Взаємозв’язок свободи, відповідальності та провини

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти понять свобода, відповідальність, провина і моральність.

1.1. Загальна характеристика понять свобода, відповідальність та провина.

1.2. Свобода людини як сутність права.

1.3. Основні проблеми відповідальності та моральності.

Розділ 2. Дослідження проблем свободи, відповідальності у філософії права та їх основні проблеми.

Розділ 3. Взаємозв’язок свободи, провини і відповідальності за умов глобалізації суспільства.

3.1. Взаємозв’язок свободи, провини і відповідальності як проблема філософії права.

3.2. Значення взаємозв’язку свободи та відповідальності.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Актуальність теми. Важливою особливістю сучасного етапу розвитку соціально-правової реальності є його перехідний характер. У драматичних зіткненнях різних суспільних сил шукають свого вирішення застарілі протиріччя, успадковані від минулого. Одночасно закладаються нові цивілізаційні основи для майбутніх перетворень. Повільно, але неминуче відбувається демонтаж реліктових залишків тоталітарної системи. Колишній тип правової реальності поступово змінюється на інший. Хворобливі і водночас плідні зрушення насичують драматургію вітчизняного відродження надзвичайно гострими практичними і духовними, моральними і правовими колізіями. Ці зрушення пробуджують потужні культуротворчі імпульси, що змушують соціальних суб'єктів звертатися до нових ціннісних орієнтирів.

На даний час істотні зміни відбуваються як у надособистісних соціальних структурах, так і в нормативно-ціннісних сферах суспільної та індивідуальної морально-правової свідомості. Ці складні, далеко неоднозначні процеси потребують серйозного і глибокого вивчення. І тут важлива роль належить філософсько-правовій освіті. По суті, ми сьогодні переживаємо епоху, аналогічну європейському Просвітництву. На наших очах формується нова соціально-правова реальність, вільна від міфів і догм, що вимагає тверезого, раціоналістичного пізнання. Сьогодні численні пояснювальні прийоми, стереотипи, моделі, які використовувались протягом ряду десятиліть виявляються зовсім невиправданими. Вони не ведуть до розуміння тих процесів, що відбуваються в нормативних і ціннісних сферах соціального буття.

І нині, через вісімдесят років від часу, коли народився соціалізм, доводиться, зазнаючи гіркоти і болю, визнавати, що побудували «явно не те», що суще опинилося не просто нескінченно далеко від належного, від ідеалу, а прямо протилежним до нього; що бажане не здійснилося, а небажане, навпаки, реалізувалося з надлишком. Багатоактна історична драма, яка писалася десятиліттями, виявилася жахливим змішанням жанрів кривавої трагедії і сюрреалістичного «театру абсурду», нагадуючи перекручений світ картин Брейгеля, де моляться дияволу, розсипають троянди перед свинями, ловлять сітками вітер і роблять безліч інших надзвичайних безглуздостей і блюзнірств. Так заявив про себе цивілізаційний парадокс, що називається з часів Гегеля іронією історії і полягає у різкій, обтяжуючій розбіжності цілей і результатів людської діяльності.

Якби свідомість людини повсюдно керувалася класичною філософемою «усе дійсне — розум, а все розумне — дійсне», тоді для неї не існувало б трагедії розладу між належним і сущим, ідеалом і дійсністю. Однак для філософського розуму, на відміну від обивательського, цей шлях заборонений. Зацікавленість у чітко визначених результатах власних зусиль, упередженість і вимогливість в оцінках сущого і належного змушують цивілізованого суб'єкта болісно сприймати такі повороти історичних подій, коли бажане царство свободи виявляється жорстоким світом деспотизму й абсурду, а очікувана «вікторія» обертається нищівною «конфузією».

Коли радикальні соціально-історичні метаморфози приводять до того, що ціннісний, етичний статус явищ, подій, осіб і їхніх діянь змінюється на протилежний, відбувається те, що називається перетворенням смислу при зміні контексту. Зрештою людські претензії розбиваються об об'єктивну логіку буття, а авантюрний тиск, спрямований на реальність, зрештою розтрощує, подібно відбитій ударній хвилі, самого суб'єкта, позбавляючи його творчої свободи і усвідомлення своєї правоти.

В історії східнослов'янської цивілізації заявила про себе трагічна міфологема Едіпа, який здійснив такі невіданні діяння, які згодом, коли він духовно прозрів, постали як образа найважливіших цінностей моралі і права.

Своєрідність нинішньої соціально-історичної ситуації полягає в тому, що в ній зійшлися разом катастрофічне і ренесансне начала, тенденції загибелі старого і народження нового. У межах людського духу вони схрестилися як різнонаправлені світоглядні вектори, породжуючи безліч найгостріших психологічних і морально-правових дисонансів. У цьому особливість сучасного духовного клімату і світовідчуття тих, хто живе в нинішню епоху.

Утім, ця своєрідність у певному сенсі відносна, оскільки багато держав і раніше неодноразово переживали кризові, перехідні епохи, які згодом оберталися відкриттями нових історичних обріїв і духовних перспектив.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати взаємозв’язок свободи, відповідальності та провини.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття свобода, відповідальність та провина;

· охарактеризувати основні проблеми відповідальності та моральності;

· дослідити проблеми свободи, відповідальності у філософії права та їх основні проблеми;

· проаналізувати взаємозв’язок свободи, провини і відповідальності за умов глобалізації суспільства.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси свободи, провини і відповідальності як проблема філософії права.

Предметом дослідженнявиступає значення взаємозв’язку свободи, провини та відповідальності.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти понять свобода, відповідальність, провина і моральність

1.1. Загальна характеристика понять свобода, відповідальність та провина

Свобода не може тлумачитися не тільки як можливість будь-кого робити, що завгодно, а й як право робити все, що дозволено навіть юридичними законами. "...Істинно розуміє свободу не той, хто поспішає корисливо використати свої юридичні права, — справедливо зазначає О. Солженіцин, — а той, хто має совість обмежити себе і за умови юридичної правоти". Поведінка людини сучасного демократичного суспільства третього тисячоліття, коли вже, незалежно від різноманітних форм дезінтеграції, спостерігається зростаюча духовна єдність людства, що має стати об'єктивною основою визрівання єдності його правового розвитку, його правової організації, має бути, насамперед, морально виправданою, все більше опосередковуватися моральними засадами, що мають становити підґрунтя конкретно-історичних правових законів. Той закон, який суперечить моральним засадам має визнаватися недосконалим юридичним актом.

Проте слід зазначити, що всюди, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і взагалі не може бути як права (у розумінні загального масштабу і рівної міри свободи індивідів, їх формальної рівності), так і будь-яких дійсно правових індивідуальних і інших (групових, колективних, інституціональних тощо) суб'єктів права, дійсно правових законів і правових відносин як у суспільстві в цілому, так і в різних конкретних сферах громадянського та політичного життя. Зазначений порядок речей становить суть ідей правової держави, демократії, які не можуть розглядатися окремо від ідеї прав, свобод, обов'язків, відповідальності людини і громадянина. Саме тому, пріоритет в процесі розвитку суспільних відносин має належати самопізнанню і самосвідомості не стільки соціальної групи, прошарку, класу, навіть нації, скільки саме людині, тому що і соціальна група, і прошарок, і клас, і нація є явищами історично похідними, за якими завжди стоїть конкретно-історична людина з її приватними потребами, різноманітними інтересами і думками, з її відношенням до існуючого природного і соціального оточення.

