Сучасні регіональні особливості природного руху населення в світі

Вступ.

1. Сутність і значення сучасних регіональних особливостей природного руху населення в світі.

2. Передумови розвитку регіональних особливостей природного руху населення в світі.

3. Сучасний стан та регіональні особливості природного приросту населення в світі.

4. Особливості демографічної політики в регіонах світу та дієвість її результатів.

5. Пропозиції, перспективи формування народонаселення за регіонами світу.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. До числа найбільш актуальних проблем сучасного людства відноситься проблема народонаселення, пов'язана насамперед із прискореними темпами зростання населення. Так, на початку нашої ери на Землі нараховувалося близько 200 млн. осіб, у 1000 р. - 275 млн., у середині 17 ст. - 500 млн., у 1850 - 1,3 млрд., у 1900 - 1,6 млрд., у 1950 - 2,5 млрд., у 1970 - 3,6 млрд. за даними на 1999 рік, чисельність населення світу становила 6 млрд.

Зараз чисельність населення Землі складає 6,2 млрд. осіб. Протягом ХХ ст. кількість людей виросла у чотири рази. У містах мешкає 47% населення, у селах - 53%.

За оцінками ООН, чисельність населення збільшується на 1,2%, тобто 77 млн. 97% зростання доводиться на такі країни, як Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш, Індонезія.

Експерти вважають, що до 2050 р. в Індії мешкатиме на 100 млн. осіб більше, аніж у Китаї. А з розвинених країн високий рівень народжуваності зберігається лише в США. Ця країна займає сьоме місце в світі за темпами приросту чисельності населення. 80% цього зростання забезпечують іммігранти. Чисельність населення в Європі скорочується незважаючи на імміграцію.

Особливо швидкими темпами зростає населення в країнах, що розвиваються, Азії, Африки, Латинської Америки. Хоча, якщо ще кілька років тому деякі демографи ООН стверджували, що протягом одного-двох століть чисельність населення подвоїться і досягне 12 млрд. Тепер їм доводиться переглядати прогнози. Вони обережно передрікають, що до 2200 року кількість людей на планеті досягне 10 млрд., а потім почне скорочуватися.

Ще кілька десятиліть тому рівень народжуваності в деяких країнах - в Бразилії, Єгипті, Індії, Мексиці - доходив до 5-6 дітей у однієї жінки. Зараз загальний рівень народжуваності у світі складає - 2,1 дитини у однієї жінки.

За умов глобалізації, яка посилює диспропорції в рівнях поступу економічно розвинених та решти країн, серед причин, що стримують повноцінне формування трудового, зокрема інтелектуального потенціалу, особливе місце посідають несприятливі тенденції сучасного демографічного розвитку. При цьому глобалізаційні та економічні процеси певним чином взаємодіють з особливостями деморозвитку тих чи інших країн. Зокрема, безпосередньо вплив глобалізації на демопроцеси виявляється в істотному перерозподілі та використанні інтелектуального потенціалу країн, що стали на шлях самостійного розвитку та ринкових реформ, у його перетоку з менш розвинених регіонів світу в більш розвинені. Для України і низки інших постсоціалістичних країн, що характеризуються від’ємним приростом населення, такий стан речей сприяє ще більшому загостренню демографічної кризи. Загалом, в більшості країн з перехідною економікою економічна та демографічна кризи тісно пов’язані між собою і посилюють одна одну, що особливо негативно позначається на формуванні майбутнього потенціалу суспільства.

Враховуючи винятково важливу роль розвитку народонаселення в становленні трудового потенціалу, кожне суспільство змушене проводити адекватну поточному моменту демографічну політику, спрямовану на досягнення бажаного рівня розвитку кількісних та якісних параметрів цього потенціалу. При цьому суспільство, якому притаманна трансформація всієї системи соціальних і економічних відносин в умовах зростаючого дефіциту кількісної визначеності трудового потенціалу, повинне орієнтуватись не стільки на припинення зменшення чисельності населення, скільки на пріоритетний розвиток його якісної, зокрема інтелектуальної компоненти, спроможної забезпечити досягнення цілей і завдань подальшого прогресивного розвитку суспільства.

Мета роботиполягає в тому, щоб проаналізувати та з’ясувати основні риси природного руху населення в світі.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити сутність і значення сучасних регіональних особливостей природного руху населення в світі;

· охарактеризувати передумови розвитку регіональних особливостей природного руху населення в світі;

· дослідити сучасний стан та регіональні особливості природного приросту населення в світі;

· проаналізувати особливості демографічної політики в регіонах світу та дієвість її результатів;

· виробити пропозиції, перспективи формування народонаселення за регіонами світу.

Об’єктом дослідженняє природний рух населення у світі.

Предметом дослідженнявиступають регіональні особливості природного руху населення в світі.


1. Сутність і значення сучасних регіональних особливостей природного руху населення в світі

Природний рух населення і його міграції визначають чисельність народонаселення, забезпеченість країни трудовими ресурсами й у такий спосіб впливають на функціонування економіки й соціальне на вантаження на бюджет. У свою чергу демографічні процеси залежать | від соціально-економічних процесів, що відбуваються у світі й конкретній країні. Для характеристики природного руху населення використовуються коефіцієнти народжуваності, смертності й природного приросту.

Сьогодні населення світу перевищує 6,4 млрд чоловік й продовжує І швидко рости. Згідно із прогнозами ООН, до 2050 р. кількість землян збільшиться приблизно на 2,5 млрд чоловік. У той же час щорічний приріст населення знижується, цю тенденцію можна спостерігати протягом останнього десятиліття. У 50-х pp. минулого століття населення щороку збільшувалося на 53 млн чоловік, у 60-х — на 66 млн, у 70-х — на 70 млн, у 80-х — на 86 млн, досягши піка в 90-х — більше 90 млн чоловік. Зараз цей показник знизився до 76 млн чоловік у рік. При цьому зменшився й середній розмір родини — із шести дітей на одну жінку в 1960 р. до менш ніж три дитини сьогодні.

Послідовна зміна показників народжуваності, смертності й природного приросту, що отримало назву демографічного переходу, відбувається у світі соціально-економічного розвитку країн світу. Показовим є те, що цей процес починається майже одночасно із формуванням індустріального суспільства. За останні 150 років багато країн пройшли через період різкого збільшення приросту населення, що отримало назву демографічного вибуху. Спочатку демографічний вибух призвів до швидкого росту населення найбільш розвинених держав, потім, протягом наступних десятиліть, у нього поступово втягувалися й інші країни.

