Психологія як наука

Вступ.

Визнання наприкінці XIX ст. психології як самостійної науки.

Висновки.

ІІ.Тестові завдання.

Список використаної літератури.


Вступ

Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідницької науки.

На зламі ХІХ - ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е.Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К.Марбе, К.Бюлера, О.Зельца, функціоналізм в американській психології (В.Джемс, Дж.Дьюї, Г.Керр, Р.Вудвортс), біхевіоризм, гетальтпсихологія, фрейдизм. Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878-1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду “стимул-реакція”. Поведінка була побудована з секреторних та м'язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв'язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною. Він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна “виготовити” людину з будь-якими константами поведінки.

Визнання наприкінці XIX ст. психології як самостійної науки

Відповідно до першого підходу, психологія має тривалу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX ст. (Г. Еббінгауз). Розвиток психології поділяють на два етапи: передісторія (до кінця першої половини XIX ст.) та історія (з другої половини XIX ст.).

Представники другого підходу вважають, що розвиток психологічної думки потрібно розділити на три етапи:

1-й етап - донаукова (міфологічна) психологія - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософська психологія - коли психологія була частиною філософії, об'єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукова психологія, з другої половини XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалася вся історія психології). Цей період пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дав їй змогу відокремитися від філософії. Цей підхід сьогодні є найпоширенішим. Недолік його у тому, що наукову психологію протиставляють усій попередній.

Третій підхід - культурологічний - розвиток психологічної науки розглядає в контексті розвитку людської культури загалом. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, яку розробив український учений В. А. Роменець. Згідно з цим підходом, етапи розвитку психології виокремлюють за історичними епохами: психологія Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологія Відродження, психологія епохи Бароко, психологія Просвітництва, психологія Сцієнтизму (епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми, її назва походить від лат. «scientia» - наука, і відображає ту рушійну силу, яку має наука в сучасній культурі).

Такий поділ історії психології є доцільним, оскільки в психології кожної історичної епохи були суттєві відмінності, акценти на тих чи інших психічних явищах. Психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя наголошувала на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до Просвітництва - на мотиваційних, а у XIX - XX ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.

На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки. На зміну механіці прийшла фізіологія, яка зробила предмет свого вивчення - особливе природне тіло - об'єктом експериментального дослідження.

Рефлекторна схема нервової системи, яку запропонував Декарт, виявилася правдоподібною завдяки відкриттю відмінностей між чутливими (сенсорними) і руховими (моторними) нервовими шляхами, що ведуть у спинний мозок. Це відкриття належало лікарям і натуралістам - чеху І. Прохазці, французу Ф. Мажанді та англійцю Ч. Белу. Воно дало змогу пояснити механізм зв'язку нервів як «рефлекторної дуги», збудження одного плеча якої закономірно і невідворотно приводить у дію інше плече, породжуючи м'язову реакцію. Це відкриття мало важливе методологічне значення. Завдяки точним дослідам воно доводило залежність функцій організму, які стосуються його поведінки в зовнішньому середовищі, від тілесного субстрату, а не від свідомості (або душі) як особливого безтілесного єства.

Другий напрям, який підривав версію про безтілесне єство свідомості, сформувався під час вивчення органів чуття, їхніх нервових закінчень. Якими б стимулами на ці нерви не діяти, вони дають один і той самий специфічний для кожного з них ефект (наприклад, будь-яке подразнення зорового нерва зумовлює в суб'єкта відчуття спалахів світла). Щодо цього німецький фізіолог І. Мюллер (1801-1858) сформулював «закон специфічної енергії органів чуття»: жодною іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не володіє. Висновки Мюллера зміцнили наукове бачення психіки, показуючи причинну залежність її чуттєвих елементів (відчуттів) від об'єктивних матеріальних чинників: зовнішнього подразника і властивості нервового субстрату.

Третій напрям повернув психологічну думку до питання про залежність її явищ від анатомії центральної нервової системи. Це була френологія, яка здобула величезну популярність (від грец. «phren» -душа, розум). її автор - австрійський анатом Ф. Галль (1758-1829) - запропонував «карту головного мозку», згідно з якою різні здібності розміщено в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, що дає змогу, обмацуючи його, визначати за «шишками», наскільки розвинуті в цього індивіда розум, пам'ять тощо.

Відкриття зробив інший дослідник органів чуття - фізіолог Ернст Вебер (і795_1878), який поставив собі запитання: наскільки потрібно змінювати силу подразнення, щоб суб'єкт вловив ледве помітну відмінність у відчутті? Виявилося, що існує цілком конкретне (для різних органів чуття - різне) відношення між первинним подразником і подальшими, коли суб'єкт починає помічати, що відчуття стало вже іншим. Для слухової чутливості, наприклад, це відношення становить і/ібо, для відчуття ваги - і/зо тощо.