Хоча, безумовно, усі соціальні якості людини як природної соціально-біологічної істоти, включаючи соціальні потреби і інтереси, формуються лише за умови її об'єднання з іншими людьми та спільної взаємодії (співпраці, співжиття тощо). Проте знову ж таки ці якості є невід'ємними елементами життя конкретних індивідів, зберігаються і змінюються в конкретних різноманітних актах їх взаємодії і залежать у кінцевому підсумку від конкретного змісту численних і різноманітних людських взаємодій, в результаті яких змінюються і обставини, що впливають на поведінку людини. [14, c.125-130]

В юридичному розумінні, пріоритетними, але не абсолютно самостійними мають бути визнані державою законні не тільки права і свободи, а й обов'язки і відповідальність людини по відношенню до прав народів, націй. Індивідуальні права людини не повинні перекреслюватися в залежності від того, до якої соціальної, етнічної або релігійної групи, до якого типу світогляду вона належить. Людина має розглядатися не через призму "логіки речей", і не просто як органічна складова абстрактної величини "народ", який до того ж у тоталітарних країнах завжди цілковито залежний від держави, а й як активна фігура соціального процесу, яка може і повинна впливати на нього, зокрема на державу як його організований суб'єкт. Людина є одним з ключових елементів соціального буття, зокрема — суспільного виробництва в широкому розумінні слова, незалежно від форми його організації. Що ж до розвитку національного соціально орієнтованого ринкового господарства, його входження у світовий ринок, то вони просто неможливі без вільного, проте законослухняного відповідального руху вільних трудових ресурсів. В той же час забезпечення законності, правопорядку в суспільстві неможливе не тільки без державно-владного визнання і захисту політичних, економічних і соціальних прав людини, але й забезпечення правомірного використання суб'єктивних прав останньою, виконання нею обов'язків перед суспільством, в якому лише і може здійснюватися вільний і всебічний розвиток особистості людини. У суспільній свідомості повільно, але все ж поглиблюється розуміння того, що вихід із системної кризи, в якій опинилася пострадянська Україна, її прогресивний розвиток як незалежної європейської держави можливий лише на шляху відродження і зміцнення громадянського суспільства і формування демократичної, соціальної, правової держави. Людська особистість за цих умов забезпечення її свободи має стати метою, принципом суспільного розвитку. Людина не повинна продовжувати залишатися об'єктом державного управління або засобом здійснення державного устрою. її законодавче визнані природні права і свободи мають стати реальною найвищою соціальною цінністю, осереддям як юридичної системи суспільства в цілому, так і національної системи права і законодавства зокрема. Межі ж державного владарювання мають визначатися не просто юридичними актами, а, насамперед, духовною і матеріальною необхідністю забезпечення свободи людини, що обумовлює морально-етичні норми, які складають духовний каркас і начало правопорядку в суспільстві. Головне завдання і сутність вітчизняних держави і права мають полягати в охороні особистої свободи людини від антиправових діянь, свавілля як інших індивідів, так і органів державної влади, забезпеченні матеріальних і духовних умов здійснення цієї свободи, серед них і умов сумлінного виконання зобов'язань і обов'язків людини перед іншими людьми і суспільством в цілому, а також відповідальності окремого індивіда за зловживання свободою, за неправомірну поведінку.

Що ж до зловживань людини своєю свободою, то відомі як їх активні форми, дії, так і пасивні форми, дії, що виходять за межі розумних норм права і навіть моралі. Наприклад, ухилення від певних обов'язків, зобов'язань, відмова надати допомогу, відмова від участі у будь-якій соціальній взаємодії. Якщо класичний лібералізм відстоював право свободи в ім'я творчості, то сучасна ідеологія лібералізму пропагує право свободи головним чином як право на дозвілля, право жити без усякого напруження, сприяючи формуванню умов перетворення особистості лише в індивідуальність. Із сповненого особистим сенсом історичного суспільства, яке здатне до творення, утворюється позбавлена історичності суспільна маса, вільне функціонування якої породжує тенденцію наближення до "найбільш вірогідного стану" — ентропії асоціальності. [6, c.87-96]

Користування правами і свободами людини має ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних, природних і законних правил людського співіснування. Насамперед, йдеться про те, що права і свободи людини мають корелюватися з її обов'язками і відповідальністю. Це становить зміст одного із конституційних принципів правового статусу людини і громадянина в Україні, який полягає у нерозривній єдності і взаємодії прав, свобод і обов'язків особи в державі. Навіть цілий розділ Конституції України (Розділ II) був названий "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Ці обов'язки закріплені у статтях 65-68 Конституції України і становлять: обов'язок громадян відбувати військову службу відповідно до закону, захищати Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи; не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині і відшкодовувати заподіяну шкоду; своєчасно сплачувати податки в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Ця норма має загальне значення і поширюється не тільки на всі положення Конституції України, а й на відповідні акти застосування юридичних норм.

Головне, як видається, юридичну відповідальність не можна ототожнювати з покаранням і розглядати у безпосередньому зв'язку з правопорушенням. Юридична відповідальність це, насамперед, особлива форма соціального зв'язку, єдність якої полягає в особливому обов'язку людини зазнавати негативні наслідки порушення вимог юридичної норми, джерелом якого є не безпосереднє порушення правопорядку, антиправовий вчинок, а відповідний акт застосування юридичних норм. Як видається, правий Л. С. Явич, коли зазначає, що "у відриві від сутності актів застосування санкцій правових норм і охоронних правовідносин юридичну відповідальність зрозуміти неможливо". Зокрема, коли йдеться про підвищення ролі юридичної відповідальності у суспільстві, то мається на увазі, як видається, формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій найменше порушення норм Конституції, інших законодавчих актів, особливо щодо прав і свобод людини розглядалося б як надзвичайна подія. Деякі норми Конституції України містять обов'язки людини і громадянина, сформульовані у непрямій формі. Так, стаття 37 Конституції України забороняє створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом тощо. Не допускається створення і діяльність організаційних партійних структур в органах виконавчої і судової влади. Є й інші норми Конституції України, в яких у непрямій формі сформульовані певні обов'язки особи перед державою і суспільством. Наприклад, у такій формі сформульовано обов'язок проводити мітинги, збори, походи і демонстрації мирно і без зброї (стаття 39), обов'язок не зловживати монопольним становищем на ринку (стаття 42) тощо.

Свобода волі людини, тобто її здатність свідомо, самостійно і добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, і головне "самообмежувати свавілля", насамперед власне, не тільки визначає її певну соціальну автономію й рівність, а й обумовлює особисту незалежність і, головне, свідому відповідальність людини у суспільстві. Тому на відміну від ідеології тоталітарної держави -"домінування держави над людиною" і відповідно до ідеології правової держави — "служіння держави людині" правовий режим демократичного громадянського суспільства має забезпечуватися, зокрема шляхом встановлення рівних можливостей вимагати належної поведінки як з боку посадових осіб державних органів ("держава відповідає перед людиною за свою діяльність" — ч. 2 ст. 3 Конституції України), так і з боку громадян. Це має відобразитися, зокрема, в нових адміністративних процедурах юридичної відповідальності як перших, так і других, що обумовлює, насамперед, поглиблення, а більш точно, розроблення сучасної вітчизняної загальної теорії юридичної відповідальності, яка має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. Проблема відповідальності, зокрема вини державного органу як суб'єкта адміністративної відповідальності, до речі як і питання видів юридичної діяльності, на що справедливо звертається увага в юридичній літературі, сучасною вітчизняною юридичною наукою не вивчене. Наприклад, не можна погодитися з тезою, що використання поняття і терміну "відповідальність" у сфері публічного права доцільно лише для позначення прямої залежності, підлеглості і звітування одного державного органу відносно іншого (наприклад, відповідальність уряду перед вищими органами держави). Навпаки, в умовах демократизації суспільних, серед них і державно-владних, зокрема, адміністративно-правових, відносин, необхідно у сфері правового регулювання, особливо публічного, застосовувати юридичні інститути, галузі, норми для забезпечення реалізації не тільки повноважень посадових осіб державних органів і прав та свобод людини і громадянина, а й регламентації обов'язків і особливо юридичної відповідальності як державних службовців у сфері державної діяльності, так і громадян щодо їхньої поведінки відповідно до норм чинного законодавства. Для цього в системі національного права має бути чітко визначена і закріплена в законі норма рівного юридичного захисту порушених прав і притягнення до відповідальності як посадових осіб, так і громадян. Хоч би, наприклад, як це зроблено в ч. 2 статті 60 Конституції України: "За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність". [2, c.48-53]

