Особливості становлення та розвитку вітчизняної психотерапії

Вступ.

1. Становлення і розвиток вітчизняної психотерапії.

2. Стратегічні шляхи розвитку психотерапії та медичної психології в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Увагу українських науковців до проблем психоаналізу можна розглядати як свідчення наявності в українській ментальності запиту на застосування нових, адекватних часові, методів гармонізації глибинних особистісних переживань, потреб забезпечення умов для становлення й зростання цінності особистості. Як саме відбувався первинний процес адаптації психоаналізу на українських теренах, як цей період позначився на розвитку українських філософських, психологічних, літературознавчих ідей, як співвідноситься поява психоаналізу в Україні з історією її культурного розвитку, з еволюцією української ментальності — ці питання є запитом часу.

Метою цієї роботи є розгляд історичного аспекту розвитку психоаналітичних тенденцій в Україні, визначення специфіки адаптації психоаналізу на українському культурному просторі в період першої хвилі загального його поширення.

Видана в Харкові збірка наукових публікацій „Історія психоаналізу в Україні” [1] висвітлює основні віхи розвитку психоаналізу на початку XX століття у Львові, Києві, Одесі, Харкові, передаючи духовну атмосферу, в якій вироблялися теоретичні проблеми аналітиків 1920-х років (актуальність цих проблем збереглася до наших днів). Особливе місце належить україно- і російськомовним психоаналітичним працям, що давно вийшли з наукового обігу й стали, на жаль, бібліографічною рідкістю (твори С. Балея, В. Підмогильного, О. Геймановича, М. Вульфа та інших), а також дослідження психобіографії та патографії Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Ф. Ніцше, М. Гоголя. В збірнику вміщено бібліографію зарубіжної психоаналітичної літератури, опублікованої в Україні в 1912 - 1929 pоках та вітчизняної літератури, виданої в Україні з 1909 до 1941 pоку [1].

1. Становлення і розвиток вітчизняної психотерапії

Своєрідність історії психоаналізу як в СРСР, так і в Україні, значно поширеного в 1920-х роках і відкинутого зовсім на початку 1930-х років, відзначають В. Роменець і І. Маноха. Фрейдизму в Україні було дано надзвичайно високу оцінку, засновника цього вчення зарахували до найбезстрашніших умів нашого віку, революціонерів, які сміливо порушили „вікові традиції буржуазної моралі та науки” [2]. Специфічним, на думку авторів, є прагнення українських вчених „вдосконалити ряд положень Фрейда в плані матеріалістичної, марксистської філософії”, на їх основі „дати нову, оригінальну теорію психоаналізу” [2].

Протилежну думку щодо цього висловлює одеський дослідник Б. Херсонський. Він вважає, що дехто з наших вчених просто не встиг здійснити власні оригінальні розробки, проте зробив неоціненний внесок у перекладацьку діяльність і загальну популяризацію ідей психоаналізу. Інші сповідували вкрай вульгаризований його варіант, тому „гучна, і, на жаль, короткочасна історія психоаналітичного руху в Одесі не історія психоаналітичної науки в повному розумінні цього слова” [3]. О. Іванова, вивчаючи історію психології на Слобожанщині, теж вважає внесок вітчизняних дослідників незначним [4].

Дослідники розвитку російського психоаналізу початку ХХ століття (в контекст якого об’єктивно потрапляє й психоаналіз український) А. Пружиніна і Б. Пружинін зауважують нечисленність розвідок в цей „період учнівства” [5]. Російський вчений О. Еткінд дотримується думки, що в Росії, як і в інших європейських країнах, в 1910 - 1920-х роках почала формуватися власна психоаналітична традиція, проте покоління психоаналітиків кінця 1920-х років її підтримати не зуміло. Серед дослідників, які стояли біля джерел цієї традиції, він називає одеситів М. Вульфа та Л. Дрознеса, відзначаючи, що М. Вульф згодом став одним із засновників психоаналізу в Ізраїлі і лише він користувався визнанням зарубіжних колег [6].

