напрямку до поєднання з Богом. Саме від Плотина (бл. 203—269/270 pp.) іде зміна погляду на людські чесноти: очищення в ім'я уподібнення душі до Бога. Шлях такого уподібнення "не через тверезе розумування, а через екстазу, не думкою, а інтуїцією, безпосереднім доторком до досконалого буття" [10, с. 207].


2. Роль християнської етики в формуванні морально-духовної культури

Ідеалом християнсько-етичного виховання є чесна особа, яка особливий наголос ставить на пошані гідності людини, що створена на образ і подобу Божу, здатна пізнавати, любити Свого Творця і служити Йому через пізнання інших людей, любов до них і служіння їм. Підставою гідності людини, що носить незатертий образ Божий є відкритість до спілкування з Богом і з своїми ближніми. Людина є втіленим духом і одухотвореним тілом, а її людський дух виражається тілесно. Тіло і душа людини – це не дві дійсності, що відокремлені одна від одної. Тіло – це жива матерія злучена з душею. Тіло, маючи здатність до живлення, руху, відпочинку, розмноження підпадає під закони матерії, тобто зокрема, під закон смерті. Людська душа оживляє тіло, виявляє духовну спроможність абстрактно мислити, творити ідеї, оцінки, міркування, вільно приймати рішення. Вона не зазнає тілесної смерті і не може розкладатися. Душа людини безсмертна, має свій початок з моменту зачаття і відповідає за вчинки особи. Згідно християнського вчення людина отримує тіло через своїх батьків, а душу безпосередньо від Бога. Душа має розум і власну свобідну волю . В душі проявляються думки, почуття і бажання. Розум людини шукає найвищої правди – Бога і дороги до добра, уточнюючи закони – правила правильної поведінки. Воля бажає осягнути правду як найвище добро, притримуватися правильної поведінки і етичних законів. Щоб людина жила згідно із своєю природою, розум має вільно і щиро шукати правди, а воля має завжди бажати пропоновану розумом правду як своє добро. Воля людини має завжди поступати за проводом розуму. Людина – це три світи: тілесний, в якому діють інстинкти, чуття; пізнавальний (відчуття); афективний (емоції, зворушення, пристрасті)[3, c. 47-48].

Людина з точки зору християнської етики — це щось абсолютно осібне, тобто особа як душа і тіло разом взяті, що інакша своєю сутністю, покликанням, діяльністю, гідністю, з труднощами і призначенням. Термін «особа» включає щось священне, образ Божий, тобто природну подібність до Бога своєю душею та її прикметами: розумом, волею, пам'яттю, здібністю, талантами. Не випадково, що заперечення Бога позбавляє особу її основи. Розуміння особи як подоби Божої полягає в її надприродній подібності до Бога через устремління до досконалості, святості за словами Христа: «будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5.4J. Не випадково св. Атаназій Великий повчав:”Для того Бог став людиною, щoб людина стала подібною до Бога”.

Людина – це єдність духу, душі та тіла (1 Сол. 5.23). Дух є найглибшою частиною душі, бо він відображає нашу самосвідомість. Дух – це наше власне “Я”, через яке ми безпосередньо лучимося з Богом. Дух проявляється у совісті та пошуку Бога. Тілом ми буваємо подібні, душевні прояви теж бувають близькими, а духом ми не однакові, бо він творить нашу неповторність, та особистість. Людина може стати особистістю, коли сформується як особа, що розвинула свій творчий потенціал, ставши своєрідною унікальною неповторністю, гідною наслідування, яка відповідає за свої вчинки. Людина є ковалем свого щастя. Коли дух, душа пануватимуть над тілом, людина поступатиме морально добре, а коли, навпаки, тіло керуватиме душею, то людина попадатиме в гріх. Людина буде добре морально сформована, якщо матиме такий порядок вартостей: дух, почуття (емоції), тіло.

Християнське виховання розділяє духовне життя людини на три складові частини: мислення, чуттєвість і воля. Людина як і весь світ походить від Бога. Вона залежна від Бога і має суттєво важливі відносини з Ним. Людина складається з душі і тіла, з матерії і духа, з дочасного і вічного. Вона пізнає правду про світ , про себе і про Бога. Лише тоді, коли вона намагається зрозуміти, ким є, що становить її велич, а також велич інших людей і велич Творця, Який все створив на добро людини, то усвідомить себе як особу.

Людська особа може бути носієм наступних цінностей: релігійних (святість, особиста віра, прагнення до досконалості), моральних (смирення, чистота, щедрість, милосердя, лагідність), естетичних (краса, чарівність, дотепність, художній смак), інтелектуальних ( проникливість, розсудливість, інтуїція), вітальних(статевість, жвавість, енергійність) та інших цінностей. Людина покликана у житті бути носієм таких цінностей, а не мати різноманітні матеріальні, інтелектуальні цінності[2, c. 56-57].


3. Реалії життя середньовічної людини

Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького «теос» — бог). Чим же можна пояснити таке виняткове положення релігії в середньовічному суспільстві? Одна з відповідей на питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло з боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про первинне християнство, то однією з головних ідей, що забезпечили широке поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівність як гріховні істоти перед всемогутнім і всемилостивим богом — але все-таки рівність. Християнство, виникши в колоніях Древнього Рима, в середовищі рабів і вільновідпущених, з самого початку не було релігією якого-небудь одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення, християнство засновується на трьох головних ідеях:

· ідеї гріховності усього людського роду, зараженого першородним гріхом Адама і Єви;

· ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

· ідеї спокутування всіх людей перед богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Іїсуса Христа, що з'єднав в собі як божествену, так і людську природу.

У первинному християнстві дуже сильна була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час йшов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея утіхи — замогильного воздання за хороші або погані вчинки, тобто пекла і раю.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, що почався в XI в. і що виразився в складанні міської культури. У XI у. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найрішучіших та найбунтівніших елементів суспільства: в міста бігли кріпаки — «повітря міста робило вільним», міняли образ життя деякі феодали, що особливо збідніли. Нові види занять — торгівля, ремесло — вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни, що мали органи самоврядування. Вони і очолювали боротьбу за звільнення від феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба зажадала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний термін, але увінчалася в результаті успіхом. Міста стали опорою королівської влади в ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де переважали міста-держави)[6, c. 121-123].


Висновки

Теологія, або релігійна філософія, стала вищою формою ідеології, призначеної для еліти, у той час як для величезної маси неписьменних, ідеологія виступала, насамперед, у вигляді "практичної", культової релігії. Сплав теології й інших рівнів релігійної свідомості створював єдиний ідеолого-психологічний комплекс, що охоплює всі прошарки феодального суспільства.

XI ст. - час народження схоластики як широкого інтелектуального руху. Схоластика- філософія, що виростає з теології і нерозривно з нею пов'язана, але не тотожна з нею. Сутність її - осмислення догматичних посилань християнства з раціоналістичних позицій і за допомогою логічного інструментарію. Цим обумовлено те, що центральне місце в схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій - загальних понять. У її інтепретації позначалися три основних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

Середньовіччя створило свої форми художнього вираження. Мистецтво було засобом відображення вищої незримої краси, що перебуває в надприродному світі, за межами земного буття. Середньовічна культура з моменту свого виникнення тяжіла до енциклопедизму, цілісного охоплення всього існуючого. У філософії, науці, літературі це виражалося в створенні всеохоплюючих енциклопедій. Середньовічні собори те ж були своєрідними кам'яними енциклопедіями універсального знання. Майстри, що будували собори намагалися показати світ у його різноманітті і завершеній гармонійній єдності.


Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.

загрузка...
Top