Загальна психологія

1. Загальна психологія як наука та її використання в роботі психолога

2. Становлення психології як науки.

3. Завдання психології як науки.

4. Галузі психологічної науки.

5. Основні напрями розвитку психології та їх характеристика.

6. Методологічні принципи загальної психології

7. Принцип детермінізму у психології

8. Принцип системності в загальній психології

9. Принцип випереджального психічного відображення дійсності

10. Принцип єдності свідомості й діяльності

11. Загальна характеристика методів психології.

12. Загальні вимоги до організації та проведення психологічного дослідження.

13. Спостереження як метод психології

14. Можливості використання спостереження в роботі психолога.

15. Принципи наукового спостереження психічних явищ..

16. Побутове і наукове спостереження: порівняльний аналіз.

17. Експеримент і його використання в роботі психолога.

18. Інтерв'ю як метод вивчення психіки.

19. Вимоги до проведення інтерв'ю..

20. Анкетування і його використання в роботі психолога.

21. Вимоги до проведення анкетування.

22. Тестування як метод вивчення психіки.

23. Вимоги до проведення тестування.

24. Вивчення продуктів діяльності як метод психології

25. Контент-аналіз як метод психології

26. Проективні методи дослідження психіки.

27. Опитування як метод психології

28. Психіка як об'єкт загальної психології. 29. Розвиток психіки у філогенезі. 30. Функції психіки. 31. Рівень розвитку психіки і форми поведінки тварин. 32. Виникнення і розвиток свідомості.

33. Порівняльний аналіз психіки тварин і свідомості людини. 34. Структура свідомості. 35. Свідоме і несвідоме. 36. Самосвідомість особистості та її розвиток.

37. Механізми розвитку самосвідомості особистості. 38. Поняття про "Я-концепцію". 39. Самооцінка і рівень домагань як характеристики самосвідомості. 40. Методи дослідження самооцінки і рівня домагань. 41. Вплив "Я-концепції" на можливість самореалізації особистості.

42. "Я-образ" як установка особистості. Модальності "Я". 43. Співвідношення понять "індивід", "особистість", "індивідуальність". 44. Поняття про особистість у психології. 45. Структура особистості. 46. Біологічне і соціальне в структурі особистості. 47. Стадії становлення особистості. 48. Методи вивчення особистості. 49. Рушійні сили формування і розвитку особистості.

50. Стадії становлення особистості. 51. Діяльність як умова розвитку особистості. 52. Основні види діяльності та їх характеристика.

53. Структура діяльності. Формування навичок і вмінь у діяльності

54. Основні форми прояву психіки та їх взаємозв'язок.

55. Механізми розвитку вищих психічних функцій.

Список використаної літератури.


1. Загальна психологія як наука та її використання в роботі психолога

Загальна психологія – галузь психологічної науки, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

"Психологія" вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути, побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя. При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше.

З'ясування специфічних особливостей явищ, які вивчає психологія, являє собою значну, велику трудність. Саме розуміння цих явищ в багато чому злежить від світогляду людини. Трудність полягає перш з все в тому, що явища, які вивчає психологія з давніх давен виділялись людським розумом і відмежовувались від інших проявів життя як особливі явища. Психічні явища це постійні регулятори діяльності, що виникають у відповідь на подразники, які діють в даний момент часу (відчуття, сприймання), або ті, які були в минулому досвіді (пам'ять), узагальнюючи ці виливи і передбачаючи результати, до яких вони приведуть (мислення, уява), підсилюючі чи послаблюючі, взагалі активізуючі діяльність під впливом одних чинників і гальмуючі її під впливом інших (почуття, воля), виявляючи відмінність в поведінці людей (темперамент, характер, здібності). Пояснити психічні явища це означає розкрити їх взаємні зв'язки, залежність їх від життєвих умов, що їх породжують, з'ясувати ці закономірності, яким вони підлягають. Значить, предметом психології є психічні явища. Тому психологію можна визначити як науку, яка вивчає умови, властивості і закони психічних явищ, маючи при цьому на увазі, що психіка є особлива властивість особливим способом організованої матерії, суть якої полягає у відображенні реальної дійсності. Психологія як наука, вивчає психіку людини і тварин. Загальна психологія вивчає психічну діяльність дорослої нормальної людини.

Отож, особливості психології як науки обумовлені передусім особливостями психічної реальності. З того, що психічна реальність має особливий статус в людському житті, витікає й непересічне значення психологічних знань для людини. Кожна людина є світом і цей світ - психічний. Він має певні закономірності, що їх вивчає психологічна наука. Орієнтуватися в цьому світі - тобто в самому собі - не менш важливо, ніж орієнтуватися у світі зовнішньому. Людина і оточуючий світ - це дві безодні, пізнавати їх можна без кінця. Коли хтось гадає, що він знає себе досконально - це лише свідчення того, що ця людина зіткнулася із певними перешкодами у самопізнанні. Великий шар несвідомого, в якому зберігаються не тільки власні психічні таємниці людини, але й вселюдські, кожної миті може цю людину здивувати. Цей подив може бути приємним або неприємним.

2. Становлення психології як науки

В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

Відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз).

Представники другого підходу (М. С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи:

1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії. Цей підхід на сьогодні є найбільш поширеним. Його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.

З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.

Субстанцгйність душі - важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.

Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.

3. Завдання психології як науки

Серед завдань загальної психології центральне місце посідає розробка методологічних основ, теорії і методик вивчення психологічних явищ.

Найбільш загальними завданнями психології у третьому тисячолітті є:

• вивчення впливу суспільної дійсності на психіку людини та психологію різних людських спільнот. У цьому аспекті здійснюється психологічний аналіз діяльності, поведінки і вчинків людини, визначаються вимоги суспільної дійсності до її психіки тощо;

• розкриття психологічних закономірностей формування в людини готовності до діяльності та розроблення психологічних шляхів підвищення її ефективності;

• виявлення психологічних умов підвищення ефективності виховання громадян, механізмів розвитку та вияву мотивів їхньої поведінки;

• здійснення психологічного аналізу системи «людина -техніка», виявлення можливості людей щодо їхнього використання, проведення психологічного аналізу аварій, катастроф тощо;

• забезпечення саморегулювання людиною психічних станів, які виникають у небезпечних та інших (стресових) ситуаціях, а також визначення умов і засобів боротьби зі страхом та панікою, запобігання іншим психічним станам, які знижують ефективність діяльності, і їхнє подолання;

• підвищення ефективності управління в різних сферах суспільства, розкриття впливу особистості керівника та його стилю керівництва на психологію колективу, на його суспільну й виховну функції тощо;

• оптимізація всіх аспектів праці та життя людини в різних умовах;

• виявлення умов і чинників ефективної професіоналізації кожної людини з урахуванням реальних потреб і можливостей суспільства;

• психолого-педагогічне забезпечення розв'язання завдань освіти молодих;

• боротьба з тероризмом і злочинністю, бездуховністю, наркоманією, алкоголізмом тощо;

• підвищення ролі психології в підтриманні правопорядку, організованості й дисципліни, психічного здоров'я і добробуту громадян;

• дослідження психолого-педагогічних проблем сучасного стилю практичної діяльності кадрів, вироблення і впровадження рекомендацій з оволодіння продуктивними технологіями ефективної праці та життя;

• створення необхідних передумов і комфортних соціально-психологічних умов для продуктивної життєдіяльності, розкриття творчого потенціалу суб'єктів праці та життя;

• розвиток психології як інтегративної сфери людинознавства в сучасному суспільстві.

