Землі комунальної власності

Вступ.

1. Поняття та сутність комунального права на землю.

2. Основні питання та проблеми комунальної власності на землю.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Право власності - це юридично виражені та закріплені економічні відносини власності, що існують у державі. Власність представляє собою економічний базис розвитку держави, суспільства, що лежить в основі відносин, які виникають між суб'єктами власності. Одне із основних місць у цьому економічному базисі відводиться землі як важливому природному об'єкту, що має суттєве значення не тільки в економічному, а й в екологічному аспекті.

Із прийняттям Конституції України (1996 p.), Земельного кодексу України (далі - ЗК) (2001 р.) була закріплена державна, комунальна та приватна форми власності на землю. Кожна із зазначених форм представляє інтереси конкретних суб'єктів. Предметом нашого дослідження є комунальна форма власності на землю, яка характеризується як певними спільними, так і відмінними ознаками порівняно з іншими формами власності на землю. Донедавна зосереджувалася увага на дослідженні права власності на природні ресурси [1-4] та недостатньо вивчалося право комунальної власності на землю.

Метою цієї роботи є з'ясування поняття та сутності права комунальної власності на землю. Для цього зосередимося на тих моментах, які впливають на визначення його природи.

В сучасних умовах розвитку та реформування земельних відносин постають різні питання, що потребують ретельного вивчення та дослідження. Одним із них є визначення сутності такої форми власності на землю, як комунальна. її специфіка, ознаки та правовий режим, порівняно з іншими формами власності на землю, заслуговують на увагу. Вирішення цієї проблеми має важливе теоретичне та практичне значення. Відомо, що теоретичне розроблення зазначеної проблеми сприяє її практичній реалізації. Крім того, застосування положень, які регламентують відносини комунальної власності на землю у практичній діяльності, дозволяє забезпечити злагодженість у відносинах між власниками землі, захист прав територіальної громади як власника землі. Це пов'язано з необхідністю, перш за все, виокремити землі, що відносяться до комунальної власності, та виділити їх в натурі за рахунок державних земель.

1. Поняття та сутність комунального права на землю

Право комунальної власності на землю, з одного боку, є складовою частиною інституту права власності на природні об'єкти взагалі, з іншого - визначається конкретністю об'єкта, з приводу якого воно формується, та суб'єкта, у якого знаходиться цей природний об'єкт. Це свідчить, що досягнення у сфері дослідження інституту права власності на природні об'єкти, безперечно, стосуються і права комунальної власності, але його особливість розглядатиметься з точки зору конкретного об'єкта - землі та суб'єкта - територіальної громади.

Право комунальної власності на землю - це різновид права комунальної власності на природні об'єкти взагалі, оскільки Конституція України (ст. 13, ч. 1 ст. 142) передбачає, що у власності (у тому числі комунальній) може знаходитися не тільки земля, а й інші природні об'єкти. Норми цього інституту врегульовують сферу комунальної власності, що характеризується як загальними (стосуються всіх форм власності), так і специфічними особливостями (притаманні лише комунальній власності). Іншими словами, можна спостерігати певну конструкцію взаємозв'язку особливостей, які переходять від власності на природні об'єкти безпосередньо до комунальної власності на землю і відображаються у праві, нормами якого врегульовується ця форма власності.

Для визначення сутності права комунальної власності на землю необхідно з'ясувати, яку саме сферу врегульовують його положення. Такою сферою є певна форма власності (а саме - комунальна форма власності на землю). Слід зазначити, що форма і зміст представляють собою філософські категорії, за допомогою яких і здійснюється процес пізнання відповідного предмета чи явища. Форма - спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Зміст - це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв'язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище [5, с 191].

