Звичаєве цивільне та сімейне право кельтських племен

Вступ.

1. Суспільний устрій та правові звичаї кельтів.

2. Рід та сімейне право кельтських племен.

3. Цивільне право давніх кельтів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Етнічний склад населення Західної Європи був у Середні віки неоднорідним. її населяли греки, романські народності, кельти, фракійці, германці, балти, слов'яни, угро-фіни, а також азіатські та африканські етнічні меншини (араби, євреї, бербери, тюрки, левантійці та ін.). У V—XI ст. унаслідок міграції великих мас людей відбулося активне змішання тамтешніх племен і народностей, через що утворилися народи з поліетнічною основою — майбутні нації.

Кельти, германці та слов'яни зберегли на території колишньої Римської імперії традиційне звичаєве право, яке у них змінювалося вкрай поволі. Проте поява у них держав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так з'явилися наприкінці V — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці називаються "правдами"(Бургундська, Вестготська, Салічна, Рипуарська, Саксонська та інші "правди'). На Британських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст., а в Скандинавії — ще пізніше, у XII—XIII ст., причому вони були складені не латиною, як континентальні судебники, а місцевими, народними мовами. Пізніша поява писаного права у Британії та Скандинавії пояснюється тим, що соціальні зміни відбувалися там повільніше.

1. Суспільний устрій та правові звичаї кельтів

Політична влада в кельтів була слабкою, розпорошеною. Свого володаря вони обирали з касти воїнів під контролем друїдів, релігійної влади він не мав. Система правління у кельтів базувалася на рівновазі між володарем і друїдом: володар не міг обійтися без друїда, друїд — без володаря. Правив володар не авторитетом своєї влади, а владою свого авторитету, через що йому "належало поєднувати в собі стільки чеснот, що лише поодинокі кандидати в королі відповідали цим вимогам" (К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Володаря сковували численні релігійно-магічні заборони. Йому, наприклад, заборонялося полишати королівство, брати слово раніше за друїда, перебувати за межами резиденції понад вісім діб тощо. По суті, від нього вимагалося одне: стягувати помірні податки з населення й данину з васалів та щедро й грамотно розподіляти матеріальні блага в суспільстві. Передання влади було недосконалим. "Король Ірландії ніколи не складав із себе влади: він втрачав її разом із життям, смерть зазвичай приходила до нього від руки майбутнього короля, молодшого й сильнішого за нього" (К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Оскільки володар не був жерцем, він, щоб утриматися при владі, мав поєднувати в собі чесноти й мертву хватку.

Крім "верховного володаря", влада якого була скоріше номінальною, аніж реальною, кельти мали ще й місцевих адміністраторів, які правили невеликими районами. Система такого "верховного" і "провінційного" правління була складною.

Чиновного апарату кельтські володарі не мали. У сфері правління вони удавалися до послуг нечисленних челядників, адміністраторів, друїдів, воїнів, поетів, свинопасів тощо. Фіксованої платні ці помічники не отримували, а задовольнялися щедротами свого володаря. Система правління базувалася у кельтів на особистих зв'язках, була побудована на феодальний лад.

Норм державного права кельти не виробили, жили за звичаєвим правом. До суду звертався сам потерпілий чи його представник. Вони ж виконували і вирок, передбачений законом чи судовою практикою. За пролиту кров убивця сплачував родичам віру, якщо він не хотів стати жертвою кровної помсти. За умов кулачного права ті, хто не мав великої сім'ї та численного потомства, почувалися незатишно й мусили віддаватися під опіку сильніших, ціною втрати власної свободи.

"Ні в кого з кельтських вождів не було ані матеріальних, ані військових засобів, ані амбіцій, щоб створити велику державу" (К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Вони не були байдужими до всіляких прикрас, нерідко тижнями бенкетували, не переймаючись політичними потребами свого народу.

Розплата за політичну безтурботність була неминучою. Спершу германські племена в пошуках нових земель завоювали Галлію. Потім Цезар знищив під Алезією галльське військо й підпорядкував Галлію Риму. Втративши політичну незалежність, Галлія не змогла зберегти бодай свою релігію та мову, латинізувалася й християнізувалася. Кельтська мова збереглася лише в сучасному Уельсі та Британії, а також почасти в Ірландії (усна мова). Ніхто не чинив опір утраті кельтами своєї ідентичності. В Ірландії посприяли християнізації самі друїди, з середовища яких вийшли перші єпископи. Кельти, таким чином, зійшли з історичної арени, залишивши Європі на згадку про себе артурівський цикл легенд, не менш відому легенду про Святий Грааль, кельтські назви великих європейських міст: Лондон, Париж, Женева, Бонн, Мілан, Відень, Краків тощо.