Важливими проблемами, які вимагають у цей час поглиблених психологічних досліджень, також є:

• обґрунтування сучасної психолого-педагогічної концепції підготовки професіоналів і реформування соціальної структури;

• розроблення методології психології;

• синтезування концепції вивчення, формування і розвитку соціальних суб'єктів, конкретної людини, колективу;

• створення сучасних теорій психології професійної праці;

• теоретичне і практичне обґрунтування питань зміцнення правопорядку, дисципліни;

• психологічний відбір, підготовка й адаптація до різних умов життєдіяльності;

• питання впровадження прикладної психології та ефективного акмеологічного супроводу праці, життя тощо;

Розв'язання всіх зазначених завдань є вагомою передумовою успішного реформування суспільства і забезпечення його прогресивного розвитку. Тут важливо використовувати продуктивний вітчизняний досвід, спиратися на найкращі закордонні зразки і досягнення сучасної психології і педагогіки, вишукувати і впроваджувати інноваційні підходи й рішення. При цьому потрібно позбуватися малопродуктивної практики, яка відіграє роль блокатора в оптимізації психолого-педагогічного процесу.

4. Галузі психологічної науки

Процес диференціації наукового знання торкнувся психології. Зараз психологія становить собою складне утворення з багатьох психологічних наук, що мають спорідненість у визначенні предмета й методу, але мають і певні розбіжності. Найдрібніші гілки дерева психологічного знання стосуються психологічної практики у певній сфері дійсності і засновані виходячи з її потреб.

Всі психологічні науки поєднуються (прямо, чи опосередковано) із загальною психологією. Вона вивчає психіку людини, й загальні закономірності, встановлює логічний осередок (головний пояснювальний принцип) психології, визначає методологічні засади психологічних досліджень, формує категоріальний апарат, найбільш загальні психологічні поняття. Внутрішні підрозділи загальної психології традиційно визначають такі: вчення про розвиток психіки у філо- та онтогенезі людини, вчення про окремі психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення, увагу, процеси пам'яті, уяву та ін.), стани і властивості людини. До загальної психології інколи відносять і психологію особистості - як вершину загальної психології, що вивчає найбільш інтегроване психічне утворення - особистість, її структурні й функціональні підрозділи та зв'язки між ними. Формування людини як суб'єкта життєтворчості, рушійні сили та умови самоактуалізації людини як носія потенцій дійсно людського буття - це сучасні пріоритети досліджень у галузі психології особистості. Методологічні засади загальної психології сьогодення невідривні від історичного процесу розвитку, становлення психологічних знань, уявлень та настанов, і в цьому поєднанні логічного й історичного аспектів розвитку психіки й знань про неї - специфіка історії психології як галузі психологічної науки. Вікова психологія вивчає онтогенез людської психіки, специфічні психічні особливості індивіда в процесі зміни вікових стадій його розвитку; вона розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, акмеологію (психологію зрілої людини) та геронтопсихологію (психологію старості). Диференціацію, психічні відмінності між окремими індивідами й групами, а також причини й наслідки цих відмінностей вивчає диференціальна психологія. Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу патологічного процесу. Психотерапія вивчає проблему впливів із лікувальною метою на психіку хворого. Комплекс знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги окремим людям, групам, чи організаціям, установам, становить собою консультативну психологію. Галуззю психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей людини (тобто психологічні тести), є психодіагностика.

Відносно відокремленою від загальної психології є соціальна психологія, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, обумовлені включенням у соціальні групи. Соціальних психологів цікавлять процеси спілкування та психічні феномени, пов'язані з функціонуванням малих та великих груп. До соціальної психології тяжіє цілий ряд психологічних наук, пов'язаних із загальною психологією саме через неї (політична психологія тощо). Психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів вивчає психологія управління. Психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності в умовах педагогічного впливу вивчає педагогічна психологія. Психологічні особливості трудової діяльності людини вивчає психологія праці. Психологічні закономірності функціонування систем «людина-машина» досліджує інженерна психологія.

Найкращою метафорою, що пояснює структурну побудову психологічної науки, буде дерево. Можна вважати, що «корінням» психології є історія психології, «стовбур» дерева психологічної науки утворює загальна психологія, а інші галузі психології нагадують розгалужені гілки, деякі з яких відходять прямо від стовбура. «Листям» на цих «гілках» можна позначити конкретні шляхи практичного застосування психологічних знань у реальному житті. Щоб дерево зеленіло, йому потрібен міцний стовбур та надійне коріння. Умови для найшвидшого розвитку цього дерева створюють також інші науки.

5. Основні напрями розвитку психології та їх характеристика

На початку XIX століття стали складатися нові підходи до психіки. Мюллер (1801-1858) сформував «закон специфічної енергії органів почуттів». Психофізику відкрив фізіолог Вебер (1795-1878). Дондрес (1818-1889) займався експериментами по вивченню швидкості протікання психічних процесів.

Унікальним предметом психології, який ніякою іншою дисципліною не вивчався, був визнаний «безпосередній досвід». Головним методом – інтроспекція: спостереження суб'єкта за процесами у своїй свідомості. Природою психіки займався Сєченов И. М. (1829-1905).

Саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів – таким була фізіологічна підстава сеченівськой схеми психічної діяльності.

Основні психологічні школи. Чим успішніше йшла в психології експериментальна робота, тим ширшою ставало поле досліджуваних ним явищ, тим стрімкіше росла незадоволеність версій про те, що унікальним предметом цієї науки служить свідомість, а методом – інсперсія.

А) Функціоналізм.

Біля джерел стояв Вільям Джемс (1842-1910). Він відомий як лідер прагматизму філософії, що оцінює ідеї і теорії, виходячи з того, як вони працюють на практиці, приносячи користь індивіду.

Б) Рефлексологія.

Павлов вводив у це поняття принцип умовності. Звідси і його головний термін – умовний рефлекс.

В) Біхевіоризм.

Кредо цього напрямку відбито в терміні «поведінка» (англійське «біхевіор»), а саме воно було названо біхевіоризмом. Його «батьком» прийнято вважати Уотсона, що у 1913 році виклав маніфест нової школи.

Г) Психоаналіз.

Основоположником можна вважати Фрейда (1856-1939), як і багато інших класиків сучасної психології, він довгі роки займався вивченням центральної нервової системи, набувши солідну репутацію фахівця в області психоаналізу. Головної серед цих процесів була визнана енергія, що має сексуальну природу, потяга.

Д) Психоаналітичний потяг.

Створили учні і сподвижники Фрейда: Юнг К. (1875-1961) і Адлер А. (1870-1937). Юнг назвав свою психологію – аналітичної, Адлер – індивідуальної.

Еволюція шкіл і напрямків

А) Необіхівіоризм.

Толмен Е. (1886-1956) – формула поводження повинна складатися не з двох, а з трьох членів, і тому виглядати в такий спосіб: стимул (незалежна перемінна) – проміжні перемінні – залежна перемінна (реакція). Середня ланка (проміжні перемінні) – нічого інше як неприпустимі прямому спостереженню психологічні моменти: чекання, установки, знання. Інший варіант належить Халу (1884-1952) і його школі. Він увів формулу «стимул - реакція», так само додаткова ланка потреба організму (харчова, сексуальна і т.д.)

Б) Оперантний біхевіоризм.

Скіннер умовний рефлекс назвав оперантним. Роботи Скиннера, як і інших біхевіористів, збагатили знання про загальні правила вироблення навичок, про роль підкріплення (яке служить неодмінним мотивом цих навичок), про динаміку переходу від одних форм поведінки до інших.

В) Виготський. Теорія вищих психічних функцій.

Усі помисли Вигодського були зосереджені на тому, щоб покінчити з версією про «дві психології», що розцінювала людину, робила її причетною до різних світів.

Психоаналіз. Без перебільшення можна сказати, що австрійський психолог і психіатр Зіґмунд Фрейд (1856-1939) є одним з тих учених, хто багато в чому вплинув на весь подальший розвиток сучасної психології.

Жодний психологічний напрямок не набув настільки широку популярність за межами цієї науки, як фрейдизм. Це пояснюється впливом його ідей на мистецтво, літературу, медицину, антропологію й інші галузі науки, зв'язані з людиною.

Зиґмунд Фрейд назвав своє навчання психоаналізом — по імені методу, розробленого їм для діагностики і лікування неврозів.

6. Методологічні принципи загальної психології

Методи вивчення психології:

1) природний і лабораторний експеримент;

2) спостереження;

3) дослідження продуктів діяльності людини;

4) метод тестів і анкетування.

