Розвиток логіки в часи Античності

Вступ.

1. Зародження логіки в античності.

2. Логіка стоїків.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Можна вважати, що початок давньогрецької логіки припадає на VI ст. до н. є. і пов'язаний з філософією Геракліта з Ефеса (приблизно 540 - 480), а також діяльністю так званої егейської філософської школи, найвизначнішим представником якої є Парменід. З гераклітівського вчення про відносність всіх визначень випливало визнання значущості суб'єктивного фактора при сприйнятті явищ зовнішнього світу. Геракліт вважається фундатором діалектичного методу в пізнанні. Він увів у філософію поняття закону (логосу) і спробував розкрити природу мислення в поняттях. Протиставивши суб'єкта пізнання зовнішньому світові, Геракліт провів, хоча й нечітку, межу між суб'єктивним і об'єктивним у мисленні. Основна позиція у філософії Парменіда - твердження про відмінність між світом видимих явищ і світом сутності. Справді реальний світ, світ істинно сущого є єдиний, вічний, незмінний і нерухомий. Цей світ недоступний для сприйняття, його можна осягти тільки розумом. Парменід уперше сформулював закон тотожності, хоча й у онтологічній інтерпретації тотожності мислення і буття: необхідно говорити й мислити, що тільки буття існує, тому що буття є, небуття ж немає.

1. Зародження логіки в античності

Софісти в V ст. до н. є. стали носіями нової системи освіти, пріоритетним у якій стало ораторське мистецтво. Вони культивували риторику або мистецтво красномовства, еристику або мистецтво суперечки й діалектику або мистецтво доказу. Розробка питань теорії красномовства неминуче привела їх до вивчення мовних проблем. Протагор (близько 480 - 410) вперше сформулював поняття мовної норми, усвідомив необхідність вироблення правил мовлення. Протагор вважав, що існує дві протилежних думки про всяку річ. Він першим став застосовувати спосіб міркування, який полягав у постановці питань, призначених для співрозмовника, з наступною демонстрацією помилковості його відповідей. Протагор був попередником Арістотеля у вивченні логічних прийомів, використовуваних в ораторському мовленні. Дослідження процедури доказу тези привело Протагора до вивчення способів виведення умовиводу, їхніх різновидів. За допомогою мовних хитрувань і неправильних силогізмів софісти намагалися переконувати опонента в тому, що їм уявлялося важливим та істинним. Для софістів не існувало обов'язкового зв'язку між риторикою та логікою. Питання логіки розглядалися ними тільки з погляду техніки суперечки. Необхідною умовою пізнання є, на погляд Демокріта, аналітичне дослідження предмета, розкладання його на далі неподільні частини, зведення складного до простого й наступне пояснення усього складного як суми складових елементів. Усвідомлюючи тісний зв'язок мислення й мови в логіці, Демокріт досліджував відношення між поняттям і його мовним вираженням - ім'ям. Він указав чотири випадки відсутності паралелізму між ними:

1) коли одним і тим самим ім'ям позначаються різні предмети;

2) коли один і той самий предмет позначається різними іменами;

3) у випадку зміни імен;

4) коли предмет не має ім'я й для його позначення використовується опис.

Сократ (470/69 - 399) виступив проти абсолютного релятивізму, софістів, відстоюючи ідею зрозумілості абсолютної істини, що розкривається в загальних поняттях. Процедура утворення загальних понять і їхнє правильне вживання є центральним пунктом діалектичного (спекулятивного) методу Сократа як методу публічної полеміки (з грец. polemikos - войовничий, той, що відноситься до військової справи). Діалектичний метод Сократа будувався на двох логічних прийомах дослідження: індукції й дефініції. Застосовуючи демокрітівську індукцію для аналізу міркувань на етичні теми, Сократ прагнув відшукати в етиці категорії загального характеру й задати алгоритм побудови правильних визначень. Він розрізняв властиво індукцію («епагоге») і процедуру первісного зіставлення понять із метою порівняння («параболі»). Індукція опирається на сформовані визначення понять. Об'єктом сократівських визначень було якесь певне суще відмінне від чуттєво сприйманих речей, тому що Сократ займався дослідженням етичних питань, а не природи. Згодом такого роду суще Платон назвав ідеями.

