Біблія – святе письмо християн

Вступ.

1. Походження і структура Біблії. Переклади і видання Біблії.

2. Релігійно-культурний зміст книг Старого і Нового Заповіту.

3. Сучасні тлумачення текстів Біблії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Священною книгою християн (Святим Письмом) є Біблія (гр. bibliv — книги). Християни її ще називають Словом Божим, Книгою спасіння, Книгою книг тощо. Назва «Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоан Златоуст (приблизно 350 — 407). Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції вважали богонатхненними.

Біблійні книги, що їх християнство визнає «богодуховенними», свого часу були канонізовані церквою. До числа канонічних книг належать: Буття, Ісход, Левіт, Числа, Второзаконня, книги Екклезіаста, Ісайї, Єремії, чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Одкровення Іоанна Богослова та ін.

До складу Біблії також входять ряд книг, які церква не вважає канонічними, але визнає корисними. До них належать друга і третя книги Ездри, Іудіфі, Премудрості Соломона, Мудрості Ісуса, сина Сірахова, Послання Єреміі, книга пророка Варуха, книги Маккавеїв. Неканонічними є і деякі фрагменти канонічних книг.

До Біблії не включено апокрифи, що їх церква відкидає як підроблені та єретичні. Причиною невключення багатьох творів ранньохристиянської літератури до складу Біблії була боротьба у перші століття існування християнства між різними сектами і групами. Численні течії в християнстві обґрунтовували свої віровчення посиланнями на одкровення і Євангелія, яких налічувалося в той час кілька десятків. Церква вела жорстку боротьбу проти так званих єретичних тлумачень «святого письма» і докладала зусиль до викорінення апокрифічної літератури. Понад 200 старозаповітних і новозаповітних творів віднесено церквою до апокрифічних, серед них: книга Еноха; заповіти 12 патріархів; апокаліпсиси Ездри і Варуха; сходження Ісаів; євангелія Аппелеса, Варнави, Варфоломея, Іуди, Маніфеїв, Сірійців, Василіда та ін. Незважаючи на зусилля церкви щодо викорінення апокрифічної літератури, багато книг збереглося до наших днів. Вони мають велике значення дл вивчення боротьби різних суспільних груп і дослідження економічного, релігійного, філософського, морального і етичного життя того часу. Склад Біблії затверджено 364 р. на Лаодікейському соборі й доповнено Апокаліпсисом (або Одкровенням Іоанна Богослова) у 692 р. на Константинопільському соборі.


1. Походження і структура Біблії. Переклади і видання Біблії

Біблія - видатна пам'ятка християнсько-іудейської культури. Біблія являє собою зібрання релігійних творів, написаних протягом величезного історичного періоду з XIII ст. до н. е. по П ст. н. е. Вона складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Слово «завіт» означає «заповіт», «настанова», «порада». Іудейська релігія визнає за святу лише першу частину Біблії, тобто Старий (або Ветхий) заповіт; християнська вважає святою, за винятком окремих книг, всю Біблію.

Формування біблійних книг іудейської та християнської релігії тривало тисячоліття. Окремі елементи Старого заповіту виникли задовго до того, як склалися біблейні книги. Стародавніми фрагментами є пісня Девори з Книги Суддів, похоронна пісня Давида з приводу смерті Саула та Іонафана з другої Книги Царств. У книгах Старого заповіту отримали релігійне осмислення події з життя стародавніх єврейських племен - їхні господарські заняття, соціальні процеси, війни і походи, у яких вони брали участь.

Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Слово «Завіт» (дав. євр. berit, гр. diatheke — угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством. Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається.

Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філядельфа (283—247 до Р. Хр.) 72 єврейськими мудрецями, і тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки. Новий Заповіт був написаний грецькою мовою, за винятком Євангелія від Матвія, яке було написана арамейською. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську (382—405) Cвятим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецького власне — "книги" і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III - початку IV столітть.

Біблія потрапила на українські землі ще до Київської Русі. Відомо, що слов’янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською мовою.

А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як кирило-мефодіївський переклад. Незабаром ми матимемо нагоду ознайомитись із факсимільним виданням нашої Першокниги, прочитавши точну копію Пересопницького євангелія. Саме його вважають українці своєю Першокнигою: у 1561 році у місті Пересопниця (у літописах воно згадується з XII ст., а знаходилось поблизу міста Рівне) архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов’янської на тодішню письмову староукраїнську мову, і українці, отже, здобули можливість читати і спілкуватися з біблійною книгою своєю рідною мовою. Ознайомте з нашою Першокнигою і своїх молодших братів та сестричок, прочитавши їм оповідання про неї О.Єфімова у збірнику “Дванадцять місяців. 1992” (К., 1991).

До XV століття включно українські християни користувалися рукописними примірниками (і тому дуже рідкісними) частин Біблії, переважно Нового Завіту, - давньослов'янською мовою, більш-менш зрозумілою для значної частини грамотних людей різних слов'янських народів Центральної, Південної та Східної Європи.

