Зорій Н.І. Проблема конфліктності та розірваного цілого в психоаналізі

Постановка проблеми. З. Фрейд, відкривши несвідоме, цим самим поставив проблему методу, який би визначив дану категорію в психології, оскільки ситуація вимагала поєднання свідомого і несвідомого в єдине ціле. Він часто вживав термін метапсихології як універсального методу пізнання будь-яких явищ психічного життя людей. Основним завданням психоаналізу, на його думку, є перетворення метафізики в метапсихологію. З. Фрейд, вживаючи цей термін, мав на увазі, що психологія вивчає психічні явища поза межами свідомого досвіду.

Концепція Фрейда ґрунтувалася на складному ланцюзі історико-психологічних паралелей, в основі яких лежало розмиття граней між нормою і патологією, психічним і соціальним.

У психологічній літературі З. Фрейда нерідко порівнюють з Коперником, Дарвіном, Ейнштейном, а його вчення кваліфікують як «коперніковський переворот». Визначаючи місце і роль психоаналізу в історії науки, Фрейд думав, що наукова думка нанесла самозакоханому людству три важких удари. Перший — «космологічний» — пов´язаний з появою геліоцентричної системи Коперника (XVI в.), що розвіяла вікову ілюзію про Землю як центру Всесвіту. Другий — «біологічний» — був нанесений у середині XIX в. вченням Ч. Дарвіна про природний відбір, що зруйнував стіну, яка відокремлює людину від тварини. Але людина поступово втрачаючи думку проте, що вона є центром світу і вінцем творіння, продовжувала тішити себе ілюзією, що принаймні є «самодержцем у своїй власній душі». Але людській манії величі був нанесений третій удар — «психологічний», що Фрейд пов´язував з відкриттям психоаналізу. Він вважав, що самозакохане, самовпевнене людство і раніше наштовхувалося на межі могутності свого «Я», але завзято закривало на це очі, пояснюючи незвичайні психічні явища наслідком дегенерації, спадковості, «конституційної малоцінності», і лише в теорії психоаналізу вперше в історії науки з´явилася можливість пояснити всі парадокси людської психіки.

Фрейд показав, що свідомому «Я» відомі і підвладні далеко не всі душевні процеси, що «у дійсності „Я" не є господарем у своєму власному будинку. Виявлення несвідомих психічних процесів Фрейд вважав подією, винятковою за своїми науковими і практичними наслідками. Перед нами, природно, виникають питання: чи відкриття несвідомого як наукової категорії не спричинило „розірваність” та конфліктність психічного, наскільки обґрунтовані були теоретичні постулати щодо структури особистості? Чи справді ціле (Я) втратило свою частину (Воно), яка відповідно істотно впливає на поведінку людину і яка роль соціального цензора (Над-Я) у відтворенні цієї цілісності?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Відповісти на це питання нелегко. Дослідники творчості З. Фрейда, так само як прихильники, так і супротивники, одностайно відзначають виняткову майже парадоксальну суперечливість його вчення. Сьогодні навряд чи кому-небудь прийде в голову заперечувати важливість поставлених З. Фрейдом проблем. Залучення уваги наукової громадськості до складної і малодослідженої несвідомої сторони психічного життя людини, але аж ніяк не пасивної, дійсно мало велике теоретичне і практичне значення. Власне кажучи — це означало спробу знайти особливу форму модифікації людської психіки за межами свідомості, зробити її предметом об´єктивного спостереження. Завдяки цьому в якості предмета психології стала виступати психіка у всіх своїх можливих формах прояву, як у свідомого, так і несвідомого, як у сновидіннях, так і наяву, як у нормі, так і в патології. Проблема, таким чином, була поставлена точно і вчасно, але знайти потрібний ключ до її розв’язання Фрейду, на жаль, не вдалося. Це було викликано причинами як об´єктивного, так і суб´єктивного характеру: по-перше, історичною обмеженістю психології кінця XIX — початку XX в., слабкістю методологічних принципів психоаналізу. Це мало своє значення в формуванні нових напрямків психології, зокрема, американської психологічної школи біхевіоризму, яка згодом критично поставилася до основних постулатів психоаналізу.