Щодо визначення форми власності існують різні точки зору. Наприклад, якщо звернутися до юридичного словника-довідника [6, с 675], то можна з'ясувати, що форми власності - це встановлені державою види власності. В деяких інших джерелах стосовно цього поняття має місце посилання на визначення власності або на суб'єктів власності, із зазначенням саме цих понять (власність, суб'єкти власності), а не безпосередньо поняття «форми власності». Крім того, Є. Суханов вважає, що поняття «форма власності» є не юридичним, а політекономічним, тотожним поняттю «форма привласнення». Він зазначає, що немає ніяких «форм власності», а є лише одне-єдине право власності із стандартним, єдиним набором правомочностей, у якого можуть бути різні суб'єкти - громадяни, юридичні особи, держава та інші публічно-правові формування [7, с 771]. Як бачимо, в основу кожного визначення форми власності ставиться відповідний критерій, який відображає певний її сутнісний аспект. Такими аспектами, які визначають форму власності, є поняття власності взагалі, суб'єкт власності, види власності. На нашу думку, форма власності - це спосіб організації сутнісних критеріїв власності як такої (у тому числі на землю), які відображають її внутрішній зміст (сукупність властивостей, зв'язків та тенденцій), що врегульовані правом. Саме за допомогою права визначається форма, реалізується її організаційна характеристика.

Звернімося до визначення права комунальної власності на землю з урахуванням особливостей права власності та права комунальної власності на природні ресурси. Так, Є. Суханов [8, с. 18] зазначає, що право власності регулює статику майнових (вольових) відносин власності як стан приналежності (присвоєння) матеріальних благ. Єдиним джерелом отримання матеріальних благ є виробництво. Згідно з К. Марксом, виробництво - це «присвоєння індивідуумом предметів природи в межах визначеної форми за допомогою неї» [9, с 713]. Це свідчить про те, що об'єкти природи (земля) існують до здійснення виробництва, вони є його частиною. Без об'єктів природи не може бути самого виробництва. Крім того, проаналізуємо таку юридичну конструкцію, як присвоєння суб'єктом предметів природи. Сутність виробництва, як вважає Є. Суханов [8, с. 7], полягає у присвоєнні, що означає відношення до матеріальних благ як до своїх власних. Виробництво -це відношення до об'єктів природи як до своїх власних з метою отримання матеріальних благ. Процесу виробництва передує присвоєння об'єктів природи, тобто виникнення на них права власності ще до права власності на певні матеріальні блага, які створюються за допомогою об'єктів природи. Це означає, що ще до самого процесу виробництва вирішується питання права власності того чи іншого природного об'єкта, який використовуватиметься у процесі виробництва. А тому свідчить про те, що визначення права власності на природні об'єкти (землю) має важливе значення не тільки для розвитку виробничої сфери, а й для всього суспільства взагалі. Що ж представляє собою право власності на природні ресурси? Звернімося до дослідження відповідних джерел.

Право власності на природні ресурси - це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах як особи, так і суспільства в цілому [2, с 83]; система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини на землю, надра, води, ліси, рослинний і тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами [1, с 55]. Власність на об'єкти природно-ресурсного потенціалу (ПРП) - це система внутрішньо необхідних стійких та визначальних соціально-економічних зв'язків і відносин між людьми з приводу присвоєння об'єктів ПРП і створюваних у результаті їх використання матеріальних благ [10, с 65]. Право власності на природні ресурси як правовий інститут представляє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на природні ресурси [3, с 170].

Автори по-різному підходять до визначення права власності на природні ресурси. В їх зміст кожен із дослідників вкладав відповідні складові, серед яких можна виділити саме такі, як право власності на природні ресурси:

• сукупність правових норм;

• врегулювання відповідних відносин, що виникають з приводу конкретних природних ресурсів між певними суб'єктами;

• задоволення як приватних, так і публічних інтересів;

• створення відповідних матеріальних благ.

Перш за все слід зазначити, що право

власності є регулятором суспільних відносин, який розглядають в об'єктивному та суб'єктивному значенні. Право власності в об'єктивному розумінні - це система правових норм, якими регулюються відносини власності; в суб'єктивному розумінні - сукупність правомочносте}! власника щодо володіння, користування та розпорядження. Іншими словами, право власності на природні ресурси в об'єктивному значенні зосереджується на формі свого вираження, у суб'єктивному - на змісті.

