Догмат Святої Трійці

Вступ

1. Сутність догмату про Пресвяту Трійцю

2. Догмат про Святу Трійцю – основа християнської релігії

3. Незбагненність догмата про Святу Трійцю

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У вченні про Святу Трійцю у перші віки християнства певною мірою була присутня ідея про підлеглість Другої та Третьої Осіб Першій. У деяких випадках така підлеглість була припустима, в інших же призводила до єресі.

В.В. Болотов вважає, що є три види субординації (підлеглості):

1. Випадковий. Син підлягає Отцю як людина, але не як Бог. Так Св. Отці розуміли ряд текстів Св. Писання: Ін. 14, 28: “Отець Мій більший від Мене”; Мф. 19, 17: “Ніхто не є добрий, крім Бога Самого”. Такий вигляд підлеглості припустимий для Православного богослів’я.

2. Істотний. У цьому випадку Син не є рівний Отцю за якими-небудь істотними властивостями, що веде до заперечення осіб Св. Трійці. Цей вид підлеглості для церковного розуміння неприпустимий.

3. Іпостасний. Син уявляється нижчим за Отця як такий, що походить від Нього. У ряді випадків (коли Сина Божого уявляють як людину) таке розуміння припустиме; в інших (коли Сина Божого уявляють Богом) – ні.


1. Сутність догмату про Пресвяту Трійцю

На зорі людської історії віра в Єдиного Бога була здобутком усіх людей. Одкровення про Єдинобожжя наші прародичі сприйняли в раю і передали своїм нащадкам. Це Передання довгий час зберігалось серед наших предків, допоки вони не поринули в плотське життя і затьмарення розуму, волі та почуттів людей у пристрастях безчестя не призвели до того, що більша частина людства втратила істинну уяву про Бога. Люди, “пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів… Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь”, – так пояснює апостол Павло появу язичництва – політеїзму (Рим. 1,21-23, 25).

До часу життя патріарха Авраама віра в Єдиного Бога була надбанням небагатьох праведників, до яких належав, наприклад, Мелхиседек, цар Салимський. У потомстві Авраама монотеїстична віра була знову затверджена Богом і огороджена строгим розпорядженням Закону. Так, пророк Мойсей настановляв євреїв: “Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш - Господь один!” (Повт. 6, 4). Сам Бог повідомляє через пророка Ісаю: “Я перший і Я останній, і Бога нема, окрім Мене!” (Іс. 44, 6); “Я, Я Господь, і крім Мене немає Спасителя!” (Іс. 43, 11). Істина єдиності Бога знайшла підтвердження в новозавітній проповіді Спасителя: “Слухай Ізраїлю: наш Господь Бог – Бог єдиний” (Мк. 12, 29). У Своїй первосвященицькій молитві Христос молиться Єдиному Істинному Богові (Ін. 17, 3). Апостол Павло також учить: “іншого Бога нема, окрім Бога Одного” (1 Кор. 8, 4). Проповідь монотеїзму в новозавітні часи зустрічала численних противників, передусім в особах язичників, що залишилися в пітьмі ідолопоклонства й політеїзму, а потім – в особі напівхристиянських сект гностиків і маніхеїв. Якщо гностики допускали, що, крім верховного Бога, є ще багато нижчих божеств – еонів, то вчення маніхеїв було дуалістичним. Вони вчили про вічну боротьбу двох начал: доброго й злого. Святі отці викривали логічну суперечність політеїзму й дуалізму. Вони вказували, що вседосконалий Абсолют, яким тільки і повинен мислитись Бог, може бути тільки один. Два або більше незалежних Абсолюти неодмінно обмежували б один одного і тому не мали б необхідних для Істинного Бога свободи та досконалості, тобто не були б по суті богами. “Багатоначальність є безначальність, а багатобожжя є безбожжя”, - говорить святий Афанасій Великий [2, С. 176]. Існування зла у світі пояснюється не дуалізмом, а зловживаннями своєю свободою тварними істотами (Ангелами і людьми). Святий Іоан Дамаскін коротко узагальнює все, що було сказано древніми отцями і підтверджує істину єдинобожжя (монотеїзму). Він пише: “Бог є досконалий і не має недоліків, і благістю, і премудрістю, і силою, безпочатковий, безкінечний, завжди сущий, необмежений і, словом сказати, досконалий у всьому. Отже, якщо припустимо існування багатьох богів, то необхідно буде визнати різницю між цими багатьма. Бо якщо між ними немає ніякої різниці, то це буде уже один (Бог), а не багато, а якщо ж між ними є різниця, то де ж досконалість? Якщо не вистачатиме досконалості чи благості або за силою, або за премудрістю, або за часом, або за місцем, то це вже не буде Бог. Тотожність же у всьому вказує швидше на Єдиного Бога, а не на багатьох.

