Жан-Жак Руссо

Вступ.

1. Біографія Ж.-Ж.Руссо.

2. Політичні погляди.

3. Правові погляди.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький мислитель і письменник, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей. Переконання мислителя зумовили специфіку його державно-правових поглядів, які він найбільш повно висвітлив у працях «Про суспільний договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.


1. Біографія Ж.-Ж.Руссо

Жан-Жак Руссо (Rousseau), 1712–1778, — один з найбільш яскравих представників Просвітництва у Франції. Його головні політико-правові праці: "Роздуми про походження і причини нерівності між людьми" (1754) і "Про суспільний договір, або принципи політичного права" (1762).

Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. На відміну від Гоббса, він вважає цей період "золотим віком". Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Появу суспільної нерівності Руссо пов'язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять.

Французький письменник і філософ Жан Жак Руссо народився 28 червня 1712 року в Женеві, у родині годинникаря. Мати його, Сюзанна Бернар, походила із заможної буржуазної родини. Батько, Ісак Руссо, із ремісників, відрізнявся непостійним, дратівливим характером. Жан Жак із самого раннього дитинства був оточений добрими і люблячими його тітками, Госерю і Ламберс'є, що з надзвичайною ретельністю пестили і виховували хлопчика. Жан Жак рано почав самостійне життя, повне негараздів і перешкод. Він перепробував усілякі професії: був переписувачем у нотаріуса, учився на гравера, служив лакеєм.

Потім, не знайшовши застосування своїм силам і здібностям, відправився мандрувати. Шістнадцятирічний Руссо, мандруючи східною Францією, Швейцарією, Савойєю, що входила тоді до складу Королівства Сардинії, зустрівся з католицьким священиком Понвером і під його впливом відмовився від кальвінізму - релігії своїх дідів і батьків. За рекомендацією Понвера Жан Жак познайомився в Анесі - головному місті Верхньої Савойї - з 28-річною швейцарською дворянкою Луїзою де Варанс і займалася вербуванням молодих людей у католицтво. Ставний, обдарований від природи, Жан Жак склав на пані де Варанс сприятливе враження і незабаром був відправлений до Туріну, у притулок для "перетворених", де був наставлений і прийнятий у лоно католицької церкви. Через чотири місяці Руссо залишив Турін. Пізніше він отримав місце домашнього секретаря в аристократичному домі. Тут йому давали уроки латинської мови, навчили бездоганно говорити італійською. І все-таки Руссо не затримався надовго у своїх прихильних панів. Його як і раніше тягло мандрувати, до того ж він мріяв знову побачити пані де Варанс. І ця зустріч незабаром відбулася. Пані де Варанс пробачили Руссо безрозсудні юнацькі мандри і прийняла його у свій будинок, що надовго став його домом. Тут між Руссо і пані де Варанс встановилися близькі відносини. Але прихильність і любов Руссо до своєї покровительки, очевидно, довго не приносили йому спокою. Пані де Варанс мала ще одного фаворита - швейцарця Клода Ане. Руссо зі смутком не раз залишав своє пристановище і після нових митарств знову повертався до де Варанс.

Тільки після смерті Клода Ане між Жан Жаком і Луїзою де Варанс встановилася повна ідилія любові і щастя. У 1740 році взаємини між Руссо і де Варанс погіршилися, і він змушений був залишити свій новий дім. Переїхавши до Ліону, Руссо знайшов тут місце вихователя дітей у будинку пана Маблі - головного судді міста. Восени 1741 року Руссо переїхав у Париж. Перший час він серйозно розраховував на успіх свого винаходу - нової нотної системи. Винайдений ним нотний запис у цифрах, представлений в Паризьку академію наук, не зустрів схвалення, і йому знову довелося розраховувати на випадкові заробітки. Протягом двох років Руссо перебивався переписуванням нот, уроками музики, дрібною літературною працею.

У 1743 році за посередництва пані де Брольї він одержав посаду секретаря французького посланника у Венеції. Протягом року Руссо сумлінно виконував свої обов'язки. Однак, зарозуміле і грубе ставлення посланника графа де Монтегю змусило Руссо залишити дипломатичну службу і повернутися в Париж. У Парижі Руссо зійшовся з молодою білошвейкою Терезою Левасеер, яка, за його словами, мала просту і добру вдачу. Руссо прожив з нею 34 роки, до кінця своїх днів. Він намагався її навчити грамоті, однак усі зусилля залишилися марними. У Руссо було п'ятеро дітей. Несприятливі сімейно-побутові умови змусили помістити дітей у виховний будинок. У 1752-1762 роках Руссо вніс свіжий подих в ідейне новаторство і літературно-художню творчість свого часу.