Окрім того, зміни, які відбуваються нині у відносинах держави і особистості (зокрема, відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України, згідно з якою "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави") вимагають розширення кола суб'єктів юридичної відповідальності, тобто коло правопорушників. Як відомо, традиційно суб'єктами юридичної відповідальності були тільки громадяни, посадові особи, організації, які несли цю відповідальність перед державою. Про відповідальність держави за правопорушення майже не згадувалося. Сьогодні відштовхуючись від конституційної норми: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність" (ч. 2 ст. 3 Конституції України), можна виділити відповідальність держави перед громадянами, посадовими особами і організаціями як особливий вид юридичної відповідальності. Ця особливість потребує свого вивчення не тільки відповідно до змісту ч. 2 ст. З, а й ч. 4 ст. 55 Конституції України. Згідно останньої кожен громадянин України після використання всіх національних засобів правового захисту має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Відповідачем в цьому випадку має бути Україна як держава.

Провина — поняття родове, воно охоплює дві можливі форми стану психіки, що засуджується, — намір і необережність. Тільки навмисне або необережне ставлення до своєї протиправної поведінки може засуджуватися державою, тільки в цих двох формах може існувати провина.


1.2. Свобода людини як сутність права

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. "Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, томи можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури думки"', тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб'єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відображають необхідність. Право і є "царство реалізованої свободи"', тією її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.

Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення. [16, c.84-89]

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воно є свободою:

а) взаємодії з іншими суб'єктами;

б) у першу чергу, діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

в) що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

г) межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;

д) реалізація якої забезпечується, захищається юридичними засобами;

є) не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

До правової сфери свободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб'єкта, але й суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і з своїми об'єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;

б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здійснюються на основі адекватного відображення дійсності;

в) вольовим характером діянь, що виконуються добровільно самими суб'єктами, відображають їх відношення до дійсності;

г) соціальною обумовленістю — існують об'єктивні і суб'єктивні чинники, що викликають ці дії;

д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння тим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися у матеріальних об'єктах або спостерігатися іншими суб'єктами у формі дій чи бездіяльності;

е) масовістю — за певними своїми ознаками вони повинні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;

є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:

а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;

б) у правоздатності суб'єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір;

в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємодіючих суб'єктів;

г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

д) у законах та інших нормативних актах та індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

є) у суб'єктивному праві та обов'язку — форми свободи, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, масштаб якої відображає характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право —це її міра, яка є:

1) формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

2) рівною — свобода різних суб'єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

3) справедливою — відображує об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

4) інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

5) легітимною — загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

6) універсальною. — спроможною урегульовувати різні за природою соціальні відносини. [3, c.113-119]

1.3. Основні проблеми відповідальності та моральності

Дослідження проблеми юридичної відповідальності державних органів за заподіяну шкоду громадянинові не тільки відповідає потребі модернізації вітчизняного публічного права на засадах демократичної, правової державності, а й безпосередньо сприятиме створенню якісно відмінного від колишнього радянського правового режиму правового регулювання відносин між державними органами і громадянами. Ця відмінність, як справедливо зазначає професор Авер'янов В. Б. досліджуючи сучасні адміністративно-юридичні відносини, має полягати, насамперед, в тому, що у змісті адміністративно-правового статусу громадянина перевага має надаватися визначенню не тільки його обов'язків перед державою, а в першу чергу його прав, за забезпечення реалізації яких держава повинна нести певну відповідальність. Йдеться, в даному випадку, про необхідність рівних прав суб'єктів адміністративно-юридичних відносин — громадянина і державного органу (посадової особи) щодо вимагання належної поведінки з обох сторін, а також формально рівного юридичного захисту цих прав у разі їх порушення. Встановлення відповідної юридичної, зокрема адміністративної, відповідальності державного органу, має стати одним з ефективних засобів подальшої демократизації адміністративних юридичних відносин, впровадження в адміністративну практику принципів верховенства права і верховенства закону і при цьому, зміцнення законності в країні. Щодо законності, то й забезпечення має ґрунтуватися, насамперед, на розумінні закону як юридичного виразу права, як форми, в якій свобода в суспільстві отримує своє легалізоване існування. Законність — це таке складне соціально-правове явище, яке відбиває правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і суспільства, права і держави, права і закону. Відповідно до законності важливо не тільки дотримуватися законів, але й ухвалювати справедливість, тобто створювати правові закони. "...Загальний правовий закон, — писав І. Кант, — гласить: чини зовні так, щоб вільний прояв твого зволення був сумісний зі свободою кожного, відповідно до загального закону". Свободі можуть перешкоджати не тільки безпосередньо неправові діяння, а й примус, який обмежує волю людини, як одне з важливих джерел її прав, свобод і обов'язків.

Необхідно визнати, що інститут юридичної відповідальності, зокрема, стосовно органів державної влади, їх посадових осіб, виписаний в Конституції України, навіть на принциповому рівні, явно недостатньо. Особливо з погляду на норму-принцип, яка закріплена у ч. 2 статті З Конституції України: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність". Навіть якщо подивитися на інститут відповідальності через призму 6 статті Конституції України відповідно до якої "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову", то зазначена норма-принцип має по суті декларативний характер. Повноваженням органів законодавчої, судової, особливо виконавчої влади, які встановлені Конституцією України не корелюють норми, що закріплювали б механізм відповідальності за їхню діяльність. Тобто, з одного боку, держава в особі органів законодавчої, виконавчої та судової влади, начебто має нести відповідальність перед українським народом, людиною за свою діяльність, а з іншого, ані Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, ані Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади не несуть ніякої відповідальності. Закріплена ж у статті 113 Конституції України норма про відповідальність Кабінету Міністрів України перед Президентом України носить на жаль суто номінальний характер. Тому і невипадково, що жодний уряд, який за роки незалежності України був відправлений у відставку, на підставі недовіри йому з боку Верховної Ради України (ч. 4 ст. 115 Конституції України) не поніс відповідальності за неефективність своєї діяльності. Навіть норма статті 97 Конституції України щодо обов'язковості звіту Кабінету Міністрів України про виконання Державного бюджету України перед Верховною Радою України передбачає лише обов'язкове оприлюднення поданого звіту і жодного слова про відповідальність уряду за незабезпечення або незадовільне забезпечення виконання закону України про державний бюджет. [11, c.36-41] Про юридичну безвідповідальність можна говорити і аналізуючи правовий стан Генерального прокурора України. Відповідно до статті 122 Конституції України Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Проте ані підстави недовіри і відставки, ані відповідальність, яку має нести Генеральний Прокурор України, у разі його відставки, не визначені в Основному Законі. Те ж стосується і правового статусу глави держави — Президента України, який виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, здійснює, по суті, в країні кадрову політику на вищому рівні державного управління тощо. Маючи значні адміністративні і фактичні повноваження у сфері внутрішньої і зовнішньої політики України, Прези-дент України, разом з тим, не несе за їх виконання визначеної в Конституції України відповідальності. Навіть підстави усунення Президента України зі свого поста Верховною Радою України в порядку імпічменту обмежені лише вчиненням ним державної зради або іншого злочину. А його діяльність у сфері державного управління? Найголовніше у діяльності Президента України залишається поза увагою.

