Сучасна територіальна структура водних ресурсів України

Вступ.

1. Значення природних ресурсів у народному господарстві України.

2. Природні умови та ресурси України.

3. Характеристика водних ресурсів України в регіональному аспекті.

4. Сучасний стан водних ресурсів України.

5. Проблеми та перспективи подальшого використання водних ресурсів України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Динамічний розвиток економічних систем різних рівнів супроводжується прискоренням техніко-технологічних, соціальних, екологічних, ринкових та інших процесів, а також зростанням антропогенного навантаження на природне середовище існування людства. Традиційні для товарних ринків економічні закони часто не діють на ринках природних ресурсів. Невірні стратегічні концепції, принципи і технології розрахунків призводять до помилок у сфері господарського використання природних ресурсів, погіршуючи екологічний, демографічний, економічний та політичний стан у окремій країні, регіоні чи світі. Особливого значення рівень і якість природокористування здобуває при залученні до господарського обороту життєво необхідних для існування людини елементів навколишнього середовища – водних ресурсів.

Сучасні наукові теорії раціонального природо- та водокористування розроблялися відомими вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме: А.Н. Гунея, А. Ендерсом, І. Квернером, Н.Ф. Реймерсом, Д. Боллом, Л.І. Ельпінером, Морисом Ж.В. Ла Рів’єрою, В.В. Тихомировою, В.М. Гольдбергом, І.К.Бистряковим, О.Ф. Балацьким, Б.М. Данилишиним, Д.С. Добряком, С.І. Дорогунцовим, І.Н. Волковою, П.А. Стецюком, В.Н. Холіної, А.Ю. Скопіної, С.І. Лавриненко, В.М. Трегобчуком, А.М. Третяком, І.Г. Яремчиком, О.М. Царенком, М.А. Хвесиком та інш. Сьогодні, незважаючи на активізацію наукових досліджень у напрямку ефективного природокористування, багато фундаментальних і прикладних аспектів цієї складної і багатогранної проблеми залишаються недостатньо вивченими.

Мета роботиполягає у вивченні теоретичних і прикладних засад побудови ефективного механізму використання водних ресурсів за сучасних і перспективних умов. Відповідно до мети в роботі поставлені та вирішувалися такі завдання:

– аналіз та оцінка теоретико-методологічних засад природокористування впливу економічних, політичних і соціальних факторів на процеси водокористування;

– визначення територіальної структури водних ресурсів;

– визначення тенденцій та перспектив розвитку національного водного сектору.

Об’єкт дослідження– процеси формування ефективного механізму використання природних ресурсів України.

Предмет дослідження– сукупність теоретико-методологічних засад з питань територіальної структури водних ресурсів України.


1. Значення природних ресурсів у народному господарстві України

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

Неоднорідні погодно-кліматичні та грунтові обумовили створення різних типів систем використання, відтворення та охорони природних ресурсів (природно-ресурсний потенціал території) в сільськогосподарському виробництві (дод. А).

За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце за кількістю орних земель, за запасами залізної й марганцевої руд, сірки. Україна — в числі перших за запасами кам'яного вугілля, природного газу, калійної і кам'яної солей (дод. Б).

За минулі роки в країні досягнуто великих успіхів у вивченні природних ресурсів, нагромаджено велику фактичну інформацію про обсяги, розміщення і властивості окремих їх видів і родовищ, узагальнено досвід господарського використання, досліджено закономірності територіальної організації. Однак ще не повністю розв'язані методологічні й методичні проблеми економічної оцінки природних ресурсів.

Особливе місце серед природних ресурсів займають водні ресурси, тому що жодна сфера діяльності і життя людини неможлива без використання води. Водоресурсний потенціал будь-якої території є природною основою її економічного розвитку, соціального і екологічного благополуччя. Разом з тим, сучасна освоєність і ступінь господарського навантаження на водоресурсний потенціал досягають рівнів, що перевищують самовідновну його здатність. Нині водогосподарські проблеми України набули загальнодержавного значення. Водний фактор став одним з головних чинників національної безпеки України. Особливо актуальним є питання комплексного використання водних ресурсів Дніпровського басейну, адже водні ресурси басейну Дніпра становлять близько 80 % водних ресурсів України. В його басейні розташовано понад 70 % промислового і аграрного потенціалу нашої держави [14, c. 28-29].

Вода, як і земля, є основною продуктивною силою. Вона використовується для обводнення і зрошення сільськогосподарських угідь, водозабезпечення населених пунктів, тваринницьких ферм, розвитку рибного господарства і водоплавної птиці. Вода - основна складова частина біосфери. Гідросфера, біосфера, атмосфера - головні компоненти природного середовища, які найбільше впливають на розвиток і розміщення сільськогосподарського виробництва. Його продуктивність у великій мірі залежить від водозабезпеченості території, вологості повітря і ґрунтів. Вода - це речовина, яка входить до складу усіх живих організмів, і без неї вони не можуть жити і розвивається. Вода використовується не тільки в сільському господарстві, але й у промисловості та енергетиці для технічних цілей, в енергетиці - для виробництва електроенергії, в сільському господарстві - для обводнення і зрошення земель, водопостачання тваринницьких ферм і комплексів, розвитку рибного господарства і водоплавної птиці. Найбільша кількість води з природних джерел витрачається на гідротехнічну меліорацію.

