Поняття сорому

Вступ.

1. Поняття "сором".

2. Сором як страх осуду.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Почуття сорому може бути предметом дослідження в області етики; щодо цього Володимир Соловйов уперше вказав ("Виправдання добра", гл. І) на те, що почуття сорому не є тільки відмітну ознаку, що виділяє людину з іншого тваринного миру, але що тут сама людина виділяє себе із всієї матеріальної природи. Соромлячись своїх природних потягів і функцій власного організму, людина тим самим показує, що він - не тільки природна істота, а щось вище. Почуттям сорому визначається етичне відношення до матеріальної природи. Людина соромиться її в собі або, точніше, соромиться свого підпорядкування їй і тим самим визнає відносно її свою внутрішню самостійність і вище достоїнство, у силу чого він повинен володіти, а не бути обладаємим нею.

Людина народжується з попередніми знаннями - передчуттям істини. Інтуїція - унікальне джерело інформації про світ - внутрішній голос... Мені представляється, що "дерево пізнання добра й зла", заборонний плід з якого із з'їдений Людиною, був дичкою... Дикий плід пізнання - інтуїтивного, ще не осмисленого, але вже достатнього, щоб відчути з, як основу щиросердечної природи, як первісну совість. Сором вигнав людину з Раю, де він був подібний до тварини, і з тих пор кожний шукає своє щастя - свій Рай. Одні, відкинувши сором і проклинаючи розум, уподібнюються скотам, що множить порожнечу життя, позбавляючи їхнього людського щастя. Інші прагнуть розвити свою душу для того, щоб не загинув живий паросток людяності. Совість - свідомість високого рівня, феномен внутрішнього закону"


1. Поняття "сором"

Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному значенні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики. Ґрунтовний його аналіз дається в праці Вол. Соловйова "Виправдання добра". Філософ визначає сором, жалість, благоговіння як три найґрунтовніші вихідні начала моральності, що кладуть межу між людиною і природним світом поза нею. Сором належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформувалися в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначилася не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контролювати, підпорядковувати свою природність законам розумного. Не випадково в Біблії історія людства починається з моменту становлення почуття сорому. Скуштувавши плоду з дерева пізнання добра і зла, усвідомили перші люди свою наготу і "зшили вони фігові листи, і зробили опаски собі" (Буття 3,7). Очевидно, що першим об'єктом самоусвідомлення було тіло, а першою формою, в якій виявилася сутнісна відмінність людини від тварини, — творення заборон на соромницький вигляд тіла, що уподібнює людину до тварини. У цій же площині лежить творення певних обмежень на забаганки тіла. В першу чергу, це творення заборон на неупорядковані статеві стосунки. Заборона інцесту була величезним кроком у моральному поступі людства. Заборона споглядання табуйованих предметів — дітородних органів людини — зумовила становлення культури оформлення зовнішнього вигляду. Одяг ізолює тіло від природи і від сторонніх очей.

Становлення почуття сорому стало першою ознакою якісної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини не мають сорому. Усвідомлення людиною своєї відмінності від тварини пов'язане із здатністю соромитися своєї тварності. феномен сором'язливості свідчить, що людина бачить себе істотою вищою, ніж її суто природне, тілесно-матеріальне єство. В самому психічному акті відчуття сорому вона засвідчує свою моральність. "Я соромлюся, отже, я існую, не фізично лише існую, але і моральнісно, — і соромлюся своєї тварності, отже я ще існую як людина", — так визначає сенс поняття сорому Володимир Соловйов [1, с. 124]. Людина соромиться фізіологічних відправлень організму — і тому виводить їх за межі публічного життя. Применшення фізичних потреб організму як засіб піднесення духу над тілом знаходить відображення в практиках покладання аскези. Людина приносить у жертву своє тіло. Постами і самознущанням над "тварною" частиною свого єства вона прагне звільнити дух для осягнення божественної істини.

Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Воно сприяло становленню культури відношення до тілесної природи людини. Інстинкт продовження роду зумовлює небайдужість до тіла як осердя життя і джерела його продовження. Завдяки свідомому регулюванню стосунків суто природна функція живого була піднята людством на вищий рівень моральної краси. Почуття кохання склалося як суто людська здатність поєднання духовних енергетик двох людських життів протилежної статі на творення нового життя. Енергія взаємного фізичного притягання поєднується з енергією духовної злагоди, що народжує ніжність, чистоту, щирість почуття. Взаємне проникнення енергетик зумовлює властиву лише закоханим повну гармонію почуттів. Двоє людей здатні почуватися як одна цілісна істота. Чистота стосунків надає їм вищої одухотвореної краси. Це природа, що стала духовною, духовність, що опредметнює себе як природність — тобто як реальне життя.

Любов звільняє людину від почуття сором'язливості власної природи, оскільки є гарантом чистоти стосунків. Закохані навіть у думках не можуть зрадити одне одного, оскільки почуття кохання набуває реальності лише тоді, коли знаходить свій предмет — іншу людину, єдину і неповторну. Тому любов є гарантом вірності. Народження нового життя фіксує не те, що йому передував "гріх", а те, що народжений може стати для людства великим подарунком — Богом. Культ образу Богоматері в християнстві звільняв людей від почуття сорому за гріховність власної природи. Поняття "непорочне зачаття" переносило акцент на результат, наголошуючи на духовності початку: "непорочне зачаття". Образ боголюдини усував почуття сорому за тварність власної природи, адже свідчив, що можна, перебуваючи в природно-тілесній оболонці, одночасно бути Богом.

Художня культура сприяла становленню естетичного відношення до тіла. Вона трансформувала біологічний інстинкт в естетичне милування гармонійною довершеністю прекрасно збудованого людського тіла. Тілесність, якій мистецтво надавало іншого, опредметненого в матеріалі мистецтва, образу, втрачала безпосередню достовірність одиничного буття, а разом з тим тлінність, швидкоплинність краси. Натомість утверджувалася сконцентрована в образі ідея одухотвореної краси людського тіла. Скульптури "Афродіта Кнідська" роботи Праксителя та "Венера Мілоська" роботи Агесандра відображають неперевершену культуру естетичного відношення до людського тіла. У них відображена ідея гармонійної єдності еросу та етосу. Ерос тут підпорядкований етосу, тому споглядання статуй народжує почуття благоговіння перед вічною жіночністю. Становленням культури естетичного відношення до людського тіла як довершеного витвору природи людство завдячує давньогрецькому суспільству. Функції переведення нерозвинутого, грубого, суто емоційного реагування на людське тіло в незацікавлене естетичне милування красою форм в історії культури виконувала, в першу чергу, скульптура, а давньогрецька скульптура — особливо.

І. С. Кон, виявляючи основний зміст поняття “сором’язливість” за книгою Ф. Зімбардо, виділяє такі ознаки:

1) складність у стосунках з іншими людьми;

2) негативні емоційні стани (тривожність, депресія, самотність тощо);

3) брак наполегливості та труднощі виразу своєї думки;

4) надмірна стриманість (що не дає можливості оцінити істинні якості та здібності сором’язливої людини);

5) невміння показати себе (що сприяє іншим вважати сором’язливу людину недоброзичливою та такою, що уникає спілкування);

6) складність спілкування і міркування у присутності інших людей;

7) надмірна рефлективність та зосередженість на самому собі [1, с. 6].

Ф. Зімбардо розпочав дослідження у трьох напрямках: 1) що значить сором’язливість для самого суб’єкта, 2) для тих, з ким він спілкується, 3) для суспільства в цілому. Сором’язливість він визначив як комплексний стан, який проявляється то як легкий дискомфорт, то як незрозумілий страх, то як глибокий невроз [1, с. 17].

