Соціальна психологія

1. Шляхи психологічної роботи працівників ОВС з масовидними скупченнями громадян.

2. Експеримент як метод соціальної психології.

3. Поняття, сутність, роль любові у трансформації особистості та суспільства (Е. Фромм, З.Фрейд, В. Райх, А.Лоуен, Х.І.Хан, Д.С. Соммер тощо).

Список використаної літератури.


1. Шляхи психологічної роботи працівників ОВС з масовидними скупченнями громадян

Виникає паніка у чисельних групах, місцях масового скупчення людей. Передумовою її є некерований страх, спровокований реальною або уявною загрозою. Людям, котрі переживають панічний стан, властиві розгубленість, хаотичність у діях, неадекватність поведінки загалом. Безпосереднім приводом до паніки є певні стимули. Щоб викликати паніку, вони повинні бути або дуже інтенсивними, або зовсім невідомими раніше, такими, що концентрують на собі надмірну увагу. Першою реакцією на такий стимул є потрясіння, сприймання ситуації як кризової. Потрясіння, як правило, спричиняє збентеження. Індивід у такій ситуації інтерпретує подію у межах власного досвіду або пригадує аналогічні ситуації з досвіду інших. Необхідність оперативного прийняття рішення заважає логічному осмисленню кризової ситуації і породжує страх. Цей переляк сіє нездорові настрої в оточенні індивіда, що у свою чергу підсилює його страх.

Виникає паніка не у кожному середовищі людей. Вона є породженням багатьох умов і чинників:

— загальна психологічна атмосфера тривоги і невпевненості великої кількості людей, яка є наслідком переживання небезпеки, законсервованих негативних емоцій і почуттів (передпанічна атмосфера);

— наявність чуток, що збуджують і стимулюють паніку;

— ініціювання паніки засобами масової інформації, соціальними, політичними подіями;

— особистісні якості людей, наявність панікерів — людей, схильних до паніки (іноді достатньо незначної їх кількості, щоб паніка охопила велику групу людей);

— збіг обставин (конкретні умови життя великої групи на певному проміжку часу).

Паніка є масовим явищем, що важко піддається вивченню, її не можна безпосередньо фіксувати, оскільки ніколи не відомий заздалегідь час її виникнення. В панічній ситуації важко бути спостерігачем, оскільки, потрапивши у ситуацію паніки, людина тією чи іншою мірою піддається їй. Під час паніки одночасно діють комунікативний, перцептивний та інтерактивний соціально-психологічні механізми впливу на поведінку людини (психологічний настрій, зараження, навіювання та ін.).

Конкретна панічна ситуація стимулює конкретні моделі поведінки. Охоплені панікою люди неадекватно оцінюють ситуацію, перебільшують небезпеку, прагнуть врятуватися втечею (масова втеча), проявляють надмірну метушливість, хаотичність або загальмованість. Різко знижуються їх дисципліна, працездатність, активізуються намагання скористатися заспокійливими засобами (ліки, алкоголь). Гіпертрофована оцінка чинника інформації підвищує інтерес до різноманітних повідомлень, чуток, новин та ін.

Приймаючи перетворену форму негативної самореалізації, вони сублімуються у соціальну агресивність і знаходять вихід у соціальній деструкції, зовнішньо спрямованій жорстокості й руйнації. Учасникам конфліктів творчої нереалізації здебільшого властиві ознаки функціонально-професійної недостатності. У них відсутні навички та уміння для складної і творчої праці (швидке реагування з перенесенням уваги, точність дій при дефіциті часу, синхронізація професійного і психоемоційного перенесення, оцінка ступеня виправданості ризику, “комплексування операцій”).

Специфічність функціональних обов’язків і необхідність виконання конкретних службових завдань під час розв’язання конфлікту (кожному властиві певні ознаки) вимагають якісної професійної підготовки працівників ОВС. Однією із складових їх підготовки є застосування конфліктологічної підготовки, першочергова мета якої полягає у розвитку конфліктної компетентності та формуванні конфліктостійкості у працівників ОВС. Під конфліктною компетентністю працівника ОВС слід розуміти: а) знання про конфлікт як явище, що існують у сучасних науках; б) знання про себе і власні психологічні реакції у конфлікті; в) уміння застосовувати стратегії поведінки у конкретній життєвій ситуації, здійснювати прогноз і обирати спосіб розв’язання конфлікту.

Отже, з психологічного погляду натовп є неорганізованим (або таким, що втратило організованість) скупченням позбавлених спільної усвідомленої мети людей, які перебувають у стані емоційного збудження. Нерідко під час дій натовпу з'являються сили, котрі намагаються організувати його і використати як інструмент для досягнення певної мети. Дії цих сил за своїм змістом не мають майже нічого спільного з явищем натовпу як такого.

