Мислення та діяльність людини

1. Розсудок і розум як способи мислення діяльності людини.

2. Альтернатива "буття-небуття" у системі відношень життя людини.

3. Феномен несвідомого. Проблема архетипів колективного несвідомого.

4. Поняття суспільства та суспільного буття. Чому ми не можемо обійтись без поняття суспільства?.

5. Проблема рушійних сил історії. Хто "робить" історію?.

Список використаної літератури.

1. Розсудок і розум як способи мислення діяльності людини

Розсудок і розум людини є не лише гносеологічними, а й антропологічними здатностями людини, що визначають дві функції діяльності - творчу і руйнівну. Діалектика, яка сполучає роз'єднане розсудком, має значення не лише як форма мислення, а також і як форма життя. Це і є антропологічний зміст діалектики, який найбільш адекватно був розкритий Гегелем у його концепції примирення протилежностей. Разом з тим, доходить кінця гармонізація суперечностей, і діалектика докорінно змінює свій образ. Детально розроблену теорію зміни, яка відбулася в післякласичній філософії, розробив А.Ліберт у праці "Дух і світ діалектики" (Берлін, 1929). Таких типів він виділяє два: діалектиці примирення протилежностей він протиставляє антикомічну, або трагічну, у якій суперечності не розв'язуються. Гегель замкнув її саморозвитком понять у розумі. З'єднувальна сила розуму у Гегеля долає "усі проблеми й усю проблематику, вона спрямована проти дуалізму, осягнутого як підкорюючий погляд на світ". Ліберт не сумнівається щодо панування гармонії в царині взаємопов'язаних понять усередині розуму. На думку Шлейєрмахера, діалектика - це мистецтво доходити від диференціації в мисленні до одностайності. Але є ще й така точка зору: ні цілковита гармонія, ні суцільний антагонізм не прийнятні. Істина - посередині, у відносному примиренні чи синтезуванні протилежностей, що залишає достатній простір для їх самостійності, розбіжності, дисонансів. Така позиція знаходить свій вираз у багатоманітності вирішень одних і тих самих проблем.

Зауважимо, що людина - істота розумна (homo sapiens), розум визначає певною мірою нашу епоху; людина і розум розглядаються переважно в пізнавальному сенсі. Розсудок і розум - філософські категорії, що сформулювалися в домарксистській філософії і відбивають два рівні мислительної діяльності[2, c. 218-219].

Перший відособлює відмінності і протилежності, другий їх поєднує. Ці поняття зароджуються ще в античності, набувають певного значення в епоху Відродження і стають домінуючими в німецькій класиці, особливо як певні способи пізнання. Пошук зв'язку між ними дуже важливий, тому що розум синтезує відмінності і крайнощі в пізнанні, але він і в суспільствах відіграє аналогічну роль. Не менш важливим є розкриття Гегелем і значення розсудку. Основна здатність розсудку - аналізувати. "Діяльність розкладання (на складові частини) є сила і робота розсудку, найважливішої абсолютної могутності. Дух відтворює життя предмета через те, що відокремлені поняття (його частини) возз'єднуються у єдине ціле.

Без цієї сили розсудку неможливі ніяке пізнання і ніяка дія, тому для цілісного живого пізнання необхідний розум, який сполучає абстраговане і розподілене розсудком. Для Гегеля діалектика охоплює все в людині і все в її світі. Характеризуючи універсальність розсудку і розуму, він зачіпає найрізноманітніші сфери життя. Досить згадати негативні і позитивні прояви розсудку: у пізнанні, формуванні характеру, громадянському і політичному житті тощо.

Між Кантом і Гегелем є значна відмінність: перший здійснив критику розуму, другий - критику розсудку. Гегель добре розумів негативні і позитивні якості розсудку, тим часом, як Кант помічав переважно позитивне в ньому. Але обидва намагалися усувати чи розв'язувати суперечності та антиномії. Кант робив це шляхом розведення протилежностей (свобода і причинність), конечне і безконечне тощо) по різних світах або різних відношеннях; Гегель - через примирення їх, тобто через перетворення протилежностей на моменти певного цілого. Для Гегеля розсудок - не лише засіб пізнання, а й засіб життя[4, c. 42-43].

2. Альтернатива "буття-небуття" у системі відношень життя людини

Важливе значення для глибокого розуміння взаємозв'язку людини і світу має категорія буття.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вельми перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб'єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. Як же сам Мартін Хайдеггер вирішує проблему буття! У праці «Буття і час» ставить вимогу поновити питання про буття, залишене, на його погляд, європейською філософією в її витлумаченнях сущого на другий план - у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття було і залишається головною справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти, Мартін Хайдеггер визначає його як «Dasein»: тут - буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень. За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися, завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому сущому, що називають існуванням. Буття - своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування - у виявленні буття як просіки всього сущого. Мартін Хайдеггер питає: як же бути, якщо відсутність належності буття до людської суті і неуважне ставлення до такої суті дедалі більше визначає сучасний світ? Як же бути, якщо знехтувавши буття, людина дедалі більше переносить на суще, що майже відмовляється від думки приналежності буття до її суті і на саму занедбаність намагається відразу ж накинути флер? Що робити, коли все виявляє ознаки того, що в майбутньому ще рішучіше утверджуватиметься ця залишеність з усім неуважним до неї ставленням?

