Воля до влади - психологічні погляди Ніцше

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поглядів Ф.Ніцше.

1.1. Постать Ф.Ніцше у психології.

1.2.Поняття «ressentiment» у концепції волі до влади Ф.Ніцше.

1.3. Особливості концепція волі до влади.

Розділ 2. Психологічні погляди Ф.Ніцше.

2.1. Погляди Ф.Ніцше у філософія та психології.

2.2. Теоретичні філософські підходи у вивченні волі.

2.3. Погляди Ніцще щодо життєвого вибору.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Воля до влади - конститутивний принцип людських вчинків. Тільки вона є єдиною достовірною опорою, оскільки виходить з самого життя людини (самозбереження та відповідні дії). Усі вчинки людини зумовлені життєвими потребами, в тому числі і пізнання. Звідси - релятивістська теорія пізнання ("Істиною є те, чого вимагає життя"). Світ - це хаос, невпорядкованість, яку людина задля своїх практичних цілей (виживання) спрощує і впорядковує у мисленні. Таке спрощення вважається людьми істиною, але в дійсності це хиба. Отже, істини не може існувати як такої. Усі поняття є узагальненнями, але світ неможливо узагальнити, бо він принципово різноманітний. Тому усі поняття - хибні. Найбільш помилковими є філософські поняття (Бог, субстанція, категорії і т.д.) через свою крайню загальність.

Філософія виникає як наслідок нерозуміння, що всі поняття і слова - лише метафори (до того ж відносні). Вони не мають за собою нічого дійсного. Тому то й прагнення до істини є хворобою, нерозумінням неадекватності філософії як такої щодо реальності.

Всі переконання, цінності, звичаї відносні щодо волі до влади. Той, хто має волю до влади стоїть над мораллю, адже сам творить мораль заради управління масами невольових (не аристократичної породи) людей. Звідси, мораль існує тільки для підкорених.

На мою думку, філософія Фрідріха Ніцше як об’єкт історико-філософського дослідження органічно корелює із усіма відзначеними вище аспектами науково-теоретичної і культурно-ідентифікаційної актуальності.

Мета і основні завдання дослідження. Метою дослідження дослідження філософських поглядів Ф.Ніцше в психології, шляхом контекстуального аналізу осмислення Ніцше проблеми волі до влади. Для досягнення цієї мети було визначено ряд дослідницьких завдань:

  • визначення специфіки тлумачення Ніцше волі до влади;
  • виявлення особливостей трактування Ніцше проблеми волі до влади;
  • аналіз онтологічних, гносеологічних і аксіологічних метаморфізацій цієї проблеми в системі поглядів Ніцше;
  • розкриття змістовних сторін психологічних поглядів Ніцше на дану проблему в сучасній західній філософії.

Висуваючи і вирішуючи ці завдання, я виходила із переконання, що будучи правильно понятими, погляди Ніцше – зокрема, і ті, у яких утілене розуміння їм людського “я” як такого, що розвивається, як активного, творчого початку – могли б зіграти позитивну роль сьогодні, в умовах підвищеної культуросоціогенної “сейсмічності”. Обставини тому склалися так, що протягом тривалого часу творчий потенціал спадщини Ніцше багато в чому залишався нереалізованим. Зараз ситуація змінюється на краще, інтерес до філософії Ніцше неухильно зростає; у публікаціях, присвячених його творчості, виявляється належна повага, про що свідчить академічна тональність більшості з них.

Таким чином, у запропонованій роботі об’єктом дослідження є філософія Ф.Ніцше, розглянута як рефлексивний корелят європейської культурної історії.

Предметом дослідженнявиступають погляди Ф.Ніцше, що відносяться до проблеми волі до влади у філософській самосвідомості світової і вітчизняної культури.

Методологічні основи дослідження. Дослідження проводилося в двох напрямках: власне історико-філософському і проблемно-предметному.

У стратегічному, загально методологічному плані дисертант спирався на принципи історизму і компаративності; у перспективі вирішення безпосередніх науково-теоретичних задач у роботі застосовувалися герменевтика, діалектика і поліфонізм.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поглядів Ф.Ніцше

1.1. Постать Ф.Ніцше у психології

Автором антидемократичної державно-правової теорії був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844— 1900), який виклав свої погляди на ці суспільні явища у працях "По той бік добра і зла" (1886 p.), "Так казав Заратустра" (1883—1884 pp.), "Воля до влади" (1889—1901 pp.) та ін.

Фрідріх Ніцше народився 15 жовтня 1844 року в Рекені біля Лютцена, що в Пруській провінції Саксонії. Його батько був впевнений, що він, згідно з сімейною традицією, стане лютеранським пастором. Ніхто не здогадувався, що в майбутньому його син стане чемпіоном антихристиянського вчення та запеклим атеїстом. Коли Фрідріху було 5 років, батько його помер.

Ніцше дуже рано зацікавився поезією. Свою першу поему він створив в віці 10 років. Після закінчення учбового закладу в Наумбурзі, в 1864 році, Ніцше, згідно зі своїми власними інтересами вирішив вивчати теологію та класичну філософію в Бонському університеті. В 1865 р. він поїхав до Лейпціга і закінчив свою освіту. На Ніцше дуже вплинули стародавня естетика та праці Артура Шопенгауера. В 1868 році він зустрівся з палким шанувальником Шопенгауера-Ріхардом Вагнером. Протягом наступних десятьох років Вагнер та Ніцше іноді зустрічалися, значно впливаючи один на одного.

В лютні 1869 року Ніцше став професором грецької мови та літератури в Базелі. В віці 24 роки він прочитав лекцію "Гомер та грецька філологія", яка принесла йому великий відгук критиків. В 1871 році, під час франко-німецької війни патріот Ніцше записався добровольцем на службу медиком. 18 січня 1871 року, після заснування Другої Германської Імперії, Ніцше скаржився, що німецький політичний союз не супроводжується інтелектуальним союзом. Роком пізніше, Ніцше критикував кожен аспект Німеччини. В 1872 році молодий і амбіційний Ніцше видав свою першу важливу працю: "Народження трагедії". Це надало йому можливість висловити свої почуття. Ця праця пов'язана з культурними питаннями, інтелектуальне розвинення яких привело Ніцше до його першої проблеми- моральності.

В додаток до знайомств з відомими теологами та філософами, Ніцше особливо підтримував свою дружбу з Ріхардом Вагнером. Однак, з 1876 року між ними виникло віддалення і в результаті вони припинили спілкування. Підставою стало їх різне ставлення до християнства та моралі. Ніцше не сприйняв обмеженої вірності християнству та його "рабській моралі", що він розглядав як антиприроднє. Він проголосив: "Бог мертвий!"