Для нас важливо визначити науково-теоретичну позицію Ф. Зімбардо, а саме: сором’язливість виникає загадковим чином і часто охоплює навіть тих, хто не був сором’язливим [1, с. 20]. Окрім цього, сором’язливості, на думку Ф. Зімбардо, приписують і позитивні ознаки: стриманість, скромність, врівноваженість тощо. Ф. Зімбардо до однієї з основних ознак відносив і “анонімність”. Так, сором’язливий повинен відчувати себе вільним від соціальних зобов’язань, одягаючи маску (машкару) [1, с. 24]. Такі люди своєю поведінкою завжди демонструють, що вони сором’язливі (про це свідчать фізіологічні симптоми, відчуття скрутності та самозосередженості).

Ф. Зімбардо досліджував можливості виходу сором’язливого з критичної ситуації, виявляючи так звану “компенсаторну тактику”, а саме: 1) зміну предмета діяльності, 2) посилання на обставини, 3) демонстрацію інших своїх переваг, 4) дискредитацію самого завдання, 5) заперечення невдачі, 6) пошук підтримки тощо [1, с. 30]. Він виявив, що у сором’язливих невисока самооцінка, що їм властива особлива схильність до самоаналізу і що їх найбільше прагнення – це врівноваженість та спокій, хоча їх внутрішній світ можна порівняти з бурхливим океаном. Потяг до надмірного самоаналізу і стає показником можливого психічного відхилення.

Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізичної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором" також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю криється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступним, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осягаються поняттям "сором". Саме на цій підставі Володимир Соловйов, використовуючи відому формулу Декарта "Мислю — отже існую", в свою чергу, проголошує: "Соромлюся, отже існую". Діяльне усунення виявів людини, що соромлять людський рід, — засіб піднесення від "тварного" до "божественного" в її природі[5, c. 244-246].


2. Сором як страх осуду

Совість наполегливо нагадує людині про її відповідальність перед собою і перед іншими за виконання моральних обов'язків, говорить про необхідність відповідності їм. Двома найважливішими високоемоційними формами переживання моральної відповідальності, а також своєї невідповідності велінням обов'язку є сором і провина.

Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з якими нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належне і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором - це гнів, повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людьми за себе чи за своїх близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах - це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комплексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Сором підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття безсилля.

У соромі домінують інші, навіть якщо в момент здійснення небажаного вчинку людина одна і ніхто безпосередньо за нею не спостерігає. Їй може бути соромно перед собою, а це почуття - не що інше, як спроектований усередину нашої душі погляд інших. Інші спостерігають за нами з глибини нашого «я», судять нас нашим власним внутрішнім голосом, пред'являють моральний еталон, владно вказують на нього.

Коли людина соромиться, інший з'являється перед нею як істота більш висока — могутня, здорова і здібна. Він може зневажити того, хто соромиться, і залишити його на самоті. Людина, яка соромиться, почуває себе об'єктом оцінки, її власні суб'єктивні сили і потенції сковані соромом, паралізовані. Ж.-П. Сартр пов'язує феномен сорому із самою нашою об'єктністю, яка виникає під поглядом іншого, зверненим до нас ззовні. Саме під цим поглядом ми розгублюємося і червоніємо: ми не знаємо, що робить з нас погляд іншого, яким він нас бачить. А якщо цей погляд із глузуванням, то він безпосередньо приписує нам приниженість і недосконалість.

Особливо соромляться чужих, старших і вищестоячих. Це відбувається, напевно, тому, що всі три названі категорії людей, по-перше, виявляються високо значущими, а по-друге, між мною і ними існує дистанція, яку я не можу перебороти з власної волі. При такій дистанції неможлива ідентифікація: чужі, старші і вищестоячі не можуть подивитися на мене ніби зсередини мого «я», зрозуміти мене і простити. Вони цілком зовнішні, вони судять за всією строгістю моральних норм, не відступаючи від них. Вони бачать мене ззовні — як закінчену річ, яка вже не зміниться, не покращиться, і змушують мене костеніти в моєму соромі, у свідомості моєї недосконалості.