Вивчаючи специфіку українського психоаналізу, І. Кутько, Л. Бондаренко, П. Петрюк доходять висновку, що абсолютної межі між українським і російським психоаналізом немає. Не вважає за доцільне відокремлювати історію власне українського психоаналізу харківський дослідник Г. Романов, хоча відзначає, що всі регіональні групи — одеська, київська, львівська, харківська, московська, петербурзька – відрізнялися. Однак історія психоаналізу на теренах Російської імперії (і Радянського Союзу) розвивалась в загальному руслі і під схожими впливами. Винятком була в 1920-х pоках лише Західна Україна – вона була пов’язана з історією психоаналізу австрійського [7].

Визначаючи передумови появи й успішної адаптації психоаналізу в Україні, І. Кутько і Л. Бондаренко виокремлюють як специфічні ознаки, насамперед, високий рівень розвитку й багаті традиції вітчизняних наук (як медичних, так і гуманітарних), а також гуманітарне спрямування інтересів вітчизняних лікарів. Ця специфіка яскраво проявилась у спрямованості досліджень: науковці-медики зосереджували увагу як на клінічному (М. Вульф, О. Гейманович, В. Ліхницький), так і на культурологічному (М. Вульф, Я. Коган, С. Балей, О. Халецький, Г. Маліс, Е. Берглер) аспектах психоаналітичної теорії. Водночас з’являється ціла низка психоаналітично зорієнтованих публікацій дослідників-гуманітаріїв (В. Юринця, М. Перліна, Є. Перліна, С. Гаєвського). Особливістю переважної більшості публікацій цього періоду є їх просвітницький, популяризаторський характер — автори, як правило, давали стислий виклад основних положень психоаналітичної теорії, очевидно, з огляду на ситуацію, „коли про психоаналіз говорили всі, але були занадто безформними” [1], а в періодиці з’являлися статті, автори яких виявляли „таке глибоке нерозуміння його, що можна пояснити тільки незнанням речи або безоглядною упередженістю до неї” [1].

В. Роменець та І. Маноха зазначають, що певний час у нашій країні фрейдизм користувався значною увагою не тільки в наукових, але й в ширших колах. Відчувалося прагнення дати нову, оригінальну теорію психоаналізу, яка б здійснила, зокрема, синтез фрейдизму і марксизму за допомогою вчення про умовні рефлекси. Подекуди з’являлися системи „рефлексологічного фрейдизму в дусі діалектичного матеріалізму”, тобто робилися спроби об’єктивними засобами розшифрувати темну „психологію глибин” людського життя. Психологію З. Фрейда за її тенденціями вважали наскрізь соціальною. Психологам-матеріалістам, які працювали в інших, сприятливіших умовах, ніж З. Фрейд, залишалося тільки розкрити і до кінця аргументувати матеріалістичні основи його вчення [2].

Як на характерну ознаку тодішніх критичних статей, автори вказують, що окрім введення політичного присмаку в деяких з них явно змішувалася критика психологічна і філософська, внаслідок чого виходило, ніби у З. Фрейда психічна діяльність визначається первинною, а зовнішній світ чимось вторинним, похідним. Насправді ж, зазначають вони, З. Фрейд наполягає на первинному характері „принципу задоволення” зовсім не в онтологічному розумінні і зовнішнє реальне середовище не утворюється, за З. Фрейдом, психічним апаратом „витіснення” [2].

Характерними рисами ранньої історії вітчизняного психоаналізу харківський філософ І. Романов називає сприйняття його переважно з теоретичного боку; медичну зорієнтованість досліджень, яка спричинила поєднання психоаналізу з гіпнотичними і рефлексологічними техніками; незвичним сприйняттям широким загалом психоаналітичних текстів як медичних, натуралістичних і редукціоністських, що зумовило й специфіку їх застосування в дослідженнях творчості і соціальних проблем; залежність еволюції психоаналізу від державної влади і політичних баталій; нарешті, ідеологічний рівень його розгрому [7].