В 1879 році погіршення здоров'я змусило його залишити своє професорство в Базелі. Наступні 10 років, працюючи як незалежний філософ, він створив свої найвеличніші твори. Працюючи в різних місцях, переважно в Італії, він видав "Людське, занадто людське" (1880), "Світанок"(1881) та "Весела наука"(1882). У всіх трьох працях Ніцше змалював людину, як створіння, володіюче волею обрати свої власні чесноти, звичаї та моралі. Однак, ніцшеанська концепція "переоцінювання всіх цінностей" не спрямовувалось на індивідум. Скоріш метою було створення відбірного культротворчого надлюдства зі своєю власною "великою моральністю". Філософський шедевр Ніцше досяг мети в чотирьох томах "Так казав Заратустра" (1883-1885), в яких він затвердив свою теорію в віршах. В 1886 та 1887 роках вийшли в світ "По той бік добра та зла" та "Генеологія моралей". Наступні коротші праці "Казус Вагнер" (1888), "Антихрист" (виданий в 1894) та "Ніцше проти Вагнера" (1895) продовжили його атеїстичну та антихристиянську хвилю.

В січні 1889 року, в результаті нервового нападу в Тюрині, його було відправлено до психіатричної клініки в Єнському університеті. Його мати наглядала за ним, а після її смерті це робили його сестри. Він не міг вже повернутися до нормального стану і помер 25 серпня 1900-го року в Веймарі.

Фрідріх Ніцше був одним з найвеличніших Арійських філософів та мислителів, так само, як і світлом, вказуючим шлях філософії життя. Націонал-соціалістичний письменник Карл Шлектас писав про нього: "В межах контексту руху, рухомий перетворенням, шукаючи кінцевих витоків та основ людської природи, Ніцше більш за все намагався звільнити себе від старих цінностей культурного спадку".

Держава і право, за вченням філософа, є засобами культури, яка постає як світова за своїми масштабами боротьба сил і воль.

Воля до накопичення сили, боротьби за владу пронизує, на його думку, всі природні й суспільні явища, серед яких — політика, право, законодавство і держава. Влада визнається найбільшою цінністю і метою існування, а засобом її досягнення — все людство. Виправданням боротьби, зусиль усього людства є видатні особистості, які час від часу з'являються.

Соціально-політичну історію Ф. Ніцше розглядав як боротьбу двох воль за владу. З одного боку, це воля сильних, вищих видів, аристократів, з іншого — воля слабких, натовпу, рабів.

Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства, розквіт культури. Воля до влади слабких — це занепад, вимирання культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими повністю виправдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих видів людей необхідні насилля і рабство.

Підневільна праця більшості людей теж виправдана, оскільки це увільнить привілейовану незначну частину суспільства від боротьби за існування.

Держава, за вченням Ф. Ніцше, є наслідком насильницького процесу, під час якого з'являється привілейована культурна особа, що панує над натовпом. Від часу свого виникнення держава постає як знаряддя й засіб для закріплення влади сильної особи, розвитку аристократичної культури. Держава, що утворена в інший, ненасильницький спосіб, не в спромозі забезпечити появу геніїв, розвиток культури.

У своєму вченні філософ зробив спробу обґрунтувати кастові ідеали, стверджуючи, що всі люди природно поділяються на геніїв, виконавців їхньої волі, що забезпечують порядок у державі, а також пересічних людей.

Поява геніїв, сильного типу людей і розквіт культури можливі, за вченням Ф. Ніцше, лише в державі, де править аристократія. Інші форми держав і, зокрема, демократія нездатні створити такі умови, можуть призвести до занепаду культури та унеможливлюють появу геніїв. Звідси сучасні йому держави філософ називав "смертю народів", "установою для зайвих людей", стверджував, що світом володіє натовп, закликав переглянути систему цінностей, що склалася, і створити умови для появи держави, яка сприяла б розвиткові культури та появі геніїв.

Своєрідним у Ф. Ніцше було також учення про право, що його він розглядав як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу людей, вважав, що в основі права — сила, перевага, привілеї. Право фіксує, закріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось схожим на договір сторін, що виборюють владу.

Філософія Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи людини в природу й у теж самий час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і насамперед волею до влади. Принцип волі до влади основний динамічний принцип філософії Ніцше керує розвитком і людини, і світобудови. Звідси життя є абсолютна реальність, і вона збагненна із себе самої. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені в неї. Тут можна вгледіти визначене біологізаторство, визначену редукцію духовного до біологічного. Але це тільки одна сторона Ніцшеанської філософії життя. Можна помітити й іншу сторону, зв'язану з постійним пошуком людьми своїх зв'язків з світостворенням. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою виглядає цілком логічним у контексті таких пошуків. Тоді і божевілля філософії Ніцше з'являється не ірраціональним, а цілком природним у спробах, що починаються філософом, виявити визначальне в розвитку особистості через принцип волі до влади, керуючий світом і людиною, особливо якщо цей принцип тлумачити так само широко, як це робить Ніцше.

По Ніцше, воля до влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншого боку – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, що може надходити і надходить відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не тільки індивідуальне, воно ще соціально і історично. І тільки при виконанні всіх цих умов ми маємо дійсно вільної і моральної людини. Живучого у вільному і моральному суспільстві. Ідеалом тут є воля не в християнському розумінні, що є несвобода, внутрішнє поневолення, смиренність перед силою, а воля античності і Відродження – у вільному суспільстві подібний культ, нав'язаний християнським лицемірством, неможливий. Перехід же до такого суспільства можливий не на шляху насильницького знищення існуючого суспільства несвободи, тому що всяке насильство породжує нове насильство, а саме на шляху відродження ідеалу вільної сильної людської особистості.

Ніцше у праці "Воля до влади" підкреслює, що його філософія "спрямована в бік ієрархії..." [5, 131]. На його думку, в основі всіх життєвих процесів лежить принцип "волі до влади", який, на наш погляд, є похідним від принципу ієрархії, що його запровадив у науковий обіг Лоренц. У праці "По той бік добра і зла" Ніцше так характеризує свою позицію: "Припустимо, нарешті, що вдалося б пояснити сукупне життя наших інстинктів як оформлення і розгортання однієї основної форми волі - а саме, волі до влади, як наголошує моє положення; припустимо, що з'явилась би можливість віднести всі органічні функції до цієї волі до влади і знайти в ній також вирішення проблеми зачаття й харчування (це одна проблема), - тоді ми придбали б собі цим право визначити всю діючу силу лише як волю до влади. Світ, що розглядається зсередини, світ, що визначається і позначається залежно від його "інтелігібельного характеру", був би "волею до влади", і нічим, крім цього" [8, 95]. В іншій своїй праці - "Воля до влади" - філософ зауважує, що "життя не має інших цінностей, ніж ступінь влади, якщо ми припустимо, що саме життя є воля до влади" [5, 353]. Він звертає увагу на той факт, що "воля до накопичення сили є специфічною властивістю явищ життя, харчування, народження, спадковості; суспільства, держави; звичаю, авторитету" [5, 354].

Принцип "волі до влади", який можна розглядати як один із виявів принципу ієрархії, що лежить в основі концепції Лоренца, дістав своє характерне відображення і в основних положеннях етичного вчення Ніцше, а також у його ставленні до релігії християнства. Так, декларуючи моральні ідеали, на які, повинно, на думку Ніцше, рівнятися суспільство, мислитель проголошує: "Що добре? Все, від чого зростає в людині почуття сили, воля до влади, могутності. Що погано? - Усе, що йде від слабкості. Що щастя? - Почуття зростаючої сили, влади, почуття, що подолано нову перешкоду. Не мир - війна, не чеснота, а доблесть... Нехай гинуть слабкі й потворні - це перша заповідь нашого людинолюбства. Треба ще допомагати їм загинути. Що шкідливіше за будь-який порок - співчувати слабким і калікам…" [7, 19]

Виходячи з цих етичних поглядів Ніцше, можна зрозуміти його критичне ставлення до релігії і моралі християнства, яка, на його думку, суперечить принципу "волі до влади". Він підкреслює в праці "Антихристиянин": "Християнство - це співчуття, а співчуття суперечить життю... Християнство ставало на бік усього слабкого, низького, потворного; свій ідеал воно склало за протилежністю інстинктам збереження життя, життя в силі. Тварина, цілий тваринний вид... для мене зіпсовані, якщо втратили свої інстинкти…" [7, 20-21].

