Значення використання рішень Європейського суду з прав людини при вирішенні спорів вітчизняними судами та формуванні фінансово-правової культури

Перед Україною як незалежною, соціальною, правовою державою з європейським вектором розвитку постає вирішення ряду важливих економічних і соціальних питань. Найактуальнішими залишаються високі стандарти духовного, морального, інтелектуального виховання і правової культури у суспільстві. Підвищення суспільної свідомості та рівня життя, громадянської активності і державницького мислення кожною особою у питаннях формування, розподілу, витрачання коштів державного бюджету, адекватне реагування органів влади на недобросовісних суб’єктів господарювання створюватимуть достатні передумови для досягнення мети побудови успішної держави.

Сьогодні спостерігаються кризові явища в економіці, політиці, демографічній складовій; відбувається стрімке розшарування між членами суспільства, відтік робочої сили та інтелекту в країни з високим рівнем розвитку і соціальних гарантій, оскільки правовий нігілізм пронизує багато сфер діяльності та неефективно реалізуються державою від імені народу права власника на надра, землю, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси і неналежно підтримується екологічна рівновага. Правова система України розвивається, здебільшого використовуючи запозичення законодавства і судової практики інших країн, без достатнього використання результатів наукових досліджень щодо відповідності запропонованого законотворцем правового регулювання суспільних процесів стану правової культури суспільства і зазвичай залежить від суб’єктивних чинників (зацікавлені особи, фінансово-промислові групи, політичні партії, вимоги міжнародних фінансових організацій). Соціально-економічні та політичні перетворення, що відбуваються в Україні, спрямовані на розбудову демократичної правової держави, у результаті докорінно змінюють суспільство в ринкових умовах, а тому законність і правопорядок у діяльності держави
стають особливо актуальними. У забезпеченні таких перетворень важливу роль відіграє юридична практика органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Предметом дослідження для правової гносеології слугує не лише юриспруденція як теоретична наука, а й практична юридична діяльність. Указом Президента України від 28 грудня 2005 р. № 1154/2006 введено в дію Рішення РНБО України «Про заходи щодо попередження і нейтралізації загроз національній безпеці, пов’язаних із нестабільністю правового регулювання відносин у сфері адміністрування податку на додану вартість», яким визначено основні недоліки існуючої системи адміністрування ПДВ та вказано, що судова практика містить різні підходи до вирішення справ про бюджетне відшкодування ПДВ, а наявність законодавчих колізій при відсутності єдиної практики застосування судами норм бюджетного та податкового законодавства створила можливість використання судової системи для реалізації «тіньових» схем відшкодування податку.

Вплив судової практики на формування правової культури в суспільстві важко вичерпно визначити, але переконана, що роль — неоціненна і це, наприклад: пропозиції зміни законодавства й удосконалення методології оподаткування (неоподатковуваний і прожитковий мінімум, соціальні пільги і гарантії, захист інвестицій та усунення дискримінації в оподаткуванні); покращання адміністрування податків (руйнування схем ухилення і відповідне реагування на уникнення від оподаткування) із реалізацією законних рішень Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Європейського суду з прав людини і інших судових інстанцій (обсяг податкової застави, забезпечення позовних вимог, оподаткування приватних нотаріусів, щодо статусу ветеранів війни, податкові пільги, добросовісність і відповідальність за зловживання правом); підвищення якості та повноти податкового контролю (перевірок) із визначенням меж застосування норм права різних галузей (співвідношення загального і спеціального законодавства, ст. 250 Господарського кодексу України, наслідки нікчемного правочи- ну); використання правової позиції судів (рішення, інформаційні листи, узагальнення практики) у процесі правозастосування і при розгляді скарг платників в адміністративній процедурі апеляційного узгодження податкових зобов’язань; публічні виступи представників суддівського корпусу на конференціях, семінарах, публікації у засобах масової інформації; позитивна зміна поведінки суб’єктів господарювання (від нехтування правилами оподаткування до збільшення рівня добровільної сплати, перехід на електронну звітність, ціноутворення); невідворотність покарання за вчинені податкові правопорушення; законність, гласність, відкритість, потреба досягти високого професіоналізму в діяльності органів влади; правова позиція, тлумачення (роз’яснення), усунення колізій і прогалин чинного законодавства; формування довіри до органів влади та всебічний захист прав і охоронюваних законом інтересів платників податків.

