Відповіді на питання Історія психології

1. Огляд розвитку античної психологічної думки.

2. Олександр Потебня та його робота «Мысль и язык

3. Антична класика та розвиток уявлень про душу людини.

4. Теорія найвищих психологічних функцій Л.С. Виготського.

5. Первісні уявлення про природу душ

6. Генетична психологія Ж. Піаже.

7. Психологічні ідеї Середньовіччя.

8. Вільгельм Вундт - батько експериментальної психології

9. Психологічні ідеї епохи Відродження.

10. Психоаналіз як психологічно-філософська концепція.

11. Психологічні ідеї епохи Просвітництва.

12. Карл Густав Юні та його аналітична психологія.

13. Психологічні ідеї Нового часу.

14. Гештальт-психологія: видатні представники напряму.

15. Психологічні ідеї у роботах вчених арабського Сходу.

16. Індивідуальн

17. Психологічна думка XVII століття.

18. Неофрейдизм як психологічний напрямок: представники та вчення.

19. Біхевіоризм як психологічний напрямок.

20. П. Юркевич про душу та внутрішній досвід.

21. Необіхівіоризм як психологічний напрямок.

22. І.П.Павлов як автор вчення про умовно-рефлекторну діяльність.

23. Соціальний біхевіоризм.

24. Розвиток педагогічних ідей на початку XX століття (Л.С. Виготськнй, С Шпільрейн).

25. Гуманістична психологія: зміст та теоретики.

26. О. М. Леонтьев та його вчення про діяльність.

27. Організмічна теорія.

28. Теорія поля Курта Левіна.

29. Екзистенційна психологія.

30. Об'єктивна психологія В.М. Бехтерева.

31. Психологія індивідуальності Олпорта.

32. Вчення про домінанту Ухтомського.

33. Розвиток української психологічної думки.

34. Карл Роджерс га його феноменологічна теорій.

35. Університетські психологічні школи (Росія).

36. Персонологія Мюррея.

37. Екзистенціалізм як філософська течія: слід у психології XX століття.

38. Абрахам Маслоу та теорія потреб особистості

39. Конституційна психологія Шелдона: статус у наш час.

40. Вчення про душу у роботах С.Л. Франка.

41. Психологічні ідеї у роботах Платона.

42. С.Л. Рубінштейн - єдність свідомості та діяльності

43. Зародження експериментальної психології.

44. Факторна теорія Кеттела.

45. Стимул-реактивна теорія психічної діяльності.

46. Гарі Стек Салліван як представник неофрейдизму.

47. Теорія оперантного підкріплення Скіннера.

48. Династія Леонтьевих і розвиток вітчизняної психологічної науки.

49. Московська психологічна школа: представники та концепції.

50. Вплив софістів на розвиток античної психолого-філософської думки

51. Харківська психологічна школа: представники та концепції.

52. Еволюційна психологія Г. Спенсера.

53. Санкт-Петербурзька психологічна школа: представники та течії.

54. Герман Гельмгольц: засновник психофізіології

55. Зародження соціальної психології

56. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Відродження.

57. Зародження зоопсихології та порівняльної психології.

58. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Просвітництва.

59. Предмет і завдання історії психології.

60. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Середньовіччя

Список використаної літератури.


1. Огляд розвитку античної психологічної думки

Широкого застосування у виробництві отримує рабська праця. Відбувається інтенсивне зростання торгово-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відокремлюється від сільського господарства. Широко розгорнулася класова боротьба між старою аристократією і новими соціальними групами, що призвело до встановлення нового типу рабовласницького суспільства - рабовласницької демократії.

Радикальні суспільні зміни, розвиток товарно-грошових відносин, швидке розширення економічних зв'язків, установлення морської гегемонії - усе це робило значні перетворення в житті і свідомості древніх греків, від яких нові обставини вимагали енергії, ініціативи. Розхитуються колишні вірування, швидкими темпами йде акумуляція знання - математики, астрономії, географії, медицини. Ускладнюється критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обґрунтування думок. Мислення індивіда спрямовується до філософських узагальнень, що охоплюють світобудову в єдиному образі. Виникають перші філософські системи, автори яких намагаються пояснити першооснову всесвіту, що народжує все невичерпне багатство явищ, той чи інший вид матерії: воду (Фалес), невизначену нескінченну речовину «апейрон» (Анаксимандр), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт).

Виникає не тільки нове розуміння світу, але й нова людина. Індивід виводився з-під влади міфологічних істот, що живуть на Олімпу. Перед ним відкривалася перспектива розуміння законів буття через спостереження і логіку. Приймаючи рішення, індивід вже не міг покладатися лише на надприродні сили. Йому залишалося керуватися власним планом, цінність якого визначалася ступенем близькості до розуміння всесвіту.

Гераклітові ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальний характер (плину, зміни) психічних станів у поєднанні з допсихічними, про різні перехідні один в інший рівні душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підпорядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу - назавжди вплелися в тканину науково-психологічного знання.

Нові вчення виникають не в континентальній Греції з її сільськогосподарським укладом, а в грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії: у Мілеті й Ефесі - найбільших торгово-промислових і культурних центрах того часу. З втратою цими центрами політичної самостійності Схід давньогрецького світу перестає бути осередком філософської думки. Ним стає Захід. Виникають вчення Парменіда (кінець VI ст. до н.е.) в Елеї та Емпедокла (490-430 pp. до н.е.) в Агригенті на острові Сицилія, поширюється філософія напівлегендарного Піфагора з острова Самое.

Після греко-персидських воєн (V ст. до н.е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли новим успіхам філософії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демокрита із Абдер, що створив атомістичну теорію, Гіппократа з острова Кос, погляди якого на природу морганізму мали значення не тільки для медицини, але й для філософії, Анаксагора, уродженця Клазомен, який, з приходом в Афіни, проголошував, що природа побудована з дрібних матеріальних часток, що упорядковуються внутрішньо властивим їй розумом.

Афіни V-го століття до н.е. - центр інтенсивного розвитку філософської думки. У цей період розгорнулася діяльність «вчителів мудрості» - софістів. їхня поява була обумовлена розквітом рабовласницької демократії. Виникли установи, які вимагали красномовства, освіченості, мистецтва доводити, спростовувати, переконувати, тобто ефективно впливати на громадян не зовнішнім примусом, а шляхом впливу на їхній інтелект і почуття.

Проти софістів, що довели відносність і умовність людських понять і встановлень, виступив Сократ. Він учив, що в поняттях і цінностях повинен бути загальний і непорушний зміст.

Два великих мислителі IV ст. до н.е. - Платон і Аристотель - створили системи, що протягом багатьох століть впливали на філософсько-психологічну думку людства[2, c. 14-15].

2. Олександр Потебня та його робота «Мысль и язык».

Потебня Олександр Опанасович - відомий учений, малорус по походженню й особистим симпатіям, народився 10 вересня 1835 р., у небагатій дворянській родині Роменського повіту, Полтавської губернії, учився в радомської гімназії й у Харківському університеті по історико-філологічному факультеті. В університеті Потебня користувався радами й посібниками П. і Н. Лавровских і перебував почасти під впливом професора Метлинського , великого шанувальника малоруської мови й поезії, і студента Неговського, одного з найбільш ранніх і старанних збирачів малоруських пісень. У молодості Потебня також збирав народні пісні; частина їх увійшла в "Праці етн.-ст. експ." Чубинського. Не довго пробувши вчителем російської словесності в харківській гімназії, Потебня по захисту магістерської дисертації "Про деякі символи в слов'янській народній поезії" (1860), став читати лекції в Харківському університеті, спочатку як ад'юнкт, потім як професор. В 1874 р. захистив докторську дисертацію "Із по російській граматиці". Складався головою харківського історико-філологічного суспільства й членом-кореспондентом Академії Наук. Помер у Харкові 29 листопада 1891 р. Книга "Думка й мова" присвячена аналітичному дослідженню загальнотеоретичних проблем, що ставляться до історії розвитку мови й мислення в їхньому взаємозв'язку. Наукові висновки автора про історичні зміни в характері мовного мислення кожного народу й людства в цілому й сьогодні вражають своєю новизною, стрункістю викладу[5, c. 217-218].

3. Антична класика та розвиток уявлень про душу людини

У родовому суспільстві господарювало міфологічне уявлення про душу. Кожна конкретна річ наділялася надприродним двійником - душею (чи багатьма душами). Такий погляд називається анімізмом (від лат. «аніма» - душа). Навколишній світ сприймався як залежний від свавілля цих душ. Тому первісні погляди на душу стосуються не так історії психологічного знання як такого (знання про психічну діяльність), як історію загальних поглядів на природу. Зрушення в розумінні природи і людини, що були зроблені у VI ст. до н.е., стали поворотним пунктом в історії уявлень про психічну діяльність.

Праці давньогрецьких мудреців привели до революційних змін в уявленнях про навколишній світ, початок яких пов'язують з подоланням древнього анімізму.

Анімізм - віра в прихований за видимими речами сонм духів (Душ) як особливих «агентів» чи «примар», що залишають людське тіло з останнім подихом (Піфагор) і, будучи безсмертними, вічно мандрують по тілах тварин і рослин. Давні греки називали душу «псюхе», що і дало ім'я науці психології. У ньому збереглися сліди споконвічного розуміння зв'язку життя з її фізичною й органічною основою[5, c. 24-26].

4. Теорія найвищих психологічних функцій Л.С. Виготського

Одним із видатних російських психологів і філософів XX ст. був і Лев Семенович Виготський (1896-1934). Вважаючи спочатку, що нова психологія покликана інтегруватися з рефлексологією в єдину науку, Виготський засуджував рефлексологію за дуалізм, оскільки, ігноруючи свідомість, вона виносила його за межі тілесного механізму поведінки. У статті «Свідомість як проблема поведінки» (1925) він намічає план дослідження психічних функцій, виходячи з їхньої ролі як неодмінних регуляторів поведінки, що у людини включає мовні компоненти. Спираючись на положення Маркса про розходження між інстинктом і свідомістю, Виготський доводить, що завдяки праці відбувається «подвоєння досвіду» і людина здобуває здатність «будувати двічі: спершу в думках, потім на ділі».

Марксизм стверджував, що людина - природна істота, але природа її соціальна, і тому розглядав тілесні, земні основи людського буття як продукт суспільно-історичного розвитку. Розрив між природним і культурним привів у вченнях про людину до концепції двох психологій, кожна з яких має свій предмет і оперує власними методами.

Для природничо-наукової психології свідомість і її функції причетні до того самого порядку речей, що і тілесні дії організму. Тому вони відкриті для строго об'єктивного дослідження і настільки ж строго причинного (детерміністського) пояснення. Для іншої психології предметом є духовне життя людини у вигляді особливих переживань, що виникають у неї завдяки прилученню до цінностей культури, а методом є розуміння, тлумачення цих переживань.

Усі помисли Виготського були зосереджені на тому, щоб покінчити з версією про «дві психології», яка «розщеплювала» людину.

Поняття про функцію, вироблене функціональним напрямком, радикально змінювалося. Адже цей напрямок, засвоївши біологічний стиль мислення, представляло функцію свідомості за типом функцій організму. Виготський зробив вирішальний крок зі світу біології у світ культури. Випливаючи з цієї стратегії, він приступив до експериментальної роботи з вивчення змін, що робить знак у традиційних психологічних об'єктах: увазі, пам'яті, мисленні. Досвіди, що проводилися на дітях як нормальних, так і аномальних, спонукали під новим кутом зору інтерпретувати проблему розвитку психіки[7, c. 397-398].

5. Первісні уявлення про природу душі

Уявлення про душу існували з найдавніших часів. Йдеться про особливості давньогрецької цивілізації, досягнення якої не повинні розглядатися ізольовано від досягнень стародавнього Сходу.

Цікаво, що вже в давнину люди, говорячи про душу («псюхе»), пов’язували між собою явища, властиві зовнішній природі (повітря), організму (дихання) і психіці (у її наступному розумінні), хоча, звичайно, у життєвій практиці вони прекрасно розрізняли ці поняття. Знайомлячись з уявленнями про людську психологію з древніх міфів, не можна не захоплюватися тонкощами розуміння людьми богів, наділених підступництвом або мудрістю, мстивістю або великодушністю, заздрістю або шляхетністю — усіма тими якостями, що люди (творці міфів) пізнавали в земній практиці свого спілкування з ближніми. Ця міфологічна картина світу, де в тілах містяться душі (їх двійники, чи примари), а життя залежить від настрою богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

Геракліт першим вказав на різницю між душею дорослої людини і дитини, тому що, з його погляду, з часом душа стає усе більш «сухою і гарячою». Ступінь «вологості» душі впливає на її пізнавальні здібності: «сухе сяйво - душа мудріша і найкраща», сказав Геракліт, а тому дитина, у якої більш «волога» душа, мислить гірше, ніж доросла людина. Так само «п'яний хитається і не помічає, куди він йде, тому що душа у нього волога». Так логос, що править круговоротом речей у природі, керує і розвитком душі та її пізнавальними здібностями[12, c. 18-19].

6. Генетична психологія Ж. Піаже

В центрі концепції Піаже – положення про взаємодію між організмом і оточуючим середовищем, або рівновагою. Він говорить, що зовнішнє середовище постійно змінюється, тому дитина повинна міняти щось внутрішнє, щоб пристосуватися до цього середовища. За Піаже схема дій – це сенсомоторний еквівалент поняття (пізнавального вміння). Розвиток схем дій проходить по мірі зростання і ускладнення досвіду дитини по практичній дії з предметами. За рахунок інтеріоризації предметних дій, тобто поступового перетворення їх в розумові дії, або в навички, або в дії, які виконуються в внутрішньому плані.

Механізми пристосування:

1)асиміляція – коли індивід пристосовує нову інформацію до існуючих у нього схем або структур, тобто не змінюючи їх в принципі, тобто включає новий об’єкт уже існуючих у нього схем чи структур.

2)акомодація – коли індивід пристосовує уже сформовані реакції до нової інформації, тобто він вимушений перебудувати старі схеми з метою їх пристосування до нової інформації.

Періодизація дитячого розвитку:

1)сенсорно-моторний (0-2роки). До цього періоду розвитку відносяться такі стадії: 1)вправи рефлексів (0-1міс.); 2)елементарні навички, первинні кругові реакції (1-4міс.); 3)вторинні кругові реакції (4-12міс.); 4)початок практичного інтелекту (12-18міс.); 5)третичні кругові реакції і початок інтеріорізації схем (18-24міс.).. На цьому періоді розвитку дитина розуміє світ через сприймання та дію, розширюються моторні здібності і до двох років дитина може цілеспрямовано комбінувати і будувати дії.

2)репрезентативний інтелект і конкретні операції (2-14 років). Сюди відносяться доопераційна стадія (2-6років), під час якої діти формують розумові уявлення та образ можливих дій з ними; і операційна стадія (6-11років) – діти стають здатними до логічного мислення, уява стримується реальністю, діти можуть застосовувати логічні операції з конкретними об’єктами.

3)період формальних операцій (12-дорослий) – діти набувають здатності до міркування.

Центральна поняття за Піаже – операція, яка має властивість – зворотність, що полягає у тому, що людина може повернутись до початку розумового процесу. Піаже припускав, що опанування операціями і встановлення зворотності і є центр зворотного розвитку дитини[11, c. 118].

