Значення добросовісності набувача у судовій практиці у справах про захист права власності

З проголошенням незалежності України розпочалась побудова нових економічних відносин, які є характерними для розвинутих країн з ринковою економікою. Незважаючи на кардинальну зміну ідеологічного курсу за останні 20 років в Україні, слід визнати, що економічні відносини власності (присвоювання) становлять основу (базис) кожного суспільства, а правове регулювання з’являється насамперед як система норм, що закріплюють, регламентують та охороняють ці відносини (їх вольову сторону). Тому охорона існуючих відносин власності — найважливіше завдання будь-якої правової системи, її стрижень [1, 208]. І Україна не є винятком, а тому для ринкових відносин у країні притаманний значний обіг об’єктів права власності, щодо якого укладаються різні цивільно-правові договори. Аналіз судової практики свідчить, що певна частина цих договорів оспорюється з різних підстав. Крім того, власники майна намагаються захистити свої права шляхом пред’явлення позовів про витребування свого майна із чужого незаконного володіння, в тому числі від добросовісних набувачів. В Україні склалася суперечлива судова практика щодо розгляду спорів за участю осіб, які визначаються ЦК України категорією «добросовісних набувачів», чому «сприяє» різне розуміння суддями суті спірних правовідносин.

Незважаючи на те, що різні аспекти права власності, інших речових прав, особливості їх захисту були неодноразово предметом ґрунтовних досліджень, виконаних у різні часи [2], досі спостерігається тенденція до різного вирішення в судовій практиці проблеми конкуренції позовів під час захисту права власності. На жаль, усталений «практичний» підхід до визнання недійним усього ланцюга оспорюваних стороною правочинів, який не враховує значного теоретичного доробку в цій галузі [3], досі спостерігається в судовій практиці. Проблема ще полягає у тому, що ЦК України застосовують загальні та господарські суди, які мають різні апеляційні та касаційні інстанції, тобто судові установи, що формують судову практику.

Все це має своїм наслідком неоднакове та суперечливе застосування цивільного законодавства з обраної проблематики. Тому розгляд цього питання в межах цієї публікації є актуальним та своєчасним.

Охорона відносин власності у вузькому сенсі або їх захист — це сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі здійсненням правопорушень проти відносин власності [4, 472-473 ].

Право власності на річ (майно) набувається учасниками цивільних відносин на підставах, що не заборонені законом. Однією з загальних засад цивільного законодавства є засада справедливості, добросовісності та розумності. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто усі набувачі вважаються добросовісними, якщо інше не встановлено судом. Цивільне законодавство розрізняє набувачів за різними ознаками, у тому числі за ознаками добросовісності та недобросовісності. Ці ознаки набувають практичного значення і відповідних правових наслідків у певних випадках. Наприклад, набуття права власності на таких підставах, як набувальна давність, пов’язане з добросовісністю заволодіння чужим майном; як договір, коли майно відчужується особою, яка не мала на це права, — пов’язане з добросовісністю набувача. Суб’єкт права володіння може бути добросовісним або недобросовісним. Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3 ст. 509

ЦК України). Недобросовісність з боку набувача є однією із складових підстав повернення безпідставно набутого ним певного майна (ст. 1215 ЦК України).

Розділ 1 книги третьої ЦК України регулює питання права власності. Глава 29 цього розділу присвячена захисту права власності. В юридичній літературі засоби права власності класифікують на речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні. До речово-правових належить віндикаційний позов, негаторний позов. Як допоміжні речово-правові способи виділяють позов про визнання права власності та позов про виключення майна з опису. Зобов’язально-правові засоби захисту права власності поділяють залежно від характеру правовідносин, що виникають між власником майна (речі) та іншими особами. Якщо вони виникають у договірних відносинах, то такими засобами є позови про відшкодування збитків, про повернення речей. Якщо вони виникають у деліктних відносинах (недоговірних), у зв’язку з завданням шкоди, то такими засобами є позови про відшкодування майнової та моральної шкоди, позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна. Спеціальними засобами захисту називають позови про визнання угоди (правочину) недійсною, про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна, проти втручання державних органів, органів місцевого самоврядування тощо.