Крім того, право власності на природні ресурси як регулятор суспільних відносин має ряд специфічних особливостей, пов'язаних з їх екологічним змістом. По-перше, це право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними, підлягають індивідуалізації. По-друге, природні ресурси, хоч і є самостійними об'єктами права власності, нерозривно зв'язані. І, нарешті, по-третє, природні ресурси як об'єкти природного походження складають національне багатство України і, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості [2, с. 84]. Б. Єрофеєв вважає, що право власності на землю та інші природні об'єкти суттєво відрізняється від права власності на майно та інші об'єкти неполітичного характеру. Ці відмінності можна об'єднати у дві групи:

• відмінності, зумовлені використанням землі та інших природних об'єктів як об'єкта власності;

• відмінності, що випливають із самого змісту права власності на ці природні об'єкти [4, с 164].

Отже, саме особливість об'єктів відображається у праві власності на природні ресурси, яке здійснює регулювання відносин, що виникають з приводу цих об'єктів.

Що стосується права комунальної власності на природні ресурси, то, безперечно, воно є складовою частиною права власності на природні ресурси взагалі. У той самий час воно представляє собою відповідну його трансформовану форму, що зосереджена на суб'єкті, який здійснює це право.

Згідно із ч. 14 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і у своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Тобто виділяється комунальна форма власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу, що передаються у власність територіальним громадам та об'єднанням таких громад на рівні районів та областей для організації їх використання, відтворення та охорони відносно відокремлених масштабів за законами ринкових відносин [10, с 66].

Таким чином, право комунальної власності на природні ресурси - це сукупність правових норм, які закріплюють повноваження територіальної громади у сфері використання, охорони та відтворення природних ресурсів, що можуть перебувати у цій формі власності, забезпечуючи інтереси приватного (конкретних жителів територіальної громади, які населяють відповідну адміністративно-територіальну одиницю) та публічного (територіальної громади як цілісного формування) характеру. Іншими словами, право комунальної власності, зокрема на природні ресурси, визначається за суб'єктом, яким виступає територіальна громада. Вона реалізує свої повноваження в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці: з одного боку, вони поширюються на природні ресурси, що знаходяться в межах визначеної території, а з іншого - лише на ті природні об'єкти, які можуть знаходитися у комунальній власності відповідно до чинного законодавства. Тепер звернімося до визначення права комунальної власності на землю. В цьому випадку визначення права власності розглядається з точки зору не лише суб'єкта, а й об'єкта. Якщо право комунальної власності на природні ресурси є регулятором суспільних відносин, що відображає особливості суб'єкта, завдяки якому така форма власності була сформована, то право комунальної власності на землю виступає регулятором суспільних відносин, що відображає нарівні з особливостями суб'єкта особливості об'єкта. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» дає лише визначення права комунальної власності на майно. Земля не належать до переліку об'єктів, які охоплюються таким поняттям, оскільки вона є специфічним об'єктом, особливість якого зумовлена її природним походженням. Стаття 83 ЗК України «Право власності на землю територіальних громад» також не дає визначення цього права. Вона скоріше закріплює перелік земель, правовий режим яких визначається правом комунальної власності на землю.

Тому, враховуючи положення, закріплені як у Законі України «Про місцеве самоврядування України», так і в ЗК України, можна дійти висновку, що право комунальної власності на землю - це право територіальної громади сіл, селищ, міст володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і у своїх інтересах землями, що належать їй на праві власності як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Розглянувши право власності на землю в об'єктивному розумінні, звернімося до вивчення змісту права власності на природні ресурси (зокрема на землю) як суб'єктивного права. Ні в екологічному, ні в цивільному законодавстві України не дається визначення понять «володіння», «користування» і «розпорядження» як складових частин права власності на природні ресурси [2, с. 84]. У ст. 78 «Зміст права власності на землю» ЗК України лише зазначається, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Але визначення цих складових змісту права власності на землю не дається. Право володіння -це юридично забезпечена можливість фактичного панування суб'єкта над відповідними природними ресурсами (землею). Як зазначає А. Самойленко, під правом володіння слід розуміти юридично забезпечене панування власника над річчю, у тому числі й без наявності фізичного контакту з нею [11, с 31]. Володіння не зводиться лише до стану фізичного взаємозв'язку між суб'єктом та об'єктом, тобто не будь-яке фізичне володіння тотожне юридичному стану і зв'язку даного майна (природних ресурсів) та особи, правомочної володіти ним [12, с 37].