Л. Левчук відзначає здобутки вітчизняних вчених у „пограничних” дослідженнях – етико-естетичних, етико-психологічних, психолого-мистецтвознавчих, критично переосмислюючи праці літературознавчого характеру С. Балея, А. Халецького, В. Підмогильного [8] .

Л. Бондаренко в праці „Біогенетичний закон в психоаналізі (за матеріалами публікацій 1920-х років в Україні)”, досліджуючи репрезентованість використання біогенетичного закону Геккеля – Мюллера для реконструкції історії людського суспільства у працях українських психоаналітиків, відзначає, що, на відміну від Росії, де ця теоретична, методологічна концепція, котра об’єднує у своїх джерелах психотерапію, психологію і філософію історії (культурологію), спеціально не досліджувалась, у працях, виданих в Україні, цей закон спеціально досліджувався (Я. Коган. „Про деякі паралелі лібідинозного розвитку в філогенезі та онтогенезі”) і застосовувався (Г. Маліс. „Психоаналіз комунізму”) [9].

Окремі українські вчені робили спроби розмежувати у фрейдизмі дві сторони: клінічні спостереження та загальну (з надмірними екстраполяціями) теорію, яка обґрунтовувала не тільки нову індивідуальну і загальну психологію, а навіть нову соціологію. Всупереч тодішній ситуації все ж припускалося, що деякі фрейдистські ідеї (про несвідоме і підсвідоме, про значення статевого фактора у формуванні психіки тощо) увійдуть до скарбниці науки. Помилкою З. Фрейда та його послідовників вважалася тільки абсолютизація сексуального моменту, що ніби зашкоджувало справжньому науковому аналізові питань соціології, релігії, мистецтва, науки.

На початку ХХ століття в Україні виникають чотири культурні центри, в яких розвивався психоаналіз: Одеса, Харків, Київ і Львів.

Найпотужнішим із них вважається Одеса, де „епідемію психоаналізу” визнав 1914 року сам З. Фрейд. Прикладом підготовленості грунту для появи психоаналізу в цьому місті може бути промова лікаря І. Хмелевського „Патологічний елемент в особистості і творчості Ф. Ніцше”, опублікована у Києві 1904 рку. В Одесі активно перекладалися праці З. Фрейда та його учнів, було опубліковано першу вітчизняну працю з психоаналізу („Про психоаналітичний метод лікування (Теорія Freud’a)” М. Вульфа), видається єдина в Україні серія „Питання теорії і практики психоаналізу”, до якої увійшли праці З. Фрейда, його учнів та одеських науковців. Одеські аналітики беруть участь у виданні московського психоаналітично зорієнтованого журналу „Психотерапия”. В. Ліхницький публікує 1912 року в Одесі і Москві книгу „Психотерапія і психоаналіз”; І. Бірштейн, який теж працював у тому журналі, написав психоаналітичний етюд „Сон Гаршина”, використавши адлерівський варіант психоаналітичного методу.

Найзначнішими з праць одеських психоаналітиків є, окрім вже названої статті М. Вульфа, його „Критичний огляд німецької психотерапевтичної літератури за 1909 р.” та „Психологія дитячих примх”, опублікована в Одесі 1929 року, вже після розгромного московського з’їзду й еміграції автора до Палестини; книга „Психотерапія і психоаналіз” В. Ліхницького, видана в Москві й Одесі 1912 року; „Психоаналіз особистості і творчості Т. Г. Шевченка” О. Халецького; культурологічні статті Я. Когана „Ототожнення і його роль в художній творчості” (1926 р.) і „Про деякі паралелі лібідинозного розвитку в філогенезі та онтогенезі” (1941 р.), яку особливо відзначає Л. Бондаренко.

Зважаючи на самостійність, достатність, оригінальність трактування складної теоретичної психоаналітичної проблеми, Л. Бондаренко вважає працю Я. Когана фундаментальним дослідженням цієї проблеми в світовій психоаналітичній літературі [1].