Слід відзначити, що Україна належить до найменш водозабезпечених європейських держав. Сумарні водні ресурси України в середньоводний рік (р-95%) становлять 48,8 куб. км, у багатоводний рік (р-50%) - 83.5 куб. км. (дод. В)

Важливе значення для народного господарства має складання водогосподарського балансу. На відміну від водного, який є засобом аналізу і оцінки кругообігу води в природі, тобто тих змін, що відбуваються внаслідок надходження стоку і акумуляції води в природних умовах, він характеризує співвідношення між наявними водними ресурсами на даній території та її потребами для матеріального виробництва і населення. Водогосподарський баланс дозволяє визначити дефіцит чи надлишок води в тому чи іншому річковому басейні, на тій чи іншій території з тим, щоб вжити необхідних заходів щодо перерозподілу води, підвищення ощадності її використання чи закриття водомістких виробництв.

Україна належить до найменш водозабезпечених країн світу. Згідно з водогосподарськими балансами та урахуванням якості води її дефіцит коливається в межах 10 - 15 км. Дефіцитними залишається більшість природних водних джерел, а водні ресурси дедалі більше стають головним лімітуючим чинником розвитку і розміщення продуктивних сил України. На сьогодні водокористування в басейнах усіх річок практично досягло верхньої межі, існує великий дисбаланс між потребами водних ресурсів і можливостями їх забезпечення як за кількістю, так і за якістю води. Проблема водозабезпечення населення, галузей промисловості і сільського господарства стала однією із найгостріших народогосподарських проблем. Її розв'язання в перспективі можливе на основі ощадливого використання, розробки і впровадження безводних, маловодних технологій, переведення промислових підприємств на водооборотне споживання, оптимізації зрошувальних і поливних норм і нормованого водоспоживання.

Упродовж тривалого історичного розвитку в Україні сформувався водогосподарський комплекс, який являє собою величезні гідротехнічні споруди, канали для пересилки води з багатоводних у маловодні райони, гідромеліоративні системи, великі і малі водосховища, озера і лимани, ставки і водойми, річкову мережу, всі водогосподарські організації, науково-дослідні і навчальні заклади, проектно-конструкторські, будівельні і пошукові організації. Завдання полягає в тому, щоб на основі всіх досягнень науково-технічного прогресу перетворити його в автоматизовану систему регулювання водності рік, природних і штучних водойм і водозабезпечення господарського комплексу України. В Україні і надалі має тривати водогосподарське будівництво з тим, щоб досягти максимального забезпечення водою всіх господарських потреб [7, c. 43-45].


2. Природні умови та ресурси України

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А+В+С1 станом на 1997р. складають 45,7млрд.т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Земельні ресурсивиступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави [6, c. 7-8].

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельногофонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4млн.га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998р. 57,9млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн.га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо (2,3млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Водні ресурси України формуються з місцевого стоку річок на своїй території, а також стоку, що надходить з суміжних територій по Дунаю, Дністру і його притоках, Сіверському Дінцю. На території України налічується понад 22 тис. річок загальною довжиною понад 170 тис. км. Середня густота річкової мережі України складає 0,25 км/км2. Переважна більшість річок належать до басейну Чорного й Азовського морів, а 4% несуть свої води до Балтійського моря. Водні ресурси формуються переважно за рахунок річок Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Тиса, на яких створено водосховища з корисним об’ємом 55,1 млрд.м3. Запаси підземних вод становлять 15 млрд.м3, з них 7 млрд.м3 придатні для використання. Річки України живляться переважно атмосферними опадами, частка підземних вод в їх живленні становить 10-20%. У середньому на території України випадає 609 мм опадів. З них лише 83 мм перетворюються на річковий стік за рік. Решта вологи випаровується. У середній за водністю рік ресурси місцевого стоку України становлять 50 км3 .

Лісові ресурсивідіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн.га, в тому числі вкрита лісом — 9,4млн.га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%,який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74млрд.куб.м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі деревини зменшилися з 14,4млн. куб.м у 1990р. до 10,5млн. куб.м у 1997р., тобто майже на 30%.

Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові— 37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промислових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, загальний стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах [1, c. 58-59].

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів лісокористування та низький рівень задоволення потреб у деревині за рахунок місцевих ресурсів.

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни [7, c. 45].


3. Характеристика водних ресурсів України в регіональному аспекті

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8куб.км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4куб.км, приток — 157,4куб.км. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, становлять 7куб.км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045куб.м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси —запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідроенергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44,7млрд.кВт×год.; з них технічно можливі для використання — 21,5 млрд. кВт×год.; економічно доцільні для використання становлять 16 млрд. кВт×год. [1, с. 61].

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.

Перспективи вирішення відзначених проблем полягають уформуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.

Серед основних природноресурсних факторів регіонального розвитку важливу роль відіграють водний режим і водні ресурси, які визначають умови та беруть участь в усіх видах господарської діяльності людини, її праці, побуті й відпочинку. Залежно від природних та економічних умов освоєння водних ресурсів утворюються регіональні водогосподарські комплекси.