Для дослідження тієї чи іншої психологічної проблеми використовується відповідна система прийомів і правил дослідження - методика конкретного дослідження (висування гіпотези, вибір експериментального прийому і відповідного матеріалу, виділення контрольних і експериментальних груп випробування, визначення змісту серій експерименту, статистична і теоретична обробка експериментального матеріалу і т.і.).

Основні теоретичні принципи психології:

1) визнання детермінованості психічних явищ матеріальної дійсності;

2) генетичний підхід до психічних явищ, дослідження їх у розвитку;

3) вивчення психіки людини у взаємозв'язку біологічних і соціальних факторів;

4) визнання нерозривного взаємозв'язку психіки і діяльності.

Наукове розуміння психіки людини можливо лише при цілісному розгляді сукупності психічних явищ. Абсолютизація окремих сторін психіки приведе до помилкових концепцій і теорій.

7. Принцип детермінізму у психології

Принцип детермінізму був запропонований С. Л. Рубінштейном у формулюванні «зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь внутрішні умови); О. М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє через зовнішнє» (тобто внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); О. М. Ткаченко прийняв обидва формулювання як такі, що складають діалектичну єдність.

• У формулюванні Рубінштейна головне те, що за внутрішнім як суб'єктом визнається влада самодетермінації (внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ); внутрішнє корегує зовнішні впливи, а значить, воно не повністю залежить від зовнішнього, воно має власну сутність, розвивається за власною логікою. Самий принцип був необхідним, щоб вказати на інший тип детермінації у гуманітарному знанні порівняно зі знанням природничонауковим, де детермінізм є прямим.

• У формулюванні Леонтьєва важливим виявляється вже не те, що внутрішнє (суб'єкт) діє, а те, що через зовнішнє; тут підкреслено, що діяльність слугує засвоєнню індивідом соціально вироблених засобів діяльності, соціалізації особистості.

• Ткаченко також не акцентує момент самодетермінації суб'єкта (як чисто психічної детермінації): у нього діє біопсихічна детермінація (на рівні організму, якому притаманний реактивний характер організації поведінки); соціопсихичічна (на рівні індивіда - суб'єкта суспільних відношень у процесі засвоєння готового соціального досвіду); окремий підрівень соціопсихічної (на рівні особистості, котра досягла спроможності до творчості нового соціального досвіду).

8. Принцип системності в загальній психології

Системно-структурний принцип бере психіку як систему взаємопов'язаних елементів; особливий акцент робиться на відкритість системи: взаємодія із біологічною системою (на рівні організму); із соціальною системою (на рівні індивіда); із культурно-історичними цінностями суспільства (на рівні особистості). Застосування даного принципу в радянській психології має ряд особливостей, похідних з певної позитивістської настанови на первинність соціальної системи по відношенню до індивідуальної психіки (котра набуває системних якостей ніби саме від суспільства). Л. С. Виготський (чия ідея про «динамічні смислові системи» спричинила згадану тенденцію), отримав цю настанову, коли вивчав психічні особливості мовлення. Через структурну лінгвістику Ф. де Соссюра він отримав уявлення про мову як про систему знаків, кожен з яких отримує певне значення лише завдяки цілісній системі (котра існує у певний момент у суспільній свідомості). Наслідком стало уявлення про те, що і свідомість і особистість людини походить від її прилучення до актуальної соціальної системи.

Згаданий перелік принципів не є єдино можливим! Сучасна онтологічно-орієнтована психологія, засновником якої є С. Л.Рубінштейн, користується іншими принципами побудови психологічного дослідження. Найбільш повний перелік цих принципів наведений київським вченим І. П. Манохою: об'єктивності психологічного дослідження, багатомірного і багаторівневого існування предмета психології, дослідження психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів.

9. Принцип випереджального психічного відображення дійсності

Принцип відображення (він походить безпосередньо з ленінської теорії відображення), у найбільш жорсткій формі стверджує, ніби психічне не є саме по собі об'єктивним буттям, а просто віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно цьому принципу всі психічні функції за своєю природою є відображувальними; психічне відображення має сигнальний характер (повідомляє суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних подразників). Жодної внутрішньої (сутнісної) єдності у такій відображувальній системі не передбачено; послідовне застосування цього принципу веде до функціоналізму (напряму, котрий розглядає психіку-свідомість як засіб адаптації організму до умов середовища, що змінюються. Цей принцип також можна розглянути на різних рівнях суб'єкта. На рівні організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність суб'єкта, на рівні індивіда - привласнення соціального досвіду, на рівні особистості - творчість соціально значущих продуктів. Чогось значущого не біологічно або соціально, а просто індивідуально-психічно психічне відображення не дає, бо віддзеркалює воно тільки щось зовнішнє суб'єкту.

10. Принцип єдності свідомості й діяльності

Принцип єдності психіки та діяльності (належить він С. Л. Рубінштейну, але у нього мова йшла про єдність із діяльністю не психіки, а саме свідомості). Згідно цьому принципу психіка являє собою внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального досвіду, його виробництва - відповідно рівням суб'єкта).

У С.Л. Рубінштейна принцип єдності свідомості та діяльності не зводиться до того, що свідомість виступає внутрішнім планом діяльності, повторює її всередині суб'єкта (ідея інтеріоризації); він принципово відрізняє свідомість від діяльності. Єдність їх - це не тотожність. Ця єдність витікає з належності як свідомості, так і діяльності свідомому і діючому суб'єкту. Особистість стає підставою зв'язку свідомості та діяльності, саме в особистості й особистістю цей зв'язок реалізується (тобто зв'язок свідомості та діяльності виявляється особистісно опосередкованим). Це особистісне опосередкування зв'язку свідомості і діяльності долає функціоналізм: психічні процеси не мають самостійних ліній розвитку, а розвиваються в процесі розвитку особистості.

Якщо в Рубінштейна центральною категорією в розумінні єдності свідомості й діяльності виступає суб'єкт (особистість), то в Леонтьєва на його місце підставлена діяльність; особистісне опосередкування замінене діяльнісним. В Рубінштейна особистості як суб'єкту належить і свідомість, і діяльність; в Леонтьєва і свідомість, і особистість належать до діяльності.

11. Загальна характеристика методів психології. 12. Загальні вимоги до організації та проведення психологічного дослідження.

Методи психологічної науки звичайно поділяють на 4 групи.

Методи теоретичного дослідження - вони застосовуються на першому та другому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають подумки пізнавати сутність певного психічного явища. До цієї групи методів належать моделювання, реконструкція, типізація.

Моделювання має за мету створення аналогу певного явища, в якому акцентовано головні закономірності цього явища і виключено другорядні, випадкові фактори.

Реконструкція полягає у змістовій або структурній перебудові явища з метою кращого його розуміння.

Типізація спрямована на визначення варіантів даного явища відповідно певним ознакам.

Методи емпіричного дослідження - вони застосовуються на третьому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають реальній взаємодії дослідника з проявами психічного явища. Ці методи спрямовані на отримання фактичного матеріалу і застосовуються до певних носіїв психічних явищ: до людей-випробуваних, інколи до тварин, інколи - до самого дослідника (при застосуванні методу самоспостереження). До цієї групи належать методи спостереження, експерименту, опитування, бесіди, тестів, аналізу продуктів діяльності та ін., які більш докладно розглянуті в наступному параграфі.

Аналітичні методи - вони застосовуються на четвертому етапі загальної методики психологічного дослідження і слугують об'єктивації отриманих результатів. Аналітичні методи поділяються на якісні та кількісні.

Якісні методи аналізу спрямовані на з'ясування причин високого чи низького рівня досягнень, розвитку здібностей, залежність їх від індивідуальних та вікових проявів особистості, умов життя та діяльності, стосунків у колективі, ставлення до діяльності тощо (до них можна віднести контент-аналіз, який застосовується у роботі з психологічно змістовними текстами і полягає у переводі змістової інформації в кількісну).

Кількісні методи аналізу спрямовані на обчислення коефіцієнтів правильного розв'язання завдань, частоти повторення спостережуваного психічного явища та інших характеристик (це такі методи математичної статистики, як варіаційний аналіз, кореляційний аналіз, регресійний аналіз, факторний аналіз та ін.).