Окрім зазначеного слід звернути увагу і ще на один аспект взаємозв'язку свободи і відповідальності. В умовах становлення демократії, відродження громадянського суспільства в Україні, становлення правової, соціальної держави, коли носієм суверенітету і єдиним джерелом політичної влади конституційно визнається народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, проблема відповідальності має постати не тільки відносно окремих громадян України, посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а й відносно народу в цілому. До того ж не тільки у фундаментальному телеологічному вимірі (відповідальність перед Богом — преамбула Конституції України), а й юридичному конституційно-правовому розумінні. Народ як соціальна спільність є суб'єктом права. Його правовий статус (права, свободи, обов'язки) закріплюється не тільки в нормах міжнародного права (наприклад, право народу на самовизначення), айв конституції. Так, наприклад, народ України відповідно до Конституції України "здійснює владу" (ч. 2 ст. 5), "право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові" (ч. 3 ст. 5) тощо. Виходячи з цього, народ у повній мірі має відповідати за обраний напрям конституційного розвитку, склад Верховної Ради України, обрання Президента України і т. ін. Народ у демократичному державно організованому, на правових засадах, громадянському суспільстві має бути соціально активним, відповідальним (позитивно) за свою долю, не перекладати цю відповідальність на державу. Саме в цьому плані необхідно підтримати позицію Мамута Л. С. щодо певного застосування інституту юридичної відповідальності до оцінки соціальної ролі народу, його діяльності відповідно до конституційно визначених функцій". А це означає необхідність розгортання наукових досліджень у вітчизняній юриспруденції щодо проблем теорії юридичної відповідальності, зокрема юридичної відповідальності народу як суб'єкта юридичних, насамперед конституційно-правових, відносин, суб'єкта відносин юридичної відповідальності, відповідальності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, Президента України як глави держави, Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади та інш.

Конституційній практиці вже відома ця проблема і є вже приклад її вирішення. Так, зокрема законодавець Японії у Конституції країни, що набула чинності З травня 1947 року, по-перше, виділив спеціальну главу III "Права і обов'язки народу", і, по-друге, закріпив у статті 12 норму, відповідно до якої "свободи і права, що гарантовані народу цією Конституцією, мають підтримуватися постійними зусиллями народу. Народ повинен утримуватися від будь-яких зловживань цими свободами і правами і несе постійну відповідальність за їх використання в інтересах суспільного добробуту".

Історія розвитку цивілізації свідчить, що право й мораль як складові частини культури суспільства органічно зв'язані один з одним. Правова система державно-організованого суспільства закріплює життєво важливі для всього суспільства вимоги моралі, моральну культуру населення країни, виходить із того, що моральна основа права є важливою складеною величиною загальної регулятивної потенції права, що право повинне бути моральним, закони повинні бути справедливими й гуманними.[1, c.98-104 ]

Найбільшу моральну цінність являють собою основні права людини - юридичне вираження його волі й достоїнства.

Фактична реалізація цих прав є умовою знаходження людського щастя, тому що права людини по суті є його цілеспрямованість на щастя, визнане законом.

На тісний взаємозв'язок права й моралі вказують історичні пам'ятники права Древнього миру, середніх століть і нового часу. Про це свідчить застосування морально-етичних понять в оцінці втримування законів, інших джерел права. Виречення древніх «Jus est ars boni et aegui»- «право є мистецтво добра й справедливості» розкриває органічний зв'язок права, юстиції й моралі. У роботі Гегеля «Філософія права» питання права трактуються в органічному зв'язку з питаннями моралі й моральності.

Зв'язок права й моралі знаходить вираження й у теорії права, в інтерпретації ряду юридичних проблем. Наприклад, що має давню історію питання про співвідношення права й закону можна вірно зрозуміти й вирішувати, виходячи з органічного взаємозв'язку права й моралі. У пізнанні якості закону аксіологічний підхід припускає в оцінці змісту закону застосування категорій справедливості, гуманності. Закон може виявитися не відповідним цієї соціально-філософським і етичним категоріям. У цьому випадку закон не може бути визнаний справжнім правом. Однак, розрізняючи право й закон, не можна догматично протиставляти їх один одному, варто виходити із презумпції: закон є право. Це зміцнює престиж закону, правопорядок і суспільну моральність.

На дію норм моралі впливають весь уклад життя суспільства, саме соціальне спілкування індивідів. Установи культури виховують громадян у дусі правової й моральної свідомості. Активну роль у вихованні моральної культури особистості грає позитивний приклад співгромадян, що сприяє тому, що вимоги суспільної моралі стають переконанням, складовою частиною самосвідомості, життєвий позиції людини. Разом з ростом свідомості громадян зростає ефективність правового регулювання суспільних відносин, виконання вимог норм права сприймається громадянами як борг перед суспільством і державою, розширюється й заглиблюється взаємодія права й моралі.

Право в цілому відповідає моральним поглядам, переконанням народу. У життєвих обставинах виникають певні протиріччя між правосвідомістю й моральною свідомістю суспільства, окремих соціальних груп, «зіткнення» між нормами моралі й права. У тому випадку, коли норми права заходять у суперечність із суспільною думкою, вимогами моральності, боргом компетентних державних органів є вживання необхідних заходів по вдосконалюванню правового регулювання. Практика внутрішньодержавного й міжнародного життя свідчить, що протиріччя між правом і мораллю є в регулюванні майнових, сімейних, трудових, екологічних, міжнародних відносин. Протиріччя між правосвідомістю й моральним поданням можуть бути у визначенні злочину, адміністративної провини, мір карної, адміністративної, майнової відповідальності. Ряд колізійних питань у співвідношенні права й моралі виникає найчастіше в регулюванні трансплантації людських органів і тканин, операції штучного запліднення й імплантації, здійсненні інших медичних операцій і способів лікування. Так, отримавши останнім часом широкий розголос справа «доктори Смерті» являє показовий приклад «зіткнення» між нормами моралі й права. Умертвляючи безнадійно хворих смертельною хворобою людей на їхнє прохання, він, з однієї сторони прямо порушує закон, але з іншої сторони рятує хворих як від фізичних, так і психічних мучень, що, безсумнівно, відповідає моралі й моральності.[19, c. 342-348]


Розділ 2. Дослідження проблем свободи, відповідальності у філософії права та їх основні проблеми

Для того, щоб адекватно оцінити реальність, людині необхідно духовно піднятися над нею. Оптимальним засобом для подібного злету є філософія, яка вводить особистість у світ універсальних смислів і загальнолюдських істин. Вона вчить людину самостійно і глибоко міркувати про світ, про себе і своє місце в ньому, про найважливіші проблеми буття, спираючись не на примітивні, «буденні» поняття елементарного життєвого побуту, а на ідеї і принципи, вироблені кращими умами людства. Тим самим вона допомагає особистості не зупинятися у своєму розвитку, дає такий заряд духовних сил, що дозволяє зберігати самоповагу в найскладніших соціальних умовах. Філософія дає такі засоби для пізнання суті глибинних протиріч, Що рухають людиною і соціумом, цивілізацією і культурою, мораллю і правом, і яких не мають інші галузі пізнання.

Філософія права як міждисциплінарна галузь знання, що об'єднує пізнавальні зусилля юриспруденції і філософії, існує близько двох з половиною тисяч років і за цей час нагромадила значний інтелектуальний потенціал. її історична доля не була простою і гладкою: на ній відбилося багато соціальних потрясінь і катаклізмів, через які пройшла світова цивілізація.