Про психоаналітичні студії в Києві свідчить функціонування в 1920-х роках психоаналітичного відділу психоневрологічного інституту, публікації київських дослідників у журналі Віденського психоаналітичного товариства. Психоаналітично зорієнтованими харківські вчені називають лікарів В. Виноградова, Е. Голдовського, а також І. Залкінда, завідувача психоаналітичним відділенням (харківський психоаналітик 1920-х років І. Аптер вважав його талановитим і перспективним психоаналітиком). За редакцією і з передмовою І. Залкінда 1928 року в Києві виходить друком „Едіповий комплекс та його вплив на характер, здоров’я і життя” Ш. Одьє.

Значний вклад у популяризацію психоаналізу зробив київський журнал „Життя і революція”, який оприлюднив низку статей культурологічного характеру („Фрейдизм і марксизм” М. Перліна, „Фрейдизм у літературознавстві” С. Гаєвського, „Знов про фрейдизм і мистецтво” Є. Перліна, „Іван Левицький-Нечуй. Спроба аналізу творчості” В. Підмогильного).

Психоаналіз в Харкові розвивався в загальному руслі розвитку психоаналізу в Україні (і в Росії), але він мав свої особливості, що визначались умовами Харкова як великого наукового центру з усталеними традиціями медичних і гуманітарних наук. Традиції ці беруть початок ще від Г. Сковороди, першого філософа Харківського університету І. Шада, першого професора психіатрії Харківського університету П. Ковалевського [1]. Наприкінці XIX століття в Харкові публікуються дві праці всесвітньо відомого психіатра Т. Мейнерта, у якого вчився і під керівництвом якого працював З. Фрейд: „Психіатрія. Клініка захворювань переднього мозку” та „Клінічні лекції з психіатрії, обгрунтовані на наукових даних”.

Значним явищем культурного життя Харкова й України взагалі була робота школи мовознавця О. Потебні, послідовники та учні якого з 1907 по 1923 рік випускають збірники „Питання теорії і психології творчості”, широко використовуючи ідеї З. Фрейда [1].

Отже, появу психоаналізу на українських наукових і культурних теренах було підготовано розвитком як медичних, так і гуманітарних наук.

На становлення і розвиток вітчизняної психотерапії останніх десятиріч істотно вплинула концепція патогенетичної психотерапії. Одним із фундаментальних положень є розуміння особистості, як системи відношень індивіда з навколишнім соціальним середовищем.

2. Стратегічні шляхи розвитку психотерапії та медичної психології в Україні

Високий динамізм соціально-технократичного розвитку сучасного загальносвітового суспільства та перехідний період суспільно-політичного устрою України обумовлюють погіршення соматичного та психічного здоров’я населення.

Нажаль, просліджується тенденція до погіршення стану психічного здоров’я населення України. Негативний вплив на психіку людини спричиняють погіршення екологічної ситуації, збільшення кількості соціальнозумовлених стресогенних чинників, а також зростання й розширення масштабів техногенних аварій та природних катастроф, які мають серйозні віддалені медико-соціальні наслідки.

За останні п’ять років психотерапевтична мережа України зазнала певної реконструкції у структурі надання психотерапевтичної допомоги населенню, оптимізації мережі, підготовки кадрів, науково-методичного забезпечення.

Ґрунтовною організаційною одиницею психотерапевтичної допомоги є кабінет психотерапії, загальна чисельність котрих на 01.01.2004 року була 218, з них в психіатричній мережі 133 (приблизно 60%) в загальносоматичній — 85 (що складає біля 40%).

Найбільш розвинутою залишається психотерапевтична мережа Дніпропетровської, Донецької, Харківської областей, республіки Крим, м. Києва, на долю котрих з усіх 27 областей України припадає 91 кабінет, або 41,7% загальної чисельності.