Методи організації дослідження складають окрему групу методів; вони мають відношення не тільки до певного етапу загальної методики психологічного дослідження, але й до пізнавального циклу в цілому. До цієї групи належать лонгітюдний та порівняльний методи.

Методика наукового дослідження становить собою певну послідовність пізнавальних дій. Загальна методика психологічного дослідження включає такі основні етапи:

1. Визначення предмету дослідження (у тому числі первинна його теоретизація). Предмет конкретного психологічного дослідження повинен бути включеним у предмет психології як науки - інакше таке дослідження буде якщо й науковим, але не психологічним; він має містити у собі певну пізнавальну проблему, якусь невизначеність.

2. Теоретичне дослідження. Воно передбачає розумову взаємодію із сутністю предмета дослідження, створення теоретичної концепції цього психічного явища.

3. Емпіричне дослідження. Воно передбачає взаємодію дослідника із реальними проявами досліджуваного психічного явища з метою підтвердження або заперечення вихідних теоретичних положень.

4. Аналіз та інтерпретація емпіричних даних. На цьому етапі дослідження здійснюється якісний та кількісний аналіз матеріалів дослідження, вирішується питання підтвердження об'єктивності висновків, отриманих емпіричних закономірностей.

5. Презентація результатів. Видання наукових праць: монографій, статей, дисертаційних робот тощо.

Науковий метод в широкому розумінні цього слова утворюється в результаті поєднання методології з методикою та конкретними техніками.

13. Спостереження як метод психології

Під спостереженням розуміють цілеспрямоване вивчення поведінки і діяльності особистості в природних ситуаціях, засноване на їх безпосередньому сприйманні.

Найдревнішим емпіричним методом психології справедливо вважають самоспостереження, або інтроспекцію, що в перекладі означає «дивитися всередину». Для кожної людини самоспостереження є необхідним елементом самопізнання і самовиховання. Не можна вдосконалювати себе, не вивчаючи свій внутрішній світ. Саме це примушує людину змінюватися. Результати самоспостереження можна фіксувати у різних документах: листах, автобіографіях, анкетах тощо. Проте цьому методу, найбільш доступному на перший погляд, притаманний цілий ряд недоліків. Спостерігаючи за самим собою дуже важко бути об'єктивним. Важко переключати увагу з того, що ми робимо, на те, як це відбувається. Окрім того, в психіці людини існують підсвідомі та неусвідомлені переживання, про які людина може взагалі не здогадуватися.

Позбутися зазначених недоліків дозволяє об'єктивне спостереження, яке здійснюється психологом-спостерігачем. План і програму такого спостереження складають виходячи з цілей та завдань психологічного дослідження. Об'єктивне спостереження може бути реалізоване у двох формах:

а) у формі простого спостереження, за якого спостерігач особисто в ситуації участі не бере, а люди, яких він спостерігає, про це не знають;

б) у формі включеного спостереження, коли дослідник адаптується до певного соціального оточення і люди, яких спостерігають, мають можливість з ним взаємодіяти.

Усі отримані в процесі спостереження факти, які стосуються об'єкта дослідження, обов'язково реєструються. Якість реєстрації залежить від досвіду й кваліфікації спостерігача. Щоб зменшити суб'єктивний вплив спостерігача, використовують технічні засоби: магнітофони, фотоапарати, відеокамери. Окрім того, об'єктивність спостереження зростає при збільшенні його тривалості та паралельному використанні інших методів дослідження психічних явищ.

14. Можливості використання спостереження в роботі психолога

Метод спостереженняполягає в тому, що експериментатор збирає інформацію, не втручаючись у ситуацію. Існує принципова відмінність наукового спостереження від життєвого, яке обмежується реєстрацією фактів і має випадковий, неорганізований характер. На противагу йому, наукове спостереження базується на певному плані, програмі, фіксації фактів та особливостей ситуації, на аналізі та інтерпретації. Для наукового спостереження характерні перехід від опису фактів до пояснення їхньої суті, формування психологічної характеристики особистості.

Якщо ми вивчаємо явище без зміни умов, за яких воно здійснюється, то йдеться про просте об'єктивне спостереження.

15. Принципи наукового спостереження психічних явищ

Мета спостереження — виявити професійно важливі особливості психічних процесів, вивчаючи й порівнюючи зовнішні прояви діяльності людини та результати її праці. Спостереження доповнюється об’єктивним реєструванням досліджуваних процесів. Ідеться про фотографію робочого дня, хронометраж, визначення латентних (прихованих) періодів різних сенсомоторних реакцій. Важливе значення під час спостережень має аналіз помилкових дій працівника.

16. Побутове і наукове спостереження: порівняльний аналіз

Спостереження поділяють за різними ознаками. Розрізняють пряме і непряме спостереження. Прикладом прямого спостереження може бути вивчення реакції людини на подразник або спостереження за поведінкою дітей у групі, якщо ми вивчаємо типи контактів. Прямі спостереження поділяють також на активні (наукові) й пасивні або звичайні (життєві). Багато разів повторюючись, життєві спостереження акумулюються в прислів'ях, приказках, метафорах і у зв'язку з цим становлять певний інтерес для культурологічного і психологічного вивчення. Наукове спостереження припускає цілком певну мету, завдання, умови спостереження. Проте якщо ми спробуємо змінити умови чи обставини, за яких здійснюється спостереження, то це вже буде експеримент.

Непряме спостереження застосовують у ситуаціях, коли ми хочемо за допомогою об'єктивних методів вивчити психічні процеси, непіддатливі прямому спостереженню. Наприклад, встановити ступінь втомлюваності або напруженості під час виконання людиною певної роботи. Дослідник може скористатися методами реєстрації фізіологічних процесів (електроенцефалограми, електроміограми, шкірно-гальванічна реакція тощо), які самі не розкривають особливостей протікання психічної діяльності, але можуть відображати загальні фізіологічні умови, що характеризують протікання процесів, які вивчаються.

17. Експеримент і його використання в роботі психолога

Одним з основних методів наукового психологічного дослідження є експеримент. На відміну від спостереження, експеримент передбачає активний вплив дослідника на досліджувані психічні явища через окремі керовані і контрольовані дослідником чинники.

Розрізняють лабораторний і природний експерименти. Перший проводять у спеціально створених умовах, де апаратура дозволяє досліджувати взаємодію сенсорних, моторних, інтелектуальних, характерологічних компонентів і таким чином вивчати діяльність людини в цілому.

У природному експерименті поєднуються активність методу експерименту і природність методу спостереження: дослідник створює умови, що викликають бажане явище, а зміст звичних для людини умов лишається без змін.

Обидва методи можуть мати констатуючий або формуючий характер. Експеримент констатуючого характеру вивчає рівень розвитку окремих якостей особистості або готовності до професійної діяльності в цілому. Формуючий експеримент спрямований на вивчення й розвиток професійних якостей в умовах цілеспрямованих виховних впливів.

Важливою перевагою методу експерименту є можливість повтору з метою накопичення кількісних даних про типовість явища, що досліджується. Водночас умови експерименту можуть призвести до порушення природного плину діяльності людини, внаслідок чого можливі помилкові висновки.

Переваги й недоліки методу слід враховувати при розробці програм дослідження.

18. Інтерв'ю як метод вивчення психіки

Інтерв'ю та бесіда як методи здобуття інформації про особистість, її погляди, самооцінку, ціннісні установки, психічні властивості спираються на попередньо розроблену програму, гнучку стратегію формування запитань залежно від очікуваних та отриманих відповідей. Вони вимагають значної підготовки інтерв'юера, певної майстерності, зокрема здатності викликати довіру до себе, налаштувати людину на відвертість тощо.

Інтерв’ю - метод отримання інформації про індивідуально-психологічні особливості в процесі безпосередньої вербальної (усної) комунікації за спеціальною програмою. Можливість вести спостереження за співбесідником під час особистого спілкування дозволяє досліднику при необхідності змінювати напрям розмови на підставі спостережуваних жестів, міміки, інтонації співбесідника, робити висновки щодо його особистого ставлення до фактів, про які він повідомляє. Неприпустимо, щоб інтерв’ю перетворилося на розпитування чи допит.