Вітчизняна психологія, зокрема, Г.М. Андрєєва зазначає, що „вивести” свідомість з людського мозку неможливо. З іншого боку - свідомість - це соціально опосередковане відображення дійсності, що здійснюється людським мозком [2]. У З. Фрейда відповідно соціальне залежить від несвідомого. Ананьєв Б.Г. зазначає, що у Фрейда суспільні інститути, цивілізація, культура розглядаються як результат зіткнення індивідуальних потягів людини, головними з яких є інстинкти життя і смерті[1]. Анохін П.К. зазначає, що будь-який процес може протікати в неусвідомленій формі. У зв’язку з цим виникає одна з найважливіших проблем психології - проблема співвідношення свідомого і несвідомого в психіці людини. Хоча позиції Фрейда неодноразово піддавалися критиці, але тим не менше треба зазначити, що емпіричний матеріал, отриманий Фрейдом ще повинен отримати своє пояснення[3]. Психоаналіз є вченням, у якому факти співіснують з науковими гіпотезами, мова науки співвідноситься з певними міфологічними образами. Послідовники та учні З. Фрейда намагалися заповнити той вакуум, який утворився між свідомим і несвідомим; спостерігається тенденція до пошуку цілісності психоаналітичного вчення, оскільки „соціальне” перетворилося на „раба інстинктів”, що суперечить природі суспільства як такого. Наприклад коли видавалася відома книга Ф. Перлза „Его, голод і агресія” початковий підзаголовок її був „Перегляд теорії та методу З. Фрейда”. Автор в своїй передмові зазначає, що замість того, щоб розглядати невроз і агресію з чисто психологічної точки зору, застосовується холістично-семантичний підхід, який відкриває ряд дефектів в психоаналізі[4]. Відмежування від психоаналізу гештальтпсихології не розв’язало проблему соціального у співвідношенні „особистість- суспільство”.

Таким чином, на першому етапі розвитку теорії психоаналізу несвідоме тлумачилося як тотожне витісненому і розумілося Фрейдом як щось чужорідне, патологічне, що викликає хворобу психіки. З розвитком психоаналізу уявлення Фрейда про несвідоме уточнювалися й ускладнювалося. З випадкового, чужорідного, патогенного фактора несвідоме Фрейд перетворив у невід´ємну частину психічного апарату кожної людини.

Мета повідомлення: визначити проблему конфліктності та цілісності у психоаналізі на основі теоретичної методологічної спадщини З.Фрейда у контексті соціального.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до запропонованої З. Фрейдом моделі, у психіці кожної людини існують дві якісно різнорідні сфери: свідомість і несвідоме. До першої відносяться всі психічні акти, присутні в нашій свідомості і сприйняті нами, до другої — усе, що не дано безпосередньо в самосвідомості. Свідомість є поверхневим шаром душевного апарату, що лежить на межі внутрішнього і зовнішнього світу. Тут відбувається переробка як зовнішніх вражень, що надходять через органи чуттів, так і внутрішніх імпульсів, що йдуть з нижніх відділів мозку, що фіксують стан організму. Причому свідомість є поверхневим шаром не тільки топологічно, але і функціонально. Свідомість, писав Фрейд, локалізується в корі головного мозку. Але якщо кора захищена від впливу зовнішнього світу черепною коробкою і контактує з ним лише через вузькі оглядові і слухові щілини (органи чуттів), то від нижчих відділів мозку вона не відділена нічим. Отже, свідомість набагато більше підвладна впливові внутрішніх роздратувань, ніж зовнішніх. Іншими словами, визначальним фактором людської поведінки, на думку Фрейда, є в кінцевому рахунку не свідомість, а несвідома сфера. Сфера несвідомого неоднорідна. До неї відносяться, з одного боку, латентні, «тимчасово несвідомі» акти, що у будь-який момент можуть стати свідомими (наприклад, пам´ять) і які Фрейд називає передсвідомими, з іншого боку - власне несвідомі акти [ 5].