І більше того, якщо б було багато богів, то як би зберігалась їх неописанність. Бо де був би один, там не був би інший. Таким чином багатьма керувався б світ, і не зруйнувався б, і не засмутився б, коли між керівниками пройшла б війна? Різниця спричиняє протиборство. Якщо ж хто скаже, що кожний із них керує своєю частиною, то що ж увело такий порядок і зробило між ними поділ? Це, власне, і був би Бог. Отже, Єдиний Бог є досконалий, неописанний, Творець усього, Утримувач і Правитель, над усе і передусім досконалість” [9, С. 81-82].

Язичництво не знало єдиного особливого Бога. На думку багатьох давньогрецьких філософів, над численними богами Еллади царює “необхідність” – вищий світ краси і безособистісного буття. У неоплатонізмі, як і в сучасному індуїзмі, проповідується містичне вчення про з’єднання з Божественним шляхом розчинення в океані безособистісного Божественного Абсолюту.

Навпаки, Бог Біблії – це завжди Особистість. Звичайно, Бог – це Абсолют особистісний, до Якого ми звертаємось на “Ти” і в молитві [6, С. 131]. І навіть на вершинах молитовних споглядань особистість християнського подвижника не зникає в глибинах Божества. На цих етапах духовного сходження життя християнина залишається життям свідомим. Екстатичні стани з характерною для них втратою свободи й свідомості, на думку святого Симеона Нового Богослова, притаманні тільки початківцям, чия природа ще не здобула постійного досвіду споглядання Божественної Реальності [6, С. 109].

Особистісні звертання до Бога відомі не тільки християнству, але й дохристиянському іудаїзму, однак у Старому Завіті Бог ще не розкривав з такою ясністю, як у новозавітні часи, Свою Триєдину Природу. Не було й істинної взаємності у стосунках між Богом і людиною. Страшний у Своїй величі Бог Ізраїлю наставляв і вчив, від людини ж вимагалось лише повного послуху Його волі [7, С. 131]. Порівнюючи Старий і Новий Завіти, апостол Павло говорить, що перший родив рабство, а другий дарував народження у синівство (Гал. 4, 24, 31). Якщо старозавітному Ізраїлю чужою була уява про Бога як про Отця, тобто як Пана, захисника й покровителя Свого народу, то в новозавітну епоху ідея Боготцівства корінним чином переосмислювалась і безкінечно поглиблювалась. У Христі людство назавжди об’єднувалось з Божеством. Наше єство (природа) дійсно було усиновлено Богом. Звертаючись до Бога із сміливими словами “Отче наш…”, ми тим самим свідчимо, що в Церкві ми стали дітьми Божими за сотілесністю Христові і дарованою нам у Христі Божественною благодаттю. Такої близькості стосунків Бога й людини Старий Завіт, безумовно, не знав.

Абсолютний монотеїзм виділяв євреїв із середовища язичницьких народів. Але Ізраїль не розумів природи Божества. У християнстві істина єдинобожжя одержує подальше висвітлення. У Євангельському Благовісті відкривається тайна Божественного Триєдинства: Бог єдиний не тільки тому, що немає іншого Бога, не тільки в силу єдності простоти і незмінності Природи, але також тому, що у Святій Трійці спостерігається єдине “Начало” – Особистість Отця, від Якого вічно походять Син і Святий Дух. Останнє необхідно розуміти, коли ми говоримо про єдиність Божества. “Коли я називаю Бога, я називаю Отця, Сина і Святого Духа. Не тому, що я припускаю, що Божество розсіяне – це означало б повернутися до плутанини фальшивих богів (політеїзму); і не тому, що рахувати Божество зібраним воєдино (без різниці осіб), – це означало б Його об’єднати. Отже, я не хочу впадати ні в іудейство, ради божественного єдинодержав’я, ні в еллінство, через велику кількість богів”, – пише святитель Григорій Богослов. Таким чином, християнське розуміння Бога як Триєдиного перевершує вузькість язичницького політеїзму [3, c. 64].


