Зловживання правом (загальнотеоретичний аналіз)

Останніми роками проблематика зловживання правом все частіше стає об´єктом не тільки галузевих, але й загальнотеоретичних наукових юридичних досліджень. При цьому основна увага акцентується на зловживанні юридичними (позитивними) правами, тобто на такому здійсненні певних юридичних (встановлених державою) норм, яке супроводжується усвідомленим заподіянням шкоди іншим суб´єктам суспільних відносин. Однак, як свідчить суспільно-правова практика, зловживати можна й не легалізованими державою з тих чи інших причин основоположними (природними) правами людини чи її угруповань (спільнот, об´єднань тощо), і це явище порівняно нещодавно також почало досліджуватись науковцями.

Отож, спробуємо проаналізувати сутність та співвідношення зловживань і природними, і позитивними правами та визначити загальне поняття зловживання правом й охарактеризувати його суттєві ознаки.

Способи зловживання правами. Насамперед слід зазначити, що явище зловживання правом виникає тоді, коли основні принципи природного права, які визначають справжні межі свободи поведінки особи, занадто абстрактно чи неадекватно закріплюються у нормах позитивного права. Тобто можливість вчинення зловживання правом найчастіше є наслідком недосконалості норм позитивного права. Зауважимо, що основоположні права людини, зазвичай дістаючи нині своє нормативне забезпечення у міжнародно-правових актах з прав людини та подальшу конкретизацію у національному законодавстві, теж можуть бути «інструментом» (аргументом) зловживань. Відтак, є підстави розрізняти три способи зловживання правом:

—      одночасне зловживання правом і юридичним (державно-встановленим), і правом основоположним (якщо останнє відображене у нормах позитивного права);

—      зловживання лише самим основоположним правом, у процесі якого юридичні норми не порушуватимуться (у разі, якщо перше взагалі не закріплене у цих нормах);

—      зловживання лише правами юридичними, без порушення прав основоположних.

Основна відмінність між цими способами полягає у тому, що перший констатується на підставі позитивних юридичних норм; другий — лише на основі адекватного розуміння загальнолюдських принципів («духу») права, котре не завжди збігатиметься з конкретними нормативними юридичними формулюваннями; а третій — помилково кваліфікується як зловживання правом, оскільки він виникає внаслідок неадекватного відображення у позитивному праві основних засад природного права чи неправильного розуміння правозастосовним органом (насамперед судом) сутності цього права. Перший і другий способи зловживання правами, мабуть, більш адекватно відображатимуться поняттям «зловживання основоположними правами» (чи просто «зловживання правами»), а перший і третій — поняттям «зловживання законом» (або ж «зловживання суб´єктивним юридичним правом»).

Зазначимо, що загальне поняття «зловживання правом» відображає загальносоціальну природу цього явища та співвідноситься із наведеними поняттями так само, як, скажімо, загальносоціальне право співвідноситься з основоположними правами людини чи з юридичним правом. Тому для позначення загальносоціальної сутності цього явища варто вживати термінологічний вислів «зловживання правом», тоді як вислів «зловживання правами» використовувати лише для аналізу конкретних проявів цього явища на практиці.

Крім того, звернемо увагу й на те, що єдиним засобом вчинення кожного із означених різновидів зловживань є неналежне здійснення певного суб´єктивного права, зміст якого є відносно визначеним (насамперед сформульованим занадто абстрактно та неоднозначно).

Підставність наведених міркувань підтверджується, зокрема, й дослідженням розвитку теорії (доктрини) неприпустимості зловживання правом.

Наукова доктрина неприпустимості зловживання правом. Вона сформувалась у другій половині XIX ст. у Франції як реакція на щораз активніше свавільне використання особами своїх суб´єктивних прав, закріплених на зламі ХУІІІ-ХІХ ст. у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), у тогочасних конституціях Франції, у французькому Цивільному кодексі (1804 р.) [1]. Пізніше ця доктрина була сприйнята і в інших європейських країнах, і вже цивільні кодекси Іспанії (1889 р.), Німеччини (1896 р.), Швейцарії (1907 р.) містили спеціальну заборону зловживання правами (щоправда, лише у цивільно-правових відносинах).