Локалізоване в нижніх, тобто підкіркових, відділах мозку, несвідоме акумулює внутрішні, соматичні роздратування, що надходять від різних органів тіла. Психічним представником цих роздратувань є потяги. Потяги, за Фрейдом,— це природний, біологічний початок у людині, закріплений в механізмах спадковості. Усі потяги Фрейд поділив на сексуальні і потяги «Я», або самозбереження. Пізніше і ті й інші були об´єднані в загальну групу сексуальних потягів або Еросу, яким протистояв потяг до смерті, або Танатос. Однак це уточнення, що визначило посилення в психоаналізі ірраціональних і песимістичних тенденцій, не змінило суті фрейдовского розуміння природи потягів як рушійних сил людської життєдіяльності. Влада потягів над людиною, відповідно до концепції психоаналізу, величезна. Якщо зовнішні роздратування можуть бути усунуті за допомогою мускульних рухів, тобто шляхом оволодіння джерелом роздратування або втечею від нього, то роздратування, що виникають всередині організму потяги не можуть бути усунуті в такий спосіб [5].. Вони діють як постійна сила.

На відміну від зовнішніх впливів, сприйнятих органами чуттів, від них не втечеш і не сховаєшся. Вони наполегливо вимагають задоволення, тому що якщо свідомість керується «принципом реальності», то вони підкоряються одному лише «принципові насолоди». Усуненням, витісненням потягів, безконтрольне задоволення яких безпосередньо загрожує нормальній життєдіяльності індивіда, займається особлива інстанція — «цензура». Перший її пост розташований на межі несвідомого і передсвідомого, другий відокремлює свідомість від передсвідомого і стежить за тим, щоб випадкові руйнівні потяги й імпульси не проникнули у свідомість. «Цензура», по-суті, є сумління, соціальна свідомість індивіда, що формуються в процесіі виховання. Однак влада свідомості і його вірного стража — «цензури» відносна.

Несвідоме — це киплячий казан пристрастей, що рвуться назовні з метою отримання моторної розрядки. У замасковану, заколисану пильність «цензури» несвідоме виявляє себе то в патологічних симптомах, то в таких проявах повсякденного життя, як сновидіння, жарт, обмовки і т.д., то в творчому вигляді, як культурні, художні і соціальні цінності людського духу[5]. Таким чином, несвідоме перестає бути у Фрейда чимось випадковим, розрізненим, чужорідним; воно перетворюється в загальні для всіх людей комплекси переживань, що прямо або побічно визначають все різноманіття їхньої життєдіяльності як у минулому, так і в сьогоденні, у нормі і патології, у самих низинних і найбільш піднесених їхніх проявах. Таке трактування несвідомого давала психоаналізові моральне право перейти від розв’язання конкретних проблем психіатричної теорії і практики до побудови всеосяжної концепції особистості, суспільства, культури. Оцінюючи історичне значення психоаналізу, не можна не визнати, що Фрейду вдалося істотно розширити проблематику психологічних досліджень. На відміну від традиційної психології, що бачила своє завдання в тому, щоб, розклавши свідомість на найпростіші елементи (уявлення,