Послідовність цього процесу така: розвивається країна — зростає рівень життя, що проявляється в підвищенні якості медичного обслуговування, побутових умов, харчування — знижується смертність і зростає тривалість життя — народжуваність залишається на досить високому рівні — швидко зростає чисельність населення.

Але на цьому демографічні «перетворення» не закінчилися. Коли початок демографічного вибуху торкнувся менш розвинених країн, передові держави вже опинялися в наступній фазі, коли смертність продовжує знижуватися, але народжуваність падає ще швидше, внаслідок чого природний приріст поступово зменшується. І демографічний перехід доповнився ще однією ланкою: подальший ріст добробуту — зміна соціального стану жінки в суспільстві, її залучення в суспільне виробництво — падіння народжуваності — зменшення природного приросту — зниження темпів росту чисельності населення. На сучасному етапі найбільш розвинені країни вже проходять наступну,— третю фазу демографічного переходу, для якої характерне вповільнення зниження народжуваності за підвищення смертності. При цьому природний приріст зберігається на низькому рівні, а іноді відсутній або змінюється незначним зменшенням населення. У результаті протягом останніх п'ятдесяти років темпи приросту населення сповільнилися з 20% у i960-1965 pp. до 17% у 1980-1985 pp., 13,5% у 1995-2000 pp. і менше 12 % сьогодні. У той же час народжуваність, смертність і природний приріст населення країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку істотно відрізняються. Проілюструємо це з допомогою статистичних даних[7, c. 28-29].

За даними ООН, у 2003 р. середньорічний природний приріст населення у світі становив 12%, народжуваність — 22%, смертність — 9% (у.2005 р. народжуваність очікується у 20,2 %, а смертність — 8,8 %). При цьому в більш розвинених країнах природний приріст становив 1 % (народжуваність — 11%, смертність — 10%). На одну жінку тут у середньому припадає 1—2 дитини. У найменш розвинених — 24% (народжуваність — 39%, смертність — 15 %). Одна жінка тут у середньому має 5 дітей. Нагадаємо, що експерти ООН розділяють країни світу на три групи: більш розвинені (more developed regions), менш розвинені (less developed regions) й найменш розвинені (least developed countries) країни. До першої групи відносять усю Європу, Північну Америку, а також Японію, Австралію й Нову Зеландію, а до третьої — найменш розвинених країн — 34 найбідніші країни Африки (9 — Азії, 5 — Океанії, 1 — Латинської Америки). Інші входять до найчисленнішої групи — менш розвинених країн, тут природний приріст становить 15%.

Передбачається, що до 2050 року кількість населення найменш розвинених країн збільшиться на 228% і становитиме 1,7 млрд чоловік. У той же час до 2050 р. у третю фазу ввійде низка менш розвинених держав, де народжуваність буде скорочуватися до рівня відтворення, а можливо, нижче. При цьому 96% середньорічного приросту населення припадатиме на країни, що розвиваються. У розвинених країнах у наступне десятиліття відбудеться помітне старіння населення. Ця тенденція вже спостерігається й викликає серйозну стурбованість в урядах ряду європейських держав[9, c. 2-3].


2. Передумови розвитку регіональних особливостей природного руху населення в світі

Приблизно 15 тис. років тому населення Землі становило 3 млн. чол.

Збільшення відбувалося за рахунок природного приросту, показники якого були низькими. Причини цього: а) значна залежність людини від природи; б) недосконалі знаряддя праці.

Демографічні процеси давнини настільки відрізнялися від сучасних, що в демографічній історії виокремлюють два періоди.

Перший період — до XVII століття, який називається «аграрною цивілізацією». Характеризується низьким приростом населення. Приріст населення трохи збільшився, коли людина освоїла землеробство, скотарство й стала менше залежати від природи. 4 тис. років тому на Землі проживало вже 25 млн чол. Переважна частина населення була зосереджена на Індо-Ґангській рівнині, в Давньому Єгипті, Межиріччі, долинах Хуанхе і Янцзи, оазах Давньої Азії.

Другий період, сучасний — з XVII ст. до сьогодні. Населення Землі зростає раніше не баченими темпами. Гарною ілюстрацією можуть бути такі факти: в 1900 році населення становило 1,6 млрд. чол., у 1960 році — уже 3 млрд, а в 1999 році — 6 млрд. 12 жовтня в Сараєво (Боснія і Герцеговина) народився шестимільярдний житель Землі. Це означає, що останнє подвоєння населення відбулося менш ніж за 40 років!

Найбільш високими темпами — 20 % на рік — населення збільшувалося в 1960-ті роки, у результаті чого виникло поняття «демографічний вибух» — різке збільшення кількості населення. Найяскравіше він проявився в країнах Африки й Азії, де темпи приросту досягали 30-40 % на рік.

1. Головною причиною було різке зниження показників смертності, особливо дитячої, тому що поліпшилися умови життя, медичне обслуговування, було ліквідовано майже всі епідемії.

2. Друга причина — показники народжуваності залишилися високими.

Водночас у країнах, де спостерігається звужений тип відтворення, відбувається зворотне явище — «демографічна криза», тобто зниження кількості населення. Наведіть приклади таких країн. (Це ФРН, Росія, Болгарія, Румунія, Молдова, Україна, ПМР)

Звичайно, в кожній країні чи групі країн діють власні соціально-економічні, політичні й природні фактори, вони і визначають специфіку змін їх демографічної ситуації. Але вражаючі відмінності довгострокової динаміки зростання населення Землі в першій і другій половині сторіччя, особливо в основних групах країн з неоднаковими рівнями економічного розвитку, безперечно, потребують комплексної оцінки, що виходить за національні та регіональні рамки[12, c. 32-34].

За всієї мозаїчності й нерівномірності демографічних процесів у різних регіонах, групах країн і окремих країнах, кінцеві зрушення в чисельності населення світу в сторіччі, що завершилося, вже визначились. Насамперед виявились надзвичайно великі розбіжності в динаміці зростання населення Землі між першою і другою половинами сторіччя. Так, за перше півсторіччя воно збільшилось приблизно на один мільярд чоловік, а за наступне десятиріччя - майже на 3,5 млрд. чол.

