Земельні правововідносини: об’єкти, суб’єкти та зміст

Вступ.

1. Поняття, види та зміст земельних правовідносин.

1. Поняття земельних правовідносин.

1.2. Види земельних правовідносин.

1.3. Земельно-правові норми.

2. Об’єктно-суб’єктний склад відносин у сфері використання земельних ресурсів.

2.1. Об'єкти земельних правовідносин.

2.2. Суб'єкти земельних правовідносин.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Земельні відносини - це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання так і засобом виробництва у сільському господарстві. Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних відносин пов'язують зі зміною форм власності.

Відповідно до чинного законодавства України, зокрема законів України "Про власність", "Про форми власності на землю", Земельного кодексу України, у нашій державі запроваджено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Конституцією України колективна власність на землю не передбачена. Крім державної і приватної, нею запроваджено комунальну форму власності.

В сучасних умовах актуальність земельних правовідносин значно підвищилась у зв'язку з проведенням земельної реформи, приватизації землі; розвитком багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі; прийняттям нового Земельного кодексу України, яким знімаються всі суперечності та неузгодженості чинних нормативно-правових актів щодо земельних питань.

У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну та приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду.


1. Поняття, види та зміст земельних правовідносин

1. Поняття земельних правовідносин

Земельні правовідносини - це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрігосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.

Поняття земельних правовідносин охоплює широке коло питань економічного (виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних правовідносин пов'язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.

Характерною ознакою трансформації земельних правовідносин на сучасному етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на основі раціонального використання землі. Приватизація земель сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у колективну власність сільськогосподарських підприємств. Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних правовідносин.

Як і інші правовідносини, земельні також складаються з декількох елементів:

♦ норм права, якими необхідно керуватись при вирішенні тих чи інших земельно-правових питань;

♦ суб'єктів права, тобто учасників земельних відносин;

♦ об'єкта права - індивідуально визначеної земельної ділянки, з приводу якої виникають земельні відносини;

♦ змісту земельних правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, які здійснюють свої дії у точній відповідності з нормами права, переслідуючи мету, заради якої складаються дані земельні відносини. При цьому враховуються особливості суб'єкта і об'єкта цих відносин.

Однією з особливостей земельних правовідносин є те, що держава регулює земельні відносини перш за все в якості органа влади. До такого виду регулювання відносяться: обов'язкові приписи при веденні державного земельного кадастру, санітарні і ветеринарні правила, вимоги щодо охорони природи, земельно-планові обмеження і приписи і т.д. Однак, являючись власником землі, держава виступає в ролі господарюючого суб'єкта, зацікавленого в найбільш продуктивному і раціональному використанні належної їй землі.

Новий зміст і характер земельні відносини отримали в ході проведення нинішньої земельної реформи та виконання Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки." Даний Указ дав новий поштовх для проведення земельної реформи і дозволяє вдосконалити нормативно-правову базу, земельне законодавство, освоїти механізм економічного і правового регулювання нових земельних відносин, організувати нові форми господарювання, які повніше відповідатимуть інтересам селян і суспільства в цілому[2, c. 85-87].

Указом визначено, що при формуванні колективних сільськогосподарських підприємств та створенні приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів й інших суб'єктів господарювання, які базуються на приватній власності, необхідно виходити з того, що сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою.

Тобто йдеться про розпорядження земельною часткою (паєм) як власністю. Запроваджується також обов'язкове укладання підприємствами, установами і організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю) з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах у розмірі не менше одного відсотка вартості орендної земельної частки (паю) з впровадженням коефіцієнта 2,07 до вартості земельних ділянок[4, c. 46].

1.2. Види земельних правовідносин

З урахуванням відмінностей природних властивостей землі та неоднакового господарського її використання можуть виникати різні види земельних правовідносин.

Одні відносини складаються в процесі сільськогосподарського виробництва; інші - під час використання землі в промисловості і будівництві; треті - в лісовому господарстві; четверті - у разі розподілу і використанні земель населених пунктів. Це свідчить про поділ земель за їх основним господарським призначенням. Кожний із названих в пункті першому цього розділу чотирьох елементів правовідносин набуває тут свого значення. Так, земельні правовідносини в сфері сільськогосподарського виробництва мають свої правові норми, свій об'єкт, своїх учасників відносин, свій правовий зміст, що проявляється у здійсненні прав та дотриманні відповідних обов'язків під час сільськогосподарського використання землі. Так само виглядає справа з іншими видами використання земель.

Поділ земельних правовідносин на види можна будувати і за іншими ознаками, в залежності від того, яку особливість земельних правовідносин ми бажаємо виділити і дослідити. Своє юридичне значення має, наприклад, класифікація земельних правовідносин за їх суб'єктом. Учасниками цих відносин можуть бути сільськогосподарські організації, товариства, акціонерні об'єднання, громадяни тощо. За своїм змістом земельні правовідносини характеризуються тими правами й обов'язками, які повинні визначати поведінку їх учасників. Так, праву того чи іншого громадянина на отримання землі відповідає обов'язок державного органа надати чи сприяти в наданні йому земельної ділянки. Праву орендодавця, що здав ділянку в оренду, відповідає обов'язок орендаря своєчасно виплатити орендну плату за користування землею.