Значна протяжність території басейну Південного Бугу з північного-заходу на південний схід спричиняє помітні відмінності в розподілі температури повітря. За кількістю опадів і умовами випаровування північна частина басейну належить до помірно вологої зони, центральна частина – до зони недостатнього зволоження, а південні райони – до посушливої зони, що і визначає гідрологічний режим річок басейну. Найбільш сприятливі умови живлення річки спостерігаються у верхній її течії, де середні багаторічні суми опадів досягають 600–634 мм, а втрати вологи на випаровування найменші, зважаючи на помірний температурний режим у теплий період року. В напрямку до гирла умови живлення річки погіршуються за рахунок збільшення частки випаровування та зменшення опадів у загальному водному балансі басейну р. Південний Буг. В цілому 56 % стоку р. Південний Буг формується у межах лісостепової частини басейну, площа водозбору якої становить 38,6 % від загальної площі басейну. Стік степової частини басейну (31 %) становить 17,5 % від стоку всієї річки протягом року.

Басейн Південного Бугу є одним з потужних аграрних регіонів України з високим рівнем промислового виробництва. Сільськогосподарські угіддя в загальній площі басейну становлять 81%, змінюючись на водозборах окремих річок в межах 74–90%. Найбільш освоєні басейни річок степової зони. Розораність території становить переважно 57%, а в окремих басейнах малих річок досягає 80%, що свідчить про значний антропогенний вплив та сприяє виносу агрохімічних засобів з водозборів у поверхневі водні об’єкти поверхнево-схиловим стоком.

За останні майже півтора десятиріччя, у басейні р. Південний Буг спостерігається чітка тенденція до зменшення забору та використання води, а також до зменшення обсягів скидів стічних вод і, відповідно забруднюючих речовин. Забір води у басейні Південного Бугу зменшився у 2,7 раза за рахунок зменшення у першу чергу забору води на виробничі потреби. Звертає увагу різке зменшення використання води і на потреби зрошення – у 12 разів. Значне скорочення забору поверхневих вод у басейні призвело до адекватного зменшення скидів стічних вод різної категорії очищення та безповоротних втрат. Слід зауважити, що скид недостатньо очищених вод збільшився у 1,3 раза, а скид стічних вод без очистки - аж у 4,4 раза. Скиди забруднюючих речовин із стічними водами також зменшилися у 2-3 раза за такими показниками як залізо і мідь, азот амонійний, СПАР, тощо.

Таким чином, спостерігається зменшення антропогенного навантаження на водні ресурси басейну Південного Бугу, але викликає стурбованість стан очисних споруд, бо як зазначалося вище, частка скидів стічних вод без очистки та недостатньо-очищених зросла з 5 до 25 % від загального обсягу скидів[7, c. 45-46].

Необхідно відзначити, що водні ресурси розміщені по території України вкрай нерівномірно, що дуже утруднює їх використання в народному господарстві. Найбільш водозабезпечиними є Карпати. Займаючи площу 20,2 тис. кв. км., на них припадає 22% всього місцевого річкового стоку. Друге місце по водозабезпеченості території займає Полісся. Займаючи площу 87,9 тис. кв. км, або 8,2% території України, на нього припадає 16,3% місцевого стоку.

Лісостеп має середню водозабезпеченість території, тут на 1 кв. км. її площі припадає 92 тис. куб. м місцевого стоку. Всього на території цієї зони формується більше 40% його загального об'єму в Україні. Найменш водозабезпеченими є райони Степу. Тут на 1 кв. км. припадає всього лише 23 тис. куб. м місцевого стоку, у Херсонській обл. - 5.1, Одеській - 10.9, Миколаївській - 20.3, Запорізькій - 22.5 тис. куб. м, тоді як в Івано-Франківській - 312 і в Закарпатській - 360 тис. куб. м Південь України належить до найбільш вододефіцитних її районів.

Нерівномірність водозабезпеченості території України, великий дефіцит водних ресурсів негативно позначаються на розвитку господарського комплексу України. Вода стала одним з найбільш лімітованих чинників його перспективного розвитку. Найгострішою постала проблема водозабезпечення південних районів України. Вирішувалась вона насамперед за рахунок водних ресурсів Дніпра, їх заакумулювання у великих водосховищах і перекидання в маловодні і безводні райони. Всього на Дніпрі побудовано 6 водосховищ загальною площею 6981 кв. км повним обсягом води - 43,82 куб. км, у тому числі корисним - 8.4 куб. м (додаток Г).

Внаслідок будівництва водосховища на Дніпрі вдалося розв'язати цілий комплекс народногосподарських проблем. Насамперед, вдалося підвищити водозабезпеченість різних галузей народного господарства. Щорічний водозабір із них коливається від 15,2 до 26,9 куб. км, побудовані на Дніпрі гідроелектростанції дають щорічно 9-11 млрд. кВт електроенергії. За рахунок забору води із Дніпровських водосховищ зрошується більше 2 млн. га сільськогосподарських угідь, підвищено водозабезпеченість цілих територій, транспортну прохідність Дніпра, зросли вантажопотоки.