2. Догмат про Святу Трійцю – основа християнської релігії

Істина Божественного Триєдинства – вершина Одкровення Бога людині. Якщо пізнати Бога як Творця або Єдиного можливо не тільки шляхом надприродного, але й природного одкровення, то догмат про Святу Трійцю як шлях до пізнання тайни Триєдиного Бога відрізняє християнство від інших монотеїстичних релігій, наприклад, іудаїзму та ісламу. Відповідно до визначення святого Афанасія Олександрійського, християнська віра – це віра в “незмінну, досконалу й блаженну Трійцю” [2, С. 200].

У сповіданні тайни Трійці міститься досконалість богослів’я та істинне благочестя [2, С. 200]. Для грецьких отців учення про Святу Трійцю і було сферою власне богослів’я. Угледівши потаємну вказівку на тайну Святої Трійці в словах псалма: “у світі Твоїм побачимо світло” (Пс. 35, 10), святий Григорій Богослов пише: “Ми сьогодні прозріли й проповідуємо коротке богослів’я Трійці, від Світу – Отця, прийнявши Світ – Сина, у Світі – Духу” [1, С. 85].

Догмат про Святу Трійцю займає винятково важливе місце в системі християнського віровчення, оскільки на ньому грунтуються інші важливі догмати, зокрема, про створення світу й людини, учення про Таїнства Церкви, та й у цілому все християнське вчення. За словами В. Лосського, тайна Пресвятої Трійці, відкрита Церкві, “є не тільки основа, але й вища мета богослів’я”, тому що, на думку Євагрія Понтійського, яку розвиває пізніше святий Максим Сповідник, “пізнати тайну Пресвятої Трійці в її повноті – це означає ввійти в єдність із Богом, досягнути обожнення свого єства, тобто ввійти в Божественне життя Пресвятої Трійці” [6, С. 39].

Божественна Трійця є “Альфа й Омега” – Початок і Кінець – духовного шляху. Сповіданням Святої Трійці ми починаємо своє духовне життя. Хрещенням в ім’я Божественної Трійці ми входимо в Церкву і в ній знаходимо шлях до Отця, істину в Сині і життя у Святому Дусі.

Віра Апостольської Церкви в Святу Трійцю знайшла своє вираження у Вселенських і Помісних Соборах, у Символі віри, у коротких і ширших сповіданнях віри древніх Церков і святих отців різних епох [9, С. 127; 110], у багатій святоотцівській писемності (більш систематично викладена уже із середини II ст. у працях таких ранніх отців, як святий мученик Іустин, філософ t святий Іриней Ліонський). Віра в Триєдиного Бога відбита також у древньому і більш пізньому літургійному Переданні Церкви. Наприклад, у древніх малих славослів’ях: “Слава Отцю й Сину зі Святим Духом”, а також “Слава Отцю й Сину, і Святому Духу”. Святитель Василій Великий наводить також наступні слова подяки: “Хвалимо Отця і Сина, і Святого Духа Божого [4, С. 25-34].

3. Незбагненність догмата про Святу Трійцю

Будучи наріжним каменем християнського віровчення, догмат про Пресвяту Трійцю в той же час є догматом таємничим, на рівні розуму неосягненним.