За функціональним призначенням земельні правовідносини поділяються на: регулятивні та правоохоронні.

Регулятивні правовідносини - це такі відрегульовані нормами земельного права відносини, які проявляються у вчиненні учасниками даних відносин позитивних дій. Це - звичайні земельні відносини, які зустрічаються у практиці придбання, використання земельних ділянок, приклади про які наводились вище.

Правоохоронні земельні відносини, на відміну від регулятивних, викликаються відхиленнями у поведінці учасника земельних відносин від норми закону. Тому правоохоронні земельні відносини виникають з приводу правопорушень, коли наступає необхідність юридичного впливу на порушника земельного законодавства. Названі відносини можуть виникати і при відсутності правопорушення, коли є загроза його настання. В такому випадку з боку державних органів вживаються охоронні (попереджувальні) заходи, щоб не допустити правопорушення[8, c. 51-52].

Земельні правовідносини можуть поділятись на матеріальні, що виникають внаслідок господарської діяльності, і процесуальні, які виникають на підставі процесуальних норм.

Матеріальні відносини - це правові норми, які встановлюють певні суттєві права і обов'язки учасників земельних правовідносин, наприклад, право на отримання земельної ділянки, зобов'язання охороняти (зберігати) родючість ґрунту.

Процесуальні відносини - це правові норми, які встановлюють порядок подачі заяв, прохань про виділення землі, порядок оскарження рішень державних органів, процедуру розгляду земельних спорів, якщо вони виникають, тощо.

За своїм юридичним змістом найбільш складними являються земельні правовідносини, в яких реалізуються права держави як власника землі. Управлінський державний орган, як і всякий власник, має право повного володіння землею. Ці відносини держави ще називають абсолютними земельними правовідносинами. Однак це не означає, що держава може нехтувати економічними законами чи нормами права, не рахуючись із законними інтересами землекористувачів. Держава, як і всі інші власники землі, повинна намагатися будувати свої відносини з користувачами її землею на взаємовигідній основі.

Державний орган, який діє в якості господарюючого суб’єкта, повинен проявляти підвищену увагу до того, щоб його власні дії та дії його партнерів - володарів землі, не наносили збитків природі, щоб у складених за його участю орендних договорах знайшли відображення належні права третіх осіб, наприклад власників комунікацій, що проходять по земельній ділянці, і т.ін.

Контроль за використанням та охороною земель покладається на відповідні державні служби та їхні органи на місцях: Державний комітет України по земельних ресурсах, який здійснює контроль за станом використання і охорони всіх земель незалежно від їх відомчої належності та форм власності; Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України; Держкомлісгосп України; Держводгосп України[11, c. 32-33].

Земельні правовідносини можуть виникати, змінюватись і припинятись на підставі правомірних і неправомірних дій (правопорушень). Так, наприклад, у разі систематичного порушення земельного законодавства землевласник чи землекористувач може бути позбавлений права на землю. Земельна ділянка може бути вилучена (викуплена) і в разі відсутності порушень, якщо вона стане необхідною для державних чи громадських потреб.

Зміни у змісті земельних правовідносин відбуваються під час часткового вилучення земельних ділянок, наприклад, у випадку угоди сторін про зміну умов договору оренди, а також під час інших обставин, що не приводять до повного припинення права користування землею.

Земельні правовідносини можуть поділятися за ступенем взаємних зобов'язань їх учасників. Вони можуть бути відносинами рівноправності (партнерськими) і відносинами підлеглості однієї сторони іншій. Як правило, рівноправні земельні відносини виникають між тими чи іншими громадянами або юридичними особами. Так, погодження між сусідами про порядок використання суміжних ділянок здійснюється шляхом вільної домовленості. Одна сторона не може диктувати іншій обов'язкових умов поведінки, що не враховують інтересів сусіда. Сторони цих відносин зобов'язані в рівній мірі не порушувати установленого порядку користування землею. Усунення порушень допускається не шляхом "самосуду", а компетентним органом держави. Партнерські відносини складаються між орендатором і орендодавцем, у тому числі у разі здавання земельної ділянки в оренду, оскільки учасники цих відносин зобов'язані поважати права один одного, добиватись взаємної згоди, не порушувати законних інтересів іншої сторони.

Під час відносин підлеглості складається інший характер поведінки суб'єктів права користування землею. В цих відносинах, як правило, однією із сторін є орган управління, який за законом правомочний давати ті чи інші вказівки землекористувачу, добиватися від нього відповідних дій, контролювати його поведінку тощо. Так, посадова особа землевпорядної служби може вимагати від будь-якої сільськогосподарської організації припинення робіт, що приносять шкоду угіддям, і власник, землекористувач зобов'язані підкоритись цим законним вимогам[14, c. 23-25].

1.3. Земельно-правові норми

Зміст конкретних земельних правовідносин, а також їх практичний вияв здебільшого залежить від розуміння тієї правової норми, яка служить для них основою.

Земельно-правова норма, як і всяка інша правова норма, має свою внутрішню структуру, тобто складові частини, пов'язані між собою певним логічним змістом. До цих складових частин входять: гіпотеза, диспозиція і санкція.