2. Рід та сімейне право кельтських племен

Найдавніші зі збережених кельтських законів показують нам рід ще повним життя; в Ірландії він, принаймні інстинктивно, живе у свідомості народу ще й тепер, після того як англійці насильно зруйнували його; у Шотландії він був у повному розквіті ще в середині минулого сторіччя й тут був також знищений тільки зброєю, законодавством і судами англійців. Давньоуельські закони, записані за багато сторіч до англійського завоювання 166, саме пізніше в XІ столітті, свідчать ще про наявність спільної обробки землі цілими селами, хоча й у вигляді тільки збереженого як виключення пережитку загальнопоширеного раніше звичаю; у кожної родини було п'ять акрів для самостійної обробки; поряд із цим одна ділянка оброблялася спільно й урожай підлягав поділу. Не підлягає сумніву, що ці сільські громади являють собою пологи або підрозділи пологів; це доводить уже аналогія з Ірландією й Шотландією, якщо навіть нове дослідження уельских законів, для якого я не маю часу (мої витримки зроблені в 1869 р.167), прямо не під повторювало б цього. Але зате уельскі джерела, а з ними й ірландські прямо доводять, що в кельтів в XІ столітті парний шлюб аж ніяк не був ще витиснутий моногамією. В Уельсі шлюб ставав нерозривним, або, вірніше, не підметом скасуванню на вимогу однієї зі сторін лише по закінченні семи років. Якщо до семи років бракувало тільки трьох ночей, то чоловіки могли розійтися. Тоді вироблявся розділ майна: дружина ділила, чоловік вибирав свою частину. Домашнє начиння ділилося по певним, дуже курйозних правилах. Якщо шлюб розривав чоловіком, то він повинен був повернути дружині її придане й деякі інші предмети; якщо дружиною, то вона одержувала менше. З дітей чоловік одержував двох, дружина - однієї дитини, саме середнього.

Якщо дружина після розлучення вступала в новий шлюб, а перший чоловік хотів одержати її знову, то вона повинна була йти за ним, якби навіть і ступила вже однією ногою на нове подружнє ложе. Але якщо вони прожили разом сім років, то ставали чоловіком і дружиною навіть і в тому випадку, коли шлюб не був раніше оформлений.

Цнотливість дівчини до шлюбу аж ніяк не дотримувалося строго й не було потрібно; стосовні цього правила - досить фривольної властивості й зовсім не відповідають буржуазній моралі. Якщо жінка порушувала подружню вірність, чоловік міг побити її (один із трьох випадків, коли це йому дозволялось, у всіх іншим він підлягав покаранню за це), але вже після цього він не мав права вимагати іншого задоволення, тому що "за ту саму провину покладається або спокута провини, або помста, але не те й інше разом".

Причини, у силу яких дружина могла вимагати розлучення, нічого не тер зі своїх прав при розділі майна, були досить різноманітні: досить було дурного заходу з рота в чоловіка. Підлягаючій виплаті вождеві плем'я або королеві викупні гроші за право першої ночі (gobr rnerch, звідки середньовічна назва marcheta, по-французькому - marquette) грають у збірнику законів значну роль. Жінки користувалися правом голосу в народних зборах. Додамо до цього, що для Ірландії доведене існування подібних же порядків; що там також зовсім звичайними були шлюби на час і дружині при розлученні забезпечувалися точно встановлені більші переваги, навіть відшкодування за її роботу з домашнього господарства; що там зустрічалася "перша дружина" поряд з іншими дружинами й не робилося ніякого розходження при поділі спадщини між шлюбними й позашлюбними дітьми.