Вкрай драматичною була доля філософії права в східнослов’янському світі. Коли в XIX ст. у Росії філософсько-правова думка тільки почала робити свої перші кроки, у європейської правової філософії був уже досвід більш ніж двох тисячоліть розвитку. Проте до початку XX ст. російські філософи-право-знавці вийшли у своїх дослідженнях на європейський рівень, звільнившись від духу учнівства і провінціалізму. Проте наступні події, пов'язані з жовтневим переворотом і приходом до влади більшовиків, різко змінили стан справ. Тоталітарному режиму стали непотрібними ні філософія, ні право, ні філософія права в їхньому дійсному вигляді і призначенні. Новий Левіафан погоджувався терпіти тільки те, що слугувало режиму. В результаті філософія і право були приречені пройти страшний шлях моральної та інтелектуальної деградації, яка перетворила їх на прислужників тоталітарної держави. Стосовно філософії права як такої, вона просто перестала існувати, тому що зникли найважливіші умови її розвитку — цивілізована державність, розвинена система права, передумови для становлення громадянського суспільства, активна і така, що прагне до саморозвитку, правосвідомість громадян, свобода думки, слова і друку.

На даний час, коли пострадянські держави повертаються у світове культурне співтовариство, перед вітчизняною соціо-гуманітарною думкою стоїть важке завдання — піднятися на належний рівень філософсько-правових досліджень.[7, c.52-57]

Вирішення даного завдання ускладнюється тим, що робити все це доводиться в переломну епоху радикального реформування всієї соціальної системи, коли усе тече і змінюється набагато швидше, ніж у часи усталених порядків і стабільності. Філософствувати біжучи важко, оскільки вагомі філософські концепції визрівають у тиші бібліотек і кабінетів, коли, як говорив Гегель, форми визначилися, їхні обриси позначилися, історичний день почав переходити в сутінки і настає час вильоту сови богині Мінерви, яка символізує філософську мудрість. Нинішня ж епоха нагадує скоріше ранок, ніж сутінки, і в ній багато ще не визначеного. Однак дана обставина не може бути серйозною перешкодою до філософствування. Давно помічено, що в часи радикальних перетворень різко зростає інтерес до суті того, що відбувається, до його філософського осмислення і розуміння. Повною мірою це стосується того, що відбувається в сфері правової реальності. Більшість пізнавальних проблем і завдань, які з'явилися на цьому грунті, є такими, що одній юриспруденції з ними не впоратися. їхній філософський аналіз вкрай необхідний. Однак для цього вітчизняна філософія права повинна остаточно прокинутися від того летаргічного напівзабуття, у якому вона перебувала ряд десятиліть, і перебороти чимало успадкованих стереотипів. Один з них полягає в окремому розгляді проблем злочинності і проблем загальної теорії права. Виправданий з позицій внутрішньоцехового поділу дослідницьких сфер у самій юриспруденції, він не завжди виправданий з філософського погляду.

Необхідність правового регулювання суспільних відносин між людьми обумовлена здатністю останніх відхилятися від зразків належної соціальної поведінки до неналежних, шкідливих, небезпечних для цивілізації ексцесивних форм. Найбільш руйнівною і небезпечною формою неналежної поведінки є злочин.

Полюси належного і неналежного створюють особливе поле нормативно-ціннісної напруги, всередині якого існує світ права. Поділити це поле на дві самостійні сфери — належного та неналежного — і вивчати їх окремо (як це нерідко подано в підручниках з теорії права і з кримінології) можна тільки теоретично, тобто умовно, коли кожна зі сфер навмисно абстрагується від суміжної. Проте на практиці, у житті належне і неналежне утворюють єдину реальність. Фізична межа між ними, як правило, так само невловима, як і межа, що розділяє, наприклад, єдине електромагнітне поле на позитивно заряджену половину і половину, заряджену негативно. Для філософії, що за своєю природою зобов'язана якнайширше охоплювати досліджувану реальність, подібне розмежування та абстрагування від однієї зі сторін також невиправдане.[12, c.142-149]

У праві свобода пов'язана не просто з відповідальністю суб'єкта за свої дії, яка має на увазі його свободу волі, але й з "мірою" відповідальності - «рівня» відповідальності вчинків. Встановлення цієї міри відповідальності за діяння викликано вимогою справедливості, справедливого присуду - «міри» покарання.

У праві — закріплена в конституції чи іншому законодавчому акті можливість певної поведінки людини (наприклад, свобода слова, свобода віросповідання) і т.д.). Категорія «свобода» близька до поняття «право» в суб’єктивному розумінні, однак останнє має на увазі наявність більш чи менш чіткого механізму для реалізації і за звичай відповідного обов'язку держави чи іншого суб'єкту здійснити яку-небудь дію. (наприклад, надати роботу у випадку права на працю). У такому випаду, свобода (як і право в суб'єктивному розумінні) — це міра можливої поведінки суб'єкта суспільних відносин. Вона (свобода) є протилежною обов'язку, який є мірою належної поведінки суб'єкта суспільних відносин.

З іншого боку юридична свобода не має чіткого механізму реалізації, вона кореспондується із відповідальністю стримуватися від здійснення яких-небудь дій, які порушують дану свободу дій.

В філософському, широкому розумінні свобода це — можливість поступати так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалося вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода як раз повинна мати на увазі етику (див. Етика), щоби зробити людей необмежно відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність, Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, так як вона не свободна.

В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від перешкод (примусу, причинності, долі). В древній філософії (в Сократа і Платона) мова йде перш за все про свободу в долі (приреченні), потім про свободу від політичного деспотизму (в Арістотеля та Епікура) і про біди людського існування (в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі). В середні віки малася на увазі свобода від гріха та прокляття церкви, причому виникав розлад між морально необхідною свободою людини та і необхідною всемогутністю Бога. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкодне всестороннє розгортання людської особистості.[4, c.381-388]

За часів просвітництва виникає поняття свободи, запозичене з лібералізму і філософії природного права (Альтузій, Гоббс, Гроцій, Пуфендорф; в 1689 в Англії — Білл про права), стримуване поглибленим науковим поглядом, що признає панування всемогутньої природної причинності та закономірності. В нім. теології і філософії, починаючи від Мейстера, Екхарта, включаючи Лейбніца, Канта, Ґете та Шіллера, а також нім. ідеалізм до Шопенгауера і Ніцше, ставить питання про свободу як питання про постулат морально-творчої відповідності сутності і її розвитку. Марксизм рахує свободу фікцією; людина міркує і поступає в залежності від спонукань і середовища причому основну роль в її середовищі грають економічні відносини і класова боротьба. Карл Маркс визначав свободу як усвідомлену необхідність.

Таким чином, універсальність людини, що є мірилом її свободи, позбавляється сенсу без співмірної цій універсальності відповідальності її носія за все життя, що існує довкола нього. Адже життя є не тільки чимось доступним людському розумінню, а й одвічним та довічним Таїнством. Втрачаючи відчуття цієї таємничості життя, людина втрачає практично все.

Універсальність людини виявляється, зрештою, в здатності діяти, чинити так, аби максима її волі могла стати максимою всезагального законодавства. Теза про збіг цих двох максим — головна вимога так званого категоричного імперативу, сформульованого свого часу ще Кантом. Багато кому ця вимога здавалася виявом етичного ригоризму (надмірної вимогливості), незастосовного до реалій, скажімо, політичного життя або ж промислового освоєння природи. Нині ж усе частіше людство пересвідчується в тому, що наведена вимога є необхідною умовою формування універсальної космічної етики, без якої неможлива світоглядна культура сучасної людини.[15, c.265-275]


Розділ 3. Взаємозв’язок свободи, провини і відповідальності за умов глобалізації суспільства

3.1. Взаємозв’язок свободи, провини і відповідальності як проблема філософії права

За умов глобалізації роль особистості в суспільстві зростає. В зв’язку з цим дедалі частіше постає проблема взаємозв′язку свободи і відповідальності людини перед суспільством. Свобода особистості обмежується інтересами суспільства. Адже кожна людина – це індивід, бажання та інтереси якого не завжди збігаються із суспільними. Та, попри це, під впливом суспільних законів він має чинити так, щоб не суперечити інтересам суспільства.