Фрідріх Ніцше більше від інших філософів концентрувався на психології людини. Тому не дивно, що філософія Ніцше була використана і розвинута пізніше багатьма психологами, наприклад, З. Фройдом. Якщо ж розглянути філософію Ніцше через призму розуміння людського щастя, то можна відкрити новий і цікавий аспект розуміння людського щастя. Що ми зараз і зробимо.

Всім відомо, що Ніцше критикував християнство і прославляв людський ідеал, який він бачив у формі “надлюдини” (ubermensch). Може видатися протиріччям те, що Ніцше, ненавидячи християнство в той же час захоплювався і любив постать самого Ісуса Христа. В його книжці “Так казав Заратустра” під Заратустрою Ніцше змалював складну збірну постать людини, яка мала характеристики і ознаки Ісуса Христа, Сократа, Заратустри і самого Ніцше.

1.2.Поняття «ressentiment» у концепції волі до влади Ф.Ніцше

Враховуючи те, що ressentiment проявляється на всіх рівнях культурного життя людини, аналіз даного феномену має велике значення як для культурології, так і для філософії. Феномену ressentiment були присвячені унікальні аналізи Ф.Ніцше та М.Шелера. Шелер у своєму аналізі розвиває основні ідеї Ніцше, заслугою якого є не лише відкриття ressentiment, а й розроблення даного поняття до terminus technicus. Незважаючи на численні дослідження творчості Ф.Ніцше та М.Шелера (зокрема дослідження Р.В. Зимовця [1], А.М. Лоя [2], Є.М. Причепія [3], О.І. Хоми [4] та ін.), аналіз феномену ressentiment залишився поза увагою. Це вказує на актуальність представленої спроби осмислити феномен ressentiment як принцип, на основі якого встановлюються й існують універсальні людські цінності.

Але перш ніж перейти безпосередньо до розгляду даного феномену, варто звернути увагу на сам термін “ressentiment”. У французькій слово “ressentiment” вживається переважно у двох значеннях, в яких розкривається його зміст. По-перше, воно означає переживання та відтворення емоційної реакції, яка у свою чергу є наслідком самого переживання. По-друге, це слово може вказувати і на негативне забарвлення емоції, що переживається: це може бути, скажімо, прихована злоба, яка виникає у відповідь на щось, або відтворення інтенцій ненависті, або інших негативних емоцій, що не містять у собі жодних намірів вдаватися до активної дії.

Ніцше з притаманною йому проникливістю психолога вбачає у ressentiment відчайдушну спробу для слабкої людини отримати сенс власного існування, можливість “спасіння” та підтримання своєї власної волі. Спрямована ressentiment воля являє собою волю до знищення, відмову від визнання фундаментальних засад життя, тобто “волю до Ніщо” [див.: 5, 524]. Згідно з ученням Ніцше власне у “волі до Ніщо”, у відразі до життя та його цінностей (за умови їх поєднання з певними психологічними переживаннями (афектами)) й виявляється ressentiment як прагнення до панування шляхом встановлення власних цінностей.

Людина ressentiment згідно з Ніцше перебуває під владою власних афектів, які вона не здатна подолати через усвідомлення власного безсилля, причиною якого є неможливість втілити афекти як спрямовану назовні активну дію. Тому єдине, на що спроможна така людина, так це на стримання своїх афектів, за що вона сама себе винагороджує уявною помстою. Але чим більшим є це стримання, тим скоріше мстивість призведе до формування та поглиблення стану ressentiment. Власне, на ґрунті заборони, тобто за умови відсутності морального подолання або ж адекватного відображення афектів, й існує ressentiment. Лише за умови поєднання сили афектів та відчуття безсилля ressentiment проявляється в усій своїй силі, яка зростає завжди, коли знаходиться конкретний об’єкт, на сутність і буття якого спрямовані заздрість і помста.

Отже, такі афекти, як помста, ненависть, заздрість тощо, в яких, власне, й виявляється реакція, становлять сутнісну основу ressentiment. Але ж для здійснення реакції вже повинно існувати те, на що, власне, вона спрямована. Саме в цій якості й виступає навколишній світ, який розглядається людьми ressentiment, як ворожий їм [див.: 5, 424–425]. Негативна оцінка світу надає “рабам афектів” право спрямовувати на нього свою реакцію. Ненависть, злість та помста являють собою рятівний, хоча й ілюзорний засіб, який знімає (викликане переживанням свого безсилля) напруження. Крім того, у негативних реакціях ressentiment знаходить можливість ствердження власного існування. Ressentiment’у необхідний будь-який привід не лише для того, щоб існувати та діяти, а й для того, щоб виникнути. Тому задля власного існування та процвітання він хапається за будь-яке явище, яке вже самою своєю наявністю дозволяє йому сказати “ні”. Це заперечення, за словами Ніцше та Шелера, й постає як “творче діяння” ressentiment’у.

На відміну від активних цілеспрямованих імпульсів афекти виникають унаслідок усвідомлення людиною власного безсилля, яке у свою чергу є результатом фізичної або ж духовної слабкості порівняно з тим, на кого ці афекти спрямовані. Усвідомлюючи власне безсилля, люди ressentiment акцентують увагу на негативних ціннісних моментах тих людей або речей, чиє буття неодмінно пов’язане із позитивними цінностями. Ніцше пояснює цей феномен психологічною потребою “слабкої” людини знайти винуватця, на якому “вона могла б кулаками або in effigie розрядити під будь-яким приводом свої афекти” [5, 497]. Обурюючись проти самої себе (проти власного безсилля), слабка людина потребує жертв із метою вгамувати свою “шалену жадобу знищення”. Для досягнення цієї мети, а також для задоволення потреби здійснення своєї влади, або ж насолодження ілюзією її існування, людина ressentiment “звалює” сам факт свого існування на носія позитивних цінностей. Через знаходження винуватця й того, хто є відповідальним за її власне безсилля, людина ressentiment вгамовує “біль”, спричинений її стражданням. Але прагнення людини ressentiment “заглушити” біль за допомогою дії більш сильного афекту заганяє її у становище повної залежності від власних емоційних реакцій. Унаслідок цього людина перебуває у стані постійного “сп’яніння отрутою” власних злоби та помсти, для подолання яких вона щоразу вдосконалює свою винахідливість у пошуку нових приводів для отримання дедалі сильніших афектів. Тому отримати відчуття “полегшення” вона може лише шляхом приниження та знецінення іншої людини, жадаючи стати її “катом”. Акти приниження та знецінення супроводжуються відчуттям насолоди та власної переваги, оскільки через девальвацію людини представники ressentiment ілюзорно знімають своє напруження.