З початку 50-х років до 2000 року чисельність мешканців Африки зросла в 3,5 раза, Латинської Америки - майже втричі і Азії - в 2,5 раза. Це призвело до вражаючого синхронного, хоча й нерівномірного розподілу питомої ваги основних регіонів світу, що розвивається, в підсумковій чисельності людства. Така синхронність, як і розрив чисельності, що швидко зростає, населення розвинених країн і країн, що розвиваються, неможливо пояснити випадковим збігом обставин. їх витоки, безперечно, корінням сягають в історію формування ринкового господарства й безпосередньо пов'язані з процесом розхитування його колоніальних засад і глибокими перетвореннями в поневолених країнах після Другої світової війни. Мальтус, мальтузіанці та прогресивісти.

Намагання зрозуміти механізми розвитку людства і методи його керування тривають не одне сторіччя. Ще 200 років тому, коли населення світу становило всього лише 1 млрд. чол., першопрохідцем у цій галузі став англійський економіст і священик Томас Мальтус. Той самий Мальтус, про якого в радянських підручниках по суспільствознавству писали як про засновника антинаукової системи поглядів на проблеми демографії. Мальтус сформував певний "природний закон", за яким населення Землі зростає в геометричній прогресії, а засоби існування - тільки в арифметичній. Звідси - неминучість етапу "абсолютного перенаселення", яке можна "регулювати" за допомогою війн, голоду, епідемій, а також завдяки регламентації шлюбів. Такі варварські проекти, звичайно, виявилися неприйнятними.

«Демографічний вибух» породжує численні проблеми в державах: нестачу продовольства й робочих місць, безробіття, соціальні проблеми. Труднощів зазнають також держави з «демографічною кризою»: «старіння нації», нестача трудових ресурсів, витрати на забезпечення пенсіонерів та ін. У зв'язку з цим різним державам слід по-своєму керувати процесом відтворення, тобто проводити демографічну політику.

Перелом ситуації вже настав. В 90-х роках темпи зростання населення знизились порівняно з 60-ми в середньому більш ніж на третину. Це явище пояснює теорія демографічного переходу, за якою на певному етапі під впливом ряду соціальних факторів - від збільшення рівня доходу і емансипації жінки до зміни ставлення до дітонародження - стрімке зростання населення Землі припиняється. Людство переходить від високого рівня народжуваності й смертності до низького рівня народжуваності і збільшення тривалості життя. Вже сьогодні в розвинених країнах природний (без врахування еміграції) приріст населення дорівнює нулю чи є від'ємним[3, c. 11-13].

Основними соціально-економічними факторами, що впливають на зниження народжуваності, є:

- індустріалізація і пов'язана з нею підвищена міграція, зростання чисельності і питомої ваги міського населення;

- надання жінці рівних прав зчоловіками і зростання участі жінки векономічному, культурному і політичному житті;

- подовження віку вступу до шлюбу і скорочення дітородного віку жінки;

- зниження привабливості сімейного життя;

- зниження рівня шлюбності внаслідок війн, криз та інших негативних зрушень в економіці.

В 61 країні світу з високим середнім доходом на душу населення, де сьогодні мешкає 44 відсотки населення, рівень приросту взагалі не досягає простого відтворення - жінка тут народжує менше двох дітей.

Різні країни вступають в етап демографічного переходу в різний час. Україна пройшла його в 1920-1970 роках разом з урбанізацією і освітньою революцією, і нині, незважаючи на низький рівень життя та соціальні потрясіння, зберігає демографічну ситуацію, що характерна для високорозвинених країн.

В Україні вже ніколи не буде високої народжуваності, зате буде багато іммігрантів.

Розпад Радянського Союзу змінив не тільки політико-адміністративні кордони 1/6 земної кулі. Зовсім іншим стало місце України на демографічній карті світу. Ці зміни стосуються не тільки кількісних, але й якісних характеристик. В Україні сьогодні живе вже менше 47 мільйонів чоловік і зниження чисельності населення продовжується.

Радянський Союз за темпами зростання населення поряд з Канадою займав одне з перших місць серед розвинених країн світу. Ці темпи становили 0,8-0,9% на рік. Сьогодні загальний приріст населення України характеризується від'ємною величиною (-0,4%) через перевищення смертності над народжуваністю. В той самий час у США і Канаді темпи зростання населення зросли відповідно до 1 і 1,1% на рік ( середні за 1990-2000 роки).

Навіть питання - чи потрібне в Україні зростання населення - має дискусійний характер. Немає єдності думок і серед демографів, і серед економістів, і в колах політиків. Коли держава нездатна на сучасному рівні забезпечити догляд немовлят та лікування хворих дітей, коли сім'я і суспільство неспроможні забезпечити юне покоління повноцінним харчуванням і опікою, надати молоді необхідні стартові умови, коли в дитячих будинках в 2,5 раза більше дітей, ніж було після війни, а близько півмільйона їх бомжують, то чи потрібно турбуватися з приводу низької народжуваності?!

Утримувати і виховувати дітей в Україні стає великою розкішшю. Значно збільшена допомога породіллям не дається взнаки. Для оцінки стану відтворення населення важливий сумарний коефіцієнт народжуваності - середня чисельність дітей, народжених від однієї жінки за весь її репродуктивний термін. У 1988 році в Україні на одну жінку припадало 2 дитини, а до 1998-го цей показник знизився до 1,3 дитини. До речі, коли рівень народжуваності постане перед проблемою досягнення "критичної маси" населення, то промислово розвинені країни з низькою народжуваністю і високою тривалістю життя зможуть підтримувати демографічний баланс виключно за рахунок припливу іммігрантів і прагнутимуть при цьому не втратити власну національну і культурну своєрідність. Чергове велике переселення народів набуває значення чи не найголовнішого фактора майбутніх десятиріч. Деякі аспекти міграційної політики[2, c. 61-63].

Проблема нестачі робочої сили частково вирішується західними країнами завдяки будівництву підприємств за кордоном і експорту робочих місць, модернізації виробництва і підвищення продуктивності праці національних кадрів, економічної активізації населення (більшого залучення жінок, літніх працівників) тощо. Однак в умовах сучасної НТР без обміну людськими ресурсами і особливо без залучення їхніх додаткових контингентів ці країни вже не можуть обійтися.

