Логіка за Арістотелем

Вступ.

1. Характер логіки Аристотеля.

2. Логіка Аристотеля та його вчення.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Дітищем Арітотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об`єднані стильною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Арітотеля слова "метафізика" те не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Арістотеля — Андроник Родоський, який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Аристотель володіє віртуозно. Він не тільки блискучий логік, але і систематизатор, енциклопедист, по суті, що підсумовувала все наукове знання тієї епохи. Відповідно до Діогену Лаерцію він написав порядку 400 творів, що містили 440 270 рядків.

Однак логіка Аристотеля має інший характер, ніж у Платона. Головним, мабуть, відмінністю є те, що при аналізі протилежностей, з яких і в елеатів і в Платона починаються логіко-діалектичні побудови і визначення типу “буття - небуття”, “єдине - багато чого”, ці протилежності не є в Аристотеля сутностями, чи, іншими словами, це не підлягаючі, це присудки. Вони не абсолютні, вони мають сенс тільки як визначення конкретної сутності, будь те людин, кінь, бик. Таким чином це людина може чи бути не бути, а саме по собі буття чи бути не бути не може. Таким чином сутність (первинна) завжди конкретна. Усі такі сутності рівноправні, однак окремий індивід більш сутність чим вид (вторинна сутність), а усередині первинних усі рівноправні.


1. Характер логіки Аристотеля

Для Аристотеля логіка — не окрема наука, а знаряддя всякої науки. Аристотель називає логіку «Аналітикою»; у спеціальному трактаті, що одержав назву «Аналітик» (Першої і Другий), вона виклав її основні навчання: про умовивід і про доказ. Задача логіки, як неї розуміє Аристотель, — дослідження і вказівка методів, за допомогою яких відоме дане може бути зведене до елементів, здатним стати джерелом його пояснення. З цього видно, що основний метод логіки Аристотеля — «зведення». Навчання про це мистецтво Аристотель називає «наукою», але тут цей термін він розуміє не в змісті спеціальної по предметі галузі науки, а широко, як умоглядне дослідження, що дає можливість розрізнити умови доказу, його види, ступені, а також з'ясувати останні пропозиції, досягши яким ми вже не можемо продовжувати зведення даного до елементів, що пояснюють це дане.

«Аналітики» — не єдина праця Аристотеля по логіці. Важливим питанням логіки присвячена також його «Топіка», «Про тлумачення», «Спростування софістичних умовиводів», «Категорії», а крім того окремі місця «Метафізики» і навіть «Етики».

Вивчення усіх творів Аристотеля, присвячених питанням чи логіки, принаймні, що розглядають ці питання, показує, що в логічних дослідженнях Аристотеля найбільша його увага залучали три проблеми:

1) питання про метод ймовірнісного знання; цей відділ логічних досліджень Аристотель називає «діалектикою», він розглядає його у своїй «Топіці»;

2) питання про двухосновні методи з'ясування вже не ймовірного тільки знання, а знання достовірного; ці методи — визначення «.доказ;

3) питання про метод перебування посилок знання; це індукція.

У творі «Аналітиках» розглядаються узагальнені й у відомій мері формалізовані види умовиводу і докази. Характер цієї формалізації, її значення, сильні і слабкі сторони з'ясовуються новітніми дослідженнями, серед яких видне місце належить чудовій роботі Яна Лукасевича. Але логіка Аристотеля виникла не в безповітряному просторі логічних абстракцій. Вона виникла як спроба логічного дослідження тих форм і видів логічного мислення, що діють в умовиводах і доказах науки. Вона не наказує науці нічого, що не було б виведене з існуючих у самій науці форм, методів, прийомів думки. Для Аристотеля такий підхід до перебування форм логічного мислення природній: адже сам Аристотель був не тільки найбільшим філософом свого століття, але і його найбільшим ученим разюче широкого творчого охоплення. Але саме ця широта і «універсальність», відзначені як характерна риса Аристотеля Енгельсом, висуває важливе питання: на яких саме науках ґрунтувався Аристотелю у своїх логічних дослідженнях? З яких наукових форм умовиводу і доказу, з яких наук черпав він зразки, узагальненням і формалізацією яких виявилися виведені і пояснені Аристотелем логічні форми мислення?