почуття, волю), знайти закони їхнього сполучення, психоаналіз вперше перейшов від зовнішнього опису психічних явищ до розкриття «глибинних механізмів», що лежать у їхній основі. З.Фрейд не просто звернув увагу на існування неусвідомлюваних форм психічної діяльності (це робили і до нього), але спробував дати їм позитивне визначення, зробивши несвідоме такою же фундаментальною характеристикою особистості, як і свідомість. Він побачив у несвідомому не смітник малозначних уявлень, що випали за непотрібністю зі свідомості і спогадів, а складну динамічну систему, наділену психічною енергією і здатну робити безпосередній вплив на свідомість і поведінку людини. Збагативши уявлення про людську психіку новим баченням несвідомого, Фрейд не знайшов потрібного ракурсу його вивчення і змушений був розглядати його з погляду старої, інтроспективної психології. З неї ж він почерпнув традиційний розподіл психічних явищ на мислення, відчуття, волю, що переніс у сферу несвідомого. З. Фрейд одним з перших звернув увагу на важливу роль несвідомого в регуляції психічної активності, однак звів усе багатство «психологічної динаміки» до антагонізму, боротьбі свідомого і несвідомого. Це відбулося тому, що в значній мірі несвідоме було зведено Фрейдом до активно конфліктуючим, конфронтаційних проявів психіки, що спостерігається як правило в невротиків. У дійсності сфера несвідомого, як показали новітні дослідження, неоднорідна. Вона містить у собі різні форми невербалізованого відображення, наприклад інтуїцію,

просторово-образне мислення, інформацію, що зберігається в пам´яті, але в даний момент неусвідомлювану, переживання, потяги, мотиви, витіснені через їхню несумісність зі свідомими установками суб´єкта, нарешті, не реєстровані свідомістю патологічні форми поведінки, що спостерігаються в клінічній практиці. Їхнє співвідношення і взаємодія зі свідомістю виявляються по-різному й аж ніяк не зводиться до повного драматизму, споконвічної і нерозв´язної боротьби, настільки яскраво описаної Фрейдом. Навпроти, у звичайних умовах, як показують наукові дані, переважає чітка взаємодія обох систем, що забезпечує успішне пристосування людини до вимог навколишнього середовища. У своїй теорії потягів Фрейд відтворив типові наукові стереотипи інстинктивної психології, що зводила все багатство проявів людської психіки до набору низинних, біологічно заданих детермінант. Акцентуючи увагу на ролі сексуальних потягів як основи психологічної динаміки, Фрейд довів до логічного кінця основний принцип інстинктивізму. Фрейд і сам усвідомлював вразливість своєї теорії, скромно величаючи її «наша міфологія». Але Фрейд не врахував, що людська родина — це не тільки біологічна особливість, але насамперед соціальний осередок, у якому, як у краплі води, відбиваються характеристики даного суспільства. Ревізія ортодоксального психоаналізу починалася зі спроб дисидентів збагатити ортодоксальний психоаналіз соціально-філософською теорією, доповнити чисто біологізаторську інтерпретацію психічної діяльності детермінацією соціального порядку.

Як метатеорію психоаналіз повинен був включати динамічний, топографічний і енергетичний аспекти психічного життя людей і, таким чином, стати «наукою наук про дух», методологічною основою всіх галузей знання, що мають справу з продуктами душевної діяльності людей. Дійсно, відсутність єдиної системи понять, методів, концептуальних схем сприяло тому, що представники кожного окремого напрямку змушені були осмислювати одержані дані самостійно, розробляти власну теорію і методологію. Це у свою чергу вело до непропорційного зростання інтерпретацій і узагальнень, що виходять за межі безпосередньої галузі дослідження. В результаті будь-яке приватне відкриття оголошувалося універсальним тлумачним принципом чи то рефлекс для представників рефлексологічного напрямку, інстинкт для інстинктивістів, гештальт для гештальтистів тощо. Психоаналіз не складав у цьому відношенні виключення. Виявивши деякі особливості функціонування несвідомої психологічної сфери, Фрейд додав їм загальний характер і спробував з їхньою допомогою пояснити все різноманіття людської життєдіяльності.