7. Психологічні ідеї Середньовіччя

Філософсько-психологічна думка середньовіччя має досить тривалий період: з V по XVI ст. і навіть до середини XVII ст. та переходить в епоху Відродження. Давньогрецька цивілізація в умовах соціально-економічної деградації, що посилювалася у суспільстві. Поступово втрачалася велика частина здобутих знань. Жорстокі удари по античній культурі, що розпадалася, наносила християнська церква, яка створювала атмосферу войовничої нетерпимості до всього «язичеського». У IV ст. був знищений науковий центр в Олександрії. На початку VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу, що проіснувала близько тисячі років, - останнє вогнище античної філософії. Природничо-наукові дослідження природи зупинилися, їх замінили релігійні спекуляції[5, c. 107].

8. Вільгельм Вундт - батько експериментальної психології

В. Вундт — універсальний вчений, насамперед — психолог і філософ, вчився і викладав у Гейдельберзі як доцент, а далі.— професор. З 1874 р. очолює кафедру філософії в Цюріху, з 1875 — в Лейпцігу, де він провів у напруженій творчій діяльності все подальше життя. Своїми науковими інтересами Вундт охоплює галузі від природознавства до психології та філософії, яку він обґрунтовує переважно психологією.

Найбільше визнають В. Вундта як засновника Лейпцізької лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент (1829). Вундт брав активну участь у журналах "Філософські студії" (з 1883 р.) та "Психологічні студії" (з 1905 р.). На жаль, до цього часу залишилась невивченою і належно неоціненою найважливіша капітальна праця Вундта "Психологія народів" (10 великих за обсягом томів), і про Вундта як психолога говорять передусім як про засновника лабораторного експерименту в психології. Це показує не тільки несправедливість тих, хто вивчає та оцінює його творчий шлях, а, мабуть, і просто безсилля засвоїти "Еверест фактів" і концептуальні підходи цього унікального твору, який дає повну підставу говорити про творчий геній В. Вундта. Його психологію можна назвати волюнтаристичною (не у зв'язку з філософськими засадами волюнтаризму, а саме тому, що його психологічний інтерес спрямовано насамперед на процесуальний характер дій).

В. Вундт показує суттєві вади метафізичного визначення психології як "науки про душу" і як "науки про внутрішній досвід" у зв'язку з тим, що ніякої душевної субстанції немає і що внутрішній досвід не відгорожено від зовнішнього. Камінь може бути предметом мінералогії, проте, як уявлення, пов'язане з іншими уявленнями, почуттями, волею, він є предметом психології. Немає спеціальних внутрішніх чуттів, які були б протиставлені зовнішнім чуттям як знаряддям пізнання природи. "Зовнішній і внутрішній досвід" — поняття, що означають не різні об'єкти, а різні точки зору, які ми застосовуємо при тлумаченні і науковій обробці психологічно однорідного "в собі" досвіду. За Вундтом, будь-який досвід складається з двох чинників: змісту і сприймання цього змісту, тобто йдеться про "об'єкти досвіду" І і "самодіяльний суб'єкт". Перший є предметом природознавства і становить опосередкований досвід, другий — предметом психології і становить безпосередній досвід. Позиція "безпосереднього досвіду" вказує на суб'єктивність як на вихідний пункт не лише психології, а й світогляду людини в цілому. Він вважає, що психологія безпосереднього досвіду скасовує питання про відношення психічних об'єктів до фізичних як псевдопроблему. Зовнішній і внутрішній досвід взаємно доповнюють один одного: якщо виникає розрив у безперервності психічного, то цю безперервність можна заповнити фізіологією, і навпаки. Вундт приходить тут до визнання відомої "теорії паралелізму" як результату спроби піднятись над двома метафізичними напрямами в психології[12, c. 48-49].

9. Психологічні ідеї епохи Відродження.

Відродження, зокрема європейське, постає в той час, коли феодалізм в економічно розвинених країнах уже гальмував поступальний історичний рух суспільства. Виникають ранні капіталістичні відносини, формується буржуазія з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою. Особистість з її творчими виробничими здобутками посідає таке місце, якого вона досі ще не мала, її розвитку сприяли історико-економічні умови. У запалі діяльності, в конфліктах та змаганнях виростає крайній індивідуалізм. Щоправда, розподіл праці ще не остаточно пригнобив людину, вона ще силкується досягти універсального вияву своїх здібностей.

Нове, буржуазне суспільство звільняє людину від феодальних привілеїв, видимості спільних пут, натомість породжує відверту боротьбу людини проти людини. Громадянська спільність тлумачиться як війна відокремлених один від одного вже тільки своєю індивідуальністю особистостей. У цьому слід вбачати історичні корені руху ренесансного титанізму. Нове суспільство здавалось його членам завершеною формою незалежності індивіда. Він визнав нестримний, більше не пов'язаний спільними узами вираз своїх відчужених життєвих елементів (власності, промисловості, релігії тощо) за свою власну свободу. Насправді це було його завершеним рабством, повною протилежністю людяності.

Розуміння людини як творця, що страждає в глибоких суперечностях своєї натури, розв'язує своєю творчістю ці суперечності, колізії суспільного життя, приводить до виникнення гуманістичної психології доби Відродження. Ця психологія будує образ ідеальної людини в її зовнішній і внутрішній красі, засуджує порочність. У протиставленнях ідеального і реального розширюється пізнавальний інтерес до здобутків у своєму минулому житті, майбутніх досягнень. Психологія звертається до життєвого шляху особистості, її становлення, його умов і повного розкриття.

Непримиренність титана до навколишнього середовища, зверхність над усім, що його оточує, метаться тим, що він, титанічно осягаючи світ, який йому протистоїть, знехтувавши ним спочатку, зрештою, розкриває об'єктивну силу цього світу, впадає в нову суперечність: підтверджує високу оцінку своєму інтелекту, але недооцінює суб'єктивну основу вчинку, переносячи спричиненність останнього саме на зовнішній світ. У цих колізіях становлення психологія вступає в XVII ст.[7, c. 261-262]

10. Психоаналіз як психологічно-філософська концепція

Ще одна сфера, що відкрилася психології, додала свідомості замість первинного вторинне значення. Визначальною для психічного життя була визнана сфера несвідомих потягів (мотивів), що рухають поведінкою і визначають своєрідність складної динаміки і структури особистості. З'явилася школа, що отримала всесвітню славу, лідером якої був визнаний З.Фрейд, а напрямок у цілому (з безліччю відгалужень) названо психоаналізом.

Французькі дослідники зосередилися на аналізі психічних відносин між людьми. У роботах ряду німецьких психологів центральною виступила тема включеності особистості в систему цінностей культури. Особливу новаторську роль в історії світової психологічної думки зіграло вчення про поведінку в його особливому варіанті російської культури.

Так з'явилися різні школи, кожна з яких у центр усієї системи категорій поставила одну з них - будь-то образ чи дія, мотив чи особистість. Це і додало кожній школі своєрідного профілю.

Орієнтація на одну з категорій як домінанту історії системи і додання іншим категоріям функції підлеглих стала однією з причин розпаду психології на різні, часом конфронтуючі між собою, школи[12, c. 78-79].

11. Психологічні ідеї епохи Просвітництва

На зміну ідеям епохи розвитку психології в рамках філософських вчень про свідомість приходить період, який увійшов в науку під назвою епохи Просвітництва. У XVIII ст., як і в попередньому, у Західній Європі відбувалося подальше укріплення капіталістичних відносин. Індустріальна революція перетворила Англію в могутню державу. Глибокі політико-економічні зміни призвели до революції у Франції. Руйнувалися феодальні підвалини в Німеччині. Розширювався і міцнів рух, названий Просвітництвом.

Найбільш яскраво ідеї Просвітництва сповідалися на французькому ґрунті напередодні Великої французької революції. Значне місце у філософсько-психологічній думці епохи Просвітництва у XVIII ст. займають психологічні погляди французьких просвітників.

Самими радикальними критиками будь-яких вчень, що допускали вплив на природу і людину сил, що вислизають від досвіду і розуму, виступили французькі мислителі. Вони об'єдналися під час створення 35-томної «Енциклопедії (тлумачного словника наук), мистецтв і ремесел» (1751-1780), що висвітлювала новітні досягнення людського знання. Тому їх прийнято називати енциклопедистами. В енциклопедії з матеріалістичних позицій викладалися й питання психології.

Пропагандистами досвідового знання, критиками метафізики і схоластики були, насамперед, Вольтер (1694-1778) і Кондильяк (1715-1780). Останній запропонував образ «статуї», що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (наприклад, нюхове), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив на рахунок уроджених ідей, а Локк - до рефлексії. Сильне відчуття породжує увага, порівняння одного відчуття з іншим стає функціональним актом, що визначає подальшу розумову роботу тощо.

На відміну від «статуї» Кондильяка лікар Жюльєн Ламетрі (1709-1751) запропонував образ «людини-машини». Саме так він назвав свій (випущений під чужим ім'ям) трактат. В ньому наголошувалося, що наділяти організм людини душею настільки ж безглуздо, як шукати її в діях машини. Ламетрі вважав, що виділення Декартом двох субстанцій - не більш ніж «стилістична хитрість», вигадана для обману теологів. Декарт усунув душу з організму Тварин. Ламетрі доводив, що не має потреби в ній у людського організму, з яким сполучені психічні здібності; вони є продуктом його машиноподобніх дій[11, c. 64-65].

12. Карл Густав Юнг та його аналітична психологія

Юнг Карл Густав, швейцарський психолог і психіатр, засновник одного з напрямків глибинної психології - "аналітичної психології". В 1900- х рр. співробітник Е. Блейлера в Цюріху, розробив техніку вільних асоціацій, перетворивши її в один з основних методів психіатричного дослідження. В 1907-12 один з найближчих співробітників З. Фрейда, перший голова Міжнародного психоаналітичного суспільства (1911-14). Перегляд Юнг Карл Густав основних положень психоаналізу (трактування лібідо як психічної енергії взагалі, заперечення сексуальної етиології неврозів, розуміння психіки як замкнутої автономної системи, що функціонує за принципом компенсації, і ін.) привів до його розриву із Фрейдом.

У роботі "Метаморфози й символи лібідо" (1912) досліджував спонтанну появу фольклорних і міфологічних мотивів у снах пацієнтів. Виходячи із цього, постулірував існування в психіці людини, крім індивідуального несвідомого, більше глибокого шару - колективного несвідомого, котре, по Юнг Карл Густав, є відбиття досвіду колишніх поколінь, що запам'яталося в структурах мозку. Зміст його становлять загальнолюдські прототипи - архетипи (наприклад, образ матері-землі, героя, мудрого старця, демона й т.п. ), динаміка яких лежить в основі міфів, символіки художньої творчості, сновидінь і т.д. Архетипи недоступні безпосередньому сприйняттю й усвідомлюються через їхню проекцію на зовнішні об'єкти. Центральну роль серед архетипів Юнг Карл Густав відводив архетипу "самости" (das Selbst) як потенційному центру особистості на відміну від "Его" ("Я") як центра свідомості. Інтеграція змістів колективного несвідомого - ціль процесу становлення особистості (самореалізації, індивідуації). Основне завдання психотерапії - відновлення порушених зв'язків між різними рівнями психіки; у традиційних культурах, динамічна рівновага між ними здійснюється, по Юнг Карл Густав, за допомогою міфів, обрядів, ритуалів як засобів активізації архетипів. У цілому в трактуванні природи архетипів і колективна підсвідомого позитивістська ідеї переплітаються в Юнг Карл Густав з метафізичними поданнями про психіку як якоїсь безособової субстанції й т.п. , що граничать із окультизмом.

Юнг Карл Густав розробив типологію характерів ("Психологічні типи", 1921, рос. пров. 1924), в основі якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважної спрямованості на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний і інтровертивний типи). Дуже вплинув на порівняльне вивчення релігій, міфології, фольклору, а також естетику й літературно-художню критику. В 1948 був створений інститут Юнг Карл Густав у Цюріху, в 1958 - Міжнародне суспільство аналітичної психології (з 1955 - журнал "Journal of Analytіcal Psychology" у Лондоні)[6, c. 84-85].

13. Психологічні ідеї Нового часу

XVII століття стало епохою корінних змін у соціальному житті Західної Європи, століттям наукової революції і перемоги нового світогляду. Розпочинається період розвитку психології в рамках філософських вчень про свідомість.

Його провісником був Галілео Галілей (1564-1642), який учив, що природа є системою тіл, які рухаються і не володіють ніякими властивостями, крім геометричних та механічних. Усе, що відбувається у світі, варто пояснювати тільки цими матеріальними властивостями, тільки законами механіки. Переконання, що панувало століттями, у тім, що рухами природних тіл правлять безтілесні душі, було переборено. Цей новий погляд на світобудову зробив повний переворот у поясненні причин поведінки живих істот.

Появі першої психологічної теорії, що використовувала досягнення геометрії і нової механіки, наука завдячна французькому математику, природознавцю і філософу Рене Декарту (1596-1650). Він походив зі стародавньої французької родини й одержав гарну освіту. У колегії Де ла Флеш, яка була одним із кращих релігійних освітніх центрів, він вивчав грецьку і латинську мови, математику та філософію. У цей час він познайомився із вченням Августина, ідеї якого про інтроспекцію були згодом перероблені Декартом: релігійну рефлексію Августина Декарт перетворив у рефлексію суто світську, направлену на пізнання об'єктивних істин.

Першим великим досягненням стало відкриття Вільямом Гарвеем (1578-1657) кровообігу: серце стало своєрідною помпою, що перекачує рідину. Участі душі в цьому не було потрібно[12, c. 74].

14. Гештальт-психологія: видатні представники напряму

Гештальт-Психологія (нім. gestalt - цілісна форма або структура) - школа психології початку XX століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році, при спробі дозволу існуючих у той час проблем у науці.

Первинними даними психології є цілісні структури (гештальты), у принципі не виведені з утворюючих їхніх компонентів. Гештальтам властиві власні характеристики й закони, зокрема , "закон угруповання", "закон відносини" (фігура/тло). Поняття "інсайту" - (від англ. розуміння, осяяння, раптовий здогад) - інтелектуальне явище, суть якого в несподіваному розумінні вартої проблеми й знаходження її рішення.

Гештальт-Психологія вважала, що ціле не виводиться із суми властивостей і функцій його частин (властивості цілого не дорівнюють сумі властивостей його частин), а має якісно більше високий рівень. Гештальтпсихологія змінила колишній погляд на свідомість, доводячи, що його аналіз покликаний мати справу не з окремими елементами, а із цілісними психічними образами. Гештальтпсихологія виступала проти асоціативної психології, що розчленовує свідомість на елементи. Гештальтпсихологія поряд з феноменологією й психоаналізом лягла в основу гештальт-терапії Ф.Перлза, що переніс ідеї гештальт-психологів з когнітивних процесів до рівня світорозуміння в цілому.

В області психології мислення гештальтпсихологи розробили метод експериментального дослідження мислення - метод "міркування вголос" і внесли такі поняття, як проблемна ситуація, інсайт (М. Вертгеймер, К. Дункер). При цьому виникнення того або іншого рішення в "продуктивному мисленні" тварин і людини трактувався як результат утворення "гарних гештальтов" у психологічному полі. В 20- х рр. ХХ в. К. Левін розширив сферу застосування гештальтпсихології шляхом введення "особистісного виміру". Гештальтпсихологія вплинула на необіхевіоризм, когнітивну психологію, школу "New Look"[11, c. 67].