З метою підвищення рівня забезпеченості водою промисловості і сільського господарства на більшості середніх рік також побудовано цілий ряд водосховищ. Зокрема, на Синюсі, Росі, Гірському Тикичі, Гелі, Ворсклі, Горині, Сереті, Тетереві, Ужі, Кальміусі, Лугані, Збручі, Смотричі. Тут і на багатьох інших ріках збудовано 235 водосховищ корисним об'ємом 2,3 млрд. куб. м, загальною площею водного дзеркала 74 тис.га. [4, c. 30-33]

У водному балансі України чимале значення мають природні озера. На Україні їх загальна кількість становить 6904, загальною площею 6172 кв. км і об'ємом води - 6,7 млрд. куб м (таблиця 10). Найбільшими на Україні природними озерами є Світязь, Пульмо, Тур, Біяле Нобель на Волині, Біле та Оріхівське в заплаві, Прип'яті та інші.

Крім озер, важливу роль у забезпеченні водою народного господарства мають також лимани: на узбережжі Чорного моря - Дніпровський, площею 800 кв. км, Дністровський – 360 кв. км, Бузький -162 кв. км, Хаджибеївський - 87 кв. км, Тилійульський - 80кв. км, Березанський – 60 кв. км, Куяльницький - 56 кв. км; на узбережжі Азовського моря - Молочний площею 170 кв. км; в басейні Дністра Кучурганський - площею 20 кв. км.

Озера використовуються в основному для задоволення місцевих потреб, тобто для водозабезпечення сільських населених пунктів, тваринницьких ферм, зрошення земель, розвитку рибного господарства, водоплавної птиці та цінних хутрових звірів. Є і солоні озера-джерела хімічної сировини, кухонної солі і лікувальних грязей. Крім озер і лиманів, в Україні нараховується 22,3 тис. ставків загальною площею 170 тис. км. і об'ємом води - 2,5 млрд. куб м, більшість яких використовується для розвитку рибного господарства і розведення водоплавної птиці.

Відтворення природи стає все більш економічним процесом, що охоплює відновлення природи як основного джерела засобів виробництва і предметів праці (рекультивація земель, розширення площі лісів і поліпшення їх породного складу, водогосподарське будівництво), відновлення природи як просторової основи для життя населення (створення рекреаційних комплексів, національних парків, заповідних, реабілітаційних та інших природоохоронних територій), виділення земель для промислового, житлового і транспортного будівництва. Раціональне використання невідтворювальних ресурсів має охоплювати їх комплексне використання, максимальне вилучення із мінеральної сировини усіх корисних компонентів, утилізацію відходів, перехід на безвідходні технології, зведення до мінімуму попутної продукції при видобутку корисних копалин, освоєння підземного простору для водосховищ, будівництва народногосподарських об'єктів. Розміщення об'єктів у надрах диктується необхідністю економії землі, а також матеріальних і енергетичних витрат, оскільки саме по собі це забезпечує захищеність від зовнішніх впливів [2, c. 33-35].

Розвиток міст, промислових районів і зрошувального землеробства призводить до зростання попиту на воду, для задоволення якого в Україні побудовано сім великих каналів загальною довжиною 1190 км і потужністю 21,1 млрд. куб.м щорічної подачі.

У канали України транспортують воду в маловодозабезпечені регіони для задоволення потреб населення, промисловості і сільськогосподарського виробництва, тобто вони є об'єктами, що характеризуються значним безповоротним водовідбором з природних водних об'єктів.

За своїми параметрами штучні водотоки значно більші від малих, а подекуди наближаються до середніх річок; вони відіграють певну ландшафтоутворюючу роль, змінюють природні умови та водний режим території, трансформуючи в значній мірі поверхневий і підземний стоки. В аспекті формування умов розвитку біорізноманіття, виникнення і функціонування водних екосистем канали істотно відрізняються від річок.

Канали мають штучне русло правильної форми з відносно постійним профілем і стабільною глибиною води. При їх спорудженні ложе вистилають свіжими ґрунтами. Воно частково або повністю облицьовується твердим покриттям. Наявність твердого покриття в значній мірі визначає умови життя водних організмів.

Гідробіологічний режим каналів визначається характером їх водних джерел - річок, водосховищ на них та технічними параметрами штучних водотоків: морфометрією, швидкістю течії, роботою гідротехнічних споруд, режимом водо подачі [8, c. 24-25].


4. Сучасний стан водних ресурсів України

Стале функціонування і розвиток країни, рівень життя, здоров'я і добробуту її громадян тісно пов'язані зі станом водних ресурсів - надзвичайно важливого природного багатства, що забезпечує населення, промисловість та сільське господарство водою, яка є умовою існування живої матерії, і людини в тому числі, та можливості ведення виробництва.

Водні ресурси, що є складовою природних ресурсів, включають поверхневі і підземні води, в Україні 75% систем питного водопостачання розраховано на використання води з поверхневих джерел.

Україна належить до найменш забезпечених власними водними ресурсами країн Європи і є одним із регіонів зі значним антропогенним навантаженням на водні джерела та нестачею у достатній кількості прісної води.

Ресурси поверхневого стоку в Україні за середньобагаторічним показником складають 95,2 млрд м /рік. Вони включають місцевий стік - 54,7 млрд м7рік та приплив - 40,5 млрд м /рік. У маловодний рік ресурси поверхневого стоку за середньобагаторічним показником становлять 71,3 млрд м /рік (місцевий стік - 38,8 млрд м /рік і приплив - 32,5 млрд м /рік). Приплив здійснюється з територій суміжних держав Білорусі (58% від загального обсягу припливу), Росії (26%), Молдови, Угорщини, Польщі.

