Основні концепції особистості як об’єкту управління

Вступ.

1. Поняття про особистість.

2. Концепції особистості як об’єкту управління.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Соціологія особистості - галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот.

Поняття «особистість» давні римляни запозичили в етрусків. Латиною воно означало - «персона». Римляни називали цим словом ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого і зберігали у помешканні його нащадків. З цією маскою безпосередньо пов'язували ім'я, індивідуальні права і привілеї, які передавалися від батька до сина. З часом це поняття означало маску на обличчі актора, а також використовувалося як ознака суспільної функції помітних та видатних людей, діяльність яких стосувалася сфери політики, землеробства, різних галузей творчості та військових справ.

1. Поняття про особистість

Проблема особистостi - одна з центральних у курсi психологiї. Про її складнiсть та багатограннiсть свiдчить навiть той факт, що сьогоднi iснує понад 50 визначень поняття “особистiсть”. За теоретичною i практичною значущiстю вона належить до однiєї з фундаментальних проблем. Проектування i дiагностика особистостi, визначення оптимальних умов i найефективніших шляхiв її формування неможливi без знання структури особистостi та закономiрностей її становлення й розвитку. Слово “особистiсть” походить вiд латинського persona, що означає ритуальну маску, яку знiмали з обличчя померлого у Стародавньому Римi. Вона втiлювала iм’я, iндивiдуальнi права i привiлеї, якi передають у спадок. У вiтчизнянiй психологiї найвiдомiші дослiдження в галузi особистості пов’язанi з теоретичними працями школи Л. Виготського. Великий внесок у розробку цiєї проблеми зробили російські та українські вчені Г. Костюк, О. Леонтьєв, Л. Божович, А. Петровський, О. Асмолов, зарубiжнi психологи Г. Айзенк, Р. Кеттел, Г. Олпорт. Кожна людина - це насамперед iндивiд, бiологiчний органiзм, що існує самостiйно (від лат. individuum - неподiльний, той, що існує самостiйно). Коли говорять про властивостi людини як iндивiда, то мають на увазi її природнi ознаки, якi дають змогу їй бути живим органiзмом, представником homo sapiens. Iндивiд - це поняття, яке визначає належнiсть живої істоти до людського роду. Головною характеристикою властивостей індивіда є їх переважаюча залежнiсть вiд спадковостi. Перехiд фiлогенiї вонтогенiю є початком iндивiда. Новонароджена дитина є тiльки iндивiд.Але ще в ранньому дитинствi iндивiд включається в певну iсторичну систему суспiльних вiдносин, бере участь у колективнiй працi, спілкується з людьми i стає суспiльною, соцiальною iстотою, тобто особистiстю.