Перший твір Руссо написав у зв'язку з конкурсом, оголошеним Діжонською академією. У цій роботі Руссо вперше в історії суспільної думки зовсім виразно говорить про розбіжність між науково-технічним прогресом, і станом людської моральності. Руссо відзначає ряд протиріч історичного процесу, а також те, що культура протистоїть природі. Згодом ці ідеї виявляться в центрі дискусій щодо протиріч суспільного процесу. У своєму "Суспільному договорі" Руссо розвиває ідею, відповідно до якої люди домовилися між собою заснувати державу для забезпечення суспільної безпеки й охорони волі громадян. Але держава, згідно з Руссо, з інституту, що забезпечує волю і безпеку громадян, згодом перетворилося в орган придушення і гноблення людей. Найбільш відверто цей перехід "у своє інше" відбувається в монархічній абсолютистській державі. До державного і відповідно цивільного стану люди жили, згідно з Руссо, у "природному стані". За допомогою ідеї "природного права" їм влаштована невід'ємність таких прав людини, як право на життя, волю і власність.

Крім того, Руссо писав статті з актуальних політичних, економічних, музичних та інших питань для "Енциклопедії", що редагувалася д'Аламбером і Дідро. Цікава його стаття "Про політичну економію", опублікована в 1755 році в V томі "Енциклопедії". Він висвітив у ній соціально-економічні проблеми, зокрема, майнові відносини, державне управління, суспільне виховання.

У 1756 році Руссо виклав зміст великої праці Шарля де Сен П'єра "Міркування про вічний мир". У дусі демократичного гуманізму він покритикував криваві грабіжницькі війни і виразив своє гаряче прагнення до миру, до порятунку людства від спустошливих воєн і до перетворення всіх народів у єдину дружну родину. Ця робота була опублікована посмертно, у 1781 році. Літературні успіхи, однак, не приносили Руссо ні достатніх засобів для існування, ні щиросердечного спокою. Його люто труїли і переслідували французькі, швейцарські, нідерландські клерикали і королівські чиновники. Руссо не залишалося нічого іншого, як шукати заступництва і захисту в інших країнах. Він звернувся з листом до Фрідріха ІІ, просячи його дозволити оселитися у Невшателі. Там Руссо прожив більше двох років. Спочатку він оселився на дачі Коломбе у губернатора лорда Кейта, потім у селі Мотьє, розташованому в передгір'ях у мальовничій місцевості. У цій самоті Руссо писав порівняно небагато: перший час він відпочивав. Але й те, що було написано в селі Мотьє, у відповідь на переслідування і підступність женевської влади, викликало обурення місцевого духовенства і масовий протест у протестантському світі.

Руссо залишив Мотьє й оселився на острові Св. Петра на Бєльському озері. Але і тут уряд не залишив його в спокої. Бернський сенат запропонував Руссо залишити острів і область Берна. Руссо в супроводі Терези відправився в Страсбург. Однак і там він не міг залишатися довго. Тоді Руссо умовили поїхати в Англію, куди запросив його філософ Девід Юм. Руссо перетнув Ла-Манш і прибув до Лондона. Юм поселив його в Чезвіку - околиці Лондона. Через якийсь час сюди приїхала і Тереза. Але близькість до англійської столиці не влаштовувала Руссо. Після всього пережитого він шукав спокою і самоти. Без відома Юма Руссо незабаром залишив замок і переселився в найближче село Вуттон, де продовжував працювати над "Сповіддю". Навіть тут Руссо не знаходив спокою. Йому здавалося, що і Юм, слідом за його колишніми французькими друзями, відвернувся від нього. До таких "колишніх друзів" Руссо відносив Вольтера, який, дійсно, не раз жорстоко виявляв свою неприхильність до Руссо. Приймаючи Юма за нещирого друга, за слухняне знаряддя в руках ворогів, він вирішив залишити Вуттон і в травні 1767 року раптово залишив англійський притулок. Опинившись знову на французькій землі, Руссо не міг дихати вільно. Він змушений був переховуватися під ім'ям громадянина Рену. Улітку 1768 року Руссо залишив Терезу в замку Тріе і відправився подорожувати старими, добре знайомими місцями. У Шамбері він побачив своїх давніх знайомих і відвідав могилу де Варанс.

Руссо вирішив закріпити відносини з Терезою шлюбом. Через рік подружжя переселилося в сусіднє містечко Монкен. Руссо знову приступив до роботи над другою половиною "Сповіді".

Твір, над яким Руссо працював протягом п'яти років, залишився незакінченим. В останні роки життя Руссо не виношував великих творчих планів. Він займався головним чином самоаналізом і самовиправданням своїх минулих вчинків. Досить характерні в цьому відношенні поряд зі "Сповіддю" нарис "Руссо судить Жан Жака", діалоги і його останній доробок - "Прогулянки самотнього мрійника". У травні 1778 року маркіз де Жирарден надав у розпорядження Руссо особняк у Ерменонвілі, поблизу Парижа. Переселившись у це прекрасне передмістя, він продовжував вести старий спосіб життя: робив ранкові прогулянки, зустрічався зі знайомими і шанувальниками. 2 липня 1778 року, повернувшись додому після тривалої прогулянки, Руссо відчув гострий біль у серці і впав, пізніше, не приходячи до тями, помер. Раптова смерть і виявлення рани, що кровоточить, на чолі дали привід слуху, що Жан Жак Руссо покінчив життя самогубством. Через шістнадцять років, 11 жовтня 1794 року, прах Руссо був урочисто перенесений у Пантеон і покладений поруч з прахом Вольтера.