Процес становлення суверенної державності України, її самостійної політичної та правової систем, спрямованих на утвердження, забезпечення та захист прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, як головної мети діяльності держави, виявився зовсім непростим. Реальність набагато складніша, а суспільно очікувані наслідки реформ — завищені. Це стосується, зокрема, як розвитку юридичної науки, так і юридичної практики [1, 624]. У статті 8 Конституції України проголошено принцип верховенства права, практичне втілення якого вимагає, щоб у системному реформуванні українського суспільства забезпечення прав людини визначалося не якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних перетворень, а їх найголовнішою метою, яка покликана принципово змінити історичну парадигму стосунків між державою і людиною. Іншими словами, місце домінуючої в минулому «державоцентристської» ідеології — панування держави над людиною — повинна посісти протилежна, «люди- ноцентриська» ідеологія — служіння держави інтересам людини [2, 4].

Відомий юрист С. Головатий вітає позицію, коли слушно зазначають, зокрема, що принцип верховенства права «виводить суд за рамки «сліпого» правозастосування, чим грішить позитивістська доктрина права», і що «принцип верховенства права вимагає, щоб адміністративний суд не застосовував положення правового акта, у тому числі закону, якщо його застосування порушуватиме права, свободи, інтереси особи», або що «принцип верховенства права відкриває шлях до творчого, а не бездумного застосування закону» [3, 1655].

Суддя Верховного суду України І. Самсін зазначає, що питання визначення суб’єктів, які можуть тлумачити, роз’яснювати податкове законодавство, постійно виникає в суперечках правозастосування норми закону і підкреслює, що на сьогодні практично кожен займається тлумаченням тією чи іншою мірою, поділяючи суб’єктів тлумачення податкового законодавства на спеціальні категорії: спеціальні державні інституції, які мають право давати офіційні тлумачення податкового законодавства; інституції, які дають неофіційні тлумачення податкового законодавства; фізичні особи, які дають неофіційні тлумачення [4, 411].

У практиці Європейського суду з прав людини саме Суд наповнює конкретним змістом і тлумачить у своїх рішеннях положення Європейської конвенції з прав людини, актуалізуючи їх відповідно до контексту кожної справи і разом із тим на європейському континенті. Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції (ст. 13), порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Вважаючи недостатньо захищеними права і основоположні свободи вітчизняною судовою системою, пересічні українці звертаються до Європейського суду з прав людини та успішно виграють справи. Так, у 2008 р. Європейський суд ухвалив 126 рішень щодо України, у 2010 р. — 109. За рішеннями Європейського суду Україна у 2009 р. виплатила близько 8 мільйонів гривень, у 2010 р. — 28 мільйонів. Прийнято більше 200 рішень Європейського суду з прав людини із встановленням порушення Україною ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині права на виконання судового рішення у розумний строк, і тільки до 15-річчя дії для України Конвенції проблему готові вирішувати, — заявляє Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини В. Лутковська. Рішенням від 14 жовтня 2009 р. у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» Європейський суд з прав людини зо- бов’язав Україну вжити заходи загального характеру для вирішення системної проблеми з невиконанням рішень судів. Під час підготовки до виконання цього рішення було встановлено, що мають місце три причини, що перешкоджають належному виконанню судових рішень: мораторій на застосування стягнення на майно підприємств, частка держави у статутному капіталі яких становить більше 24 %; мораторій на задоволення вимог кредиторів підприємств паливно- енергетичного комплексу; відсутність бюджетного фінансування для виконання рішень судів, що прийнято на користь громадян і юридичних осіб, боржником у яких виступають органи державної влади [5, 7].

В Україні перед правниками особливо актуальною стає повага до прецедентного права з можливістю використання рішень Європейського суду з прав людини. Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., у ст. 10 закріпила право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним судом, а Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950), ратифікована Україною 17 липня 1997 р., у ст. 6 визначає право кожного при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

У Рішенні Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2009 р. Справа «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголошується, що Суд не бачить підстав не погоджуватися з Урядом у тому, що причина затримок у виконанні остаточних рішень національних судів — в існуванні низки різних дисфункцій у правовій системі України. Заходи держави- відповідача мають передусім спрямовуватися на усунення такої дисфункції та запровадження у разі потреби ефективних засобів юридичного захисту стосовно відповідних порушень, вони також можуть включати кроки з врегулювання окремо взятих спорів, наприклад, досягнення дружніх урегулювань із заявниками або одностороннє висунення пропозицій з вирішення спору відповідно до вимог Конвенції.

