Звичаї в судовому процесі Вікінгів

Вступ.

1. Особливості судового процесу у вікінгів.

2. Форми проведення суду у вікінгів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Незважаючи на прагнення вирішувати суперечки правовими способами, старі звичаї, особливо в Ісландії, були ще занадто міцні. Втім, навіть в об'єднаній Норвегії конунгу Харальда бували випадки, коли позов вирішувався, наприклад, двобоєм. Зокрема , "Сага про Егила" розповідає про майновий позов між двома бондами, і в той час, як суд ішов своєю чергою - приводилися свідки, приносилися клятви.

Цей же звичай можна простежити й по інших джерелах. Так, в "Гуталаге" у главі "Про світ тінга" говориться, що строго переслідувалися будь-які порушення миру тінга, будь то удар кулаком і, звичайно, убивство, але "...крім випадку, коли людина була убита з помсти". "Вестгеталаг", у свою чергу, взагалі дорівнює вбивство на тінге до "злодіяння", тобто до злочину. У таких випадках людину виганяли із країни.

Говорячи про Норвегію, необхідно торкнути такої важливої проблеми, як взаємини тінгов і централізованої влади, який був покладений початок в ІX у стараннями конунгу Харальда Прекрасноволосого. "Сага про Егила" показує, що конунг дотримував звичаїв, намагався не втручатися в хід суду й навіть не мав зброї (хоча, звичайно, повністю готова дружина перебувала на його стоянці). Проте , тепер обидві сторони зверталися вже не до суддів, а до конунгу. Ще більш показово, що судді перед слуханням свідчень у справі запитують у конунгу, чи не заборонить він їх вислухувати. Нарешті, коли справа торкнулася одного з родичів конунгу (причому все складалося не на користь родича), його дружинники "...побігли до місця суду, зламали ліщинові віхи, розрубили натягнуті між ними мотузки й розігнали суддів. На тінге піднявся сильний шум, але всі люди там були без зброї". Таким чином, конунг почував свою силу й при необхідності давав зрозуміти, що влада належить аж ніяк не тінгу. У той же час він зберігав інститут тінгов, адже по-перше, вони брали на себе немаловажну судову функцію, а по-друге, були старою й звичною традицією, зламування яких міг відновити проти конунгу занадто багатьох.

Трохи інша ситуація зложилася у Швеції, про що можна судити по "Вестгеталагу", закону, написаному в XІІІ в. Хоча до цього часу Швеція вже формально була єдиним королівством, на ділі являла собою дві федерації: Свеаланд і Геталанд, які, у свою чергу, ділилися на безліч земель - ландів. Тому тінги тут мали більшу незалежність від конунгів. Так, в "Вестгеталаге" говориться, що якщо конунг хоче здійснювати суд, він повинен призначити комісію. На тінгі ж завжди судить виборний лагман.

Отже, експансія вікінгів у Західній Європі (кінець VІІІ – ХІ століття) почалася з окремих розрізнених набігів, які поступово переросли у справжню колонізацію. Не дивлячись на неодноразові спроби пояснити сплеск активності вікінгів і різноманітність інтерпретацій, все ж цього для пояснення істинних причин експансії недостатньо.


1. Особливості судового процесу у вікінгів

Вікінги — представники військо-торгівельних угруповань Північної Європи, насамперед Скандинавії. Належали переважно до скандинаво-германської мовної групи. Вважаються першими «піратами Півночі». Починаючи з 8 століття розпочали грабіжницькі набіги на прибережні землі європейських країн, засновуючи на завойованих землях свої поселення. У зв'язку з активною експансією скандинавів у період з 8 по 11 століття, його прийнято називати у європейській медієвістиці «Епохою вікінгів».

Первісний ареал розселення племен «вікінгів» — Балтійське узбережжя Норвегії, Швеції та Данії.