15. Психологічні ідеї у роботах вчених арабського Сходу

Переорієнтація філософського мислення на зближення з позитивним знанням про природу відбувалася в цей період у надрах іншої культури - арабомовної, розквіт якої відбувся у VIII-XII ст..

Після об'єднання в VII ст. арабських племен виникла держава, що мала своїм ідеологічним оплотом нову релігію - іслам. Під егідою цієї релігії почався завойовницький рух арабів, що завершилося утворенням халіфату, на територіях якого жили народи з давніми культурними традиціями.

Державною мовою халіфату стала арабська, хоча культура цієї величезної держави увібрала в себе досягнення багатьох народів, його населяли, а також еллінів і народів Індії.

З погляду розвитку природничо-наукових знань про душу, особливий інтерес має медична психологія Ібн-Сіни. В ній важливе місце приділялося ролі афектів у регуляції та розвитку поведінки організму. Створений Ібн-Сіною «Канон медичної науки» забезпечив йому «самодержавну владу в усіх медичних школах в середні віки».

Ібн-Сіна був також одним з перших дослідників в області вікової психології. Він вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями у різні вікові періоди, додаючи при цьому важливого значення вихованню. Саме за допомогою виховання здійснюється, за Ібн-Сіною, вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють течію фізіологічних процесів, виникають у дитини в результаті впливу на нього оточуючих Деи; викликаючи у дитини ті чи інші афекти, дорослі формують його натуру[12,c. 34-35].

16. Індивідуальна психологія Альфреда Адлеpa.

“Бути людиною - означає відчувати свою неповноцінність”. Ця теза є основним положенням “індивідуальної психології” Альфреда Адлера. Прагнення вирішити певні життєві проблеми спонукає людей до подолання своєї неповноцінності. Але, якщо деяким індивідам це не вдається, вони починають відчувати потребу знищити оточуючих. Суїцид в цьому контексті стає прихованою атакою на інших людей. За допомогою саморуйнування людина прагне викликати співчуття до себе і засудження тих, хто відповідальний за його понижену самооцінку. Адлер описував відчуття власної неповноцінності у суїцидальних людей, які “шкодять іншим своїми мріяннями про рани або наносять їх собі”.

Адлер виділяв чотири основних види компенсації: неповна компенсація, повна компенсація, зверхкомпенсація і мнима компенсація, чи відхід у хворобу. Поєднання усіх видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало можливість Адлеру створити одну з перших типологій особистості дітей.

Таким чином, однією з головних якостей особистості, що допомагає їй устояти в життєвих негодах, перебороти труднощі і досягти досконалості, є уміння співробітничати з іншими. Адлер писав, що якщо людина вміє співробітничати, вона ніколи не стане невротиком, у той час як недолік кооперації є коренем усіх невротичних і погано пристосованих стилів життя.

Теорія Адлера виявилася своєрідною антитезою фрейдівської концепції людини, вплинула на гуманістичну психологію, психотерапію і психологію особистості[8, c. 214-215].

17. Психологічна думка XVII століття

Бароко розкривається в мистецтві зовнішнього виразу людської поведінки, глибині мотиваційного визначення вчинку, збагненні реального співвідношення між ними, відчутті в цьому співвідношенні основної особистої структури (маска, свідоме і несвідоме у мотивах поведінки). Було продовжено розробку всесвітньо-історичної ідеї самопізнання, але тепер уже з урахуванням свідомих і несвідомих установок поведінки.

Вчення про особистість, постаючи в типовому для себе обрамленні бароко, розкрило її суперечливо-драматичне ядро. В жодну з наступних епох не було таких відвертих одкровень щодо трагічно-рефлекторної залежності особистості від зовнішнього середовища — природного і суспільного, її гордої незалежності, самодостатності монадного буття, спроб зрозуміти своє дійсне місце у Всесвіті на основі самопізнання.

Цьому сприяло також рефлекторне вчення, що визначалось пафосом даної епохи і було складовою частиною його. Воно не тільки спиралося на механістичні погляди, а й приводило думку до звільнення від теорії і практики бездушного автоматизму.

Вивчення людського тіла, його будови і функцій мало надзавданням показати його напрочуд живим, що діє лише в силу власних механізмів. Рефлекторна теорія сприяла тому, щоб психофізична, психофізіологічна проблеми висвітлились в моністичному дусі. Постав предмет психології — живий дух в живому тілі.

Відродження знало естетику людського тіла. XVII ст.— Анти-Ренесанс — ввело в психологію живе тіло в його природній структурі. Естетизм залишився, однак, тепер у живій єдності тіла і душі. їхнє співвідношення стало домінуючою проблемою в науці даної епохи.

В історії людської культури у розвитку уявлення про особистість XVII ст. посідає особливе місце. Бурхливого розвитку набули природничі науки, зокрема здійснено численну кількість відкриттів в анатомії, фізіології, біології, в галузі математичних наук. Було розкрито глибинні мотиви людської поведінки, у зв'язку з чим дедалі більше на передній край наукових інтересів епохи виступили проблеми етики. Зроблено серйозні спроби наукової розробки питань права. В художній літературі і мистецтві у порівнянні з епохою Відродження було звернено велику увагу на буденне життя простої людини. Маючи самостійний естетичний характер, жанрові сцени як предмет мистецтва сприяли виробленню того світовідчуття та окремих способів відображення дійсності, які було названо, словом бароко. Його головний сенс полягав у тому, що зовнішність і видимість лише приховують справжнє буття. Дослідницький інтерес мусить пробитись крізь них, осягнути справжнє сяйво істини. В людській поведінці слід дошукуватись прихованих мотивів. Проблеми психології виростали з усіх галузей культури, з свого боку, живили їх своїм змістом, надавали їм великого сенсу. Психологія виходила з надр життя і дедалі більше поставала як самостійна наука. В цьому джерело її епохальних відкриттів.

Психологія XVII ст., з одного боку, показує нам незмірне багатство тонких і глибоких спостережень над психічною природою людини, а з другого — пересвідчує, що багато мудрих думок, які нерідко відносять до надбань психології XIX і XX ст., було сформульовано ще в XVII ст. Рефлекторні теорії Декарта, Сєченова, Павлова, складаючись із споконвічних архетипів, істотно різняться за характером наукового бачення проблеми, методологією, тлумаченням природничого механізму. Але те, що вчені XIX і XX ст. звертались до ідей століття XVII, знаходили в ньому архетипи думок, розвивали їх у світлі інтересів своєї епохи, свідчить про повчальний, евристичний характер давніх надбань історії психології для галузі інтелектуального і морального виховання[5, c. 231-232].

18. Неофрейдизм як психологічний напрямок: представники та вчення.

Неофрейдизм представлений багатьма течіями. По-перше, це індивідуальна психологія А.Адлера (1870-1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що пов'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості. По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897-1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією. По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з концепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у психіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існування особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спілкування. Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ. І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейербаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості[1, c. 141-142].

19. Біхевіоризм як психологічний напрямок.

Біхевіоризм (від лат. behorrior –поведінка) чи психологія поведінки, з’явився в США на початку минулого століття. Його експериментальною передумовою стали дослідження поведінки тварин проведені Едуардом Тордацком (1874-1949). Багато висновків цих дослідів були враховані при поясненні поведінки людей. В другій своїй праці “Принципи навчання проводить думку про те, що педагогіка повинна опиратися на психологію і перш за все психологію поведінки. Він обґрунтовує погляд на людську психіку і поведінку, як на “систему р-й організму на зовнішні подразнення послані суспільством і внутрішні подразники, утворені в самому організмі”. На його думку “вся поведінка людини складається з безумовних реакцій, даних в спадковому досвіді помножені на нові умовні зв’язки, які дані в особистому досвіді.

В 1913 р. Джон Уотсон (1878-1958) в своїй статті “Психологія як її бачить біхевіорист” сформулював основні принципи поведінкової психології, які пізніше получили детальне обґрунтування в книжці “Психологія як наука про поведінку”.

Біхевіоризм Д.Уотсон пропонує досліджувати психологічні явища об’єктивно. Замість аналізу суб’єктивних відчуттів, сприйняття, образів і т.д. слід вивчати поведінку ін. людей, тобто як людина реагує на ті чи ін. Впливи зовнішнього середовища, які Уотсон називає стимулами. Звідси схема аналізу (S-R) (стимул – реакція). Він підкреслює, що “психологія, як наука про поведінку займається передбаченням і управління діями людей, а не аналізом їх свідомості”[11, c. 127].

20. П. Юркевич про душу та внутрішній досвід

Душа, вважав Юркевич, має три основні здатності: перша - пізнання, друга - почування, третя - воля. Ці три здібності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич виражає формулою "знання розуму, натхнення серця й енергія волі". "Філософія серця" доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П.Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив справжнє значення самовиховання у житті людини; сформулював закон розвитку вільної особистості. Цілі, прийняли, зміст, методи навчання і виховання обґрунтовані вченим з загальнолюдських позицій та християнських цінностей, що існують поза часом.

Юркевича, як і багатьох мислителів (в тому числі і українських), цікавили проблеми, пов'язані з душею. Він стверджував, що людська душа відкривається суб'єкту в інтроспекції (тобто "внутрішнім зором"). Ще працюючи в Києві, Юркевич намагався консолідувати навколо себе сили, які протистояли б природничій психології. З іншого боку - він завжди намагався поєднати викладене в Біблії із сучасними досягненнями науки. Вчений стверджував, що все повинно йти (і слова, і вчинки) від серця, від душі і тільки тобі воно має сенс і досягає своєї мети. Знання повинні пройти "через серце", освітлене розумом, прямо "у вмістилище душі". Ще в середині XIX ст. вчений розумів, що знання повинні проходити через сферу почуттів - тільки тоді вони міцні та надійні[10 c. 41-42].

21. Необіхівіоризм як психологічний напрямок

Толмен Е. (1886-1956) – формула поводження повинна складатися не з двох, а з трьох членів, і тому виглядати в такий спосіб: стимул (незалежна перемінна) – проміжні перемінні – залежна перемінна (реакція). Середня ланка (проміжні перемінні) – нічого інше як неприпустимі прямому спостереженню психологічні моменти: чекання, установки, знання. Інший варіант належить Халу (1884-1952) і його школі. Він увів формулу «стимул - реакція», так само додаткова ланка потреба організму (харчова, сексуальна і т.д.)

22. І.П.Павлов як автор вчення про умовно-рефлекторну діяльність.

Вища нервова діяльність, за І. П. Павловим, - це діяльність переважно кори великих півкуль та інших структур переднього мозку, які забезпечують узгодження організму з навколишнім середовищем, тобто його поведінкові реакції. Діяльність інших відділів центральної нервової системи ("нижча нервова діяльність") спрямована, головним чином, на узгодження роботи внутрішніх органів та розвантаження вищої нервової діяльності від другорядної інформації. Сукупність вроджених і набутих реакцій, які забезпечують узгодження організму із зовнішнім середовищем, складає його поведінку. Будь-яка поведінкова реакція включає такі складові: пам'ять, потреби, мотивації, емоції.

Таким чином, вища нервова діяльність ділиться на вроджені (безумовно-рефлекторні) і набуті (умовно-рефлекторні) форми поведінки, які мають рухові й вегетативні компоненти цієї цілеспрямованої діяльності. Прості поведінкові реакції - це рефлекси. Рефлекси - це збудження від рецепторів, що викликає кожного разу певну, стереотипну поведінку, яка в процесі філо- та онтогенезу виявилася найбільш адекватною і закріпилася[12, c. 64].

23. Соціальний біхевіоризм

Біхевіоризм (від англ. behavіour поводження) психологічний напрямок, початок якого було покладено публікацією в 1913р. статті американського психолога Дж.Уотсона "Психологія з погляду біхевіориста". Як предмет психології в ньому фігурує не суб'єктивний мир людини, а об'єктивно фіксуємі характеристики поводження, викликуваного якими-небудь зовнішніми впливами. При цьому як одиниця аналізу поводження постулюється зв'язок стимулу (S) і відповідної реакції (R). Всі відповідні реакції можна розділити на спадкоємні (рефлекси, фізіологічні реакції й елементарні "емоції") і придбані (звички, мислення, мова, складні емоції, соціальне поводження), які утворяться при зв'язуванні (обумовлюванні) спадкоємних реакцій, що запускаються безумовними стимулами, з новими (умовними) стимулами. Зокрема , у дослідженнях Уотсона показано, що, якщо сполучити безумовні стимули, що викликають у дитини емоцію страху (різкий звук, втрата опори), з іншими, спочатку нейтральними (наприклад, показ білого кролика), те через якийсь час реакція страху може викликатися вже одним тільки показом кролика. Але надалі було показано, що саме обумовлювання являє собою досить складний процес, що має психологічний зміст. Поступово виникли зміни в концептуальному апарату біхевіоризму, що змусило говорити про перетворення його в необіхевіоризм. У схемі S R з'явилися "проміжні змінні" (образ, мета, потреба). Іншим варіантом ревізії класичного біхевіоризму стала концепція оперантного біхевіоризму Б.Скиннера, розроблена в 30хгг. XX ст., де було модифіковане поняття реакції. У цілому, біхевіоризм дуже вплинув на розвиток психотерапії, методи програмованого навчання[12, c. 137].

24. Розвиток педагогічних ідей на початку XX століття (Л.С. Виготський, С.Шпільрейн).

Культурно-історична теорія Виготського породила найбільшу в радянській психології школу, з якої вийшли А. Н. Леонтьев, А. Р. Лурія, А. В. Запорожець, Л. И. Божович, П. Я. Гальперін, Д. Б. Ельконін, П. И. Зінченко, Л. В. Занков і ін.

В 1970-ті рр. теорії Виготського стали викликати інтерес в американській психології. У наступне десятиліття всі основні праці Виготського були переведені й лягли, поряд з Піаже, в основу сучасної освітньої психології США.

У педагогічній теорії Л.С. Виготського були закладені основи концепції культурно-історичного розвитку психіки (Л.С.Виготський, А.Р. Лурія, А.А. Леонтьев), відповідно до якої свідомість людини розглядається як найбільш складна форма відбиття дійсності й продукт суспільно-історичного процесу. Ідеї цієї нової педагогічної концепції суперечили пануючій педагогічній концепції "tabula rasa", що, починаючи з Я.А. Коменского й Дж. Локка, будувала виховно-освітній процес на суб'єкт- об'єктних відносинах, що передбачають підлеглу роль учня в навчанні.

Л.С. Виготський затверджував, що пасивне сприйняття учнем вказівок учителя є "верхи психологічної безглуздості" і абсолютно неприпустимо [4, C .83]. На противагу такому підходу Л.С.Виготський висунув вимогу, що повинне бути основним принципом виховання й навчання - особиста діяльність учня і його власний досвід. От чому значення категорії "інтерес" у цій концепції помітно зросло в порівнянні з концепцією "tabula rasa". Л.С. Виготський уважав, що освітній процес необхідно будувати на "точно врахованих дитячих інтересах" [4, C. 118]. На його думку, навчання можливо в тому випадку, якщо воно опирається на інтерес дитини, іншого навчання бути не може [4, C. 155]. Відповідно до психологічного закону, що виявив Л.С. Виготський, педагог повинен додержуватися основного правила: "...перш ніж пояснювати - зацікавити; перш ніж змусити діяти - підготувати до дії; перш ніж звернутися до реакцій - підготувати установку; перш ніж повідомляти що-небудь нове - викликати очікування нового..." [4, C. 155]. Таким чином, ми з, що інтерес є одним з головних положень його педагогічної системи, але важливу роль також грають установки й очікування діяльності.

