Зміна парадигми праворозуміння: досвід держав Центральної Європи

Два десятиліття цілеспрямова­них правових реформ у держа­вах Центральної Європи логіч­но завершилися їх прийняттям до ЄС упродовж 2004-2007 рр. Останнє засвідчило як масштаби перетворень, так і їх результативність, зокрема визнання факту виконання так званих Копенгагенських критеріїв, які став­ляться до держав — кандидатів у чле­ни ЄС. Теоретико-правова наука в дер­жавах Центральної Європи протягом останніх десятиліть також відзначала­ся високим рівнем динаміки, не лише охоплюючи теоретичне осмислення нової державно-правової реальності (правової системи демократичної дер­жави — члена ЄС), а й багато в чому спрямовуючи розвиток останньої.

Актуальність постановки та відстеження зміни наукової парадигми у проблемі праворозуміння є різнопла­новою. По-перше, звертає увагу орга­нізаційне оформлення та роль право­вої доктрини в державах, які подібно до України в останні десятиліття ви­рішували комплексні завдання постсоціалістичного розвитку. По-друге, і цей аспект є головним, сучасну україн­ську правову науку зацікавлює сутніс-не та змістовне наповнення теоретико-правової науки з ключової проблеми - проблеми праворозуміння.

Останнім часом відповідні питання не виступали предметом досліджень у вітчизняній правовій науці.

Метою цієї статті є огляд наукової розробки проблеми праворозуміння у трьох державах Центральної Європи: Словацькій Республіці, Чеській Рес­публіці та Угорській Республіці. При­чому для відстеження зміни наукової парадигми, на нашу думку, необхідно звернути увагу на переважаючі погля­ди в співтоваристві вчених, як з огля­ду на авторитет останніх, так і врахо­вуючи основні наукові центри тієї чи іншої держави.

Словацька Республіка. Словацька Республіка, котра здобула незалеж­ність після припинення чехословаць­кої держави 1 січня 1993 р., зуміла заново вибудувати інфраструктуру теоретико-правової науки. Основни­ми центрами розвитку «теорії права» (саме так переважно називається від­повідна наука і навчальна дисципліна) є Словацька академія наук та кафедри теорії держави і права в університетах Братислави, Трнави, Кошице та Банської Бистриці. У процесі формування правового порядку незалежної Сло­вацької Республіки особливо велике значення відіграли наукові позиції та­ких учених-теоретиків права та кон­ституціоналістів, як К. Лацо, М. По­слух, Й. Прусак, Л. Цібулька, М. Чіч, П. Кресак, К. Тогота, М. Штефановіч та ін. Високі позиції правової доктри­ни у правовому і політичному житті суспільства, крім іншого, визначалися й тим, що цілий ряд учених обіймали вищі державні посади (М. Чіч, Р. Фіцо). Нині правова доктрина в цій державі відштовхується передовсім від нових реалій, у яких «правопоря­док Словацької Республіки знахо­диться під зростаючим впливом орга­нів ЄС» [1].

Одним із найбільш відомих слова­цьких учених-теоретиків права є И. Прусак, перу якого належать такі праці: «Право в суспільстві» (1980 р.), «Об´єктивне і суб´єктивне право» (1983 р., разом із Р. Гундром), «Теорія права» (1995 р.). Позиція цього вчено­го є чіткою: право (в широкому розу­мінні — як правова система) є су­спільним договором, на основі якого функціонує сучасна держава — «пра­вова інституція». На його думку, саме правова система є «організаційно-нор­мативним субстратом держави, котра впорядковує і організовує державні інституції, їх функції та відносини між собою та із населенням» [2].

Ще один сучасний учений — Є. От­тава — в одному з останніх підручни­ків «Теорія права» для студентів юри­дичного факультету Університету ім. Йозефа Коменського у Братиславі грунтовно зупиняється на проблемі праворозуміння. Вона висловлює слушну думку про те, що «надчасове поняття права може бути витворене лише за рахунок високого ступеня узагальнення і тому відносної неви­значеності». Як наслідок, вона зазна­чає: «Відповідь на запитання «що є право? у вирішальній мірі залежить від кута зору тієї чи іншої теоретичної концепції».