Поновлення приймання економічних мігрантів у досить великих масштабах дедалі наполегливіше вимагає ринок праці, потреби якого не можуть бути цілком задоволені за рахунок національної робочої сили. При цьому слід відзначити, що акцент на прийманні з гуманітарних засад членів родин, що возз'єднуються, і біженців призвів до формування економічно нераціонального складу імміграції, в якому переважають низькокваліфіковані групи населення, непристосовані для сучасного ринку. Система ж підготовки і перепідготовки кадрів не дає необхідних результатів у короткий термін, тим паче коли мова йде про залучення рідкісних і унікальних фахівців, талановитих учених, переманювання яких давно стало ефективним засобом світової конкурентної боротьби. Отже, необхідні більш раціональні підходи до питання, кого впускати в країну.

Незважаючи на негативне ставлення значної частини місцевого населення до іммігрантів і порівняно високе безробіття серед нього, у розвинених країнах спостерігається повернення до настроїв, що акцентують позитивну роль імміграції в зростанні добробуту суспільства і передбачають перегляд імміграційного законодавства для розширення приймання тих категорій економічних мігрантів, на котрих існує підвищений попит. Посилення селективності імміграційної політики сприяє в'їзду високоосвічених фахівців, а також деяких груп кваліфікованих робітників. Більш того, в'їзд так званих комерційних іммігрантів, тобто осіб, що володіють капіталом і орієнтовані на підприємництво й інвестування, навіть заохочується[11, c. 5-7].

Багато центрально- і північноєвропейських країн (Великобританія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Нідерланди, Швеція і Бельгія), що давно сформувались як нації й досягли досить високого рівня розвитку, лише після Другої світової війни стали приймати великі контингенти мігрантів з економічних зон або через крах колоніальних систем. Внаслідок імміграції в них виникли великі неєвропейські меншості, що актуалізувало проблеми громадянства і національної ідентичності. Нині західноєвропейські суспільства знову відкриваються для контрольованої економічної імміграції, однак цей процес іде нелінійно, конфліктно, вони прагнуть враховувати минулі помилки й прорахунку непередбачені наслідки приймання іноземних працівників[3, c. 16].


3. Сучасний стан та регіональні особливості природного приросту населення в світі

З макрорегіонів найвищим природним приростом виділяється Африка — 22% (народжуваність — 37%, смертність — 15%). Особливо високий цей показник у Центральній Африці — 27% (народжуваність — 47%, смертність — 20%) і Східній Африці — 26% (народжуваність — 41 %, смертність — 15%). Далі йдуть:

Латинська Америка й Карибський регіон — 16% (народжуваність — 22%, смертність — 6%);

Азія — 13% (народжуваність — 21 %, смертність — 8%);

Австралія й Океанія 9% (народжуваність — 17%, смертність — 8%);

Північна Америка — 6 % (народжуваність — 14%, смертність — 8%).

Смертність перевищує народжуваність тільки в одній частині світу — Європі. Тут природний приріст населення — 1 % (народжуваність — 10%, смертність — 11 %). Причому в більшості країн природний приріст близький до нуля або трохи вище, у той час яку Східній Європі становить —4% (народжуваність — 9%, смертність — 13%). Відзначимо, що експерти ООН відносять до Східної Європи Білорусь, Болгарію, Угорщину, Молдову, Польщу, Румунію, Росію, Словаччину, Україну й Чехію.

Країни - лідери за чисельністю населення (млн. чол.):

Китай - 1300, Індія - 934, США - 262, Індонезія - 198, Бразилія - 162, Росія - 147, Пакистан - 140, Японія - 125, Бангладеш - 120, Нігерія -114.

Ми бачимо, що найбільший приріст населення в ряді країн Азії, причому це держави з перевагою мусульманського населення і країнах Африки. Більшість із них належить до найменш розвинених країн світу.

За винятком Південної Африки, усі країни з найбільшим зменшення населення відносять до постсоціалістичних. У Південній Африці склалася ситуація, коли народжуваність знизилася до 18,5%, що в два рази менше від середнього показника по континенту, а смертність залишилася на високому рівні й становить 21,3%. Значною мірою це пояснюється поширенням СНІДу, кількість ВІЛ-інфікованих досягла в країні жахливої цифри в 5,3 млн. Це найвищий показник у світі.

Оскільки середньорічний приріст не дає повного уявлення про природний рух населення, наведемо дані про країни з найбільшою й найменшою народжуваністю. Найбільша народжуваність у 2007 р. була в наступних країнах з населенням більше мільйона чоловік: Нігер — 48,3%, Афганістан — 47,02%, Малі — 46,77%, Чад — 45,98%, Сомалі - 45,62%, Демократична Республіка Конго — 44,38%, Ліберія - 44,22 %, Буркіна-Фасо — 44,17%, Ангола — 44,64%, Ємен — 43,07 % (жирним шрифтом виділено країни, які входять до десятки держав з найбільшим приростом населення).

Найменша народжуваність у 2004 р. відзначена в наступних країнах з населенням більше мільйона чоловік: Німеччина —8,33 %, Австрія -8,81 %, Італія -8,89 %, Латвія -8,62 %, Словенія -8,95%, Україна -9,0%, Латвія -9.04%, Чехія -9,1%, Японія -9,47%, Сінгапур -9,5%. Відзначимо, що найнижча народжуваність у Сянгану, особливому адміністративному районі Китаю —7,23% (бажано проілюструвати за допомогою стовпчастої діаграми, при цьому треба помістити країни з найвищою й найнижчою народжуваністю й провести лінію, що вказує на середній рівень народжуваності у світі-22%).

Як бачимо, Україна входить до десятки країн з найменшою народжуваністю й найбільшим природним зменшенням населення, при цьому ситуація збільшується високою смертністю. У Німеччині смертність становить 10,55%, Австрії — 9,7%, Італії — 10,3%; у сусідніх з Україною країнах наступні показники: у Словаччині — 9,43%, Польщі — 10,1%, Румунії - 11,7%, Молдові - 12,79%, Угорщині - 13,19%, Білорусі — 14,2%, Росії - 14,52%. В Україні у 2004 р. смертність становила 16,0%, приблизно такий же показник у Чаді, а в Руанді, Демократичній Республіці Конго, Гвінеї, Кенії й ряді інших країн Тропічної й Південної Африки смертність нижча. Звичайно, можна говорити про те, що в цих країнах більш молоде населення, але порівняння з європейськими державами не і менш обтяжливе — в Україні зараз найвища смертність у Європі. Так Держкомстат повідомляє, що за січень—червень 2007 р. померло 413403 чоловік (з них 2068 померли у віці до 1 року). Відзначимо, і що найнижчі показники смертності в країнах, які перебувають у першій І і другій фазі демографічного переходу. Так, у Кувейті вона становить 2,42%, Йорданії — 2,63%, Бахрейні — 4,1 %, Алжирі — 4,6%, Коста-Ріці - 4,33%, Мексиці - 4,73%, Туреччині — 5,96%[10, c. 14-16].