Французький екзистенціаліст Жан-Полъ Сартр (1905-1980 pp.) відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм і світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. У сучасній історії філософії існує багато підходів до вирішення проблеми буття. І все ж кожний із способів вирішення проблеми іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки[9, c. 253-254].

Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін. У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне.

Дуальність «буття-небуття» - одвічна проблема, яка не втрачає актуальності й сьогодні. З часів прафілософів Сходу та античного Середземномор'я питання походження буття порушувалось інтелектуальною турботою тих, хто намагався пройти крізь «Браму порожнечі» до «суттєвого»: від Геракліта (ідея плинності світу речей), Платона (концепція «несуттєвого»), Парменіда (відсутність небуття) до диспутів елеатів та софістів.

Античні часові та просторові інтерпретації, а серед них і феномен «ніщо», значно вплинули на середньовічне мислення. За Нового часу «когітальність суттєвого» Декарта надала антиномії «буття та ніщо» несподіваної гостроти. Щодо тези Канта про «річ у собі», то саме ця ідея стала передумовою для Шопєнгауєра, як одного з фундаторів «нового ідеалізму» в пошуках походження «божественної творчої сили». Новий прорив до «діалогів» з космосом, з надбуттєвою сферою ставав все актуальнішим і з наближенням XX століття[3, c. 318-319].

3. Феномен несвідомого. Проблема архетипів колективного несвідомого

Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування природи людської свідомості. Поняття свідомості - ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносний з буттям торкаються вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний – представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”.

Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне[6, c. 279-280].

Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання.

Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.

Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість.

У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим.

Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави[8, c. 258-259].

4. Поняття суспільства та суспільного буття. Чому ми не можемо обійтись без поняття суспільства?

Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство, соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм, соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються, але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних, політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами, мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності, соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне пустослів'я.

Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю суспільного життя, зв'язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини. Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива. Інші, - англійський філософ Карл Поппер та ін. - ідуть ще далі, пояснюють неможливість наукового визначення суспільства унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних, універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання суспільства справді стримували пошуки соціальною філософією суті соціуму, суспільства протягом історії.

Відкривши характерні властивості: розподіл праці, відносини власності, моральні якості, філософи ототожнювали суспільство з державою, спільністю, народом. Засновники соціології Огюст Конт і Герберт Спенсер не говорять, що є суспільство. Аж до кінця XX ст. багато соціологів ототожнювали суспільство з біологічним організмом, особою, взаємодією тощо[7, c. 322-323].

Оригінальну спробу визначити суспільство здійснила марксистська філософія: показала суспільство як систему суспільних відносин між людьми, а суть людини - як соціальну якість, запрограмовану суспільством. Розглядаючи відношення Людина - суспільство як основне у соціальній філософії, неодноразово підкреслювали, що суспільство в такій же мірі створює людину, в якій людина створює суспільство. Марксистська філософія провідною ланкою вважає суспільство. Стрункістю концепції людини і суспільства марксистська філософія вплинула на сучасні концепції соціуму та соціального.

Поняття спільність вживається для визначення загальної життєдіяльності людей, зв'язаних спільним походженням, мовою, інтересами, долею, культурою. Найважливішими спільностями є сім'я, рід, плем'я, народність, нація, які входять у суспільство як спільності, але не охоплюють усіх людей суспільства, їх діяльності та суспільних відносин. Суспільство також можна вважати спільністю людей усієї землі чи окремих її регіонів. Але не всяка спільність є суспільством. Сучасне суспільство - це система соціальних спільностей.

Поняття народ означає спільність людей, зв'язаних походженням, мовою, культурою, певною територією. І хоч народ є основним суб'єктом суспільства, творцем історії, не тотожний суспільству, бо в суспільство входить і видатна особа, і еліта. Поняття народ вужче, ніж поняття суспільство. Нетотожне поняття суспільство і з поняттям держава. Держава, по-перше, існувала не завжди, а виникла на певному етапі розвитку суспільства; по-друге, держава становить форму організації життя народів за допомогою законів та права. І все-таки, будучи не тотожними між собою, поняття суспільство, спільність, народ, держава взаємозв'язані між собою і зумовлюють розуміння тих і інших. Так, не погоджуючись з ототожненням держави й особи, не можна не бачити зв'язку між ними. Бо суспільство становить форму інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність. І, як інтегрована форма стосунків між людьми, суспільство є суб'єктним буттям людини, суб'єктом і носієм життєвих потреб людей і способів їх задоволення, тобто діє у певному розумінні як особа.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому - поняття суспільство охоплює всі суспільні явища - соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім'ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство ~ це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення суспільства є вихідними в аналізі[5, c. 403-404].