Метод інтерв’ю відіграє допоміжну роль, оскільки всю інформацію дає сам опитуваний. Тому інтерв’ю як метод дослідження треба використовувати на початковому етапі для підготовки людини до участі в експерименті.

19. Вимоги до проведення інтерв'ю

Одним з різновидів бесіди є інтерв'ю - одержання вихідного матеріалу для наукового дослідження шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди дослідника з випробуваним. У разі проведення інтерв'ю двобічний зв'язок є обмеженим, оскільки дослідник лише фіксує відповідні відповіді випробуваного, зберігаючи нейтральну позицію.

Метод інтерв'ю відрізняється суворою організованістю і нерівноцінністю функцій співрозмовників: психолог-інтерв'юер задає питання суб'єкту-респонденту, при цьому він не веде з ним активного діалогу, не висловлює своєї думки і відкрито не виявляє своєї особистої оцінки відповідей випробуваного чи питань, які задаються.

У задачі психолога входить зведення свого впливу на зміст відповідей респондента до мінімуму і забезпечення сприятливої атмосфери спілкування. Ціль інтерв'ю з погляду психолога — одержати від респондента відповіді на питання, сформульовані відповідно до задач усього дослідження.

Ступінь волі учасників інтерв’ю визначається наявністю і формою питань; рівень одержуваної інформації — багатством і складністю відповідей. У ході бесіди інтерв'юер може потрапити в одну з наступних ситуацій:

а) респондент (опитуваний) знає, чому він чи надійшов надійде так, а не інакше;

б) респонденту бракує інформації про причини своєї дії;

в) інтерв’ю ставить метою одержати симптоматичну інформацію, хоча респонденту вона такою не здається.

20. Анкетування і його використання в роботі психолога

Метод анкети. Анкета - методичний засіб для отримання соціально-психологічної інформації на основі письмового самозвіту випробуваного. Анкета являє собою набір запитань, кожне з яких логічно пов'язане з центральним завданням дослідження. Практична реалізація методу анкети відбувається, як правило, у два етапи. На першому етапі за допомогою відкритих анкет виконують «пілотажне» дослідження. На другому - відбирають більш типові відповіді і на їх основі розробляють закриті анкети. Перевага використання закритих анкет полягає в можливості автоматизації процесу обробки отриманих результатів, що дуже важливо при проведенні масових опитувань.

Для вивчення й оцінки окремих рис і проявів особистості розроблена велика кількість опитувальних листів, які включають питання щодо переживань, стану, реакцій тощо, з якими випробуваний має погодитися чи ні. За допомогою опитувальних листів можна отримати від випробуваного різнобічну інформацію - від особливостей його психофізіологічного стану до переконань та ідеалів.

21. Вимоги до проведення анкетування

Питання слід формулювати максимально конкретно та точно, не допускати неясності й неоднозначності.

Усі запитання поділяють на два основні типи: відкриті та закриті.

Відкриті запитання - це ті, щодо яких дослідник не пропонує респондентові переліку підготовлених відповідей, а залишає місце для відповідей у довільній формі. Ознайомлення з відповідями на відкриті запитання дають можливість соціологові відчути проблеми людей, що стоять за цифрами звіту. Однак досвід показує, що на відкриті запитання відповідає лише третина респондентів, при цьому відповіді чи надто стереотипні, чи дуже конкретні, малоінформативні. Окрім цього, такі запитання важко обробляти.

Закриті запитання — це ті, в яких після тексту запитання пропонується віяло відповідей. Досить часто при формуванні переліку відповідей трапляються логічні помилки - порушення принципу відповідності запитання та відповідей. Це відбувається тоді, коли варіанти відповідей не відповідають ключовому слову запитання і є варіантами відповідей на інше запитання.

До анкети також включають запитання-фільтри. Завдання таких запитань - відсіяти тих респондентів, яких не стосується наступне запитання.

Запитання, які стосуються соціально-демографічних характеристик респондента, зазвичай, завершують анкету. Опитування проводяться анонімно й соціально-демографічний блок передбачає взяття до уваги таких позицій:

- вік;

- стать;

- рід занять;

- національність, місце проживання, освіта (якщо проблема дослідження передбачає їх важливість).

При формулюванні запитань анкети необхідно виконувати такі правила:

• однозначність - мова йде про однакове розуміння змісту запитання респондентами. Дуже важливим є визначеність понять та їхня конкретність. Іноді запитання анкети містять у собі два, а то й більше запитань, що є недоцільним і заважає отримати об'єктивну інформацію;

• стислість - досвід проведення соціологічних досліджень свідчить, що чим довше запитання, тим важче респондентові зрозуміти його зміст. Якщо запитання довге, то поки респондент дочитає його до кінця, він забуде початок;

• валідність - міра відповідності запитання анкети проблемі, що вивчається. Запитання можуть бути прямі та непрямі. Валідність запитання визначається точністю переведення показника в запитання.

Відомо, що добре опрацьована анкета може бути заповнена не більше, ніж за півгодини. За більший проміжок часу настає психологічна втома й увага до анкети спадає.

22. Тестування як метод вивчення психіки

Серед методів психології особливе місце посідає метод тестів (тестування). На відміну від інших методів, тестування спрямоване не на дослідження психічних явищ для отримання тих чи інших нових даних, а на вимірювання вже відомих психологічних особливостей випробуваних за допомогою стандартизованих завдань (тестів). Найбільш відомими в психології є три види тестів: тести досягнень; тести здібностей; проективні тести.

Тести досягнень являють собою методики психологічної діагностики, які мають на меті вияв ступеня оволодіння певними уміннями, навичками і знаннями. Використовують їх у професійному доборі. Наприклад, тести «Перевірте, який ви керівник», «Чи вмієте ви проводити ділове обговорення?» тощо.

Тести здібностей дозволяють визначити рівень розумового потенціалу, творчих здібностей, а також рівень готовності до розв'язання певних типів навчальних та професійних завдань.

Проективні тести - це методики цілісного вивчення особистості. Назва їх пов'язана з використанням у них процесу проеціювання, коли випробуваний свідомо чи підсвідомо переносить свої установки, емоційні стани чи особистісні якості на запропоновані до розв'язання завдання чи ситуації. Приміром, дописати речення чи розповідь, зробити малюнок на вільну тему, скласти розповідь за малюнком тощо. Виконуючи такі завдання, він допомагає скласти уявлення про свою індивідуальність. До найбільш застосовуваних проективних методів належать тести Рошарха і Люшера, тематичний операційний тест тощо.

Крім названих існують і так звані групові тести для вимірювання групових психічних процесів - психологічного клімату групи, рівня її згуртованості, взаємовідносин між членами групи тощо. Найпоширенішою серед групових тестів є соціометрична процедура, призначена для визначення структури емоційних зв'язків між членами групи, тобто взаємних симпатій і антипатій.

23. Вимоги до проведення тестування

Головними критеріями якості тесту є надійність і валідність. Надійність тесту розглядають як стабільність його результатів при повторному тестуванні. Крім того, дуже важливо, щоб тест дозволяв визначати з високою точністю саме ту якість, котра цікавить дослідника. Це умова валідності. Чим вища валідність тесту, тим точніше він вимірює ту рису, для визначення якої був розроблений.

Процедура тестування включає декілька етапів. На першому дослідник вибирає тести. Другий етап - безпосередньо тестування одного чи групи учасників. Третій етап - інтерпретація результатів, висновки. Ефективність тестування значною мірою залежить від досвіду і кваліфікації дослідника.

24. Вивчення продуктів діяльності як метод психології

Під продуктом діяльності особистості розуміються реально-практичні та ідеальні за формою вияви її активності щодо явищ об'єктивного та суб'єктивного світу. Метод вивчення продуктів діяльності являє собою систему дослідницьких процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення результатів попередньої психічної діяльності людини: трудової, учбової, ігрової.