Першою складовою частиною земельно-правової норми є гіпотеза, тобто опис умов дії правової норми. Причому "умова" не обов'язково повинна бути конкретним описом. Зазвичай лише вказується на ту чи іншу фактичну обставину, подію, діяння. Так, у земельному законодавстві міститься немало статтей, в яких описуються дуже короткі фактичні обставини, необхідні для застосування даної правової норми. Цими фактичними обставинами може бути, наприклад, те, що користувач земельної ділянки є громадянин чи державна, громадська організація. В інших нормах мається на увазі громадянин не взагалі, а, наприклад, той, що мешкає у місті, селі. Юридичний статус суб'єкта земельного права служить тут необхідною умовою для застосування відповідної земельно-правової норми. Юридичним фактом може бути також заявлене громадянином бажання створити селянське (фермерське) господарство. В гіпотезі можливе відсилання і на факт, що вимагає застосування норми охорони прав землевласника і землекористувача, оскільки їхні порушені права підлягають поновленню.

Другу частину правової норми складає диспозиція, яка вказує, якою повинна бути поведінка людей, організацій, підприємств, установ у разі наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин чи умов. Так, якщо громадянин проявить бажання займатися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві і якщо він має досвід і здібності для цього («гіпотеза»), йому повинна бути надана земельна ділянка для ведення селянського господарства. В яких розмірах, в якій місцевості, на яких підставах, на яких умовах - відповіді на ці питання треба шукати в диспозиціях інших правових норм.

Санкція - також є складовою частиною земельно-правової норми. Вона, звичайно, може бути відсутньою у правовій нормі, розрахованій на регулювання позитивних діянь. Однак правоохоронна норма передбачає заходи впливу до порушника земельного законодавства, тобто до осіб, що не дотримують приписів регулятивної норми. В охоронній нормі гіпотезою є опис правопорушення. У даному разі факт, що проявляється в неправомірному діянні, служить підставою для застосування заходів примусу. Тут санкція виступає другим елементом охоронної норми, що вказує на юридичні наслідки скоєного правопорушення (вилучення ділянки, штраф тощо). Санкція може бути не лише каральною (штрафною), а й правопоновлюючою, розрахованою лише на поновлення порушеного права[6, c. 57-59].

Особливість охоронної норми в земельному праві полягає ще і в тому, що дана норма може не мати самої санкції, якщо вона міститься в інших галузях законодавства. Так, кримінально-правові санкції за суспільно небезпечні земельні правопорушення треба шукати, як правило, в Кримінальному кодексі України; адміністративно-правові санкції - в Кодексі України про адміністративні порушення. Поновлююча санкція міститься в окремих ст.х Цивільного кодексу України, в яких вказано, що правопорушник зобов'язаний відшкодувати потерпілій стороні збитки в повному обсязі. Враховуючи це, охоронні норми в земельному законодавстві можуть бути досить короткими, наприклад, у вигляді формули: "Шкода, (збитки) заподіяна порушенням прав землевласника чи орендаря, підлягає відшкодуванню в повному обсязі." Сам характер відшкодування міститься, як було вказано, в іншій правовій нормі.

Структурні частини земельно-правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція) викладаються у статтях, пунктах того чи іншого нормативного акта по-різному.

Оскільки норми земельного права діють у певному логічному взаємозв'язку, тобто одні із них регулюють позитивні дії людей, інші - правоохоронні - охороняють їх від порушень, то в законодавчій практиці часто допускається роздільне їх формулювання. Це вимагає вдумливого вивчення правових нормативних актів і виникаючих на їх основі земельних правовідносин. Процес пізнання ускладнюється ще й тим, що заради уникнення небажаних повторень у земельному законодавстві є відсилочні статті, тобто норми, які не викладають повністю їх зміст, а відсилають до інших статтей даного чи навіть іншого нормативного акта. Застосовується і прямий спосіб викладення тих чи інших елементів правової норми - без відсилання до інших статей нормативного акта.

У кожному випадку для встановлення розуміння правової норми необхідне її тлумачення, аналіз її юридичного змісту. У даному разі важливо встановити мету правової норми, відповісти на питання, яку роль дана норма покликана виконувати у ході регулювання конкретних земельних відносин. У зв'язку з цим земельно-правові норми характеризуються не лише як регулятивні і правоохоронні, про які згадувалось вище. В земельному законодавстві є багато норм, які за способом правових приписів покликані посилити регулятивну і правоохоронну функції земельного права. Це - зобов'язуючі, забороняючі і уповноважуючі норми.

Зобов'язуюча норма проголошує обов'язок вчиняти певні активні дії. Так, окремі статті Земельного кодексу України зобов'язують усіх власників земельних ділянок здійснювати комплекс заходів щодо охорони своїх ділянок у порядку, який встановлено іншими статтями даного Кодексу.

Забороняюча норма встановлює обов'язок не вчинювати дій, що забороняються даною нормою. На відміну від зобов'язуючих норм, що вимагають активних дій, забороняючі норми приписують утримуватись від вчинення дій, не бажаних з точки зору закону. Так, окремі статті Земельного кодексу України забороняють порушувати права інших власників чи користувачів земельних ділянок, а також порушувати порядок користування лісними угіддями, водними та іншими природними об'єктами.