5. Проблема рушійних сил історії. Хто "робить" історію?

Що ж є рушійною силою дій кожної людини? Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної спільності (соціальної верстви, професійної групи, покоління тощо), суспільства як соціальної системи, кожного соціального інституту, що функціонує в тому чи іншому суспільстві (держава та її владні структури, різні системи та соціальні інститути), соціальні спільності людей (сім'я, рід, плем'я тощо) виступає інтерес. Інтерес є реальним фактором соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних спільностей. Умовами життя людей, їх спільностей, місцем і роллю в системі суспільних відносин визначається і сам зміст інтересу. Адже інтерес, за висловом Клода Гельвеція, є всесильним чарівником, який змінює вигляд будь-якого предмета, бо якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу. Єдиним мотивом людської діяльності, підкреслював Поль Гольбах, є інтерес. Філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель інтерес зв'язували з різноманітними формами діяльності людей відзначали конструктивно-творчу роль інтересу в суспільному розвитку, бо інтерес - стимул - реакція на стимул - мотив дії - сама дія.

Залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя виражається в інтересі. Зміст інтересу також визначається тим, в якій мірі соціальні умови життя забезпечують потреби людини. Якщо суспільний лад задовольняє потреби, людина зацікавлена в його зміцненні, якщо ж ні - у руйнуванні. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений чи ні. Усвідомлення інтересу перетворює його на спонукальну силу діяльності. На основі інтересу людина, група, клас вступають у суспільні відносини з іншими людьми. Нарешті, усвідомлюючи інтереси, людина (спільність) перетворюється на суб'єкт діяльності і як суб'єкт належить до об'єкта своєї діяльності: оцінює соціальні можливості задоволення потреб. Інтерес формує суб'єктивні ставлення людини до світу, його світобачення, що виражається в меті. Мета - результат усвідомлення інтересу та об'єктивної дійсності - стає спонукальним імпульсом діяльності людини як рушійної сили.

Релігійна філософія під суб'єктом розуміє Бога. Георг Гегель - Світовий Розум. Марксистська філософія - живих людей, що створюють матеріальні та духовні блага, продовжують рід, створюють суспільні інститути тощо. Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб'єктом суспільства - окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів як сім'я, рід, плем'я, народність, нація також є суб'єктами історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначно: Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж - на їх межі в єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх сплетіння і породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії[5, c. 374-376].

Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства належить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп належить сім'я, первісні виробничі об'єднання, учнівські групи, військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи - колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі соціальні спільності - рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інтересами і є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласо-вих стосунків потребує глибокого осмислення. Особливої уваги заслуговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно змінився - від прошарку між класами в радянський період до істотної рушійної сили, суб'єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з потреби збереження спільності людей та їх традицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності людей - свідчить про фундаментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому способі всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації. Існують різні концепції нації як суб'єкта історії. Найпоширенішою є марксистська концепція, що вважає націю соціальну спільність людей зі спільною територією, економікою, мовою, культурою, особливостями характеру. Поширюється етнічна концепція нації, де акцентується її природне походження: нація -етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну форму. її суть є енергія живої речовини, що сформувалася під впливом енергії Сонця, радіоактивної енергії Землі і енергії Космосу. Сукупність енергетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній цілісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких формуються етноси, а з етносів - суперетнос нація. Ця позиція Льва Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей, соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже нація - це спільність людей, що формується на органічній єдності території, етнічного складу, (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки, культури, психології. В Україні популярна концепція політичної нації, що формується переважно на основі спільності політичних інтересів.

Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ - центральне поняття соціальної філософії, що визначає об'єднану в державу широку спільність людей — нації, класи, етнічні групи, соціальні верстви тощо. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ - головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. З ним спілкується творча еліта, керівна еліта, які не мають права проводити ідеї, що суперечать інтересам народу. Не всі філософи поділяють таке розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу (Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Форм), пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний заперечити історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються філософи до поняття покоління як суб'єкта історії.

Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх спільностей, як суб'єктів історії, складають індивіди.

Фактор - одна з обставин, що бере участь у визначенні соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що фактор допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато спільного: обидва відбивають явища визначення суспільства. Тому інколи ці поняття вживаються як тотожні. Серед основних факторів суспільного розвитку - людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства як системи, що само розвивається[6, c. 427-429].


Список використаної літератури

  1. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  5. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  6. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  7. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  8. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

9. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top