2. Політичні погляди

Концепцію суспільного договору як першооснову об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу розробив французький мислитель і письменник Жан-Жак Руссо (1712—1778). Державно-правові погляди він виклав у творах «Про суспільний договір» і «Міркування про причини і підстави нерівності».

На відміну від інших просвітителів, Ж.-Ж. Руссо не апелював до розуму, а ставив на перше місце добру волю, почуття, емоції та пошану.

До чого зводилися основні ідеї вчення Ж.-Ж. Руссо?

1. Питання нерівності людей. Первісний природний стан людей — справедливий стан. Це була доба рівності, свободи, братерства, не було майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Хоч нерівність у природному стані і була, але зумовлювалася виключно фізичними і природними властивостями людей.

Із «природного» стану люди поступово перейшли у «суспільний» стан. Сім'ї об'єднувалися у роди, а ті — у племена. З нагромадженням багатства домінуючою стала приватна власність, а відтак виникли соціально-майнова нерівність і гноблення одних індивідуумів іншими. Надлишки продуктів нагро-маджувалися, з'явився обмін, торгівля, зростала цивілізація.

Організованість суспільства, робить висновок Ж.-Ж. Руссо, — основна причина нерівності. Та перша людина, пише він, яка огородила ділянку землі і промовила: «Це моє!», а також знайшла людей, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства. В умовах пригноблювання багатими бідних природний стан суспільства розпався. Багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади і законів, яким підкорятимуться всі члени суспільства.

Отже, держава, на думку Ж.-Ж. Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської угоди на засадах розуму. її мета — забезпечити право кожному індивідууму користуватися належною йому власністю.

2. Характеристика громадянського стану людства. У фазу громадянського стану люди вступили, на думку філософа, з виникненням держави. Вона характеризується як доба несправедливості і гноблення. Тому ідеал майбутнього %-Ж. Руссо вбачає у відновленні природного стану, але за умови збереження всіх позитивних досягнень суспільства.

Таке справедливе суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття незалежних, вільних, рівноправних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет. Іншими словами, влада належить народові як корпоративному органові — учасникові суспільного договору.

3. Народний суверенітет. На думку Ж.-Ж. Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Призначення уряду втілювати в життя закони і підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання де легованих повноважень уряд волею народу усувався.

Таким чином, у концепції Ж.-Ж. Руссо не було місця будь-якій формі представницького врядування, тобто законодавчому органові у формі народного представництва. Відповідно до його вчення невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавчу владу, як суверенну державну владу, може і повинен здійснювати сам народ-суверен безпосередньо. Отже, єдино справедливим врядуванням Ж.-Ж. Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси і ознаки народного суверенітету — неподільність і невідчужуваність.

4. Форми правління. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, філософ розрізняв такі форми правління: а) демократію; б) аристократію; в) монархію.

Ж.-Ж. Руссо вважав «нормальним» політичним устроєм лише республіку, під якою розумів будь-яку державу, яка управляється законами, незалежно від форми правління. Демократична форма правління властива невеликим державам; аристократична — середнім; монархічна — великим.

5. Правова концепція. Розробляючи концепцію права, Ж.-Ж. Руссо послідовно проводив ідею свободи. Він розглядав її як природну сутність людини, оскільки, завдячуючи свободі, людина відрізняється від тварини, бо природна свобода полягає у незалежності. Від природи людині притаманне добро, вона не має власності, ні від кого і ні від чого не залежить, а отже є вільною.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити існуючу владу і встановити народний суверенітет.

Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789-1799 рр.; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, в т.ч. українських (Г.Сковорода, Я.Козельський тощо).

Таким чином, Ж.-Ж. Руссо певною мірою ідеалізує первіснообщинні родові відносини. В такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів — природне право, яке передувало державі. Встановлені державою закони стали на захист привласненого окремими індивідуумами майна, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень. Так утворилася «химерна рівність прав», а насправді — деспотизм і сваволя. Нерівність, що виникла в період переходу від первісної природи до державного суспільства, була прихована декларацією про рівність перед законом.

3. Правові погляди

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "...покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.


Висновки

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.

Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.


Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.

2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.

3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.

4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. — К. : Атіка, 2004. — 223с.

5. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.

6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.

7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.

8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.

9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К. : Магістр - ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.

10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.

загрузка...
Top