Уповноважуюча норма дає право учасникам земельних відносин вчиняти певні дії, вказані у даній нормі, наприклад, проводити посіви і насадження, здавати угіддя в оренду тощо[5, c. 34-35].


2. Об’єктно-суб’єктний склад відносин у сфері використання земельних ресурсів

2.1. Об'єкти земельних правовідносин

Новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. визначає об'єкти земельних правовідносин, під якими згідно з частиною третьою ст. 2 визначаються землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Однак відповіді на питання, що розуміти під зазначеними вище об'єктами, ЗК України не дає, а відтак у законотворчій та правозастосовній практиці точаться гострі дискусії довкола таких відомих, але політично заплутаних термінів, як "земля", "земельна ділянка", особливо з погляду можливості запровадження на вказані об'єкти тих чи інших юридичних титулів, зокрема у формі права приватної власності.

З метою спростування багатьох невиправданих дискусій проведемо аналіз названих категорій та їх використання відповідно до вимог правового режиму, встановленого на законодавчому рівні.

У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття "земля", наведеного у Державному стандарті "Земля. Терміни і визначення". Земля — це найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства.

Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, на мій погляд, цих ознак напевне не достатньо для об'єктивного розуміння поняття "земля" та похідного від "землі" в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та, власне, земельне законодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та формування його якості і безпеки.

Так, відповідно до частини другої ст. 82 ЗК України (в ред. від 13 березня 1992 р.)3 охорона земель здійснювалася на основі комплексного підходу до угідь як до складних при-родних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Це повністю відповідало положенням Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.4, зокрема частини першої ст. 5, згідно з якою державній охороні та регулюванню використання на території України підлягають навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарській обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси. На жаль, це важливе положення у чинному нині ЗК України, зокрема в ст. 162—168, безслідно зникло, що ускладнює повноцінне розуміння землі як складової довкілля.

Проте земля, з одного боку, виступає як самостійний об'єкт господарського використання, а з іншого — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто екологічних систем, справляє біологічний вплив на створення ландшафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікувальних, оздоровчих зон тощо[15, c. 47-49].

У такому аспекті йдеться також про особливості землі як певної території, що акумулює у собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, духовних, пізнавальних, рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, спортивних, туристських та інших потреб людини і суспільства. І в цьому полягає незаперечне юридичне закріплення викладених вище особливостей землі як складової просторової частини довкілля.

Викладене дає підставу стверджувати, що земля у життєдіяльності людини виконує й інші, зокрема соціально-екологічні, функції. Так, вона становить матеріальну основу для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи (надр тощо).

Наявність на землі унікальних природних лікувальних, оздоровчих факторів розширює можливості її використання для задоволення лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших потреб людини пізнавальних, естетичних, туристичних тощо). Підтвердженням цього є норми відповідно глав 8—10, зокрема ст. 43—52, 53—54.

Слід звернути увагу й на те, що земля виконує функцію головного (основного) засобу виробництва не тільки в сільському господарстві, тобто аграрному секторі економіки, а й неменшою мірою як аналогічний засіб виробництва в лісовому господарстві (ст. 57 ЗК України).

Використання земель в аграрно-промисловому виробництві зумовлюється пріоритетом земель сільськогосподарського призначення. Адже, як зазначено у ст. 23 ЗК України, землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, а їх визначення провадиться на підставі даних державного земельного кадастру (ч. І, II ст. 23).

При цьому вилучення вказаних земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, для несільськогосподарських потреб допускається за рішенням Кабінету Міністрів України (п. 9 ст. 142), а вилучення особливо цінних продуктивних земель для несільськогосподарських потреб за деякими винятками не допускається (ст. 150 ЗК України)[12, c. 8-9].

Аналогічні вимоги діють у частині вилучення земельних ділянок, зайнятих лісами першої групи площею понад 10 га та лісами з особливим режимом лісокористування, для цілей, не пов'язаних із веденням лісового господарства, оскільки це допускається, як виняток, за погодженням із Верховною Радою України.

Такий режим обумовлюється тим, що землі лісового фонду, тобто земельні ділянки, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства, мають використовуватися за цільовим призначенням саме для ведення лісового господарства. При цьому верхній шар ґрунтового покриву є біологічною основою для продуктивності лісових ресурсів та важливою ознакою поняття лісу (ст. 1, 3 Лісового кодексу України).

Тож невипадково правове регулювання використання, відтворення та охорони земель лісового фонду переважно здійснюється нормами Лісового кодексу, які передбачають пріоритет організації ведення лісового господарства, яке здійснюється виключно на землях лісового фонду з обов'язковим дотриманням вимог щодо ефективного використання, відтворення та охорони лісових угідь та природних властивостей лісових ресурсів для забезпечення життєдіяльності людини та суспільства.