В продуктах діяльності людини відображається її ставлення до самої діяльності, до оточуючих, до навколишнього світу, а також рівень розвитку її розумових, сенсорних та моторних навичок. Отже, при аналізі продуктів діяльності їх характеристика є необхідною для відтворення процесу створення готового продукту.

Використовуючи цей метод, дослідник має з'ясувати:

а) чи є продукт, що аналізується, результатом типової для даної людини діяльності, чи створений нею випадково;

б) в яких умовах здійснювалася діяльність людини;

в) чи можна дослідити аналогічні та інші різноманітні продукти діяльності цієї людини.

Цінністю цього методу є наявність у дослідника зафіксованих матеріально результатів психічної діяльності людини. Проте, метод вивчення продуктів діяльності частіше використовують як допоміжний, оскільки він не дозволяє дослідити багатогранність психічної діяльності, що призвела до створення продукту.

25. Контент-аналіз як метод психології

Контент-аналіз (англ. content analysіs; від content - зміст) - формалізований метод вивчення текстової й графічної інформації, що полягає в перекладі досліджуваної інформації в кількісні показники і її статистичній обробці. Характеризується великою строгістю, систематичністю.

Сутність методу контент-аналізу складається у фіксації певних одиниць змісту, що вивчається, а також у квантифікації отриманих даних.

Об'єктом контент- аналізу може бути зміст різних друкованих видань, радіо- і телепередач, кінофільмів, рекламних повідомлень, документів, публічних виступів, матеріалів анкет.

Метод контент- аналізу широко застосовується як допоміжний засіб у психології, соціології й ін. науках при аналізі відповідей на відкриті питання анкет, матеріалів спостережень, результатів психологічного тестування (зокрема , у проективних методиках), для аналізу результатів у методі фокус- груп. Подібні методи використовуються також у дослідженнях масових комунікацій, у маркетингові й багатьох ін. дослідженнях. Контент- Аналіз може використовуватися для дослідження більшої частини документальних джерел, однак найкраще він працює при відносно великій кількості однопорядкових даних.

26. Проективні методи дослідження психіки

Проективні методи в психології — група методів дослідження особистості, в основі яких лежить механізм виявлення проекцій в отриманих даних експерименту з наступною їх інтерпретацією. Поняття проекції для позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику Л.Френком. Проективні методи характеризуються створенням експериментальної ситуації, яка допускає множину можливих інтерпретацій під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою інтерпретацією вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей когнітивного стилю суб'єкта.

Метод забезпечується сукупністю проективних методик (їх називають також проективними тестами), серед котрих розрізняють: 1) асоціативні — наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких піддослідні створюють образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень; 2) інтерпретаційні — наприклад, тематичний аперцепційний тест (ТАТ), в якому завдання полягають в необхідності тлумачити соціальну ситуацію, зображену на картинці; 3) експресивні — психодрама, тест малюнка людини, тест малюнка неіснуючої тварини та ін.

Проективні методики мають значні можливості в дослідженні індивідуальних проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам психометричних інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді людини в проективному тесті багатьох ситуаційних факторів: інструкцій, особистості експериментатора, стимулів, тимчасових станів суб'єкта тощо. Крім цього, існує проблема надійності та валідності проективних тестів, оскільки у процесі їх використання спостерігається нестабільність результатів та суперечливість інтерпретацій даних. Однак безумовно позитивним моментом проективних методів є те, що вони полегшують демонстрацію таких змістовних моментів внутрішнього світу суб'єкта, які він часто не в змозі висловити прямо, і допомагають зорієнтуватися у складних властивостях особистості, які часто не підлягають точному виміру або оцінці. Використання проективних методів потребує широкої теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду з реалізації методик конкретного типу.

27. Опитування як метод психології

Метод опитування базується на пропонуванні учаснику дослідження серії запитань, відповідаючи на які він надає досліднику деяку інформацію про себе. Опитування проводиться як в усній (бесіда), так і письмовій формі (анкета). Розрізняють два види запитань: закриті і відкриті. У першому випадку опитуваний вибирає відповідь на запитання з кількох запропонованих, у другому він сам формулює відповідь у довільній формі.

Опитування являє собою один з найбільш складних видів соціально-психологічного спілкування. Зв'язок між його головними учасниками – дослідником і респондентом (так називають людину, до якої звертаються з питанням) забезпечується за допомогою різних додаткових проміжних ланок, які впливають на якість даних. Опитування – метод одержання первинної психологічної інформації шляхом усного або письмового звертання з питаннями до сукупності людей, що вивчаються, і одержання відповідей з проблеми дослідження. Це один з найбільш поширених і специфічних методів, який дає можливість охопити велику кількість людей і є надійним засобом виявлення первинних даних. Розрізняють два основних види опитування: письмовий – анкетування та збір письмових пропозицій і усний – бесіда та інтерв’ю. У кожному випадку вид опитування обирається в залежності від характеру необхідних досліднику даних. Основна різниця між видами опитування полягає в спрямованості комунікативних зв’язків.

28. Психіка як об'єкт загальної психології. 29. Розвиток психіки у філогенезі. 30. Функції психіки. 31. Рівень розвитку психіки і форми поведінки тварин. 32. Виникнення і розвиток свідомості.

Психологія як наука, вивчає психіку людини і тварин. Загальна психологія вивчає психічну діяльність дорослої нормальної людини.

Філогенез психіки (історичний її розвиток), розглядається за аналогією з філогенезом організмів; тому в дослідженні філогенезу мова йде про видовий розвиток психіки у тварин. Філогенез вивчався переважно об'єктивними методами (дійсно, інтроспекція - самоспостереження, самоспоглядання як метод пізнання психіки для тварин виявляється неможливою). Погляд на філогенез, який існував у радянській психології і зараз є найбільш розробленим, вказує на те, що існує взаємообумовленість між рівнем розвитку психіки і рівнем організації нервової системи її тілесного носія. Про це переконливо свідчать порівняльно-фізіологічні й зоопсихологічні дані. Ця взаємообумовленість склалася у процесі адаптації організму та його психічного складу до середовища.

Життя у біологічному сенсі розглядається у єдності процесів росту, розмноження, обміну речовин; живі організми на відміну від неживих здатні до активної відповіді на подразнення - тобто такої, яка здійснюється за рахунок енергії самого організму. Допсихічною (біологічною) формою реакції організму на середовище є проста подразливість - це здатність організму відповідати на життєво важливі впливи середовища. Шляхом еволюції простої подразливості виникла чутливість - психічна форма реакції на середовище, яка передбачає подразливість по відношенню до тих явищ середовища, котрі не мають життєвого значення, але орієнтують організм у середовищі, тобто виконують сигнальну функцію.

Філогенез психіки вивчають дві психологічні науки: загальна психологія та зоопсихологія. Усі психологи згодні з тим, що процес розвитку психіки тварин налічує три стадії:

• елементарної сенсорної психіки;

• перцептивної психіки;

• тваринного інтелекту.

Можна виділити 3 основні функції психіки:

· відбиття впливів навколишнього світу

· усвідомлення людиною свого місця в навколишньому світі

· регуляція поводження й діяльності

Відбиття впливів навколишньої дійсності. Психічне відбиття дійсності має свої особливості.

По-перше, це не мертве, дзеркальне, односпрямоване відбиття, а складний і постійно, що змінюється процес, якому властиві й протиріччя.

По-друге, при психічному відбитті об'єктивної дійсності будь-який зовнішній вплив (тобто вплив об'єктивної дійсності) завжди переломлюється через раніше сформовані особливості психіки, через конкретні стани людини. Тому те саме зовнішній вплив може по-різному відбиватися різними людьми й навіть тим самим людиною в різний час і при різних умовах.

По-третє, психічне відбиття - це правильне, вірне відбиття дійсності. Виникаючі образи матеріального світу є знімками, зліпками, копіями існуючих предметів, явищ, подій.

Суб'єктивність психічного відбиття, характерне для людини активне перетворення відбиваного ні в якій мері не заперечують об'єктивну можливість правильного відбиття навколишнього світу.