Найбільшої популярності з учнів Сократа надбав Платон (427/ 8-347/8). У його філософському навчанні немає систематичного викладу основ формальної логіки, відсутні реальні логічні ідеї, але є логічні здогади. Платон прагнув розробити особливу науку - діалектику (з грец.- dialektike - розмовляти). Першочерговим завданням діалектики Платон вважав сократівський метод утворення понять, позначений ним терміном «сюнагоге» («відомість»). Сутність його полягає в абстрагуванні від чуттєвих аспектів пізнання або в переході від конкретного до абстрактного, від різноманіття даного до єдиного поняття. Друге завдання діалектики - «діайрезис» («поділ») - полягає, за Платоном, у розподілі понять на види. Логічний розподіл понять застосовується не з метою класифікації предметів, а з метою дефініції якогось одного предмета шляхом виключення властивостей, які не мають до нього відношення. Послідовно здійснений правильний розподіл дозволяє розчленувати роди на види, види на підвиди. Операцію дефініції імені Платон розглядає як зворотну операції розподілу. Правильне поєднання імен, отриманих у результаті розподілу висхідного імені, і є, на його думку, операцією визначення. У багатьох діалогах Платона зустрічаються міркування про певні логічні операції й логічні закони. Наприклад, в «Протагорі» вказується на неможливість простого обернення загальностверджувального висловлювання, тому що з істинності висловлювання форми «Всі S є Р» з логічною необхідністю не слідує істинність висловлювання «Всі Р є S». Один із прийомів доказу одержав назву «критерій хибності» Платона. Його сутність полягає в наступному: висловлювання А не може бути істинним, якщо з нього виведене заперечення. У діалозі «Евтидем» Платон сформулював закон протиріччя в онтологічному аспекті: «Неможливо бути й не бути одним і тим самим», в «Теететі», викладаючи дискусію з Протагором, він захищає принцип тотожності. В «Софісті» Платон міркує про два види мовних висловів - імена і дієслова (присудки). Вперше розмежувавши два компоненти висловлювання, він позначив тим самим проблему розподілу суб'єкта та предиката в ньому, провів розмежування між тим, що повідомляє ім'я, і тим, що повідомляє «саме маленьке мовлення», тобто висловлювання (спеціальний термін для поняття «речення» у Платона відсутній).

Центральною й найбільш формалізованою частиною логічного вчення Арістотеля є теорія категоричного силогізму. Зробивши в «Аналітиках» детальний аналіз силогізму як особливої форми умовиводу, розкривши сутність доказу як процедури обґрунтування нового знання, розглянувши прийоми визначення й розподілу, Арістотель створив силогістичну теорію, поклавши початок формальній логіці. Інші проблеми, досліджувані Арістотелем: теорія логічних модальностей, аналогія, структура визначень, проблематика логічних помилок та ін.- поступаються силогістичній теорії за ступенем розробленості та строгості. Створене Стагиритом вчення про суперечку не втратило свого значення і до наших днів.

2. Логіка стоїків

Найзначніший внесок у розвиток логіки після Арістотеля зробила школа древньої Отої, заснованої Зеноном з Кітіона (приблизно 336 - 264). Саме Зенон увів термін «логіка» для позначення самостійної науки про структури й правила мислення замість арістотелівського терміна «аналітика». Але стоїки включали в логіку також і науку про мову (граматику). Логіка стоїків була побудована на іншій, порівняно з арістотелівського, основі. Відповідно до вчення стоїків, логіка повинна мати справу тільки з одиничними предметами, з індивідами. Принцип силогістики стоїків - змістовне формулювання аксіоми силогізму: якщо річ представляє завжди певну властивість або певну сукупність властивостей, то вона буде також представляти властивість або властивості, які завжди співіснують із першою властивістю або сукупністю властивостей. Цей принцип був більш чітко сформульований у середні віки: «Ознака ознаки є ознака самої речі». Стоїки не бачили великої пізнавальної цінності в категоричних силогізмах. На їхню думку, заслуговують на увагу тільки силогізми, що складаються з гіпотетичної пропозиції (леми) і припущення.

Розробляючи теорію імплікації, стоїки встановили для неї два критерії. Відповідно до першого критерію імплікація «якщо перше - істинне, а друге - хибне». Другий критерій заснований не на логічних знаннях, а на природі відносини, або зв'язку, між складеними елементами імплікативного висловлювання. Наприклад: «Якщо день, то світло. Зараз день. Отже, зараз світло».

У достатній мірі чітко стоїки визначили також логічний зміст кон'юнкції та диз'юнкції; для кон'юнкції: складне висловлювання є хибним в тому випадку, якщо, принаймні, одне просте висловлювання, що входить у нього, є хибним. Диз'юнкція трактувалася в строгому виключаючому смислі: для істинності диз'юнктивного висловлювання необхідна істинність хоча б одного його аргументу. У теорії дефініції стоїків, на відміну від арістотелівської, не ставилося питання про рід, вид, сутність. Дефініція визначається стоїками як логічна операція перерахування ознак, властивих предметові.