Оскільки географічна експансія вікінгів здійснювалась головним чином водними шляхами, в європейській історіографії панує точка зору, що експансія ця стала можливою лише завдяки винаходу "транспортного засобу" — вікінгського човна дракару (норв. Drakkar).

Уже згадувалося, що вікінги бажали нових земель, багатства і слави, і ці три бажання були нерозривно пов’язані. Їх породжував певний образ життя і конкретні політичні, географічні і економічні умови. Життєві принципи вікінгів мало чим відрізнялись від життєвих принципів інших людей, і вони наскільки могли дотримувались цих принципів. Навряд чи варто говорити про якусь особливу доблесть, тим більше героїзм вікінгів; англосакси, яких їм в кінці кінців вдалося підкорити, і валлійці, які залишилися вільними, були не менш доблесні

Землі, заселені вікінгами, були гористі та лісисті — і мало придатні для хліборобства. Общини Вікінгів мешкали малими оселями, керували якими так звані «ярли» — найбагатші землевласники. Деякі вікінги мали рабів («траллів»), але у більшості своїй всі вони були вільними («карлами»).

За ментальністю вікінги мали жорстокий норов, були міцними тілом, звиклими до труднощів.

З початку 700-х років у зв'язку з ростом населення (демографічний вибух) кількість вільної придатної для хазяйнування землі почала зменшуватися. До того ж, існуюча у вікінгів традиція, згідно з якою наслідування землею і всім майном переходило тільки до першого сина, інші ж — другі і треті сини — не одержавши нічого, відправлялися на пошуки нових родючих земель. Були це воїни-пірати, чия зброя складалася із важкого меча й сокири, якими вікінги володіли майстерно: вони грабували кораблі, мирні поселення, монастирі і навіть окремі міста. Зазвичай вікінги зганяли на берег і забивали худобу, вели людей у рабство, а тих, хто пручався, вбивали.

Свідки обвинувачення й судді давали присягу, після чого свідки підтверджували, що обвинувачення було оголошено правильно. Потім ці ж свідки повинні були винести рішення в справі. Однак, на відміну від "Гуталага", на ісландському альтінгу вбивця в кожному разі мав право на захист. Так, він мав право відвести "неправомочних" сусідів, тобто людей, що складалися в спорідненні з позивачем і колишніх, таким чином, зацікавленими у вироку. Неправомочними також уважалися сусіди, "що сиділи не на своїй землі", тобто не володіли земельної власності. У цьому випадку можна було збудити контрзвинувачення в неправильному веденні справи, тому що за законом випливало, що рішення повинні винести дев'ять чоловік. Однак, як показує "Сага про Н’яле", якщо більшість сусідів залишалося, вони все-таки могли винести рішення, а позивач платив штраф за всіх відсутніх; обвинувачення про неправильне ведення справи розглядалася вже на наступному тінгі.

Не треба, звичайно, думати, що остаточний вирок виносили сусіди позивача. Сусіди тільки повідомляли про своє рішення суддям, за яких і було останнє слово. У зв'язку із цим треба, мабуть, приділити увага самим суддям тінгів.

До XІІ- XІІІ ст. у Скандинавії практично не існувало письмових законів і всіх положень необхідно було запам'ятовувати. Це був обов'язок лагманів, "хоронителів законів", у Швеції й Норвегії, і законоговорителей в Ісландії. Вони найчастіше й були суддями або могли давати консультації у випадку заплутаної справи, навіть якщо не брали участь у суді. Як говорить "Вестгеталаг", "...лагман повинен бути сином бонда", тобто вільнонародженою людиною, що володіє землею. Там же говориться, що ландстінг, тінг усього округу, знаходив свої повноваження тільки в тому випадку, якщо на ньому був присутній лагман - це було гарантією того, що закони будуть дотримані. Як видно, підюні ж установлення діяли на території всього розглянутого регіону. В ісландських сагах з більшою повагою говориться про законоговорителях. Наявність такої людини на своїй стороні під час ведення позову часто означало успіх або провал усього справи. Тому законоговорителі повинні були бути абсолютно нейтральні, відмінювання їх на свою сторону за допомогою грошей або подарунків під час тінга було незаконним.