Депопуляція характерна для більшості пострадянських держав: так, у Росії за 1992—2000 pp. зменшення становило 3,5 мільйони чоловік(з урахуванням міграції), а в останні роки цей процес навіть прискорився. Однак в Україні ситуація особливо несприятлива — за останні 14 років населення країни зменшилося на п'ять мільйонів (з урахуванням міграції). Уперше кількість померлих перевищила кількість народжених в Україні на початку 1979 р. у сільській місцевості, а в 1991 р. смертність уперше перевищила народжуваність у цілому по країні.

До 1993 р. населення України зростало за рахунок позитивного сальдо міграції, але потім почалося зниження абсолютної кількості населення. Пригадується, як до середини 90-х pp. почали відкривати ся похоронні бюро й закриватися перукарні, наочно підтверджуючи різко зрослу смертність на тлі зниження добробуту населення. Ріст кількості померлих відбувався за рахунок підвищення смертності у всіх вікових групах, окрім молодшої. Особливо значною вона була серед населення працездатного віку. У цей час в Україні й деяких сусідніх країнах до загальних факторів, що характеризують послідовність демографічного переходу, додалися нестійке економічне становище, що відбилося на добробуті більшості громадян, і складна екологічна ситуація. У країні різко знизився доступ до якісних медичних послуг, підсилився вплив психосоціальних факторів, пов'язаних із соціальним стресом, породженим змінами як на рівні суспільства, так і особистості. Все це призвело до порушень у базових механізмах відтворення населення.

В останні кілька років народжуваність трохи підвищилася. Так, у 2000 р. вона становила 7,8%, у 2002 - 8,1 %, а у 2004 p.- 9,0%. Смертність теж зросла: у 2000 р. вона становила 15,3%, у 2002 p.— 15,7%, а у 2004 p.— 16,0 %. Тому збиток населення тримається на високому рівні. Існують відмінності в природному прирості між окремими областями країни[1, c. 82-84].

Найбільш несприятлива ситуація в східних, а також ряді південних і центральних областей. Наприклад, у Чернігівській області народжуваність становить 7,5%, а смертність — 20,7% (найвищий показник). Найнижча народжуваність у Сумській, Луганській, Полтавській і Чернігівській областях. Трохи краще ситуація складається в західних областях (окрім Хмельницької), містах Києві й Севастополі. Причому, як правило, це досягається як за рахунок більш високої народжуваності, так і більш низької смертності. Відомо, що в західних областях України менш розповсюджений СН1Д, менше випадків виробничого травматизму й суїцидів, тут, особливо в сільській місцевості, вища релігійність населення, міцніша родина, а в ряді районів збереглися традиції великих родин. У Закарпатській області народжуваність і смертність становлять 12,4%, у Рівненській народжуваність — 12,5%, смертність — 13,6%, в Івано-Франківській народжуваність — 10,7%, смертність — 12,9%. При цьому найвища народжуваність відзначається в Рівненській, Закарпатській, Волинській і Чернівецькій областях. Не дивно, що кількість населення в Луганській, Харківській, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській областях за останні 10—12 років зменшилася на 7—12%, тоді, як у Волинській, Закарпатській, Рівненській вона майже не змінилася.

Не може не хвилювати питання про те, що ж чекає Україну і її громадян у майбутньому. Тут існують різні прогнози. Так, експерти ООН прогнозують зменшення кількості населення України до 2025 року до 39569 млн чол, а до 2050 року — до 30 млн чол. Передбачається, що природний приріст (зменшення) до 2050 буде на рівні -9,3 %. При цьому гострою соціально-демографічною проблемою може стати не тільки зменшення кількості населення, але й трансформація його вікової структури, зокрема зростання питомої ваги осіб старшої вікової групи. Очікується, що у 2050 році 12,9% жителів України буде у віці від 0 до 14 років (зараз близько 16%), а літні, у віці 60 років і більше, становитимуть 38,1% (зараз 22%). Відбудеться подальше звуження основи вікової піраміди, що означає зменшення передумов для сприятливої демографічної ситуації в країні[6, c. 14-17].

Перспективи виглядають обтяжливими, хоча подібні прогнози й робляться для того, щоб прорахувати можливі варіанти й ужити заходів, необхідних для того, щоб поліпшити демографічні перспективи. Фахівці відділу дослідження проблем людського розвитку Ради з вивчення продуктивних сил НАН України розробили свій прогноз демографічного розвитку України до 2076 р. Він містить кілька варіантів, що відповідають імовірним сценаріям соціально-економічного розвитку України й можливих змін соціально-демографічної політики держави. Одна з базових гіпотез прогнозу ґрунтується на неминучості в найближчому майбутньому зменшення кількості населення країни й обсягу пропозиції робочої сили. Із цим важко не погодиться, тому що населення країни старіє, кількість жінок фертильного віку зменшується, економічне становище більшості населення залишається складним. У найближчому майбутньому важко розраховувати на те, що в українських родинах буде по двоє-троє дітей, коли зараз у середньому на жінку припадає 1,4 дитини, а середньосвітовий показник менш трьох дітей на одну жінку. До того ж, в Україні простежується тенденція до зменшення числа шлюбів, збільшення неформальних шлюбно-сімейних відносин, кількості неповних родин і кількості дітей, що народжуються поза шлюбом. Безумовно, збільшення виплат у разі народження дитини, які нарешті дійсно можуть матеріально підтримати молодих матерів, призведе до підвищення народжуваності. Але ймовірність народження трьох дітей більшістю українських жінок мала, а тільки за таких умовах ми можемо говорити про можливості розширеного відтворення населення. Та й приклад ряду більш благополучних постсоціалістичних країн, наприклад Словенії, свідчить про те, що демографічні проблеми лежать не тільки в площині підвищення рівня життя. Причин тут декілька: це пов'язано й із загальними закономірностями демографічного переходу, і зі сталими поглядами на кількість дітей у родині, і з тими ж матеріальними проблемами, і з бажанням жінки присвятити себе не тільки родині, але й досягненню соціально значимих успіхів. Тому необхідно не тільки підсилити підтримку матерів і молодих родин, але й почати ряд інших заходів, спрямованих на збільшення кількості населення й поліпшення демографічної ситуації.