Нажаль продовжується тенденція що до скорочення психотерапевтичної мережі: порівняно з рівнем на 01.01.2002 року кількість психотерапевтичних кабінетів зменшилася на 3 (з 221 до 218).

На 01.01.2003 року в України налічувалось біля 480 фізичних осіб лікарів-психотерапевтів.

Щорічно проводяться всеукраїнські науково-практичні конференції з міжнародною участю у м. Харкові та обласні і регіональні конференції.

Розроблені і затверджені МОЗ України у 2000 році програми з спеціалізації та тестового комп’ютерного контролю, у 2002 — програма передатестаційного циклу.

Видано біля 10 методичних рекомендацій, посібників та монографій [1–9], а у 2002 року видано перший вітчизняній підручник з психотерапії [10], затверджений МОЗ України.

Але негативні тенденції у стані здоров’я населення вимагають кардинального перегляду ролі і місця психотерапії в сучасній медицині.

Психогенії і фактори невротизації населення України фактично обіймають всі прошарки популяції.

Зміни структури захворюваності відбуваються з випереджаючим зростанням психогенно-невротичних та психосоматичних захворювань: за даними світових та вітчизняних досліджень до 50–60% пацієнтів загальносоматичної мережі мають недіагностовані невротичні та депресивні розлади [11–13].

Ригідність більшості професійних доктрин і організаційних форм надання медичної допомоги продовжує орієнтувати психотерапію як досить вузьку спеціальність, зосереджену в психіатричній мережі. Таким чином, у рамках клінічної медицини психотерапія сприймається як деяка допоміжна, параклінічна («терапевтична») спеціальність.

Але психотерапія є самостійною, дуже розвинутою і структурованою клінічною медичною дисципліною.

Сьогодні прийняті наступні дефініція та характеристика предмету психотерапії.

Психотерапія визначається як система теоретичних концепцій і відповідних практичних заходів, спрямованих на лікування і/або корекцію психічних та психосоматичних розладів, а також кризових станів за допомогою опосередкованого впливу через психічну сферу. Таке визначення відповідає як прийнятим в Україні концептуальним положенням, так і, зокрема, формулюванню, затвердженому 11.02.2004 р. Європарламентом у Поправці 128 до Додатку V, пункту 5а («Психотерапевти»), яке стосується визнання психотерапії як окремої дисципліни.

Предмет психотерапії має складнокомпонентну структуру — психотерапевтична феноменологія (у тому числі асоціації між методами психотерапії й саногенними феноменами), клінічні психотерапевтичні ефект-синдроми з корелят-механізмами й психотехнічні шляхи їх досягнення (загальна психотерапія), патонозологічні форми й взагалі патологія психічної сфери, що підлягають переважно психотерапевтичному лікуванню (клінічна психотерапія), вторинні нозосиндромальні психопатологічні форми при непсихічних захворюваннях (психотерапія в клініці) та ряд спеціальних і соціальних застосувань (спеціальна й соціальна психотерапії).

Фундаментальні і прикладні наукові дослідження щодо психогенних механізмів розвитку хворобливих станів та психотерапевтичних методів їх лікування та запобігання є явно недостатніми. Це обумовлює недостатність масового методичного забезпечення застосування психотерапії в лікувальному процесі та невиправдану некеровану експансію у психотерапію осіб без медичної освіти.

Негативною тенденцією розвитку самої психотерапії поки що є екстенсивний характер, що призводить до існування великої кількості форм і методів психотерапії (більш 600), що дезорієнтує професійну громаду і створює можливість для прикриття непрофесійних та відверто шарлатанських напрямків освітньої та лікувальної діяльності. Одночасно поняття психотерапії трактується зайво широко: у число її «методів» включаються далекі від клінічного і медико-соціального, у тому числі психопрофілактичного і психогігієнічного застосування психотехніки релігійної і езотеричної орієнтації.