Важливою ознакою поняття "землі", як зазначалося вище, є її просторове використання для розміщення галузей народного господарства. У чинному ЗК України це набуло закріплення у главі 13, яка передбачає сукупність норм, що передбачають правовий режим земель промисловості (ст. 66), транспорту (ст. 67—74), зв'язку (ст. 75), енергетичної системи (ст. 76), а також для потреб оборони (ст. 77), де вони виконують допоміжні функції щодо здійснення відповідної діяльності та експлуатації об'єктів виробничого, комунального, житлового, іншого призначення.

Проте вказаний стандарт, як і нині чинний ЗК України, недостатньо враховує ту важливу ознаку, що земля виступає просторово-територіальною базою, тобто операційною основою для розміщення і функціонування населених пунктів, зокрема сільських населених пунктів, селищ та міст, хоча це чітко окреслюється з аналізу чинного земельного законодавства. Скажімо, чинний раніше ЗК України містив спеціальний розділ "Землі населених пунктів", у якому, зокрема, містилися норми: про землі міст (ст. 63); землі селищ міського типу (ст. 64); землі сільських населених пунктів (ст. 65). Новий ЗК України не враховує цих особливостей, чим збіднів зміст регулюючих норм у цій частині, і виділяє окрему категорію земель житлової і громадської забудови (ст. 38—42), які, звісно, є в наявності відповідних земель населених пунктів.

Отже, земля є операційною базою не тільки для розміщення галузей народного господарства, а й для системи розселення в країні шляхом створення сільських та міських поселень (міст і селищ міського типу). У такому плані зростає соціальна роль землі. І ця ознака має бути покладена в основу правового регулювання земельних правовідносин з погляду його диференціації за цільовим призначенням[1, c. 127-129].

Положення про те, що земля є територіальною ознакою, чітко фіксує Закон України "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 р. у частині розуміння території як земної поверхні у визначених межах (кордону) з властивими їх географічним положенням, природними і створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, повітряним простором та розташованими під нею надрами. До речі, об’єктами планування за коментованим Законом визнані відповідна територія України, території адміністративно-територіальних одиниць та окремі земельні ділянки.

Власне і ст. 18 нового Земельного кодексу виходить із того, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Не потребує особливого доведення й та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та дозвілля, рекреації, лікування тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її використання, відтворення й охорони. Відповідні нормативно-правові положення містяться також у нормах ЗК України, зокрема п. З ст. 83, яким визначаються особливості правового режиму земель загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, порти, сквери, бульвари тощо), ст. 47, 49 — земель оздоровчого призначення, ст. 50—52 — земель рекреаційного призначення; інших актах чинного законодавства, наприклад у гл. 11 Лісового кодексу України (ст. 74, 75, 78 та ін.).

Водночас для більш поглибленого розуміння вказаного поняття надзвичайно важливо окреслити і юридичні ознаки, притаманні для будь-якого правового поняття та системи юридичних категорій:

а) насамперед земля має державно-територіальне значення у межах кордонів України як матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави;

б) земля залежно від функціонального призначення перебуває на праві власності Українського народу або уповноваженого на це законом суб'єкта держави та її органів, або належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві державної, комунальної та приватної власності;

в) вона є просторовою базовою для адміністративно-територіального поділу і встановлення відповідних утворень (ст. 173—176);

г) особливістю для визначення землі є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права спеціального, загального землекористування і земельного сервітутного права.

Відповідно до вказаного Закону земельні ділянки, на яких розміщені запаси державного матеріального резерву незалежно від місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, є державною власністю і не підлягають приватизації[3, c. 31-33].

Отже, це — земельні ділянки, що належать державі на праві власності як територіально-просторова основа для розміщення запасів державного матеріального резерву та відповідних об'єктів, підприємств, установ і організацій, які входять до цієї системи для виконання визначених законодавством завдань, зокрема забезпечення потреб держави в особливий період, надання державної підтримки окремим галузям народного господарства та юридичним особам з метою стабілізації економіки у разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ресурсів, продовольства тощо, надання гуманітарної допомоги, а також забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

З урахуванням викладеного можна говорити про те, що категорія "земля" — це законодавчо легалізоване узагальнене поняття. Про диференційовані об'єкти земельних правовідносин правильно говорити "землі України", тобто ті, які становлять національне багатство, що характеризує матеріальну основу формування й існування Української нації і суспільства, здійснення суверенних прав Українського народу, функціонування держави, її територіальної цілісності, суверенітету, національної безпеки, встановлення та реалізації адміністративно-територіального поділу країни.

У реальних земельних правовідносинах виступають землі як конкретні категорії земель України, перелік яких новий ЗК України визнав вичерпним без достатніх формально-юридичних і реальних умов використання, відтворення та охорони, обмеживши їх земельно-правовий режим та належність реальним суб'єктом.

Отже, земля може розглядатись як інтегрований та диференційний об'єкт, що обумовлює доцільність подальшої правової регламентації.