25. Гуманістична психологія: зміст та теоретики.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років ХХ століття. Вона не є однорідною, але всі її прихильники дотримуються погляду, що психологія не повинна будуватись за зразком природничих наук: людина має вивчатись як активний об'єкт дослідження. Представники цього напряму А. Маслоу , К. Роджерс ,В.Франкла, Ш.Бюлера та ін., концентрували увагу на таких проблемах: особистість, розвиток, активність, креативність, автономність, самоактуалізація, самовдосконалення, свобода вибору, відповідальність, прагнення людини до вищих цінностей, тощо.

Отже, в центрі уваги гуманістичної психології проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в детермінації поведінки і симпатії людини. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті людини, потреба особистості в позитивній оцінці.

26. О. М. Леонтьев та його вчення про діяльність

Положення про те, що все, що здійснюється в психічній сфері людини укорінено в її діяльності, розвивав також Олексій Миколайович Леонтьев (1903-1979).

Спершу він слідував лінії, наміченій Виготським. Але потім, високо оцінивши ідеї Басова про «морфологію» (побудову) діяльності, він запропонував схему її організації і перетворення на різних рівнях: в еволюції тваринного світу, в історії людського суспільства, а також в індивідуальному розвитку людини в роботі «Проблеми розвитку психіки» (1959).

Леонтьев підкреслював, що діяльність - особлива цілісність. Вона включає різні компоненти: мотиви, цілі, дії. їх не можна розглядати окремо, вони утворюють систему. Розходження між діяльністю і дією він пояснював на такому прикладі, узятому з історії діяльності людей у первісному суспільстві. Учасник первісного колективного полювання (загонич) залякує дичину, щоб направити її до інших мисливців, що ховаються в засідці. Мотивом їх діяльності служить потреба в їжі. Задовольняє ж він свою потребу, відганяючи добичу, з чого випливає, що його діяльність визначається мотивом, тоді як дія - тією метою, що ним досягається (залякування дичини) заради реалізації цього мотиву.

З цих простих прикладів видно, наскільки важливо вивчати ті дії, що об'єктивно спостерігаються, розкривати їх внутрішнє психологічне підґрунтя.

Звертання до діяльності як властивій людині формі існування дозволяє включити в широкий соціальний контекст вивчення основних психологічних категорій (образ, дія, мотив, відношення, особистість), що утворюють внутрішньозв'язану систему[12, c. 138].

27. Організмічна теорія.

Організмічна теорія О.Шпенглера. Ця теорія надає зручну типологію культур (магічна, аполонічна, фаустиянська) і проводить глибокий аналіз різних аспектів культури (мистецтво, право, релігія, наука тощо). До найбільш важливих для даної роботи методологічних досягнень О.Шпенглера відноситься внесення до кола культур-філософської проблематики співвідносин культури між часом і формами простору як значних детермінант, що зумовлюють фізіогноміку культури в цілому, а також проголошення взаємної герметичності, відокремленості культур[11, c. 54].

28. Теорія поля Курта Левіна

Один з учнів Вертгеймера Куртом Лкевіним (1890-1947) була створена “теорія поля”, яка на його думку повинна пояснити відповідні моменти в відносинах людини і середовища, в якому здійснюються її життєдіяльність, а також в відносинах людей між собою. К.Левін вважав, що психологія має пояснити психологічні явища перш за все в категоріях “відносин”, а не ізольованих “речей”. На відміну від концепції гештальтпсихології в теорії Левіна аналізуються не тільки сприйняття і образи суб’єкта, але й його взаємовідносини з безпосереднім оточенням.

Поведінку розглядається як функцію середовища і особистості. “Індивід діє в повному середовищі. Одні його області притягують, інші відштовхують. Цю якісь об’єктів Левін назвав “валентністю”, яка може бути позитивною і негативною. При позитивній валентності всі сили направляються до цієї області, при негативній – від неї. Середовище заряджень “плюсами” і “мінусами”, направляючими “локомоції” особистості. Що стосується самої особистості, то вона представлена в концепції Левіна в виді “систем напруги”[11, c. 116-117].

29. Екзистенційна психологія

Екзистенційна психологія - напрямок у психології, що виходить із унікальності конкретного життя людини, незвідної до загальних схем, що виникла в руслі філософії екзистенціалізму. Її прикладним розділом є екзистенціальна психотерапія. Екзистенціальну психологію відносять до гуманістичних напрямків у психології.

На виникнення цього напрямку вплинули філософія екзистенціалізму Серена Керкегора, Мартіна Хайдеггера й Жана Поля Сартра й феноменологічна психологія Едмунда Гуссерля, Хайдеггера й Сартра.

У цей час основними напрямками екзистенціальної психології вважаються:

  • Екзистенціальний аналіз Людвіга Бинсвангера.
  • Daseіn-анализ (дазайн-анализ) Медарда Боса.
  • Екзистенціальний аналіз (логотерапия) Віктора Франкла.
  • Екзистенціальний аналіз Альфрида Лэнгле.

Екзистенційна психологія - від лат. exіstentіa - існування й греч. psyche - душу, logos - навчання. Психологічний напрямок, заснований на принципах гуманістичної психології. Виходить із первинності буття людини, з яким органічно зв'язані базові екзистенціальні проблеми, стрес і тривога. Її представниками є Л.Бинсвангер, М.Бос, Е.Мінковскі, Р.Мей, В.Франкл, Дж.Бьюдженталь. Основний розглядається проблема людини, що рефлектує і підтверджує себе в процесі знаходження змістів. У центр уваги ставляться не зовнішні сили, що обумовлюють поводження людини, але його власна індивідуальність, що себе довідається (Хайдеггер), перевіряє (Сартр) або здійснює (Франкл). Ця індивідуальність проявляється в різних формах любові, при переживанні сорому, при зміні настроїв. Виділяється ряд проблем: життя й смерті; волі й відповідальності; спілкування й самітності: змісту й безглуздості існування. Разом з тим, уважається, що конкретна людина має унікальний особистий досвід, які не може бути зведений до універсальних правил. На основі даних теоретичних посилок розвивається екзистенціальна психотерапія, спрямована на відновлення автентичності особистості, що досягається за рахунок глибинної особистісної рефлексії[5, c. 251].

30. Об'єктивна психологія В.М. Бехтерева

Розробляючи свою об'єктивну психологію як психологію поведінки, засновану на експериментальному дослідженні рефлекторної природи людської психіки, Бехтерев проте не відкидав свідомість, включаючи, на відміну від біхевіоризму, і її в предмет психології. Визнавав він і суб'єктивні методи дослідження психіки, у тому числі і самоспостереження. Він виходив з того, що рефлексологічні дослідження, у тому числі рефлексологічний експеримент, не заміняють, але доповнюють дані, одержувані при психологічних дослідженнях, при анкетуванні і самоспостереженні.

В принципі, говорячи про зв'язок між рефлексологією і психологією, можна провести аналогію про співвідношення між механікою і фізикою, бо відомо, що всі різноманітні фізичні процеси можна звести до явищ механічного руху часток. Аналогічно можна припустити, що всі психологічні процеси зводяться в кінцевому рахунку до різних типів рефлексів. Бехтерев виходив з того, що рефлексологія не може замінити психологію, і останні роботи Психоневрологічного інституту, зокрема дослідження В.Н.Осипової, Н.М.Щелованова, В.Н.Мясищева, поступово виходять за рамки рефлексологічного підходу.

Говорячи про значення рефлексології, Бехтерев підкреслював, що функція, яка міститься в понятті рефлексу, заснована на передумовах механічної і біологічної причинності. Принцип механічної причинності, з його погляду, спирається на закон збереження енергії. Відповідно до цієї думки всі, у тому числі і самі складні і тонкі форми поведінки, можна розглянути як окремі випадки чинності загального закону механічної причинності, тому що усі вони не що інше, як якісні трансформації єдиної матеріальної енергії. У такому прагненні пов'язати психічну діяльність з енергетичними законами, зокрема з законом збереження енергії, Бехтерев не був самотній. Такі спроби були досить популярними на початку століття не тільки і у вітчизняній, але й у світовій психології і були пов'язані з переходом теорії енергетизму Маха в теорію психологізму, що починається Вундтом, Овсянико-Куліковським та іншими психологами.

Однак Бехтерев не обмежувався теорією енергетизму, пов'язуючи рефлекс з біологією, з погляду якої життя є сума складних фізіологічних процесів, обумовлених взаємодією організму із середовищем і пристосуванням до середовища. З цього погляду, рефлекс є спосіб установлення деякої стійкої рівноваги між організмом і комплексом умов, що діють на нього. У такий спосіб з'являється одне з основних положень Бехтерева про те, що окремі життєві прояви організму здобувають риси механічної причинності і біологічної спрямованості і мають характер цілісної реакції організму, що прагне відстояти і затвердити своє буття в боротьбі з мінливими умовами середовища.

Досліджуючи біологічні механізми рефлекторної діяльності, Бехтерев відстоював думку про вихованість, а не наслідувальність рефлексів. У своїй книзі «Основи загальної рефлексології» (1923) він доводив, що не існує уродженого рефлексу рабства волі, і стверджував, що суспільство мовби здійснює соціальний добір, створюючи моральну особистість, і, таким чином, саме соціальне середовище є джерелом розвитку людини. Спадковість же задає лише тип реакції, але самі реакції виховуються суспільством. Доказом такої пластичності, гнучкості нервової системи, її залежності від навколишнього середовища були, на думку Бехтерева, дослідження генетичної рефлексології, що довели пріоритетність середовища в розвитку рефлексів людини і дітей раннього віку[12, c. 124-126].

31. Психологія індивідуальності Олпорта.

Визначення для Олпорта - не те, із чим можна звертатися легко. Перш, ніж прийти до власного визначення особистості, він зібрав і обговорив біля півсотні варіантів, запропонованих різними авторитетами в цій області (1937). Він класифікував їх залежно від того, співвідносяться вони з: (1) етимологією або ранньою історією терміна; (2) теологічним значенням; (3) філософським значенням; (4) юридичним значенням; (5) соціологічним значенням; (6) зовнішнім проявом; (7) психологічним значенням. Після детального огляду й критики, Олпорт спробував зібрати кращі елементи визначень, уникаючи загальних недоліків. По-перше, він припустив, що можна коротко визначити особистість як "те, чим у реальності є людина". Однак, погоджуючись, що це визначення занадто коротко, щоб бути корисним, він прийшов до більше відомого:

"Особистість є динамічна організація тих психофізичних систем в індивіді, які детермінують його унікальне пристосування до середовища" .

32. Вчення про домінанту Ухтомського.

Під домінантою Ухтомський розумів системне утворення, що він називав органом, розуміючи, однак, під цим не морфологічне, «відлите» і постійне утворення з незмінними ознаками, а будь-яке сполучення сил, що може привести за інших рівних умов до одних результатів. Тому, згідно з Ухтомським, кожна реакція організму, що спостерігається, визначається характером взаємодії коркових і підкоркових центрів, актуальними потребами організму та історією організму як цілісної системи. Тим самим затверджувався системний підхід до взаємодії, що протиставлявся погляду на мозок як на комплекс рефлекторних дуг. При цьому мозок розглядався як орган «попереджувального сприйняття, передчуття і проектування середовища».

В мозку завжди наявним є домінуючим, панівний осередок збудження, що йдуть в даний момент до мозку, та у зв'язку з цим ще більше домінує над ними. Домінантний осередок збудження характеризується значно більшою стійкістю у порівнянні з осередком оптимального збудження завдяки сумації збуджень. Він і є фізіологічною основою зосередженої і найбільш концентрованої уваги.

Така увага, будучи рефлекторною за своєю природою, дуже яскраво проявляться назовні за допомогою міміки і пантоміміки. Зовнішні прояви уваги, відображаючись у корі головного мозку, посилюють зосередженість свідомості на певних об'єктах.

Теорія домінанти к фізіологічна основа уваги була вагомим внеском у науку, проте вона ще не повністю з'ясовує весь механізм уваги, не розкриває глибини тих нервових структур, що лежать в основі виникнення домінуючого осередку збудження[11, c. 148-149].

33. Розвиток української психологічної думки.

Розвиток української психології неможливий без осмислення та узагальнення великого історичного спадку вітчизняної психологічної науки. Вивчення історії психологічної думки в Україні є одним із найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками.

Розглядаючи психологію в Україні на власних теренах, ми звертаємося до загальнофілософської думки, власне з якої починається і психологія.

Існує багато різних підходів до розуміння психології в історичному аспекті, однак, на нашу думку, буде справедливо звернутися до напрацювань у цій сфері відомих в Україні і за її межами вчених, яких визнало світове співтовариство, психологів, перу яких належать праці, що стверджують саме український шлях вітчизняної психології, тісно пов'язаний з ментальністю народу. Безперечно, це праці Г.С.Костюка, В.А.Роменця та інших вчених, завдяки яким підготовлений цей розділ.

Отже, в Україні у XX ст. стверджуються ґрунтовні проблеми психології класично-інтроспективного, природничо-наукового та культурно-гуманістичного спрямувань зі спробами поєднати ці галузі між собою, щоб створити цілісну картину психічного світу людини. Ці спрямування та їхній концептуальний синтез в Україні мали своїх корифеїв, що піднімались до світового рівня у постановці та вирішенні актуальних проблем людського буття: людина як природна істота, її психіка як знаряддя пристосування до середовища природного й соціального, смисл творчості, життєвий і творчий шлях людини, сенс життя, самопізнання та самостворення. Українська психологія у своєму поступальному русі відбивала також досягнення світової психології, реагувала на її новітні відкриття і оригінально їх тлумачила. Нарешті, вона переживала увесь драматизм культурного, соціального та психічного життя суспільства не тільки в межах свого концептуального рівня, а й стосовно долі простого народу.

Три напрями у вітчизняній психології XX ст. були тісно пов'язані з іманентно-науковим та ідеологічним розвитком подій. Класично-інтроспективний напрям принципово вичерпав себе вже у першій чверті століття, залишивши, втім, значні наукові надбання. Природничо-науковий, спираючись на досягнення фізіології вищої нервової діяльності (рефлексології тощо), з тріумфом пройшов 20-ті роки; у формі вчення про умовні рефлекси (прихильники школи І.П.Павлова) він визначив період до кінця 50-х pp. Культурно-гуманістичне спрямування, переживши розквіт у першій чверті століття (тут особливо слід підкреслити розробку питань творчості та творчої особистості), було пригнічено панівною ідеологією та зрештою ліквідовано адміністративним чином у 30-50-ті роки. Лише в останній чверті століття це спрямування набирає міці і, мабуть, найбільше визначає сучасний стан світової та вітчизняної науки.