Натовп має такі соціально-психологічні ознаки та особливості:

— висока контактність. Індивіди перебувають на близькій відстані, внаслідок чого вторгаються в персональні просторові зони;

— підвищена групова навіюваність, знижена ефективність дії механізмів контрнавіюваності (опору впливу навіювання);

— емоційна збудливість, підвищене хвилювання людей та емоційне сприймання дійсності;

— пригнічене відчуття відповідальності за власні вчинки і дії;

— виникнення відчуття сили та усвідомлення анонімності.

Основним механізмом розвитку натовпу є масове спілкування, яке психологічно впливає на поведінку і вчинки людей. Цю властивість свідомо використовують організатори політичних акцій, масових гулянь, видовищ. За надзвичайних ситуацій (стихійні лиха, епідемії та ін.) масове спілкування розгортається стихійно, мимовільно. Типовими психологічними способами впливу у натовпі є навіювання, зараження, наслідування.


2. Експеримент як метод соціальної психології

Проводити експеримент, експериментувати - це значить вивчати вплив перемінної незалежної на одну або більше перемінних, залежних при строгому контролі. Це дозволяє реалізувати відносно повний контроль перемінних. Якщо при спостереженні, досить часто, навіть неможливо передбачати зміни, то в експерименті можна ці зміни планувати і не допускати появи несподіванок.

Можливість маніпулювання перемінними - одне з важливих переваг експериментатора перед спостерігачем. Основне достоїнство експерименту - у тому, що можна спеціально викликати якийсь психічний процес, простежити залежність психічного явища від змінюваних зовнішніх умов. Ця перевага пояснює широке застосування експерименту в психології. Основна маса емпіричних фактів отримана експериментальним шляхом.

Але експеримент застосовується не у всякій дослідницькій задачі. Так, важко експериментальне дослідження характеру і складних здібностей. Недоліки експерименту виявляються зворотною стороною його переваг. Так, досить складно організувати експеримент так, щоб випробуваний не знав про те, що він випробуваний. Якщо це не вдається, то більш ніж ймовірні скутість випробуваного, свідома або несвідома тривога, страх оцінки й ін. Результати експерименту можуть спотворюватися деякими факторами. Один з найчастіших артефактів обумовлений ефектом Пігмаліона; у випробуваних може також з'явиться ефект Хоторна. Уникнути цих ефектів допомагає застосування методу сліпого.

Виділяються такі різновиди експерименту, як експеримент лабораторний, експеримент природний і експеримент польовий.

Також розрізняють експеримент констатуючий й експеримент формуючий. Розрізнення останніх особливо важливе для вікової психології і педагогічної психології; до розвитку психіки можна підходити або, як до явища, відносно незалежного від навчання і виховання, - тоді задачею виявляється констатація зв'язків, що складаються в ході розвитку; або як до явища, залежного навчанням і вихованням, - тоді не можна ігнорувати сам процес навчання.

Як складові частини в експеримент можуть входити спостереження і психодіагностика. Під час експерименту за випробуваним спостерігають і його стан реєструється, якщо потрібно, засобами психодіагностики; але тут спостереження і психодіагностика не виступають як метод дослідження.

Правильно поставлений експеримент дозволяє перевіряти гіпотези про причинно-наслідкові відносини, не обмежуючи констатацією зв'язку - кореляції - між перемінними.

Розділяють такі плани проведення експерименту:

- традиційні - коли міняється лише одна незалежна перемінна;

- факторні - коли змінюється декілька незалежних перемінних; його достоїнство - можливість оцінки взаємодії факторів - зміни характеру впливу однієї з перемінних у залежності від значення іншої; при цьому для статистичної обробки результатів експерименту застосовується дисперсійний аналіз.

Якщо досліджувана область відносно невідома і система гіпотез відсутня, то говорять про пілотажний експеримент - (пілотажне дослідження), результати, якого можуть допомогти уточнити напрямок подальшого аналізу.

Коли є дві конкуруючі гіпотези й експеримент дозволяє вибрати одну з них, говорять про вирішальний експеримент (лат. experіmentum crucіs). Контрольний експеримент здійснюється з метою перевірки деяких залежностей. Застосування експерименту наштовхується на принципові обмеження, пов'язані з неможливістю в ряді випадків довільно змінювати перемінні. Так, у психології емпіричні залежності здебільшого мають статус кореляцій і часто не дозволяють робити висновки про причинно-наслідкові зв'язки. Одні з труднощів застосування експерименту в психології полягає в тому, що дослідник звичайно включений у ситуацію спілкування з обстежуваним (респондентом) і може мимоволі впливати на його поведінку.