З огляду на викладене можна виокремити її основні ознаки:

1) головна матеріальна основа (база) навколишнього природного середовища (довкілля);

2) територіально розгалужений простір, що визначається особливістю природної структури (рельєфу);

3) частина довкілля з наявним різноманітним ґрунтовим покривом (ґрунтом), що формує природні та антропогенні ландшафти;

4) база для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин, інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями створюють сферу життя (біосферу) і використовуються на праві загального землекористування громадян;

5) матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави у межах її кордону та адміністративно-територіального поділу;

6) об'єкт, диференційований на окремі категорії за цільовим використанням, та територія, яка перебуває на праві власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави, для задоволення загальносуспільних інтересів, та земельні ділянки, які належать на праві спільної та приватної власності в частині задоволення корпоративних, культових і різних індивідуальних потреб та інтересів;

7) матеріальна основа місцевого самоврядування та об'єкт комунальної власності різних територіальних громад;

8) частина біосфери, яка:

а) є основним засобом виробництва у сільському, лісовому господарстві та інших галузях господарювання;

б) є операційною основою для системи розселення, в тому числі садових поселень, розміщення галузей народного господарства, державного, матеріального резерву і шляхів сполучення;

в) виконує функцію місця, джерела, засобу й умови існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб;

9) стан поверхневого покриву, що потребує у разі деградації здійснення заходів щодо відвернення екологічно небезпечного впливу на населення та якість довкілля[10, c. 67-69].

Таким чином, "земля" (в юридичному значенні) — це головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України як національне багатство Українського народу, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини і живих організмів. Природні властивості землі використовуються на праві загального землекористування, вона диференціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності Українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві колективної і приватної власності, з метою забезпечення корпоративних і особистих прав особи та права комунальної власності територіальних громад як матеріальна основа місцевого самоврядування, виступає основним засобом виробництва у сільському та інших галузях господарювання, є операційною базою для системи розселення, в тому числі садових поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву, шляхів сполучення, невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і потребує у разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.

Чинне земельне законодавство України разом з тим використовує узагальнену категорію "земельні ділянки" як найбільш деталізовану частину різних категорій земель, які з позицій конкретних земельних правовідносин є об'єктами, на які спрямовується інтерес відповідної фізичної та юридичної особи та стосовно яких встановлюється їх земельна правосуб’єктність і оформляється відповідний юридичний титул — право власності чи право землекористування.

Новий ЗК України не дає визначення земельної ділянки як об'єкта земельних правовідносин, але розглядає її з погляду об'єкта права власності як частину земної поверхні з установленими межами, з визначеними щодо неї правами.

Але зазначений підхід не є повним, якщо взяти до уваги, що земельна ділянка може виступати не тільки у відносинах власності, користування, а й у господарсько-ринковому обігу, управлінських, охоронних та інших правовідносинах, що й обумовлює певні уточнення її характерних ознак.

Тим більше правовий режим кожної окремо взятої земельної ділянки передбачає встановлення її місця у складі відповідних категорій земель, що накладає відбиток на уточнену назву в правовстановчих документах, цільовому призначенні, складі, функціональної спрямованості на задоволення певних потреб та інтересів суб'єктів земельних правовідносин, а також не виключаються особливості інших неправових ознак та їх юридичного закріплення (економічних, географічних, агротехнічних, інших виробничих, ландшафтних, соціальних, лісомеліоративних, територіальних, стимулюючих тощо)[9, c. 36-37].

Аналіз чинного земельного законодавства дає підстави говорити про те, що складовим елементом земельної ділянки є поверхневий шар ґрунтового покриву, який характеризується певним гідрологічним режимом, наявністю мікроорганізмів та мікрофлори і виступає показником продуктивності, особливо земель сільськогосподарського та лісогосподарського призначення як основного засобу відповідного виробництва. У цьому випадку родючий шар ґрунтового покриву (гумусний шар) є невід'ємною складовою земельної ділянки, що визначає її клас бонітету та екологічну оцінку, а відтак впливає на вартісну характеристику земельної ділянки.

Водночас ст. 168 ЗК України передбачає ґрунти земельних ділянок як об'єкт особливої охорони, тобто в значенні складової земельної ділянки, використання їх шляхом зняття та перенесення ґрунтового покриву можливе лише на підставі спеціальних дозволів як правовстановчих документів органів, що здійснюють державний контроль за використанням, відтворенням та охороною земель.

Цією ж статтею встановлюються форми (технічні операції) використання ґрунтового покриву при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту власниками та користувачами земельних ділянок шляхом:

а) зняття;

б) складування;

в) зберігання;

г) нанесення на земельну ділянку, з якої той був знятий;

д) нанесення на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей.

Отже, за певних умов ґрунти земельної ділянки можуть бути самостійним об'єктом земельних правовідносин, пов’язаних з відновленням родючості земельних ділянок, із яких ці ґрунти були зняті або нанесені на інші земельні ділянки з метою підвищення їх продуктивності. У цих випадках юри-дичною підставою здійснення операцій із поверхневим шаром ґрунтового покриву з метою проведення рекультивацій-них робіт є спеціальні дозволи органів державного контролю у сфері використання, відтворення та охорони земель.

Відтак у визначених законодавством випадках ґрунти як складовий елемент земельної ділянки можуть бути самостійним об'єктом земельних правовідносин, пов'язаних із підвищенням продуктивності та якості земель.