Може скластися враження, що такі дії людей ressentiment від самого початку спрямовані на знищення права на існування іншої особистості. Але насправді, й на це звертає увагу Шелер, критика людини ressentiment, що спрямована проти носіїв позитивних цінностей, “зовсім не “бажає” того, що видає за бажане; вона критикує не для того, щоб усунути зло, а лише використовує зло як привід, щоб висловитись” [6, 23]. Почуття власної гідності людини ressentiment на відміну від “благородної” людини (оцінка якої ні від кого не залежить) базується на “схопленні”, оцінюванні іншого та порівнянні його цінності зі своєю власною. Тому сутність буття людини ressentiment становить, на думку обох філософів, не його самобутня цінність, а порівняння: вона живе, “вимірюючи інших самою собою й саму себе іншими” [6, 29; 7, 192]. Через своє боязливе й тому недовірливе ставлення до життя та до його природних проявів людина ressentiment повинна постійно виправдовувати власне існування, щомиті порівнюючи його з існуванням інших людей, до яких відчуває відверту ненависть. Установка на порівняння себе з іншими у поєднанні з відчуттям власного безсилля, якщо об’єкт порівняння виявляється “вище” та “краще”, надає емоційній реакції необхідної для існування ressentiment якості періодичності та постійного самопородження, тобто постійної реактивізації афектів. На постулаті порівняння себе з іншими базується відмінність між внутрішніми бажаннями й реальним становищем, унаслідок чого в людини ressentiment виникає відчуття “незадоволення” власним фактичним становищем. Як каже про це Шелер: “… Кожен має “право” порівняти себе з кожним і “не може зрівнятися реально”” [6, 21].

Тут йдеться про ціннісне зіставлення як на рівні біологічному (Ніцше), так і на духовному (Шелер). Як на першому рівні, так і на другому спостерігається одна й та сама тенденція: заздрість і мстивість спрямовуються не стільки на надбані якості, скільки на вроджені. Спрямована на індивідуальну сутність та буття людини заздрість не може вибачити людині того, що “вона є такою, якою вона є” [6, 25]. Тож можна зробити висновок, що вже саме існування цієї людини оцінюється як несправедливість стосовно людини ressentiment, й існування цієї несправедливості є вже достатньою підставою для помсти. Шляхом помсти, яка виражає себе в акті знецінення, людина ressentiment нібито урівнює скривдженого й того, хто скривджує, уособлюючи в собі справедливість. Натомість задля встановлення тотальної справедливості замало здійснення одиничної помсти, спрямованої на конкретний об’єкт. Тому люди ressentiment, ховаючись під маскою благочестя, яка приховує ненависть та злість, спрямовують свою помсту не проти носіїв позитивних цінностей, а за їх посередництва – проти самих цих цінностей.

Як зазначалося, саме заперечення та знецінення стає для тих “істот”, які не спроможні на активну дію, творчою дією, що спрямована на встановлення цінностей. Варто звернути увагу на те, що встановлення цінностей ressentiment не передбачає здійснення акту творення, оскільки ressentiment не створює цінності, а реагує на вже існуючі цінності. Оцінювання, яке виступає як ствердження та здійснюється за допомогою творчої дії, є згідно з Ніцше проявом волі до влади. Заперечення та знецінення, як і ствердження й оцінювання, також є проявами волі до влади, яка, користуючись певними засобами (якими виступає реакція), на свій лад визначає цінність. Перевертаючи цінності догори ногами, ressentiment здійснює їх переоцінку.

Переоцінка цінностей надає ressentiment можливість утілити свою помсту, перетворивши її на любов до “убогих”, яка, за словами Ніцше, є засобом “слабких” у боротьбі з власним безсиллям [див.: 5, 504]. Таку любов Шелер визначає як псевдолюбов. На думку Шелера, псевдолюбов є любов’ю людини ressentiment, яка любить лише те, що є протилежним тому, що вона ненавидить. Така людина любить речі, якими вона хотіла б володіти, проявляючи в такий спосіб свою владу та сутнісну цінність власного буття, але будучи не в змозі (через безсилля) ними (за)володіти, ця людина тільки те й робить, що спрямовує на них власну ненависть [див.: 8, 368]. Шелер, аналізуючи феномен псевдолюбові, протиставляє його чистій любові, яка, на його думку, не містить жодних проявів ressentiment, оскільки акт любові здійснюється, виходячи з надлишку внутрішніх життєвих сил. Натомість пригнічена власним станом людина ressentiment у своєму прагненні та любові до іншого намагається згідно з Шелером утекти від власного безсилля, яке становить сутність її “Я”. Ненависть людини ressentiment до самої себе, удаючи з себе в “ілюзії свідомості” протилежну їй чисту любов, постає як прихована, витіснена ненависть до носіїв високих цінностей. Проте Ніцше вважав, що притаманна людині ressentiment любов до іншого спонукає її до об’єднання з іншими, рівними їй за цінністю людьми, що, власне, й приводить до об’єднання у спільноти, у складі яких слабкі люди отримують можливість не лише “задовольнити (власну) волю до влади” [7, 418], а й здобути та підтримувати відчуття могутності. Формування спільнот рівних між собою людей є ще одним кроком уперед і перемогою у боротьбі не лише з власним безсиллям, а й з ідеєю позитивної цінності шляхом протистояння її носіям.

Об’єднуючись у спільноти, люди ressentiment мають на меті здобути фактичну, а не ілюзорну (базовану на відчутті могутності, яке здобувається шляхом приниження та знецінення сильних і владних людей) владу. Саме у спільноті під суворим керівництвом священика, який розуміє потребу їх об’єднання, люди ressentiment подумки звільняються від відчуття пригнічення й починають “верховодити”. Вимагаючи визнання та рівних прав під іменем справедливості, ці люди, за словами Ніцше, вступають у боротьбу проти “сильних”, у процесі якої вони перемагають лише завдяки власній кількості, а не особистим якостям. У результаті перемоги слабкі вимагають для себе певних переваг, а згодом – і влади [див.: 7, 424–425].

Таким чином, належність до певної спільноти надає людям ressentiment відчуття колективної влади, за допомогою якого долається страждання, зумовлене відмінністю між ними та носіями високих цінностей. З формуванням спільноти акцент, за словами Шелера, переноситься з ціннісних якостей кожної особистості на індивідуальну “працю”, яка, власне, й стає (новою) мірою оцінки людини. Саме індивідуальна праця (за умов відсутності початково цінних якостей у ціннісно рівних між собою людей) має певну перевагу над природними здібностями людини. Враховуючи те, що людина ressentiment є настільки слабкою, що не здатна залишитись наодинці зі своїм власним судженням, праця, на мою думку, позбавляє цю людину страждань, наповнюючи її життя певним сенсом. Тому що, по-перше, віддаючись праці, людина відволікається від роздумів з приводу своєї власної цінності (або її відсутності), а по-друге, саме праця (та її цінність для спільноти) визначає цінність людини.