У той самий час близькі люди, ровесники і ті, хто рівний за соціальним статусом, набагато більше здатні зважити на наше становище, побачити ситуацію зсередини, поспівчувати, можливо, навіть знайти виправдання помилкам і похибкам. Вони не так сильно об'єктивують нас, не так суворо і нещадно докоряють, тому і соромитися їх доводиться менше. Але, звичайно, якщо вони багато значать для нас, то і тут ми відчуваємо сором - гнів на себе за те, що впали в очах настільки дорогих людей[2, c. 164-167].

Цікаво те, що сором людина може відчувати не тільки від докорів, але і від надлишкових похвал, від дифірамбів, які, здавалося б, повинні тільки радувати. Зрозуміло, це відбувається лише з дуже совісними людьми, які відчувають незручність, думаючи, що насправді в них немає тих достоїнств, які їм приписують, їм соромно і за тих, хто надто щедро хвалить, і за себе, оскільки вони змушені слухати завищену оцінку. Втім, людині самозакоханій такий вид сорому не загрожує.

Пробудження в людей почуття сорому завжди було формою суспільного впливу. Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна розділити на два види, культури провини і культури сорому. До культур провини звичайно відносять західне суспільство, де акцент морального контролю перенесений усередину людської сутності, а до культур сорому - східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, китайську. Там публічна ганьба була провідною моральною формою регуляції поведінки. Однак не варто недооцінювати різні форми викликання сорому й у європейському суспільстві. Ганьба і тут завжди була страшним покаранням, нітрохи не меншим, ніж фізичний біль. Іноді люди сприймали знеславлення як кару гіршу, ніж смерть, і воліли скоріше погодитися на страту, ніж пожертвувати добрим ім'ям і піддатися публічному презирству. Офіційна влада завжди застосовувала сполучення тілесних покарань і ганьби. Так, якщо людину шмагали, то після здійснення екзекуції її прив'язували до ганебного стовпа, щоб усякий, хто проходив повз, міг засуджувати її, насміхатися і знущатися з неї. Словосполучення «ганебний стовп» стало символічним, що означало вищу міру відчуття презирства від оточуючих і власного сорому.

Утім, завжди існувало чимало тих, хто відчував почуття сорому дуже рідко або зовсім його не відчував. Про таких людей говорять як про безсоромних. Вони, як правило, переслідують свої прагматичні цілі й задовольняють свої різноманітні бажання незважаючи на оточуючих, їхню думку і обурення: «Сором дим, очі не виїсть». Такі люди, як правило, не тільки безсоромні але і безсовісні, тобто аморальні. Вони бояться тільки власного дискомфорту[1, c. 116-118].

Варто відзначити, що зовнішня безсоромність не завжди є свідченням загальної аморальності особистості. Часом людина не соромиться усього світу, але соромиться своїх, тих, хто значущий для неї. Коло дорогих і важливих для неї людей дуже вузьке, вона схиляється перед думкою тих, кого поважає, їхнє слово є для неї і похвалою, і вироком, а стосовно інших вона відчуває просту байдужість, і їхні докори не зачіпають її душі. В яких ситуаціях людина починав соромитися?

1. Людина соромиться, коли переживає й усвідомлює свою невідповідність пануючим у суспільстві нормам і цінностям. Коло Цих норм і цінностей виходить далеко за межі власне моральних відносин.

Типовою ситуацією сорому в цьому розумінні є переживання своєї бідності, убогості, неграмотності перед багатством, заможністю і високою освітою. Зарозумілість на одному ступені соціальної ієрархії обертається соромом на іншому. У той самий час, якщо людина не приймає цінність багатства або соціального статусу як аксіому, вона не стане соромитися власного становища. «Хто чесної бідності своєї боїться . той най-жалюгідніший з людей, боягузливий раб», - писав Роберт Берн.