Наш розум заходить у глухий кут перед реальністю Божественного життя. Він безсилий зрозуміти, яким чином Трійця одночасно є й Одиниця; як “одне і те ж з’єднано і розділено” або, що це за незвичайне “розділення з’єднання” і “єднання роздільного” [4, С. 61]. На думку святого Григорія Нісського, людина, просвічена Святою Трійцею, хоча й отримує деяке “скромне боговідання”, не може, однак, “зрозуміти словом цього таїнства: як одне і те ж, що числиться, і уникає числення, і роздільним здається, і міститься в одиниці”. Твердження, що “Бог однаково і Одиниця, і Трійця” (тобто одночасно і те й інше), уявляється нашому розумові як протиріччя. Дійсно “троїчний догмат є хрест для людської думки”. У силу обмеженості людського розуму тайна Святої Трійці не може бути точно виражена в слові. Її можна певною мірою осягнути тільки практикою духовного життя. “Не встигну подумати про Одного, як окрилений Трьома. Не встиг розділити Трьох, як підношусь до Єдиного”, – говорить святитель Григорій Богослов [2, С. 260]. До Бога, зокрема, не можна застосувати звичну для нас категорію числа. Розглядаючи властивості чисел і пробуючи наблизитись до тайни числа “три”, святитель Григорій Богослов відмічає внутрішню повноту цього числа, оскільки 1 – число убоге, 2 – число розділююче, а 3 – перше число, яке переважає і бідність одиниці, і розділення двійки. Воно одночасно включає в себе і єдність (1), і підмножину (3) [3, С. 126].

Між іншим, як зауважували отці Церкви, до Бога не можна застосовувати ніяке число, ні 1, ні 3, тому що рахувати можна тільки предмети, розділені простором, часом і силами. Але Божественна Трійця є абсолютна Єдність. Між Особами Святої Трійці немає ніякого проміжку, немає нічого вставного, ніякого перетину чи розділення. У відповідь на звинувачення у трибожжі святитель Василій Великий пише: “Ми не ведемо рахунок (Богів), переходячи від одного до множини шляхом додавання, говорячи один, два, три, або перший, другий, третій, тому що “Я перший і Я останній, і окрім Мене немає Бога” (Іс. 44, 6). Ніколи до цього дня не говорили: “другий Бог (або третій)”, але поклонялись Богові від Бога…, сповідуючи єдність Божества”. Одкровення про Святу Трійцю уявляється апорієютільки для нашого обмеженого розуму. У самому Божественному житті немає ніяких антиномій або суперечностей. Святі отці споглядали Єдину Трійцю, у Якій, як це не парадоксально, єдність аніскільки не суперечить трійництву. Як такий, що досягнув досконалості в боговидінні, святитель Григорій Палама пише, що Бог є “Одиниця в Трійці й Трійця в Одиниці, незлито з’єднана і нероздільно розрізнена. Одиниця, Вона ж і Трійця всемогутня” [7, С. 110].

Богослів’я не ставить перед собою мету зняти тайну, пристосувавши багатоодкровенну істину до нашого розуміння, але закликає нас змінити наш розум так, щоб він став здатним до спостереження Божественної реальності. Для того, щоб удостоїтись споглядання Святої Трійці, потрібно досягти стану обожнення. Святитель Григорій Богослов пише: “Будуть ті співспадкоємці досконалого світу удостоєні і споглядання Пресвятої й Владичної Трійці…, які зовсім з’єднаються з досконалим Духом, і це буде, як я думаю, Царство Небесне” [6, С. 27]. Дух Святий, що від Отця виходить і в Сині перебуває, розкрив святим отцям розум до пізнання тайни Божественного Триєдинства.

Висновки

Зрозумілості і чіткості вчення Одкровення про Святу Трійцю досягнуто в Церкві поступово, у зв’язку з боротьбою проти псевдовчень, що виникали. В історії розкриття догмата про Святу Трійцю розрізняють три періоди:

1. Виклад догмата до появи аріанства, коли розкривалося переважно вчення про істотність Божих осіб при єдності Божества.

2. Визначення вчення про одноістотність при іпостасності божественних осіб у боротьбі з аріанством і духоборством.

3. Збереження церковного вчення про Святу Трійцю після Другого Вселенського Собору.

Усе вчення про Святу Трійцю, викладене в цьому символі, очевидно, зводиться до наступних трьох положень:

I. Бог троїчний, і троїчність ця полягає в тому, що в Богові три особи, три іпостасі: Отець, Син і Святий Дух.

II. Кожна особа Трійці є Бог, однак вони в жодному разі не є три боги, а єдине божественне єство.

ІІІ.Усі особи Трійці розрізняються між собою особистими властивостями.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

загрузка...
Top