1.3. Особливості концепція волі до влади

Аристократична воля до влади, по Ніцше, це інстинкт підйому, воля до життя; рабська воля до влади - інстинкт занепаду, воля до смерті, до нічого. Висока культура аристократична, панування ж «натовпу» веде до виродження культури, до декадансу. Мораль - знаряддя рабів проти добродіїв, етичні думки і встановлення слабких проти сильних, виправдання панування стада над вищими видами. Історія людства декількох останніх тисячоліть (від панування древньої аристократії до сучасності) розцінюється Ніцше як процес поступового виродження здорових життєвих начал, як зрештою перемога численної маси слабих і пригноблених над нечисленною аристократією сильних.

Але те, що вже раз було в минулому, можливо і в майбутньому - така ідея вічного повернення. І в пошуках зразка для ладу нової аристократії Ніцше звертається до історії панування древньої аристократії (в Індії, Греції і т.д.), перетворюючи своє трактування минулого в соціально-політичну програму вічного повернення, що планується ним.

З різними варіаціями Ніцше повторював провідну ідею своєї аристократичної концепції: висока культура і розвиток вищих видів людей потребують рабства, в підневільній праці величезної більшості для звільнення нечисленного привілейованого класу від фізичної праці і потреб боротьби за існування.

Відкидаючи різні концепції походження і ролі держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильного соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, пануючої над іншою масою. «Яким би не було сильним в окремій людині прагнення до спілкування, - писав він, - тільки залізні лещата держави можуть згуртувати один з одним велику масу настільки, щоб могло початися те хімічне розкладання суспільства і утворення його нової пірамідальної надбудови».

Дотримуючись глобальної перспективи аристократичного естетизму, Ніцше дає принципову перевагу культурі і генієві перед державою і політикою - там, де таке розрізнення, розходження і зіткнення має, на його думку, місце. Він - переконаний прихильник аристократичної культури, можливої лише в умовах панування трохи і рабства інших, він - елітист, але не державник, не етатист. Він позитивно відгукується про державу і політику і навіть вихваляє їх лише остільки, оскільки вони належно виконують свою роль як відповідні знаряддя і засоби на службі у аристократичної культури і генія.

Мета людства, по Ніцше, складається в його найбільш досконалих представниках, виникнення яких можливе в обстановці високої культури, але ніяк не в довершеній державі і поглинанні політикою - останні ослабляють людство і перешкоджають появі генія. Геній, борючись за збереження свого типу, повинен перешкоджати установі довершеної держави, яка могла б забезпечити загальне благополуччя лише ціною втрати насильного характеру життя і продукування млявих особистостей. «Держава, - писав Ніцше, - є мудра організація для взаємного захисту особистостей; якщо понадміру удосконалити його, то під кінець особистість буде ним ослаблена і навіть знищена, т. е. буде в корені зруйнована первинна мета держави».

Розглянути ніцшевського аристократа, не можна оминути увагою його прагнень чи бажань. Основне з них це бажання влади.

Влада, чи прагнення до влади це основа права сильного. Вона є наслідком суперництва між тими, хто бореться за перевагу і оволодінням волями. Це першооснова всього сущого, метафізична основа всього буття, усіх явищ, що базуються на пануванні і підпорядкуванні.

Все життя, це нещадна боротьба "каст", людей, поглядів. Тут Ніцше не був надто альтруїстичним, точніше взагалі не хворів на любов до ближнього. "Падаючого підштовхни" - настанова для аристократа. Прагни до влади, право тільки за сильним, панування понад усе! Чи не це виливав на сторінки своїх книг Ніцше. Дехто його погляди прирівнює до макіавеллізму. Та не варто ототожнювати цих двох філософів. За показовою безпринципністю та жорстокістю у Ніцше ховаються набагато глибші думки. Не хотілось б у цій роботі ворушити питання поглядів Макіавеллі. Все залежить від людини, яка читає книгу. Мерзотник і в Біблії знайде мерзоту. Ніцше старався визволити хоча б декого, якщо всі не зможуть піднестися над тваринними інстинктами. Вирватися з пазурів "холодної потвори" - була ідея філософа. Осідлати її, правити нею. І якщо ти це зробив, ти вартий влади і поклоніння міліонів. Прагни до цієї влади і ти зможеш крокувати вперед, не застигати в імлі цивілізації.

Сильний творить культуру, ідею, ідола. Сильний, це той щабель, котрий потрібно перевершити. Прогрес може іти тільки вперед і вгору, все інше - тупцювання на місці. Прагнення до влади рухає людину на вищі ступені свободи і світобачення. Усе живе на світі прагне існування, вони є суперниками в боротьбі за життя. А щоб нести це життя й досягти вершини в ньому, треба боротися. Тільки в боротьбі людина може стати містком на шляху до надлюдини.

Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку - творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі - шляхетним аристократам.

Прагнення до влади в обраних є творчим, у трудящих - руйнівним. Перші є сіль землі, єдність і смисл, мета людського існування, щирі переможці за духом, за походженням, другі - матеріал для творчості.

Ніцше відмічав тенденцію до падіння ролі держави і допускав взагалі зникнення такого поняття, як держава в недалекому майбутньому. Разом з тим він відкидав можливість активної дії задля падіння державного устрою і надіявся, що такий інститут, як держава ще довго проіснує.

Говорячи про падіння держави в майбутньому, філософ притримувався думки, що мало імовірності того, що після падіння держави наступить хаос і скоріш за все з'явиться установа досконаліша за державу.

"Тільки там, де немає держави, постає людина, яка не зайва - там починається пісня потрібних і мудрих єдина й незмінна.

Там де немає держави - дивіться туди брати мої! Хіба ви не бачите веселки і мостів, що ведуть до надлюдини?"[1, ст. 51]

Уся людська історія являє собою боротьбу двох типів прагнення до влади - прагнення до влади сильних (панів) і прагнення до влади слабких (рабів). В усіх учинках слабких - песимізм, тяжіння до нівелювання, до рівності (рабська мораль). Будь-яке суспільство є лише підмостками, завдяки яким аристократія піднімається нагору до вищих завдань, до необмеженого панування.

Єдиним мірилом людської цінності визнається прагнення до влади. Тому головними атрибутами людини є її могутність, незаперечне право наказувати, панувати над усім і всіма.

Могутність досягається різними методами . війна тут не виключення а радше правило. Ніцше оспівував війну. Війна була засобом і водночас ціллю. Для Ніцше війною була всяка боротьба. Словами Заратустри філософ промовляв

"Брати мої у війні!..

Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога - свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду...

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий." [1, ст. 46]

Оправдовуючи війну, Ніцше покладав на неї надії на нову високу культуру. "...Війна для держави така ж необхідність, як рабство для суспільства." Якраз і тому він розцінював війну і воєнну касту як праобраз держави. Філософ навряд чи допускав думку, що у війні першими гинуть герої. Колись давно, коли бились на мечах - сильний вигравав. Зараз же люба потвора може поцілити в тебе з снайперської гвинтівки, або кинути отруту в їду. В наш час немає війни хоробрих. Зараз це справа підступних, які ходять потім в медалях. Хоробрі ж залишаються на дулах кулеметів закриваючи тілом своїх товаришів. Хоробрими всіяна вся Європа а правлять недостойні.

Тут автор не намагається оцінювати морально етичні якості Ніцше. Він просто хоче показати, що навіть генії, ховаючись за свою велич, роблять помилки.