У наш час – час розвитку демократії – проблема свободи особистості набуває глобального характеру і вирішується на рівні міжнародних організацій у вигляді законодавчих актів про права і свободи особи, які лягають в основу будь-якої політики і пильно оберігаються. За порушення правових норм особистість несе відповідальність перед суспільством за законом. Побудова сучасного суспільства, втілення свідомого начала в соціальне життя, залучення народу до самостійного управління своїм життям різко збільшують міру особистої свободи і водночас – міру соціальної і моральної відповідальності кожного.

Відповідальність, як інтегральна якість особистості, є одним із показників систематичного і усвідомленого засвоєння морального досвіду людства, його духовних цінностей. У філософії категорія “відповідальність” розглядається у нерозривній єдності з категорією “свобода”.

Відповідальність є свого роду “зворотним боком” свободи. Чим ширші межі свободи, тим більша відповідальність, і, навпаки чим більше змісту вкладено у відповідальність, тим більше свободи вона вимагає для своєї реалізації. У праві громадянська, адміністративна і кримінальна відповідальність встановлюється не тільки формально – шляхом з’ясування складу злочину, але й зі врахуванням особливостей виховання правопорушника, його життя і діяльності, міри визнання ним своєї провини, а також через визначення, можливо, його виправлення в майбутньому. Це зближує правову відповідальність з моральною.

Сутнісні сили людини створюють їй всі необхідні суб’єктивні можливості для того, щоб вона була вільною, отже, діяла за власним розумом. Вони дають їй змогу контролювати себе і навколишній світ, вирізнятися з цього світу і розширювати сферу своєї діяльності. У цій можливості бути вільною і кореняться витоки всіх тріумфів і трагедій людини, всіх її злетів і падінь. [5, c.22-26]

Свободу часто розглядають у співвідношенні з необхідністю, сваволею, анархією, відчуженням, рівністю і справедливістю. Існує широкий діапазон свободи людини: політична, економічна, духовна, пізнавальна. Вона не може бути суто негативним явищем, беззмістовним поняттям, сваволею вибору, засобом порушення законів соціального життя.

За логікою свого існування і характером діяльності, кожна людина занурена у вир історії. Буття її в цьому потоці неоднозначне, суперечливе. Людина вільна і невільна. Невільна тому, що існує зовнішній світ, який настирливо диктує їй вибір форм і способів діяльності, їх послідовність. Адже завжди існують певні обмеження її діяльності – рівень фізичних сил і розумових здібностей, технічних можливостей, характер громадського устрою. Вона невільна ще у тому сенсі, що існує так зване відчуження людини, яке виявляється та існує в різноманітних формах. Відчуження означає те, що продукти діяльності людини виходять з-під її контролю і перетворються в зовнішню і непідвладну їй силу, а також втрату нею світу і його перетворення в нелюдський. Проблема відчуження є одвічною проблемою суспільства. А свободу можна визначити, як самостійне керування людиною власною долею, вибір свого життєвого шляху. Вона передбачає не рабство, а розкутість людини, невимушеність її дій, звільнення від диктату зовнішніх сил і обставин, як природних так і соціальних. Вона постає і як можливість діяти відповідно до своїх інтересів і поглядів. Свобода – це постійний вибір між добром і злом, між правдою і брехнею, моральністю і аморальністю. Тому, діючи згідно зі своєю волею, людина повинна поєднувати її з відповідальністю за свої вчинки і діяння. Адже часто-густо вона не думає про те, які наслідки можуть випливати з її дій. І наслідком стає шкода іншим людям і природі. Тому поняття свободи треба обов’язково розглядати у взаємозв’язку із поняттям відповідальності.

Свобода, як фундаментальна цінність людини, має узгоджуватися зі свободою інших людей. У протилежному випадку вона перетворюється в свавілля і анархію, в самодурство і насилля над іншими. А це – так звана негативна свобода. Межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і людства в цілому, а також і природи як основи існування суспільства. Слід брати до уваги, що досягнення свободи має своєю передумовою також збіг інтересів особистості і суспільства. Поняття свободи має бути доповнене ідеєю регуляції діяльності людини. При цьому держава має регулювати діяльність людини не методами насилля і примусу, а за допомогою економічного механізму, політичних, ідеологічних засобів і строгого дотримання прав людини. Вона повинна гарантувати дотримання цих прав, визнаючи, що цінність людської особистості вища будь-яких цінностей нації, класу, групи. Ця вимога є гарантом від тоталітарного пригнічення прав людини.

Ігнорування чи приниження їх призводить до неминучої деградації і особистості, і суспільства. Свобода не можлива без відповідальності і обов’язку перед світом, в якому ми існуємо. Але водночас – і перед собою. Відповідальність – це неминуча ціна свободи, плата за неї. Свобода вимагає від людини розуму, моральності і волі. Без відповідальності вона неодмінно переходитиме в свавілля і насилля над іншими людьми, в руйнування навколишнього світу. Міра відповідальності індивіда завжди конкретна – в межах його компетентності і діапазону можливостей.[13, c.312-314]

В епоху глобалізації існує необхідність формування істинно гуманістичних цінностей, вироблення привабливого соціального ідеалу, який має містити в собі як основний момент свого змісту ідею нерозривного зв’язку свободи і відповідальності особистості. При цьому свободу потрібно розуміти як взаємодію гармонійно розвинутого суспільства, в якому враховано інтереси всіх його громадян.

Така свобода має максимум можливостей для задоволення потреб розвитку і самовираження особистості. Досягнення ідеалу свободи можливе лише за умов одночасного вдосконалення всіх рис особистості і всіх умов її соціального буття. Подальші напрями дослідження свободи особистості як соціального феномена будуть пов’язані з розширенням і удосконаленням її прав і свобод на основі розвинутої економіки і політичного плюралізму. Вільна економіка та правова держава, основним принципом якої є соціальний захист особистості, непорушність її свободи, забезпечення рівності всіх суб’єктів, прав і свобод, взаємна відповідальність, є запорукою демократичного і гуманного суспільства, здатного зробити реальною свободу особистості і забезпечити всебічний розвиток людини.

3.2. Значення взаємозв’язку свободи та відповідальності

Сьогодні наше суспільство відчуває колосальну потребу у людях вільних, ініціативних, творчих. Але чи з’являться вони? Доводиться, на жаль, констатувати, що не тільки нова, але й традиційна еліта епохи, яку можна визначити як епоху мас, сама тяжіє до безликості. Особистості нестандартні, видатні стають дедалі більшим винятком. Складається стійке враження, що майже всі вони – в минулому. А тим часом суспільство, громадяни якого безликі, не може бути по-справжньому вільним, мало хто в ньому здатний на незвичайний вчинок і надають перевагу бажанню звільнитись від відповідальності за свої дії. Звідси – або ж тяга до тиранії, або ж згода примиритися з нею.