Досліди і математичні виклади стали витоком течії, що влилася в сучасну науку під назвою «психофізика». її основоположник - інший німецький учений - Густав Фехнер (1801-1887), який від психофізіології перейшов до психофізики. Прорив від психофізіології до психофізики був знаменний і з того погляду, що розділив принцип причинності і принцип закономірності. Адже сила психофізіології була в з'ясуванні причинної залежності суб'єктивного факту (відчуття) від будови органа (нервових волокон), як цього вимагав «анатомічний початок».

Голландський фізіолог Ф. Дондерс (1818-1889) зайнявся експериментами з вивчення швидкості перебігу психічних процесів. Він вимірював швидкість реакції суб'єкта на об'єкти, які він сприймає. Піддослідний виконував завдання, яких від нього вимагали, наприклад, швидших реакцій на один із декількох подразників, вибору різних відповідей на різні подразники тощо. Ці досліди руйнували віру в душу, яка діє миттєво, доводили, що психічний процес, подібно до фізичного, можна виміряти.

Невдовзі Іван Сєченовов, посилаючись на вивчення часу реакції як процесу, що вимагає цілісності головного мозку, зазначив: «Психічна діяльність, як усяке земне явище, відбувається в часі та просторі».

Лідером нової психофізіології став Герман Гельмгольц (1821-1894)- Його різнобічний геній змінив чимало наук про природу, зокрема про природу психічного. Він відкрив закон збереження енергії. Ми всі діти Сонця, зазначав учений, бо живий організм, з позиції фізика, - це система, у якій немає нічого, крім перетворень різних видів енергії. Так з науки витісняли уявлення про особливі вітальні сили, завдяки яким відрізняється поведінка органічних тіл від неорганічних.

Але вивчаючи такий тілесний механізм, як органи чуттів, Гельмгольц узяв за пояснювальний принцип не енергетичний (молекулярний), а анатомічний початок. Саме на останнє він спирався у своїй концепції кольорового зору. Гельмгольц брав за основу гіпотезу про те, що існує три нервові волокна, збудження яких хвилями різної довжини створює основні відчуття кольорів: червоного, зеленого і фіолетового. Однак такий спосіб пояснення виявився непридатним, коли після відчуттів учений почав аналізувати сприйняття цілісних об'єктів у навколишньому просторі. Цей аналіз спонукав увести два нові чинники: а) рухи очних м'язів; б) підпорядкованість цих рухів особливим правилам, подібним до тих, з яких формуються логічні висновки. Оскільки ці правила діють незалежно від свідомості, Гельмгольц назвав їх «несвідомими висновками». Отже, експериментальна робота зіштовхнула Гельмгольца з необхідністю ввести нові причинні чинники.

У сфері наукового аналізу з'явилися феномени, які засвідчували не фізичну і фізіолого-анатомічну, а психічну причинність. Окреслювалося розділення психіки і свідомості. Досліди засвідчували, що образ, який виникає у свідомості, породжується незалежно від свідомості.

Е. Пфлюгер на основі результатів експериментів критикував схему рефлексу як дуги, у якій доцентрові нерви, завдяки зв'язку з відцентровими, здійснюють одну і ту саму стандартну м'язову реакцію. Його досліди відкривали особливу причинність - психічну. У такий спосіб було підірвано усталену в ті часи думку про тотожність психіки і свідомості.

Чарльз Дарвін (1809-1882), вчення якого про еволюцію змінило біологію, проаналізував інстинкти як спонукальні сили поведінки. Базуючись на фактах, він критикував версію про їхню розумність.

Без інстинктів (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов'язані з емоціями.

Дарвін також розглянув інстинкти не з погляду їх усвідомлення з боку суб'єкта, а спираючись на об'єктивні спостереження за виразними рухами.

Колись ці рухи мали практичний сенс, про що нагадують стискання кулаків або оскал зубів у сучасної людини. Були часи, коли такі агресивні реакції означали готовність до бійки. Традиційна психологія вважала відчуття елементами свідомості. Тепер емоції, які захоплюють індивіда, почали розглядати як феномени, які хоч і є психічними, однак первинні щодо його свідомості.

Вільгельм Вундт (1832-1920), який прийшов у психологію з фізіології (свого часу був асистентом Гельмгольца), першим почав збирати й об'єднувати в нову дисципліну те, що створили різні дослідники. Його працю «Основи фізіологічної психології» (1873-1874) сприйняли як зведення знань про нову науку - психологію. Організувавши в Лейпцигу перший спеціальний психологічний інститут (1875), він досліджував у ньому теми, запозичені у фізіологів, - відчуття, час реакцій, асоціації, психофізику. Вивчати широку галузь душевних явищ за допомогою приладів та експериментів було сміливо.

Унікальним предметом психології визнали «безпосередній досвід». Головним методом - інтроспективу: спостереження суб'єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспективу розуміли як особливу процедуру, яка вимагає спеціального тривалого тренування.