У практиці українських судів виникають питання щодо застосування норм ЦК України, що регулюють права та обов’язки добросовісного набувача та захисту права власності.

Відповідно до ч. 2 п. 2 та 4 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним і відновлення становища, яке існувало до порушення. До другого способу можна віднести віндикаційний позов. За змістом ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд, який полягає також у виборі способу захисту цивільних прав та інтересів. Принцип диспозитивності цивільного судочинства зобов’язує суд розглядати цивільні справи в межах заявлених вимог (ст. 11 ЦПК України). У судовій практиці досить поширеним є явище, коли власник майна, не будучи учасником договору відчуження його майна, заявляє позов про визнання правочину недійсним. При цьому, якщо майно відчужене один або кілька разів, власник оспорює і наступні договори. Крім визнання договору (договорів) недійсним, власник просить суд повернути йому майно у власність і визнати за ним право власності на це майно. Правовою підставою для пред’явлення таких позовів є ч. 3 ст. 215 ЦК України, відповідно до якої дійсність оспорюваного правочину вправі заперечувати не тільки одна із сторін, а й заінтересована особа. Мають місце випадки, коли в наведених вище ситуаціях власники заявляють позов до останнього володіючого набувача про витребування майна [5]. Суди нерідко задовольняють такі позови, а суди апеляційної та касаційної інстанцій залишають такі рішення в силі. Така суперечлива практика свідчить про неоднакове застосування судами одних і тих самих положень закону. Аналогічні проблеми існували в судовій практиці РФ.

Вперше категоричний висновок з цієї проблеми був зроблений у постанові Конституційного Суду РФ «По делу о проверке конституционности положений пунктов 1 и 2 статьи 167 Гражданского кодекса Российской

Федерации в связи с жалобами граждан О. М. Мариничевой, А. В. Неми- ровской, З. А. Скляновой, Р. М. Скля- новой и В. М. Ширяева» від 21 квітня 2003 р. № 6-П. У цій постанові Конституційний Суд РФ вказав: права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого п. 1 і 2 ст. 167 ЦК РФ (аналогічна ст. 216 ЦК України). Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикацій- ного позову, якщо для цього маються ті передбачені ст. 302 ЦК РФ (аналогічна ст. 388 ЦК України) підстави, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (безвідплатність придбання майна добросовісним набувачем, вибуття майна з володіння власника не з його волі та інші).

На думку вчених, зокрема І. Спасибо-Фатєєвої, в таких випадках власник має захистити право власності тільки шляхом пред’явлення віндикаційного позову [6].

Є. Суханов допускає обговорення питання про добросовісність набувача при вибутті майна з володіння співвласника за його волею при розгляді позову про визнання недійсним договору, в якому цей співвласник не був учасником. Наприклад, чоловік продав без згоди дружини автомобіль, який був об’єктом спільної сумісної власності. У цьому випадку суд має відмовити дружині в позові про визнання такого договору недійсним, посилаючись на те, що вона як співвласник передала автомобіль іншому співвласнику, і тому він вибув з її володіння за її волею [7].

Пропозиції щодо прийняття постанови Пленуму Верховного Суду України з цього питання, які висловлювались у літературі [8], та потреби практики були враховані. 6 листопада

2009 р. Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», в якій, зокрема, зробив такі висновки. Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного право- чину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому випадку майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача — з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України (п. 10 постанови).

Таким чином, судам першої та другої інстанцій запропоновані способи подолання конкуренції у зазначених позовах та зроблений висновок про те, що ст. 216 ЦК України не поширюється на добросовісних набувачів та за загальним правилом застосування двосторонньої реституції не ставиться у залежність від добросовісності сторін. З такими висновками неможливо не погодитись.

Складність цього питання полягає у проблемі пріоритетності захисту судом прав добросовісного набувача або прав власника, коли його майно відчужене неправомочною особою. З метою забезпечення стабільності цивільних прав та обов’язків, підвищення оборотоздатності речей у цивільному законодавстві визначений вичерпний перелік підстав витребування майна таким власником від добросовісного набувача. Віндикаційний позов (від лат. vin dicere — «оголошую про застосування сили», або vindico «захищаю, вимагаю» ) — це позов неволодіючого власника речі до володіючого нею не- власника з метою відновити порушене володіння речі шляхом вилучення її в натурі [9]. Іншими словами, йдеться про відновлення становища, яке існувало до порушення права власності або володіння. Позивачем може бути власник майна (речі) або інший законний володілець, а витребувати за цим позовом можливо тільки річ, визначену індивідуальними ознаками.