Серед неоплатоніків провідну роль відіграв учень Плотіна Порфирій (близько 233 - 303). У трактаті «Введення до «Категорій» Арістотеля» («Про п'ять назв») Порфирій розрізняє п'ять різновидів ознак: рід; вид; видоутвоююча відмінність власна (істотна) ознака; випадкова (несуттєва) ознака. У період Середньовіччя виникла проблема онтологічної інтерпретації назв Порфирія: чи відповідає що-небудь цим загальним поняттям у реальній дійсності або чи існують ці універсали залежно від реальних речей чи автономно. Деякі із загальних понять співвідносяться із сутністю об'єкта (істотні властивості), деякі - не співвідносяться (несуттєві властивості). До істотної властивісті об'єкта Порфирій відносить рід, вид і видоутворюючі відмінності, до несуттєвих - власні та випадкові ознаки. Рід і вид розглядаються Порфирієм як співвідносні терміни, тому що рід має на увазі підпорядковані йому види, а вид - рід, якому він підкоряється. Єдиний рід, якому ніхто не підпорядкований, тобто не виступає видом, називається найвищим родом. Єдиний вид, що не є родом для чого-небудь, називається нижчим видом. Між найвищим родом і найнижчим видом розташовуються підпорядковані й супідрядні один одному роди та види, кожний з яких є родом в одному відношенні і видом в іншому відношенні. Дана ієрархія родових і видових понять одержала назву «древо Порфирія», або схема Порфирія. З погляду сучасної логіки, «древо Порфирія» являє собою схему класифікаційного «дерева», що відображає субординацію родових і видових імен при дихотомічному розподілі обсягу імені.

Вершиною реального дерева Порфирія є найвище родове поняття «субстанція» («істота»). Винятковість положення субстанції обумовлена тим, що вона є тільки родом. У клас істот входять «істоти тілесні» і «істоти безтілесні». Обсяг родового поняття «тіло» включає живе тіло, або організм, і неживе тіло. Організми діляться на ті, що відчувають (тварини, людина тощо), і ті, що не відчувають (рослини) і т. д. У вченні Порфирія чітко простежується відмінність змісту й обсягу імен. Йому вдалося чітко сформулювати логічну за-кономірність зворотного відношення обсягу й змісту: при переході від виду до роду рід буде мати в наявності всі розташовані нижче нього видові ознаки, але реальний рід їх мати не буде. Ідеї Порфирія, що розширило арістотелівське вчення про предикабілії за рахунок додавання категорії виду, трансформувалися в результаті в класифікаційну систему ознак предмета.

Висновки

Історії логіки як науці — близько 2,5 тисячі років. Її розвиток поділяють на два етапи: традиційний (з ІV ст. до н. е. до середини ХІХ ст. н. е.) і сучасний (з другої половини ХІХ ст. до наших днів). Розвивалася вона як складова частина філософського знання. Логіка виникла майже одночасно в Індії й Стародавній Греції. Хоча розвиток логіки в Індії — досить цікава тема, ми не можемо її розглянути, оскільки обсяг цього посібника є обмеженим. Тому розглянемо розвиток логічних знань лише в Європі.

Біля джерел античної логіки стоять представники елейської школи у філософії, насамперед Парменід (приблизно 540–480 до н. е.). Він одним із перших висловив думку, що чуття не можуть бути джерелом достовірного знання. Істинне пізнання можливе лише завдяки розуму (абстрактному мисленню). Істини розуму є вічними і незмінними. Саме Парменід заснував метафізику в сучасному її розумінні як філософське вчення про основні принципи буття.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель; АН СССР. Ин-т философии. - М. : Мысль, 1976. - Т.1 / Ред. и авт. вступ. ст. В.Ф. Асмус. - 1976. - 549 с.

2. Арутюнов В. Х., Кирик Д. П., Мішин В. М. Логіка: Навч. посіб. для економістів. — К., 2000.

3. Бандурка О. М., Тягло О. В. Курс логіки: Підручник. — К., 2002.

4. Сократ. Платон. Аристотель. Юм. Шопенгауэр : биогр. повествования / Е. Н. Орлов [и др.] ; [Сост., общ. ред. и послесл. Н. Ф. Болдырева]. - Челябинск : Урал : НВП "Пластик-информ", 1995. - 397 с.

загрузка...
Top