2. Людина соромиться не тільки тоді, коли вона не відповідає усталеним цінностям, але й коли вона не в змозі відтворити належним чином наявні в суспільстві стандарти. У колишніх культурах, а також почасти і в нинішній, треба строго дотримуватися звичаю, а інакше оточуючі тебе не зрозуміють. У наші дні, коли звичаї послабшали, а відносини між людьми У великих містах стали набагато більш анонімними й вільними, загальноприйняті стандарти диктує мода. Якщо модно носити широкі штани, то усі носять широкі, і людина у вузьких немодних штанях буде відчувати на вулиці незручність і сором, тому що перехожі оглядаються на неї, і не сприймають як «свою». І звичай, і мода диктують нам, що соромно бути не як усі, білою вороною. Соромно виділятися, випадати, не вписуватися. У вітчизняної молоді в 60-ті роки XX ст. вважалося соромітним не знати Хемінгуея, а в 70-ті - Маркеса. Тепер же соромно нічого не розуміти в Інтернеті й не знати, з якого боку підійти до комп'ютера.

3. Людина соромиться своєї невідповідності власне моральним орієнтирам, які сповідуються в певній культурі. Це насамперед сором за свої засуджувані вади, такі як пияцтво, похіть, невтримна агресивність, схильність до неправди. Людина, у житті якої вади є постійною складовою, потурає їм, тому що немає сили відмовитися від них, а потім соромиться власної поведінки.

Західна культура виросла на уявленнях, відповідно до яких соромно оголюватися, демонструвати свою тілесність, виявляти фізичні бажання, особливо пов'язані зі статтю. Сексуальність протягом цілих сторіч була під моральною забороною. Не гріховні задоволення, а тільки продовження роду повинно бути причиною для єднання. Усе, що стосується фізичної близькості, було оточене щільним ореолом сорому.

Зиґмунд Фрейд, створюючи свою концепцію психоаналізу, показав, що заборонні, соромітні, не визнані суспільством бажання і потяги витісняються в людини в сферу несвідомого, котру він називав «воно». Свідомість просто не витримує їх, відкидає. Зіткнення між бажаним і забороненим заганяє соромітне в підпілля свідомості, але заборонні пристрасті продовжують жити там, ніколи не вмираючи і не втрачаючи своєї енергії. Саме вони і знаходять прояв у невротичних симптомах, нав'язливих діях, паралічах, з якими Фрейду доводилося мати справу як лікарю. Фрейд доказав, що тільки усвідомлення соромітного бажання виліковує пацієнта від різних розладів. Щоб повернути собі повноту буття, потрібно психологічно пройти через усвідомлений сором. Фрейд вважав, що джерелом багатьох неврозів є жорстка заборона суспільства на прояв сексуальності, ототожнення її із соромітним.

4. Людина відчуває сором, коли її внутрішній світ розкривається перед іншими, а вона не готова до цього і не бажає цього. Вона почуває себе в такому випадку душевно голою, незахищеною, вразливою і соромиться своєї відкритості й незахищеності. Так буває, коли читають вголос особистий лист чи інтимний щоденник. Сором - це не тільки острах осуду і глузування, це ще і душевний механізм, який захищає інтимність і встановлює стіну між мною і чужими, яким зовсім не треба знати, який я всередині. Утрата сорому означає втрату інтимності - особливої дорогоцінної риси особистого спілкування.

5. Людина може відчувати сором не за себе (свою невідповідність соціальним нормам і цінностям), а за іншого, коли чиясь поведінка на наших очах йде врозріз з прийнятими стандартами і викликає жалість чи глузування. В усіх подібних випадках ми вільно чи мимоволі ідентифікуємо себе з тим, хто помилився, переживаємо його становище як своє власне і соромимося так, ніби в незручне становище потрапили ми самі. Ідентифікація при цьому припускає деяку спільність «ми», але не залежить від ступеня реальної близькості до людини: можна соромитися не тільки за сина чи товариша, але і за вчителя, і за керівника держави, якщо їхні вчинки і дії належать до розряду соромітних.