Таким чином, фактичне панування означає присутність як фізичного, так і юридичного елементів володіння. А зважаючи на те, що володіння може бути як законним, так і незаконним, можна сказати, що законне володіння ґрунтується на юридичній підставі - титулі та може мати місце без фізичного володіння. Так, відповідно до договору оренди земельної ділянки орендодавець, передаючи цей природний об'єкт орендареві, залишає не фізичне володіння над ним, а юридичне - зберігає за собою на основі законної підстави отримання природного ресурсу у власність та права розпорядження, яке у нього залишається. У свою чергу, фізичне володіння природними ресурсами без правової підстави розглядається як незаконне. Наприклад, при самовільному зайнятті земельної ділянки, тобто без законної на те підстави (присутнє фізичне володіння, але відсутнє юридичне), вона підлягає поверненню власнику без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування нею (ч. 1ст. 212 ЗК України).

Право володіння може належати не лише власнику, а й особі, якій власник передає природний об'єкт (землю) на підставі угоди, наприклад, оренди. У загальноприйнятому розумінні право володіння може мати власник землі або особа, яка її використовує [13]. При цьому право володіння з'являється у особи, якій передається відповідний об'єкт, і припиняється у власника. З іншого боку, чи залишається право власності у власника при передачі цієї правомочності стосовно природного об'єкта? У даному випадку у нього залишається право розпорядження, через яке зберігається юридичний зв'язок з іншими правомочностями (володінням та користуванням), за допомогою якого він може їх повернути.

Право користування - юридично забезпечена можливість власника отримувати від природних ресурсів користь, використовуючи їх властивості для задоволення своїх потреб. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення з них їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків [2, с. 86]. Іншими словами, власник користується природним ресурсом відповідно до своїх цілей, але з урахуванням цільового призначення самого природного об'єкта, вимог щодо його охорони та збереження.

Право розпорядження - це юридично забезпечена можливість вирішувати долю природних ресурсів. Безперечно, ця складова права власності на природні ресурси є основною у «тріаді» змісту права власності на природні ресурси (землю), оскільки з визначенням долі того чи іншого природного ресурсу вирішується питання стосовно інших правомочностей (володіння, користування) щодо нього.

Таким чином, зміст права власності на природні ресурси складається з вищезазначених правомочностей, які визначають можливості власника природних об'єктів, які він реалізовує для задоволення своїх потреб та на власний розсуд.

2. Основні питання та проблеми комунальної власності на землю

Зародження права комунальної власності на землю характеризує тривалий та складний процес перед тим, як виділитися у самостійну форму власності. За радянських часів законодавством передбачалося існування лише виключної державної власності на землю, в межах якої земельні ділянки передавалися уповноваженими органами землекористувачам тільки на праві користування на певних умовах.

Відповідно до Конституції України (ст. 13) земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Стаття 14 Основного Закону передбачає можливість набуття та реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Крім того, законодавче закріплення отримала можливість перебування землі у власності територіальних громад (ч. 1 ст. 142 Конституції України). Отже, чинне законодавство в сучасних умовах створює достатню правову основу існування права комунальної власності на землю.

Розглянемо в порівняльному аспекті з іншими формами власності (державною та приватною) елементи земельних відносин щодо приналежності землі територіальній громаді. Звернімося для цього до аналізу Земельного кодексу (далі - ЗК) України (2001 р.). За основу порівняння доцільно взяти складові земельних правовідносин власності: суб'єкт, об'єкт та підстави виникнення.

Для визначення суб'єктного складу права власності на землю необхідно виходити із змісту ч. З ст. 78 ЗК України, згідно з якою земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Зміст цієї норми обумовлює наявність певного кола суб'єктів кожної з форм власності, у тому числі комунальної [13, c. 68-69].

Зазначені положення розвиває ст. 80 ЗК України, яка встановлює, що суб'єктами права власності на землю є:

• громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі кому-нальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Таким чином, до наведеного переліку закон включає громадян, юридичних осіб, територіальні громади та державу. Але аналіз ЗК України свідчить, що суб'єктами права власності на землю можуть виступати й інші суб'єкти. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки на підставах та умовах, передбачених ЗК України. До них відносяться іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави.