В юридичній науці з питання пріоритетності захисту судом прав добросовісного набувача або прав власника пропонується конструкція «найменшого зла». Суть її полягає у такому. Коли майно вибуває від власника з його волі, а потім відчужується особою, яка не мала права на відчуження, то первісний власник, як правило, краще знає відчужувача, ніж добросовісний набувач. Тому при відмові у віндикації власник зможе стягнути з відчужувача збитки*. З такої позиціїЦПК України (ст. 119) цілком логічно вимагає вказівку про точне найменування відповідача, місце проживання тощо.

І навпаки, у випадку вибуття майна у власника не за його волею добросовісний набувач краще знає відчужу- вача, ніж власник (власник зазвичай його взагалі не знає). Тому при задоволенні віндикаційного позову добросовісний набувач зможе стягнути з відчужувача збитки [10]. Таким чином, добросовісний набувач набуває право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права при певних умовах, коли відповідно до ст. 388 ЦК України таке майно не може бути витребуване у нього (ст. 330 ЦК України). Аналогічне правило закріплено ст. 658 ЦК України.

Необхідно навести ще декілька додаткових доводів з обговорюваного питання щодо співвідношення реституції та віндикації. Реституція, на відміну від віндикації, можлива тому, що сторони договору знаходяться у зобов’язальних правовідносинах, при оспорюванні якого відповідач може заявляти зустрічні вимоги не тільки щодо повернення майна або відшкодування його вартості, а й щодо відшкодування збитків (статті 221, 226, 229 ЦК України).

До пред’явлення і задоволення віндикаційного позову право власності безспірно належить набувачеві, окрім випадків укладання нікчемних правочинів. При розгляді цивільних або господарських справ за такими позовами суд має виходити з того, що майно, набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребувано власником від добросовісного набувача. Якщо в судовому порядку буде доведено, що набувач був недобросовісним, а інша особа була неправомочною щодо відчуження майна, то саме ці обставини будуть достатніми для витребування майна у недобросовісного набувача.

В інших випадках для витребування майна від добросовісного набувача власник майна має довести суду одну з таких обставин: 1) що майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння (в цих випадках майном може бути тільки рухома річ); 2) що майно було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння (викрадене майно може бути нерухомим або рухомим); 3) що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У цьому випадку власник може витребувати майно в останнього набувача, навіть якщо воно неодноразово відчужувалось. Не вважається, що майно вибуло з володіння співвласника не з його волі, коли він передав майно у володіння іншому співвласнику або іншій особі.

Гроші, цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст. 389 ЦК України). У цьому випадку тільки факт добросовісності набувача породжує його право власності на вказані об’єкти цивільних прав.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів» від 8 червня 2007 р. № 5, зокрема, пропонується визначення недобросовісного набувача втраченого векселя, коли він на момент придбання векселя знав про те, що він вибув із володіння власника або особи, уповноваженої власником розпоряджатися векселем, поза їх волею. Груба необережність набувача має місце в тому випадку, коли він з огляду на сформовані умови обігу повинен був знати про факт вибуття векселя зволодіння зазначених осіб поза їх волею (зокрема, якщо вексель був придбаний після опублікування власником у друкованому засобі масової інформації оголошення про втрату або крадіжку векселя, про яке набувач векселя за обставинами справи не міг не знати).

Разом з тим Пленум Верховного Суду України не роз’яснив таку правову конструкцію ЦК України, як вибуття майна з володіння власника не з його волі.