Практика повної зневаги до людської особистості у тоталітарних державах у 20-40-х роках XX ст. з одночасним її виправданням законодавством та національними судовими органами стала переконливим свідченням можливості зловживання саме основоположними правами (зокрема, правами на свободу вираження поглядів, на свободу зібрань та об´єднання та ін.). Щоправда, до моменту винесення вироків міжнародними судовими трибуналами із засудженням відповідних режимів та ідеологій про зловживання такими правами можна говорити лише гіпотетично, це радше було зловживанням деякими загальнолюдськими гуманістичними цінностями — власне природними правами, але аж ніяк не зловживанням власне юридичним правом.

З метою недопущення повторення у майбутньому такої практики були ухвалені міжнародно-правові акти з прав людини, в яких зафіксовано мінімальний перелік невідчужуваних основоположних прав людини (насамперед, Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), міжнародні пакти 1966 р.). Привертає увагу те, що у цих актах передбачалась можливість зловживання закріпленими у них правами, а тому заборонялось таке тлумачення останніх, яке може призводити до знищення прав і свобод [2]. Так були створені вже суто юридичні підстави для запобігання зловживанням основоположними правами та для застосування санкцій за їх вчинення.

Між тим нормативне забезпечення основоположних прав людини в основних міжнародних нормативних актах та їх подальша імплементація у національному законодавстві призвели, з одного боку, до формування дещо ідеалістичного сприйняття органами державної влади людини, її прав та свобод, а з другого — до поширення, так би мовити, абсолютистського розуміння особами своїх прав [3, 168].

Ці дві тенденції мали подвійний вплив на практику зловживання правами. Якщо абсолютистське розуміння особами своїх прав посприяло тому, що протягом останніх 50-ти років відбувається неухильне зростання кількості зловживань правами та їх розповсюдження на нові сфери суспільно-правового життя [4], то внаслідок ідеалістичного сприйняття людини межі її правової свободи поступово розширюються, через що визнаються цілком правомірними й такі діяння, які ще донедавна могли бути кваліфіковані як зловживання правами.

Останнє зумовлює доречність введення до понятійного апарату дослідження феномена зловживання правами ще й такого поняття, як зловживання свободою.

Загальне філософське розуміння свободи як певного блага (добра) полягає у можливості вільної поведінки особи, при якій будь-кому не заподіюється шкода (зло) [5]. Межі цієї свободи окреслюються соціальними (передусім моральними) нормами, які, як відомо, не завжди збігаються із нормами правовими. Тому до тих проявів зловживань, які не отримали свого юридичного «підтвердження», якраз і можна застосовувати поняття зловживання свободою; адже така поведінка (як асоціальна, аморальна тощо) жодних юридичних наслідків для її суб´єкта не тягнутиме; він може зазнавати лише морального осуду з боку того соціального оточення, в якому перебуває (а втім, не завжди) [6, 220-230].

Тож можна стверджувати, що зловживання основоположними правами не завжди охоплюється зловживанням свободою. Хоч у значній своїй частині вони й збігаються, однак не є тотожними та не поглинають одне одного. Такого самого висновку можна дійти стосовно співвідношення зловживання основоположними правами та зловживання законом, проте оскільки перші повинні бути «закладені» у позитивне право, то в ідеалі зловживання ними мало б бути тотожним зловживанню законом або принаймні охоплювати його.

Передумови (причини) зловживання правом. Вище згадувалось, що можливість вчинення зловживання правом є зазвичай результатом недосконалості норм позитивного права, яку умовно можна назвати юридичною передумовою явища, що розглядається. Ця недосконалість може бути викликана не тільки факторами об´єктивними (нездатність права як формальної системи норм повною мірою врегулювати реальні, «живі» суспільні відносини), але й суб´єктивними (нерозуміння правотворцем справжньої сутності природного права чи врегулювання ним суспільних відносин, виходячи переважно з кон´юнктурних чи інших міркувань, всупереч реальним суспільним потребам).