В історико-філософській і логічній літературі висувалося припущення, начебто науковою базою логіки Аристотеля були його спостереження і дослідження, присвячені питанням морфології і фізіології тварин. Саме собою, очевидно, напрошується розуміння, що саме біологія, зокрема зоологія, представляла в очах Аристотеля зразок систематики, класифікації предметів на пологи і види. Звідси настільки ж природній висновок, що розрізнення біологічного роду і виду, що виступає в зоологічній класифікації, у логічному плані ґрунтується на операції визначення, на якому, у свою чергу, ґрунтується в тім же логічному плані доказ. У цьому зв'язку, очевидно, не випадковим представляється той факт, що приклад, що ілюструє форму індуктивного умовиводу, Аристотель узяв саме з області зоології (висновок про зв'язок між довголіттям деяких тварин і відсутністю в них жовчі).

І все-таки, як ні природне припущення про те, що «матеріальною» основою для логічних аналізів і логічних схем Аристотеля стали форми наукового мислення, що зустрічаються в біології, маються серйозні розуміння і навіть прямі дані, що говорять про те, що такою «матеріальною» основою для Аристотеля виявилася не стільки сучасна йому біологія, скільки математика.

Насамперед помітимо: не слід засновувати рішення питання про наукову базу логіки Аристотеля на тотожності термінів «рід» і «вид» у біології й у логіку. Біологічна систематика і класифікація представляють досвід розподілу живих істот по групах — розподілу, в основі якого лежать емпіричні подібності й аналогії, почерпнуті зі спостереження, тобто з фактів, пасивно сприйнятих чуттєвістю.

Однак, по погляду Аристотеля, уже нам відомому, хоча емпіричні знання ведуть до пізнання загального, це загальне може бути дано тільки в можливості. У визначенні, що приводить до розрізнення роду і виду, мова йде не про емпіричне угруповання чи фактів предметів досвіду, а про визначення пізнаючої сутності. Саме в ній розрізняється як її матеріальна частина її рід і як її формальна частина — її видовизначаюче розходження. Для розуміння логічної функції визначення єдино можливою наукою, у якій воно було вже реалізоване й обґрунтовувало її доказу, могла стати тільки математика, точніше геометрія. Вчасно Аристотеля в геометрії вже склалися умови для можливості систем магічної побудови і викладу. «Початки Евкліда» припускають задовго до них що почалася — у математичних колах послідовників Платона — роботу з викладу результатів, досягнутих у математику з її дисциплінами — арифметикою, геометрією, теорією гармонії й астрономією. «Початкам Евклида» передували не дійшли до нас, але, як видно, подібні їм зводи математичного знання: «Початку» Гіппократа, Леонта і Февдія, що згадуються в каталозі Прокла.


2. Логіка Аристотеля та його вчення

По деяких свідченнях, загальне число написаних Аристотелем творів наближається до тисячі. Логічні твори Аристотеля пізніше були об'єднані під загальною назвою "Органон". Сюди ввійшли:

1. "Категорії" - твір, що не всіма дослідниками зізнається справжнім через близькість навчання, що там розвивається, поглядам, вираженим Платоном у діалозі "Тимей".

У цьому творі пізнішими вставками є глави 10-15, де викладається вчення про постпредикаментах; К. Прантль твір "Категорії" уважав підробленим;

2. "Про тлумачення" - твір, імовірно, не приналежному самому Аристотелю або принаймні піддалися перекручуванню й пізнішим вставкам;

3. "Аналітики - перший і другий том" - основний класичний твір Аристотеля по логіці, з яких перша викладає силогістику Аристотеля, а друга - вчення про доказ. Ці два твори, безперечно, належать самому Аристотелю;

4. "Топіка", що містить вчення про ймовірні ("діалектичних") докази (у ній не належить Аристотелю лише п'ята книга);

5. "Про софістичні спростування" - твір, що іноді вважається останньою (дев'ятої) книгою "Топіки", іноді ж приймається за самостійний твір.

Глибока характеристика логіки Аристотеля дана В. И. Леніним: "В Аристотеля скрізь об'єктивна логіка змішується із суб'єктивної й так притім, що скрізь видно об'єктивна. Ні сумніву в об'єктивності пізнання. Наївна віра в силу розуму, у силу, міць, об'єктивну істинність пізнання. І наївна заплутаність, безпомічно- жалюгідна заплутаність у діалектиці загального й окремого - поняття й почуттєво сприйманої реальності окремого предмета, речі, явища".

Логіка Аристотеля аж ніяк не є тією формальною логікою, що замикається в рамках вивчення формальної правильності мислення безвідносно до його істинності. Для Аристотеля істина є відповідність мислимого з дійсним на відміну від того формальнологічного розуміння істинності, відповідно до якого істинність належить цілком сфері самого мислення й не має ніякого відношення до справжньої дійсності. По Аристотелю, логічні закони суть спочатку закони буття й логічні форми збігаються з формами самого буття: форми щирого мислення є відображенням реальних відносин. Основним критерієм істини в Аристотеля служить матеріальний критерій: згода мис: чи із самими речами.