На кількість населення країни може вплинути повернення наших співвітчизників з інших держав, у першу чергу тих, хто працює там тимчасово й тому відірвані від родини. Очевидно, повинні бути розглянуті й можливості міграційних процесів. На них давно вже звернули увагу в Західній Європі, а тепер й у Росії. Але особливу увагу треба приділити фізичному й психологічному здоров'ю нації, що дозволить довше й більш продуктивно жити громадянам країни як у соціальному, так і в економічному плані. Останнім часом в Україні підвищується інфекційна захворюваність, зокрема хворобами, що передаються статевим шляхом, і туберкульозом. У 1996—1999 р. тільки від туберкульозу померло 8,0—8,6 тис. чоловік; від СНІДу в 2003 р. померло 20 тис. чоловік (28 місце у світі й найвищий показник у Європі!). Число ВІЛ-інфікованих перевищило 360 тис. чоловік, причому це люди молодого й середнього віку (для порівняння: в Румунії їх кількість усього 6,5 тис, у Польщі — 14 тис, у Білорусі — 15 тис, у Росії — 860 тис). Втрати населення в результаті поширення СНІДУ можуть мати довгостроковий й вкрай негативний вплив на демографічні процеси.

У країні збільшується кількість неінфекційних захворювань, у першу чергу серцево-судинних і ракових, поширюється алкоголізм і наркоманія, підвищилася смертність у результаті нещасних випадків, травм, суїцидів (за рік фіксується 15 тис. самогубств). При цьому смертність серед чоловіків значно перевищує смертність серед жінок, особливо це проявляється в працездатному віці. Більше 40% чоловіків помирає у віці від 20 до 60 років! Це породжує диспропорцію у віковій структурі населення й розходження в середній тривалості життя чоловіків і жінок, що становить майже 11 років. За середньої тривалості життя в 67 років чоловік у середньому живе 61,6 року, а жінка 72,4 року. Не дивно, що Україну іноді називають «країною вдів» — на 100 жінок у нас припадає 86 чоловіків. Подібне положення також у Латвії, Росії, гірше тільки в Естонії (тут співвідношення 100 до 84)[8, c. 25-27].

Знижується й кількість економічно активного населення країни. Держкомстат України повідомляє, що за даними щоквартальних вибіркових обстежень з питань економічної активності, кількість економічно активного населення віком 15—70 років за 2003 р. порівняно з 2002 р. скоротилася на 87,5 тис. осіб і становила 22,6 млн осіб, з яких 71,6% становили мешканці міської місцевості, 28,4% — сільські жителі. Для країни характерні й низькі показники зайнятості, але на них впливає й рівень безробіття.

Відповідно до наявних даних, серед країн Євросоюзу Україна у 2002 році випереджала Італію, а також Мальту (54,5%), Польщу (51,5%) та Туреччину (45,6 %) дані Держкомстату України (ukrstat.gov.ua).

Учені вважають, що здоров'я людини в першу чергу визначається способом життя, а також харчуванням, побутовими умовами й умовами праці. У зв'язку з цим постає гостра необхідність у формуванні особистісної й соціальної мотивації збереження й зміцнення здоров'я, що є необхідною умовою продовження активного життя населення. Особливо необхідна зміна ставлення до здоров'я в чоловіків. Заданими геронтологів, люди, що систематично займаються фізкультурою, навіть у літньому віці за станом функцій організму молодші за своїх однолітків на 12 років.

Закордонний досвід, зокрема США й Китаю, свідчить про те, що здоровий спосіб життя може дати відчутні результати. Так, у китайців традиція постійно піклуватися про своє здоров'я розглядається майже як борг і перед собою, і перед родиною, і перед державою. У результаті китайці живуть до 81 року, щоправда, поки тільки ті, які проживають у Гонконгу, Макао й Сингапурі. Для американців здоровий спосіб життя є пріоритетом у національному розвитку. У країні була розроблена програма «Здоров'я народу 2000», у якій виділяються три підходи до поліпшення здоров'я: забезпечення здоров'я, захист здоров'я, профілактичні медичні служби. Велике значення в країні приділяється й психологічному здоров'ю. Дані дослідження, проведеного Університетом Каліфорнії в Сан-Франциско, говорять і про те, що релігійний американець, який відвідує богослужіння кілька разів на тиждень, живе в середньому на 8 років довше за інших громадян країни. Причиною цього є не тільки те, що вони більш активно займаються фізичними вправами, але й менша схильність до депресії, більш високий рівень самодисципліни.

Для виходу з демографічної кризи, характерної для сьогоднішньої України, необхідний комплексний підхід, потрібна повноцінна демографічна політика, яка припускає радикальні зміни в різних сферах життя суспільства[13, c. 5-7].


4. Особливості демографічної політики в регіонах світу та дієвість її результатів

Демографічна поведінка людини реалізується в результаті репродуктивної поведінки (здатність дітонародження). Під репродуктивною поведінкою у демографії розуміють систему дій та відносин, які опосередковують народження або відмову від народження дитини у шлюбі або поза шлюбом.

Репродуктивна установка є психічним регулятором репродуктивної поведінки людини, її схильності та ставлення до народження певної кількості дітей. Потреба в дітях — це соціальна потреба. Вона належить до найвищого рівня потреб особистості, серед яких — творчість, освіта, вільний час, потреби соціально-психологічного рівня: спілкування, повага, любов, піклування, опіка, потреби в безпеці та самозбереженні, фізіологічні потреби у сні, їжі, воді.

Скорочення народжуваності — явище не випадкове й не тимчасове. Воно має історичний та об’єктивний характер. Причини зміни репродуктивної поведінки слід шукати у змінах відносин сім'ї та соціального виробництва за рахунок розвитку науково-технічного прогресу, у змінах функцій сім'ї та ролі дітей у ній.