До XV століття українські християни користувалися рукописними примірниками частин Біблії, переважно Нового Завіту, - давньослов'янською мовою, більш-менш зрозумілою для значної частини грамотних людей різних слов'янських народів Центральної, Південної та Східної Європи.

У XVI столітті були зроблені спроби перекласти Святе Письмо з мови оригіналу на українську народну мову. Прикладом може бути знаменита рукописна Пересопницька Євангелія з Волині 1556-1561 років: дорогоцінна пам'ятка історії української мови, каліграфії, книжкової мініатюри, у якій в самостійній Україні присягають на вірність народові президенти України.

Поважні здобутки в перекладах Біблії українською літературною мовою досягнуті в XIX столітті. Незважаючи на тяжкі заборони, накладені на українську мову окупаційними режимами, в XIX столітті були зроблені сім перекладів Біблії, в її окремих частинах, українською мовою: Маркіяном Шашкевичем, Пилипом Морачевським, Антоном Кобилянським, Пантелеймоном Кулішем, Іваном Пулюєм, Іваном Нечуєм-Левицьким, Олександром Бачинським.

У 2003 році виповнилося 100 років відтоді, як у 1903 році побачив світ перший повний переклад Біблії українською мовою, здіснений Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким, Іваном Пулюєм.

Другий повний переклад Біблії українською мовою здійснив у 20-30-х роках XX століття професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Це найбільш поширений і вживаний сьогодні переклад Біблії.

Третій повний переклад Біблії українською мовою здійснив під егідою греко-католицького Чину св.Василя Великого перекладач Іван Хоменко всередині XX століття. Під назвою "Святе Письмо" цей переклад був уперше надрукований у Римі 1963 року і відтоді кілька разів перевидавався.

Всі три дотеперішні переклади Біблії українською літературною мовою здійснені з ранніх християнських біблійних текстів давньоєврейською, арамійською та давньогрецькою мовами.

Четвертий повний переклад Біблії було доручено здійснить священикові, біблеїстові-богослову доктору Рафаїлу Турконякові, який уже на той час мав досвід праці над біблійними перекладами.

Причин для початку нового, четвертого перекладу Біблії українською мовою було дві: 1) подальший розвиток світової біблеїстики в другій половині XX століття, зокрема, біблеїстичної текстології та біблеїстичної археології; 2) розвиток української мови, відновлення норм традиційного українського правопису, збагачення лексики, узгодження української біблійної термінології з аналогічними термінологіями інших народів.

Ті дослідники, які вивчають українські переклади Біблії, сходяться на одному: в Україні досі немає повного і адекватного перекладу Біблії українською мовою. Дехто вважає це свідомими маніпуляціями з боку різних конфесій чи суспільних груп, а відомий український культуролог і перекладач Лесь Герасимчук пояснює це загальним ставленням до культури в Україні.


2. Релігійно-культурний зміст книг Старого і Нового Заповіту

Старий Завіт. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого Завіту, що складалися із середини І тис. до н. е. до кінця І ст. н. е., — Александрійської та Палестинської. Александрійська версія була сформована серед євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була вельми популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків. Палестинська ж версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVI ст. ця версія привернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.

Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:

— П´ятикнижжя Мойсееве — книги Буття, Вихід, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);

— книги історичні — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);

— книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії — та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п´ять неканонічних додатків до книги Даніїла;

— книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.

У Старому Завіті розповідається про створення світу і людини, про рай, потоп і складні перипетії життя Богом обраного єврейського народу. Є також різні молитви (псалми), філософсько-моралістичні твори, релігійна публіцистика, лірична поезія тощо.

Новий Завіт. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоана. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точки зору»).

Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Ісус у Марка представлений як той, хто має владу над хворобами, гріхами і силами мороку. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса. Автор також описує страту Іоана Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса згадується у всіх чотирьох Євангеліях.

Євангеліє від Матвія більше за обсягом, ніж Євангеліє від Марка. Воно написане з чітко визначеної іудейської позиції. Автор поміщає вчення Христа у п´ять розділів, повторюючи цим самим П´ятикнижжя — п´ять книг Закону Мойсея на початку Біблії. Ісус постає тут як новий, величніший Мойсей. Однак попри своє іудейське походження й ортодоксальні погляди Матвій описує прихід волхвів зі сходу до малого Христа, даючи цим самим зрозуміти, що Ісус є Спасителем усього світу, а не лише окремого народу.

Лука, мабуть язичницький (не іудейський) теолог, акцентує увагу на вселенському значенні Христа. Він підкреслює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.