Втім, лагманів було не так вже багато, щоб розбиратися з всіма справами, особливо на альтінгах, тому основну частину суддів становили бонди, що виконували й своєрідну адміністративну функцію. В Ісландії вони називалися годи. Це назва, що позначала також язичеського жерця, що поширював духовна влада на свою область - годорд - збереглося в Ісландії й після прийняття християнства. З годордів утворювалися суди чвертей, по трьох дюжини суддів у кожній чверті. Ці судді не тільки виносили рішення, але й стежили за тим, щоб порядок ведення справи був дотриманий. Іноді під час суду для винесення остаточного рішення кожна зі сторін призначала по шести суддів, які спільно й вирішували справу. Такий же порядок описується й у норвезькій "Сазі про Н’яле".

В "Сазі про Н’яле" захист удалося схитрувати. Відразу ж після оголошення обвинувачення обвинувачуваний (що здійснив, до речі кажучи серйозний злочин) терміново перейшов у годорд іншого тінгу, після чого позов був оголошений неспроможним, тому що її випливало починати в суді іншої чверті. Це дало підстави для порушення обвинувачення в неправильному веденні справи, що було передано в п'ятий суд.

П'ятий суд - орган, що мав місце, зважаючи на все, тільки в Ісландії, і що показує, що тінг як правова інстанція продовжував розвиватися. У тої ж "Сазі про Ньяле" розповідається, що Ньяль, що був одним із кращих знавців законів, запропонував Скафти, головному законодателю Ісландії в 1004 г улаштувати ще один суд, на додаток до чотирьох судів чвертей, що розбираі би справи "...про всякі непорядки на тінгі, про лжесвідчення й невірні показання,... про тих, хто давав хабарі..", а також "..невирішені справи, по яких судді в судах чвертей не змогли прийти до згоди". Таких справ, судячи зі складності процесу суду, було досить. Для нового суду були засновані нові годорди, а до складу суду повинні були входити кращі знавці законів у чвертях, по дванадцяти зі чверті. Для того, щоб законне число суддів - тридцять шість - не порушувалося, кожна сторона перед обговоренням рішення повинна була вивести з складу суду по шести суддів. При цьому захисник міг не відводити своїх суддів, тоді позивач повинен був вивести всіх дванадцять. Характерно, що навіть ця деталь могла сильно вплинути на результат справи. В "Сазі про Н’яле" описаний випадок, що коли обвинувачує сторона, маючи на руках всі свідчення й докази, не вивела потрібну кількість суддів (які навіть винесли вирок) і через це програла справу.

Таким чином, як видно з вищенаведених прикладів, тінгове судочинство було досить розвиненим. Однак не можна не помітити, що намір усіляко обмежити стародавній звичай кревної помсти різними правовими мірами надало учасникам процесу масу приводів для "крутійства" (цікавий приклад наведений в "Сазі про Храфнкеле Годи" - обвинувачуваний не смог відвести від себе обвинувачення лише тому, що через юрбу не почув мови обвинувача). Не вдалося вирішити й проблему силового рішення споровши.

На початку X ст. вікінги захопили частину території Північної Франції. Верховодив ними ярл Рбллон. У 911 р. французький король Кар.т III Простакуватий в обмін на мир віддав йому ці землі в ленне володіння. Так виникло фактично незалежне герцогство Нормандія.

Проте походи вікінгів мали не лише завойовницький характер. Норвезькі вікінги відкрили й колонізували Ісландію («країна льоду») і Гренландію («зелена земля. На рубежі X-XI ст. Лейф Щасливий досяг берегів Північної Америки і дав назву «Віплаид» («країна винограду» ). Однак там норманам не вдалося закріпитися, тому шлях в Америку було надовго забуто.

