Зловживання правом у публічно-правовій сфері як державно-правова проблема

Практика функціонування май­же всієї системи органів пуб­лічної влади України свідчить, що їх владна діяльність досить часто поєднується з таким видом правової деформації у процесі правозастосування, як зловживання правом. На­самперед це виявляється у викорис­танні носіями владних повноважень наданих їм Конституцією та законами України правових можливостей для досягнення зовсім інших соціально значущих (найчастіше — соціально шкідливих) результатів, ніж ті, заради яких було прийнято відповідні кон­ституційно-правові норми. У резуль­таті подібного зловживання правом завдається суттєва шкода не лише правам, свободам і законним інтере­сам громадян, а й державі та суспіль­ству загалом [20, 324], оскільки вини­кає небезпека руйнації правової систе­ми [3, 500], ставиться під загрозу стабільність конституційного ладу, спотворюється сутність головних пра­вових принципів, що становлять його засади, порушується встановлений по­рядок функціонування всього держав­но-правового механізму, всієї системи конституційно-правових відносин.

Слід зазначити, що донедавна про­блема зловживання правом досліджу­валася тільки вченими-фахівцями з цивільного, цивільного процесуально­го і частково — кримінального права. Як наслідок, у більшості сучасних роз­робок з цієї проблематики переважно йдеться лише про зловживання кон­кретною особою своїм суб´єктивним правом шляхом його використання з метою заподіяння шкоди іншим суб´єктам правових відносин [6; 16; 21]. Зловживання ж правом у пуб­лічно-правовій сфері, зокрема у про­цесі прийняття суб´єктами владних по­вноважень правових актів і здійснення інших юридично значущих дій у межах компетенції, практично не вивчалося. Рівень же поширення подібних дефор­маційних явищ у публічно-правовій сфері свідчить, що ця проблема пере­творюється з галузевої — з цивілістичної, на міждисциплінарну, й набуває загальнотеоретичного значення.

Окремі аспекти проблеми «зловжи­вання правом» розглядали у своїх пра­цях науковці: Г. Гаджиєв [4; 5], В. Гри­банов [6], Н. Дурново [8], С. Зайцева [9], Н. Малєін [15], О. Малиновський [16], І. Сенніков [24], Г. Смірнова [25], І. Совєтніков [26], О. Сухорукова [27], М. Хміль [29], А. Юдін [ЗО] та ін. Част­ково зловживання правом у публічно-правовій сфері Росії, а саме у процесі конституційного правокористування, розглядав російський правознавець В. Крусс [12, 618-725]. Разом із тим в українській правовій науці ця пробле­ма досі окремо не досліджувалася вза­галі. З огляду ж на суттєву суспільну небезпеку поширення подібних явищ саме в публічно-правовій сфері, спе­ціальне конституційно-правове дослі­дження цих питань набуває як значної наукової актуальності, так і безпосе­реднього практичного значення. Акту­альність цього дослідження зумов­люється й необхідністю запобігання соціальному злу, яким є зловживання правом, що руйнує засади, на яких ба­зуються фундаментальні цінності гро­мадянського суспільства. У результаті знижується рівень правосвідомості громадянина, розвивається нігілістич­не ставлення до права, зростає число правопорушень [29, 3]. А це має пря­мим наслідком правову деформацію свідомості, спотворене сприйняття всієї правової дійсності як суб´єктами державно-владних повноважень, так і пересічними громадянами, які розу­міють, що правом і правовими можли­востями можна маніпулювати на влас­ний розсуд.