Особлива категорія методів психологічного дослідження і впливу - формуючі експерименти, або навчальні. Вони дозволяють направлено формувати особливості таких психічних процесів, як сприймання, увага, пам'ять, мислення й ін.

Метод експерименту. Його перевага полягає в тому, що дослідник сам ініціює явища, які його цікавлять, а не чекає їх появи. Експеримент реалізується як організована дослідником взаємодія між досліджуваним чи групою досліджуваних і експериментальною ситуацією з метою встановлення закономірностей цієї взаємодії та змінних, від яких вона залежить. Психологічний експеримент може бути природним (базується на управлінні поведінкою досліджуваних у природних умовах, тобто у спеціальних експериментальних умовах, які не порушують звичайного перебігу подій) і лабораторним (дослідження у штучних умовах, з використанням вимірювальної апаратури, приладів та іншого експериментального матеріалу).

Проведення експерименту як методу соціально-психологічного дослідження передбачає такі етапи:

— теоретичний (постановка проблеми й теми дослідження; визначення об'єкта й предмета; формулювання гіпотези та завдань);

— методичний (розроблення методики експерименту та експериментального плану);

— експериментальний (створення експериментальної ситуації, здійснення спостереження, керівництво перебігом експерименту, вимірювання реакцій піддослідних);

— аналітичний (здійснення кількісного аналізу результатів, наукової їх інтерпретації, формулювання висновків і рекомендацій).

Правильно організований і всебічно проаналізований експеримент дає змогу максимально передбачити розвиток ситуації у, так би мовити, штатних умовах.

Завдяки застосуванню методів природних і точних наук, психологія, починаючи з другої половини минулого сторіччя, виділилася в самостійну науку і стала активно розвиватися. До цього моменту психологічні знання одержували в основному шляхом самоспостереження (інтроспекції), умоглядних міркувань, спостереження за поведінкою інших людей. Проте суб'єктивізм цих методів, їхня недостатня надійність і складність стали причиною того, що психологія довгий час залишалася філософствуючою, неекспериментальною наукою, здатною припускати, але не доводити причинно-наслідкові зв'язки, що існують між психічними й іншими явищами. Водночас через надмірно виражене теоретизування вона була фактично відірвана від практики.

Намір зробити психологію більш-менш точною, практично корисною наукою, що не тільки описує, але й пояснює явища, був пов'язаний з впровадженням лабораторного експерименту і вимірювання.

З кінця 80-х pp. XIX ст. у психології стали створюватися і застосовуватися спеціальні технічні прилади й пристрої для проведення лабораторних експериментальних наукових досліджень. Піонером у цьому став вчений В. Вундт, який у Лейпцігу організував роботу першої психологічної лабораторії. Технічні пристрої дозволяли досліднику проводити контрольований і керований науковий експеримент.


3. Поняття, сутність, роль любові у трансформації особистості та суспільства (Е. Фромм, З.Фрейд, В. Райх, А.Лоуен, Х.І.Хан, Д.С. Соммер тощо)

Визначальною рисою сьогодення є глобалізація суспільного розвитку та інтеграція різних культур в єдиний полікультурний простір. Характерною ознакою цього процесу є складність та амбівалентність, що зумовлені нетотожністю культурного розвитку різних регіонів земної кулі. Саме тому сьогодні вкрай важливою стає проблема вироблення єдиної загально прийнятної ціннісної парадигми, яка б стала цементуючою основою формування нового світового співтовариства. З огляду на цю проблематику звернення до теми любові як соціальної цінності, яка розглядається як орієнтир, порівняно з яким втрачають самодостатність усі грані та межі, що вирізняють людей за тією чи іншою приналежністю, постає актуальним завданням.

Прагнення до співіснування в любові закорінене в глибинах людського етосу. Як вищу цінність соціального співіснування любов обґрунтовувала конфуціанська етика. Цінність любові для держави як основи моральнісності доводив Платон. Тлумачення любові як духовної основи суспільства притаманне релігійній філософії та найбільшою мірою розкривається у християнському вченні про Церкву як людську спільноту, для якої основою об’єднання є не влада, а любов.

Як головну потребу людського серця, а відтак, осередок щасливого буття любов висвітлювалася в соціально-утопічних теоріях українських мислителів. Особливого значення дослідження цього феномена набуває в російській релігійній філософії. Зокрема, в ідеї “істинної любові” В. Соловйова здійснюється спроба цілісного підходу до вивчення цього феномена в контексті філософії всеєдності. Та, хоча В. Соловйов зауважує, що любов, як Афродіта Небесна, неможлива без повноти буття, яке може надати їй лише Афродіта Земна, він не виводить поняття “істинної любові” з єдності різних проявів цього феномена, а узалежнює його від розвитку та рівноцінності особистостей. В сучасних дослідженнях з соціальної філософії важливого значення вивченню впливу любові на суспільні відносини надають П. Сорокін, Г. Маркузе, Ф. Тьонніс, П. Рікер та ін. Але в дослідженнях П. Сорокіна та Г. Маркузе переважає ототожнення феномена любові з еросом. Ф. Тьонніс та П. Рікер розглядають окремі прояви любові. Хоча Ф. Тьонніс у праці “Теорія спільноти” доводить, що спільнота єднається тими зв’язками, які утворює любов і як основа сім’ї, і як основа дружніх стосунків, яка створює родинний дух (concordia – сердечну єдність), він розглядає ці прояви любові поза цілісністю.