Тим не менше, Ніцше змальовував війну, як реально-політичне явище. Війна як і держава повинні бути на службі в аристократичної культури а не навпаки. "Проти війни можна сказати: війна робить переможця дурним, а переможеного злим. На користь війни можна сказати: в обох цих діях вона доводить до варварства людей і тим самим робить їх більш природними; для культури вона є порою зимової сплячки, чоловік виходить з неї більш сильним для добра і зла."

По Ніцше, воля до влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншого боку – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, що може надходити і надходить відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не тільки індивідуальне, воно ще соціально і історично. І тільки при виконанні всіх цих умов ми маємо дійсно вільної і моральної людини. Живучого у вільному і моральному суспільстві. Ідеалом тут є воля не в християнському розумінні, що є несвобода, внутрішнє поневолення, смиренність перед силою, а воля античності і Відродження – у вільному суспільстві подібний культ, нав'язаний християнським лицемірством, неможливий. Перехід же до такого суспільства можливий не на шляху насильницького знищення існуючого суспільства несвободи, тому що всяке насильство породжує нове насильство, а саме на шляху відродження ідеалу вільної сильної людської особистості. Відомо, що до революції філософія Ніцше була надзвичайно популярна в Росії. Збіг, резонанс волелюбності російської інтелігенції. Шукаючої шляху розуміння сутності волі в контексті космізму і зв'язаного з цим індивідуалізму в кращому змісті цього слова у змісті суверенітету особистості – з вільнодумством Ніцше, з його волелюбністю і неприйняттям речового, прагматизму, християнської двозначності обумовили розуміння, хоча і критичне, поглядів Ніцше. Ніцше включає у філософію два засоби вираження афоризм і вірш; форми, самі по собі розуміє нову концепцію філософії, новий образ і мислителя, і думки. Ідеалу пізнання, пошукам щирого він протиставляє тлумачення й оцінку.


Розділ 2. Психологічні погляди Ф.Ніцше

2.1. Погляди Ф.Ніцше у філософія та психології

Філософія Ніцше – це насамперед філософія індивідуума, але не індивідуаліста. Прагнення зрозуміти особистість, знайти вихід з кошмарів епохи - епохи подвійної моралі в усьому: у відносинах з людьми, націями, державами, у відношенні до самого себе – такий бачиться мета філософських побудов Ніцше. Звідси і поетична форма цих побудов, тому що чи можна усвідомити особистість, використовуючи біологічні, медичні, психологічні терміни? Звідси і найчастіше афористичний їхній характер – прагнення виразити свої думки в ємних, чітких і одночасно коротких фразах. Але тут і причина трагедії Ніцше. Дійсно, що може бути соблазном для інтелектуального обивателя, чим короткі, що легко запам'ятовуються і на перший погляд не потребуючі глибокого вдумування (настільки вони здаються очевидними і зрозумілими ) формулювання, що так відповідають підсвідомим устремлінням і бажанням. Наприклад:

«Ти йдеш до жінок? Не забудь батіг!». Але при цьому не треба забувати і те, що «найбільше у великих – це материнське. Батько завжди тільки випадковість»

Іншими словами до Ніцше і його праць не можна підходити з позицій однозначної логіки: Вона щонайменше двозначна, але найчастіше багатозначна і визначається контекстом. Звичайно, можна заявити, що все це викликано хворою свідомістю філософа. Але чи не та ця хвороба, що загострює сприйняття і дозволяє побачити те, що недоступно так називаному здоровому розуму? Та й де вона, границя між здоров'ям і хворобою в людини, що намагається «вивернути» свій розум у болісному процесі самопізнання?

Філософські пошуки Ніцше – це ошуки моралі для вільної людини на шляху руйнування традиційних цінностей, орієнтація на який руйнує людяність, особистість, а в остаточному підсумку і самої людини. Усі що існували й існують моралі, на думку Ніцше, не просто несуть на собі печатка суспільства й умов його існування і виживання, але спрямовані, і це головне, на обґрунтування і виправдання володіння. Іншими словами, вони корисливі, а тому й антигуманні. Усі, навіть так називані загальнолюдські моральні цінності при уважному їхньому розгляді виявляються ширмою, що маскує користь. Так чи не краще сказати про цьому прямо, назвати речі своїми іменами й або відмовитися від цих «моральних» цінностей, або жити відповідно до них? Але останнє навряд чи можливо для людини, що споживає і прагне до споживання і живучого в суспільстві - череді. А тому всі демократичні рухи, на думку Ніцше, випливають цієї моралі стадних тварин, що має свої корені в християнстві ( див.: По ту сторону добра і зла: Прелюдія до філософії Майбутнього// Ніцше Ф. Соч.: У 2-х т. Т.2). І цілком природної і логічний виглядає Ніцшевськая критика християнства і християнської моралі, тому що ця критика є наслідок неприйняття буржуазно-ліберального духу християнства і буржуазного раціоналізму.

Філософія Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи людини в природу й у теж самий час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і насамперед волею до влади. Принцип волі до влади основний динамічний принцип філософії Ніцше керує розвитком і людини, і світобудови. Звідси життя є абсолютна реальність, і вона збагненна із себе самої. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені в неї. Тут можна вгледіти визначене біологізаторство, визначену редукцію духовного до біологічного. Але це тільки одна сторона Ніцшеанської філософії життя. Можна помітити й іншу сторону, зв'язану з постійним пошуком людьми своїх зв'язків з світостворенням. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою виглядає цілком логічним у контексті таких пошуків. Тоді і божевілля філософії Ніцше з'являється не ірраціональним, а цілком природним у спробах, що починаються філософом, виявити визначальне в розвитку особистості через принцип волі до влади, керуючий світом і людиною, особливо якщо цей принцип тлумачити так само широко, як це робить Ніцше.

По Ніцше, воля до влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншого боку – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, що може надходити і надходить відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не тільки індивідуальне, воно ще соціально і історично. І тільки при виконанні всіх цих умов ми маємо дійсно вільної і моральної людини. Живучого у вільному і моральному суспільстві. Ідеалом тут є воля не в християнському розумінні, що є несвобода, внутрішнє поневолення, смиренність перед силою, а воля античності і Відродження – у вільному суспільстві подібний культ, нав'язаний християнським лицемірством, неможливий. Перехід же до такого суспільства можливий не на шляху насильницького знищення існуючого суспільства несвободи, тому що всяке насильство породжує нове насильство, а саме на шляху відродження ідеалу вільної сильної людської особистості.

Відомо, що до революції філософія Ніцше була надзвичайно популярна в Росії. Збіг, резонанс волелюбності російської інтелігенції. Шукаючої шляху розуміння сутності волі в контексті космізму і зв'язаного з цим індивідуалізму в кращому змісті цього слова у змісті суверенітету особистості – з вільнодумством Ніцше, з його волелюбністю і неприйняттям речового, прагматизму, християнської двозначності обумовили розуміння, хоча і критичне, поглядів Ніцше.