Є. Оттова аналізує закони природні (котрі мають місце у природі та неза­лежні від волі людей) і закони правові, котрі є «продуктом людського розуму і волі та визначають, що має бути». Вказуючи на ренесанс природного права новітнього часу й особливо після другої світової війни, вона заува­жує, що головним фактором у цьому процесі було реагування на загрози, пов´язані з юридичною системою на­цистської Німеччини, в якій мало місце «позитивістське відокремлення права і моралі». Піднесення природ­ного права відображало вимогу, що «право не може мати будь-якого змісту, але мусить враховувати моральні засади справедливості, які стоять над позитивним правом». З другого боку, на її думку, правовий позитивізм і надалі на запитання «що є право?» дає однозначну відповідь — це «система діючих правових норм конкретної держави» [3, 33].

Разом із тим Є. Оттова робить спробу подати підсумкове визначення права, що загалом не є характерним для європейської теоретико-правової науки. На її думку, право — це норма­тивна система, за допомогою якої дер­жава здійснює цілеспрямований вплив на суспільство з метою впоряд­кування суспільних відносин, їх гар­монізації та врівноваженості для за­безпечення відтворення та розвитку суспільства [3, 38].

Чеська Республіка. Нині в Чеській Республіці теоретико-правова наука розвивається в межах Академії наук Чеської Республіки (Інститут держа­ви і права АН ЧР) та класичних університетів у Празі (Карлів універ­ситет), Брно (Масариковий універси­тет), в Оломоуці та Університет Західної Чехії у Пльзені, де на юри­дичних факультетах створені відпо­відні кафедри.

У колишній Чехословаччині та су­часній Чеській Республіці справедли­во фігурою номер один у правовій на­уці (не тільки теорії права) вважався В. Кнапп (1913-1996 рр.). Він розумів право як «формально визначену суспільну нормативну і регулятивну систему, котра створюється або визнається державою для досягнення визначених суспільних цілей та для забезпечення і охорони загальних суспільних інтересів, а його норми га­рантуються державною владою» [4].

Із сучасних представників чеської теорії права необхідно виокремити Й. Благожа, П. Гунгра, А. Герлоха, Я. Гарванека, Й. Богущака та ін.

В одному з сучасних провідних підручників «Теорія права» (для сту­дентів, автори — Л. Кубу, П. Осіна, П. Гунгр) визначається характерна ознака позитивного права — його «ви­раження людської волі, людської діяльності», тоді як, навпаки, «при­родне право має опору в природі, в Богові чи в людському розумі». Разом із тим автори підручника зауважують, що наявність природного права поля­гає не в його реальній чинності (бо мо­ва йде про ідею, цінність — речі самі по собі нематеріальні), а в феномені його підтримки більшістю суспільства [5].

Угорська Республіка. Угорщина відзначається найдавнішими в Цент­ральній Європі традиціями універси­тетської юридичної науки та освіти, котрі беруть початок з 1367 р., коли університет було засновано у м. Печ. Нині угорська юридична наука розви­вається, як і в сусідніх державах, в ака­демічних та університетських устано­вах.

Ще однією специфікою розвитку угорської правової доктрини є той факт, що і в соціалістичні часи (після 1956 р.) вона розвивалася в доволі ліберальних умовах, за відсутності по­передньої цензури.

Так, наприклад, ще в 1974 р. відо­мий угорський теоретик права І. Сабо у праці «Основи теорії права» оціню­вав основні принципи права як цін­ності [6], у той час, коли групи радян­ських учених, власне, заперечували самостійну цінність права. З другого боку, ним же зазначалося (з квазікритичних позицій), що в західній теорії права «допускається ситуація, в якій особа, котра застосовує право, може у зв´язку з яким-небудь фактом дати оцінку правової норми і вирішити пи­тання про можливість її застосування в цьому випадку або її модифікації в цій ситуації» [7, 297]. У такий спосіб І. Сабо звертав увагу на важливу про­блему оцінки змісту права. На той час, природно, в соціалістичному право­знавстві така «оцінка права», як і її вплив на застосування права, була недопустимою, окрім ситуації «за ме­жами процесу правозастосовної діяль­ності» [8].