Виходячи із змісту ст. 80 ЗК України, територіальна громада визнається суб'єктом права комунальної власності на землю нарівні з юридичною особою. Але слід мати на увазі, що юридична особа вважається суб'єктом права приватної власності на землю, а територіальна громада - суб'єктом права комунальної власності на землю. Така позиція законодавця наводить на думку, що або територіальна громада не повинна мати статусу юридичної особи, або ж громада функціонує як юридична особа особливого характеру. Це положення потребує уточнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні розглядається як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України (ч. 1 ст. 2).

Аналіз наведених законодавчих актів свідчить, що територіальна громада може реалізувати право комунальної власності на землю як самостійно, так і через уповноважені органи місцевого самоврядування. Але фактично право комунальної власності на землю реалізується органами місцевого самоврядування від імені територіальної громади. У зв'язку з цим потребує уточнення взаємозв'язок між територіальною громадою та органами місцевого самоврядування. Чи входять зазначені органи до організаційної форми територіальної громади як такі, через які вона реалізує свої повноваження, або ж вони існують як самостійний орган, що їй підконтрольний?

На нашу думку, територіальну громаду та органи місцевого самоврядування не можна протиставляти, бо вони тісно взаємозв'язані між собою. їх самостійне функціонування неможливе. Органи місцевого самоврядування представляють та реалізують інтереси територіальної громади як її представницькі органи (саме як юридичної особи). У свою чергу територіальна громада зберігає за собою право самостійно приймати рішення, наприклад, відносно земель, що перебувають у її власності [10, c. 46-47].

Територіальна громада має розглядатися як юридична особа публічного права (оскільки вона забезпечує інтереси не лише територіальної громади) з урахуванням приватних інтересів. Але чітке визначення форми функціонування територіальної громади у земельних відносинах потребує подальшого опрацювання.

Безумовно, важливим елементом земельних правовідносин власності виступає їх об'єкт. Об'єкт права власності - це те, з приводу чого складаються й існують відповідні правовідносини. Дане положення повною мірою поширюється і на відносини власності на землю.

Земельний кодекс України у ч. 1 ст. 83 встановлює, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ та міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (ч. 2 ст. 83 ЗК України).

Регламентацію цього питання здійснює не лише ЗК України, а й інші нормативні акти України. Зокрема, Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», що закріплює правові засади розмежування земель державної та комунальної власності, повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування стосовно врегулювання земельних відносин. У цьому Законі закріплений розширений перелік земель, які при розмежуванні залишаються у державній власності, порівняно з переліком земель, що перебувають у державній власності, наведеним у ЗК України.

До складу земель, які при розмежуванні повинні залишатися у державній власності, цей нормативний акт (окрім тих, що передбачені ЗК України) відносить землі:

• лісового фонду поза межами населених пунктів;

• під береговими смугами водних шляхів, водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони об'єктів водного фонду загальнодержавного значення за межами населених пунктів;

• під казенними підприємствами.

Таким чином, Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» визначив перелік земель, які залишаються у державній власності при розмежуванні земель державної та комунальної власності.

Щодо підстав виникнення зазначених форм власності, то серед таких підстав, закріплених у ЗК України, можна виділити загальні (які стосуються суб'єктів всіх форм власності, чи принаймні двох) та спеціальні (стосуються лише суб'єктів однієї форми власності) підстави. Зокрема, до загальних підстав виникнення права власності на землю можна віднести:

• придбання земельних ділянок за цивільно-правовими угодами;

• прийняття спадщини;

• передача земель: із державної та комунальної у приватну власність громадян України, із державної у комунальну власність, із комунальної у державну власність;

• примусове відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (як підстава виникнення комунальної власності на землю);

• відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (як підстава виникнення державної власності на землю).

Що стосується останніх двох підстав, то їх формулювання в загальних ознаках відрізняється лише словом «примусове», яке використовується у підставі виникнення права комунальної власності на землю. На нашу думку, ці підстави мають більше загального, ніж спеціального, оскільки примусовість стосується не лише виникнення права комунальної власності на землю, а й права державної власності на землю [11, c. 32-34].