У водогосподарському комплексі основними користувачами водних ресурсів є: водопостачання населених пунктів, промисловості та сільськогосподарського виробництва, зрошення земель та обводнення посушливих районів, гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство і рекреація. Найбільші водоспоживачі зосереджені в посушливих, густонаселених та промислово розвинених регіонах України.

У зв'язку зі спадом виробництва та кризою у сільському і меліоративному господарствах відбір води з поверхневих джерел за останнє десятиріччя зменшився більш як у 2 рази. За цей період різко зменшились (на 84%)) об'єми використання води на зрошення, скоротилось використання свіжої води на виробничі потреби (на 60%), істотно зменшились (на 44,4%)) об'єми води, використаної на господарсько-питні потреби. В той же час змінилася і структура водокористування: більш як удвічі зменшилась частка використання води на зрошення та зросла в 1,5 рази на господарсько-питні потреби і в 1,1 рази " на виробничі.

Проте, незважаючи на зменшення об'ємів використаної води, антропогенне навантаження на водні ресурси знаходиться на високому рівні. Практично всі поверхневі водні ресурси, особливо у районах розміщення потужних промислових та сільськогосподарських комплексів, відчувають його вплив, що проявляється у забрудненні, виснаженні та деградації цих об'єктів [1, c. 61].

Основними причинами забруднення поверхневих вод України є скидання неочищених та недостатньо очищених господарсько-побутових та виробничих стічних вод, надходження забруднювальних речовин з поверхневим стоком із забудованих територій та сільгоспугідь, ерозія ґрунтів на водозабірній площі. Внаслідок незадовільного стану комунікацій, спрацювання та несвоєчасної заміни обладнання, відключення електроенергії мають місце аварійні ситуації на каналізаційних системах населених пунктів, що призводить до скидання у водні об'єкти неочищених стічних вод. Дренажно-скидні води фільтруються через ґрунти, які вміщують значну кількість добрив, пестицидів та важких металів, збагачуються ними та виносяться у водоприймачі, забруднюючи при цьому ґрунтові і поверхневі води.

За вмістом біогенних та органічних речовин, мінеральних солей, фенолів, нафтопродуктів і металів протягом останніх років спостерігається стала тенденція до погіршення якості води майже в усіх поверхневих водах, а це зумовлює погіршення питного водопостачання населення, виникнення заморів риб та утруднює рекреаційне використання водних об'єктів.

Під впливом хімізації сільськогосподарського виробництва, розорювання заплав, осушування земель, розвитку промисловості та розбудови міст водні об'єкти зазнають значних змін. У басейнах річок знижується стійкість природних ландшафтів, в екосистемах порушується рівновага і погіршується якість поверхневих вод. в результаті річки втрачають природну самоочисну здатність, їм стають властивими елементи екологічної кризи.

Внаслідок забруднення зменшується біорізноманітність, при зрошенні водою незадовільної якості відбувається засолення ґрунтів, знижується урожайність культур, при напуванні худоби забрудненою водою на 40-70% знижується продуктивність у тваринництві, наносяться серйозні збитки і рибному господарству де погіршується товарна якість риби, гине молодь та кормові організми. Тому забруднення водних ресурсів є однією з найгостріших проблем сьогодення.

У зв'язку з цим постійним завданням сучасних гідрохімічних досліджень та державного екологічного моніторингу є докладне вивчення забруднювальних речовин поверхневих вод, виявлення і локалізація джерел їх надходження, дослідження просторового розподілу і часової динаміки для розробки конкретних заходів з поліпшення гідроекологічного стану всіх водних об'єктів України. Насамперед це стосується басейнів рік Дніпра, Сіверського Дінця, річок Приазов'я, окремих приток Дністра, Західного Бугу, де спостерігається найгостріший екологічний стан, і його оздоровлення повинно бути одним із найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони і відтворення водних ресурсів [10, c. 15-16].

Особливої уваги потребує басейн Дніпра, водні ресурси якого становлять близько 80% водних ресурсів України і забезпечують водою 32 млн населення та 2/3 господарського потенціалу держави. Територія басейну характеризується складною екологічною ситуацією - її 60% розорано, на 35% земля сильно еродована, на 80% трансформовано первинний природний ландшафт. Акумуляторами забруднень стали водосховища на Дніпрі, значної шкоди басейну річки завдала катастрофа на Чорнобильській АЕС, у критичному стані перебувають малі річки.

В Україні спостереження здійснюються на 328 створах (басейни Дніпра – 131, Дністра – 39, Сіверського Донця – 61, Південного Бугу – 30, Західного Бугу – 8, Дунаю – 39, Криму – 20) силами лабораторій шести басейнових управлінь і семи облводгоспів.

Основними функціями лабораторій басейнових управлінь водних ресурсів є:

а) контроль за радіоактивним забрудненням річок, водосховищ, каналів, зрошувальних систем і водойм у зонах атомних електростанцій;

б) визначення концентрацій забруднюючих речовин у поверхневих водах і місцях їх інтенсивного господарсько-питного використання та відпочинку населення;

в) ведення обліку використання води підприємствами, установами і організаціями.