Таким чином, перед нами картина парного шлюбу, у порівнянні з яким існуюча в Північній Америці форма шлюбу здається строгою, але в XІ столітті це й не дивно в народу, що ще в часи Цезаря жив у груповому шлюбі. Існування ірландського роду (sept, плем'я називалося claіnne, клан) підтверджується й опис його дається не тільки в древніх збірниках законів, але й англійськими юристами XVІІ століття, які були прислані в Ірландію для перетворення земель кланів у коронні володіння англійського короля. Земля аж до самого цього часу була загальною власністю клану або роду, якщо тільки вона не була вже перетворена вождями в їхні частки доменіальні володіння. Коли вмирав який-небудь член роду й, отже, одне з господарств переставало існувати, старійшина (caput cognatіonіs, як називали його англійські юристи) уживав новий переділ всієї землі між господарствами, що залишилися. Останній вироблявся, імовірно, у загальному за правилами, що діє в Німеччині. Ще в цей час подекуди в селах зустрічаються поля, що входять у так звану систему rundale, сорок або п'ятдесят років тому таких полів було дуже багато. Селяни, індивідуальні орендарі землі, що раніше належала всьому роду, а потім захопленої англійськими завойовниками, вносять кожний орендну плату за свою ділянку, але з'єднують всю орну й лугову землю своїх ділянок разом, ділять її залежно від розташування і якості на "коны" ["Gewanne"], як вони називаються на Мозеле, і надають кожному його частку в кожному коні; болота й вигони перебувають у загальному користуванні. Ще п'ятдесят років тому час від часу, іноді щорічно, вироблялися переділи. Межовий план такого села, де діє система rundale, виглядає зовсім так само, як план якої-небудь німецької подвірної громади [Gehoferschaft] на Мозеле або в Хохвальде.

Рід продовжує жити також і в "factіons" [ "партіях"]. Ірландські селяни часто діляться на партії, які розрізняються по зовсім безглуздим або безглуздим на зовнішній погляд ознакам, абсолютно незрозумілим для англійців, і начебто не переслідують ніякої іншої мети, крім улюблених в урочисті дні бійок цих партій між собою. Це - штучне відродження знищених пологів, замінник їх, що з'явився після їхньої загибелі, що своєрідно свідчить про живучість успадкованого родового інстинкту. Втім, у деяких місцевостях члени роду ще живуть разом на старій території; так, ще в тридцятих роках значна більшість жителів графства Монахан мало всього чотири прізвища, тобто походило від чотирьох родів або кланів. Землевласник, у якого селянин орендує землю, представляється останньому усе ще свого роду вождем клану, зобов'язаним розпоряджатися землею в інтересах усіх, селянин думає, що сплачує йому данина у формі орендної плати, але у випадку потреби повинен одержати від нього допомога. Там уважають також, що всякий більше багата людина зобов'язана допомагати своїм менш заможним сусідам, коли вони виявляються в нестатку. Така допомога - не милостиня, вона по праву покладається менш заможному члену клану від більше багатого або від вождя клану. Зрозумілі скарги економістів і юристів на неможливість вселити ірландському селянинові поняття про сучасну буржуазну власність, власність, у якої одні тільки права й ніяких обов'язків, просто не вміщається в голові ірландця. Але зрозуміло також, що ірландці, що раптово попадають із настільки наївному, властивими родовому ладу, поданнями в більші англійські або американські міста, у середовище із зовсім іншими моральними й правовими поглядами,- що такі ірландці легко виявляються зовсім спантеличеними в питаннях моралі й права, втрачають усякий ґрунт під ногами й часто в масовому масштабі стають жертвами деморалізації.

У Шотландії загибель родового ладу збігається із придушенням повстання 1745 року. Залишається ще досліджувати, яке саме ланка цього ладу представляє шотландський клан, але що він є такою ланкою, не підлягає сумніву. У романах Вальтера Скотта перед нами, як живий, встає цей клан гірської Шотландії. Цей клан,- говорить Морган, - "чудовий зразок роду по своїй організації й за своїм духом, разючий приклад влади родового побуту - членами роду. У їхніх звадах і в їхній кревній помсті, у розподілі території по кланах, у їхньому спільному землекористуванні, у вірності членів клану вождеві й один одному ми виявляємо повсюдно стійкі риси родового суспільства. Походження вважалося відповідно до батьківського права, так що діти чоловіків залишалися в клані, тоді як діти жінок переходили в клани своїх батьків" . Але що раніше в Шотландії панувало материнське право, доводить той факт, що, за свідченням Лиха, у королівському прізвищі пиктів спадкування відбувалося по жіночій лінії. Навіть пережиток пуналуальної родини зберігався як в уельсців, так і в скоттів аж до середніх століть у вигляді права першої ночі, яким, якщо воно не було викуплено, міг скористатися стосовно кожної нареченої вождь клану або король як останній представник колишніх загальних чоловіків. Не підлягає сумніву, що германці аж до переселення народів були організовані в пологи. Вони, очевидно, зайняли територію між Дунаєм, Ріпному, Віслою й північними морями тільки за кілька сторіч до нашої ери; переселення кимврів і тевтонів було тоді ще в повному розпалі, а свеви міцно осіли тільки в часи Цезаря. Про останній Цезар виразно говорить, що вони розселилися родами й родинними групами (gentіbus cognatіonіbusque), а у вустах римлянина з gens Julіa це слово gentіbus має цілком певне й безперечне значення.

