Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язання

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття застави.

1.1. Історія правового інституту застави і сучасність.

1.2. Правова природа застави в цивільному та зобов’язальному праві.

Розділ 2. Поняття застави майнових прав за законодавством України.

2.1. Підстави виникнення застави. Сторони заставних правовідносин.

2.2. Форма та зміст договору застави. Припинення застави.

Розділ 3. Окремі види застави майнових прав.

3.1. Заклад як застава рухомого майна.

3.2. Застава нерухомого майна (іпотека).

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Стабільність цивільного обороту є одним із основних факторів, що повинні сприяти успіху економічних реформ в Україні. Належне виконання цивільно-правових зобов’язань усіма учасниками цивільного обороту є запорукою такої стабільності. Разом з тим, реалії сучасної економіки часто обумовлюють, що сторони вступаючи у цивільно-правові відносини потребують більш вагомих гарантій виконання зобов’язань з боку контрагентів, ніж лише взаємна довіра.

Тому застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань є саме тим інструментом, що дозволяє убезпечити кредитора від негативних майнових наслідків невиконання або неналежного виконання зобов’язання з боку боржника.

Застава майнових прав стала можливою в Україні з прийняттям Закону України “Про заставу”[1]. Проте, після законодавчого закріплення можливості використання майнових прав як предмета застави практика постала перед великою кількістю питань, серед яких найбільш характерні: чи будь-які майнові права можуть використовуватися як предмет застави?; якщо не будь-які, то які саме?; якими критеріями слід керуватися, виокремлюючи з масиву цивільних суб’єктивних майнових прав ті, що можуть бути заставлені; який механізм звернення стягнення на заставлені майнові права? Зрозуміло, що наведений перелік включає ті питання, що виникали лише при поверхневому ознайомлені з досліджуваним інститутом.

Практика застосування норм українського законодавства щодо застави майнових прав та відсутність у вітчизняній науці цивільного права теоретичного обґрунтування застави майнових прав призводить до того, що досить часто має місце неоднозначний підхід не лише до тлумачення теоретичних аспектів застави майнових прав, а й до застосування правових норм, пов’язаних з такою заставою. Оскільки не всі майнові права можуть заставлятися, то негативним фактором, що впливає, насамперед, на відповідну правозастосовчу практику, є відсутність в українському законодавстві чітко окреслених систематизованих критеріїв щодо тих майнових прав, які можуть бути предметом застави.

Крім того, у науковій літературі не вщухають спори щодо можливості або неможливості застави речових та зобов’язальних прав, абсолютних та відносних прав тощо. Зважаючи на об’ємність вказаних проблем, їх суперечливість та загальнотеоретичний характер, на певному етапі здійснення даного дисертаційного дослідження стало зрозуміло, що лише дослідження предмету застави (самих майнових прав) може бути темою не однієї дисертаційної роботи. Саме тому, дослідження проблематики правової природи застави майнових прав було винесено у окремий підрозділ, у якому основну увагу було сконцентровано в меншій мірі на загальнотеоретичних проблемах класифікації прав, а більше уваги приділено дослідженню можливості використання тих чи інших різновидів майнових прав як предмета застави.

Крім того, глибокого теоретичного дослідження потребує застава таких окремих видів майнових прав, як корпоративні права, майнові авторські права (особливо зважаючи на те, що в сучасній юридичній науці взагалі час від часу ставиться питання про саму можливість застави даних видів майнових прав). Великої уваги також потребує дослідження правового режиму застави майнових прав, що випливають з договору оренди. Ще одним порівняно новим видом застави, що активно використовується останнім часом суб’єктами цивільного обороту, є застава грошових коштів на депозитних рахунках у банківських установах. Незважаючи на те, що гроші визначаються у Цивільному кодексі України як різновид речей, коли мова йде про безготівкові гроші, то саме за правилами застави майнових прав може здійснюватися їх застава.

Отже, зважаючи на значну актуальність інституту застави майнових прав з точки зору її значення для економіки України та нагальну необхідність вдосконалення його нормативно-правового регулювання і була обрана дана тема наукового дослідження.

Теоретичні проблеми пов’язані з заставою як способом забезпечення виконання зобов’язань становлять предмет наукового дослідження вже досить довго. Вищевказані проблеми досліджувалися в працях відомих російських дореволюційних, радянських, сучасних українських та зарубіжних вчених: М.М.Агаркова, Ч.Н.Азімова, Д.В.Бобрової, М.І.Брагінського, Є.В.Васьковського, О.О.Вишневського, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.А.Загорулько, О.С.Звоницького, О.С.Іоффе, Н.С.Кузнєцової, І.М.Кучеренко, В.В.Луця, В.П.Маслова, Д.А.Медвєдєва, Д.І.Мейера, І.Б.Новицького, І.С.Перетерського, О.А.Підопригори, Й.О.Покровського, І.Й.Пучковської, О.П.Сергєєва, С.Я.Сорокіної, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Є.О.Суханова, Ю.К.Толстого, Я.М.Шевченко, Т.С.Шкрум, Г.Ф.Шершеневича та інших.

Метою дослідженняє проведення комплексного правового аналізу проблемних питань правового регулювання використання такого способу забезпечення виконання зобов’язання як застава, практичний аналіз українського законодавства, що врегульовує застосування даного способу забезпечення виконання зобов'язань. При цьому результатом дослідження повинно стати не лише формулювання певних теоретичних висновків щодо застави майнових прав, а й внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення правової бази заставних правовідносин в Україні. В результаті проведеного аналізу ставилися завдання:

- визначити критерії, які виокремлюють ті майнові права, що можуть бути предметом застави;

- з’ясувати правову природу застави майнових прав;

- зробити висновки та висловити пропозиції щодо вдосконалення законодавства про договір застави майнових прав;

- вказати на особливості правового регулювання окремих видів застави майнових прав, а також визначити можливі напрямки вдосконалення правового регулювання таких видів застави майнових прав.