Контроль якості води за повною програмою на більшості водойм проводять сім разів на рік. Мережі і програми спостережень розробляються та формуються суб'єктами Державного моніторингу вод і коригуються Міжвідомчою комісією з питань моніторингу довкілля, виходячи з інформаційних потреб виконання завдань у галузі використання і охорони вод, відтворення водних ресурсів, запобігання шкідливій дії вод та ліквідації її наслідків.

Стале водозабезпечення є умовою сталого розвитку країни, основними принципами якого є органічне і доцільне поєднання соціально-економічних проблем з екологічними, узгоджене розв'язання яких сприяє переведенню суспільного розвитку на якісно новий рівень. Ускладнення напруженої екологічної ситуації в Україні внаслідок глибокої соціально-економічної кризи протягом останніх 10-15 років зумовило необхідність прийняття адекватних водогосподарських рішень у сфері державної водної політики. Загальнодержавна програма розвитку водного господарства України, яка визначає головні напрями збалансованого розвитку водогосподарського комплексу, поліпшення умов водозабезпечення населення і галузей економіки при збереженні водних систем як унікальних складових природного середовища, є основою впровадження концепції сталого розвитку водного господарства в Україні [13, c. 298-299].

Основними методами охорони водних ресурсів від забруднення є ефективна очистка стічних вод на очисних спорудах за новими чи удосконаленими існуючими технологіями, використання передових технологій сільськогосподарського та промислового виробництва, впровадження замкнених (безстічних) систем водопостачання у виробничих циклах без випуску стоків у природні джерела, недопущення застосування пестицидів та інших отрутохімікатів у водоохоронній зоні. Такі заходи сприятимуть скороченню рівня водоспоживання у промисловості, зменшенню скидів стічних вод у природні водойми та поліпшенню екологічного стану довкілля. Також потребують постійної уваги проблеми, пов'язані з ерозійними процесами, забрудненням і замуленням малих річок, що з'явилися внаслідок зниження лісистості територій, спрямлення русел рік, осушення перезволожених земель.

Збалансований розвиток водогосподарського комплексу, що передбачає поліпшення умов водозабезпечення населення і галузей економіки країни та покращення екологічного стану водних джерел, вимагає балансу між екологічними та економічними пріоритетами при управлінні водними ресурсами, узгодженні інтересів водокористувачів при мінімізації антропогенного впливу на водні об'єкти для збереження водноресурсних систем як унікальних складових природного середовища. Необхідно впроваджувати принципи платності за водні ресурси, скиди забруднень та відходів, забезпечити населення екологічно чистою питною водою, надавати екологічну освіту, поширювати у суспільстві екологічну інформацію та пропаганду, адже ставлення громадськості до природних багатств визначає рівень культури і розвитку нації.

Науково обґрунтоване управління водними ресурсами, режимом вод і водоспоживанням з метою раціонального комплексного їх використання на певній території можливе при впровадженні басейнового принципу управління водними ресурсами, як це передбачено Законом України.

За таким принципом управлінська структура у межах водозбірної площі басейну здійснюватиме функції планування, координації і контролю з метою забезпечення комплексного та збалансованого управління річковими водами даного басейну на регіональному, загальнодержавному та міждержавному рівнях. Повноваження та завдання управлінських структур розподілятимуться згідно вертикалі - басейновий комітет - басейнове водне управління - обласні управління водного господарства [15, c. 8].


5. Проблеми та перспективи подальшого використання водних ресурсів України

Відповідно до Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 лютого 2009 року «Про стан безпеки водних ресурсів держави та забезпечення населення якісною питною водою в населених пунктах України», введеного в дію Указом Президента України від 6 квітня 2009 року N 221/2009, вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм» від 31 січня 2007 року N 106 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2009 року N 266) передбачена розробка Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства на період до 2020 року, із заходами, спрямованими на охорону, раціональне використання та відтворення водних ресурсів України за басейновим принципом.

Зміна характеру водокористування та обсягів залучення водних ресурсів до господарського обороту вимагає детальнішого розгляду структури використання прісної води за основними напрямами у 1990 та 2006 роках. Це дозволить виявити структурні зрушення щодо використання водних ресурсів на ті чи інші потреби та з огляду на це підібрати найбільш дієві регуляторні важелі, щоб максимальною мірою раціоналізувати процес водокористування.

Найвищі обсяги використання свіжої води мали місце у Дніпропетровській (1480 млн. м3), Запорізькій (1101 млн. м3), Київській (874,1 млн. м3) областях. Найнижчі обсяги використання свіжої води спостерігались у м. Севастополі (41,2 млн. м3), Закарпатській (41,8 млн, м3), Кіровоградській (45,4 млн. м3) областях (Додаток Ж, за даними Держводгоспу України). Така асиметрія в обсягах використання свіжої води окремими адміністративно-територіальними одиницями пов'язана з впливом ряду об'єктивних та суб'єктивних чинників - різним потенціалом промислового виробництва, відмінністю систем водоспоживання на промислових підприємствах, відсутністю в деяких регіонах сучасних систем водоподачі, що супроводжується значними втратами води, високою водомісткістю окремих виробництв, необґрунтованим зростанням обсягів використання свіжої води у сільськогосподарському водопостачанні та комунальному господарстві. Найбільші значення показника використання свіжої води у Дніпропетровській області зумовлені наявністю потужного металургійного комплексу, в Запорізькій області - значними потужностями енергетичної галузі. У найближчі роки розвиток металургійного комплексу й надалі буде зорієнтований на підвищення обсягів виробництва у зв'язку зі сприятливим попитом на його продукцію на світових ринках, а отже, і потреба у водних ресурсах зростатиме.