По навчанню Аристотеля, істинно те судження, у якому поняття з'єднані між собою так, як зв'язані між собою відповідні їм речі в природі. Невірне те судження, що з'єднує те, що роз'єднано в природі, або роз'єднує те, що з'єднано в ній. На цій концепції істини заснована аристотелівська логіка.

На тісний зв'язок логіки Аристотеля з його метафізикою вказав Тренделенбург, що бачив у логічних формах Аристотеля не що інше, як вираження онтологічних законів і відносин. Внаслідок цього Тренделенбург сперечався з формальною логікою за право називатися аристотелівською і вважав формальний напрямок, що став розвиватися в логіку із часу стоїків, рішучим відхиленням від Аристотеля.

Питання про характер логіки Аристотеля, що викликали жваві суперечки серед істориків логіки, на нашу думку, вирішуються в такий спосіб. Коріння формальної логіки лежать у логіку Аристотеля. За задумом і по своїй ідеї логіка Аристотеля становить пряму протилежність чисто формальної.

Розглянемо навчання Аристотеля про істину й закони мислення. Аристотель приймає істину в широкому й у вузькому змісті. Істина у вузькому значенні є істина судження. По Аристотелю, істина й неправда, строго говорячи, ставляться тільки до з'єднання й роз'єднання подань і понять. Наші судження щирі або помилкові залежно від того, чи відповідає чинене в них з'єднання або роз'єднання подань і понять самої дійсності. Що ж стосується окремих ізольованих предметів думки, те самі по собі вони ще не щирі й не помилкові. Але в більше широкому змісті поняття істини в Аристотеля переноситься й на предмети думки.

Таке розширене поняття істини ґрунтується на припущенні, що предмет думки (подання або "поняття) рівняється з реальним об'єктом, відображенням якого він є, і в якості щирого зізнається те подання або поняття, що адекватно відряджає те, що існує в дійсності. Мислиме невірно в тому випадку, якщо йому або взагалі не відповідає нічого в дійсності, або якщо відповідний реальний предмет у ньому відображений невірно. Це - матеріальна хибність, і вона полягає в невідповідності мислимого реальним об'єктам. Інший вид хибності - хибність судження. Вона полягає в тім, що неіснуюче висловлюється як існуюче, тобто предикат приписується суб'єктові, якому він не належить.

Таким чином, логіка Аристотеля - органічна частина його системно-системно-раціоналізованого, філософського, світогляду. Логіка Аристотеля допомагає зрозуміти навіть його теологію. Бог Аристотеля - теж логік, а оскільки Аристотель - перший логік, то в понятті свого бога Аристотель, можна сказати, обожив самого себе. Справді , бог, по Аристотелю,- це мислення про мислення, що і є логіка. Правда, вище відзначалася неясність предмета думки бога: чи є їм форми буття або форми мислення. Але тут, по суті, немає протиріччя, оскільки в силу панлогізму Аристотеля форми мислення й форми буття тотожні.


Роль Аристотеля в логіці.

Аристотель - батько логіки як систематизованої науки про мислення і його закони. Він опирався на Демокрита, Платона й інших давньогрецьких філософів, але ніхто з них не створив науки про розумову діяльність людини, що міркує. Аристотелівський бог - ідеальний логік, що споглядає розумовий процес із боку як його змістовної, так і формальної сторін. Правда, слово "логіка" (як іменник) було ще невідомо філософові, він знав лише прикметник "логикос" ("стосовне до слова"). Він називав також висловлення, несумісні з тим, що ми тепер називаємо логікою, "алога". Слово "логіка" (як іменник) з'явилося лише в еліністично-римські часи. Сам же Аристотель називав свою науку про мислення аналітикою, і його головні логічні роботи називаються "Перша аналітика" і "Друга аналітика". В "Метафізиці" аналітикою назване міркування (ІV, 3, с. 62) . Уживаючи слово "аналіз", Аристотель розумів під цим розкладання складного на простої аж до далі нерозкладних першооснов, або аксіом.

Але необхідно підкреслити, що логіка для Аристотеля - не самостійна спеціальна наука, а інструмент усякої науки. Це й дало вагому підставу пізнім коментаторам Аристотеля назвати всю сукупність його логічних робіт органоном, тобто знаряддям, знаряддям усякого знання. Нагадаємо, що "Opганон" містить у собі шість робіт - "Категорії", "Про тлумачення", "Перша аналітика", "Друга аналітика", "Топіка", "Про софістичні спростування" Головними складовими частинами "Органона" є "Перша аналітика", де відкривається й досліджується силогістична форма міркування й висновку, і "Друга аналітика", де говориться про доказ і його початки. Особливе й досить важливе місце в "Органоні" займає також "Топіка".