У практиці трапляються випадки, коли майно вибуває від власника або особи, якій він передав майно за договором. Але цей договір має певні вади волі відчужувача, наприклад під впливом помилки, обману, погрози, насильства. У майбутньому набувач за таким договором продав майно добросовісному набувачеві, а власник заявив до нього віндикаційний позов і посилається в ньому на вибуття спірного майна з володіння власника не з його волі. На підтвердження такого позову власник надає рішення суду, в розгляді якого брав участь добросовісний набувач як третя особа, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета позову на стороні відповідача. Взагалі це питання за своїм змістом ширше, тому що у випадку визнання недійсним первісного договору підстави для витребування майна від добросовісного набувача власником є сумнівними та спірними. Таким чином, набуття права власності внаслідок правопорушення породжує право власності за іншим договором. Про таку проблему було зазначено в юридичній літературі [11]. З таким висновком погодитись неможливо. Стаття 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину і саме цим керуються учасники майбутніх договорів, посадові особи, що їх посвідчують, та законодавець, який передбачає права та обов’язки первісного власника і добросовісного набувача.

Досить проблемним залишається питання про підстави визнання набувача недобросовісним за критерієм того, що він міг знати про те, що відчужувач не мав права відчужувати майно.

У цьому аспекті явно недостатнім є такий висновок Пленуму: якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (п. 10 постанови).

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України добросовісним набувачем визнається набувач, який не знав і не міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати. Відчуження майна — це розпорядження ним, яке за загальним правилом належить власникові майна та є однією з підстав припинення права власності в однієї особи й однією з підстав набуття права власності другою особою. Цивільним законодавством передбачені різні види договорів відчуження майна. Йдеться про договори купівлі- продажу, дарування, ренти, довічного утримання (догляду) тощо. Зазначене визначення поняття добросовісного набувача вказує на дві сторони добросовісності у цих відносинах. По-перше, добросовісним є набувач, який не знав, а по-друге, який не міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати. Іншими словами, об’єктивна і суб’єктивна сторони поведінки добросовісного набувача свідчать про незнання ним того, що відчужуване майно належить іншій особі або що набувач вжив залежні від нього заходи для встановлення цієї обставини. Якщо набувач знав, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, то його дії мають умисний, протиправний характер. Він завідомо порушує права власника. Якщо набувач міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, то його дії мають необережний, протиправний характер. Форма необережності, проста або груба, має визначальне значення для кожного конкретного договору. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватись від дій, які могли б порушити права інших осіб. Тому дії недобросовісного набувача є протиправними і набуте ним майно за позовом його власника в будь-якому випадку витребується. Разом з тим питання про те, чи були вжиті набувачем залежні від нього заходи для встановлення обставини щодо наявності, наприклад у продавця, права на продаж майна, має вирішуватися судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Залишилось поза увагою Пленуму питання про застосування ч. 2 ст. 388 ЦК України, відповідно до якої майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. У літературі вказується на безумовність цього правила.

Частиною 2 ст. 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Такий порядок визначений Законом України «Про виконавче провадження».

У судовій практиці первісні власники оспорюють договори купівлі- продажу, які укладались за результатами торгів, що проводились у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Такі позови судами задовольнялись і спірне майно поверталось у власність позивача*.

На мою думку, такі договори можуть бути визнані недійсними, але тільки у випадках, коли під час виконання судового рішення були грубо порушені права первісного власника (боржника) і він був позбавлений можливості захищати свої права під час виконавчого провадження.