ХХ століття було відзначене зміною цінностей, приниженням цінності особистості, повсюдною безвідповідальністю. Це дістало своє вираження і в молодіжній культурі, і в діловій сфері, і в різних структурах суспільства. Численні проблеми суспільства є симптомами емоційного, інтелектуального і духовного занепаду і більшості українців. Однак у нас є сподівання на, якщо не подолання, то принаймні пом’якшення глобальної кризи, яке має здійснитись шляхом радикальної, внутрішньої трансформації людини та її поступовим сходженням до того вищого рівня свідомості й зрілості, котрий має взаємоузгоджувати поняття свободи особистості та її відповідальності.

Педагоги-дослідники розглядають відповідальність як особистісну рису, яка полягає в усвідомленому виконанні людиною певних обов‘язків, в прагненні діяти відповідно до усталених вимог (норм поведінки), в емоційному сприйманні наслідків своєї діяльності. Відповідальність є такою характеристикою поведінки, яка забезпечує позитивне ставлення до людей, суспільства, праці, до себе.

Саме такою у своїй досконалій формі відповідальність постає у педагогічній системі В.О. Сухомлинського, органічно поєднуючи громадянськість і совість. На думку педагога, “совість” є центральним утворенням у свідомості дитини, внутрішнім механізмом, що детермінує напрям становлення індивіда як особистості, зокрема розвиток його моральності. Відповідальність має бути насамперед перед своєю совістю, перед цим неспокійним і суворим стражем розуму.

В.О. Сухомлинський характеризує відповідальність як здатність особистості самостійно формулювати моральні обов‘язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінювання та самоконтроль. Відповідальність істотно розширює сферу втручання особистості в навколишній світ, змушує її вболівати за все, що створене народом.

Свобода – самовизначення духу, свобода волі, здатність діяти у згоді зі самим собою і не йти за плином зовнішніх обставин. Свобода особистості – це питання і про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв‘язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного.

Свобода також тісно пов‘язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у вітчизняній філософії панувала думка, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела цих ідей сягають філософських концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейєрбаха, Маркса. Свободу людини подавали як чітко вписану в систему зовнішнього соціального і природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти в її межах. Але ж саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і лишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв‘язку з цим розглянемо найбільш концептуальні філософські теорії свободи особи. [8, c.71-86]

Зосередимося на концепціях І.Канта, М.Бердяева і Ж.-П. Сартра. Концепція свободи особи І.Канта і досі має велике теоретичне і гуманістичне значення. Кант чи не першим в історії філософії обґрунтував принципову відмінність між свободою суспільства як світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина, каже він, є не тільки чуттєво-природна істота, а, насамперед, істота розумна, моральна. І якраз такій її рисі притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і визначає свободу людини. Кант розводить свободу і необхідність як сутнісні характеристики різних рівнів буття, залічуючи зовнішню необхідність тільки до світу феноменів, а свободу людини – до її характеристик як ноумена. Відтак він визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Справді, свобода людини належить до її “ноуменального світу” з усіма притаманними їй філософськими характеристиками. Вона стосується різних значень поняття “належне”, що є чинником, який пов’язує причинність різних рівнів. Кант зазначає: належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначати діяльність людини і бути причиною її вчинків. Отже, виявляється і взаємозумовленість двох світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи – це моральність людини. У ній Кант убачає ту суттєву особливість, що вирізняє і підносить особистість. Важливо, що філософ не моралізує і не навчає правил моральності, а, навпаки, формулює принцип автономії моралі: все, що робить людина, має зумовлюватися, насамперед, її власними волею і розумом.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один із найвідоміших представників екзистенціального напряму в філософії Ж.-П. Сартр. На його думку, суть людини – це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує свою долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з нею згодом, бо її дії детермінуються здебільшого не речами (або суспільними відносинами, інститутами), а передусім ставленням людини до речей. Людина – вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила їй здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Ж.-П. Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, якого сенсу, значення людина надає речам.

Видатний філософ М.Бердяєв є відомим теоретиком свободи людини. У центрі його філософської концепції – особистість в усій різноманітності її духовного життя. Він розуміє її не як малу частину соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особистість – не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особистості у Бердяєва має концептуальний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям “людина”. Він був переконаний, що кожна людина є особистість, що основа духовного буття і призначення її полягають саме в можливості відкрити в собі особистість шляхом безкінечного самоутвердження. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивідуальному. Особистість має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Бердяєв, є первісним, визначальним. Зовнішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має людина, становить зміст творчості. Творчість – найважливіша характеристика людини як особистості. Свобода у Бердяєва безпосередньо пов’язана з суттю людини: основна якість духу особистості. Особистість за духовною природою, є істота вільна і творча. Свобода є позитивною, творчою потугою, що нічим не зумовлюється і не обґрунтовується. [17, c. 47-52]

Це здатність духу творити не з природного світу, а із самого себе. Свобода, вважає Бердяєв, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунтувань і доказів. Вибір особистого шляху і поля діяльності – результат вільного волевиявлення людини. Тому особистість не можлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в певній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішнього настановлення на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається в здатності людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов‘язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Свобода і відповідальність особистості – провідна тема екзистенціалізму, який визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, завдяки якій людина може творити себе і обирати образ майбутнього світу. Людина одвічно вільна, її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їх реалізації.

Формами виявлення людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Характер вибору, дій, почуття відповідальності особи багато в чому залежать від стану її внутрішнього, духовного світу, від її ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації – це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі і постійні уподобання. Сукупність сталих ціннісних орієнтацій становить своєрідний стрижень свідомості, який забезпечує стійкість особи, наслідування нею певного типу поведінки і діяльності. Такі ціннісні орієнтації є дуже важливими регуляторами поведінки індивідів. І тому в будь-якому суспільстві неодмінно здійснюється цілеспрямований вплив на ціннісні орієнтації особи. Криза особистості в сучасному світі тісно пов‘язана з необхідністю перегляду старих і наробки нових ціннісних орієнтацій. Адже людина повинна зберегти свою самобутність, індивідуальність і водночас змінювати свій внутрішній світ, постійно нарощуючи особистісний потенціал.

Видатний мислитель-гуманіст сучасності А.Швейцер висловив такі міркування щодо “волі до життя”. Варто людині по-справжньому замислитися над загадковістю власного життя та життям інших, і вона відчує благоговіння і перед власним, і перед будь-яким життям, що постає перед нею. Однак зважати на це — то не що інше, як змиритися. Що ж у такому разі буде з людською свободою? У тому-то й річ, що справжня смиренність забезпечується тим, що людина у своїй підпорядкованості тому, що відбувається у світі, сягає внутрішньої свободи щодо сил, котрі володіють зовнішніми виявами людського буття. Внутрішня свобода допомагає людині знайти силу, щоб подолати будь-які труднощі й сягнути високої духовності, самозаглиблення, очищення, спокою та умиротворення. Будучи істотою діяльною, людина водночас вступає в духовні стосунки зі світом, проживаючи власне життя не для себе, а для тих, хто її оточує, і відчуває себе з ними як єдине ціле. Вона – співучасниця життя і допомагає йому, як тільки може. Таке сприяння життю, його порятуванню й збереженню людина відчуває як найглибше щастя, до якого вона може бути причетною [4, 28–29].

У зв’язку з цим варто звернути увагу на неминущу світоглядну значущість етичної зорієнтованості вітчизняної філософської традиції. Адже і теорія “внутрішньої людини” Віталія з Дубна, Григорія Сковороди та інших українських мислителів, і їхній кордоцентризм, “філософія серця” – все це найбезпосередніше пов’язане з тією світоглядною спрямованістю, яку можна назвати “благоговінням перед життям”. Чи не таке благоговіння мав на увазі Сковорода, витворюючи образ людини, в якої “дух... веселий, думки спокійні, серце мирне”? “Грайтворчий” стан людського світовідношення, що так бентежитиме згодом Ф. Ніцше та інших мислителів виростає не зі своєї владної спрямованості, а всупереч їй, на основі “сродності” людини як з буттям, так і з власними сутнісними властивостями. Чи не цей самий мотив властивий П.Юркевичу, який, зокрема, протиставляє розум, зорієнтований на дослідне пізнання світу, та серце, “живі потреби” якого спонукають його “вбачати і любити життя навіть там, де дослідний розум не бачить нічого живого”. Адже і нежива природа здатна викликати в людини почуття не тільки егоїстичні, але й моральні [9, с. 136-181].