Вікінги здійснювали свої походи також у Східну Європу. У ньому напрямку переважно діяли шведи, відомі на Русі як варяги. Вони брали участь у торгово-грабіжницьких походах до Білого моря і Північної Балтики, доходили до Волги і спускалися до берегів Каспійського моря. Тут шведи торгували з арабськими купцями. Дніпром вони запливати в Чорне море і добиралися до Константинополя. Це був шлях «із варяг у греки», який згадується в давньоруських літописах.

На початку XI ст. напади вікінгів пішли па спад, а в другій половині століття припинилися.

2. Форми проведення суду у вікінгів

Що стосується форми проведення суду, то джерела, у тому числі й закони, розповідають в основному про процеси про вбивства, обмежуючись в інших випадках вказівкою суми штрафу. Втім, не дивно, що саме вбивствам приділена така увага. Дуже довгий час у скандинавських країнах існував звичай мести, коли потерпіла сторона воліла взяти життя кривдника замість його грошей, причому найчастіше не обертаючи уваги на рішення тінга. В "Сазі про Ньяле", наприклад, розповідається про ворожнечу двох пологів, що простягнули криваву низку вбивств через кілька років, незважаючи на те, що за кожного вбитого обидва роди платили виру, сподіваючись, що сусіди цим задовольняться. Прагнучи запобігти подібним випадкам, закони встановлюють строгий порядок виклику відповідача на тінг, призначення свідків і т.п. Недотримання цих правил (а тим більше самостійна розправа) могло привести до того, що сам позивач ризикував виявитися в положенні підсудного. "Гуталаг" дає нам разючий з подібного закону: це глава "Про вбивство людини". У ній говориться про так званому "коло миру", що може провести людина, що зробила вбивство, і який дарует йому недоторканність до суду; таку ж недоторканність дає церква й будинок священика.

Випливаючи "Вестгеталагу", була дозволена негайна помста за вбивство. Спадкоємці вбитого мали право відразу ж, "по його слідах", зарубати вбивцю. Тоді клали однієї людини проти іншого, і ніякі штрафи не повинні були сплачуватися ні однієї зі сторін. Якщо негайної помсти не відбувалося, то вбивця повинен був негайно оголосити про вбивство на найближчому тінге; якщо він цього не робив, то спадкоємець міг домогтися негайного позбавлення миру (оголошення поза законом). Якщо ж про вбивство було оголошено, справа збуджувалося тільки на третьому по рахунку тінге після вбивства, тому що до цього вбивця міг домовитися з потерпілою стороною, заплативши виру. На третьому тінгі спадкоємець повинен був порушити обвинувачення; якщо вбивць було трохи, він мав право обвинуватити до шести чоловік, позначивши їх як співучасників, порадників і присутніх. Після цього тінг призначав ендаг - як припускають, фіксований день для слухання справи ( у цьому ж значенні ендаг згадується й у норвезьких джерелах). На ендазі спадкоємець із клятвою повинен був увести шістьох свідків тінга для підтвердження свого обвинувачення й обвинуватити вбивцю вже, так сказати, в особу: "Ти направив у нього вістря, і ти його щирий убивця". На наступному тінге, що носили назву сегнартінг, спадкоємець повинен був підтвердити, що на ендаге він виконав усе, що запропоновано законом, а потім повинні були винести вирок і присудити вбивцю до позбавлення миру. Навіть на цьому етапі вбивця мав шанс домовитися зі спадкоємцем про виплату вири. Всі учасники злочину, крім того, хто був позначений, як убивця, мали право захищатися проти обвинувачення.

В "Сазі про Н’яле" є докладний опис подібного позову, тому має сенс простежити хід суду по цьому джерелу, щоб помітити характерні риси процесів на тінгі - тим більше що в Ісландії тінги одержали, мабуть, найбільший розвиток.