Крім того, аналіз практики, свідчить про непоодинокі випадки відмови від приватної власності на землю, отриманої в результаті приватизації на користь держави. У зв'язку з цим може йтися про виникнення державної власності на землю в результаті реприватизації. Так, у проекті Закону «Про порядок реприватизації майна» зазначається, що реприватизація - це оплатне відчуження майна у недержавних власників, юридичних і фізичних осіб з подальшим його продажем іншому власнику. Особливість цього процесу полягає в тому, що відчужується майно не державі, а іншому власнику, хоча держава має переважне право на його отримання. Об'єкти реприватизації - це всі об'єкти, які були приватизовані раніше. До таких об'єктів можуть відноситися і земельні ділянки як з об'єктами незавершеного будівництва на них, так і без них.

Земельні ділянки, які були отримані в результаті приватизації, належать власникам на праві приватної власності. Ці суб'єкти не можуть бути позбавлені права власності. Інша справа, коли, отримуючи цей об'єкт (земельну ділянку), окремі власники (наприклад, пенсіонери) не можуть його утримувати і відмовляються від нього. Добровільна відмова власника від права на земельну ділянку передбачена ЗК України (ст. 142). Але така відмова пов'язана з певними матеріальними витратами, які можуть собі дозволити не всі власники землі. Тому процес реприватизації землі повинен бути зумовлений, насамперед, волевиявленням власника земельної ділянки, яку він отримав в результаті приватизації, на її повернення державі. Сама процедура повинна носити таку форму, щоб відмова від земельної ділянки не була дорожчою ніж її отримання. Тому реприватизацію можна визначити як процес повернення земельної ділянки державі на основі заяви особи, до якої вона перейшла. Реприватизацію можна розглядати як різновид добровільної відмови від земельної ділянки, що носить спрощений характер. Процес реприватизації стосується і земель комунальної власності, оскільки закріплена приватизація земельних ділянок комунальної власності, отже, існує можливість повернення таких земельних ділянок територіальній громаді у процесі реприватизації.

До спеціальних підстав виникнення права приватної власності на землю відносяться:

• приватизація земельних ділянок громадянами України, що були раніше надані їм у постійне користування;

• виділення в натурі (на місцевості) належних громадянам України земельних часток (паїв);

• набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність);

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду [9, c. 136-137].

Основною підставою виникнення права комунальної власності на землю є розмежування земель державної та комунальної власності (носить одноразовий характер). У свою чергу підставою виникнення права державної власності на землю є конфіскація земельної ділянки.

Отже, розглядаючи положення ЗК України (2001 p.), що регулюють земельні відносини власності, можна зробити висновок: на сьогодні лише здійснюється процес формування комунальної власності на землю. Цей процес зумовлений тим, що землі комунальної власності ще не виділені із земель державної власності через об'єктивні причини, що склалися в державі. Зокрема, це результат недостатньо розвинутої матеріальної бази територіальної громади та допомоги з боку держави.

Опрацювання теоретичної основи відносин комунальної власності на землю зумовлює необхідність аналізу основних положень, які характеризують правовий режим земель комунальної власності. Це дозволяє стверджувати, що їй притаманні певні загальні ознаки:

• територіальність, тобто повноваження органів місцевого самоврядування поширю-ються на окремо визначену територію;

• визнання територіальної громади відпо-відно до Земельного кодексу України (ст. 80) суб'єктом земельних правовідносин;

• основою функціонування територіальної громади є як приватний, так і публічний інтерес, тобто територіальною громадою за-довольняються не лише суспільні, а й індивідуальні інтереси членів територіальної громади;

• підстави виникнення права комунальної власності на землю поділяються на загальні та спеціальні.

Зазначені ознаки поширюються на право комунальної власності не на будь-яке майно, а на землю, передусім як елемент довкілля.

Існують інші питання, що стосуються суб'єкта, об'єкта, підстав виникнення права комунальної власності на землю, які характеризують її як самостійну форму власності на землю. Вони викликають певний інтерес як з теоретичної точки зору, так і практичної.