Особистiсть - це людина, яка живе i дiє в певних суспiльно-iсторичних умовах, посідає певне мiсце в суспiльствi i характеризується свiдомiстю. В особистостi немовби концентруються особливостi суспiльства, основнi його риси. Тому зрозумiти життя особистостi можна тiльки розглядаючи її в конкретних суспiльних умовах, в дiяльностi та стосунках з iншими людьми, аналiзуючи її соціальний статус та мiсце в суспiльних вiдносинах. Вiдповiдаючи на запитання “Чи всi люди є особистостями?”, ми стверджуємо, що всi особистостi - це iндивiди, але не кожний iндивiд може стати особистiстю. Іншими словами, поняття “iндивiд” не тотожне поняттю “особистiсть”. Не можна назвати особистiстю новонароджену дитину, психiчно хвору людину, iдiота. До цiєї категорiї людей можна вiднести й iндивiдiв, якi з тих чи iнших причин у ранньому дитинствi потрапили до нецивiлiзованого, дикого свiту. У лiсах Аверона на пiвднi Францiї у1799 р. мисливцi знайшли хлопчика, який, як з’ясувалося, жив там один. Хлопчик був не схожий на людську iстоту нi в психiчному вiдношеннi, нi навiть фiзично. Вiн пересувався на всiх чотирьох кiнцiвках, їв як тварина i кусав тих, хто до нього наближався. Вiн був здатний ходити без одягу в мороз та виймати їжу з гарячої води, не вiдчуваючи болю, мiг вимовляти лише звуки, не схожi на людськi, не намагався спiлкуватися з оточуючими його людьми, розглядаючи їх лише як перешкоду до задоволення власних потреб. П’ять рокiв вченi займалися Вiктором (таким iм’ям його нарекли). Ставши юнаком, вiн навчився розпiзнавати предмети, розумiв кiлька слiв i вмiв їх вимовляти, навiть написати i прочитати деякi з них. Проте скоро хлопчик перестав робити успiхи. Спроба навчити Вiктора спiлкуватися виявилася невдалою. Вiн дожив до 40 рокiв, проте жодних помiтних успiхiв у його поведiнцi не вiдбулося. Цей та подiбнi приклади свiдчать, що особистiстю не народжуються, нею стають у процесi життя i дiяльностiв людському суспiльствi. Особистiстю можна назвати людину, що досягла певного рiвня психiчного i соцiального розвитку, на якому вона набуває здатності ставити перед собою життєво важливi цiлi й досягати їх, коли в неї виробленi власнi погляди i вiдношення, власні моральнi вимоги. Людина не перестає бути суспiльною iстотою навiть тодi, коли внаслiдок тих чи iнших умов протягом певного часу живе на самотi, окремо вiд iнших людей. I тодi людина користується знаннями, яких вона набула, живучи в суспiльствi, користується мовою, яка є суспiльним продуктом, згадує про своє минуле суспiльне життя, думає про майбутнє. Вона й тут поводить себе як суспiльна iстота, усвiдомлює свою належність до певної частини суспiльства. Проте слiд зазначити, що результати численних наукових дослiджень свiдчать про негативний вплив на психiку людини, на її особистiсть навiть часткової ізоляції вiд суспiльства (в’язнi Петропавловської фортецi, моряки, що перебувають у морi шість-вісім мiсяцiв, полярники, космонавти та iн.). Однiєю з найхарактернiших рис особистостi людини є її iндивiдуальнiсть. О. Леонтьєв у своїй праці “Діяльність. Свідомість. Особистість” зазначає: “Процес розвитку особистостi завжди залишається глибоко iндивiдуальним, неповторним.” Iндивiдуальнiсть – це особистiсть у своїй своєрiдностi. Це людина, яка має риси, властиві тiльки їй. Немає двох людей з однаковим поєднанням певних психологічних особливостей.

Особистiсть людини неповторна у своїй iндивiдуальностi. Iндивiдуальнiсть - це неповторне поєднання психологічних особливостей людини, якi складають її своєрiднiсть, вiдмiннiстьвiд iнших людей. Відомий вчений І. Мєчников у своїй праці “Етюди оптимізму” писав: “Чим вище органiзована суспiльна iстота, тимбiльшою мірою виражена в нiй iндивiдуальнiсть”. Iндивiдуальнiсть проявляється в темпераменті, характері, звичках, iнтересах, в особливостях пiзнавальних процесiв: сприйманнi, пам’ятi, оригiнальностi мислення, уявi; у здiбностях, своєрiдностi почуттiв, вольовiй сферi чи одразу в усiх сферах психiчної дiяльностi. Оригiнальнiсть iнтелекту полягає уздатностi бачити те, що не бачать iншi, в особливостях переробки iнформацiї, тобто в умiннi ставити проблеми i розв’язувати їх. Своєрiднiсть почуттiв може проявлятися в надмiрному розвитку одного з них (iнтелектуальнi, моральнi, естетичнi), у великiй рухливостi емоцiй. Особливостi волi проявляються у силi вольових проявiв, витримцi, мужностi. Iндивiдуальнiсть характеризує особистiсть конкретнiше, детальнiше i повнiше. Вона є постiйним об’єктом дослiдження при вивченнi як психологiї особистостi, так i iнших напрямкiв психологiї.

Пiдхiд керiвника до пiдлеглих з позицiї трьох аспектiв - як до людини, особистостi та iндивiдуальностi - дає можливiсть одержати багатогранне уявлення про них, допомагає комплексно уявити коло виробничих i невиробничих умов, яких вони потребують. Бачення цих трьох позицiй - найнеобхiднiша умова правильного добору форм i методiв роботи з людьми. Такий пiдхiд корисний i самому керiвнику, тому що дає змогу шляхом самоаналiзу виявити свої внутрiшнi резерви, правильно оцiнювати свої можливостi, визначати найсприятливiші умови для самовдосконалення. Упродовж кiлькох десятилiть у нашiй країнi здiйснювалося пряме й опосередковане пригнiчення проявiв iндивiдуальностi людей. У суспiльствi стверджувався адаптивний тип особистостi. Хто цьому не пiдкорявся, того шельмували чи фізично знищували. Так пiшли з життя тисячi людей, якi являли собою загрозу iснуючiй адмiнiстративно-бюрократичнiй системi саме через яскраву iндивiдуальнiсть. Демократичне суспiльство прагне сформувати якомога бiльше особистостей, з яскравою iндивiдуальнiстю. Це суспiльство бiльш стiйке, здатне до розвитку, талановитiше, а отже, i перспективніше. Сила колективу - в рiзноманiтностi й багатствi iндивiдiв, з яких вiн складається. Одного фiлософа якось спитали: “Що важливiше - колектив чи особистiсть?”. “Зрозумiло, колектив, - вiдповiв вiн, - але якщо вiн складається з яскравих особистостей, бо сума одиниць завжди перевищує одиницю, а сума нулiв завжди дорiвнює нулю”.