Об'єкт дослідженнястановлять цивільно-правові відносини між учасниками цивільного обороту з приводу встановлення, зміни та припинення застави майнових прав як способу забезпечення виконання зобов’язань.

Предметом дослідженняє наукові погляди, ідеї, концепції, теорії, нормативно-правові акти України та практика їх застосування, зарубіжне законодавство щодо застави майнових прав як способу забезпечення виконання зобов’язань.

Методи дослідження.Мета та завдання роботи зумовили використання в ній як загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання правових явищ: формально-логічного, історичного, порівняльно-правового, логічного та системного методів дослідження, індукції та дедукції, аналізу та синтезу, а також інші.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття застави

1.1. Історія правового інституту застави і сучасність

Право про заставу займає важливе місце у системі цивільного права. Законодавство про заставу в умовах ринкової економіки набуває все більшого значення як інструмент правового регулювання зобов'язальних правовідносин між суб'єктами підприємницької діяльності.

Право про заставу має свою історію. Для цього звернемося до римського приватного права як важливого джерела сучасних правових норм. З розвитком економічних відносин у Римській державі знаходить юридичне закріплення поняття речового права. Одним з перших його видів оформляється право володіння, потім — право власності. Крім того, римське право розвинуло ряд прав на речі з обмеженим змістом повноважень, так званих прав на чужу річ. До кінця класичної епохи до них входили інститути сервітутів, суперфіція і емфітевізіс, а також заставне право. Права на чужу річ визначали такі правовідносини, в силу яких річ не належала заінтересованій особі, але вона претендувала на користування річчю, яка належала іншій особі.

В основі застави лежить відповідальність боржника за зобов'язанням, яка скріплюється «відповідальністю речі». Так, після передачі боржником за основним зобов'язанням речі у заставу в кредитора виникає речове право, тобто право на чужу річ. Наприклад, на ранніх етапах розвитку заставного права, при фідуції, заставлена річ передавалась у власність кредитору. Але, з іншого боку, у кредитора-заставодержателя і боржника-заставодавця виникають взаємні права і обов'язки, що випливають з договору застави. Боржник у разі невиконання ним основного зобов'язання повинен передати заставлену річ кредитору, а останній має право витребувати по суду незаконно утримувану боржником заставлену річ. Якщо боржник виконав основне зобов'язання, кредитор зобов'язаний повернути йому заставлену річ, тощо. Таким чином, застава має подвійну правову природу. її речово-правовий характер полягає у праві кредитора на заставлену річ. Окрім всього іншого, речова природа застави визначалася формою захисту заставних правовідносин. Так, відповідно до фрагмента 17, титулу 1, книги 20 Дигест витребування застави надає кредитору речовий позов. А конституція 18, титулу 13, книги 8 Кодексу ІОстиніана проголошувала: витребування закладу або застави має речово-правовий характер. У той же час у фрагменті 4, титулу 1, книги 20 Дигест йдеться, що застава вчинюється шляхом угоди, коли хто-небудь домовляється, щоб його річ була пов'язана заставою у забезпечення якого-небудь зобов'язання . Тобто договір застави слід розуміти як погоджене вираження волі (угоду) двох протилежних сторін, спрямоване на встановлення того правового зв'язку, який становить зміст зобов'язання (заставне правовідношення) . У цьому полягає зобов'язальна природа застави. Кредитор мав усі права і обов'язки особи, наділеної речовим правом, за винятком деяких особливостей[10, c. 41-42].

У історичному розвитку застава пройшла декілька етапів. Так, спочатку заставна угода належала до довірчих (фідуціарних), а сама застава мала назву «фідуція». В силу її боржник передавав заставлювану річ у власність кредитору як забезпечення основного зобов'язання. Для забезпечення інтересів боржника-заставодавця держава давала останньому можливість пред'явлення позову до кредитора про повернення безпідставно утримуваної ним заставленої речі.

До початку І—II ст.н.е. з'являється застава типу «пігнус» та іпотека.

Такий вид застави як «пігнус» передбачав угоду, в силу якої боржник передавав кредитору в забезпечення боргу річ у володіння, а не у власність. У фрагменті 35, титулу 7, книги 13 Дигест йдеться: при заставі типу «пігнус» власність залишається у боржника і тільки володіння переноситься на кредитора .

І все ж заставлена річ передавалась у фактичне володіння кредитору. Тому законодавець пізніше доповнив визначення «пігнус»: проте, боржник може користуватися своєю річчю як орендар або тимчасово, на милість кредитора (прекарно).

Іпотека з'явилася пізніше, під впливом існуючого однойменного інституту в Греції. Цей вид застави передбачав більш сприятливе становище боржника: про «пігнус» у власному розумінні ми говоримо, коли річ переходить до кредитора, про іпотеку, коли навіть володіння не переходить до кредитора (Дигести, книга 134, титул 7, фрагмент 9). До виникнення у Римській державі іпотеки існувала практика одержання орендодавцем у заставу від орендаря введеного на ділянку інвентаря. Це забезпечувало зобов'язання орендаря внести плату за користування землею.

Зі спливом часу різниця між «пігнус» та іпотекою майже зникла. Проте заставне право оперувало двома значеннями «пігнус»: як заклад, переданий кредитору у володіння, і як застава без передачі заставленої речі кредитору.

Поряд з простою іпотекою існувала генеральна. Вона поширювалась на все майно боржника у забезпечення різних «привілейованих» вимог. Ними могли бути вимоги про сплату податків, вимоги дружини після припинення шлюбу про повернення приданого, а також «генеральна законна іпотека», яка накладалась на все майно опікуна або піклувальника у забезпечення вимог до них підопічних. З розвитком кредитних відносин зростало число «привілейованих» вимог. Недолік римської іпотеки полягав у тому, що централізованої реєстрації іпотечних операцій не було[4, c. 39-40].