Регуляція поводження й діяльності. Психіка, свідомість людини, з одного боку, відбивають впливу зовнішнього середовища, адаптуються до неї, а з іншого боку - регулюють цей процес, становлячи внутрішній зміст діяльності й поводження. Останні не можуть не опосередковуватися психікою, тому що саме з її допомогою людина усвідомлює мотиви й потреби, ставить перед собою мети й завдання діяльності, виробляє способи й прийоми досягнення результатів. Поводження ж при цьому виступає як зовнішня форма прояву психіки.

Усвідомлення людиною свого місця в навколишньому світі. Ця функція психіки, з одного боку, забезпечує правильні адаптацію й орієнтацію людини в об'єктивному світі, гарантуючи йому ефективне осмислення всіх реалій цього миру й адекватне до них відношення.

З іншого боку, за допомогою психіки, свідомості людин усвідомлює себе як особистість, наділену певними індивідуальними й соціально-психологічними особливостями, як представника конкретного суспільства, соціальної групи, що відрізняється від інших людей і перебуває з ними у своєрідних міжособистісних відносинах.

33. Порівняльний аналіз психіки тварин і свідомості людини. 34. Структура свідомості. 35. Свідоме і несвідоме. 36. Самосвідомість особистості та її розвиток.

Свідомість є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов'язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідомість - особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об'єкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ.

Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості - це якомога більш адекватне пізнання об'єкта, тоді відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і поняттям. Людина усвідомлює не лише об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності.

Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм

Підструктура особистості «свідомість - самосвідомість» отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що зумовлює до оволодіння ними.

Найбільш загальна характеристика усвідомлення психічних процесів (психічних образів) ґрунтується на таких засадах:

• по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує, про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає;

• по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває.

У всіх випадках у свідомості людина ніби виходить за межі самої себе, займає позицію над ситуацією (спостерігача, експерта, діяча, радника, аналітика тощо).

Розподіл психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою психоаналізу, і тільки такий розподіл дає можливість зрозуміти дуже важливі патологічні процеси, які часто спостерігаються в повсякденному житті. Психоаналіз не може перенести сутність психічного у свідомість, але повинний розглядати свідомість як якість психічного, котре може чи приєднуватися не приєднуватися до інших його якостей. Розподіл психіки людини на свідоме і несвідоме вперше зробив “батько” психоаналізу Зігмунд Фрейд. Ідеї його з самого початку не викликали особливого захоплення громадськості, однак практика показала, що такий підхід до структурної природи людської психіки є цілком правомірним. Значно розширив поняття несвідомого учень Фрейда Карл Юнг (щоправда сам Фрейд порвав з своїм найкращим учнем, оголосивши його зрадником своїх ідей. На сучасному етапі концепція свідомого і несвідомого має безліч прихильників серед фахівців, та й сам психоаналіз давно відокремився в окремий розділ психології, методи якого допомагають в практичній роботі багатьом психоаналітиків. Сама концепція свідомого і несвідомого (підсвідомого) вийшла за межі чисто психологічного розуміння і набула філосовського змісту.

Характерними структурними компонентами свідомості є:

· знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;

· виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта пізнання, розрізнення суб'єкта - «Я» та об'єкта - «не Я», протиставлення себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей;

· цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;

· ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Самосвідомість - це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.

37. Механізми розвитку самосвідомості особистості. 38. Поняття про "Я-концепцію". 39. Самооцінка і рівень домагань як характеристики самосвідомості. 40. Методи дослідження самооцінки і рівня домагань. 41. Вплив "Я-концепції" на можливість самореалізації особистості.

Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

Розвиток самосвідомостілюдини виявляється у самоспостереженні, критичному ставленні до самої себе, в оцінці своїх позитивних і негативних якостей, самовладанні й відповідальності за свої вчинки.

Власне самосвідомість пов'язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе ніби «збоку». Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не лише для інших, а й для себе.

«Я-концепція» - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе. «Я-концепція» формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.

Самосвідомість у психологічній літературі розглядають як складне родове утворення в структурі психіки особистості, а образ «Я» - як видове. Образ «Я» - продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення та оцінки індивідом себе як суб'єкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, які мотивують його активність. Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне «Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» - реальне, «Я» - ірреальне, теперішнє, майбутнє, фантастичне тощо.

На відміну від самосвідомості, образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить невідоме «Я» на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність, індивіда, його особистісну сутність досягти суб'єктивної гармонійності. «Я» - концепцію вивчають науки про людину і суспільство.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

Самооцінка особистості - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності - частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані).

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій «вихід» через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Для цього процесу характерна специфічна активність, спрямована на співвідношення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов'язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням його іншими людьми.

Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю,що становить внутрішній звіт особистості про співвіднесеність мотиву, мети дії та її ходу. Механізм самоконтролю виявляється у готовності перевести дію в інше річище, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості - між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною метою.

42. "Я-образ" як установка особистості. Модальності "Я". 43. Співвідношення понять "індивід", "особистість", "індивідуальність". 44. Поняття про особистість у психології. 45. Структура особистості. 46. Біологічне і соціальне в структурі особистості. 47. Стадії становлення особистості. 48. Методи вивчення особистості. 49. Рушійні сили формування і розвитку особистості.

Я-концепція - це теоретичний конструкт, який є унікальний за своїми функціями та призначенням. Вона зароджується у сім'ї, розвивається та удосконалюється протягом всього життя людини, постає й утверджується як центральна ланка самосвідомості, що охоплює у діалектичному взаємодоповненні принаймні чотири компоненти: когнітивний (Я-образ), емоційно-оцінковий (Я-ставлення), вчинково-креативний (Я-вчинок), спонтанно-духовний (Я-духовне).

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку? Річ у тім, що особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

Особистість - складне цілісне утворення. Дослідженню її структури присвячені праці багатьох психологів. Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові підструктури.

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов'язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти відповідно до ціннісних орієнтацій.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості. Однак К. К. Платонов вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.

Розглянуті чотири підструктури охоплюють майже всі відомі якості особистості. Однак слід враховувати, що поряд з ними можна назвати незліченну кількість якостей, котрі мають власну структуру і об'єднують декілька компонентів, що належать до різних однопорядкових підструктур особистості. Наприклад, переконаність віднесена до першої підструктури, а до неї самої входять воля, відповідні знання і особливості процесів мислення.

Серед перелічених підструктур та їх компонентів не названі такі важливі прояви особистості, як характер і здібності. Річ у тому, що ці дві підструктури особистості включають ті чи інші компоненти з усіх названих однопорядкових підструктур, і тому їх особливості і структура будуть розглянуті окремо.

Еріксон виокремив вісім стадій особистісного розвитку. На першій з них розвиток дитини визначається майже суто спілкуванням із нею дорослих, насамперед матері. На цій стадії вже можуть виникнути передумови до вияву в майбутньому прагнення для людей або відчуження від них.

Друга стадія визначає формування в дитини таких особистісних якостей, як самостійність і впевненість у собі. їхнє становлення знову значною мірою залежить від характеру спілкування і поведінки дорослих з дитиною. До трьох років дитина вже набуває певних особистісних якостей.

Третя і четверта стадії розвитку, за Е. Еріксоном, збігаються з уявленням Д.Б. Ельконіна та інших психологів. У Еріксона підкреслюється значення навчальної та трудової діяльності для психічного розвитку дитини в ці роки.

Основний момент особистісного розвитку в юності та підлітковому віці полягає в тому, що засвоюються нові життєві й соціальні ролі, а це змушує людину по-новому дивитися на багато речей.

На кожній з восьми стадій дитина проходить через специфічну кризу, суть якої полягає у конфлікті між протилежними станами свідомості і психіки.

Системний підхід припускаєодночасне вивчення всіх аспектів розвитку дитини, а також допомагає зрозуміти їхній взаємозв'язок і взаємозумовленість.

Система - це сукупність частин (підсистем) та їхніх взаємозв'язків, взаємовпливів і взаємодій. Кожен із нас - це цілісна система, яка складається з різних підсистем. Як у психологічній системі, у нас є фізична, розумова, соціальна й емоційна підсистеми.