3. Цивільне право давніх кельтів

Переселення в цивілізовану Римську імперію поклало кінець самобутньому виробництву всюди, крім Англії. Вищому щаблю варварства відповідає й організація управління. Повсюдно існувала, відповідно до Тациту, рада старійшин (prmcіpes), що вирішувала більше дрібні справи, а більше важливі підготовляв для рішення в народних зборах, останнє на нижчому щаблі варварства, принаймні там, де ми про нього знаємо, в американців, існує тільки для роду, але не для плем'я або союзу племен. Старійшини (prmcіpes) ще різко відрізняються від військових вождів (duces), зовсім як в ірокезів. Перші живуть уже почасти за рахунок почесних приношень від членів плем'я худобою, зерном та ін., їх вибирають, як в Америці, здебільшого з однієї й тої ж родини, перехід до батьківського права сприяє, як у Греції й Римі, поступовому перетворенню виборного початку в спадкоємне право й тим самим виникненню знатної родини в кожному роді. Ця древня так звана племінна знать здебільшого загинула при переселенні народів або ж незабаром після нього. Воєначальники обиралися незалежно від походження, винятково по здатності. Їхня влада була невелика, і вони повинні були впливати своїм прикладом, властиво дисциплінарну владу у війську Тацит виразно приписує жерцям.

Дійсна влада зосереджувалася у народних зборів. Король або старійшина плем'я головує, народ виносить своє рішення негативне - ремством, стверджувальне - вигуками схвалення й брязканням зброї. Народні збори служать разом з тим і судом, сюди звертаються зі скаргами й тут же їх дозволяють, тут виносять смертні вироки, причому смерть покладається тільки за боягузтво, зраду своєму народу й протиприродні пороки. Усередині пологів і інших підрозділів суд також вершать усе спільно під головуванням старійшини, що, як і у всьому німецькому древнім судочинстві, міг тільки керувати процесом і ставити питання, вирок у германців завжди й усюди виносився всім колективом.

Із часу Цезаря утворилися союзи племен, у деяких з них були вже королі, верховний воєначальник, як у греків і римлян, уже домагався тиранічної влади й іноді досягав її. Такі щасливі узурпатори, однак, аж ніяк не були необмеженими володарями, але вони вже починали розбивати окови родового ладу. У той час як вільновідпущені раби взагалі займали підлегле положення, тому що вони не могли належати ні до якого роду, у нових королів улюбленці з їхнього середовища часто досягали високих постів, багатства й пошани. Те ж саме відбувалося після завоювання Римської імперії з воєначальниками, які тепер ставали королями великих країн. У франків раби й вільновідпущенники короля відігравали більшу роль спочатку при дворі, а потім у державі; більша частина нової знаті веде своє походження від них.

Виникненню королівської влади сприяв один інститут - дружини. Уже в американських червоношкірих ми бачили, як поруч із родовим ладом створюються приватні об'єднання для ведення війни на свій страх і ризик. Ці приватні об'єднання стали в германців уже постійними союзами. Військовий вождь, що набули славу, збирав навколо себе загін видобутки, що жадало, молодих людей, зобов'язаних йому особистою вірністю, як і він їм. Він містив і нагороджував їх, установлював відому ієрархію між ними, для малих походів вони служили йому загоном охоронців і завжди готовим до виступу військом, для більших - готовим офіцерським корпусом. Як ні слабкі повинні були бути ці дружини і як ні слабкі вони дійсно виявилися, наприклад, пізніше в Одоакра в Італії, все-таки в їхньому існуванні таївся вже зародок занепаду стародавньої народної волі, і таку саме роль вони зіграли під час переселення народів і після нього. Тому що, по-перше, вони сприяли виникненню королівської влади; по-друге, як зауважує вже Тацит, їх можна був удержати як організоване ціле тільки шляхом постійних воєн і розбійницьких набігів. Грабіж став метою. Якщо проводиреві дружини нема чого було робити поблизу, він направлявся зі своїми людьми до інших народів, у яких відбувалася війна й можна було розраховувати на видобуток, німецькі допоміжні війська, які у великій кількості боролися під римським прапором навіть проти самих же германців, набиралися частково з таких дружин.