Ближче до візантійської епохи (до 4 ст.н.е) у зв'язку з економічним занепадом заставне право зазнає змін. Особливо це позначилося на правовому становищі заставодавців. Землі переходили у володіння і користування кредитора-заставодержателя. Плоди надходили до нього у вигляді засобу погашення процентів. Чинне у той період законодавство давало кредитору можливість здавання в оренду заставленої боржником землі або проживання у будинку боржника. Такий вид застави одержав назву «антихрез».

Римське право знало ще один вид застави нерухомого майна — застава лавки або складу. Вони заставлялись разом з «прикріпленими» до них рабами. Таке ж правило існувало ще при фідуції, коли заставлявся маєток, а також при іпотеці.

Аналіз наступного виду застави дозволяє провести аналогію із заставою товарів у обігу або у переробленні, передбаченою чинним українським законодавством. У Римській державі кінця II ст н.е. цей вид застави називався заставою лавки «Боржник дав у заставу лавку з товаром; протягом часу він одні товари продав, а інші знову завіз» (Дигести, книга 20, титул 1, фрагмент 34) . Таким чином, товари залишались у володінні, користуванні і розпорядженні боржника.

Проте римська система заставного права поширювалася не лише на заставу «речей тілесних». Існувала також застава прав вимоги. Такий вид застави одержав поширення завдяки цільовому кредитуванню римських доходних домів. Наприклад, фрагмент 27, титулу 5, книги 42 Дигест посилається на указ Марка Аврелія: особа, що надає кредит для відновлення приміщень, буде мати привілей на стягнення кредитованих ним грошей9.

Крім того, в римському праві існувало поняття перезастави. Кредитор, одержавши заставу, в свою чергу перезаставляв її (Дигести, книга 13, титул 7, фрагмент 40).

Одним з найважливіших питань римського заставного права є питання про продаж заставленої речі. До 326 р. н.е. кредитори мали право залишити заставлену річ за собою у разі прострочення боргу. Далі було введено порядок, згідно з яким заставлена річ не автоматично переходила у власність кредитора. Для того щоб залишити заставлену річ за собою, кредитор повинен був клопотати через канцелярію імператора. При Юстиніані боржнику надано було право протягом дворічного строку викупити маєток, що перейшов у власність кредитора. У 326 р. вийшов указ, який забороняв кредиторам обертати речі у свою власність. Свої вимоги кредитор задовольняв з суми, яку він виручив від продажу заставного майна[7, c. 106-107].

Договір застави визнавався римським законодавцем підставою для виникнення зобов'язання, що захищалося позовом. Тому відносини застави в Римській державі забезпечувалися преторським actio. Це передбачало право учасників заставного правовідношення звертатися до суду за захистом свого порушеного права.

Римське право знало кілька видів позовів, пов'язаних із заставою: позов про звернення стягнення на речі боржника; позов боржника до третіх осіб; позов боржника до кредитора про витребування незаконно утримуваної речі після виконання основного зобов'язання тощо. Таким чином, застава була забезпечена судовим захистом як самостійний вид угоди.

Що ж включає поняття застави за чинним законодавством? Згідно із ст. 178 Цивільного кодексу виконання зобов'язань може забезпечуватися, зокрема, заставою. Застава — це спосіб забезпечення зобов'язань (ч. 1 ст. 1 Закону). Вона виникає в силу договору або закону. Кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (ч. 1 ст. 181 ЦК і ч. 2 ст. 1 Закону). Згідно з ч. З ст. З Закону застава має похідний характер від забезпеченого ним зобов'язання. Тобто, зобов'язання, що виникли з силу застави, є субсидіарними. Застава ніби страхує можливість невиконання боржником певного зобов'язання. Застава сама по собі без головного зобов'язання існувати не може. Вона лише забезпечує дійсні вимоги, а також вимоги, які можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (чч. 2 і 3 ст. З Закону)[7, c. 108].


1.2. Правова природа застави в цивільному та зобов’язальному праві

У сучасному цивільному обігу широкого застосування як спосіб забезпечення виконання зобов'язання набула застава. Проте питання визначення правової природи застави залишається однією із найскладніших проблем цивільного права. Зміст застави, який полягає в тому, що кредитору надається переважне право отримання задоволення своїх вимог із заздалегідь визначеного майна у випадку невиконання боржником зобов'язання по прийнятому на себе боргу, з моменту виникнення даного інституту і по сьогоднішній день залишається незмінним. Однак форма застави протягом свого історичного розвитку зазнала змін, що було зумовлено розвитком як правових систем держав, так і економічних відносин.

Починаючи з римського права прийнято ділити цивільні права на дві групи: речові права та зобов'язальні права. Під речовим правом прийнято розуміти право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері її господарського відання. Речові права надають їх суб'єкту повноваження самостійно вчиняти певні дії щодо речі та належать до категорії абсолютних прав, тобто вони мають силу проти кожної третьої особи.

Зобов'язальне право надає його носію можливість вимагати певних дій від визначеної особи - боржника. Зобов'язальне право не дає безпосереднього панування над річчю, а лише встановлює відношення однієї особи до іншої у сфері майнових інтересів. У рамках поділу прав на речові та зобов'язальні права і визначається правова природа права застави[8, c. 75].

У цілому всі юридичні теорії щодо вирішення питання правової природи застави можна звести до трьох основних концепцій:

• речового характеру права застави;

• зобов'язального характеру права застави;

• подвійної (змішаної) природи права за стави.

Відповідно до концепції «речового характеру права застави» право застави розглядається як звичайне право на чужу річ або ж речове право, один з видів jura in re aliena. Концепція речового характеру права застави сформувалася в римському праві. Після рецепції римського приватного права, концепція речового характеру права застави була сприйнята законодавством багатьох держав. Як речове право право застави розглядалось і в цивільному праві України 20-50 років XX ст. Так, Цивільний кодекс УРСР 1922 р. регулював заставу в розділі «Речові права» нарівні з правом власності та правом забудови.

Концепцію речово-правового характеру пра-ва застави обстоювали такі вчені, як Ю. Барон, Г. Дернбург, Е. Васьковський, Л. Ганто-вер, А. Гуляєв, К. Победоносцев, Д. Мейер, Г. Шершеневич, І. Покровський, В. Буділов, М. Агарков та інші.