Проектом Закону України «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду», внесеного Кабінетом Міністрів України і зареєстрованого у парламенті 14 січня 2011 р. (№ 7562), передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється Державною казначейською службою України в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а у разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень — за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Наприклад, у справі «Андрій Руденко проти України» (справа № 35041/05 21 грудня 2010 р.) суд встановив, що мало місце втручання у право заявника на мирне володіння майном і останнє не було виправданим. У іншій справі Суд визнав порушення ст. 1 Першого протоколу. «Стреч проти Великобританії» (№ 44277/98) — постанова від 24 червня 2003 р. (IV Секція) про те, чи був дотриманий справедливий баланс між інтересами держави та правами за- явника. Заявник мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним інвестицій. За наслідком провадження у справі встановлено порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції: питання про позбавлення (розподіл) власності без згоди співвласників.

Оновлення і реформування правосвідомості у суспільстві унеможливлюється без наукового аналізу і рекомендацій щодо нового змісту адміністративних, фінансових та інших відносин. На нашу думку, важливо прислухатися до порад нашого видатного земляка Людвіга фон Мізеса (народився у Львові, 1881 р.) — основоположника австрійського неолібералізму, який сформулював засади праксе- ології — логіки людської діяльності. За Л. Мізесом в основі будь-якого економічного явища лежить цілеспрямована дія людини. Відповідно, саме із дії людини має розпочинатися будь- який економічний аналіз і побудова економічних теорій. Л. Мізес стверджував, що оскільки людина володіє свідомістю, має свої цілі й обирає відповідно до них, неможливо проводити економічні дослідження так само, як це робиться в природничих науках, що досліджують явища сутнісно відмінні від цілеспрямованої дії людини [6].

Правосвідомість є безпосереднім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона насамперед виступає як предмет філософського осмислення права [7, 225]. На думку О. Спіркіна, правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов’язків; це правові теорії, правова ідеологія [7, 226]. Правосвідомість, як відомо, пронизує всю проблематику предметної сфери юридичної соціології — групи проблем правогенезису та соціальної дії права; є безпосереднім засновником правотворчої діяльності держави, суб’єктивною базою реалізації правових норм; відображає суспільні відносини, які не тільки врегульовані нормами права, але також і відносини, які потребують правової регламентації. Дослідження правосвідомості необхідні для поглиблення уявлень про закономірності, які визначають і соціальну зумовленість, і ефективність правових норм. І лише за умови використання досягнень юридичної психології можливо успішно здійснити спроби розкриття рівнів, шляхів і результатів формування правової свідомості суспільства, ступеня розвитку правової культури населення, ефективності юридичної нормо- творчості та правозастосування [8, 170].

Предметом поглибленого вивчення і наукового осмислення стають цінності і життєві обставини, характер відносин і нових потреб, формування культурних реалій сучасності, розширення простору самовираження. Активні перетворення суттєво змінюють усталені способи життєдіяльності, суспільні і правові норми та їх ідеологічні конструкції, спонукають громадян вирішувати конфліктні ситуації у законний спосіб.

Як будь-який інший продукт свідомості, юридична норма у процесі її застосування (пасивного й активного), впливаючи на людську поведінку, виявляється в різноманітних формах суспільної свідомості, у поглядах і переконаннях людей, їхніх ідеалах, а також у різноманітних діяннях. Можливо, тому популярною є життєва аксіома, яка стверджує, що нема нічого більш практичного, ніж добра теорія (методологічно оснащена), бо саме вона покликана освітлювати шлях практичним діям, обґрунтовувати політичні, юридичні й управлінські рішення, обслуговувати певні соціо- культурні потреби [1, 487].

Припинення юридичної особи, підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця регулюється значною кількістю нормативних актів, а саме: Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», що містять різні терміни для визначення цього правового інституту. При вирішенні справ про оскарження рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень з огляду на завдання адміністративного судочинства постає питання про межі втручання держави в особі уповноважених органів у фінансово-господарську діяльність окремих суб’єктів, де, наприклад, одна умова — неподання протягом року фінансової звітності не може бути достатньою підставою для припинення юридичної особи, громадської організації, зважаючи на наявність невідшкодованих (помилково або надміру сплачених) боргів (права на повернення) або за наявності інших поважних причин. Стаття 13 Конвенції прямо виражає обов’язок держави, передбачений ст. 1 Конвенції, захищати права людини передусім у межах своєї власної правової системи. Таким чином, ця стаття вимагає від держав національного засобу юридичного захисту, який би забезпечував вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги», та надання відповідного відшкодування (справа «Кудла проти Польщі», № 30210/96). Суд, однак, зобов’язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується відповідний національний закон, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі «Скордіно»).