У зменшенні потреби в дітях величезну роль відіграли економічна незалежність жінок, їх професійна зайнятість, інтереси.

Існують різні види демографічної політики.

1) Стимулювання народжуваності (ФРН, Франція, Данія, Бельгія, Угорщина). Заходи: а) економічні (грошові допомоги, спеціальні пільги для родин із двома, трьома й більше дітьми, пільги для молодят на одержання житла та ін.); б) адміністративно-правові (заборона абортів, зміна віку реєстрації шлюбів).

2) Стримування народжуваності. Здійснюється в країнах з дуже високими показниками природного приросту і спрямована на зменшення народжуваності. Метою уряду Китаю — найбільш багатолюдної країни у світі — було різко зупинити приріст населення, «вивести» країну на родину з однією дитиною. Гаслами демографічної політики Китаю були: «Одній родині — одна дитина», «Держава без братів і сестер». Від адміністративних заходів (аж до стерилізації) Китай перейшов до пропагандистських та економічних заходів. У результаті річний приріст населення знизився з 28 % (1968) до 10 % (1988), тобто став нижчим за середньосвітовий. Шляхом Китаю пішли Індія, Нігерія, Пакистан, Індонезія та інші країни[5, c. 111].

Вирізняються три фази демографічного переходу

1. Велика народжуваність і велика смертність, що пояснюється низьким рівнем життя населення і слабким розвитком медицини. Зараз на цьому етапі знаходяться Сомалі, Малі, Чад.

2. За рахунок підвищення рівня життя й поліпшення медичного обслуговування зменшується смертність за традиційно високої народжуваності. Кількість населення різко збільшується, темпи природного приросту перевищують 1,2%. Саме на цю фазу припадає демографічний вибух - швидкі темпи зростання приросту населення (більш як 1,8%). Така демографічна ситуація характерна для Венесуели, Болівії, Нігерії, Індії...

3. Народжуваність зменшується завдяки підвищенню соціально-економічного статусу жінки; смертність у межах 0,2-0,6%. У цій фазі знаходяться країни першого типу відтворення. Природний приріст малий або від'ємний. Коли він знижується до 0,2%. настає демографічна криза. Зараз вона спостерігається в Україні, Німеччині, Данії, Угорщині.

Отже, з підвищенням рівня економіки території (країни, регіону) змінюються і її демографічні показники. На кінець ХХ ст. загальносвітові показники природного приросту становлять близько 1,5% (народжуваність - 2,4%, смертність - 0,9%).

Демографічна політика - система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання - зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

Нині найгірша демографічна ситуація склалася в Африці. Країни Азії та Латинської Америки дещо стабілізували неконтрольований приріст населення, деякі з них наблизилися до показників першого типу відтворення (низька народжуваність, низька смертність).

Найзначніші зміни в чисельності населення світу припали на ХХ ст. На початку 60-х рр. різко зросло населення Азії, Африки, Латинської Америки. Причинами цього явища були: отримання незалежності країнами цих регіонів, зменшення смертності населення, збільшення середньої тривалості життя і традиційно висока народжуваність. Із 80-х рр. проблема демографічного вибуху втратила свою гостроту: уповільнилися темпи приросту населення з 2.3 до 1,5 щороку; за прогнозами демографів, до 2100 р. чисельність жителів Землі має стабілізуватися в межах 10-12 млрд. світу. Але те, що 95% світового приросту припадає на країни третього світу, спричиняє інші проблеми: загальносвітове зниження рівня життя, зростання безробіття тощо[4, c. 131-132].


5. Пропозиції, перспективи формування народонаселення за регіонами світу

Нині найгірша демографічна ситуація склалася в Африці. Країни Азії та Латинської Америки дещо стабілізували неконтрольований приріст населення, деякі з них наблизилися до показників першого типу відтворення (низька народжуваність, низька смертність).

Найзначніші зміни в чисельності населення світу припали на ХХ ст. На початку 60-х рр. різко зросло населення Азії, Африки, Латинської Америки. Причинами цього явища були: отримання незалежності країнами цих регіонів, зменшення смертності населення, збільшення середньої тривалості життя і традиційно висока народжуваність. Із 80-х рр. проблема демографічного вибуху втратила свою гостроту: уповільнилися темпи приросту населення з 2.3 до 1,5 щороку; за прогнозами демографів, до 2100 р. чисельність жителів Землі має стабілізуватися в межах 10-12 млрд. світу. Але те, що 95% світового приросту припадає на країни третього світу, спричиняє інші проблеми: загальносвітове зниження рівня життя, зростання безробіття тощо[1, c. 39-40].

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2000 p. або 2025—2050 pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного, соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до 20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — середина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення в країнах, що розвиваються[2, c. 64-65].

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини 80-х pp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм планування сім'ї, хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, . Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріальному суспільствах.

Народжуваність — процес відновлення суспільства за рахунок появи нового життя. Народжуваність визначається за допомогою коефіцієнта народжуваності (розподіл абсолютного числа немовлят до загальної кількості населення).

Смертність — визначається відношенням числа померлих до загальної кількості населення. З'явилася тенденція до її збільшення за рахунок серцево-судинних захворювань, злоякісних утворень, нещасливих випадків від отруєнь і травм, захворювань органів дихання, а також унаслідок алкоголізму, збільшення кількості самогубств. Демографічна ситуація в значній мірі визначається дитячою смертністю, основними причинами якої є уроджені аномалії, інфекційні й паразитичні хвороби, хвороби органів дихання.

Середня тривалість життя — це середнє число років, які повинна прожити новонароджена дитина.

У наш час тривалість життя в різних країнах неоднакова: найвища — в Японії й Ісландії (майже 80 років), найнижча — у республіці Чад (39 років).

Адаптація людини до дії екологічних факторів виникає і розвивається на базі спадкоємної програми організму і його здатності змінюватися під впливом природного добору.

Адаптивні можливості людського організму до зміни умов середовища, зберігаючи при цьому гомеостаз (рівновагу), запрограмовані генотипом. Однак кожна людина повинна допомагати підвищенню пристосувальних можливостей свого організму.

Основними умовами для цього є своєчасне раціональне і збалансоване харчування, чергування режиму активності, праці й відпочинку, в якому значне місце приділяється сну. Особливу роль у підвищенні адаптивних можливостей організму грають фізичні вправи й загартовування організму[11, c. 10-11].