Не маючи на меті детальне дослі­дження у цій статті змісту категорії «зловживання правом», лише зазначи­мо, що її сутність, на нашу думку, по­лягає у використанні права всупереч його соціальному призначенню, для досягнення іншої мети, ніж тієї, не­обхідність досягнення якої передбачав законодавець у процесі формулюван­ня цього правила поведінки. Саме таке розуміння сутності категорії «зловжи­вання правом» підтверджується й по­зиціями та висновками правознавців, висловленими з цього питання в на­уковій літературі. Зокрема, представ­ники французької правової школи розглядають зловживання правом як результат суперечності духу права і його букви. Так, професор права Ж.-Л. Бержель зазначає, що є випад­ки, коли особи, надаючи своїм діям по­вну видимість юридичної правиль­ності, насправді використовують свої права у цілях, протилежних тим, що переслідуються позитивним правом. Тобто вони, дотримуючись букви пра­ва, порушують його дух. Тому саме дух права має бути в центрі уваги, оскільки дух — це синонім природної спрямованості, чи кінцевої мети, на якій базується будь-яка юридична си­стема: право не може захищати випад­ки, які його порушують; закони не мо­жуть вже однією своєю буквою легіти­мізувати чи виправдовувати випадки ігнорування їх духу, сенсу їх існування [2, 441-447]. Як використання суб´єк­тивних прав і свобод всупереч їх духу (сутності) розглядає зловживанням правом і німецький конституціоналіст К. Хессе [28, 332].

Такими позиціями керуються ро­сійські та українські вчені. Так, на думку В. Горобця, зловживання пра­вом виявляється у спотворенні при­значення права, у протиставленні бук­ви закону його духу. Створюється ситуація, коли формально людина діє відповідно до закону, а власне — всу­переч йому [20, 324]. В. Рясенцев вва­жає, що хоча зловживання правом явно не порушує який-небудь закон, однак здійснення права не у відповід­ності до його призначення є неправо­мірною дією, оскільки вона супере­чить загальному принципу, сформу­льованому в законі [22, 9]. В. Крусс зазначає, що зловживання правом -це особливий вид правопорушення, при якому право порушується не формальним, а сутнісним чином, оскільки воно (право. — Ф. УЗ.) існує поза і до будь-якої формальності як гуманітар­ний феномен і принцип, який передба­чає науково-філософське співвідно­шення його природи з ідеалами добра та справедливості [12, 632]. При цьо­му, розрізняючи суб´єктивні й консти­туційні права, він наголошує, що «зло­вживання правом як неконституційне правокористування ідентифікується лише на рівні основних прав» [12, 634]. М. Хміль пропонує таку дефі­ніцію поняття «зловживання правом»: це така форма здійснення права, за до­помогою якої заподіюється шкода іншим учасникам суспільних відносин шляхом здійснення права в супереч­ності з його цільовим призначенням або здійсненням дій, що виходять за межі наданих законом прав, якщо такі межі й цілі здійснення права встанов­лені в законі [29, 11]. Під зловживан­ням правом також розуміють здійс­нення особою у межах закону свого суб´єктивного права без мети задово­лення власних потреб та із заподіян­ням шкоди іншим особам [21]. Подібні методологічні передумови є основою практично усіх інших досліджень цьо­го виду правової деформації.

Викладені вище й низка інших точок зору свідчать, що переважна більшість науковців, які займаються досліджен­ням зловживання правом, розглядають його лише стосовно суб´єктивних прав людини, зазначаючи, що будь-який суб´єкт може зловживати лише своїми суб´єктивними правами та свободами. На нашу думку, такий підхід не повною мірою відбиває усієї специфіки цього явища, особливо в публічно-правовій сфері. Зокрема, важко погодитися з 0. Малиновським, який, аналізуючи політичну шкоду, якої завдає зловжи­вання правом суспільству і державі, пов´язує її лише зі здійсненням суб´єк­тивних конституційних прав та свобод (зловживання виборчим правом, пра­вом на участь у референдумі тощо) [16, 66], і не розглядає зловживання правом з боку органів публічної влади та їх по­садових осіб. Адже, наприклад, Прези­дент України, застосовуючи без до­статніх на це підстав право вето щодо законів, прийнятих парламентом, реа­лізує не своє суб´єктивне право як фізична особа, а свої конституційні по­вноваження як державно-владна інсти­туція. Так само усі інші носії публічно-владних повноважень, як правило, зло­вживають не своїми суб´єктивними правами, а закріпленими за ними по­вноваженнями, своєю компетенцією у процесі правозастосування. Саме на цьому акцентує увагу і В. Крусс, зазна­чаючи, що «основними» формами зло­вживання правом слід визнати зловжи­вання правами і свободами людини та — у дзеркальному переломленні публічно-владної компетенції — зло­вживання повноваженнями, що опосе­редковують конституційне правокористування [12, 641]. Такий висновок, на нашу думку, є повністю обґрунтованим, оскільки застосування права, яке в основному здійснюється суб´єктами публічно-владних повноважень, є од­нією із загальновизнаних форм його реалізації, у процесі якої, поза сум­нівом, можливі зловживання.