Теоретичні засади класично-інтроспективного напряму розкривають ідею самодостатності, автономності людської душі, її незалежність від «тілесного субстрату». Психофізична проблема вирішується в дусі паралелізму, або взаємодії, підкреслюється наявність психічної причинності, яка виступає або ланкою в системі причинних залежностей у природі й суспільстві (Г.Челпанов), або ж стверджується психічна причинність, що сама себе створює (В.Зеньковський). Методом психологічного дослідження виступає інтроспекція (самоспостереження), предметом - суб'єктивні явища. Тілесну активність організму представники цього напряму вбачають у залежності від суб'єктивно-психічних структур і, зрештою, в тілесних виявах не знаходять нового змісту порівняно зі змістом самої суб'єктивності. Тому дослідження рухової тілесної активності організму для психології не має значення, хоча проблема фізіономічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та відповідних анатомо-фізіологічних корелятів стає предметом спеціального інтересу (особливо у Сікорського).

Було встановлено закон збереження енергії стосовно психічної діяльності (М.В.Критський). Піднято велику філософсько-психологічну проблему буття людської душі, творчого освоєння нею світу (С.Л.Франк). Розкрито смисл пограничної ситуації, боротьби мотивів на ґрунті віри і знання - відвертості та умоглядності, екстатичних рішень, учинкової дії та спокутування як післядії (Д.Шестов). Проводились історико-психологічні дослідження, зокрема про відношення двох напрямів в об'єктивній психології - вітчизняній та американській. Представники цього напряму створюють в Одесі, Києві, Харкові експериментальні психологічні лабораторії, досліджують питання перцепції, розробляється теорія вольової уваги (М.М.Ланге). Під керівництвом Г.І.Челпанова діяв теоретичний психологічний семінар при Київському університеті, в якому брали участь видатні вчені (О.Ф.Лосєв, П.П.Блонський, Г.Г.Шпет та ін.). На високому рівні було видано підручники з психології для гімназій (Г.І.Челпанов).

Класична інтроспективна психологія впевнено входила в практику людського життя - у сфери медицини, виховання, навчання, політики тощо. Розроблялися питання судово-психіатричної експертизи, досліджувалися проблеми стомлення при розумовій роботі, вивчалися риси психології слов'ян, проблеми нервово-психічної гігієни та профілактики, ненормальні та хворобливі характери, психологія великих людей, зокрема історичних діячів (П.І.Ковалевський), психологія художньої творчості, проблеми фізіогноміки, мнемоніки та ін. На початку століття активно розробляються проблеми етнопсихології (Д.М.Овсянико-Куликовський та ін.), зокрема процес утворення національної форми психічної діяльності за допомогою «сили розумової творчості». Певний внесок у цю справу зробили М.Ф.Сумцов, П.І.Ковалевський, М.В.Країнський, В.Я.Данилевський, Д.Багилій, Р.Михулько-Горбацевич. Це був завершальний і дуже плідний етап класично-інтроспективної психології. Вона могла безпосередньо перерости у психологію культурно-гуманістичну, проте епоха сцієнтизму та техніцизму витіснила з предмета психології ядро духовності людської душі[10, c. 13-15].

34. Карл Роджерс та його феноменологічна теорій

Фундаментальним компонентом структури особистості Роджерс уважав "я-концепцію", що формується в процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім соціальним середовищем і є інтегральним механізмом саморегуляції його (суб'єкта) поводження. Роджерс вніс великий вклад у створення недирективної психотерапії, що він називав "ососбистісно-орієнтованою психотерапією" (англ. person-centered psychotherapy).

Карл Роджерс, у своїх добутках, заявляє, насамперед , про важливість клієнтцентрированою терапії, про безупинно зростаючий інтерес до неї. Як доказ автор пропонує читачам розглянути статистичні дані: наприклад, "майже 20% членів Американської психологічної асоціації" підкреслюють важливість психотерапії, ріст сфери компетенції, ефективності даного методу, про що не можна було говорити років десять назад.

Автором демонструється й те, для яких завдань може застосовуватися клієнтцентрирована терапія: як для груп (навчальних класів, працівників підприємств і т.д.), так і для індивідуальної роботи (школярів, батьків, ветеранів і т.д.). Це широке коло людей, із всілякими видами діяльності, а також з різними віковими характеристиками. Все це робить метод клієнтцентрированої терапії, на думку Роджерса, універсальним, важливим і доступним. Головною позитивною стороною цього є, безумовно, дозвіл конфліктів, досягнення рівноваги внутрішнього стану людини.

Роджерс також заявляє ще один важливий аспект - "корінь клієнтцентрированої терапії". Автор говорить про зв'язок з філософією, сферою освіти, соціальної й політичної філософії, які належать основам американської культури. Клієнтцентрирована терапія представлена Роджерсом і як широкий діапазон для практики: професійні проблеми, проблеми в подружніх відносинах, психосоматичного розладу й т.д. Протягом останнього років терапевти спостерігали за тим, як успішно проходить із окремими клієнтами, із всі "більше й більше глибокою тривалістю, усе глибше зачіпаючи й перетворюючи саму організацію особистості. Вертаючись до статистики, можна додати наведені автором дані: "якщо десять років тому консультант, що використовує недирективний підхід, у середньому проводив з кожним клієнтом 5-6 обстежень (дуже рідко 15), те сьогодні, завдяки клієнтцентрированому підходу - 15-20 співбесід (зрідка цифра доходить до 100. Відбулося це, на думку Роджерса, завдяки зрослій майстерності консультанта.

Карл Роджерс особливо підкреслював ефективність клієнтцентрированої терапії в ігровій взаємодії із проблемними дітьми. У роботі з даної області, відповідно до позиції автора, вербальна комунікація нерідко зведена до мінімуму, а в деяких випадках, ми спостерігаємо навіть повну її відсутність. Самим же важливим моментом тут є групова терапія (до речі вона дає гарний ефект не тільки при роботі із проблемними дітьми, але й з дорослими). Ефект її полягає в спостереженні за діями партнера як за наочним близьким прикладом[5, c. 343-345].

35. Університетські психологічні школи (Росія)

Особливе місце в історії психології Росії займає плеяда вчених, яких називають університетськими професорами, пам'ять про яких залишилася не лише через їх наукову роботу, а й через те, що ними були створені наприкінці XIX ст. кафедри психології, де і формувалася нова російська психологія.

У Московському університеті професором філософії з 1863 р- по 1874 рік був Памфіл Данилович Юркевич, про виступ якого проти антропологічного принципу Чернишевського і, тим самим, проти природничо-наукового пояснення психіки вже було сказано. Цей виступ, швидше за все, і спонукав московське університетське начальство запросити Юркевича з Київської духовної академії.

Відстоюючи версію про вічність і незмінність ідей (у дусі платонізму), Юркевич поєднував з цим вченням те, що збагнення істини це є суто пізнавальним актом, а сполучено з релігійними переконаннями людини, з його вірою і любов'ю до Бога.

Юркевич вплинув на студента фізико-математичного факультету Володимира Соловйова, що певний час був завзятим матеріалістом і шанувальником Бюхнера, який пояснював душу рухом молекул. Після смерті Юркевича на кафедру, що звільнилася, претендували його учень В.С.Соловйов і професор Варшавського університету Матвій Михайлович Троїцький. Останній був призначений ординарним професором, а Соловйов - доцентом.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) є однією з центральних фігур у російській науці XIX ст. як за значущістю того, що ним зроблено, так і за тим величезним впливом, що він зробив на погляди багатьох сучасників і який помітний не тільки в роботах учених - Бердяева, Булгакова, Лосського, Лопатіна, але й у художній літературі, насамперед у поезії символістів. Закінчивши з відзнакою Московський університет, він в 1874 р. їде до Петербургу, де захищає свою магістерську дисертацію «Криза західної філософії». Вона викликала великий резонанс не тільки в науці, але й у широких колах петербурзької і московської інтелігенції, тому що Соловйов виступив проти позитивізму, що панував тоді у Росії. Після закордонного стажування він одержує посаду професора в Московському університеті, де незабаром захищає і докторську дисертацію.

Соловйов першим усвідомив нові пріоритети у філософії, психології і розробив новий підхід до дослідження людини, душі і її призначення на Землі, підхід, який став пануючим наприкінці XIX - початку XX ст. в Росії.

Найближчим другом і соратником Соловйова був Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), професор філософії Московського університету. Відстоюючи центральне місце психології в системі інших наук, він бачив її як методологію всіх наук про людину. У своїй книзі «Позитивні задачі філософії» (1911) Лопатін писав про значення німецької наукової школи для вітчизняної психології, обґрунтовуючи позитивну роль метафізики в науці того часу.

Одне з центральних місць у психологічній системі Лопатіна займала воля, за допомогою якої відбувається об'єктивація явищ внутрішнього світу, так само як і усвідомлення реальності зовнішнього світу - 3 його погляду, прагнення походить від нас, від наших бажань, у той час як зупинка, перешкода в реалізації наших прагнень походить від зовнішнього світу. Тому, усвідомлюючи своє прагнення, ми усвідомимо і перешкоду, що заважає його реалізації: вони обидва реальні для нас, і в такий спосіб відбувається усвідомлення суб'єктом реальності зовнішнього світу[11, c. 164-165].

36. Персонологія Мюррея

У фокусі його теорії - індивіди у всій їхній складності, і це знайшло відбиття в терміну "персонологія", уведеному Мюрреєм (1938) стосовно до власних і чужих спроб зрозуміти у всій глибині кожний індивідуальний випадок. Він постійно підкреслював цілісність поводження, указуючи, що окремі його фрагменти не можуть бути зрозумілі у відриві від всієї функціонуючої особистості. На відміну від багатьох теоретиків, що розділяли це, Мюррей намагається створити абстракції, необхідні для побудови різних спеціалізованих досліджень, завжди наполягаючи на тому, що реконструкція можлива лише після завершення аналізу. Ще одною відмінністю від багатьох холістичних теорій є його "польова" орієнтація: він дотримувався ідеї про те, що для адекватної оцінки поводження необхідні попередній аналіз і точне подання про той контекст середовища, у якому здійснюється поводження. Мюррей не тільки підкреслював важливість детермінант середовища, але й створив систему їхніх понять, що відбивають.

Минуле індивіда - або його історія - важливі для Мюррея так само, як сьогодення індивіда і його оточення. Його теорія згодна з допущеннями психоаналізу щодо вирішального значення дитинства й дитинства для дорослого життя. Ще одна подібність із психоаналітичними поданнями полягає в тім значенні, що надається несвідомій мотивації, і глибокому інтересі до суб'єктивних вільних вербальних звітів індивіда, включаючи продукти уяви.

Самою яскравою відмітною рисою його теорії є високо диференційований і скрупульозний опис мотивації. Запропонована Мюрреєм система понять для опису мотивації знайшла широке застосування й дуже впливова. Ще одна незвичайна характеристика його теорії - постійний акцент на співіснуючим і функціонально зв'язаних фізіологічних процесах, що супроводжує процеси психічні. Уведене ним поняття "регнантність", що ми обговоримо пізніше, служить для того, щоб теоретик постійно мав на увазі, що мозок - це локус особистості і її тридцятилітніх. Часто Мюррей підкреслював важливість докладного опису як необхідної прелюдії до складних теоретичних побудов і досліджень. Із цим зв'язаний його глибокий інтерес до таксономії й вичерпної класифікації, що виявилося в підході до багатьом аспектам поводження[4, c. 318-319].

37. Екзистенціалізм як філософська течія: слід у психології XX століття

Ідейні джерела екзистенціалізму - філософія життя, феноменологія Гуссерля, релігійно-містичне навчання К’єеркегора. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (Марсель, Ясперс, Бердяєв, Бубер) і атеїстичний (Хайдеггер, Сартр, Камю). У філософії існування знайшов відбиття криза оптимістичного лібералізму, що опирається на технічний прогрес, але неспроможний пояснити нестійкість, невпорядкованість людського життя, властивій людині почуття страху, розпачу, безвихідності.

Екзистенціалізм - це ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти й німецький класичної філософії. По твердженнях філософів- екзистенціалістів, основний порок раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить із принципу протилежності суб'єкта й об'єкта, тобто розділяє мир на дві сфери: об'єктивну й суб'єктивну. Всю дійсність, у тому числі й людину, раціональне мислення розглядає тільки як предмет, як "сутність", пізнанням якої можна маніпулювати в термінах суб'єкта-об'єкта. Справжня філософія з погляду екзистенціалізму повинна виходити з єдності об'єкта й суб'єкта. Ця єдність втілена в "екзистенції", тобто якоїсь ірраціональної реальності.

Згідно екзистенціалістському навчанню, щоб усвідомити себе як "екзистенцію", людина повинен виявитися в "прикордонній ситуації", наприклад перед особою смерті. У результаті мир стає для людини "інтимно близьким". Щирим способом пізнання, способом проникнення в мир "екзистенції" оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід" у Марселя, "розуміння" у Хайдеггера, "екзистенціальне осяяння" у Ясперса), що виявляє собою ірраціоналістично витлумачений феноменологічний метод Гуссерля.

Значне місце в екзистенціалізмі займає постановка й рішення проблеми волі, що визначається як "вибір" особистістю однієї з незліченних можливостей. Предмети й тварини не мають волю, оскільки відразу володіють "сущим", есенцією. Людина ж осягає своє суще протягом всього й з відповідає за кожне зроблене їм дія, не може пояснювати свої помилки "обставинами". Таким чином, людина мислиться екзистенціалістами як, що самобудує себе, "проект". В остаточному підсумку ідеальна воля людини це свобода особи від суспільства[5, c. 132-134].

38. Абрахам Маслоу та теорія потреб особистості

Ієрархію потреб за А.Маслоу можна представити так (див. рис.1.).

Потреби першого порядку (фізіологічні, базові) пов’язані із забезпеченням фізичного виживання людини (потреби в їжі, житлі, родині тощо). Такі потреби задовольняються через систему оплати праці .

Після задоволення прийнятною у даному суспільстві мірою базових потреб для даного робітника набувають значення потреби наступного рівня – потреби в безпеці. Такі потреби означають, що базові потреби і надалі будуть задовольнятися. Способами задоволення таких потреб можуть бути: пенсійна система; страхування; права, що забезпечуються трудовим стажем, членством в профспілках тощо[11, c. 54-56].

39. Конституційна психологія Шелдона: статус у наш час

У теорії Шелдона яскраво й енергійно виражена ідея про те, що структура тіла відіграє найважливішу роль як первинна детермінанта поводження. Крім того він визначає ряд об'єктивних змінних, які можуть служити плацдармом для опису статури й поводження. В область, де використання типів - те, що Уайтхед назвав "будинком на півшляху до виміру", - було правилом, Шелдон уводить і відстоює подання про безперервні змінні. Більше того, його методики виміру структурних характеристик тіла припускають використання стандартних фотографій і набагато більш ретельно розроблених і відтворених процедур, чим у його з.

Хоча "конституційна психологія" Шелдона розроблялася на основі широких досліджень, проведених у США, де існує безліч різних, часто змішаних расових і фізичних типів, тією чи іншою мірою відірваних від власних культур, на основних принципах психології особистості ця обставина ніяк не відбилася. Критика цієї теорії в основному зводилася до вказівки на те, що ми не маємо у своєму розпорядженні даними, що дозволяють визначити, який характер впливу форми тіла на поводження - чисто фізичний або опосередковано-соціальний. Деякі взагалі не вірять, що є якийсь причинно-наслідковий зв'язок між даними феноменами, але за останні тридцять років ця область мало розвивалася, і в нас немає нічого, крім мрячної й дражливої теорії.