Система військового найманства була вже тут у наявності у своїй первісній формі. Після завоювання Римської імперії ці дружинники королів утворили, поряд із придворними слугами із числа не вільних і римлян, другу з головних складових частин пізнішої знаті. Таким чином, загалом , у німецьких племен, що поєднувалися в народи, існувала така ж організація керування, як та, котра одержала розвиток у греків героїчної епохи й у римлян епохи так званих царів народні збори, рада родових старійшин, вkоєначальник, що прагнули вже до справжньої королівської влади. Це була найбільш розвинена організація керування, яка взагалі могла зложитися при родовому ладі, для вищого щабля варварства вона була зразковою. Варто було суспільству вийти з рамок, усередині яких ця організація управління задовольняла своєму призначенню, наступав кінець родовому ладу, він руйнувався, його місце заступала держава.

Висновки

Спільнота людей, яку в сучасній історіографії називають стародавніми кельтами, була відома давньогрецьким історикам принаймні з кінця 6 століття до н.е.. Кельтів знали як один з найбільших варварських народів Європи, який загрожував Елладі і був одвічним ворогом римлян. Їх змальовували неоднозначно. З одного боку, для античних авторів кельти були жорстокими дикунами, які вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Водночас, чимало греків і римлян схилялося перед волелюбністю та моральною незіпсованістю варварів, їхньою соціальною організацією, в якій перше місце відводилося друїдам — не стільки жерцям, скільки мудрим «варварським філософам» кельтів. Окремі представники античного інтелектуального загалу, як наприклад філософ стоїчного напрямку Посідоній, здійснювали тривалі мандрівки у землі кельтів, шукаючи повчальних прикладів щодо влаштування соціального устрою.

Суспільство стародавніх кельтів мало чітко окреслену племінну верхівку – військову еліту та жрецтво (друїдів). Належність до верхівки визначалася насамперед знатністю роду та матеріальним багатством, а статус окремої особи у середовищі знаті – кількістю залежних людей, амбактів та клієнтів. Амбакти (“ті, що оточують”) та клієнти набиралися представниками суспільної верхівки серед бідніших верств. Ці відносини залежності були поширені серед усіх кельтських народів і, очевидно, становили досить давній інститут. Сутність традиційної клієнтели відображена в середньовічному ірландському законодавстві. Вона полягала у тому, що представник привілейованого суспільного прошарку міг надати частину свого майна особі, яка, укладаючи договір, мала виплачувати патрону частку доходів з цього майна і по закінченні терміну договору повернути саме майно. Клієнт, таким чином, хоча й не був особисто залежним від патрона, але вважався його боржником. У Галлії І ст. до н. е. клієнти грали роль мобільної військової сили, що становила запоруку могутності свого покровителя, який у свою чергу надавав клієнтам захист. Окремі представники галльської знаті згуртовували навколо себе до 10 тис. клієнтів, а також дружини з кількох сотень солдуріїв (“відданих”) – професійних воїнів, які приносили клятву вірності своєму покровителю і отримували від нього за службу певні матеріальні блага.

Список використаної літератури

1. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

3. Гюйонварх К.-Ж., Леру Ф. Кельтская цивилизация / Пер. сфр. СПб., 2001.

4. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

5. Івановська О. П. Звичаєве право в Україні (етнотворчий аспект). Навч. посібник. - К.: ТОВ «УВПК «ЕксОб», 2002. - 264 с.

6. Історія держави іправа зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

7. Історія держави іправа зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

8. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

9. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

10. Толкачова Н. Є. Звичаєве право: Навчальний посібник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. – 367 с.

11. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

12. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

13. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

загрузка...
Top