Про таку специфічну форму зло­вживання правом як зловживання владою говорив ще III. Монтеск´є: «Відомо вже з досвіду століть, що кож­на людина, наділена владою, здатна нею зловживати і йде у цьому напрямі, доки не досягне належної їй межі. А межі — хто б міг подумати! — потре­бують і самі чесноти. Щоб не було можливості зловживати владою, необ­хідний такий порядок речей, за якого різні влади могли б взаємно стримува­ти одна одну» [17, 289]. Тобто, як ба­чимо, недопущення зловживання вла­дою як формою зловживання правом було однією з визначальних цілей роз­робленої ним теорії поділу державної влади на декілька незалежних одна від одної гілок, що свідчить про важли­вість та актуальність цієї проблеми протягом достатньо тривалого про­міжку часу.

На наше переконання, зловживан­ня правом у публічно-правовій сфері можливе починаючи з процесу правотворчості (оскільки нормативні пра­вові акти завжди певним чином стосу­ються прав і свобод людини, вияв­ляється можливим і зловживання пра­вом у процесі правотворчості [12, 648]), і закінчуючи зловживаннями при застосуванні конкретного право­вого акта судом у процесі розгляду та вирішення конкретної цивільної, адміністративної, господарської, кри­мінальної справи, чи органом держав­ної виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, їх посадо­вими та службовими особами у про­цесі прийняття локальних норматив­но-правових актів, чи застосування (виконання) того чи іншого управлін­ського рішення. При цьому особли­вістю сучасної і нормотворчої, і правозастосовної діяльності органів пуб­лічної влади є подеколи відкрите й зухвале нехтування ними вимог Конституції та законів України, прий­няття завідомо неконституційних нор­мативно-правових актів, які діють протягом тривалого проміжку часу. Особливо поширена така практика в діяльності органів місцевого самовря­дування, представники яких часто відкрито визнають незаконність рішень, що приймаються, зазначаючи при цьому, що вони діятимуть доти, поки їх незаконність не буде визнана судом. Поза сумнівом, подібні зловжи­вання правом суб´єктами владних по­вноважень призводять до більш нега­тивних наслідків, завдають набагато більшої і політичної, і матеріальної шкоди, ніж зловживання суб´єктивни­ми правами і свободами, оскільки їх прямим наслідком є суттєве зниження потенціалу державного механізму, підрив авторитету держави, поширен­ня корупційних явищ тощо.

У зв´язку з цим виникає необхід­ність теоретичного розмежування та­ких понять та явищ, як зловживання правом, зловживання правовим стату­сом, зловживання владою, зловживан­ня службовим становищем. Незважа­ючи на певну близькість цих видів позаправової поведінки, між ними існує суттєва різниця, оскільки одні з них є правопорушеннями чи злочинами, а інші — просто неправовими (за своєю суттю, за спрямованістю правового ре­гулювання, за «духом») діями, за які не передбачено жодної юридичної відповідальності.