І останнє. Відомий російський вчений, професор Є. Суханов, обговорюючи питання про конкуренцію зазначених позовів, дійшов висновку, що реституція неможлива щодо об’єктів нерухомості, оскільки права на такі речі виникають, змінюються та припиняються в момент їх державної реєстрації. Він запропонував у таких випадках заявляти позов про визнання права власності на спірне майно [12]. На мою думку, така пропозиція помилкова. По-перше, такий позов не надає можливості повернення нерухомої речі у реальне володіння первісного власника, якщо проти цього заперечує набувач. По-друге, визнаючи право власності, суд змушений буде керуватися нормами, що регулюють реституцію або віндикацію.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Суханов Е. О. Лекции о праве собственности. — М., 1991. — 240 с.
  2. Чередникова М. В. О вещных правах по гражданскому кодексу российской федерации // Актуальные проблемы гражданского права / под ред. С. С. Алексеева ; Исследовательский центр частного права. — М., 2000. — 318 с. — C. 106—125; Баринова Е. А. Вещные права в системе субъективных гражданских прав // Актуальные проблемы гражданского права : сб. ст. / под ред.О. Ю. Шилохвоста. — М., 2003. — Вып. 6. — 384 с. — С. 137—174; Рубаник В. Е. Собственность в истории российской и украинской систем права : общее и особенное (отношения собственности в восточнославянской традиции правового регулирования : историко-правовое исследование). — Харьков, 2004. — 520 с.; Судовий захист прав власності : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. / гол. ред. д-р юрид. наук, проф. С. В. Ківалов ; заст. голов. ред. д-р юрид. наук, проф. М. О. Баймуратов. — О., 2004. — 168 с.; Алексеев С. С. Право собственности. Проблемы теории. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2007. — 240 с.; Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — 4-е изд., перераб., доп. — М., 2008. — 922 с.; Яворська О. С. Правове регулювання відносин власності за цивільним законодавством України : навч. посіб. — К., 2008. — 256 с.
  3. Генкин Д. М. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону / Ученые записки ВИЮН. — 1947. — Вып. V. — C. 45; Рясенцев В. А. Вопросы действительности сделок в судебной практике // Социалистическая законность. — 1950. — № 8; Рясенцев В. А. Сделки по советскому гражданскому праву. — М., 1951; Прилуцкая М. З. Недействительность сделок по ст. 30 ГК РСФСР : автореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1951. Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. — М., 1954; Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. — Л., 1960. — 171 с.; Мындря Д. И. Недействительность сделки и неправомерность действия (недействительность сделок с точки зрения классификаций юридических фактов) // Цивилистические записки : Межвуз. сб. научн. тр. — М. — Екатеринбург, 2002. — Вып. 2. — 511 с.; Недействительность в гражданском праве : проблемы, тенденции, практика : сб. ст. / отв. ред. М. А. Рожкова. — М., 2006. — 445 с.; Трофимов В. Н. Недействительность сделок : сборник судебной практики с комментариями. — М., 2008. — 360 с.; Тузов Д. О. Теория недействительности сделок : опыт российского права в контексте европейской правовой традиции. — М., 2007. — 602 с.
  4. Йоффе О. С. Советское гражданское право : учеб. — М., 1967. — 389 с.
  5. Ухвала Верховного суду України по справі № 6-12737св09 від 16 грудня 2009 р.; Ухвала Верховного суду України № 6-23401св09 від 20 січня 2010 р. // Інформаційно-пошукова система «нормативні акти України. — К., 2011; Рішення Суворівського районного суду м. Одеси у справі № 2-1251 від 9 листопада 2010 р.; Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 жовтня 2010 р. у справі № 2-3132/10 // Єдиний державний реєстр судових рішень
  6. Спасибо-Фатєєва І. Спірні питання недійсності правочинів та її наслідків // Вісник Академії правових наук. — 2007. — № 3. — С. 101; Черепахін Б. В. Вещные иски в советском праве / Ученые записки Свердловського юридического института. — Свердловск, 1945. — Вып. 1. — С. 48.; Жеков В. І. Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України : дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.03. — О., 2006. — С. 148—184.
  7. Суханов В. Е. Вказ. праця. — С. 213—214; Толстий Ю. К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. — Л., 1955. — С. 114.
  8. Подцерковный О. Хозяйственная компактизация // Юридическая практика. — № 1—2. — 8 січ. 2008 р.; Лічман Л. Г. Проблемні питання застосування судами норм ЦК України, що регулюють права та обов’язки добросовісних набувачів // Новий Цивільний кодекс України : проблемні питання застосування : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. «Впровадження нового Цивільного кодексу в Україні». 14—15 лютого 2008 р. — К., 2008. — С. 41—48.
  9. Дзера О. І. Там само. — С. 49.
  10. Гражданское право : учеб. : в 3 ч. / под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. — СПб., 1996. —Ч. 1. — С. 406-407.
  11. Спасибо-Фатєєва І. Спірні питання недійсності правочинів та її наслідків // Вісник Академії правових наук. — 2007. — № 3. — С. 102.
  12. Гражданское право : в 3 т. / под ред. Є. А. Суханов. — М., 2007. — Т. 2 — С. 183-184.

загрузка...
Top