Крім юридичної, варто виокремлювати ще й суб´єктивну передумову зловживання правом, якою є специфічний вид деформованої правової свідомості суб´єкта зловживання (зловживача), котрий у літературі отримав назву «егоцентризм» [6, 285-309; 7]. Така деформація правової свідомості є насамперед наслідком і виявом не-збігання (протистояння) інтересів суб´єкта (і тієї соціальної спільності, яку він представляє) з одного боку, та з другого — інтересів правотворчого чи відповідного правозастосовчого органу (зокрема суду), «компетенцією» якого є встановлення конкретних меж здійснення позитивного та, зрештою, й природного права. Це незбігання особливо актуалізується тоді, коли набирає сили згадуване вище «абсолютистське» сприйняття особою своїх прав.

Зважаючи на викладене, запропонуємо таке визначення загального поняття зловживання правом: це така протиправна поведінка, в процесі та в результаті якої суб´єкт права, маючи на меті заподіяти шкоду іншим суб´єктам або свідомо припускаючи її настання, здійснює певне своє суб´єктивне юридичне та/або основоположне (природне) право, зміст якого сформульований відносно визначено і тому може бути витлумачений неоднозначно.

Ознаки зловживання правом. До них належать такі [3, 167; 6, 55-90; 8]:

1)      воно відбувається лише через здійснення (реалізацію) суб´єктами їхніх юридичних прав. Зловживати самими лише основоположними правами можна тільки через їх використання. Що ж до прав юридичних, то зловживати ними можливо не тільки через використання юридичних норм, але й також через їх виконання, дотримання та застосування (як традиційних форм їх реалізації);

2)      зловживання правом завжди є умисною поведінкою. Іншими словами, зловживачем не можна стати з необережності. Це положення є надзвичайно важливим для правильної кваліфікації поведінки в якості зловживання правом та для правильного розуміння змісту суб´єктивної сторони зловживання правом. Тому вважати причиною зловживання правом некомпетентність чи непрофесійність зловживачів навряд чи є слушним [9]. Навпаки, як свідчить практика, зловживачі зазвичай є добре «підкованими» юридично, що якраз і дає їм змогу назовні ніби легально порушувати закон;

3)      унаслідок зловживання правом заподіюється шкода суспільним відносинам. Соціально-шкідливий наслідок або реальна загроза його настання у результаті зловживання правом відображаються поняттям «шкода» та є тими юридичними фактами, котрі дають змогу компетентному органу (суду) визнати поведінку зловживача порушенням конкретних юридичних норм

(позитивного права) чи загальнолюдських принципів права (природного права) [10]. Тому правомірне, на перший погляд, здійснення права з огляду на справжню мету відповідної поведінки зловживача та на її наслідки буде визнане судом специфічним правопорушенням;

4) констатувати наявність зловживання правом може лише уповноважений правозастосовний орган, кваліфікуючи зовнішньо формально правомірну поведінку суб´єкта права із реалізації ним юридичних норм як правопорушення [11]. Питання про можливість суду кваліфікувати певні діяння як зловживання правами є одним із найбільш дискусійних у юридичній літературі. Є підстави припускати, що нині на розгляд судових органів надходитиме все більше справ про можливе зловживання правами, тобто таких справ, котрі вимагають зіставлення й оцінювання інтересів різних суб´єктів правових відносин, а отже, збалансовування їхніх суб´єктивних прав та виявлення соціальної значущості наслідків, завданих їхньою поведінкою.

Видається, що власна оцінка суб´єктом зловживання правом своєї поведінки (включаючи її мотивацію та наслідки) не завжди збігатиметься з її оцінкою компетентним правозастосовчим органом (зокрема судом), але саме останній надається вирішальне значення. Критерієм для такої оцінки поведінки особи є добросовісна, розумна практика вчинення такого ж чи схожого діяння іншим одновидовим суб´єктом правовідносин. При цьому суд може кваліфікувати діяння як зловживання правом: а) на підставі закону; б) не знайшовши відповідних юридичних норм, обґрунтувати своє рішення самостійно; в) кваліфікувати певну поведінку як зловживання правом навіть всупереч закону, зокрема у тих випадках, коли цього вимагає загальнолюдський принцип справедливого врегулювання суспільних відносин.