Як логік Аристотель формулює основні закони мислення, визначає, що є істина й що є неправду. дає визначення судженню й установлює вила суджень, визначає силогізм (умовивід), установлює три фігури силогізму (умовиводу) і їхні модуси, досліджує три види доказу, описує типові помилки при доказах, як мимовільні (паралогізми), так і навмисні (софізми). Він досліджує також індукцію й аналогію.

Закони мислення. Із чотирьох законів мислення традиційної логіки Аристотель установив принаймні два - закони (заборони) протиріччя й виключеного третього. Закони ж тотожності й достатньої підстави в З теж намічені у вченні про наукове знання як знанні доказовому (закон достатньої підстави) і в тезі, відповідно до якого "неможливо нічого мислити, якщо не мислити [щораз ] що-небудь одне" (Метаф. ІV, 4, с. 64) - закон тотожності.

За онтологічним аспектом закону [заборони] протиріччя говорилося вище як про основний закон буття. Нагадаємо, що в короткої экзистенциальиой формі цей закон звучить як "разом існувати і не існувати не можна" (там же, с. 63) або: "Не може те саме в те жe самий час бути й не бути" (ХІ, 5, с. 187), а в повної - як твердження: "Неможливо, щоб те саме разом (спільно, одночасно) було й не було придатне тому самому в тому самому змісті" (ІV, 3, с. 63). В "Метафізиці" сформульований і логічний аспект закону [заборони] протиріччя в словах про те, що "не можна говорити вірно, разом затверджуючи й заперечуючи що-небудь" (ІV, 6, с. 75). Цей аспект більш виразно показаний у логічних роботах Аристотеля, де не раз затверджується, що неможливо те саме одночасно затверджувати й заперечувати. Цей закон прямо обґрунтувати не можна, однак можна спростувати протилежний йому погляд, показавши його безглуздість. Усякий, хто заперечує закон [заборони] протиріччя, ним користується. Далі, якщо не визнавати цього закону, все стане нерозрізненою єдністю. Сюди ж ставляться вищевідзначені міркування Аристотеля проти скептика, що, затверджуючи, що все істинно або що все невірно, що виявляється безглуздим з позицій практики, може це робити, лише відкидаючи закон [заборони] протиріччя.

Говорячи про цей основний закон мислення, Аристотель ураховує ті крайності, у які впадали дослідники, що підходили до його відкриття. Наприклад, кінік Антисфен уважав, що треба говорити "людина є людина", але не можна сказати, що "людина є живу істоту" або "білий", або "утворений", тому що це означало б якесь "порушення". У світлі відкритого Аристотелем закону можна краще зрозуміти Антисфену. Затверджуючи, що "людина є утворений", ми затверджуємо, що "а є не- а", тому що "утворений" - це не те, що "людина". Здавалося б, закон [заборони] протиріччя підтверджує це. Виходить, що твердження "людина є створена" означає, що людина є одночасно й а [людина] і не- а [утворений].

Аристотель заперечує: тут немає а й не- а, людині протистоїть не "утворений", а не- людина, адже протиріччя може бути лише в межах однієї категорії, а "людина" і "утворений" ставляться до різних категорій ("людина" - сутність, а "створений" - якість).

Закон [заборони]" протиріччя викликав багато заперечень. Гегель критикував Аристотеля, затверджуючи, що цей закон забороняє в дійсності становлення, зміна, з, що він метафізичен. Але заперечення свідчить про нерозуміння Гегелем суті даного закону. В Аристотеля закон [заборони] протиріч абсолютний, але він діє тільки в сфері актуального з, а в сфері можливого він не діє. Тому й становлення, по Аристотелю, існує як реалізація однієї з можливостей, що, з реалізованої, актуалізованої, виключає інші можливості, але тільки в дійсності, а не в можливості. Якщо актуалізована можливість знову стане просто можливістю, неї перемінить інша актуалізована можливість. Визначивши границі своєї формальної логіки, Аристотель тим самим залишив місце й для діалектичної логіки. Потенційно суще діалектично, актуально суще відносно недіалектично.

Існує думка, що розходження між категоріями, сам їхній склад Аристотель вивів із граматичних розходжень. Справді:

Сутність – іменник (наприклад, людина).

Кількість - числівник (один, трохи) .

Якість - прикметник (старий, малий).

Відношення - ступені порівняння (раніше всіх, вище інших).

Місце - прислівник місця (на вулиці, під горою).

Час - прислівник часу (сьогодні, позавчора).