Важливість та значущість глобальної демографічної проблеми в наші часи визнають всі країни, які усвідомили, що швидкий ріст світового населення, більшість якого припадає на країни що ровиваються, відстала економіка та нерозвинута соціальна сфера яких не в змозі повернути цей ріст на благо свого розвитку; що розповсюдження небезпечних захворювань типу СНІД, сильні осередки якого припадають знову ж таки на бідні країни, ведуть до збільшення смертності; що неконтролююча міграція та урбанізація з позитивного явища перетворюються в негативне ; що зв’язок між розвитком народонаселення більш крихкий, ніж це здавалося раніше; що ріст збройних конфліктів та гонка озброєння, особливо в країнах що розвиваються , ведуть до величезних матеріальних затрат ,що значно погіршує можливості для економічного та соціального розвитку і для рішення проблеми народонаселення.

Усвідомлено, що рішення цих проблем можливо лише при сумісних зусиллях всього світового суспільства. В значній мірі це сприяло створенню в 1969 році в рамках ООН спеціального Фонду ООН для діяльності в галузі народонаселення (ЮН ФПА) і проведення під його егідою трьох Всесвітніх конференцій по проблемам народонаселення. Фонд вже на початку своєї діяльності розробив програму ООН в області народонаселення , яка охопила понад 100 країн і включає біля 1400 проектів. За минулі роки тільки фінансова допомога Фонду на здійснення національних програм в галузі народонаселення перевищила 100 млн. доларів в рік, на міжнародні програми в 1998 році було виділено 56.3 млн. доларів.

Особлива роль належить Фонду по організації та проведенню Всесвітніх конференцій по народонаселенню ,які відбулися в 1974 році в Бухаресті, в 1984 році в Мехіко та в 1994 році в Каїрі , на яких розглядалися гострі проблеми народонаселення, приймалися найважливіші програмні документи в цій галузі.

Одним із таких основних документів став Всесвітній план дій в галузі народонаселення, який прийняли в 1997 році в Бухаресті на 20 років.

В плані підкреслювалось, що основою для дійсного рішення проблеми народонаселення є, перш за все, соціально-економічні перетворення. В 1984 році в Мехіко відбулася друга Міжнародна конференція по народонаселенню , в якій приймали участь 147 країн проти 136 країн, які прийняли участь на конференції в 1974 році. На ній були підбиті підсумки Всесвітнього плану дій за 10 років в галузі народонаселення і прийняли Декларацію по проблемам населення та розвитку, в якій була підтверджена важливість принципів та цілей прийнятого 10 років тому Плану дій та зроблені рекомендації по дальшому його виконанню[8, c. 30-31].


Висновки

Природний рух населення — це зміна чисельності та складу населення внаслідок народжуваності й смертності без урахування механічного переміщення. Природний рух населення характеризується абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних показників основним є природний приріст (спад) населення, серед відносних — коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня природного приросту до середнього показника населення за конкретний період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення, характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність чисельності населення території з огляду на різні поєднання народжуваності та смертності. У 1985—1990 pp. величина загального коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік складала 17,3%, до кінця століття вона становитиме приблизно 14%. Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-х pp. перевищував 20%. Найвищий середньорічний приріст населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.

Залежно від соціально-економічних умов життя людей, співвідношення показників народжуваності, смертності та природного приросту складається по-різному. Для населення країн, що перебувають на низьких рівнях економічного розвитку, характерні високі показники народжуваності і смертності, а відтак ¾ низький природний приріст. Епідемії та стихійні лиха ще більше погіршують ситуацію. З початком тих чи інших суспільно-економічних перетворень поліпшується якість життя, кращим стає медичне обслуговування, і це сприяє істотному зменшенню показників смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації починають зменшуватися і показники народжуваності. Кожному з етапів перебігу цього демографічного переходу притаманна своя ситуація у відтворенні населення. В наш час у світі переважають два типи відтворення населення. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12 чоловік на 1000 жителів). Як наслідок ¾ велика частка старших вікових груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення властивий країнам Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівняно високі показники народжуваності, стабільні на певному (часто низькому) рівні показники смертності та високий природний приріст (понад 12 чоловік на 1000 жителів). У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить відповідно 3 і 5 чоловік на 1000 жителів, тоді як, наприклад, у країнах Південної Азії - 22, Центральної Америки ¾ 31 чоловік на 1000 жителів. У середньому за рік населення Землі зростає на 90 млн. чоловік, насамперед за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад 90 % щорічного приросту населення


Список використаної літератури

1. Барановський М.. Географія населення: Навч. посібник для студ. геогр. спец. вищ. навч. закладів / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин, 2002. — 191с.

2. Біляцький С. Зростання населення: зайві роти чи потрібні робочі руки? //Політика і час. - 2006. - № 5. - C. 61-65

3. Біляцький С. Біля демографічної карти світу //Наука і суспільство. - 2006. - № 1-2. - C. 11-16

4. Власов В. І. Динаміка чисельності сільського населення у регіонах і країнах світу //Економіка АПК. - 2005. - № 10. - C. 131-134

5. Галієнко Л.І. Постаріння населення як глобальна соціально-медична проблема //Охорона здоров‘я України. - 2008. - № 1. - C. 111

6. Голубчиков Ю. Население земного шара //География в школе. - 2000. - № 2. - C. 10-21

7. Дорошенко Л. Демографія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2005. — 112с.

8. Лібанова Е. Оцінка демографічної політики за допомогою поздовжніх і поперечних показників народжуваності // Україна: аспекти праці. - 2008. - № 2. - С. 25-31

9. Паламарчук Л. Наслідки зміни кількості населення/ Л. Паламарчук //Географія. - 2003. - № 3. - C. 2-4

10. Раковский С.Н. Населенне мира в конце 20-начале 21 в. Численность и рост //География в школе. - 2002. - № 2. - C. 14-20

11. Раковский С. Население мира в конце 20 - начале 21 в. Демографическая ситуация //География в школе. - 2002. - № 8. - C. 3-11

12. Тарлецкая Л. Международная демографическая статистика: оцінки и прогнози ООН //Мировая экономика и международные отношения. - № 3. - C. 32-39

13. Шишков, Ю. Демографический переход и экономический рост/ Ю. Шишков //Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 8. - C. 3-10


загрузка...
Top