Важливо згадати також і про те, що до моменту кваліфікації судом певної поведінки як зловживання правом на відповідного суб´єкта поширюватиметься презумпція добросовісності його поведінки (презумпція незловживання правами чи правомірного здійснення суб´єктом своїх прав), яка є частиною загальної презумпції невинуватості суб´єкта права.

Отже, слід дійти таких висновків. По-перше, феномен зловживання правом протягом останніх двох століть, і особливо після Другої світової війни, помітно «актуалізувався». Кількість випадків зловживання правом не зменшується, способи його вчинення стають все більш «вишуканими», а простір його вчинення постійно розширюється. Це, окрім іншого, й зумовлює необхідність не лише галузево-юридичного, але й загальнотеоретичного та філософсько-правового вивчення цього явища.

По-друге, дуалістичність, а нерідко і певне «протистояння» природного та позитивного права мали безпосередній вплив як на розвиток доктрини про неприпустимість зловживання правом, так і на прояви цього явища на практиці. Тому у деяких випадках слід чітко розмежовувати два явища (і відповідно два поняття), котрі не завжди є тотожними: зловживання основоположними правами та зловживання суб´єктивними юридичними правами.

По-третє, зловживання правом, будучи феноменом протиправної поведінки, є не лише тим юридичним явищем, в якому проявляється діалектика юридично дозволених та заборонених (правомірних і неправомірних) діянь; воно є одним із наочних проявів діалектики правового регулювання взагалі.

По-четверте, детальне загальнотеоретичне дослідження феномена зловживання правом дає можливість глибше осмислити сутність такого виду правової поведінки, як правопорушення, зокрема виснувати, що останнє може вчинятися й через формально (юридично) правомірну поведінку.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Гойхбарг А. Очерки преобразования земельного и гражданского права в буржуазных государствах. — М., 1925. — 97 с; Дюги Л. Общие преобразования гражданского права со времени Кодекса Наполеона. - М., 1919. — С. 10-16, 106-109.

2.      Див., наприклад, ч. Зет. 29, ст. 30 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ст. 5 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), ст. 5 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).

3.      Шайо А. Злоупотребление основными правами, или парадоксы преднамеренности // Сравнительное конституционное обозрение. — 2008. — № 2.

4.      Крусс В. И. Актуальные аспекты проблемы злоупотребления правами и свободами человека // Государство и право. — 2002. — № 7. — С. 46; Крусс В. И. Теория конституционного правополь-зования. - М., 2007. - С. 618-619.

5.      Гусейнов А. А., Апресян Р. Г. Этика : учеб. — М, 1998. — С. 266-280.

6.      Малиновский А. А. Злоупотребление субъективным правом (теоретико-правовое исследование. - М, 2007. - С. 220-230.

7.      Тимошенко В. І. Деформація індивідуальної правосвідомості як передумова зловживання правом // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2009. — № 3 (89). — С. 13—22.

8.      Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. — 2-ге вид. / пер. з рос. — X., 2005. — С. 429; Янев Я. Правила социалистического общежития (их функции при применении правовых норм). - М., 1980. - С. 174.

9.      Ковальський В. Чому існує зловживання правом // Юридичний вісник України. — 2003. — № 47. — С. 3; Сливка С. С. Позитивістські концепти : філософсько-правовий аналіз. — Л., 2006.-С. 33.

10.    Полянський Т. Соціально-філософські інтерпретації феномена зла як методологічне підґрунтя дослідження зловживання правом // Юридична Україна. — 2009. — № 3. — С. 8—13.

11.    Полянський Т. Особливості зловживань окремими правами, гарантованими Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод // Юридична Україна. — 2009. — № 8. — С. 28-33.

загрузка...
Top