6. Людина може випробувати помилковий сором. Він пов'язаний насамперед з тим, що ми можемо почувати свою невідповідність найрізноманітнішим вимогам, у тому числі й вимогам свідомо аморальним. Так, наприклад, у підліткових колективах нерідко процвітає культ сили, жорстокості, показного цинізму, і той, хто не в змозі вдарити іншого, познущатися над ним чи обдурити його, сам піддається знущанню й осміянню. Він відчуває в цьому випадку помилковий сором - сором за свою м"якість і відсутність агресії, тобто цінності перевертаються. Інший варіант помилкового сорому - сором виявити назовні прекрасні за своєю суттю емоції. Наприклад, любов. Як правило, проявів любові соромляться зовсім не тому, що вона як переживання і стосунки соромна сама по собі (наприклад, як соромна брехливість). Форму сорому приймає тут страх бути знехтуваним[4, c. 134-137].

Узагалі, відносини між соромом і страхом дуже суперечливі. Так, сором - це своєрідний, інколи сильний страх перед оцінкою зовнішнього спостерігача. Але страх за своє життя, який люди відчувають при реальній фізичній небезпеці, може зовсім витісняти і виганяти сором. Коли людині дуже страшно, вона не соромиться. Сором приходить потім, при згадці про те, що трапилося, коли реальна загроза залишилася в минулому. Усе питання в тому, що перемагає в конкретній ситуації: острах смерті чи жах перед нехтуванням з боку інших.

Останній момент, який треба відзначити, говорячи про сором, Це психологічний захист, який люди застосовують, щоб врятувати себе від руйнівної дії сорому. Сильний сором неможливо пережити.

Так, індивід може відкидати сором. Психоаналітик Е.Еріксон описує ситуацію, при якій убивця, якого мали повісити на очах у громади, замість того щоб соромитися, почав сварити тих, хто спостерігав за стратою, закінчуючи кожну тираду фразою: «Бог проклинає ваші очі». Він переносив сором із себе на інших - на глядачів страти.

Людина, яка пройшла через осоромлення і продовжує жити, може придушити в собі пережитий сором і просто забути неприємну ситуацію, це теж психологічний захист[7, c. 219].


Висновки

Людина може відчувати сором навіть за випадкові, не передбачувані результати своїх дій або за дії, які здаються йому нормальними, але які, як він знає, не зізнаються такими його оточенням. Думка навколишніх, острах осуду з їх боку може удержати людину від здійснення аморального вчинку.

Сором є свідченням глибокого зв'язку людини з іншими людьми. Свідченням нестерпності для людини суспільного осуду. Людина боїться втратити суспільну значимість, цінність в очах навколишніх.

Сором перед самим собою є наслідком відбиття поглядів інших людей у внутрішньому світі людини.

К. Маркс називав сором гнівом, зверненим усередину.

У ряді культур сором є формою:

- суспільного впливу;

- регуляції поводження людей;

- доповнення до тілесних покарань (наприклад, "ганебний стовп", яма - за борги та ін.).

Людина випробовує сором у випадках: усвідомлення своєї невідповідності загальноприйнятим нормам і цінностям, як моральним, так і матеріальним;

- нездатності додержуватися загальноприйнятих стандартів;

- невідповідності високим моральним орієнтирам;

- нездатності виявити якості, необхідні в конкретній ситуації й ін.

Християнській культурі було властиво почуття сорому, пов'язане з тілом людини, плотським початком (моральна заборона на прояв сексуальності).

Фальшивий сором - відчуття невідповідності помилковим вимогам.


Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видав-ничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.

загрузка...
Top