Проблему зловживання публічним статусом досліджував російський пра­вознавець М. Селіхов, який запропо­нував запровадити це поняття до ши­рокого наукового обігу. Під «зловжи­ванням публічним статусом» він пропонує розуміти ті корупційні про­яви (дії осіб, наділених публічною владою), які формально не належать до категорії правопорушень, хоча за механізмом впливу на суспільні відно­сини, антисоціальним характером і суспільно шкідливими наслідками практично збігаються з ними [23, 25]. При цьому, на його думку, зловживан­ня публічним статусом слід розмежо­вувати зі зловживанням правом, оскільки в основі останнього лежить суб´єктивне право, а в основі зловжи­вання публічним статусом — публіч­но-правові можливості осіб, наділених владою, які використовують її для за­доволення особистих та корпоратив­них інтересів. Вважаємо, що подібне розмежування має достатньо умовний характер. Адже хоча в певних випад­ках і можна говорити про зловживан­ня статусом (наприклад використання службового посвідчення працівником правоохоронних органів, яке підтвер­джує саме його правовий статус, для уникнення відповідальності за пору­шення правил дорожнього руху), але переважно має місце саме зловживан­ня правом у процесі його застосуван­ня, зловживання тими правовими можливостями, які надаються відпо­відним суб´єктам — носіям владних повноважень і які здійснюються ними в процесі застосування права як однієї з форм його реалізації.

Під зловживанням владою у кримі­нальному праві України розуміють умисне використання службовою осо­бою, яка має владні повноваження, всупереч інтересам служби, своїх прав щодо пред´явлення вимог, а також прийняття рішень, обов´язкових для виконання іншими фізичними чи юридичними особами [18, 915]. Під зловживанням службовим станови­щем розуміється будь-яке умисне використання службовою особою всу­переч інтересам служби своїх прав і можливостей, пов´язаних з її посадою. При цьому службова особа при зло­вживанні у будь-якій формі прагне скористатися своїм службовим стано­вищем, яке передбачає як наявність передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами повно­важень (прав і обов´язків), так і наяв­ність фактичних можливостей, які надає їй сам авторитет посади (її за­гальновизнана вага, важливість, впли­вовість) [18, 915]. А словосполучення «всупереч інтересам служби» передба­чає, що службова особа не бажає вико­нувати покладені на неї законом чи іншим нормативно-правовим актом обов´язки, діє всупереч їм, не звертає уваги на службові інтереси, під якими розуміють, насамперед, інтереси дер­жави взагалі, і, крім того, інтереси пев­ного органу, підприємства, установи, організації, що не суперечать, не про­тиставляються інтересам держави [18, 915].

Особливим різновидом зловживан­ня владою чи посадовим становищем, вчиненим із корисливою метою [10, 105] чи з будь-якої особистої заінтере­сованості [11, 58; 19, 318-319], вважається корупція. Корупцією визнається використання посадових повноважень, статусу посади, а також її авторитету та пов´язаних з ним мож­ливостей для задоволення особистого інтересу або в групових інтересах [1, 119]. У Довідковому документі ООН про міжнародну боротьбу з корупцією під нею розуміється зловживання дер­жавною владою з метою отримання вигоди в особистих цілях [14, 81]. І хо­ча в Законі України «Про запобігання та протидію корупції» при визначенні корупції власне термін «зловживан­ня» не використовується, сутність цього явища полягає саме у викорис­танні особою наданих їй службових повноважень та пов´язаних з цим мож­ливостей з метою одержання непра­вомірної вигоди або прийняття обі­цянки (пропозиції) такої вигоди для себе чи інших осіб. При цьому слід на­голосити, що за вчинення корупційних правопорушень винні особи при­тягаються до кримінальної, адміні­стративної, цивільно-правової або дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.