На думку І. Сабо, теза, згідно з якою «право — це лише просто дер­жавний наказ, виступає таким же од­нобічним спрощенням», як і теза, що держава є «слугою права» [7, 169]. В Угорській Народній Республіці сміливо висловлювалися й інші думки з приводу основоположних правових проблем. Так, у 1981 р. той же І. Сабо викладав позицію (знову — квазікри-тичну), згідно з якою права людини «випливають із самої природи права і які хоча й не стоять над так званим пи­саним законом, але є сильнішими за нього, більш вічними і непорушними, ніж будь-які положення закону». Згідно з такими уявленнями про права людини «вони виконують мовби подвійну функцію: їх здійснення задо­вольняє наше почуття справедливості, до того ж більш повно, ніж норми, передбачені позитивним (діючим) правом; подібним чином ми викорис­товуємо це уявлення і при виконанні обов´язків». Тим самим, на його думку, «права людини в суспільній свідо­мості піднімаються на рівень з морал­лю і справедливістю, а якщо сказати точніше, стають єдиним критерієм усієї системи діючого права і його здійснення» [9, 14].

Навіть в умовах соціалістичного ладу І. Сабо зазначав, що «права лю­дини — це такі права, які не пов´язані з яким-небудь способом виробництва, одним суспільним ладом, не зафіксо­вані «намертво» тільки в одній якій-небудь системі чи типові права чи тільки їм властиві». Разом із тим, про­довжував він, «вони можуть мати місце тільки в такому суспільстві, у державі такого типу, яке проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності всіх своїх громадян» [9,24].

У 1980-ті роки важливий внесок у вивчення розвитку і функціонування права як соціально зумовленого фено­мену зробив угорський учений К. Кульчар, який розробив продуктив­ний підхід до розгляду загальної теорії права як теорії, що відображає єдність філософського, соціологічного і спе­ціально-юридичного розуміння права [10]. Ним же розроблялися питання ефективності права як соціального фе­номену, доводився взаємозв´язок між ефективністю правової норми й ефек­тивністю всієї правової системи в межах історично визначеного суспіль­ства. На його думку, «ефективність права — це ефективність не якої-не-будь окремої норми, а всієї правової системи» [11].

На розвиток угорської правової доктрини в постсоціалістичний час найбільший вплив зробили такі вчені: А. Шайо, К. Шеппель, Л. Шольом та ін. Слід зазначити і той факт, що два останні президенти Угорської Рес­публіки (Ф. Мадл та Л. Шольом) є ви­датними вченими-юристами, членами Угорської академії наук. Крім того, слід зазначити і те, що склад Консти­туційного Суду Угорщини (одного з найсильніших у Європі за консти­туційними позиціями) відповідно до Конституції УР формується «з числа професорів права».

Один із сучасних провідних учених-юристів А. Шайо у відомій праці «Самообмеження влади» зазначає про своє розуміння співвідношення кон­ституціоналізму та права, наголошую­чи, що конституціоналізм «містить і функціональні елементи, які виходять за межі права», бо «право не може замінити моралі, звичаїв і здорового глузду». На його думку, «всі ці елемен­ти ми можемо назвати духом народу, духом нації, справедливістю чи хоро­шим звичаєм, але без них писана конституція залишається мертвою буквою». Але, з другого боку, він підкреслює: «Було б хибним робити висновок, що юридичний бік консти­туціоналізму — надмірність, ніби пра­во не має жодного значення там, де активізується дух епохи. Дух епохи може потребувати формальної підтримки, і юридична форма є тим більш важливою, якщо «дух епохи» ще не «дозрів», якщо відсутня консти­туційна практика і справедливість, бо не існує нічого, що спрямовувало б, об´єднувало б суспільство» [12, 21].

Саме праву, на думку А. Шайо, на­лежить вирішальна роль, чи є держава конституційною, бо «правове регулю­вання покликане тримати суспільство в такому стані, щоб у ньому не було ні приватного, ні державного свавілля» [12, 205]. Йому ж належить ідея: «У будь-якому варіанті з принципу верховенства права випливає, що дії держави, які порушують закон, підля­гають судовому оскарженню: рішення потрібно скасувати, можливу шкоду — компенсувати, забезпечити відновлен­ня порушених прав, захистити ущем­лені інтереси» [12, 213].

Підсумовуючи огляд теоретико-правових позицій щодо розуміння права в наведених державах, зазначи­мо деякі їх спільні характеристики.

По-перше, для центральноєвро­пейської правової традиції характерне відокремлення теоретико-правових досліджень від філософсько-право­вих, причому їх дистанціювання (але не протиставлення) проводиться пе­редусім з огляду на специфіку предме­та дослідження та відповідний йому методологічний інструментарій. У ме­жах філософії права досліджується право без його «прив´язування» до певного конкретного державно орга­нізованого суспільства і на визначено­му етапі історичного розвитку. У цьо­му сенсі право виступає як, власне, «ідея права» (право взагалі), а тому як предмет дослідження потребує пере­важно логічних, але не емпіричних ме­тодів пізнання.