Положення – неперехідне дієслово (стоїть, лежить).

Володіння - грецький перфект застави (роззути).

Страждання - дієслово страдальної застави (женуть, б'ють).

Втім, можливо, тут натяжка. Адже в Аристотеля розрізнене лише ім'я іменник і дієслово, про інші частини мови він ніде не говорить. Крім того, у категоріях розділене те, що з'єднано граматикою, і навпаки, якості й кількості виражаються не тільки прикметниками й числівниками, але й іменниками, які в цій категоріально-граматичній таблиці повинні виражати тільки категорію сутності, точніше кажучи те, що може бути підведене під категорію сутності.

Силогізм - відкриття Аристотеля. Він дав визначення силогізму й розрізнив його види, він визначив працюючі й не працюючі види силогізмів (модуси), установив три фігури силогізму. В "Першій аналітиці", де саме й викладається аристотелівська теорія силогізму, сказано, що "силогізм є мова, у якій, якщо щось припущене, то з необхідністю випливає щось відмінне від покладеного в силу того, що покладене є" (Перша аналітика Й, 1, с. 120). Аристотелівський силогізм складається із трьох суджень, два з них - посилки, а третє - висновок (в індійському силогізмі п'ять суджень).

Посилки виражені в Аристотеля не так, як у нас, а у формі: "А властиве В" (у нас "У є А" ), тобто Аристотель ставить предикат судження (присудок) на перше місце. Посилки зв'язані загальними для них (середнім) терміном. У ролі такого можуть виступати предикат однієї посилки й суб'єкт іншої, предикати обох посилок, суб'єкти обох посилок. Залежно від цього різняться фігури силогізму. Сама коштовна з них у пізнавальному відношенні - сама зроблена - перша. Там з логічною необхідністю з посилок треба висновок: "Якщо А позначається про всякому В и В позначається про всякому З, те А с необхідністю позначається про всякому З". Силогізми третьої й другої фігур недосконалі - необхідні додаткові операції, щоб досягти логічної необхідності проходження. У першій фігурі (при стверджувальних посилках) середній термін виражає причину: Всі ссавці - теплокровні. Коні - ссавці. Коні - теплокровні, тобто коня теплокровні, тому що вони ссавці (середній термін). В інших фігурах такої ясної онтологічної картини ні, тому вони недосконалі, штучні. У понятті про зроблений і недосконалий силогізм ми ще раз бачимо онтологічний характер аристотелівської логіки.


Висновки

Основоположником логіки вважається Арістотель (384—322 до н.е.) — геніальний давньогрецький філософ і логік, вчений-енциклопедист. Творчо узагальнюючи перші успіхи логіки, він прагнув створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на чітко визначених об'єктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. За деякими свідченнями, Арістотель написав майже тисячу праць. Його логічні твори пізніше були об'єднані під загальною назвою «Органон», куди ввійшли «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики. Перша і друга», «Топіка» і «Про софістичні спростування». Сам Арістотель своє логічне вчення називав аналітикою. Термін «логіка» з'явився пізніше, його ввели скептики.

Арістотель вперше чітко сформулював закон суперечності (основний закон мислення в логіці Арістотеля, який називав його найбільш безперечним принципом), закон виключеного третього і закон тотожності.

Врахування вимог законів логіки мало забезпечити такі риси правильного мислення, як визначеність, послідовність і несуперечливість. Риса логічно правильного мислення — доказовість — теж була в полі уваги Арістотеля, проте чіткого формулювання закону достатньої підстави (а тим більше назви цього закону) в його творах немає.

Арістотель детально досліджував основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), та головною його заслугою у сфері логічної науки було вчення про силогізм, створення дедуктивної логічної системи.


Список використаної літератури

1. Авраамова М. А. Учение Аристотеля о сущности. М., 1970.

2. Александров Г. Ф. Аристотель. М., 1940.

3. Ахманов А. С. Логическое учение Аристотеля. М., 1960.

4. Бобров Е. Логика Аристотеля: (Исторический и критический очерк). Варшава, 1906.

5. Джохадзе Д. В. Диалектика Аристотеля. М., 1971.

6. Зубов В. П. Аристотель. М., 1963.-366 с.

7. Луканин Р. К. «Органон» Аристотеля. М., 1984.- 303 с.

8. Луканин Р. К. Диалектика аристотелевской «Топики» // Философские науки. 1971. № 6.

9. Орлов Р. М. Развитие логических воззрений Аристотеля // Философские науки. 1964. № 3.

10. Чанышев А. Н. Аристотель. — М.: Мысль, 1987. — (Мыслители прошлого).

загрузка...
Top