2. Концепції особистості як об’єкту управління

У сучасному суспільстві предметом соціології особистості є два взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Перший напрям відображає онтологічний, а другий - гносеологічний аспекти. Предметний бік соціології особистості інтегрує пізнавальні можливості як усього комплексу наук про людину та суспільство (антропологія, медицина, психологія, етика, педагогіка, генетика та ін.), так і досягнення літератури, мистецтва, релігії.

Існують широкий та обмежений погляди на предмет соціології особистості, розуміння якого суттєво позначається на баченні та характері об'єктів вивчення. Маючи дуже давню і досі мало досліджену історію, світова соціологія особистості своїм об'єктом вважає проблеми всеосяжної природи людського буття, притаманні людині загальні риси у межах функціонування груп, колективів, держав та інших соціальних спільнот, специфічні особливості виробничої, наукової, культурної та інших видів діяльності, а також окремі ознаки становлення і змін. Отже, об'єкти соціології особистості розкривають проблеми пізнання її суті на чотирьох рівнях - універсальному, загальному, особливому та окремому. До найактуальніших завдань сучасної соціології особистості належать дослідження процесів формування світогляду та світосприйняття, сфери свідомої та підсвідомої діяльності, механізмів нормотворення та мотивації діяльності, засобів виховання та самовиховання, методів управління та самоуправління, впливів ролей, мети, віри, сенсу та інших цінностей на характер існування.

Вирішуючи ці завдання, соціологія особистості виконує світоглядну, пізнавальну, управлінську, виховну, педагогічну, дослідницьку, художньо-мистецьку, культурно-освітню, інформаційну, просвітницьку та багато інших функцій, які охоплюють практично усі найважливіші аспекти буття людини у сферах праці, дозвілля та духовної діяльності. До вище означених слід віднести також ідеологічну та політичну функції, які за радянських часів набули недоброї слави, коли обмежене розуміння предмета редукувало (звужувало) уявлення про особистість до суб'єкта класової боротьби. Більшості наукових праць тих часів притаманне деформоване бачення функцій соціології особистості ідеологічно та політичне спотвореними уявленнями про засоби її формування та виховання. У них сфера стосунків особистості замикається на колективістськи орієнтованих трудових відносинах.

Починаючи з Демокріта, який порівнював людину з малим світом («мікрокосмом»), і до сьогоднішніх часів проблема особистості є особливо актуальною. Розуміння її сутності -, одне з найскладніших, неоднозначних питань сучасності. Уявлення про особистість - своєрідне свідчення теоретичної зрілості дослідника, пробний камінь його професійної компетентності. Адже від розуміння соціальної суті особистості залежить гнучкість поглядів і дій.

На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософи здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин - душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння». Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі й тіла. Вельми цікаво розгортає уявлення Платона про «світову душу» Плотін. Згідно з його теорією душа єдина за своєю сутністю і тільки на рівні окремих явищ нібито розпадається на індивідуальні душі.

Пізньоантична містика зводить уявлення про людину до вчення про Першолюдину як богоподібну істоту. Відповідно вся сенсова структура космосу розглядається вже як явище вторинне, тобто цінність людини порівняно з космосом зростає. Наступна хвиля біблійного переосмислення стосунків між Богом і людиною як пересічних протиріч між Богом і світом призвела, з одного боку, до підкорення, а з часом і до пригнічення однією волею (Бога) іншої волі (людини), а з іншого - протиставила тіло душі.

Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсоромного використання людини як інструмента чи засобу в досягненні мети окремих соціальних структур. Щодо цього досить переконливо звучить визначення людини як «тварини, що виробляє засоби» (a tool making animal), авторство якого належить американському вченому-просвітнику, державному діячеві Бенджаміну Франкліну (1706-1790).

Започатковане епохою Відродження нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта пре існування двох протилежних субстанцій - мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчення існування людини (cogio ego sum) було покладено в основу уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідомістю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослідників у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізичної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суті також збоченої «біосоціальної проблеми».