Світоглядна цінність окресленого підходу полягає в прагненні уникнути тієї активістської парадигми, згідно з якою “природа – не храм, а майстерня, людина ж у ній – працівник”. Людина і справді є працівником, проте тим, який несе відповідальність за долю “храму”, в котрому вона існує. Поділяючи чи ні сковородинське тлумачення взаємозв’язку людини зі світом – це звичайно, справа особистих філософських уподобань. Незаперечним є інше: для того, щоб особиста чи родова свобода людська не обернулася владною сваволею, суб’єкт вільного життєтворення має подолати світоглядну зарозумілість і розглядати себе такою, що має право на вільне самоствердження.

Однак чи маємо ми достатньо доказів здатності “позалюдських” виявів буття до такого самоствердження?Вагомий доказ на користь такої здатності здобула, на наш погляд, сучасна філософська герменевтика. Осмислюючи таке явище, як гра, Г.Г. Гадамер зробив, зокрема, цікаве ототожнення гри та свободи. Акцентуючи на принциповій відкритості й невимушеності будь-чого життєздатного, він виокремив такі визначальні особливості гри:

а) вона є саморухом, себто рухом заради самого руху (формою діяльності, вільною від цільового призначення, діяльності як такої);

б) гра є способом саморепрезентації буття живого.

Отже, за умов глобалізації взаємозв’язок свободи та відповідальності набуває особливої значущості, що істотно підносить і важливість філософського осмислення зазначеної проблеми.[18, c.325-326]


Висновки

Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. Тому особа неможлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Свобода і відповідальність особи — провідна тема екзистенціалізму. Він визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, яка дозволяє людині творити себе і обирати образ майбутнього світу. Людина одвічно вільна. Її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Поняття свободи нерозривно пов'язане із поняттям "свобода волі".

Свобода волі — це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань особистості. Вона часто пов'язується з:

• відповідальністю людини за свою діяльність;

• виконанням свого обов'язку;

• усвідомленням свого призначення.

Проте в історії людської думки розуміння свободи волі було і є різним: це або наслідок природної чи надприродної обумовленості, детермінованості (Бог, Абсолют), або самовизначальна сила всіх життєвих процесів людини (наприклад, у А. Шопенгауера, Ф. Ніцше). Вольові якості людини визначаються частково генетично, частково виховуються навколишнім її середовищем, входячи до структури характеру особистості.

Для того щоб зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися в суперечностях волюнтаризму та фаталізму, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.

Характер вибору, дій, відповідальності особи багато в чому залежить від стану її внутрішнього, духовного світу, від її ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації – це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі і постійні прихильності людини. Сукупність склавшихся, сталих ціннісних орієнтацій утворює своєрідний стрижень свідомості, який забезпечує стійкість особи, наслідування певного типу поведінки і діяльності. Саме тому ціннісні орієнтації є дуже важливими регуляторами поведінки індивідів. І тому в будь-якому суспільстві різними шляхами здійснюється цілеспрямований вплив на ціннісні орієнтації особи. Криза особи в сучасному світі тісно пов’язана з необхідністю перегляду старих і наробки нових ціннісних орієнтацій. Людина повинна зберегти свою самобутність, індивідуальність і разом з тим змінювати свій внутрішній світ, постійно нарощувати особистісний потенціал.

Відповідальність як протилежне свободі — це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з погляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні, — це і є питання про особисту відповідальність.

Отже, відповідальність є відповідність моральної діяльності людини її обов'язку, що розглядається з погляду можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

• чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги?

• якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги?

• якими є межі її діяльнісних здібностей?

• чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій, які зазнали впливу зовнішніх обставин?

• чи може людина передбачити ці наслідки?

Проблема відповідальності в кінцевому підсумку є питанням про реальну моральну свободу людини, яка повною мірою може здійснюватися лише з гармонійним розвитком усіх її здібностей. Очевидно, у вас уже сформувалося своє ставлення до цих проблем, адже ви на порозі дорослості.


Список використаних джерел

1. Байрачна Л. Д., Гончаренко Н. К., Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Жданенко С. Б. Філософія права: Навч. пос. / О.Г. Данільян (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 272с.

2. Бандура О. О., Бублик С. А., Заінчковський М. Л., Кондратьєв І. М., Ляшенко В. М. Філософія права: Навч. посібник / Національна академія внутрішніх справ України / М.В. Костицький (ред.), Б.Ф. Чміль (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2000. — 336с.

3. Баумейстер А. Філософія права: навч. посіб.. — Вінниця : О.Власюк, 2007. — 224с.

4. Бачинін В. Філософія права: Підручник:Для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. — 468с.

5. Волошин В. Не тільки свобода, а й відповідальність // Політика і час. - 2006. - № 6. - С. 22-26

6. Історичне виділення моралі у сфері вільного совісті між добром і злом //Етика: Навч. посібник / Т.Г.Аболіна, В.В.Єфименко, О.М.Лінчук та ін. - К., 1992. - с. 87-96.

7. Козловський А. Філософія права: Навч.-метод. посібник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2003. — 128с.

8. Левин Г.Д. Свобода воли. Современный взгляд // Вопросы философии. - 2000. - №6. - с. 71-86.

9. Лубська Н.В. Соціологічні критерії свободи совісті // Лубська М.В., Козленко В.М., Горбаченко Т.Г. Соціологія релігій: Курс лекцій. - К., 1999. - с. 136-181.

10. Моральний вибір та відповідальність особистості // Етика: Навч. посібник / за ред. В.О.Лощового. - К., 2002. - с. 101-112.

11. Патей-Братасюк М. Філософія права: Навч. посіб. / Міністерство освіти і науки України. — Т. : Астон, 2006. — 344с.

12. Рабінович П. М., Добрянський С. П., Гудима Д. А., Грищук О. В., Дудаш Т. І. Філософія права: проблеми та підходи: Навч. посіб. для студ. спец. "Правознавство" / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Юридичний факультет. Лабораторія дослідження теоретичних проблем прав людини / П.М. Рабінович (заг.ред.). — Л., 2005. — 290с.

13. Свобода нравственная // Словарь по этике / Под ред. И.С.Кона. - М., 1983. - с. 312-314.

14. Свобода совести // Человек и общество: 42. Личность - Мораль. Право: Учебное помобие для основной школы / Под. ред. богомолова и др. - М., 1995. - с. 125-130.

15. Свобода та відповідальність // Арцищевський Р.А. Світ і людина: Підручник для 8-9 кл. - К., 1996. - с. 265- 275.

16. Селіванов В. Свобода, відповідальність і моральність // Юридический вестник. - 2001. - № 2. - С. 84-89

17. Сливка С. Філософія права: Навч. посібник / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — Л. : ЛДУВС, 2006. — 136с.

18. Совесть // Словарь по этике / Под ред. И.С.Кона. - М., 1983. - с. 325-326.

19. Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник / Валерія Нічик (заг.ред.), Роланд Піч (упоряд.), Микола Лук (упоряд.). — 3. вид. — К. : Редакція журналу "Український Світ"; Вид-во ім. Олени теліги, 2001. — 752с.

загрузка...
Top