40. Вчення про душу у роботах С.Л. Франка

С. Л. Франк не тільки аналізував неоплатоновську традицію, середньовічну патристику, філософію Нового часу, німецьку класичну філософію, художньо-філософські добутки російських мислителів і т.д. , але й вів діалог з ними, полемізував. Величезний вплив на становлення світогляду С. Л. Франка зробив неоплатонізм (В. В. Зеньковский в "Історії російської філософії" називав С. Л. Франка останнім представником російського неоплатонізму): саме традиція неоплатонізму привела його до певного методу пізнання через звертання до внутрішнього духовного життя особистості.

С. Л. Франк розглядав діалог не тільки як категорію особистого людського (" я-ти"), але й соціального буття (" я-ми"). Одним з перших російських філософів він проаналізував побутовість "ми", виходячи з відношення " я-ти". Діалогічні відносини пронизують всю філософську систему С. Л. Франка. Основні категорії діалогічної філософії їм детально розроблені.

С. Л. Франк у своїх роботах велику увагу приділяв аналізу міжособистісних діалогових відносин, уважаючи первинними й основними відносини " я-ти" і " я-ми". С. Л. Франк, будучи професійним філософом, підходив до всім проблемам з наукових позицій, для нього насамперед характерна теоретичність, систематичність, глибина філософського розсуду[12, c. 141-143].

41. Психологічні ідеї у роботах Платона

У філософії Платона існує момент, щодо якого всі філософські проблеми знаходять нову підставу, що ініціює інший духовний клімат, службовець тлом для постановки й рішення нових проблем. Це - відкриття реальності надчутливого, надфізичного простору, ознаки якого не проглядаються в попередній філософії фізісу, раніше все пояснювалося фізичним і механічним порядком. Платон удався до образа, їм же й створеним -"друга навігація". Це привело до розуміння двох планів буття: феноменального, видимиго, і невидимого, метафеноменального, що вловлюється винятково інтелектом. Це завоювання згодом позначило підставу й найважливіший етап в історії західної думки. Тільки після цієї "другої навігації" можна говорити про "матеріальний" і "нематеріальному", "почуттєвому" і "надпочуттєвому ", "емпіричному" і "метаемпіричному", "фізичному" і "надфізичному". У світлі цих категорій пркдшествующие філософи фізиса виступають матеріалістами, тому що природа й космос є тотальність речей не як таких, а речей що є.

Платон був першовідкривачем у сфері філософського осмислення широкого комплексу політико-правових проблем, і розробка багатьох з них і в майбутньому відбувалася під впливом платонівських ідей. Його ідеї були в центрі уваги або мали визначальний вплив на формування політичних та правових поглядів ранньохристиянських та середньовічних авторів, Т.Мора і Т.Кампанелли, Спінози і Гобса, Монтеск`є, Вольтера, Дідро, Канта, Фіхте, Геґеля. І в ХХ столітті Платон залишається актуальним у тому високому розумінні, в якому актуальним є духовний досвід минулого.

42. С.Л. Рубінштейн - єдність свідомості та діяльності

С.Л. Рубінштейн (1889-1960 pp.). Психолог і філософ. Один із творців діяльністного підходу в психології. Філософську й психологічну освіту одержав у Марбурзі. З 1942 р. протягом декількох років був директором інституту психології. У 1943 році створив у МГУ імені М.В. Ломоносова кафедру, а потім відділення психології, а в інституті Філософії АН СРСР - сектор психології (1945 р.). У статті "Принцип творчої самодіяльності", написаній ще в 1922 році. Вчений сформулював принцип єдності свідомості і діяльності, що надалі -у 30-ті роки - був покладений в основу його діяльнісного підходу.

Рубінштейн розробляв системно-діяльністний підхід і в психології, і у філософії, і в педагогіці. Суб'єкт і його психіка, психофеномени формуються-еволюціонізуються-інкарнуються початково в праксіологічній діяльності-активності і тому в кардинально-психологічному аспекті повинні досліджуватися-інтерпретуватися, на думку Рубінштейна, як опосередковані ланки його праці, процесів пізнання, процесів виховання, процесів навчання.

43. Зародження експериментальної психології

Хоча в сучасній літературі існують різні думки щодо ролі експерименту в здобутті психологічних знань, безперечно, саме експериментальний метод може бути певною “точкою відліку”, у зіставленні з якою можна оцінити інші методичні підходи до пізнання психічної реальності. Тому вивчення особливостей застосування експериментального методу в психології є важливим компонентом професійної підготовки психолога, що допомагає йому дослідити не тільки ті чи інші психічні явища, а й причини їх виникнення, науково обґрунтовано прогнозувати прояви певних психічних закономірностей.

Впровадження експерименту в психологію було зумовлено насамперед розвитком філософії, яка збагатила психологію методологічними принципами дослідження психіки, зокрема принципами детермінізму, розвитку, системності тощо. П. Фресс зауважує з цього приводу, що саме в межах філософії була висунута ідея виміру в психології. Так, Х. Вольф ще у ХVIII ст. ввів у вжиток не тільки сам термін “психологія”, а й поняття про психометрію. Він запропонував вимірювати психічні явища за їхньою тривалістю та інтенсивністю і, наприклад, вважав, що можна виміряти величину задоволення усвідомлюваною нами досконалістю, а величину уваги — тривалістю аргументації, за якою людина здатна прослідкувати.

Важливе значення для розвитку експериментальної психології мали й досягнення в біології, зокрема еволюційне вчення Ч. Дарвіна, який у своїй праці “Походження видів” (1859) порушив питання, що безпосередньо стосувалися впровадження експерименту в психологію.

Але безпосередньо експериментальне вивчення психіки розпочалося завдяки успіхам фізіології і, зокрема, нейрофізіології, у рамках якої було визначено матеріальні передумови функціонування психіки. Згідно з цим слід насамперед відзначити цілий ряд відкриттів, зроблених протягом ХІХ ст.: розрізнення чутливих і рухливих нервів (1822), відкриття того факту, що центром рухів — рефлексів є мозок, а також закону специфічної енергії нервів, відповідно до якого ми пізнаємо не безпосередньо речі, а лише збудження самих нервів (Й. Мюллер, 1838), виявлення існування спеціальних нервів не тільки для п’яти основних відчуттів, а й для їхніх якостей — кольору, висоти звуку тощо (Г. Гельмгольц, 1860). У ці ж роки було відкрито, що нервовий імпульс є електричною хвилею, яка заряджена негативно (М. Бернштейн, 1849–1866), при цьому швидкість передачі імпульсу становить 50 м/с (Г. Гельмгольц, 1850). Тоді ж було висунуто ідею мозкової локалізації (Ф. Галль), відкрито центр мови (П. Брокб, 1861), а також те, що спинномозкові рефлекси гальмуються центральними механізмами (І. Сєченов, 1863)[4, c. 252-254].

44. Факторна теорія Кеттела.

Кеттел - автор факторної теорії особистості, досліджуючи питання впливу окремих психологічних рис особистості на її поведінку через обрахунок питомої ваги проявів певних рис людини в широкому колі зразків її поведінки, прийшов до висновку, що комунікабельність в протилежність відчуженості (фактор А), поруч з інтелектом ( фактор В) мають найбільший вплив на особливості особистісних проявів людини. При чому, рейтинг впливу фактора А навіть перевищує цей показник для фактора В. Цей висновок американського вченого підтверджується і дослідженнями російських психофізіологів - І.П. Павлова, В.Д. Нєбиліцина та ін., в працях яких експериментально продемонстровані значимі зв’язки сили нервової системи по збудженню з інтелектом та комунікабельністю .

45. Стимул-реактивна теорія психічної діяльності

Стимул-Реактивна теорія Міллера й Долларда, персонологія Мюррея, міжособистісна теорія Саллівана своїм інтересом до раннього досвіду нагадують теорію Фрейда, а позиції Олпорта, Роджерса й теоретиків- екзистенціалістів нагадують позицію Левина, оскільки підкреслюють значення сьогодення. Реальні й важливі теоретичні розходження із цього приводу іноді маскуються припущенням про те, що теоретики, що підкреслюють роль раннього досвіду, роблять це лише піддавшись чарівності історії або минулого, а не у зв'язку із передбачуваною силоміць або важливістю цих подій. Захисники ідеї важливості сьогодення затверджують, що минуле може бути важливо зараз тільки діючи через фактори сьогодення. Таким чином, якщо ми повністю розуміємо сьогодення, немає потреби звертатися до минулого. Дійсно, немає реальної розбіжності із приводу того, що минуле впливає на сьогодення через дію факторів сьогодення, сил або установок (ідей, архетипів, спогадів, диспозицій). Однак ті, хто підкреслює важливість минулого, затверджують, що для розуміння розвитку знання минулого обов'язково, і воно також подає інформацію про сили, що діють у сьогоденні. Головна розбіжність між двома таборами - по питанню про те, чи можна адекватно оцінити фактори, що впливають на поводження в сьогоденні, на основі розгляду поводження в сьогоденні, і чи можуть знання про події минулого не нести принципово важливої інформації. Схоже, що по цьому питанню теоретики особистості діляться приблизно нарівно.

Найбільша увага проблемі послідовності розвитку приділяється в теоріях Фрейда, Міллера й Долларда, Скіннера, у меншому ступені ця тема присутня в теоріях Адлера, Анг’яла й Саллівана. У цих теоріях передбачається, що події сьогодення систематично пов'язані з подіями минулого, що розвиток - упорядкований і погоджений процес, описуваний на основі єдиної системи принципів. Навпроти, Олпорт, Левін і певною мірою Роджерс явно затверджують недостатню послідовність у розвитку й відносній незалежності функціонування дорослого від подій дитинства або дитинства. Юнг також підкреслює диз’юнктивність розвитку, хоча найбільшу непослідовність бачить у тім, що відбувається в середньому віці, коли біологічні мотиви багато в чому заміняються культурними й духовними потребами. Ці теоретики думають, що ми повинні використовувати різні принципи при розгляді того, що відбувається на різних стадіях розвитку. Не всі теоретики особистості виявляють велику цікавість до процесу розвитку, але більшість із тих, хто це робить, представляє розвиток як послідовний процес, якому можна представити на основі єдиної системи теоретичних принципів[4, c. 270-272].

46. Гарі Стек Салліван як представник неофрейдизму

Засновник так званої Вашингтонської психіатричної школи. Автор декількох книг. У монографії "Концепція сучасної психіатрії" (1947) узагальнив деякі свої ідеї про взаємозв'язок міжперсонального поводження й патології. Після смерті С. його учні й колеги опублікували рукописи й замітки С., які при житті не були видані, у книзі "Міжособистісна теорія психіатрії" (1953). Ці роботи являють собою окремі доклады, у яких погляди С. не систематизовані. Складна мова значно відрізняє їх від розрахованих на більше широке коло читачів публікацій Фромма (Fromm E.) і Хорні (Horney K.). Основне значення праць С. складається в акцентуванні уваги на міжособистісних відносинах. Хвороба й здоров'я, норма й патологія в роботах С. розуміються в контексті відносин між людьми. Виникнення патології багато в чому обумовлено порушенням міжособистісних відносин, і, отже, метою терапії є їхнє відновлення, що приводить до лікування. В останніх своїх доповідях С. практично відмовився від діагностичні категорії й постановки клінічного діагнозу. Погляди С. багато в чому визначили формування динамічного напрямку в американській психіатрії. Акцентуючи важливість міжособистісної взаємодії, прагнучи зрозуміти роль перекручених контактів пацієнта, С. обґрунтовував терапевтичну необхідність корекції міжособистісної взаємодії в діаде " лікар-хворий". Ця корекція практично здійснюється в рамках взаємонавчання на моделі реальної ситуації спілкування[8, c. 141-143].

47. Теорія оперантного підкріплення Скіннера

Прагнучи переробити класичний біхевіоризм, Скіннер виходив насамперед, з необхідності систематичного підходу до розуміння людської поведінки. Він вважав за необхідне виключити з дослідження усі фікції, до яких вдаються психологи для пояснення речей, причин яких вони не знають. До таких фікцій Скіннер відносив багато понять психології особистості (автономії, волі, творчості). З його погляду, неможливо говорити про реальну волю людини, тому що вона ніколи сама не керує своєю поведінкою, що детермінована зовнішнім середовищем.

Однією з центральних ідей Скіннера є прагнення зрозуміти причини поведінки і навчитися нею керувати. У цьому відношенні він цілком поділяв розроблені Торндайком і Уотсоном погляди на оціогенетичну природу психічного розвитку, тобто виходив з того, що розвиток є научіння, що обумовлюється зовнішніми стимулами.

Від констатації Скіннер переходить до розробки методів цілеспрямованого навчання і керування поведінкою. А тому в психологію він увійшов у першу чергу як теоретик навчання, що розробив різні програми навчання і корекції поведінки.

Скіннер дав реальну можливість корегувати і направляти процес навчання, процес формування нових форм його проведення. Він вплинув на психологію. У сучасній американській науці Скіннер є одним з найбільш впливових авторитетів, перевершивши по кількості цитування прихильників навіть Фрейда. При цьому найбільший упор його теорія оперантної поведінки зробила на практику, давши можливість переглянути процес научіння і розробити нові підходи до навчання і нові програми.

Головний принцип його "міжособистісної теорії психіатрії" полягає в тім, що особистість - це "відносно стійкий малюнок періодично виникаючих міжособистісних ситуацій, що характеризують життя людини". Особистість - це якась гіпотетична сутність, що не може бути відірвана від міжособистісних ситуацій, і міжособистісне поводження виявляє все, що може бути розглянуте як особистість. Отже, не має змісту як об'єкт дослідження розглядати індивіда, оскільки той не може існувати - і не існує - окремо від взаємин з іншими людьми. Дитина з першого дня життя є частиною міжособистісної ситуації й протягом іншого життя залишається в складі соціального поля[2, c. 214-215].

48. Династія Леонтьевих і розвиток вітчизняної психологічної науки

Положення про те, що все, що здійснюється в психічній сфері людини укорінено в її діяльності, розвивав також Олексій Миколайович Леонтьев (1903-1979).

Спершу він слідував лінії, наміченій Виготським. Але потім, високо оцінивши ідеї Басова про «морфологію» (побудову) діяльності, він запропонував схему її організації і перетворення на різних рівнях: в еволюції тваринного світу, в історії людського суспільства, а також в індивідуальному розвитку людини в роботі «Проблеми розвитку психіки» (1959).

Леонтьев підкреслював, що діяльність - особлива цілісність. Вона включає різні компоненти: мотиви, цілі, дії. їх не можна розглядати окремо, вони утворюють систему. Розходження між діяльністю і дією він пояснював на такому прикладі, узятому з історії діяльності людей у первісному суспільстві. Учасник первісного колективного полювання (загонич) залякує дичину, щоб направити її до інших мисливців, що ховаються в засідці. Мотивом їх діяльності служить потреба в їжі. Задовольняє ж він свою потребу, відганяючи добичу, з чого випливає, що його діяльність визначається мотивом, тоді як дія - тією метою, що ним досягається (залякування дичини) заради реалізації цього мотиву.

49. Московська психологічна школа: представники та концепції

Наукове життя Росії у ХІХ-ХХ ст. не обійшло й психологію, яка віддзеркалювала своєрідність її соціального та історичного шляху.

Одну концепцію представляв Микола Гаврилович Чернишевський, другу - Памфіл Данилович Юркевич і Володимир Сергійович Соловйов. Вони заклали в Росії традиції людинознавства, виходячи з протилежних способів осмислення природи особистості. На розпушенім кожним напрямком ґрунті народжувалися вчення, що розвивали їх вихідний ідейний зміст у нових соціокультурних умовах і відповідно до запитів логіки наукової творчості.