ЗК України диференціює земельні ділянки як за формами права власності на них та права користування, так і за суб'єктним складом, та вказує на цільове використання або фіксує їх назву з погляду їх місця у складі відповідних категорій земель.

З цих позицій можна виділити земельні ділянки, які можуть належати на праві власності громадянам та юридичним особам, зокрема земельні ділянки: селянських (фермерських) господарств; особистих підсобних господарств; присадибні; садові; гаражні; дачні; придомові; територіальних громад, колективних сільськогосподарських підприємств; кооперативів; садових товариств; сільськогосподарських акціонерних товариств; на яких розміщені об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню; для заняття підприємницькою діяльністю тощо[13, c. 26-27].

Досить розгалужена система земельних ділянок, що використовуються на юридичному титулі права землекористування, окремі назви яких відображають характер та особливості їх правового режиму: земельні ділянки для заняття традиційними народними промислами, сінокоси, пасовища, городи, орендні земельні ділянки, земельні ділянки житлових та інших кооперативів, смуги відводу, смуги земель, зелені зони, лісові угіддя, берегові смуги, прибережні смуги, земельні ділянки загального користування та ін.

Кожній із перелічених земельних ділянок притаманний свій правовий режим, тобто встановлений законодавством порядок, що визначає правосуб'єктність різних осіб щодо їх використання як об'єкта права власності, землекористування, в тому числі оренди, відновлення й охорони.

Земельна ділянка вказує на її належність до більш загальної категорії — землі, здатної ділитись на частини (ділянки) і виконувати відповідні функції.

Тому термін "земельна ділянка" має важливе значення для характеристики категорії "землі", оскільки є її складовою як частка цілого, що відбиває особливості її цільового використання, об'єкта конкретних життєвих правовідносин і юридично закріплену "персоніфікацію", тобто належність її конкретному носію прав і обов'язків та реалізації правомочностей щодо володіння і користування (право землекористування) або володіння, користування і розпорядження (право власності).

Аналіз чинного законодавства дає можливість концептуально визначити найбільш істотні ознаки земельної ділянки, які відображають особливості її правового режиму:

а) поверхнева частина, в тому числі ґрунтового покриву відповідної категорії землі;

б) просторово визначена територія на місцевості;

в) індивідуально визначена і юридично відособлена частина відповідних земель;

г) належність частини території на відповідному юридичному титулі — права власності, права користування, у тому числі на праві земельного сервітуту, конкретній юридичній чи фізичній особі;

д) використання (експлуатація) такої частки здійснюється відповідно до цільового функціонального призначення;

є) межі земельної території визначаються на місцевості відповідно до затвердженої в установленому порядку землевпорядної документації та правовстановчих документів (державного акта, договору, сертифіката тощо).

Отже, в юридичному значенні земельна ділянка може розглядатись як територіально-просторова, індивідуально визначена і юридично відособлена поверхнева частина (включаючи ґрунтовий покрив) відповідної категорії земель, межі якої встановлені на місцевості та зафіксовані у земельно-правових документах, що посвідчують її належність на відповідному юридичному титулі власникам чи користувачам з метою цільового використання як операційної бази, засобу, умови та джерела життєдіяльності й задоволення матеріальних, соціальних, екологічних, духовних, інших потреб та інтересів особи.

Паювання земельних ділянок передбачає спершу визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу та сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельної частки в натурі (на місцевості), що припадає на кожного його працівника чи пенсіонера.

Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначалися виходячи з вартості цієї частки та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для цього колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства.

Право на земельну частку (пай) посвідчувалося Сертифікатом на земельну частку (пай) з наступною реєстрацією відповідною райдержадміністрацією.

Отже, земельна частка (пай) — це не реальна земельна ділянка уповноваженої особи, а право на умовну земельну частку в гектарах із відповідною грошовою оцінкою без виділення у загальному масиві земель, які перебували на праві колективної власності. Відповідно право на земельну частку (пай) — це своєрідна правова можливість на таку земельну частку (пай), у тому числі право на її реалізацію у передбачених законом формах і процедурах, тобто на відчуження[4, c. 46-47].

2.2. Суб'єкти земельних правовідносин

У Земельному кодексі неповно визначено поняття “земельні відносини”. Стаття 2 визначає земельні відносини як відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Фактично таке визначення ототожнює земельні відносини з відносинами власності, що не зовсім вірно. Адже земельними відносинами є також управлінські (Розділ VII Земельного кодексу) та охоронні (Розділ VI Земельного кодексу) правовідносини. У цьому аспекті Земельний кодекс потребує змін і доповнень.

Можна також стверджувати, що в ст. 2 Земельного кодексу “пропущені” окремі суб’єкти земельних відносин. У чинному Кодексі до них належать громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. У той же час у Кодексі неодноразово згадуються такі суб’єкти правовідносин, як територіальні громади і іноземні держави. З огляду на це доцільним також було б визначення як суб’єктів права Української держави та народу України.

Суб’єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи (підприємства, установи, організації) - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають у загальнодержавній власності[13, c. 30-31].

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Суб'єктом права приватної власності на землю є громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути суб'єктами права приватної власності на землю.

Земельні відносини як складова виробничих відносин, можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором розвитку продуктивних сил.