Таким чином, і в кримінальному праві, і в антикорупційному законо­давстві зловживання владою та зло­вживання службовим становищем визначаються через використання відповідними посадовими особами своїх прав, повноважень чи навіть ав­торитету посади всупереч їх соціаль­но-правовому призначенню. На нашу думку, у цьому випадку можна вести мову про зловживання правом у широкому значенні, як про родове поняття, сутність якого полягає у будь-якому використанні правових можливостей, що надає відповідна по­сада, статус, усупереч інтересам дер­жави, суспільства, конкретних суб´єк­тів суспільних відносин, тобто всупе­реч праву як синоніму справедливості. Керуючись цим, зловживання правом у широкому сенсі охоплює і злочин, і адміністративне правопорушення, і зловживання публічним статусом, й інші форми використання права всу­переч його соціальному призначенню. У вузькому розумінні зловживання правом суб´єктами публічно-владних повноважень — це таке діяння (вста­новлення, вимога), що опосередковує правокористування, яке формально не виходить за межі публічної компе­тенції посадової особи чи органу дер­жавної влади, але суперечить цілям і цінностям конституційного правопо­рядку [12, 647]. Тобто це формально законне винувате діяння (дія чи бездіяльність), прямо чи опосередко­вано спрямоване проти цілей справед­ливого (конституційного) порядку суспільних відносин, яке завдає збитків та (або) шкоди особистим та (або) суспільним благам (цінностям) і не протиправним (конституційним) інтересам осіб, зумовлене неконсти­туційними інтересами і цілями того, хто завдає шкоди, і конкретизовано виражене в формі недобросовісного користування правами і свободами людини й уповноваженого опосеред­кування правокористування [12, 648-649].

У вузькому розумінні зловживання правом у публічно-правовій сфері не спричиняє кримінальної, адміністра­тивної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності, однак в ок­ремих випадках може мати наслідком конституційно-правову відповідаль­ність. Тобто критерієм розмежування зазначених видів зловживання правом є саме наявність чи відсутність юри­дично негативних наслідків, передба­чених конкретними нормативно-пра­вовими актами за той чи інший вид позаправової поведінки, допущеної у процесі правозастосування. Цей підхід покладено в основу розмежування зловживання владою як кримінально-карного діяння і зловживання владою як протиправного (неконституційного за своєю суттю) здійснення влади, чи владного зловживання правом у ши­рокому сенсі слова в Декларації ос­новних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою [12,646-647].

Окремо слід наголосити, що сут­ність категорії «зловживання правом» у публічно-правовій сфері не може бу­ти з´ясована поза контекстом категорії вільного розсуду в праві, чи, іншими словами, наявності у суб´єктів влад­них повноважень так званих дис­креційних повноважень. Адже, як за­значають дослідники, можливості для владних зловживань правом виника­ють повсюди, де компетентне повнова­ження містить «інтерпретаційні лагу­ни» [12, 647]. Саме в можливості управомоченого суб´єкта діяти на власний розсуд і знаходить свій практичний вияв свобода, надана суб´єктивним правом. А оскільки в суб´єкта є юри­дично визнана свобода, з´являються і можливості зловживання нею, причо­му часто на законних підставах. До­сить очевидною є така закономірність: чим ширшою є надана суб´єкту мож­ливість діяти на власний розсуд, тим різноманітнішими можуть бути і зловживання правом; втративши мож­ливість діяти на власний розсуд, управомочений суб´єкт втратив би й саму свободу дій, і, як наслідок, не зміг би нею зловживати [16, 180].

На нашу думку, у суб´єктів публіч­но-владних повноважень не може бути жодних дискреційних повноважень, оскільки усі вони зобов´язані діяти ли­ше на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вчинення ж дер­жавним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передба­ченій законом формі, або з виходом за межі компетенції, є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними та незаконними, і, відповідно — підставою для притяг­нення таких суб´єктів до конститу­ційно-правової відповідальності. Біль­ше того, це є однією з необхідних пере­думов забезпечення конституційної стабільності загалом. Разом із тим за­перечувати наявність у суб´єктів пуб­лічно-владних повноважень вільного розсуду в процесі правозастосування в межах своєї компетенції загалом не варто. Адже і в процесі прийняття, і в процесі виконання публічно-владних повноважень певний рівень свободи, вільний розсуд присутні завжди, оскільки в іншому випадку можна дійти до автоматичного, «комп´ютер­ного» правозастосування, що навряд чи можна визнати обґрунтованим. То­му запобігти зловживанню правом у процесі правозастосування можливо лише через встановлення чітких і загальнозрозумілих критеріїв такого вільного розсуду в праві та через за­провадження чітких механізмів відпо­відальності за їх порушення.