Основними аргументами на користь визнання речового характеру права застави є такі властивості права застави:

• право слідування, яке є характерною властивістю речових прав і характеризується пануванням сторонньої особи над річчю не залежно від особистості власника. Незалежно від того, в чиїй власності знаходиться предмет застави, він залишатиметься обтяженим правом застави до того часу, поки не буде виконано чи іншим чином припинено забезпечене заставою зобов'язання. При цьому не має значення підстава переходу права власності на передане в заставу майно від заставодавця до іншої особи. Це правило законодавчо закріплено у ст. 27 Закону України «Про заставу» від 02.10.1992 р. № 2654-ХП, в якій зазначається, що застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у Законі, майно або майнові права, що є предметом застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу[17, c. 10].

Зміна власника заставленого майна не змінює зміст заставного правовідношення, змінюється лише його суб'єктний склад, тобто відбувається зміна осіб у заставному зобов'язанні. Право заставного кредитора зберігається, оскільки воно закріплено не в особистості заставодавця, а в заставленому майні. Обтяження речі (майна) заставою не припиняється і у випадку наступних застав речі (майна), яка вже є предметом застави. У цьому випадку право попереднього заставодержателя зберігає силу;

• право переважного задоволення вимог заставодержателя перед іншими кредиторами, вимоги яких не забезпечені заставою, з вартості заставленого майна. У зв'язку з чим зберігає свою дію загальний принцип, згідно з яким речове право йде попереду зобов'язального права;

• право переваги (або ж принцип старшинства), яке полягає у тому, що якщо на одну й ту саму річ встановлено декілька прав застави, то ранг різних суб'єктів права застави визначається хронологічним порядком встановлення права застави. Вимоги попереднього заставодержателя задовольняються із вартості заставленого майна раніше, ніж вимоги наступних заставодержателів. Обтяження майна заставою не припиняється і у випадку наступної застави цього майна;

• право абсолютного захисту прав заставодержателя від посягань на предмет застави як третіх осіб, так і самого власника майна;

• обмеження власника в праві розпорядження заставленим майном.

Згідно із ст. 17 Закону «Про заставу» заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором. Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченого заставою, за винятком випадків, передбачених законом (зокрема, при заставі товарів в обороті або переробці).

Прихильники концепції речового характеру права застави звертали увагу на певні особливості, що значно відрізняють його від інших речових прав. На думку Л. Кассо, право застави як право, що створює на користь заставодержателя виключне положення щодо відомої частини чужого майна, може бути віднесено до тієї категорії правомочностей, яку романісти називають речовими правами. Але серед останніх воно займає уособлене місце у зв'язку з тим, що воно, на відміну від них, має на меті не користування, не володіння річчю, а лише отримання відомого розміру її вартості; крім того, із здійсненням цієї правомочності заставодержателя пов'язано припинення самого права застави. Г. Шершеневич також вказує на те, що, на противагу іншим речовим правам, право застави не має самостійного значення, а залежить від зобов'язального права. Однак право застави дає його суб'єкту значно більшу правомочність, ніж інші речові права, - воно може потягти за собою позбавлення власника належного йому права власності. Оскільки метою застави є забезпечення права вимоги, то право застави є додатковим відношенням, що передбачає наявність іншого, зобов'язального, відношення. Як додаткове, речове право застави не може виникнути раніше зобов'язального права і не може продовжуватися, коли припинилося зобов'язальне відношення [19, c. 104-105].

З позиції концепції речово-правової природи права застави не можна пояснити те положення, що предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, у тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо) (ст. 4 Закону «Про заставу»). Право власності й інші речові права, на відміну від права застави, можуть виникнути лише на те майно, яке вже існує; у випадку створення нової речі право власності на неї виникає з моменту створення такої речі.

У вузькому розумінні право застави - це право на чужу тілесну річ, що уповноважує кредитора продати її з метою задоволення своїх вимог. У зв'язку з цим було запропоновано три теорії щодо застави прав:

• застава вимоги - це «умовна» цесія такої вимоги, тобто цесія, що вступає в силу з моменту виконання забезпеченого заставою зобов'язання;

• застава вимоги є «обмеженою» цесією, тобто цесією, що вступає в силу з моменту вчинення правочину, але у здійсненні своїх прав цесіонарій обмежений цілями застави;

• застава вимог створює часткове правонаступництво заставодержателя, який стає «соввірителем».

Однак, незважаючи на багаторазові спроби, єдина теорія, яка б давала відповіді на всі спірні питання, так і не була розроблена.

Згідно з концепцією зобов'язальної природи права застави застава встановлює не речове право, а лише зобов'язальну вимогу. Така концепція була закріплена в Цивільному кодексі (далі - ЦК) України від 16.01.2003 р., про що свідчить включення норм про заставу до книги п'ятої - «Зобов'язальне право», розділ І «Загальні положення про зобов'язання», глава 49 «Забезпечення виконання зобов'язання». При цьому в книзі третій Цивільного кодексу України «Право власності та інші речові права» відсутні будь-які норми, що регулюють відносини застави.

За радянських часів В. Райхер обґрунтував зобов'язальну природу права застави. Він доводив, що право застави за своєю суттю є зобов’язальним правом, оскільки йому притаманні такі властивості: коротка тривалість застави; можливість припинення заставних правовідносин внаслідок одноразової дії; можливість відсутності в заставному праві ознак речовості; встановлення прямого правового зв'язку між заставодавцем та заставодержателем і опосередкованого правового зв'язку між заставодержателем і третіми особами [22, c. 340-342].

Позиція В. Райхера була піддана критиці, виходячи з того, що перші два аргументи не доводять зобов'язального характеру права застави, оскільки і право власності може бути короткостроковим, так як власник не зв'язаний певним строком щодо реалізації свого права власності. Право власності, як і право застави, може припинятися в результаті одноразової дії (наприклад, відчуження майна шляхом дарування).