Спочатку позивач повинен був оголосити про обвинувачення в убивстві дев’ятьом найближчим сусідам з убивства - вони ставали свідками обвинувачення. На тінге позивач (або людина, якій позивач по тим або іншими причинам при свідках передали ведення справи) приносив присягу в тім, що він буде чесно вести справу, і з обвинувачення. До речі, обвинувачення по всіх справах пред'являлися в один день, так що на альтінгах на це часто йшов весь перший день. Тільки після обвинувачення всіх справ починалися суди.

- Я призиваю вас у свідки того, що я обвинувачую (ім'я відповідача) у тім, що він наніс (ім'я вбитого) рану нутрощів або костей, що виявилася смертельної й від якої (убитий) умер на місці, де (обвинувачуваний) незаконно напав на (убитого). Я говорю, що за це він повинен бути оголошений поза законом і вигнаний, і ніхто не повинен давати йому їжу й надавати йому яку-небудь допомогу. Я говорю, що він повинен втратитися всього добра й половина його повинна відійти мені, а інша половина - тим людям зі чверті, які мають право на добро оголошеного поза законом. Я повідомляю про це суду чверті, у якому за законом повинне розглядатися це обвинувачення. Я повідомляю про це за законом. Я повідомляю про це зі Скелі Закону так,щоб усі чули. Я повідомляю, що (обвинувачуваний) повинен бути судимо цим летом і оголошений поза законом.

Не менш складними були й інші формулювання, починаючи від оголошення свідків і закінчуючи вироком. І достаток таких складностей не могло не позначитися на ході процесу. Сторона, проти якої висувалися обвинувачення, усіляко намагалася причепитися до найменшої неточності в мові позивача й на цій підставі оголосити позов неспроможної - це вважалося законним. Тому, наприклад, у тої ж "Сазі про Н’яле" позивач додатково уточнює:

- Я призиваю вас у свідки того, що я охороняю себе від того, щоб моя справа була оголошена незаконним, якщо я неправильно виражуся або обмовлюся. Я залишаю за собою право поправляти всі свої слова доти , поки не викладу правильно свою справу. Я призиваю вас у свідки для себе або для інших, кому це свідчення буде потрібно або вигідно.

Висновки

Суспільний устрій в епоху вікінгів зовсім не надавав усім рівних можливостей. Хоча класові відмінності не носили абсолютного характеру, маси були чітко відділені від тих, хто мав владу.

Раби, або серви, належали до нищого прошарку суспільства, хоча вони не обов'язково були такими від народження. Банкрути, полонені, діти рабів — виконували найбруднішу роботу на фермах своїх господарів. Їх продавали і купували, як рухоме майно. Все, звичайно, залежало від господаря: життя раба могло і не бути безпросвітним. В деяких випадках раб навіть міг наполегливою працею здобути свободу.

На наступній сходинці знаходились карли, або вільні селяни, які наймались на роботу до землевласників або господарів, а іноді володіли власними шматочками землі. До цього ж класу належали ремісники, рибалки, дрібні торгаші і наймані солдати.

Власники великих угідь належали до верхівки суспільства, аристократії. Їх називали ярлами, або князями. Найамбіційніші з них мріяли про королівську корону. Вони могли добитися успіху або володіючи достатньою кількістю срібла, або використавши войовничість для розширення свого впливу. В будь-якому випадку для досягнення своєї цілі представникам цього стану випадало йти на ризик.

Тому саме аристократи і їх діти були справжніми вікінгами. Для таких людей "бути вікінгом" означало в супроводі своїх прибічників вирушити в далекі країни, здійснити там героїчні вчинки і повернутися додому з тріумфом і багатими трофеями. Трофей ж можна було перетворювати в дари, привертаючи на свій бік все нових прибічників з числа молодих, міцних селянських парубків. Це був свого роду трамплін, який давав змогу здійснити стрибок у вожді, і навіть на трон невеликого королівства.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

загрузка...
Top