Проведене дослідження дозволяє виділити специфічні правові ознаки комунальної власності на землю, які відносяться до її суб'єкта, зокрема:

• дворівнева структура суб'єкта комунальної власності на землю (територіальна громада та органи місцевого самоврядування), яка стосується лише організаційного аспекту реалізації цього права, а не розділення самого права комунальної власності на землю між територіальною громадою та місцевими радами;

• можливість реалізації земельних прав територіальною громадою через уповноважені місцеві ради, яким фактично чинним законодавством передані її повноваження у сфері здійснення права комунальної власності на землю;

• основою права комунальної власності на землю є як приватний, так і публічний інтерес. Право комунальної власності на землю займає проміжне положення між державною та приватною власністю на землю. Це проміжне положення розглядається у горизонтальній, а не вертикальній площині, оскільки відповідно до Конституції України (ч. 3 ст. 13) закріплюється рівність усіх форм власності;

• наявність такої специфічної підстави виникнення права комунальної власності на землю, як розмежування земель державної та комунальної власності, що носить одноразовий характер [7, c. 8].


Висновки

Проведене нами дослідження дозволяє зробити висновок про те, що право комунальної власності на землю - це право територіальної громади сіл, селищ, міст володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд, у своїх інтересах землями, що належать їй на праві власності, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Сутність права комунальної власності на землю визначається через взаємозв'язок об'єктивної та суб'єктивної сторін, що взаємно доповнюють одна одну як регулятор суспільних відносин та сукупність правомочностей із забезпеченням як публічних інтересів територіальної громади, так і приватних інтересів всіх громадян, які проживають у конкретному населеному пункті чи тимчасово знаходяться на підвідомчій території.

Таким чином, визначення специфічних правових ознак комунальної власності на землю має важливе значення не лише у теоретичному осмисленні права комунальної власності на землю, а й практичному застосуванні при передачі земель із державної власності в комунальну. Вони мають бути враховані при прийнятті актів, які б визначали правовий режим земель, що перебувають у комунальній власності.


Список використаної літератури

1. Андрейцев В. І. Екологічне право. - К., 1996. -208 с.

2. Андрейцев В. І. Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні. - К, 1999. - 320 с.

3. Біленчук П., Кравченко В., Підмогильний М. Місцеве самоврядування в Україні. Муніципальне право: Навч. посіб. для вищ. навч. закл. / Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій; Товариство науковців по сприянню муніціпальній реформі. — К. : Атіка, 2000. — 304 с.

4. Екологічне право України / За ред. В. К. Попова, А. П. Гетьмана. - X., 2001. - 480 с

5. Корнієнко М. Муніципальне право України. Концептуальні та організаційно-правові питання: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Академія правових наук України; НДІ приватного права і підприємництва. — К. : Алерта, 2005. — 143 с.

6. Кравченко В., Пітцик М. Муніципальне право України: Навч. посіб. / Асоціація міст України; Інститут економіки та права "КРОК" ; Товариство науковців по сприянню муніципальній реформі. — К. : Атіка, 2003. — 671с.

7. Кулипич П. Як розмежувати землі державної та комунальної власності // Юридичний вісник України. - 2003. - № 5. - С 8.

8. Муніципальне статутне право: навчальний посібник / Андрій Дуда, Володимир Кампо та ін.; За заг. ред. Володимира Кампо; Авт. вступ. ст. М. Корнієнко ; М-во освіти і науки України, Одеська нац. юрид. акад., Акад. муніципального управління та ін. - 2-е вид., доп. і випр. - Одеса : Юридична література, 2005. – 132 с.

9. Носік В. Суб'єкти права власності на землю в Україні // Вісник Академії правових наук України: Зб. науков, праць. - 2000. - № 3 (22). - С 135-144

10. Погорілко В., Баймуратов М., Пережняк Б., Ісаєва Н. Муніципальне право України: Підручник / Віктор Федорович Погорілко (ред.), Олег Федорович Фрицький (ред.). — Стер. вид. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 350с.

11. Самойленко А. В. Форми власності та право власності: погляд крізь призму Конституції України // Вісник Київського уи-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 1998. - Вин. 35. -С 30-35.

12. Турбинер А. М. Право государственной собственности на землю в Советском Союзе. - М., 1958. - С 51.

13. Харичков С, Рассадникова С. О формах собственности на объекты природно-ресурсного потенциала в Украине // Экономика Украины. -1996. - № 9 - С. 65-70.

загрузка...
Top