Основна вимога системного підходу - розглядати дитину як цілісну істоту в найрізноманітніших її стосунках з навколишнім світом: родиною, друзями, школою та іншими соціальними інституціями. Зрозуміти дитину ми можемо лише тоді, коли вивчимо її взаємини в родині, суспільстві, нарешті, якщо ми ще зрозуміємо, крім соціального, і фізичне середовище, що її оточує.

50. Стадії становлення особистості. 51. Діяльність як умова розвитку особистості. 52. Основні види діяльності та їх характеристика.

Становлення й розвиток особистості є складовими процесу соціалізації. Це процес входження індивіда до соціального середовища, засвоєння ним соціальних впливів, залучення до системи соціальних зв’язків. Процес соціалізації має свої стадії. Дотрудова стадія охоплює період життя людини до початку трудової діяльності і складається з таких 2 етапів: а) рання соціалізація ( від народження до вступу в школу); б) навчання.

Трудова охоплює весь період трудової діяльності ,після трудової-пенсійний період. Інститутами соціалізації є сім’я, школа і дошкільні заклади, трудовий колектив, а також ті конкретні групи, в яких особистість звикає до існуючих систем норм і цінностей.

Людська діяльність має соціальний характер. Вона не лише забезпечує пристосування людини до умов життя, а й активізує її відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини відбувається свідомо й цілеспрямовано. Особистість як суб'єкт діяльності взаємодіє зі середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення тощо. У процесі діяльності особистість виявляє фізичну й розумову активність, планує й реалізує свої задуми, досягаючи поставленої мети.

Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

Діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.

Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному - навчання, а в зрілому - праця.

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, значно складніші та багатші за змістом і формою.

Праця за природою та змістом - суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності в тому, що найчастіше вони пов'язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їхній цілеспрямованості та мотивації.

Навчання - основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством, з метою підготовки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком.

Засвоєння учнями знань залежить від їхньої активності у навчанні. Навчання пов'язане з розвитком особистості. Навчаючись, дитина розвивається, а розвиваючись, здобуває нові можливості - розуміти та засвоювати складніші знання. Успішніше дитина розвивається тоді, коли в процесі навчання активізується її навчальна самостійність, коли дитина стає суб'єктом, а не лише об'єктом навчання, тобто вміє ставити перед собою навчальні завдання й намагається успішно розв'язувати їх. У розвитку особистості надзвичайно важливу роль відіграє активізація розумової діяльності, а не лише уваги, сприйняття, пам'яті, уяви. Як показали дослідження проблеми навчання, еврична та програмована побудова процесу навчання, коментування змісту навчальних завдань, розв'язування навчальних завдань з кожного предмета, доведення сприяють подоланню конкретизму в розумовій діяльності та успішному розумовому розвитку.

Праця- свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини.

Приводячи в рух наявні в неї природні органи і сили, людина виготовляє знаряддя праці та за їх допомогою видозмінює матеріал природи, надає йому форму, придатну для власного життя, задоволення своїх різноманітних потреб.

Розмаїття видів людської праці поділяють на працю фізичну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляють за допомогою різноманітних знарядь. Фізична праця потребує певного використання фізичних сил людини, напруження її м'язової системи. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці - це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки, різьблення тощо).

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій і спеціальностей.

53. Структура діяльності. Формування навичок і вмінь у діяльності

Діяльність - це основна форма активних відносин з довколишнім середовищем, зміст якої складає його доцільна зміна і перетворення. Будь-яка діяльність включає в себе мету, результат і сам процес діяльності. Діяльність людини має складну ієрархічну надбудову і включає в декілька рівнів: особливих видів діяльності, дій, операцій і психофізіологічних функцій.

Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити:

• суб'єкт діяльності;

• процес діяльності;

• предмет діяльності;

• умови діяльності;

• продукт діяльності.

Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами. Навчальна діяльність має дві підсистеми. Перша підсистема розглядається як акт пізнання (вчення) і реалізується студентами через засвоєння наявного досвіду. Друга підсистема - діяльність навчання, спрямована на забезпечення умов успішного здійснення діяльності пізнання.

Таким чином, навчання є система організації способів передачі особі знань, умінь і навичок, видів і способів діяльності. Навчання протікає у формі співробітництва, спільної діяльності студентів та викладачів.

Навчання як діяльність має місце там, де дії людини керуються свідомою метою засвоєння знання, навички, уміння. Навчання - специфічна людська діяльність. Воно можливе лише на тому рівні розвитку психіки людини, коли вона здатна регулювати свої дії свідомою метою. Навчання ставить вимоги до пізнавальних процесів: пам'ять, гнучкість розуму, кмітливість, увага і т. і.

Навчальна діяльність має фазовий характер. Перша фаза характеризується усвідомленням ситуації, підвищується загальна свідомість до виконання тривалої розумової роботи. В другій фазі спостерігається нестійке пристосування - система мотивів, потреб та інтересів в тісній взаємодії з вольовою діяльністю створюють передумови до подальшого пристосування до навчальної діяльності. В цей час відпрацьовуються такі якості, як працелюбство, увага, самоорганізованість і т.і. Третя фаза - період стійкої адаптації, коли мета цілком усвідомлена і з'являються умови для її реалізації, вся система рівнів діяльності приходить у відповідність з головною метою навчання. В цій фазі формуються якості, які сприяють формуванню у студентів загальних професійних умінь, необхідних майбутньому спеціалісту, розвивається почуття особистої гідності.

В процесі навчання головна увага повинна звертатись на організацію діяльності студентів в тих її видах, формах, способах, які відносяться до нової стратегії підготовки спеціалістів - не тільки формування глибокого теоретичного мислення, але і цілеспрямоване формування професійної підготовки до роботи в умовах ринкових економічних відносин.

54. Основні форми прояву психіки та їх взаємозв'язок

Психічні процеси — це короткочасні процеси отримання, переробки інформації та обміну нею (наприклад відчуття і сприйняття, пам'ять і мислення, емоції, воля тощо). Психічні процеси забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. Через них формуються психічні властивості.

Психічні властивості — сталі душевні якості, що утворюються в процесі життєдіяльності людини і характеризують її здатність на певні дії відповідати адекватними психічними діями (наприклад темперамент, досвід, характер, здібності, інтелект тощо).

Утворені властивості, у свою чергу, впливають на перебіг процесів.

Так, у процесі відчуття формуються конкретні сенсорні властивості й цілісна сенсорна організація особистості, яка визначає в подальшому кількісно-якісну характеристику відчуттів.

У процесі розв'язання теоретичних і практичних завдань формується вольова організація особистості, визначаючи, як ухвалюються рішення і як вони реалізуються в житті.

Утворена скерованість особистості веде до вибіркового сприйняття та емоційних реакцій, пов'язаних із ним.

Під психічним станом слід розуміти наявний на даний час відносно стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або пониженій активності особистості (наприклад настрій, депресія, стрес тощо).

55. Механізми розвитку вищих психічних функцій

Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих рівнів психічного життя стосується всіх сторін психічного розвитку — мотиваційного плану психічної діяльності дитини (комплекси потреб, інтересів та інших спонукань до дій), змістового боку психічних процесів (системи уявлень, знань, понять про об'єктивну дійсність), операційного їх плану (системи дій, операцій, навичок), всієї психічної діяльності загалом.

Упродовж психічного розвитку і становлення різних видів діяльності складаються психічні властивості індивіда, що являють собою потенційну форму існування процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально не функціонують. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості.


Список використаної літератури

1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний методичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Володимир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.

2. Бойправ М. Загальна психологія: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Миколи Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.

3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. - Вінниця: Нова книга, 2001. - 251 с.

4. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 126 с.

5. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. - 3-є вид., стереотип.. - К.: Либідь, 1997. – 630 с.

6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. - 3-тє вид., стереотип.. - К.: Либідь, 2001. - 558 с.

7. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . - Київ: ВД "Професіонал", 2004. - 214 с.

загрузка...
Top