Так само вдумливо розповідає про вплив і значення Ісуса четверте Євенгеліє — від Іоана. У ньому найбільша увага зосереджується навколо кількох чудес Христа, які Іоан називає знаменнями. Вони пов´язані з висловлюваннями Ісуса, що здебільшого починаються зі слів «я є...» Так, зцілення сліпого ілюструє слова «я є Світло Світу», воскресіння Лазаря — «я є Життя і Воскресіння». Сам Ісус характеризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя» тощо. У чертвертому Євангелії Святий Іоан дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує інші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.

До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (або Дій, Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких пов´язано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоаном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Об´явлення Святого Іоана Богослова (Апокаліпсис).

Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом І—IV ст. н. е. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. У цій складній і відповідальній справі активну участь на різних її етапах брали такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан, Іриней Ліонський, Тертулліан, Оріген, Климент Александрійський тощо. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаодикійським собором у 365 р. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульський собор у 692 p., хоча канонічність Апокаліпсису аж до IX ст. бралася час від часу під сумнів.

3. Сучасні тлумачення текстів Біблії

Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська (або халдейська — державна мова колишнього Вавилону) у Старому Завіті та грецька (діалект койне) у Новому. Найдавніші переклади Старого Завіту — Таргуми — з´явились у другій половині І тис. до н. е. Серед них — Таргум Цонафана (V ст. до н. е.), Таргум Онкелос (III ст. до н. е.), Таргум Самарян (І ст. н. е.). Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сімдесяти (близько III ст. н. е.). Він був створений на основі Александрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомовне (пізніше — православне) християнство. А західне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здійснений протягом 383—405 pp. під керівництвом Ієроніма Блаженного (347—420). Цей переклад у XV ст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.

Українські видання християнського Святого Письма. Історія поширення Біблії в Україні розпочинається з часів появи тут перших християнських місіонерів. Поширюючи християнське вчення, вони принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом почали перекладатися давньою літературною українською мовою. Першою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056— 1057). Найціннішим із перекладів народною мовою є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинь). У ньому чи не найповніше та найяскравіше зміст Біблії передано українською — «для лєпшого виразумління люду християнського». Дуже популярним в Україні був Псалтир, який використовувався і як посібник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завіту — Четвероєвангеліє і Апостол, найдавніші з яких з´являються в 1195—1220 pp.

У 1581 р. побачила світ знаменита Острозька Біблія, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог. Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили в 1903 р. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за ініціативи Всесвітнього біблійного товариства. До нього ввійшли лише канонічні книги — 39 із Старого Завіту і 27 — із Нового. Протягом XX ст. повністю переклали Біблію українською Іван Огієнко (1962), Іван Хоменко (1963).

Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів “божественна бібліотека”, бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50. Книги ці виникли в різний час і відрізняються одна від одної. Творили їх представники шістдесяти поколінь. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище. Так, Мойсей був вихований у знатній єгипетській сім’ї. Петро був рибалкою, Соломон — царем, Матвій — митником, Павло — рабином. А нещодавно з’явилась версія, що частина Старого Завіту написана жінкою — 40-літньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона.


Висновки

Біблія, як відомо, є Святим Письмом найпоширенішої релігії сучасності — християнства. Своє Святе Письмо має не лише християнство, а й інші великі світові релігії.

Серед пам'яток свiтовоï культури особливе мiсце посiдає священна Бiблiя, найстарiша Книга книг. Вона дає вiдповiдi на питання, якi завжди хвилювали людей, допомагає ïм вирiшувати складнi проблеми.

Бiблiя складається iз сiмдесяти семи книг, написаних у рiзнi часи, рiзними авторами, рiзними жанрами, стилями, навiть мовами. Але всi вони сприймаються як єдина й неподiльна на частини книга, як суцiльний текст, що вiдтворює духовнi пошуки i життєвий досвiд, норми моралi й джерела людськоï мудростi.

Бiблiя складається з двох роздiлiв: Ветхого, або Старого, Заповiту i Нового Заповiту. У першiй частинi розповiдається про початок свiту i створення людини, про ïï життя й падiння, про недосконалiсть людей, занепад звичаïв i всесвiтнiй потоп. Завершується Старий Заповiт Книгами Пророкiв, що є книгами надiï. Думку про вiдродження зруйнованого зв'язку мiж Богом i людством продовжує Новий Заповiт. У цiй частинi докладно розповiдається про життя Iсуса Христа, його вчення, вчиненi ним дива, його смерть, воскресiння й вiчне життя.

Бiблiя є пам'яткою найдавнiшоï писемностi людства, що включає юридичнi кодекси, мiфи, легенди, притчi, хронiки, псалми. Бiблiя найвiдомiша книга в свiтi, перекладена вона 1829 мовами й нарiччями. Iснує Бiблiя вже понад три тисячi рокiв i житиме, думаю, вiчно. Вона вважається святою, бо проголошує Слово Боже, пропонує високi моральнi цiнностi. Бiблiя є витвором витонченоï словесностi i має лiтературно-художнє значення.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.

загрузка...
Top