Цілісне розуміння феномена любові як єдності понять еросу, філії та агапе дає можливість трактування його як основи моральнісності та дієвості комунікативного принципу. Якщо за В. Соловйовим головними відношеннями є благоговіння, співчуття та сором, які він визначає як основу моральнісності, то саме в агапе – благоговінні перед вищим – виражається буття, у філії – відношення до рівного буття та в еросі – відношення до нижчого (тілесного) буття. В своїй цілісності любов є вищим проявом багатовимірності людського буття.

Формування ціннісних орієнтацій відбувається в співвідношенні любові особистості до Добра, Істини, Краси, інших людей та до самої себе. Система цінностей, яку визначає для себе особистість, залежить від рівня її розвитку, від її типу та від ціннісних орієнтацій, які домінують в суспільстві. Якщо творчій особистості притаманна орієнтація на вищі загальнолюдські духовні моральні цінності, то особистості міщанського типу орієнтуються на ті цінності, які домінують у суспільній свідомості. Але орієнтація на повсякденні прагматичні цінності, яка домінує в сучасному суспільстві, накладає свій відбиток на загальний розвиток культури, яку презентують творчі особистості.

Феномен соціальності любов є формотворчою основою спільноти типу Gemeinschaft, виконуючи визначальну роль у формуванні шлюбу та сім’ї – основи спільноти. Як основа моральнісності любов корелює з інституціями моралі, виховання та освіти. Як основа релігійної спільноти – Церкви – любов набуває значення головного орієнтиру в функціонуванні такої інституції, як релігія. Як предмет художньої творчості вона виявляється основоположним фактом художньої культури. Важливість феномена любові для функціонування держави в цілому доводив ще Платон, але в наш час, коли все більшої ваги набувають суспільні відносини типу Gesellschaft, соціальна цінність любові потрапляє в царину ресентименту, що спричинює цілий ряд девіантних проявів у суспільній свідомості.

В системі суспільних відносин феномен любові в цілісному розумінні відіграє формотворчу функцію в таких соціальних інституціях, як: шлюб, сім'я, виховання, мораль, релігія, церква, екуменічні рухи та ін., та загалом, будучи основою спільноти типу Gemeinschaft, зберігає людиновимірність суспільства. Визнання соціальної цінності любові знаходиться в залежності від суперечливого співвідношення цінності любові Іншого та любові до Іншого.

Протидією розвиткові любові як в особистісному житті, так і в суспільному постає екзистенційний страх перед Іншим, який на противагу дії любові, що полягає в запереченні егоїзму, підсилює його.

“Довершена любов” є моральнісною основою різних форм соціальної солідарності на відміну такої орієнтації на солідарність, яка в колі “егомережі” авторитарної особистості призводить до негативних наслідків, що уповільнюють розвиток особистості та викликають різні прояви ресентименту, які розінтегровують суспільство: ворожнечу, ненависть та бажання помсти.


Список використаної літератури

1. Андрєєва Я. Соціальна психологія: Навч.-метод. комплекс для студ., які навчаються на спец. "Практична психологія" / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДПУ ім. М.Гоголя, 2004. — 46с.

2. Волянська О. Соціальна психологія: навч. посібник. — К. : Знання, 2008. — 275с.

3. Іпатов Е. Соціальна психологія: Навч. посібник для підгот. бакалаврів усіх форм навч. / Інститут змісту і методів навчання; Національний технічний ун-т України "Київський політехнічний ін-т" — К., 1997. — 120с.

4. Козляковський П. А., Козляковський А. П Соціальна психологія: Курс лекцій. Практикум. Хрестоматія / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія". — Миколаїв, 2005. — 424с.

5. Копаєва О. Соціальна психологія: посібник-практикум / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : ЧНУ ім. Б.Хмельницького, 2007. — 84с.

6. Корнєв М. Соціальна психологія: Підручник для студ. вузів. — К., 1995. — 304с.

7. Орбан-Лембрик Л. Соціальна психологія: Навч. посібник. — К. : Академвидав, 2005. — 448с.

загрузка...
Top