Поняття, що містяться у міжнародно-правових нормах, мають автономне значення, що не залежить від правової кваліфікації аналогічних термінів у національному праві. Процес тлумачення міжнародно-правових норм і використовуваних термінів підпорядкований правилам Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Відповідно до цієї конвенції зміст міжнародно-правової норми і зміст використаних у ній понять встановлюються відповідно до цілей і принципів міжнародного права і конкретного міжнародного договору, а також з урахуванням сформованої практики застосування. Європейський суд здійснює міжнародно- правове тлумачення терміна «майно» («власність»), створюючи відповідне автономне поняття. В одному зі своїх перших тлумачень ст. 1 Протоколу 1, у справі «Маркс проти Бельгії» (постанова від 13 червня 1979 р.), Суд вказав, що ця стаття, закріплюючи «право безперешкодно користуватися своїм майном» («право на повагу своєї власності»), гарантує, власне, право власності. Суб’єктами цього права можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Об’єктом цього права є майно, під яким, насамперед, розуміються матеріальні цінності. Однак, на відміну від більшості національних правових доктрин, Європейський суд розширено тлумачить поняття «майно» і відносить до об’єктів права власності «приватне право, що представляє майнову цінність і, отже, майно у розумінні першої тези статті 1» (постанова ЄСПЛ у справі «Ван Марле проти Нідерландів» від 26 червня 1986 р.).

Фінансова культура є частиною правової культури і як теоретична категорія має міждисциплінарний характер (загальна теорія права, юридична психологія, соціологія, філософія, економіка, політологія, історія, державне управління, конституційне, адміністративне, фінансове і податкове право). Глибоко переконана, що у свою чергу податкова культура є складовою фінансової культури — визначення якої можна, на нашу думку, сформулювати як усвідомлення кожним економічних процесів разом із відповідальністю за виконання платіжних зобов’язань і податкового обов’язку у поєднанні з глибоким почуттям внутрішньої свободи та розумінням важливої особистої місії у суспільстві, необхідності володіння комплексними знаннями законодавства задля реалізації загальнолюдських цінностей.

З метою формування правової і, зокрема, фінансової культури у суспільстві (не тільки платників податків), забезпечення фінансової дисципліни доцільним є: своєчасне оприлюднення нормативно-правових актів і досягнень науки, підвищення нормотворців щодо вимог законності і режиму правопорядку, запровадження ефективної системи оперативних консультацій (письмові, усно безпосередньо і по телефону) державних і недержавних органів та інших об’єднань, функціонування центрів податкової допомоги і волонтерський рух, поширення знань через телебачення, пресу, радіо, оновлення літератури у бібліотеках, введення у школах і на підприємствах (підвищення кваліфікації) курсу «Основи фінансових знань і правової культури». Такі заходи сприятимуть адаптації громадян у фінансовому просторі, використанню можливостей розвитку і збільшення статків, здатності до прогнозувань і передбачення економічних ситуацій, вихованню законослухняних членів суспільства й організації громадського контролю за витрачанням коштів державного і місцевого бюджету.

Становлення в Україні правової держави і формування високого рівня культури неможливі без активного, доступного, відкритого і масштабного інформування населення. Правова інформація є необхідною умовою профілактики правового нігілізму серед населення. Забезпечення координації і взаємодії навчальних закладів, науково-дослідних установ і органів влади, діяльності законотворця в утвердженні законності та правопорядку, у поширенні правових знань, а також практика податкових консультантів, аудиторів, юридичних клінік, адвокатських об’єднань і центів правової допомоги повинні сприяти в цілому (а не тільки кожен сам по собі) покращанню правосвідомості та підвищенню правової культури у суспільстві.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України : методологічні аспекти : моногр. — К., 2002. — 724 с.
  2. Права громадян у сфері виконавчої влади : адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. — К., 2007. — 586 с.
  3. Головатий С. Книга третя. Верховенство права : український досвід. — lvii-lxiv; С. 1277—1747.
  4. Самсін І. Л.Суб’єкти офіційного тлумачення податкового законодавства України : матеріали наук.-практ. конф. «Тенденції та перспективи розвитку податкової системи України». — Ірпінь, 2008. — 626 с. — С. 411-414.
  5. Гончар И. Европейский порыв. Украина готова улучшить исполнение решений национальных судов с 2012 года. // Юридическая практика. — 2011. — № 4. — С. 7 [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.pravo.ua
  6. Alex Martynov Людвіг фон Мізес [Електронний ресурс]. — Режим досутупу : http://www.mises.org.ua/main/34-alex-martynov/154-ludwig-von-mises.html
  7. Філософія права : навч. посіб. / О. Г. Данільян, Л. Д. Байрачна, С. І. Максимов та ін. ; за заг. ред. О. Г. Данільяна. — К., 2005. — 272 с.
  8. Савчук С. В. Юридична соціологія : предмет та місце в системі юридичних наук. — Чернівці, 2003. — 240 с.

загрузка...
Top