Земельні відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким встановлюються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами земельних відносин.

Суб'єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи та їх об'єднання (сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, установи й організації, органи виконавчої влади). Суб'єкти правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.

ерелічені правомочності виникають у власника одночасно з виникненням права власності. Це саме стосується і права власності на землю. Конкретні правомочності суб’єктів права власності на землю визначаються Земельним кодексом України залежно від форм власності на землю, яка є об’єктом права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (ст. 78 Земельного кодексу України). Виходячи з цього, суб’єктами на землі приватної форми власності є громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи України та іноземні юридичні особи; на землі комунальної форми власності — територіальні громади та органи місцевого самоврядування; на землі державної форми власності — держава, яка реалізує право власності на ці землі через відповідні органи державної влади та іноземні держави. Загальною умовою визнання суб’єкта правовідносин власником набутого майна є правомірність його одержання. Отже, громадяни України набувають права приватної власності на землю на таких підставах: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Але слід зазначити, що відповідно до п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу України на період до 01.01.10 громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати землю у власність для здійснення підприємницької діяльності на таких підставах: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, інші цивільно-правові угоди; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини. Але слід зазначити, що відповідно до п. 14 Перехідних положень Земельного кодексу України до 01.01.05 забороняється внесення права на земельну частку як пай до статутних фондів господарських товариств.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права приватної власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення як у межах населених пунктів, так і за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки на таких підставах: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства, протягом одного року підлягають відчуженню[7, c. 73-74].


Висновки

Земля належить нині й належатиме в майбутньому до найбільш важливих об’єктів матеріального світу. Землю не можна оцінити адекватно, оскільки припущення, що її не існує, призводить до висновку про те, що всі інші об’єкти матеріального світу взагалі позбавляються будь-якої цінності. Цінність землі, її важливість для розвитку людства в цілому зумовили той факт, що земля є предметом правового регулювання багатьох галузей права, основою з яких є, безперечно, земельне право. Земля являється одним з основних елементів виробництва, за допомогою якого країна створює матеріальні цінності. Поряд з тим земля є природним об’єктом, який вже існує і не створюється людством.

Новий Земельний кодекс України – основний нормативний акт у сфері земельних відносин. Його завданням є регулювання цих відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земельні відносини є суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею (ч. 1 ст. 2 ЗК України). Вони регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні правовідносини завжди перебували в центрі уваги громадськості, різних верств населення країни незалежно від наявності чи відсутності у них земельних ділянок.


Список використаної літератури

1. Андрейцев В. Земельне право і законодавство суверенної України: актуальні проблеми практ. теорії / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Юридичний факультет; Євразійська асоціація правничих шкіл та правників. Центр правничої допомоги та досліджень — 2-ге вид., випр. — К. : Знання, 2007. — 445c.

2. Беженар Г. М., Бердніков Є. С., Бондар Л. О., Гавріш Н. С., Гуревський В. К. Земельне право України: Підручник / Одеська національна юридична академія / О.О. Погрібний (ред.), І.І. Каракаш (ред.). — К. : Істина, 2003. — 446с.

3. Болгова Н.К. Розвиток земельних відносин на сучасному етапі //Економіка АПК. - 2004. - № 2. - С.29-33

4. Гуменюк В. Земельні відносини та їх регулювання сьогодні //Адвокат. - 2002. - № 4-5. - C. 46-48

5. Даниленко А. Проблеми реформування земельних відносин в Україні // Економіка АПК. - 2000. - № 2. - С. 34-35

6. Ковтун М. Земельне право: Курс лекцій. — К. : Юмана, 2001. — 208с.

7. Кузін Н. До питання про основи формування земельних відносин в умовах ринкової економіки // Вісник аграрної науки. - 2001. - № 2. - С. 73-74

8. Курило В. Земельне право України. Практикум: навч. посібник / Національний аграрний ун-т Кабінету Міністрів України; Навчально-науковий ін-т земельних ресурсів та правознавства / Володимир Іванович Курило (заг.ред.). — К. : Магістр-ХХІ сторіччя, 2007. — 144с.

9. Мачуська І. Земельне право: навч. посіб. / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2007. — 280с.

10. Мірошниченко А. М. Земельне право України: Навч. посіб. / Інститут законодавства Верховної Ради України. — К. : Ін-т законодавства ВРУ, 2007. — 432с.

11. Нечаєва Т. Земельне право: Конспект лекцій / Київський національний ун-т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2002. — 156с.

12. Новаковський Л. Реформування земельних відносин в Україні: концептуальні положення та практика здійснення //Землевпорядний вісник. - 1999. - № 4 . - C. 4-10

13. Носік В. Право власності на землю суб'єктів підприємництва - основа формування ринкових земельних відносин //Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. - 1999. - № 9. - C. 26-31

14. Семчик В. Земельне право України: [академ. курс]:підруч. для студ. ВНЗ / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Київський ун-т права НАН України. — К. : Ін Юре, 2008. — 593c.

15. Шеремет А. Земельне право України: підручник / Закарпатський держ. ун-т. — Чернівці : Наші книги, 2008. — 632с.

загрузка...
Top