У межах теоретико-правової науки право як предмет дослідження є скла­довою правового порядку, в ширшому аспекті — конкретної правової реаль­ності, функціонуючої в межах певного державно організованого суспільства, функціонуючого в окреслених часо­вих межах. Тому його дослідження ви­магає як логічних (теоретичних), так і емпіричних методів пізнання.

Разом із тим нині право не розгля­дається як «діюче право» (в позити­вістському значенні), бо до його змісту, крім норм, належать також еле­менти, котрі, власне, не можуть визна­ватися «чинними». До останніх нале­жать, зокрема: а) визнані міжнарод­ним співтовариством ідеї (принципи) у сфері прав людини, котрі безпосе­редньо (без процедури ратифікації) визнаються національною державою; б) система конституційних цінностей, котрі хоча і не сформульовані як нор­ми права, проте вирішально вплива­ють на творення та застосування правових норм, зміст яких може бути роз­критий судовою інстанцією (наприклад, основні права людини, перелік яких «не є вичерпним», або «поділ влади», або «демократія»); в) судова практика, зокрема правові позиції конституційного суду національної держави та правові позиції Європейського суду з прав людини у Страсбурзі (правові позиції останнього визнаються без огляду на те, щодо якої держави було схвалене рішення).

По-друге, правова доктрина цент­ральноєвропейського регіону відріз­няється від української більш інтен­сивним впливом на неї процесу глоба­лізації. Включення національних держав до спільного європейського правового простору різноманітно впливає на розвиток теоретико-право­вої науки. З одного боку, радикально змінюється сама правова реальність, яка є предметом теоретичного аналізу, До права (правового порядку) нале­жать невідомі раніше феномени із-за меж національної держави (установчі акти ЄС, рішення органів ЄС з питань спільної компетенції тощо). З другого боку, практика тлумачення, форму­вання правових позицій спільних у рамках ЄС судових інстанцій (суд Європейських Співтовариств у Люк­сембурзі та Європейський суд у Страс­бурзі) робить такі правові позиції спільними для всього простору ЄС, Нарешті, формування спільного освітнього простору в напрямі підго­товки юридичних кадрів «відтворює» водночас не лише спільну європейсь­ку практику, а й також спільну євро­пейську правову науку.

Отже, зазначимо також, що від­сутність «працюючих» визначень пра­ва є не лише констатацією, а й гносео­логічною тенденцією розвитку науки теорії права у сфері праворозуміння [13]. Як засвідчує досвід зазначених держав, завданням науки є не лише формулювання адекватного визначен­ня права, а й з´ясування, власне, зворотного — механізму прояву право­розуміння як одного із головних де­термінуючих факторів у формуванні змісту права. Вирішення такої науко­вої проблеми залишається актуальним завданням науки теорії держави і права.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Slovenská akadémia vied. Zbornik analyticno-prognostickych stúdií k Prognoze rozvoia Slovenské republiky do 2010. - Bratislava, 2002. - S. 53.

2. Prusak J. Teoría prava. — Bratislava, 1995. — S. 57—58.

3. Ottova E. Teoría prava. — Bratislava, 2005.

4. Knapp V. Vedecká propedeutika. I vyd. — Bratislava, 1993. — S. 50; Knapp V. Teorie prava. — Praha, 1995. - 247 s.

5. Kubu L., Hungr P., Osina P. Teorie prava. — Praha, 2007. — S. 18-19.

6. Сабо И. Основы теории права. — М., 1974. — С. 215—216.

7. Сабо И. Социалистическое право. — М., 1974. — С. 297.

8. Социалистическое право и личность / рук. автор, кол. Д. Анталффи (ВНР), М. Орзих (СССР). — К.; Одесса, 1984. - С. 42.

9. Сабо И. Идеологическая борьба и права человека. — М., 1981. — С. 14

10. Ксенофонтов В. Н. Социология права. — М., 2005. — С. 28—29.

11. Кульчар К. Основы социологии права / под ред. В. П. Казимирчука (общ. ред. и предисл.) и др.; пер. с венг. В. Гусева. — М., 1981. — С. 243.

12. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) ; пер. с венг. — М., 2001.-С. 21.

13. Байтин И. М. Сущность права (Современное нормативное правопонимание на грани двух веков). — 2-е изд., доп. — М., 2005. — С. 124.

загрузка...
Top