Аналіз положень Конституції України дає змогу дійти обґрунтова­ного висновку, що неприпустимість зловживання правом слід вважати од­ним із конституційних принципів, які закріплені в тексті Основного Закону опосередковано, тобто який випливає з низки конституційних положень: зі статей 3, 6, 19, 68 та норм, що закріп­люють вичерпний перелік повнова­жень органів публічної влади. На підтвердження цього висновку можна навести думку Г. Гаджиєва, який вва­жає, що принцип недопустимості зло­вживання суб´єктивними правами є загальним принципом права, який знайшов свій вияв у формі консти­туційного принципу, відповідно до якого здійснення прав і свобод люди­ни та громадянина не повинно пору­шувати права і свободи інших осіб [5, 105]. Майже такими самими позиція­ми керується й О. Малиновський, який зазначає, що принцип недопус­тимості зловживання правом прони­зує своїм нормативним впливом не лише окремі галузі права, а й всю си­стему права загалом [16, 171], тобто належить до основоположних право­вих принципів, які через свою важ­ливість закріплено саме на консти­туційному рівні. Більше того, на дум­ку М. Хміля, принцип неприпусти­мості зловживання правом, базуючись на фундаментальних загальнолюд­ських цінностях і категоріях, за своїм значенням стоїть в одному ряду з та­кими загальнолюдськими принципа­ми, як гуманізм, демократизм, спра­ведливість. Але найбільш важливе значення цей принцип має для всієї правової дійсності, оскільки саме він покладений в основу гуманного, спра­ведливого, законного здійснення поса­дових повноважень агентами держав­ної влади. На основі цього принципу чинне законодавство встановлює юри­дичну відповідальність державних службовців, посадових осіб за переви­щення ними своїх повноважень, здійснення наданих їм прав у супереч­ності з їх призначенням [29, 14, 16].

Отже, зловживання правом саме по собі та зловживання правом у пуб­лічно-правовій сфері зокрема нале­жать до найнегативніших явищ сучас­ної конституційно-правової дійсності, оскільки суттєво нівелюють значення права як соціальної цінності, станов­лять істотну загрозу конституційній законності та правопорядку, підрива­ють основи існуючого конституційно­го ладу України. Адже, як зазначають дослідники, загроза конституційному ладу виявляється як у невиконанні чи порушенні приписів конституційних норм усіма суб´єктами конституційно-правових відносин, так і в перевищенні повноважень чи зловживанні з боку посадових осіб і органів держави [13,

141]. Особливо негативним є значне поширення практики відвертого не­хтування правовими приписами суб´єктами державно-владних відно­син — органами законодавчої, виконав­чої та судової влади, адже це неминуче призводить до поширення правового нігілізму, зростання рівня корупції, викликає зневіру широкого загалу у право і справедливість, в ефективність усієї державно-владної діяльності. І не­конституційне правокористування, і владне, зокрема правозастосовне, зловживання правом слід визнати серйозною загрозою реальному кон­ституціоналізму [12, 669]. Тому одним із найактуальніших завдань сьогоден­ня є недопущення зловживання пра­вом, створення відповідних правових механізмів запобігання цьому негатив­ному соціально-правовому явищу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Астафьев Л. В. К вопросу о понятии коррупции // Коррупция в России : состояние и пробле­мы : материалы науч.-практ. конф. (26—27 марта 1996 г.). — М., 1996. — С. 119—123.

2. Бержель Жан-Луи. Общая теория права / под общ. ред. В. И. Даниленко. — М., 2000. — 574 с.

3. Венгеров А. Б. Теория государства и права : учеб. — М., 2005. — 608 с.

4. Гаджиев Г. А. Конституционные принципы добросовестности и недопустимости злоупотребле­ния субъективными правами // Государство и право. — 2002. — № 7. — С. 54—62.