У наслідок цього явища психотерапія в цілому з’ являється як медико-орієнтована сукупність практик, характерною рисою яких є приналежність ряду парадигм, доктрин або концепцій, найбільш відомими з яких є нейродинамічна і психодинамічна парадигми. Одночасно іншим парадигмам психотерапії — поведінковій, раціональній та мнестологічній — не приділяється належної уваги.

Серйозні проблеми існують і з дисциплінарною ідентичністю психотерапії: з одного боку, невірно ототожнена з вітчизняною фізіологічно-орієнтованою гіпнологією першої третини XX століття, вона нібито знаходиться під вираженим патронатом клінічної психіатрії, будучи її прикладною практикою, з іншої — нібито асимілюється то з медичною психологією, яка стрімко розвивається, то з психоаналізом, що повернувся у вітчизняний медичний простір.

В Україні психотерапія відноситься виключно до медичної діяльності. Відповідна медична спеціальність «Психотерапія» за № 88 міститься у «Номенклатурі лікарських спеціальностей» затвердженій наказом МОЗ від 19.12.1997 р. № 359. Підготовка кадрів психотерапевтів проводиться шляхом спеціалізації за фахом «Психотерапія» осіб, які у порядку, що передбачений наказом МОЗ від 25.12.1992 р. № 195, допущені до лікарської діяльності. Після закінчення курсів спеціалізації проводиться атестація з присвоєнням кваліфікації «лікар-спеціаліст» за означеною спеціальністю (наказ МОЗ від 19.12.1997 р. № 359).

Протилежної точки зору дотримуються деякі закордонні асоціації. Так, згідно «Декларації по психотерапії», яка була прийнята Європейською асоціацією психотерапії (EAP) 21.10.1990 р. у Страсбурзі, «психотерапія є особливою дисципліною з області гуманітарних наук … одержання … освіти можливе при умовах попередньої підготовки … в галузі гуманітарних і суспільних наук».

Але, не дивлячись на це і в Україні є спроби трактувати психотерапію не виключно як медичну спеціальність і запровадити підготовку фахівців поза вищими медичними закладами освіти.

Психокорекція — корекція за допомогою психотехнік нехворобливих змін психічної сфери.

В системі адекватного формування спеціалістів в галузі медичної психології слід вважати принциповим правильне смислове наповнення основних дефініцій її розділів. В багаточисельних сучасних посібниках, що посягають на висвітлення предмету медичної психології, відбувається стихійне, невиправдане, позбавлене реального смислового навантаження змішування термінів і понять «психопатологія», «патопсихологія», «психодіагностика» і «психокорекція». Без чіткої смислової ідентифікації цих понять неможливо говорити про дійсне становлення медичної психології як самостійної галузі знань і, відповідно, науково-практичної дисципліни.

Саме психотерапія і медична психологія є підґрунтям до розвитку соціального напрямку психіатрії — тобто соціальної психіатрії. Прогноз основних тенденцій розвитку соціальної психіатрії дозволяє виділити наступні задачі.

Найближчі задачі: вивчення впливу соціальних стресів на психічне здоров’я та розробка методів підвищення стресостійкості населення і попередження психічних стресових розладів; створення концепції соціально-психіатричної допомоги (насамперед, це адаптація існуючих теоретичних основ вітчизняної концепції реабілітації та розробка нових організаційних форм соціального захисту психічно хворих).

Довгостроковою тенденцією розвитку психотерапії і медичної психології буде їх подальше зближення з іншими клінічними дисциплінами. Реалізація цієї задачі пов’язана з поступовим перенесенням акцентів у лікуванні психічно хворих з психофармакотерапії на психо- та соціотерапевтичні види допомоги. Психофармакотерапія, не втрачаючи свого базисного значення, буде виконувати переважно купіруючі функції, створюючи оптимальні умови для проведення соціотерапевтичних і реабілітаційних заходів. Психіатричні стаціонари у перспективі будуть вирішувати окреслене коло задач, як-то: лікування гострих станів, психіатрична експертиза, терапія і реабілітація хворих з дефектними станами.