Відсутність у конкретному праві застави одночасно всіх ознак речового права також не є безспірним підтвердженням зобов'язального характеру права застави, оскільки в ряді випадків власник речі також не володіє всіма повноваженнями, що характеризують речові права. Наявність же прямого правового зв'язку між заставодавцем та заставодержателем не дає нам достатніх підстав стверджувати про відносний характер застави як права на переважне задоволення з вартості заставленого майна у випадку невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання. Оскільки, з одного боку, з виникненням права застави між заставодавцем та заставодержателем встановлюється відносний правовий зв'язок, а з іншого - виникає абсолютний обов'язок третіх осіб не порушувати прав заставодержателя на предмет застави. Тому виникає питання лише щодо того, якому саме правовому зв'язку надати перевагу: відносному правовому зв'язку заставодавця і заставодержателя чи абсолютному правовому зв'язку заставодержателя з річчю?

В обґрунтування зобов'язальної природи права застави В. Вітрянський наводить такі аргументи [27, c. 12]:

• предметом застави можуть бути не лише речі, а й майнові права (вимоги). Але, як відомо, майнове право саме собою як самостійний об'єкт ні за яких умов не може бути предметом речових прав;

• договором застави чи законом може бути передбачена застава речей чи майнових прав, які заставодавець набуде в майбутньому. Іншими словами, право застави може бути встановлено на майбутню річ, щодо якої не може бути встановлено ні право власності, ні будь-яке інше речове право з боку будь-якого суб'єкта. Адже право власності у набувача майна виникає з моменту його передачі (ч. 1 ст. 334 ЦК України), а якщо йдеться про новостворене нерухоме майно, яке нерідко використовується як предмет застави, право власності на нього виникає з моменту його державної реєстрації;

• у випадку загибелі предмета застави заставодавець вправі замінити його іншим, рівноцінним майном. Аналогічне правило не можна уявити щодо майна, яке належить будь-кому на речовому праві;

• заставодержатель вправі передати свої права за договором застави іншій особі з дотриманням правил про передачу прав кредитора шляхом уступки вимоги. Уступка прав вимоги - це зобов'язально-правовий інститут. Речові права не можуть передаватись іншим особам в порядку цесії;

• вимоги кредитора-заставодержателя можуть бути задоволені лише шляхом продажу заставленого майна на відкритих торгах.

Отже, спроба визначити природу застави через класифікацію прав на речові та зобов’язальні чи іншу, побудовану на подібних принципах, класифікацію не були вдалими. Це зумовлено тим, що право застави утворюють елементи, властиві як речовому, так і зобов’язальному праву, і спроба віднести право застави до одного з цих видів прав не відображає повною мірою юридичну природу застави, всіх її властивостей. Так, А. Звоницький дійшов висновку, що жодна з теорій застави не змогла пояснити внутрішнє протиріччя, притаманне праву застави. З одного боку, його не можна вважати правом «речовим» або «абсолютним», оскільки до складу його об'єктів входять вимоги, що спрямовані проти окремої особи; з іншого - йо-го не можна вважати правом зобов'язальним чи «правом на право», оскільки воно встановлює безпосереднє відношення до заставленого об'єкта. Звідси внутрішня подвійність, яку можна назвати протиріччям між єдністю природи заставного права і різноманітністю природи його об'єктів. Однак, якщо можлива єдина природа права, то повинно існувати щось єдине, загальне в природі його об'єктів [2, с 18].

Заставою встановлюється виключне право заставодержателя на заставлене майно, незважаючи на те, що дане майно не перестає бути чужим. Застава зазвичай поєднується з особистим зобов'язанням таким чином, що при ній встановлюється двояке відношення: одне - з приводу зобов'язання, інше - з приводу речі, що слугує забезпеченням права.

Також слід врахувати і те, що застава не має самостійного характеру, а встановлюється з метою забезпечення виконання основного зобов'язання. Іншими словами, право застави має акцесорний характер по відношенню до основного зобов'язання, яке ним забезпечується.

Слід зазначити, що застава, незалежно від виду застави, це єдиний правовий інститут, що характеризується наявністю як речово-правових, так і зобов'язально-правових характеристик. Всі спроби пояснити характер речово-правових елементів застави виключно із зобов'язальної точки зору не були достатньо успішними; аналогічно розгляд права застави виключно як речового права викликав ряд заперечень, які були нами наведені.

На нашу думку, спір щодо правової природи інституту застави можна вирішити шляхом визнання подвійної правової природи інституту застави, що поєднує речово-правові та зобов'язально-правові елементи. Зосередження уваги на одному з цих елементів (речово-правовому чи зобов'язально-правовому) викликатиме ряд заперечень, зміщуватиме акцент на певні характеристики (ознаки) застави і невілюватиме інші ознаки, не дозволить повною мірою розкрити всі характеристики застави. Таким чином, застава має подвійну природу, коли, з одного боку, вона виконує забезпечувальну функцію, а з іншого - титульну. При цьому речова (титульна) сторона застави має визначальне значення, адже саме ця ознака застави дозволяє підкреслити основну мету застави - звести до мінімуму ризик заставодержателя як кредитора[2, c. 19-20].


Розділ 2. Поняття застави майнових прав за законодавством України

2.1. Підстави виникнення застави. Сторони заставних правовідносин

Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Як приклад можна навести право застави вантажу, що виникає у морського перевізника вантажу згідно із ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства України2 для забезпечення відшкодування витрат, що їх зазнає перевізник під час перевезення вантажу.

Але головним джерелом виникнення заставного права залишається договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений У ч. 3ст. 3Закону України "Про заставу"[1].

Похідність випливає з акцесорного (додаткового) характеру договору застави і виявляється у наступному. За загальним правилом, застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов'язання тягне за собою і недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов'язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов'язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов'язання автоматично стає підставою для припинення застави (ст. 28 Закону України "Про заставу").