5. Гаджиев Г. А. Конституционные принципы рыночной экономики : развитие основ гражданско­го права в решениях Конституционного суда Российской Федерации. — М., 2004. — С. 105.

6. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. — Изд. 2-е, стереотип. — М., 2001. — 410 с.

7. Грибанов В. П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. — М., 1992. — 204 с.

8. Дурново Н. А. Злоупотребление правом как особый вид правового поведения : теоретико-право­вой анализ : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 ; Нижегор. гос. ун-т им. Н. И.Ло­бачевского. — Нижний Новгород, 2006. — 27 с.

9. Зайцева С. Г. Злоупотребление правом как правовая категория : вопросы теории и практики: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 ; Волгогр. акад. МВД России. — Волгоград, 2003. - 26 с.

10. Кабанов П. А. Коррупция и взяточничество в России : исторические, криминологические и уго­ловно-правовые аспекты. — Нижнекамск, 1995. — 172 с.

11. Кауфман Д. Корупція в тумані двозначності // Політика і час. — 1998. — № 1. —С. 58-65.

12. Крусс В. И. Теория конституционного правопользования. — М., 2007. — 752 с.

13. Ларин А. Ю. Конституционное (государственное) право России : учеб. — М., 2006. — 400 с.

14. Лунеев В. В. Коррупция, учтенная и фактическая // Государство и право. — 1996. — № 8. -С. 78-91.

15. Малеин Н. С. Закон, ответственность и злоупотребление правом //Советское государство и пра­во. - 1991. - № 11. - С. 29-36.

16. Малиновский А. А. Злоупотребление субъективным правом (Теоретико-правовое исследова­ние). - М., 2007. - 352 с.

17. Монтескье Шарль Луи. Избранные произведения. — М., 1955. — 799 с.

18. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року/заред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К., 2002. — 1104 с.

19. Новое уголовное право России. Особенная часть : учеб. пособие / Моск. гос. ун-т им. М. В.Ло­моносова / Г. Н. Борзенков и др. ; под ред. Н. Ф. Кузнецовой. — М., 1996. — 391 с.

20. Общая теория права и государства : учеб. для юрид. вузов / В. С. Афанасьев, А. Г. Братко, А. П. Герасимов и др. ; под ред. В. В. Лазарева. — М., 1994. — 367 с.

21. Оніщенко Г. Проблема існування категорії «зловживання правом» // Юридичний журнал. — 2007. — № 2 // http://www.justinian.com.ua/ article.php?id= 2551

22. Рясенцев В. А. Условия и юридические последствия отказа в защите гражданских прав (к ст. 5 Основ гражданского законодательства Союза ССР и союзных республик) // Советская юсти­ция. - 1962. - № 9. - С. 7-10.

23. Селихов Н. В. Коррупция в государственном механизме современной России (теоретические ас­пекты) : дис. ... канд. юрид. наук. — Екатеринбург, 2001. — С. 25.

24. Сенников И. Е. Злоупотребление правом и социально допустимое поведение граждан // Вестник Нижегородского государственного университета им. Н. И. Лобачевского. — Нижний Новгород, 2002. - Вып. 1 (5). - С. 178-187.

25. Смирнова А. А. Диффамация как правонарушение и злоупотребление правом : конституционно-правовой аспект : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 ; Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. — М., 2008. — 26 с.

26. Советников И. В. Злоупотребление правом в избирательном процессе : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 ; Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. — М., 2006. — 26 с.

27. Сухорукова О. А. Злоупотребление правом : конституционно-правовой аспект // Lex Russica. — 2008.-№ l.-C. 188-191.

28. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. — М., 1981. — 368 с.

29. Хміль M. M. Принцип неприпустимості зловживання правом (теоретико-правові аспекти) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 ; Нац. ун-т внутр. справ. — X., 2005. — 19 с.

30. Юдин А. В. Злоупотребление процессуальными правами в гражданском судопроизводстве : моногр. — СПб., 2005. — 357 с.

загрузка...
Top