Регіональна диференціація спостерігається також за показником обсягів оборотного та повторно-послідовного водопостачання, найбільші значення якого мають місце у промислово розвинених регіонах, таких як Дніпропетровська, Донецька, Запорізька області, де на потужних промислових об'єктах організовані вказані вище системи. Це дало можливість значно знизити обсяги забору свіжої води з природних водних об'єктів і тим самим стабілізувати водний режим на прилеглих територіях. У майбутньому варто цілеспрямовано стимулювати впровадження систем оборотного та повторно-послідовного водопостачання, щоб у ще більших обсягах забезпечувати економію свіжої води [11, c. 14-16].

Підсумовуючи результати аналізу процесів водокористування за регіонами України у 2006 році (додат. Д,Е), можна стверджувати, що спостерігається значний варіаційний розмах щодо обсягів забору води з природних водних об'єктів та суттєві розбіжності у регіональному розрізі між середнім значенням використаної свіжої води та середнім значенням плати за спеціальне водокористування одним водокористувачем; мають місце значні втрати води при транспортуванні внаслідок аварійного стану більшої частини систем водопостачання, високою залишається частка скиду забруднених стічних вод у загальному водовідведенні, системи оборотного та повторно-послідовного водопостачання так і не набули масового поширення, низьким залишається забір свіжої води з підземних водних об'єктів у більшості регіонів,

З метою комплексного використання водних ресурсів та економії свіжої води необхідно максимально сприяти збільшенню забору свіжої води з підземних водних об'єктів. Це дасть можливість стабілізувати забір свіжої води з поверхневих водних об'єктів, зменшити водовідведення в поверхневі водні об'єкти. Крім того, підземні води відзначаються низьким рівнем забрудненості та наявністю значної кількості корисних речовин, необхідних для максимально ефективного задоволення в першу чергу питних потреб населення. Особливо актуальним є освоєння підземних водних об'єктів для регіонів, де знаходиться значна кількість підприємств водомістких галузей і де відчувається дефіцит прісних вод. Більше того, збільшення забору свіжої води з підземних водних джерел забезпечить зменшення ступеня небезпеки, який виникає внаслідок того, що поверхневі води формуються за рахунок транзитного стоку, адже забір з підземних джерел автоматично зменшує потребу в заборі транзитних вод.

Зменшити використання свіжої води можна за рахунок збільшення потужностей повторно-послідовного та оборотного водоспоживання. Досягнення успіху в цьому напрямі залежить від наявності системи стимулювання вкладення інвестиційних ресурсів на розширення потужностей указаних вище систем водозабезпечення. Найбільш дієвим стимулом є компенсація державою частини відсотків за кредитні ресурси, що водокористувачі братимуть у комерційних банках [6, c. 8-9].

Серед заходів, які необхідно впроваджувати на державному рівні в документах Держкомводгоспу відзначається:

· підвищення ефективності системи державного моніторингу вод;

· удосконалення чинного законодавства та нормативно-правової бази, системи нормування та стандартизації з питань управління, контролю за використанням і охороною вод та забезпеченням якості води;

· вдосконалення механізму регулювання використання водних ресурсів;

· удосконалення механізму регулювання життєдіяльності населення в районах з високою потенційною небезпекою проявів процесів шкідливої дії вод;

· створення ефективних механізмів економічного стимулювання та фінансування функціонування галузі водного господарства;

· застосування жорстких санкцій за порушення діючого законодавства у сфері забезпечення якості водних ресурсів;

· завершення реформування та перехід до інтегрованого управління водогосподарським комплексом за басейновим принципом;

· підвищення рівня міжвідомчої координації загальнодержавних програм, заходи яких спрямовані на охорону водних ресурсів та забезпечення якості вод; підвищення рівня фінансового забезпечення таких програм;

· реформування інвестиційно-кредитної системи та системи мотивації для залучення коштів у розвиток водного господарства та механізмів його бюджетної підтримки.

Тому варто систему регулювання водно-ресурсного потенціалу трансформувати в таких основних напрямах: створення системи механізмів державного регулювання водно-ресурсного потенціалу нового типу, яка б відповідала вимогам соціально орієнтованої економіки; стратегічне планування використання водно-ресурсного потенціалу; розвиток єдиного водного законодавства; розроблення і реалізація державних та місцевих програм використання, охорони й відтворення водно-ресурсного потенціалу та ліквідації негативних наслідків попередньої експлуатації водних ресурсів; створення системи інформаційних ресурсів щодо стану водного середовища; забезпечення постійної взаємодії всіх інститутів суспільства, зацікавлених у вирішенні проблем сучасного водно-ресурсного потенціалу [12, c. 206-207].

Висновки

Отже, виходячи з викладеного, можна зробити наступні висновки.