Ще одним виявом принципу похідності застави і залежності її долі від забезпечуваного нею зобов'язання є слідування застави за своїм об'єктом при переході останнього у власність іншої особи (ст. 27 Закону України "Про заставу"[1]). А також, як доречно зазначив А.В.Черних, утому випадку, якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, невиконання боржником основного зобов'язання має значення лише у разі виконання кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов'язанням зобов'язань.

Відповідно до ст. 1Закону України "Про заставу"[1]застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше, те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога, вона може забезпечувати лише реально існуючу вимогу. Мається на увазі, що якщо після укладення основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника[3, c. 17-18].

Законодавство України не містить конкретних видів зобов'язань, виконання яких може бути забезпечене заставою. Перелік, викладений у ст. 3 Закону України "Про заставу",— договори позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажів — має відкритий характер, тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати майже у будь-якому договорі.

Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому "за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких вимог" (ст. 3 Закону України "Про заставу"). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов'язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог.

На підставі ст. 19 Закону України "Про заставу" застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених договором або законом, — неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Аналіз цього закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного законодавства дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, у тому випадку, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним законодавством суб'єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов'язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15—18 років) та особи, визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої Дієздатності.

Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане[9, c. 6-8].

Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави.

Аналізуючи положення законів України "Про заставу"[1]та "Про власність" (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 р.1, не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Закону України "Про заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про заставу" нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при заставі майна орендатором. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендатора, оскільки ст. 23 Закону України "Про оренду державного майна"1 передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу для нового власника. В той же час, оскільки орендареві належить право власності на виготовлену продукцію і доход (прибуток), що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, він має право заставляти його самостійно[14, c. 55-56].

Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, то відповідь на питання, хто може його заставити, залежить від того, чи передбачено у договорі те, що воно переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде орендар, якщо ні — то власник майна, яке орендується.

Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави.

2.2. Форма та зміст договору застави. Припинення застави

Аналіз Закону України "Про заставу" дає можливість зробити висновок, що договір про заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з моменту укладення договору. Коли договір підлягає нотаріальному засвідченню — з моменту нотаріального оформлення, якщо предмет застави відповідно до Закону або договору повинен знаходитися у заставодержателя — з моменту передачі йому предмета застави, а якщо предмет передано до укладення договору — з моменту його укладення. Застава цінних паперів може відбуватися шляхом передачі їх заставодержателю чи на депозит нотаріальної контори або банку. Моментом вступу в силу договору в останньому випадку є передача цінних паперів вказаним організаціям.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про заставу", за загальним правилом, у договорі застави має бути вказано найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого зобов’язання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і нотаріальною. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір має бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Посвідчення застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього майна, договір застави транспортних засобів та космічних об'єктів — за місцем реєстрації їх. Законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки нотаріального посвідчення застави. Сторони здійснюють нотаріальне посвідчення застави і тоді, коли це не є обов'язковим, але на цьому наполягає один із контрагентів[23, c. 127-128].

Аналіз ст. 14 Закону України "Про заставу"[1]дає можливість зробити висновок, що недодержання нотаріального оформлення тягне за собою недійсність угоди з наслідками, які передбачені ст. 48 ЦК України. Тобто встановлено, що при недійсності угоди кожна із сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане за угодою, а коли неможливо повернути отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені Законом. Але ст. 47 ЦК України, яка регулює наслідки недодержання обов'язкової форми угоди, встановлює винятки з цього загального правила: "якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд має право на вимогу сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Наступне нотаріальне оформлення не вимагається". Таким чином, заставодавець має право звернутися до суду про визнання угоди дійсною, якщо заставодержатель ухиляється від нотаріального оформлення застави.

Законом "Про внесення змін в Закон України "Про заставу"[1]від 21 жовтня 1997 р. передбачено, що в тому разі, коли предметом застави є рухоме майно, реєстрація застави не пов'язана з моментом виникнення застави. Цим законом замість Книги реєстрації застави запроваджується реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна. При цьому інформація вказаного реєстру є відкритою для всіх юридичних та фізичних осіб. Однак державна реєстрація застави рухомого майна у відповідному Державному реєстрі не є обов'язковою. В новій редакції ч. 3 ст. 15 Закону України "Про заставу" йдеться про те, що застава рухомого майна не повинна, а всього лише може бути зареєстрована в Державному реєстрі. Автори цих змін планують досягнути зацікавленості сторін у реєстрації заяви рухомості не прямою вказівкою закону, що було б у подібній ситуації найкращим шляхом, а за допомогою внесення змін до ст. 18 цього закону.

Суть вказаних змін полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої в Державному реєстрі застави отримує переважне право на задоволення своїх вимог з предмета застави порівняно з заставодержателями незареєстрованих застав та тих застав, які були зареєстровані пізніше. На наш погляд, дані доповнення схвалити досить важко, оскільки вони не тільки порушують загальний принцип привілею права першого заставодержателя порівняно з наступними заставодержателями — так званий принцип старшинства застав, а й значно ускладнюють становище заставодержателя, особливого того, який став заставодержателем до вступу в силу вказаної норми[28, c. 6].

З моменту укладення договору між його сторонами виникає ряд взаємних прав та обов'язків, які можна поділити на дві групи: 1) права та обов'язки, що є загальними для всіх видів застави; 2) права та обов'язки, що залежать від виду застави.

Щодо прав та обов'язків, які загальні для всіх видів застави, детальніше слід зупинитися на можливості розпоряджатися предметом застави та наступної застави (перезастави) предмета застави.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про заставу" заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не встановлено законом чи договором. Однак обмеження, що накладаються на право заставодавця по розпорядженню предметом застави, цим не вичерпуються. Вже в ч. 2 цієї статті право розпорядження заставленим майном серйозно обмежується — заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, який забезпечений заставою. Крім того, заставодавець при продажу заставленого майна повинен попередити покупця про те, що майно заставлене, оскільки за правом слідування застава слідує за річчю. Цей обов'язок продавця базується не лише на вищезгаданому законі, а й на ст. 229 ЦК України, відповідно до якої при укладенні договору купівлі-продажу продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається (у тому числі право застави). Невиконання цього правила надає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків.