Ніцше включає у філософію два засоби вираження афоризм і вірш; форми, самі по собі розуміє нову концепцію філософії, новий образ і мислителя, і думки. Ідеалу пізнання, пошукам щирого він протиставляє тлумачення й оцінку. Тлумачення закріплює завжди частковий, фрагментарний «зміст» деякого явища; оцінка визначає ієрархічну « цінність» змістів, додає фрагментам цілісність, не применшуючи і не скасовуючи при цьому їхнього різноманіття. Саме афоризм виявляє собою як мистецтво тлумачення, так і щось тлумаченню підмет; вірш – і мистецтво оцінки, і щось оцінці підмет. Тлумач – це чи фізіолог, той хто спостерігає феномени як симптоми і говорить афоризмами. Цінитель – це художник, що спостерігає і діє « перспективи», говорить віршами. Філософ повинний бути художником, одним словом, законодавцем.

Такий тип філософа є до того ж найдавнішим. Це образ мислителя досократика, «фізіолога» і художника, тлумача і цінителя світу. Як розуміти цю близькість майбутнього і первісного? Філософ майбутнього є в той же час дослідником старих світів, вершин і печер, він діє не інакше, як силоміць спогаду. тім, що було власне кажучи забуте. А забуто було, по Ніцше, єдність думки і життя. Єдність складне: життя в ньому ні на крок не відступає від думки. Спосіб життя вселяє манеру думки, образ думки діє манеру життя. Думка активізується життям, що у свою чергу затверджує думку. У нас не залишилося навіть представлення про цій досократичній єдності думки і життя. Залишилися лише ті приклади, де думка приборкує і калічить життя, переповняючи її мудрістю, чи ті, де життя бере своє, змушуючи думку божеволіти і гублячись разом з нею. Не залишилося іншого вибору: або незначне життя, або божевільний мислитель. Або життя занадто мудра для мислителя, або думка занадто божевільна для людини здорового.


2.2. Теоретичні філософські підходи у вивченні волі

Воля - це самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама або собі містить силу, що може ініціювати поведінку людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення при наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким чином, основа волі - "моторні ідеї" (не дії), які створюють процес "воління" - самостійний психічний процес, який виробляє стійке прагнення людини. Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні людиною своєї свідомості на непривабливий, але потрібний об`єкт і зосередженні на ньому уваги. Таким чином, основа свідомості - прагнення і потяги, що спонукають людину до дії. А уявлення і почуття виникають із вольового начала.

Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміц-нення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсоВ структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.

У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.

В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від її власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи.

Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя - істота суспільна, і в такому значенні - частина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав'язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності.

Центральним завданням соціальної філософії в галузі вивчення людини є теоретичне обґрунтування перспектив розвитку особи в історії. Яке майбутнє чекає кожну людину? Що буде з людьми в найближчий період і в більш віддаленій перспективі? Як позначиться майбутнє на соціальному, культурному, фізичному та психічному стані особи? Ось низка питань, що чекають філософського обґрунтування. Є всі підстави для висновку про те, що жодна з філософських концепцій, що існують чи існували в контексті світової історії, не можуть бути визнаними як остаточне обґрунтування складної та багатогранної проблеми. Не прояснила, а скоріш заплутала проблему й сучасна наука. Спроби змінити долю людини, суспільства засобами генної інженерії провалились, хоч деякі фанатично запалені такими ідеями вчені й продовжують пошуки. Не влаштовує людство й релігійна апеляція до вищого Розуму, Бога чи пункту Омега. Симпатизуючи ідеї потойбічного життя, ролі релігії у вирішенні моральної проблематики, багато людей звертається до неї як до єдиної опори, що дає можливість хоч за що-небудь зачепитися. І разом з тим - сумнів, нерозуміння, апатія, зневіра у власні сили та розум. Широку палітру майбутнього дають людині мистецтво та література, особливо фантастична. І хоч як привабливо не виглядає той чи інший обрис майбутньої людини в художньому творі, свою практичну життєдіяльність людство базує не лише на художніх засадах і не може звести до них перспективи свого майбуття.


2.3. Погляди Ніцще щодо життєвого вибору

Ціль життя - стати тим, хто ти є. Вирощувати в собі того, хто ти є – це стратегія всього життя, це шлях вищої людини. Самореалізація в житті – це стати тим, хто ти є. Ці ніби загальні і відомі думки набувають у Ніцше глибинного змісту, який постійно дивує і заворожує глибиною своєю думки. Направляючи свою думку на внутрішню людяність і людську велич, Ніцше підносить дуже високо суто людські якості і відкидає з огидою надуманість, неприродність, рабську ідеологію, церковне мракобісся.

Розглядаючи шлях самореалізації через творчість, Ніцше навіть критикує розум, який, на його думку, не допомагає людині стати тим, ким вона є. Він каже – “Думка приходить тоді, коли “вона” того хоче, а не тоді, коли я “її” хочу”. В цьому є суть первинності людських емоцій над логікою розуму, яка часто є згубною. Це розуміння виходить із розуміння різниці “моралі” і “Моралі”. Перша, з маленької букви, є внутрішньою суттю людини, кодом персональних цінностей, якими людина керується в своєму житті. Інша “Мораль”, з великої букви, є кодом насаджених людині цінностей церквою і іншими зовнішніми інститутами. Тому Мораль з великої букви Ніцше відкидає як таку, яка йде проти людської суті, шкодить її творчому початку.

Перша мораль, з малої букви, є частиною людської суті, є природним кодом поведінки, який людина засвоює через різні рівні цінностей і далі сприймає світ через сутності цих життєвих цінностей. Ці цінності, каже Ніцше, є специфічними для різних культур. Відмінні культури мають відмінні цінності. Таким чином, моральність є природною суттю людини, яка закладається культурним походженням. Зовнішня Мораль (з великої букви) є насадженими цінностями, які не є природними для цієї людини, бо вони не виходять із її культурної спадщини, і тому Мораль має бути відкинута. Такою Мораллю Ніцше вважав християнську релігію.

В цьому відношенні цікаво бачити погляд Ніцше на демократію. Він вважав, що демократія є урівнялівкою між людьми і не може створити найкращі умови для творчості. Одні люди в демократії отримують те, що їм треба, але інші – ні. Неможливо створити систему, де всі будуть мати користь. Хтось там буде мати шкоду, тому що всі люди різні і кожному потрібне своє, у кожного свій шлях самореалізації.

Неможливо мати універсальну мораль, тому що наші моральні дії – підсвідомі, ми не можемо про них знати наперед і навіть поручитися за них. Не дивно, що люди іноді поступають таким чином, що потім самі дивуються своїм поступкам.

З усього сказаного стає зрозумілим також, чому Ніцше вважав систему, де панує аристократія, владою кращих. Аристократ був кращою людиною, яка мала можливість і реалізувала себе в ідеалах Ніцше. Не кожен аристократ, звичайно, був таким, але більшість була в свій кращий час історії.


Висновки

Відомо, що рушійним імпульсом світової історії у філософії життя Ніцше постає воля до влади. При цьому варто наголосити, що в розумінні Ніцше воля до влади, позбавлена шляхетності, призводить до становлення охлократії або, використовуючи новітню політологічну термінологію, «натовпо-елітарного суспільства». Політична еліта такого суспільства рекрутується з так званих зайвих людей. Воля до влади цих «зайвих» не лише проявляється потворно, а й є принципово несумісною з творчою, життєвою силою і характеризується філософом як «повільне самогубство». Наскільки точно відповідають ці твердження реаліям сьогодення, підтверджує виступ голови Української Консервативної партії, професора Г.Щокіна, в якому, зокрема, розглядається опозиція «культура-антикультура»: «Культура завжди біофільна, бо вона орієнтована на життя, — говорить Щокін, — будь-яка культура несумісна з антикультурою, що прагне до суїциду».