Під час звичайного самоспостереження, властивого кожній людині, здатній відзвітувати про те, що вона сприймає, відчуває або думає, украй важко відділити сприйняття як психічний процес від реального або того, що сприймається чи уявляється об'єкту. Вважали, що об'єкт дано в зовнішньому досвіді. А від піддослідних вимагали відволіктися від усього зовнішнього, щоб знайти початкові елементи внутрішнього досвіду, дістатися до первинної «тканини» свідомості, яку уявляли складеною зі сенсорних (чуттєвих) «ниток». Коли виникало питання про складніші психічні феномени, у яких задіяно мислення і волю, відразу ставала очевидною безпорадність Вундтової програми.

Якщо відчуття можна було пояснити в межах усталених причинним мисленням наукових стандартів (як ефект дії стимулу на тілесний орган), то інакше було з нульовими актами. Замість того, щоб причинно їх пояснити, Вундт трактував їх як кінцеву причину процесів свідомості і первинну духовну силу.

Висновки

До середини XІІ століття дозріла об'єктивна потреба в тім, щоб знання про психіку й свідомість інтегрувалися в самостійну наукову дисципліну. В 1879 р. Т.Рибо в книзі "Сучасна німецька психологія" писав: "Ми бачимо, як наближається час, коли психологія буде вимагати всіх сил людини, коли люди будуть тільки психологами, як бувають тільки фізиками, тільки хіміками, фізіологами".

На різних ділянках дослідницької роботи складалися подання про особливі закономірності й факторів, відмінних як від фізіологічних, так і від тих, які ставилися до психології як галузь філософії, що має своїм предметом явища свідомості. Разом з лабораторною роботою фізіологів по вивченню органів почуттів і рухів, успіхи еволюційної біології й медичної практики готовили ґрунт для нової психології. Відкривався цілий мир психічних явищ, доступних такому ж об'єктивному вивченню, як будь-які інші природні факти. Було встановлено, що в психічному світі діють власні закони й причини. Все це створило ґрунт для самовизначення психології, відділення її як від фізіології, так і від філософії. Таким чином, прийшов час для визначення статусу психології як самостійної науки. Одночасно склалося кілька програм її розробки, які по-різному визначали предмет, метод і завдання психології, спрямованість її розвитку.

Бурхливий розвиток дослідної психології на рубежі XІХ-XX століть дозволило багато теоретико-методологічних проблем нової науки. Очевидні для багатьох дослідників "крах" і "зникнення" предмета психології обернулися його розвитком, збагаченням новим змістом. "Розмитість" і "невизначеність" термінів і понять психології переміняються вдосконалюванням її категоріально-понятійного апарата, твердженням нових засобів психологічного пізнання.

ІІ. Тестові завдання.

1. Визнання наприкінці XIX ст. психології як самостійної науки зумовлено таким фактом:

а) досягненням відповідного рівня розвитку світової культури;

б) визначенням предмета і створенням методу наукового пізнання психологічної науки;

в) визнанням світовою науковою громадськістю необхідності існування психології як науки.

2. Твердження "Пізнаю те, у що вірую" належить:

а) Фомі Аквінському;

б) Пьєру Абеляру;

в) Іоанну Скоту Еріугені.

3. В основу томізму покладено вчення:

а) Платона;

б) Аристотеля;

в) Епікура.

4. Схоластика виникла з метою:

а) розробки Символу віри;

б) виправлення вчення "Отців церкви";

в) впорядкування та розробки доступності християнської догматики.

5. Гуманісти критикували:

а) праці "Отців церкви";

б) вчення томізму;

в) християнське віровчення загалом.

6. Гермес Трисмегіст — це:

а) реальний сучасник біблійного Мойсея;

б) філософ-містик, який жив на початку нашої ери;

в) міфічний персонаж, який поєднує риси староєгипетського бога Тота і старогрецького бога Гермеса.

7. Одне з перших психологічних вчень про емоційну сферу людини створив:

а) Платон в епоху Античності;

б) 3. Фрейд на початку XX ст.;

в) Р. Декарт у XVII ст.

8. Філософсько-психологічну концепцію людини на основі уявлень про відношення людини і світу розробив:

а) С. Л. Рубінштейн;

б) А. Н. Леонтьєв;

в) Л. С. Виготський.

9. Герменевтика — це науковий метод пізнання, розроблений одним з таких напрямів сучасної філософської думки:

а) екзистенціалізмом;

б) феноменологією;

в) персоналізмом.

10. Проблему "установки" розробляли представники психологічної школи:

а) московської;

б) тбіліської;

в) ленінградської.

Список використаної літератури

1. Данилюк І. Історія психології в Україні: Західні регіони: (остання чверть ХІХ-перша половина ХХ ст.):Підручник для студ. вузів/ Іван Данилюк,. - К.: Либідь, 2002. - 148 с.

2. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. - М.: Педагогическое общество России, 2002. - 512 с.

3. Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 222 с.

4. Исторический путь психологии: Прошлое, настоящее, будущее. - М., 1992. - 345 с.

5. Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. - К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. - 246 с.

6. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. - К, 1995. -632 с.

загрузка...
Top