Правове становище заставодержателя при цьому також не погіршується, адже у разі невиконання зобов'язання він має право отримати задоволення з вартості заставленого майна незалежно від того, у кого воно перебуває, оскільки застава відповідно до ст. 27 Закону України "Про заставу" зберігає силу і при переході предмета застави у власність іншої особи. Однак заставодавець втрачає право розпорядження предметом застави в момент виникнення у заставодержателя права звернути стягнення на заставлене майно[31, c. 8-9].

Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його наступна перезастава. Причому тут також на заставодавця можуть накладатися певні обмеження, які, правда, мають дещо слабший характер, ніж при прямому відчуженні заставленого майна, і сформульовані так (ч. 1 ст. 18 Закону України "Про заставу"): "Наступна застава вже заставленого майна допускається в разі, якщо інше не передбачено законом і попередніми договорами застави".

Головними особливостями перезастави є, по-перше, те, що заставодавець зобов'язаний повідомити кожного із заставодержателів про всі попередні застави та про характер і розмір забезпечених цими заставами вимог. Якщо заставодавець не зробив цього, то на нього покладається зобов'язання відшкодувати всі збитки, які виникли внаслідок цього у кого-небудь із заставодержателів; по-друге, те, що при перезаставі діє так зване "право старшинства", тобто правило, за яким вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів. З цього загального правила Законом України "Про внесення змін в Закон України "Про заставу" від 21 жовтня 1997 р. встановлено такий виняток: "Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав і заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше".

Принципове значення для характеристики застави мають підстави її припинення і способи реалізації заставного права. Стаття 28 Закону України "Про заставу" встановлює, що право застави припиняється в разі: 1) припинення забезпеченого заставою зобов'язання; 2) загибелі заставленого майна; 3) набуття заставодержателем права власності на заставлене майно; 4) примусового продажу заставленого майна; 5) закінчення строку дії права, яке становить предмет застави. Хоч перелік підстав припинення застави, які передбачені в цій статті є вичерпним, однак неможливо заборонити, наприклад, виконати зобов'язання зарахуванням. Можливі й інші законні способи припинення застави.

Оскільки застава має акцесорний характер щодо забезпечуваного нею зобов'язання, то виконання або припинення останнього веде до автоматичного припинення права застави, адже застава завжди встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. При частковому виконанні боржником забезпеченої заставою вимоги, застава зберігається в пов-ному обсязі. Ця вимога — прямий наслідок дії принципу неподільності предмета застави. Зазначимо, що припинення права застави при загибелі заставленого майна і при переході права власності на предмет застави до заставодержателя є наслідком речового характеру застави[31, c. 11-12].

Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є звернення стягнення на об'єкт застави. Значення цієї підстави визначається, по-перше тим, що саме від неї фактично залежить ефективність та застосовність застави, оскільки "суть застави полягає в тому, що заставодержатель у разі невиконання боржником своїх зобов'язань дістає можливість задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна". А саме речове забезпечення вимоги, як ефективніше порівняно з особистим забезпеченням, може бути по-справжньому втілено тільки за наявності простого та діючого механізму реалізації застави. По-друге, його можна розглядати як своєрідний "фінал заставних правовідносин, що стоїть за часом від моменту виникнення максимально далеко порівняно з усіма іншими підставами припинення застави і тим самим найповніше відтворює модель заставних правовідносин".


Розділ 3. Окремі види застави майнових прав

ЦК серед видів застав визначає лише іпотеку та заклад, додаючи при цьому, що інші окремі види застав встановлюються законом. Закон «Про заставу» спеціальної статті про види застав не містить, однак окремим чином регулює: 1) заклад; 2) заставу товарів у обороті та переробці; 3) заставу майнових прав; 4) заставу цінних паперів. Зазначені вище види за об'єктом можуть бути об'єднані під одним терміном «застава рухомого майна».

3.1. Заклад як застава рухомого майна

У відповідності з ч. 2 ст. 575 ЦК заклад - це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третьої особи. Закладу притаманні дві ознаки, які дозволяють відрізнити його від інших видів застави. По-перше, предметом закладу можуть виступати тільки рухомі речі. І, по-друге, заклад передбачає передачу речі у володіння кредитора-заставодержателя (або третьої особи).

Поряд з класичним закладом законодавство передбачає також існування так званої «твердої застави». Мається на увазі ситуація, коли зі згоди заставодержателя та заставодавця предмет закладу залишається у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя або індивідуально визначена річ залишається у заставодавця з накладанням знаків, що свідчать про заставу (ч. 2 ст. 44 Закону «Про заставу»). До твердої застави застосовуються норми про заклад, якщо це не суперечить суті відносин між сторонами при такому закладі.

Оскільки при класичному закладі предмет закладу передається заставодержателю, закон перш за все регулює його права та обов'язки. Зокрема, заставодержатель як володілець чужої речі зобов'язаний:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави. Якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета закладу, а у разі відмови заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет застави.

Те, що предмет застави при закладі знаходиться у володінні заставодержателя, не означає автоматично можливості користуватися цим предметом. Проте така можливість може бути надана заставодержателю договором закладу. Більше того, договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок одержувати з предмета застави плоди та доходи (ч. 4 ст. 586 ЦК). Подальша доля плодів та доходів від заставленого майна ЦК не визначається, а Закон «Про заставу» з цього приводу містить імперативне правило: отримані заставо держателем доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета закладу, а також зараховуються в рахунок погашення процентів за боргом, забезпеченим заставою, або самого боргу (ст. 46 Закону «Про заставу»)[30, c. 24-26].

Відповідальність заставодержателя у разі втрати, псування, пошкодження або знищення предмета закладу настає за принципом вини. Стосовно організацій, для яких надання фізичним особам кредитів під заклад є предметом їх діяльності (ломбарди), встановлений вищий рівень відповідальності. Такі організації можуть бути звільнені від відповідальності лише за умови, коли доведуть, що втрата, псування, пошкодження майна сталися внаслідок непереборної сили.