Життя Ніцше – втілення самої його філософії у всій її суворій трагічності. Більшість дослідників поправу тлумачать жорстку душевну недугу, що отруїла останню чверть життя Фрідріха Ніцше, як праведну Божественну кару за його нечестиве вільнодумство, як достойна покута його сатанинської гордині. Проте покута не подіяла: в сутінках безумства, що надходило, філософу стало здаватись, що душевні і тілесні страждання послані йому, як Спасителю людства, він бачив самого себе у золотому німбі і так дивно ототожнював себе з Розп’ятим.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він розпочав і здійснив переоцінку всіх цінностей: усе те, що звичайно признається цінним, насправді не має нічого спільного з істинною цінністю. У цій переоцінці цінностей, яка по-суті, власне, й складає філософію Ніцше, він прагне встати «по той бік добра і зла». Істинна людина, за Ніцше, повинна будувати все своє життя у просторі, межі якого лежать не там, де знаходиться добро і зло пануючої моралі.

Деформація волі до влади у «зайвих» відбувається через те, що насправді вони розглядають владу переважно як головний засіб для особистого збагачення. Ніцше наголошував: «Багатства збивають вони і з ними стають дедалі злиденніші. Влади хочуть вони, неспроможні, і передусім важеля влади — багато грошей!» В статті «Що таке поступ?» І.Франко писав, що, дорвавшись до влади, такі «демократи» стають жорстокими, немилосердними, сліпими на нужду і глухими «на плач мільйонів, вони обмежують свободу і права громад на користь жменьки обранців, що дісталися верховодного становища».

Аналізу перемоги ressentiment у людському світі Ніцше присвятив твір “До генеалогії моралі” (1887), де демонструє, що реактивні сили перемагають не завдяки творчій дії та оцінці, а за допомогою фікцій та фальсифікації. Ніцше наполягає на тому, що навіть у випадку перемоги ressentiment реактивні сили, незважаючи на їх велике об’єднання, не становлять більшої сили, ніж переможені активні сили. Перемога “рабів” та їх цінностей відбувається на основі того, що ressentiment за допомогою фікцій (таких, як нечиста совість, почуття провини, тощо) відокремлює носіїв позитивних цінностей від здійснення їх можливостей [див.: 5, 430–431]. Незважаючи на це, реакція не перетворюється на активну дію, проте активна дія, відокремлюючись від можливостей здійснення, перетворюється на реакцію. У такий спосіб і досягається перемога ressentiment. Охоплюючи маси, ressentiment, власне, й здійснює “радикальну переоцінку цінностей” [5, 422], формуючи передусім нові оцінки та їх системи. Встановлюючи рабські цінності мораль (як систему пануючих цінностей), ressentiment здобуває і проявляє свою владу, перевертаючи пануючі досі цінності й знищуючи попередні норми оцінювання.

У зв’язку з цим виникає запитання: чи не вказує це на те, що через встановлення власних цінностей ressentiment здійснює активну дію, яка перетворює його на свою протилежність? Враховуючи те, що ressentiment, використовуючи свою слабкість в засіб отримання влади, здобуває здатність владарювати, відповісти на це запитання можна лише однозначно: ні. Тому що, як вказує Ніцше, ressentiment перемагає завдяки “волі до Ніщо”, запереченню й обману. За допомогою фікції та обману ressentiment віддаляє “благородних” людей від можливостей здійснення ними своєї сили й прояву своєї волі до влади, перетворюючи їхню дію на реакцію. Це свідчить, на мою думку, не про активну діяльність ressentiment, а про його постійно зростаючу реакцію на основі постійного переживання та ствердження людьми ressentiment свого безсилля як підґрунтя власної діяльності.

Отже, організми, вступаючи у зв'язки, стосунки з неживим середовищем, один з одним, утворюють тим самим системи складніші, тобто іншу систему життя на Землі, що проходить шлях розвитку від найпростіших форм до людини. Філософ Олена Золотухіна-Аболіна пише, що теза «життя самоцінне» (природне розгортання думки «світ повсякденності єдиний») має «широке» і «вузьке» тлумачення. Широке тлумачення положення життя самоцінне полягає в тому, що за основу у визначенні змісту, суті положення життя самоцінне взята теза Фрідріха Ніцше «воля до влади», що означає «дійсну хвалебну пісню всього сильного, агресивного, живучого, як здоровий колючий бур'ян», так би мовити, гімн чортополоху, де всі культурні паростки причетні до моральності. Адже мораль заснована на природі людини і на її найважливіших дійсних інтересах, які б не були її переконання або забобони. Основою моралі є природа людей, їх потреби і інтереси.


Список використаної літератури

  1. Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше: монографія/ Даниэль Галеви,. - [Репринт. изд.]. - М.: Сов. пи-сатель, (1990). - 315 с.
  2. Галеви Д. Життя Фрідріха Ніцше. – М., 1998
  3. Геворкян А.Р. Ницше и метафизический пессимизм //Вопросы философии. - 2001. - № 8. - C. 157-167
  4. Данто А. Ніцше як філософ. – М., 2000
  5. Делез Ж. Ніцше. – Спб., 2001
  6. Евлампиев И.И. Концепція особистості у філософії Ф. Ніцше. // Вісник Спб університету., сірий. 6.,2000 - № 3 - с.31-41
  7. Ємельянова Н. Філософія щастя Фрідріха Ніцше на зламі цивілізацій//Філософська думка. - 1999. - № 3. - C. 20-31
  8. Зимовець Р. Співвідношення понять часу та волі в філософії Фрідріха Ніцше // Ґенеза. – 1998. – № 1–2. – С. 40–52.
  9. Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов. - М., 1989.
  10. Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей – М., 2005.
  11. Ницше Ф. К генеалогии морали. Полемическое сочинение/ Ницше Ф. Сочинения: В 2-х тт. – М., 1990. – Т. 2 – С. 407–524.
  12. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Ницше Ф. Сборник соч. - Минск, 1997.
  13. Причепий Е.Н. Буржуазная социология знания (Критика методологических принципов) – К., 1983.
  14. Риль А. Ницше, как художник и мыслитель: біографія окремої особи/ Алоис Риль,; Пер. с 5-го нем. изд. И. В. Постман, Вступит. ст. Г. Я. Полонского. - М.: Электропечатня К.А.Четверикова, 1999. - 124 с.
  15. Файгингер Г. Ницше как философ: монографія/ Ганс Файгингер,; Пер. с 2-го нем. изд. А.А.Малинин. - М.: Типо-лит. А.В.Васильева и К, 1992. - 85 с.
  16. Хома О. Ніцше і шизоаналіз // Філософсько-антропологічне читання’96. – К., 1997. – С. 147–156.
  17. Чичнева Е.А. Философско-правовые идеи в творчестве Ф.Ницше/ //Вестник Московского университета. - 2001. - № 6: Сер.7 Философия. - C. 65-72

загрузка...
Top