До антропологічного принципу Чернишевського відноситься російський шлях у науці про поведінку - від Івана Михайловича Сеченова до Івана Петровича Павлова й Олексія Олексійовича Ухтомського. До теологічного принципу Володимира Сергійовича Соловйова піднімається апологія «нової релігійної свідомості» у працях Миколи Олександровича Бердяева, Сергія Миколайовича і Євгенія Миколайовича Трубецьких, Семена Людвіговича Франка й ін. І нове вчення про поведінку, і апологія «нової релігійної свідомості» були здобутками російської думки, двох її могутніх течій - природничо-наукової і філософсько-релігійної.

У Московському університеті професором філософії з 1863 р. по 1874 рік був Памфіл Данилович Юркевич, про виступ якого проти антропологічного принципу Чернишевського і, тим самим, проти природничо-наукового пояснення психіки вже було сказано. Цей виступ, швидше за все, і спонукав московське університетське начальство запросити Юркевича з Київської духовної академії.

Відстоюючи версію про вічність і незмінність ідей (у дусі платонізму), Юркевич поєднував з цим вченням те, що збагнення істини це є суто пізнавальним актом, а сполучено з релігійними переконаннями людини, з його вірою і любов'ю до Бога.

Юркевич вплинув на студента фізико-математичного факультету Володимира Соловйова, що певний час був завзятим матеріалістом і шанувальником Бюхнера, який пояснював душу рухом молекул. Після смерті Юркевича на кафедру, що звільнилася, претендували його учень В.С.Соловйов і професор Варшавського університету Матвій Михайлович Троїцький. Останній був призначений ординарним професором, а Соловйов - доцентом.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) є однією з цент-ральних фігур у російській науці XIX ст. як за значущістю того, що ним зроблено, так і за тим величезним впливом, що він зробив на погляди багатьох сучасників і який помітний не тільки в роботах учених - Бердяева, Булгакова, Лосського, Лопатіна, але й у художній літературі, насамперед у поезії символістів. Закінчивши з відзнакою Московський університет, він в 1874 р. їде до Петербургу, де захищає свою магістерську дисертацію «Криза західної філософії». Вона викликала великий резонанс не тільки в науці, але й у широких колах петербурзької і московської інтелігенції, тому що Соловйов виступив проти позитивізму, що панував тоді у Росії. Після закордонного стажування він одержує посаду професора в Московському університеті, де незабаром захищає і докторську дисертацію.

Соловйов першим усвідомив нові пріоритети у філософії, психології і розробив новий підхід до дослідження людини, душі і її призначення на Землі, підхід, який став пануючим наприкінці XIX -початку XX ст. в Росії.

Найближчим другом і соратником Соловйова був Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), професор філософії Московського університету. Відстоюючи центральне місце психології в системі інших наук, він бачив її як методологію всіх наук про людину. У своїй книзі «Позитивні задачі філософії» (1911) Лопатін писав про значення німецької наукової школи для вітчизняної психології, обґрунтовуючи позитивну роль метафізики в науці того часу[11, c. 274-276].

50. Вплив софістів на розвиток античної психолого-філософської думки

Софісти - це старогрецькі філософи середини V - першої половини IV ст. до н.е. Протагор, Горгій та ін.

Слово “софіст” означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного, а значить, істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, котру вирішують софісти - це реальність сущого.

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною.

У період розквіту рабовласницької демократії в V ст. до н.е. з'явився новий тип філософа. Це було викликане новими суспільними потребами в загальній і політичній освіті, якої потребували розвиток політичних та судових закладів, наукова, філософська і художня культура. Таким чином з'явились софісти. Слово «софіст» спочатку означало «мудрець», «винахідник», «умілець», «мастак», а з другої половини століття стало назвою певного типу філософа-професіонала, вчителя філософії, людини, яка заробляла собі на життя інтелектуальною працею. За свою працю вони брали досить високу платню[2, c. 31-32].

51. Харківська психологічна школа: представники та концепції

Провідною ідеєю харківської школи було те, що розуміння художнього твору є своєрідним відновленням творчого процесу в душі того, хто сприймає цей твір. Думка не передається, а тільки збуджується через слово. Розуміння художнього цілого залежить від правильного тлумачення його одиниць - образів, з яких воно складається. Наукова і художня творчість має своїм результатом неоціненний скарб - самопізнання. Відображення людини в мистецтві більш глибоке, ніж у релігії і навіть у науці.

Ідеї становлення людської особистості, його джерел та рушійних сил розроблялися С.Л.Рубінштейном, Г.С.Костюком. Більшу частину свого життя С.Л.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі. Універсально освічена людина чималої творчої наснаги, він відстоював особистісну гідність ученого, пов'язував психологічні проблеми з буттєвою долею людини. Великий знавець вітчизняної та світової психології, він насамперед сприяв становленню психології в Україні. Багато його учнів стали відомими науковцями. Рубінштейн, зокрема, висунув неоціненну ідею про логічний осередок побудови системи психологічних знань. Цей осередок, зрештою, має бути архетипом загальнолюдської культури і визначається як дія-вчинок.

У 30-х роках у Харкові організується Психоневрологічний інститут, а далі на його основі - Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором психології, яку очолював О.Р.Лурія, а відділом дитячої та генетичної психології завідував О.М.Леонтьєв. У цьому відділі працювали О.В.Запорожець, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, П.І.Зінченко. Відділ розробляв такі основні проблеми, як психологія «практичної діяльності», «образ-процес», свідомість і діяльність, пам'ять. О.В.Запорожець зі співробітниками досліджував сприймання, зокрема естетичне, Л.І.Божович та ПІ.Зінченко - психологічні особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення. Ш.Зінченко вказував на залежність продуктивного запам'ятовування матеріалу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію пам'яті, визначено відношення пам'яті до мотиву діяльності, дії, а згодом було здійснено вихід до зв'язку пам'яті з особистістю, стратегією її поведінки, що й виявляє принциповий учинковий підхід, учинковий системний осередок. В самій дії вирізнено мету і засіб. Пам'ять розглянуто як умову наступної дії. Орієнтацію на майбутнє визначено як організуючий фактор в системі людської пам'яті та у становленні індивідуального досвіду.

Мова йде про те, щоб компоненти психічних феноменів, що виступають у дослідах, зібрати в єдиний методологічний вузол. Ним і став принцип учинку, вчинковий осередок; він так чи інакше, цілком чи у своїх компонентах був присутнім у свідомості дослідників з часів далекої давнини і став тим ґрунтом, на якому українська психологія XX ст. (як і в попередні періоди) розвивала свій оригінальний напрям - психологію вчинку[12, c. 191-192].

52. Еволюційна психологія Г. Спенсера

Англійський філософ і психолог Г.Спенсер (1820-1903) був одним із засновників філософії позитивізму, у руслі якого, на його думку, повинна розвиватися психологія. Його прагнення зробити психологію об'єктивною наукою збіглося й із загальними тенденціями в її розвитку. Основою такої позитивної психології Спенсер робить теорію еволюції. Таким чином, у його теорії переплітаються впливи позитивізму, еволюційного підходу й ассоціанизму, що Спенсер і переробляє виходячи зі своїх прагнень до побудови нової психології.

Переглядаючи предмет психології. Спенсер писав, що психологія вивчає співвідношення зовнішніх форм із внутрішніми, асоціації між ними. Так він розширив предмет психології, включаючи в нього не тільки асоціації між внутрішніми факторами (асоціації тільки в поле свідомості), але й вивчення зв'язку свідомості із зовнішнім миром.

Досліджуючи роль психіки в еволюції людини, Спенсер говорив, що психіка є механізмом адаптації до середовища. Тобто психіка виникає закономірно на певному етапі еволюції, у той момент, коли умови життя живих істот ускладнюються настільки, що пристосуватися до них без адекватного їхнього відбиття неможливо.

Спенсер виділив етапи розвитку психіки виходячи з того, що психіка людини є вищий щабель психічного розвитку, що з'явилася не відразу, але поступово, у процесі ускладнення умов життя й діяльності живих істот. Вихідна форма психічного життя - відчуття розвилося з подразливості, а потім з найпростіших відчуттів з'явилися різноманітні форми психіки. Всі вони є інструментами виживання організму, приватними формами адаптації до середовища. Такими приватними формами пристосування є: рефлекс, інстинкт, навичка, реалізовані в поводженні, - і відчуття, пам'ять, воля, розум, що існують у свідомості.

Говорячи про роль кожного етапу. Спенсер підкреслював: головне значення розуму в тім, що він позбавлений обмежень, які властиві нижчим формам психіки, і тому забезпечує найбільш адекватне пристосування індивіда до середовища. Ця ідея про зв'язок психіки, головним чином інтелекту, з адаптацією стане провідної для психології початку XX століття.

Спенсер поширив закони еволюції не тільки на психіку, але й на соціальне життя, розвиваючи органічну теорію суспільства. Він говорив, що людині необхідно пристосовуватися не тільки до природи, але й до соціального оточення: тому його психіка розвивається в процесі розвитку людського суспільства. Одним з перших у психології Спенсер порівнював психологію дикуна й сучасної людини, роблячи висновок, що в сучасної людини більше розвинене мислення, у той час як у первісних людей було більше розвинене сприйняття. Ці висновки в той час минулого досить нетрадиційні й принципові. Вони дозволили вченим розробити порівняльні методи психічних досліджень, які одержали широке поширення. Аналізуючи різницю в психічному розвитку людей, що належать до різних народів і різного часу. Спенсер переглядав колишні погляди ассоціанизму на при життєвість формування знань. Він писав, що найбільше часто повторювані асоціації не зникають, але закріплюються в мозку людини й передаються в спадщину. Таким чином, свідомість - не чистий аркуш, вона повне предуготованних асоціацій. Ці вроджені асоціації й визначають різницю між мозком європейця й мозком дикуна.

Теорія Спенсера одержала широке поширення, вплинувши на експериментальну психологію, психологію поводження, на формування генетичної (дитячій) психології[5, c. 354-356].

53. Санкт-Петербурзька психологічна школа: представники та течії

Микола Якович Грот(1852-1899) був сином вченого-філолога Я.К.Грота. Після закінчення історико-філологічного факультету Петербурзького університету і стажування за кордоном він захищає магістерську, а потім докторську дисертації, де розвиває свою концепцію логіки й емоцій. Саме проблема емоційного розвитку стає однією з найважливіших у творчості Грота.

Послідовником Соловйова вважав себе професор Петербурзького університету Микола Онуфрійович Лосський (1870-1965), хоча в його теорії інтуїтивізму концепція Соловйова зазнала значних трансформацій. Лосський доводив, що знання є переживанням, порівняним з іншими переживаннями. У книзі «Обґрунтування інтуїтивізму» (1906) він розкривав сутність свого підходу: переживання відбиває сутність об'єктів навколишнього світу прямо і безпосередньо. Об'єктами знань-переживань, з його погляду, насамперед є естетичні, релігійні, моральні і правові норми, тобто те, що безпосередньо пов'язано з емоціями.

Значне місце в психологічних дослідженнях Лосського відведене і питанню про специфіку ментальності «російського характеру», що він проаналізував у книзі «Характер російського народу». Ця робота має значний інтерес як за кількістю зібраного матеріалу, так і за описом обраних якостей, хоча аналіз психологічних причин їхнього формування і розвитку суб'єктивний.

Михайло Іванович Владиславлєв (1840-1890) був не тільки професором, але і ректором Петербурзького університету. Завдяки йому психологія в цьому навчальному закладі стала однією з провідних дисциплін. Він не тільки перекладав і популяризував погляди німецьких психологів, насамперед Канта (як згодом і його учень Введенський), але і розробляв власний курс дослідної психології, центральне місце в якій займали проблеми волі і моральності.

У своїй теорії Владиславлєв прагнув з'єднати експеримент з ідеа-лістичним поглядом на душу. Застосувавши енергетичний закон до психології, що було новинкою в 70-80-і роки XIX ст., Владиславлєв намагався пов'язати енергетичну теорію із забуванням і відтворенням, вважаючи, що несвідомі стани і забування характеризуються мінімумом енергії. Він розділяв волюнтаристичний підхід Вундта, причому своєрідність психологічних поглядів самого Владиславлєва, викладених у його підручнику «Психологія» (1881), виявляється саме в трактуванні волі і її ролі в психічному розвитку людини, у формуванні її етичних і естетичних ідеалів. Це поєднання етики й естетики не випадкове і є однією з основних відмітних рис його психології. Виходячи зі своєї концепції психіки, Владиславлєв розглядав мистецтво як практичну психологію і як школу моральності. Він дав детальний опис різниці емоційного впливу живопису, музики, поезії і прози, що представляє і сьогодні значний інтерес.

Учнем Владиславлєва був Олександр Іванович Введенський (1856-1925), що викладав філософію в Петербурзькому університеті, обіймаючи посаду професора. Під керівництвом Введенського в 1897 р. було створено філософське товариство при Петербурзькому університеті за аналогією з Московським товариством), що проіснувало до 1917 р. Введенський доводив, що психіка може бути експериментально досліджена (за допомогою як вимірювальних приладів, так і природних невимірювальних методів), і прагнув зробити її теоретичною, а не прикладною наукою, перевіряючи всі психологічні постулати логікою. Таким чином, на відміну від Лосського і Франка він розглядав психологію як раціональну, а не інтуїтивну науку.

54. Герман Гельмгольц: засновник психофізіології

Гельмгольц — один із найвизначніших учених світового значення, природодослідник-енциклопедист. Виступив також як психолог. Народився в Потсдамі. Учився в Військово-медичному інституті Фрідріха-Вільгельма. Свої наукові інтереси розвивав під впливом Й. Мюллера. Працював у Берлінській лікарні, військовим лікарем у Потсдамі. З 1848 р. викладає анатомію в Берлінській академії мистецтв. З 1850 р. — професор фізіології Кенігсберзького університету, де здійснює ряд знаменитих досліджень з фізіології відчуттів. Далі робота фізіологом в Бонні, Гейдельберзі. З 1888 р. — директор Державного фізико-технічного інституту в Шарлотенбурзі. В 1891 р. світова наукова громадськість відзначила сімдесятилітній ювілей Г. Гельмгольца. Саме під час цих урочистостей ювіляр виступив перед гістьми з промовою, в якій, зокрема, торкнувся питань наукового пошуку, впливу на творче натхнення вченого спілкування з природою тощо. Його висловлювання з цього приводу стали хрестоматійним матеріалом.

Маючи схильність до загальнотеоретичних філософських досліджень, Гельмгольц вніс і в психологію низку визначних оригінальних ідей, найбільше пов'язаних з предметом фізіології органів чуття, міркувань про умовисновки, що мали, зокрема, несвідомий характер.

Гельмгольц виступив як визначний педагог, виховавши ряд відомих природодослідників.

Основні думки вченого щодо процесуального характеру людського зору пов'язуються з його досвідним характером і включають важливу роль м'язових рухів. Очі людини рухаються при зорові саме тому, що відшукують позицію найкращого бачення у зв'язку з наявністю по середині сітківки відповідних ділянок. Окомір дорослої людини пов'язується з такими рухами. Новонароджена дитина отримує досвід бачення за допомогою таких дій, як, зокрема, зведення очей, зорових осей назустріч. Ось ці рухи й оцінюють просторові відношення. Коли очі переходять від однієї точки предмета до іншої, виникають різні відчуття. Гельмгольц визнає необхідність припустити такий мінімум природженості в зорових рухах і відчуттях, щоб показати далі становлення досконалих форм сприймання предметного світу.