За нових часів та сучасності основні концепції особистості втілились у працях І. Канта, Г.-В.-Ф. Регеля, А. Бергсона, Ф. Щцше, А. Шопегауера, У. Штерна, Т. Рібо, К. Ясперса, О. Лазурського, Л. Виготського, В. Бехтєрєва, 3. Фрейда, А.. Адлера, К.-Г. Юнга, Е. Фромма та ін. Але це не зашкодило фахівцям у цій галузі віднести поняття «особистість» до найменш точно визначених, хоча сьогодні налічується понад п'ятдесят таких визначень. Певне розуміння особистості відображає наукову спеціалізацію дослідника, рівень його уявлень про соціальний зміст цього питання. Так, багато фахівців психологічного спрямування стверджують, що пріоритетна роль у пізнанні особистості належить психології. Залежно від орієнтації вчених поняття «особистість» розкривається переважно у трьох основних аспектах:

1. Як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, мотивів, вольових актів, установок та інших ознак.

2. Як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання.

3. Як щось унікальне, неповторне, найцінніше, найвище в природі та соціальному бутті.

Визнаючи цінність людської особистості, неприпустимість обмежень щодо пізнання її засобами лише однієї наукової дисципліни, більшість дослідників акцентує увагу на соціальній сутності буття, на взаємозалежності особистості й соціального устрою суспільства. Однак такий підхід нерідко призводить до повного розчинення унікального духовного складу окремої людини в узагальнених соціальних утвореннях.

Подолавши вузькоспеціальний підхід до уявлень про особистість, сучасна наука тлумачить це поняття, беручи до уваги взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного.

Існуюча суперечність у поглядах на сутність особистості та соціальних реалій зумовлена багатьма причинами, визначальними серед яких є ототожнення принципово різних аспектів пізнання особистості. Це стосується передусім необхідності відокремлення онто- та гносеологічних аспектів пізнання сутності особистості та структурних рівнів її організації.

Онтологічний аспект, розкриваючи суть особистості, відповідає на питання, що відрізняє особистість від інших об'єктів та суб'єктів соціального буття. Соціологічний підхід до цієї проблеми потребує визначення таких тісно пов'язаних з розумінням суті особистості понять, як «індивід», «індивідуальність», «особа», «людина». Найзагальніше пізнавальне навантаження несе поняття «людина», яке відображає уявлення про сучасне людство на планетарному рівні. Коли йдеться про людину взагалі, кожен розуміє, що це якісно новий ступінь розвитку природи стосовно світу рослин і тварин, що сучасна людина значно відрізняється від неандертальців і кроманьйонців. Водночас сучасні люди дуже різняться залежно від місця проживання, укладу, господарювання, кольору шкіри, освіченості та багатьох інших ознак. Крім того, сучасна людина не може зупинити об'єктивних процесів становлення і змін, притаманних їй будь-яких морфологічних, психофізіологічних чи соціальних ознак, тобто майбутнє може суттєво поліпшити або, навпаки, погіршити уявлення про людину. Таким чином, саме людина є тим невід'ємним елементом будь-якої соціальної клітини, безліч форм яких і забезпечує здатність людству відтворювати себе як цілісність, зберігати і надалі розвивати якості, необхідні для існування в постійно змінюваних умовах.

Поняття «індивід» допомагає глибше зрозуміти ознаки, за якими людина відрізняється від інших живих істот. На соціальному рівні загальне поняття «людина» конкретизується через уявлення про конкретну людину, тобто індивіда певного зросту, статі, маси, віку, освіти та інших предметних ознак.

Ще чіткіше деталізує соціальні ознаки окремого індивіда поняття «індивідуальність», яке відображає особливості всієї сукупності соціально-побутових, соціально-економічних, соціально-правових, соціально-етнічних та інших ознак суб'єкта. Виявляється індивідуальність окремої людини через рівень її здібностей, здатність освоювати світ і змінювати себе. У сфері професійної діяльності, наприклад, індивідуальність виявляється через прихильність людини до вибору тієї чи іншої спеціальності. У сфері пізнання вона реалізує потенціал своїх здібностей у галузі точних або гуманітарних наук.

Кожна людина індивідуальна за сукупністю належних їй морфогенетичних, психофізіологічних та інших ознак, які на соціальному рівні є предметне вираженими. Так, окремі риси характеру, темпераменту, пам'яті, сприйняття та інші психологічні особливості залежно від соціального середовища по-різному розвиваються та виявляються: якщо в середні віки людей, наділених феноменологічними здібностями, здебільшого спалювали на вогнищі, то нині діяльність екстрасенсів, гіпнотизерів, чаклунів, пророків та інших екстраординарних індивідуальностей розцінюється суспільством більш розважливо.