Основне навантаження має відбуватись в установах амбулаторної мережі.

Ресоціалізація хворих має бути визначена як ґрунтовна кінцева мета лікувального процесу. Психотерапія має провідну роль і в розвитку та вдосконаленні всієї системи надання медичної допомоги населенню.


Висновки

Для розвитку саме психотерапії і її адекватного становлення у сучасній системі надання медичної допомоги населенню потрібно вирішення наступних питань.

Розширення психотерапевтичної мережі, особливо у загальносоматичних лікувально-профілактичних установах.

Необхідно значно розширити кількість кабінетів в загальносоматичній мережі відповідно до Додатку 26 та Додатку 2 до Наказу № 33 МОЗ України, а також прискорити створення психосоматичних відділень у структурі обласних загальносоматичних лікарень, що передбачено Додатком 1 до Наказу № 33 МОЗ України.

Необхідне проведення масової короткотермінової інтенсивної підготовки з питань діагностики та сполученого медикаментозного та психотерапевтичного лікування граничних нервово-психічних розладів для лікарів загальносоматичної мережі силами кафедр психотерапії ХМАПО та ФПО Донецького та Львівського медичного університетів, Кримського медичного університету за програмами, які розроблені на кафедрі психотерапії ХМАПО.

Потребує негайного організаційно-кадрового укріплення психотерапевтична допомога в структурі спеціалізованих лікувально-профілактичних ланок: установ акушерсько-гінекологічного профілю, педіатричної та геронтологічної мереж, диспансерів радіаційного захисту населення, підрозділів медицини катастроф тощо.

Необхідне введення медичної спеціальності «Дитяча психотерапія».

Потребує розширення науково-практичних досліджень в галузі психотерапії з подальшою розробкою інтрадисциплінарної моделі психотерапії (яка містить необхідну медичну атрибутику) та належних організаційних форм її впровадження.

Необхідне введення шифру наукової спеціальності «Психотерапія» у відповідному переліку ВАК України.

Необхідне введення в навчальні програми вищих медичних закладів освіти психотерапії як основного, а не факультативного курсу.

Необхідна подальша розробка відомчої нормативно-правової бази з надання психотерапевтичної допомоги населенню. Особливо це стосується підготовки Проекту Закону про психотерапевтичну допомогу.

Це стосується і розробки концепції психологічної моделі психотерапії і визначення кола психотерапевтичних і психокорекційних заходів для медичних психологів.


Список використаної літератури

1. История психоанализа в Украине. / Сост.: И. И. Кутько, Л. И. Бондаренко, П. Т. Петрюк. - X.: Основа, 1996. - 360 с.

2. Історія психології XX ст.: Навч. посібник / Роменець В. А., Маноха І. П.- Київ: Либідь, 1998. - 990 с.

3. Глубинная психология: Справочное издание / Сост. Б. Г. Херсонский. Ин-т последипломн. образования ОГУ. - О.: Астропринт, 1998. – 192 с.

4. Іванова О. Ф. Історія психології ХІХ – ХХ ст. (На матеріалі розвитку психології на Слобожанщині): Навчальний посібник. ХДУ. - Х.: 1995. – 120 с.

5. Пружинина А. А., Пружинин Б. И. Из истории психоанализа (историко-методологический очерк) / Вопросы философии, 1991, №7.- С. 87 - 108.

6. Эткинд А. Эрос невозможного: развитие психоанализа в России. – 1925, №6 - 7. - С. 77 - 81.

7. А. П. Поршенко, И. Ю. Романов. - Екатеринбург: Деловая книга, 1998 - 176 с.

8. Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. - Київ: Либідь, 2002. - 255 с.

9. Бондаренко Л. И. Биогенетический закон в психоанализе. X. Основа, 1996. – 41 с.

10. Данилюк І. В. Історія психології в Україні: Західні регіони (остання чверть XIX – перша пол. XX століття). - Київ: Либідь, 2002. – 152 с.

загрузка...
Top