Але тут уже більш повно й ґрунтовно виступають психологічні чинники й насамперед здатність пам'яті в розвитку просторового бачення та інших психічних феноменів. Утворюються асоціації між рухом очей і зоровими враженнями. Це асоціювання м'язових відчуттів та образу предмета безконечно повторюється й закріплюється, причому відкидаються асоціації, невідповідні становленню успішного досвіду. Так виховується здатність сітківки до самостійного просторового бачення (133, 507).

Уперше проробив вимір швидкості проведення порушення по нервових волокнах. У психології сприйняття розвивав концепцію "несвідомих умовиводів", відповідно до якої актуальне сприйняття визначається вже наявними в індивіда "звичними способами", за рахунок яких зберігається сталість видимий світ, і в які істотну роль грають м'язові відчуття й рухи. Описав на основі даної концепції механізми сприйняття простору. Розвив "трикомпонентну" теорію колірного зору Т. Юнга. Розробив "резонансну" теорію слуху[11, c. 172-174].

55. Зародження соціальної психології

Соціальна психологія - розділ психології, присвячений поводженню людини в групі, тому як людина сприймає інших, спілкується й впливає на інші. Гордон Олпорт визначав соціальну психологію як спробу зрозуміти й пояснити, як думки, почуття й поводження особистості залежать від реальної, уявлюваної або передбачуваної присутності інших людей.

Соціальна психологія перебуває на грані між психологією й соціологією й приписування того або іншого напрямку до психології або соціології найчастіше є сугубо організаційним - психологи й соціологи схильні публікувати свої роботи в різних журналах, відвідувати різні конференції. Крім того, психологи частіше розглядають внутріособистісні аспекти й соціальні ситуації, а соціологи – зовнішьноособистісні, соціальні процеси, що визначають поводження людини, а також мікрорівень соціальних взаємодій.

Соціальна психологія - галузь психології, що вивчає закономірності:

- поводження людини в соціальній організації;

- взаємини людей у процесі спільної діяльності;

- розвитку морально-психологічного клімату в колективі;

- виникнення й розвитку колективних і особистісних установок, мотивів, спонукань;

- виникнення й дозволи міжособистісних конфліктів;

- лідерства й індивідуального стилю діяльності;

- поводження й соціально-психологічної адаптації людей у стресових ситуаціях і т.д.[12, c. 137-139]

56. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Відродження

Передумовами генезису стали новий підхід гуманістів до людини та її виховання, спроби природного осмислення людської структури, подолання або пом’якшення догмату про гріховність тіла внаслідок першородного гріха Адама і Єви. Реабілітація тілесного начала була цінним завоюванням насамперед італійського гуманізму XV століття (Л. Валла, Дж. Манетті, К. Раймонді та інші), а позиція північних гуманістів у цьому питанні відзначалася більшою стриманістю (Еразм Роттердамський).

У своїх пошуках гуманісти не обминули увагою народну традицію — міські й сільські ігри, фізичні змагання, різноманітні форми активного відпочинку.

Під Відродженням умовно розуміють епоху культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVI ст. і характеризується високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження почалося в Італії у XIV ст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни. Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релiгiйно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження“, “Ренесанс“.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм витісняє середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, поставивши у центр уваги людину, яка в ідеалі повинна бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i щастя.

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з Біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньовиховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.

57. Зародження зоопсихології та порівняльної психології

Зоопсихологія - розділ психології, що вивчає поводження тварин, їхні інстинкти, пізнавальні процеси й відносини з оточенням. Виникла наприкінці XІ століття під впливом робіт И.П.Павлова й біхевіористів. Істотний внесок у зоопсихологію вніс австрійсько-радянський зоопсихолог К.Э.Фабри. Він розширив і доповнив пануючу в радянській психології концепцію розвитку психіки, представлену в монографії А.Н. Леонтьева Проблеми розвитку психіки.

В 50- е роки XX століття зоопсихологія переживала не кращі часи, тому що була оголошена лженаукою.

Порівняльна психологія розглядає проблему антропогенетично значимих рис вищих хребетних, особливо приматів. Особлива область - вивчення інтелекту тварин. Іноді порівняльна психологія сприймається як метод, а не самостійна наука.

Зоопсихологія вивчає філогенез, онтогенез, закономірності й функції психіки, уроджене й придбане. Вона розглядає в порівняльному аспекті психологію приматів і людини, особливо дитини.

Зоопсихологія вивчає психіку на основі аналізу поводження: детальний аналіз руху тварин у найпростіших ситуаціях, організованих зоопсихологом. Для зоопсихології важливі придбані особливості. Для досліджень звичайно використовуються виведені в лабораторії тварини. Зоопсихологія розглядає процес взаємодії тварини з навколишнім середовищем у нескладно контрольованих умовах. Знаючи минулий досвід тварини й ставлячи його в нову ситуацію, зоопсихолог вивчає відбиття навколишнього середовища[5, c. 319-320].


58. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Просвітництва

Англії після Реформації XVI ст. було закрито значну частину католицьких монастирів, а з ними і багато парафіяльних шкіл. Натомість відкривались нові англіканські парафіяльні школи, які майже нічим не відрізнялись від старих католицьких за виключенням того, що викладання у них велось рідною мовою. Виникло багато сектантських шкіл, де головною метою ставилось вивчення текстів біблії, псалмів і молитов. У деяких містах і селах створювались приватні домашні школи, у яких часто малограмотні наставники за певну плату виховували відданих їм дітей у страхові божому.

Діти з аристократичних сімей навчались у гімназіях – привілейованих середніх школах, де основна увага зверталась на вивчення латинської, рідше – грецької мов, іноді студіювали англійську літературу. У найбільш забезпечених таких школах крім класичних мов багато уваги приділяли фехтуванню, верховій їзді, різним видам фізичних вправ.

Англія однією з перших у Європі перейшла на рейки нового суспільного устрою внаслідок революції 1648 р. та перевороту 1688 р., коли Англія стала конституційною монархією.

Перемога революції серед решти питань поставила на порядок денний проблему принципово нового вирішення корінних питань педагогіки, що стосуються, перш за все, ролі, цілей, завдань та шляхів виховання, змісту освіти i методів навчання. Найбільш прогресивну і нову за своєю суттю концепцію вирішення цих питань запропонував Дж. Локк.

Головне місце у педагогічній концепції Локка належить моральному вихованню. Мораль виводить не з релігійного вчення, а з інтересів окремої особи, керуючись принципом вигоди “все, що приносить особисту користь, є моральним“.

Для джентльмена, на його думку, найважливіше виробити характер і волю. Морально вихована людина – це та, якій вчинки диктує розум, і яка вміє діяти всупереч своїм почуттям і бажанням.

Найважливішими засобами виховання, за Локком, є не формальне заучування правил моральності, а прищеплення корисних звичок через позитивний досвід поведінки, а також особистий приклад вихователя.

Важливе значення як засобу виховання Локк надавав обмеженням, які сприяють виробленню дисципліни духу дитини. Застосовувати цей засіб треба починати з малих років, i найперше – шляхом боротьби з дитячими примхами.

Локк виступає за суворе ставлення батьків до дітей, яке поступово повинно перерости у дружбу. Першу владу над дітьми, на його думку, потрібно, щоб давали страх i шанобливість, а любов i дружба мають її закріпити. Однак, він виступає проти авторитаризму та тілесних покарань у вихованні, бо “рабська дисципліна створює i рабський характер“. Але останні допускає як крайній захід. У процесі виховання корисно застосовувати догану, нагороду, похвалу.

У дітей треба виховувати гуманне ставлення до людей і тварин. Головним у цьому, як вказує Локк, є релігійне виховання. У дітей потрібно викликати любов і повагу до бога як вищої істоти. Але він заперечував виконання релігійних обрядів.

Розумове виховання по відношенню до морального та фізичного Локк ставить на останнє місце. Він вважає, що джентльмен може обійтися без більшості тих знань, які даються у школі. Мета ж навчання полягає не в тому, щоб зробити юнака вченим, а в тому, щоб підготувати з нього ділову людину, зробити здатним його розум сприймати будь-яке знання, якщо він сам того захоче. За Локком навчання повинно мати практичну спрямованість, кожний предмет, що вивчається, має приносити певну користь.

Локком була запропонована програма реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до “ділових занять в реальному світі“, до комерційної діяльності. Він радив вивчати живу мову, замість мертвих: англійську i французьку. У число “корисних“ для вивчення предметів ввійшли географія, малювання, математика, астрономія, філософія, історія, право. Сюди ж Локк включав стенографію i бухгалтерію, як такі, що дають необхідні знання для промисловості i торгівлі. Віддаючи данину англійській традиції, Локк у програму навчання включав верхову їзду, танці й фехтування. Зміст освіти, запропонований Локком, набагато ширший, ніж було прийнято у той час.

У сфері розумового розвитку дитини Локк збагатив підхід до проблеми методів навчання, поставивши питання про мотивацію навчальної діяльності. Він пропонує так звані “м’які“ методи, що орієнтовані на природні інтереси та позитивні емоції дітей: ігрові форми навчання (з літерами), застосування книг з малюнками тощо. Ці методи покликані зробити навчання для дітей цікавим i захоплюючим. Дітям необхідно показувати користь того, що вивчається.

Локк не виділяє окремо трудового виховання. Але рекомендує, щоб вихованець займався якимось ремеслом (столярним, токарним, теслярством), садівництвом, сільським господарством чи ін. Необхідність цього він мотивував тим, що, по-перше, знання ремесел може згодитися діловій людині як підприємцю, по-друге, праця на свіжому повітрі корисна для здоров’я. Праця попереджує можливість шкідливої бездіяльності.

59. Предмет і завдання історії психології

Знання історії психології необхідне для розуміння різних теорій і напрямів сучасної психології, тенденцій її розвитку. Тільки виходячи з історичного контексту можна зрозуміти їх сутність, оцінити новизну і усвідомити їх історичний смисл.

Отже, історія психології - це особлива галузь знань, що має власний предмет. Предмет історії психології не можна змішувати з предметом самої психології як науки. Наука психологія вивчає факти, механізми і закономірності внутрішнього стану людини, що звичайно називають душевною або психічною.

Що ж є предметом психології? У загальному визначенні - психіка живих істот у різноманітних проявах. Але ця відповідь не може задовольнити.

Варто пояснити, по-перше, якими саме ознаками відрізняється психіка від інших явищ буття, по-друге, чим відрізняються наукові погляди на неї від будь-яких інших. Треба мати на увазі, що саме уявлення про психіку не було однаковим у різні часи. Протягом сторіч явища, які крилися під цим поняттям, позначалися словом «душа». Та й нині це слово часто вживається, коли мова йде про психічні якості людини, не тільки тоді, коли підкреслюють її позитивні якості, говорять про її душевність. Ми бачимо, що в історії психології науковий прогрес був досягнутий, коли термін «душа» поступився місцем терміну «свідомість». Це була не проста заміна слів, але дійсна революція у визначенні предмета психології. Поряд з цим з'явилося поняття про несвідому психіку. Довгий час воно залишалося у тіні, однак наприкінці минулого сторіччя, здобуваючи владу над розумом, перекинуло звичні погляди на всю структуру особистості і на мотиви, що рухають її поведінкою. Але і цим уявлення про сферу, досліджувану психологією як наукою, відмінною від інших, не обмежилося. Воно радикально змінилося за рахунок включення в коло явищ, що підлягають її веденню, того внутрішнього стану, якому дали визначення «поведінка». З цим знову відбулася революція в дослідженні предмета науки психології. Уже це саме говорить про глибинні зміни, що зазнали погляди на визначення предмета психології в спробах наукової думки ними опанувати, відобразити в поняттях, адекватних природі психіки, знайти методи опанування цієї природи.

Завжди потрібно розрізняти об'єкт пізнання і його предмет. Перший існує сам по собі, незалежно від того чи відомий він чи ні. Інша справа - предмет науки. Вона його будує за допомогою спеціальних засобів, власних методів, теорій, категорій.

Психічні явища об'єктивно унікальні. Тому унікальним є і предмет науки. У той самий час їхня природа відрізняється включеністю в життєдіяльність організму, у роботу центральної нервової системи, з одного боку, у систему відносин їх носія, суб'єкта, із соціальним світом - з іншого. Природно, тому що будь-яка спроба освоїти предметну область психології включала поряд з вивченням того, що випробовує суб'єкт, його видимі й невидимі залежності від природних (включаючи життя організму) і соціальних факторів (різних форм стосунків індивіда з іншими людьми). Коли змінювалися погляди на організм і на суспільство, тоді новим змістом збагачувалися і наукові дані про психіку.

Отже, щоб пізнати предмет психології, не можна обмежитися тим великим колом явищ, що знайомі кожному з власних переживань і спостережень за навколишнім, зі свого психологічного досвіду[12, c. 21-23].

60. Психологічні аспекти навчання та виховання дітей у епоху Середньовіччя

Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V-поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху.

В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ i проявляти покірливість земним властям. Людина розглядалася як гріховна істота, яка зобов’язана молитвами i праведним життям викупити первородний гріх.

Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі. В епоху, що розглядається, у Західній Європі склалися такі основні типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.

Педагогічна думка в епоху середньовіччя була також пронизаною духом релігійної ідеології. ЇЇ у певній мірі представляли думки про релiгiйно-моральне виховання, що знаходили своє вираження у богословській та філософській літературі.

У XII-XIII ст. почали з’являтися окремі керівництва по вихованню дітей вищої феодальної знаті. Одним з найбільш відомих таких творів є твір Вiнцента із Бове (XIII ст.) “Про настанови синам правителів i благородних людей“. Цей твір складали переважно великі уривки про виховання з різних джерел.

Типовим прикладом твору, написаного у схоластичному дусі, може служити “Дидаскаліон“ Гуго Сен-Вікторського (XII ст.)[12, c. 143-145].


Список використаної літератури

1. Роменець В.А. Історія психології XIX - початку XX століття. - К.: Вища школа, 1995. - 614 с

2. Роменець В.А. Історія психології XX століття. - К: Либідь, 1998. - 989 с

3. Нариси з історії вітчизняної психології XIX - початку XX ст. / За ред. Г.СКосткжа. - К, 1959. - 364 с

4. История психологии (10-30-е гг. периода открытого кризиса): Тексты / Под ред. ПЛ.Гальперина, А.Н.Ждан. - Екатеринбург: Деловая книга, 1999. - 480 с.

5. Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии: Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - Т. 1. - 394 с.

6. Краткий курс истории психологии: Учеб. пособие. - М.: Международ-ная педагогическая академия, 1995. - 144 с.

7. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. - М.: Педагогическое общество России, 2002. - 512 с.

8. Исторический путь психологии: Прошлое, настоящее, будущее. - М., 1992. - 345 с.

9. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. - К, 1995. -632 с.

10. Данилюк І. Історія психології в Україні: Західні регіони: (остання чверть ХІХ-перша половина ХХ ст.):Підручник для студ. вузів/ Іван Данилюк,. - К.: Либідь, 2002. - 148 с.

11. Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 222 с.

12. Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. - К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. - 246 с.

загрузка...
Top