На території України нараховується більше 70 тис. річок. З 210 км3 річкового стоку найбільше (в середньому) припадає на Дунай – 123 км3, Дніпро – 53 км3, Дністер – 9 км3, Тису – 6 км3, Сіверський Донець – 5 км3 і Південний Буг – 3 км3.

Три тисячі озер України акумулюють у собі 11 км3 води. Найбільше з прісних – Світязь, солоних – Сасик, Ялпуг. Ресурси прісних озерних вод становлять 2,3 км3, солоних – 8,6 км3.

В Україні збудовано більше тисячі водосховищ, загальним об’ємом понад 55 км3. Найбільший каскад водосховищ створений на Дніпрі.

Ставки становлять найчисленнішу групу (близько 28 тис., об’ємом більше 3 км3) штучних водойм, які здавна споруджувалися на малих річках, у балках та ярах.

Запаси більш чистих, порівняно з поверхневими, підземних вод перевищують 20 км3 і знаходяться, в основному, на півночі і заході. Глибина залягання їх коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні України. Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, які зосереджені у 84 родовищах, з них 35 експлуатуються.

У гірських регіонах України є термальні води, які залягають на глибині понад 500 м і ще недостатньо вивчені.

У цілому за запасами водних ресурсів Україна займає одне з останніх місць у Європі. Найбільшими споживачами води є промисловість, сільське і комунальне господарство.

Альтернативним джерелом водних ресурсів є моря, бо їх води вимагають опріснення. Найбільше господарське значення Чорного і Азовського морів, довжина берегової смуги яких становить майже 2 тис. км, полягає в тому, що вони є основою для розвитку морського транспорту, рибальства, відпочинку і лікування людей.

Метою змін у регулюванні водно-ресурсного потенціалу є досягнення балансу соціальних, екологічних і економічних інтересів суспільства, пов'язаних з використанням водних ресурсів, гарантування безпеки у водно-ресурсній сфері, розроблення сучасного механізму раціонального та збалансованого водокористування, перенесення центру ваги регулювання розвитку водного господарства на регіональний рівень.

Цьому має сприяти встановлення режиму невиснажливого використання водно-ресурсного потенціалу і державне регулювання дотримання такого режиму всіма суб'єктами господарювання; приведення потреб водокористувачів у відповідність з екологічно допустимими межами використання водно-ресурсного потенціалу; відновлення в екологічно обумовлених і економічно виправданих межах раніше порушених і змінених природних водних об'єктів та їх екосистем; забезпечення водної безпеки.

Механізми регулювання водно-ресурсного потенціалу мають грунтуватись на моніторингу (включаючи організаційні, законодавчі, нормативно-правові, економічні та інші засоби впливу на водокористувачів); поєднанні адміністративно-територіальних господарських інтересів та інтересів різних категорій користувачів водно-ресурсного потенціалу; визначенні норм допустимого антропогенного навантаження на водні ресурси.

Головним пріоритетом регулювання водних відносин є інтереси та потреби як населення України в цілому, так і кожного її громадянина.


Список використаної літератури

1. Бєлоус А. Вплив господарської діяльності на водні ресурси України //Экотехнологии и ресурсосбережение. - 1999. - № 5. - C. 58-61

2. Багнюк В. Водно-меліоративні реалії України //Вісник Національної Академії наук України. - 2002. - № 12. - C. 33-41

3. Богданович В. Концептуальні засади вдосконалення політики забезпечення потреб населення та об"єктів інфраструктури міста у водних ресурсах //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 3. - C. 183-190

4. Голян В.А. Аналіз основних тенденцій використання водних ресурсів та шляхів їх економії //Статистика України. - 2008. - № 4. - C. 30-36

5. Гривнак К. Водні ресурси та плата за їх використання //Вісник податкової служби України. - 2000. - № 5. - C. 47-50

6. Данилко В.К. Інформаційне забезпечення природодоохоронного управління водними ресурсами: проблеми і перспективи //Статистика України. - 2004. - № 2. - C. 7-10.

7. Климчик О. Проблеми використання та охорони водних ресурсів регіону //Статистика України. - 2001. - № 1. - C. 43-47

8. Кудлай Н. Штучні водні об‘єкти України. Каховське водосховище: "за" і "проти" //Географія. - 2007. - № 22. - C. 24-27

9. Приходько М.М. Водні ресурси Івано-Франківської області: забезпеченість, якість, проблеми, використання та охорони //Український географічний журнал. - 2004. - № 1. - C. 22-27.

10. Проказюк М. Поверхневі і підземні води, водні ресурси України //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2002. - № 42. - C. 15-17

11. Свиридова О. Охорона водних ресурсів України. //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2004. - № 46. - C. 14-16

12. Солоха М. Державне регулювання водно-ресурсного потенціалу України (організаційно-правовий аспект)/ М. Солоха //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 1. - C. 201-207.

13. Солоха М. Концептуальні підходи до змін у регулюванні водно-ресурсного потенціалу України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 2. - C. 298-304.

14. Яцик А.В. Водні ресурси України як основа сталого функціонування енергосистем //Энергетика и электрификация. - 2002. - № 12. - C. 28-46

15. Яцик А. Горизонти водного господарства України //Урядовий кур'єр. - 2003. - 16 жовтня. - C. 8

загрузка...
Top