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур - груп, колективів, організацій, рухів, партій, Інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі верстви населення в життєдіяльності суспільства. Реалізація людиною своїх індивідуальних якостей у системі зв'язків між різними компонентами соціальних структур відображає її місце серед інших людей, погляди на себе і світ, ставлення до себе, наміри та ін. Цей загальний стан особи у соціальному середовищі характеризує соціальний статус конкретної людини.

Сутність людини у широкому соціальному контексті відображає поняття «особистість», у якому сконцентровані риси єдності та протиріч між «мікрокосмом» особи кожного окремого індивіда і потенційними можливостями індивідуальностей відтворювати і змінювати не тільки себе, але й увесь світ. Тобто поняття особистості - це своєрідний барометр соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізовувати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко, вільно, активно і творчо чи, навпаки, - підневільне і пасивно, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму.

Безвідносного поняття «особистість» існувати не може, бо сутність людини завжди «прив'язана» до того чи іншого рівня розвитку суспільства, який відображає характер виробничих процесів та стосунків між людьми, тип політичного устрою держави і ставлення до культурних цінностей. Особистість, таким чином, безпосередньо і водночас опосередковано бере участь у житті як окремих клітин суспільства (сім'я, навчальні, трудові, наукові колективи, рухи, партії, організації), так і соціального універсуму загалом, бо так чи інакше наслідки діяльності окремої особи чи їх спільнот позначаються на стані соцієтальних (глобальних) процесів життєдіяльності людства.

Загальні уявлення про світогляд, статус, соціальну роль особистості, про вплив на життя людини процесів пам'яті, темпераменту і стилів мислення потребують розкриття гносеологічних аспектів. Взагалі гносеологічний підхід дає змогу розглядати особистість як соціальний суб'єкт, який перебуває у різних фазах, на різних етапах, стадіях та рівнях становлення і змін. Зокрема, життєвий шлях особистості слід розподіляти на такі відрізки, які багато в чому коригуються з віком людини. Досить стисло основні етапи життя можуть бути розкриті через уявлення про дитинство, юність, зрілість і старість. Детальніше етапи становлення і змін особистості розгортаються наступним чином: немовля, дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, похилий вік і старість.

Певна річ, світосприйняття дитини чи підлітка суттєво відрізняється від бачення світу зрілими людьми. Не менш суттєва залежність цінностей і поведінки людей від низки об'єктивних чинників, детермінуючих процеси формування особистості: вояк чи робітник принципово інакше оцінюватимуть одне й те саме явище, ніж проповідник чи науковець і, певна річ, інакше діятимуть.

Висновки

Єдність у людині різних ознак і суперечливих складових частин її суті потребують розуміння того, що особистість одночасно є і ціле, і лише частина цілого, виступає носієм добрих, прогресивних рис і злих сил, відживаючих тенденцій. Так, одна і та сама людина може бути доброю, розумною, чуйною, кваліфікованим працівником, активним провідником певних ідей, залишаючися водночас заповзятим противником нових технологій, засобів виробництва, жорстокою і невдячною до своїх батьків, носієм підступних, злих намірів.

Спроби розкрити механізми формування особистості, специфіки її дій обмежувались останнім часом уявленнями про ролі, які людина виконує залежно від обставин, віку, освіти і культурного розвитку. Так званий рольовий підхід багато в чому допомагає глибше зрозуміти багатогранність і полі-функціональність особистості. Однак уявлень про різні ролі, які виконує особистість, вкрай недостатньо, щоб зрозуміти все розмаїття соціальних засобів, ознак і чинників, які безпосередньо пов'язані з принципами і формами її структурної будови.

Список використаних джерел

  1. Курс практической психологи. - Центр нравств. воспитания "Фонд" и др. - Ижевск: Изд-во Удмурт. ун-та, 1995. - 698, с.
  2. Курс практической психологии, или как научиться работать и добиваться успеха: Для высшего управленческого персонала: Учеб. пособие. - М. : Аст-Пресс-Книга, 2005. - 443, с.
  3. Морозов В. А. Управленческая психология: Учебное пособие для студентов высших и средних специальных учебных заведений. - М. : Трикста : Академический проект, 2005. - 286, с.
  4. Обозов Н. Н. Психология работы с людьми: Советы руководителю. - К.: Политиздат Украины, 1990. - 203, с.
  5. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: Посібник. - К. : Академвидав, 2003. - 567 с.
  6. Психология в управлении: наукове видання. - Л. : Лениздат, 1983. - 192 с.
загрузка...
Top