У своїх пізніх роботах З. Фрейд виступає вже не як лікар, , а як філософ, що тяжіє до своєрідної системної цілісності, як пророк, що передбачає прийдешні катастрофи, як соціальний реформатор, що вказує людству шлях порятунку. У 20—30-і роки психоаналітичний рух поширився в більшості країн Європи та Америки. Фрейд, що керував ним з фанатизмом і догматичними ревнощами, домагався «права на загальне визнання». Ці зусилля не були марними. Психоаналіз усе більш міцно завойовує розум інтелігенції, починає впроваджуватися в наукові інститути й університети. Характеризуючи принципову відмінність психоаналізу від філософських концепцій, Фрейд вказував, що їхнім головним недоліком було ототожнення психіки зі свідомістю Переважна більшість філософів називають психічним лише те, що є феноменом свідомості. Для них світ свідомого покривається обсягом психічного. Все інше, що відбувається в «душі», що важко осягається, вони відносять до органічних передумов або «паралельних процесів» психічного Таке ж становище спостерігалося й у психології, що розвивалася в руслі основних філософських напрямків і шкіл. Психологія кінця XIX — початку XX ст. була «психологією свідомості». Її предмет обмежувався вивченням явищ, що безпосередньо піддаються самоспостереженню. Навіть ті дослідники, що почали усвідомлювати важливість прихованих «підсвідомих» або «несвідомих» психічних процесів, продовжували розглядати їх як периферію свідомості, як зниження її ясності, тобто знову ж таки не виходячи за межі свідомості.

Висновки. Можливо, саме тому, що Фрейд прийшов до психології як психотерапевт-практик, не обтяжений вантажем звичних уявлень, він зумів глибше зрозуміти обмеженість інтроспективної психології свідомості, необхідність корінної ломки старих понять і методів. Розчарування в пошуках безпосередніх анатомічних корелятів психічної діяльності наштовхнуло Фрейда на пошуки чисто психологічних методів її дослідження. Ці пошуки привели до усвідомлення того незаперечного факту, що психічна діяльність — не феномен, що вичерпується фізіологічними актами, а складна діяльність, що має свої закони і, отже, потребує відповідних їй методів дослідження. Вказуючи на обмеженість фізіологічного підходу до психічних явищ, Фрейд писав, що жодне фізіологічне уявлення жоден хімічний процес не можуть дати нам поняття про їх сутність і що психіка в її вищих проявах є не тільки продуктом мозку, але і результатом взаємодії індивіда із зовнішнім світом.

Розкриття її змісту, її внутрішніх законів передбачає перехід з рівня чисто біологічної детермінації в більш складну систему причинних зв´язків — психологічних і соціальних. Розмежування предметних областей фізіології як науку про вищу нервову діяльність і психологію як науку про вищу психічну діяльність було неминучим. Фрейд був правий, виступаючи проти підміни якісної специфіки психологічних явищ фізіологічними процесами. Але, захищаючи психологію від фізіології, він не уник іншої крайності — відірвав психологічне від фізіологічного. Дослідники творчості Фрейда одностайно визнають, що абсолютизація психічного, яскраво виражений антифізілогізм були в значній мірі змушеним, викликаним реальним недоліком знань про діяльність мозку.

Працюючи на рубежі двох століть, Фрейд був позбавлений можливості пов´язати виявлені ним факти з психологічними і фізіологічними науковими уявленнями про психічну природу людини. Фрейд відмовившись від вульгарного фізіологізму, залишився вірний властивого йому натуралістичному тлумаченню людини і людської психіки. Світоглядніі установки Фрейда, що склалися під впливом біологічного еволюціонізму, перешкодили засновникові нової школи в психології побачити в людині не тільки біологічну, але і соціальну істоту.

  1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного челевекознания. М.: наука, 1977. - 380 с.
  2. Андреева Г.М. Социальная психология. М.: Изд-во МГУ, 1980. - 415 с.
  3. Анохин П.К. Узловые вопросы теории функциональной системы. М.: Наука, 1980. - 197 с.
  4. Перлз Ф.С. Эго, голод и агрессия /пер. с англ. М.: Смысл, 2000. - 358 с.
  5. Фрейд З. Психоаналитические этюды. Мн.:ООО «Попурри», 1997. - 606 с.
загрузка...
Top