Застава товарів у обороті та переробці. Застава товарів у обороті та переробці, так само як й іпотека, не передбачає передачі предмета застави у володіння заставодержателя. Тому інколи цей вид застави у юридичній літературі називається іпотекою рухомості.

Предметом договору застави товарів у обороті та переробці є родові речі (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо). Договір застави товарів у обороті або у переробці повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавцю! чи їх розташування у певному цеху, на складі, у іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави.

Суттєва відмінність застави товарів у обороті та переробці від інших видів застави полягає у тому, що заставодавець може безперешкодно реалізовувати заставлені товари. Продані товари перестають бути предметом застави, а ті, які набуваються заставодавцем (товари того ж роду та якості або інші товари, види яких передбачені договором), навпаки, стають, заставним забезпеченням з моменту виникнення на них права власності. Отже, принцип «право слідує за річчю незалежно від переходу права власності на неї» до цього виду застави не застосовується.

У разі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами тієї ж або більшої вартості. Зменшення вартості заставлених товарів дозволяється тільки у випадках, якщо це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості[29, c. 30-31].

Застава цінних паперів. Застава векселя або іншого цінного папера, що передається шляхом вчинення передаточного надпису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за договором між заставодержателем та особою, на ім'я якої виданий цінний папір. За згодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання у депозит нотаріуса або банку. Купонні листки на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від права, визначеного у цінному папері, будуть предметом застави тільки у випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання, у разі, коли інше не передбачено договором[11, c. 36].

Звернення стягнення на заставлене рухоме майно. За загальним правилом заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, коли забезпечене зобов'язання не буде виконано у встановлений строк. Однак законом та договором можуть бути передбачені підстави для дострокового звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, у разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Крім того, у разі порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави, у тому числі й шляхом перезастави, заставодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет застави.

Звернення стягнення на рухоме майно здійснюється на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса, а також у позасудовому порядку згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

На підставі виконавчого напису нотаріуса звернення стягнення на заставлене майно здійснюється, якщо договір застави був нотаріально посвідчений. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою КМУ від 29 червня 1999 р. № 1172.[12, c. 77-79]

Згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» до способів позасудового звернення стягнення на заставлене рухоме майно належать: 1) передача рухомого майна у власність заставодержателя в рахунок виконання забезпеченого заставою зобов'язання; 2) продаж заставодержателем предмета застави шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою або на публічних торгах; 3) відступлення заставодержателю права грошової вимоги, якщо предметам забезпечення є грошова вимога; 4) переказ заставодержателю відповідної грошової суми, у тому числі у порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечення є гроші або цінні папери.

Якщо звернення стягнення на заставлене майно здійснюється у судовому порядку, заставодержатель до моменту подання відповідного позову зобов'язаний письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави.

За загальним правилом, реалізація предмета застави провадиться шляхом його продажу з публічних торгів у порядку виконавчого провадження; тому в рішенні суду зазначається початкова ціна предмета застави. Рішення суду може передбачати й інші способи реалізації прав заставодержателя, зокрема: 1) передачу рухомого майна у власність заставодержателя; 2) продаж заставодержателем предмета застави шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою або на публічних торгах; 3) відступлення заставодержателю права грошової вимоги, якщо предметом забезпечення є грошова вимога; 4) переказ заставодержателю відповідної грошової суми, якщо предметом забезпечення є гроші або цінні папери.

Заставодержатель, який має намір звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку, зобов'язаний: 1) зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави; 2) надіслати боржнику та іншим особам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, відповідне письмове повідомлення, у якому визначається позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет застави, що має намір застосувати заставодержатель, та міститься вимога до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет застави заставодержателю протягом 30 днів з моменту реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави[13, c. 60-61].

Заставодержатель може самостійно обирати позасудовий спосіб звернення стягнення на рухоме майно. Однак обраний ним спосіб не повинен порушувати прав та інтересів інших осіб. Так, заставодержатель може ініціювати отримання заставленого майна у власність, однак боржнику та іншим обтяжувачам надане право заперечення проти використання такого способу звернення стягнення. За вказаних умов заставодержатель, який ініціює звернення стягнення, має задовольнити свої вимоги шляхом продажу заставленого майна. Якщо проти переходу права власності на предмет застави до заставодержателя висловлює заперечення інший обтяжувач, на користь якого встановлене зареєстроване обтяження, заставодержатель, котрий ініціює звернення стягнення, може набути право власності на предмет застави у разі задоволення ним забезпеченої вимоги іншого обтяжувана. Якщо відповідне заперечення надійшло від боржника, набуття заставодержателем права власності на предмет застави можливе на підставі рішення суду.

У разі переходу майна у власність заставодержателя основне зобов’язання вважається повністю виконаним і заставодержатель не вправі пред'являти боржнику інші вимоги у зв'язку з виконанням даного зобов'язання. При цьому усі обтяження рухомого майна, що було предметом застави, з вищим пріоритетом зберігають чинність, а обтяження з нижчим пріоритетом припиняються.

Якщо заставодержатель обрав такий спосіб задоволення своїх інтересів, як продаж заставленого рухомого майна, він має від імені заставодавця укласти договір купівлі продажу предмета застави з особою, яка запропонувала найвищу ціну. При цьому інші обтяжувані, на користь котрих встановлені зареєстровані обтяження, мають переважне право на придбання предмета застави (якщо декілька осіб бажають скористатися цим правом, воно належить обтяжувачу з вищим пріоритетом).

Якщо предметом застави є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення заставодержателю відповідного права. Заставодержатель повинен повідомити заставодавця та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право. У свою чергу інші обтяжувані, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього права, можуть письмово заявити заставодержателю, який ініціює звернення стягнення, про намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета обтяження. Обтяжувач з вищим пріоритетом, який висловив намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, надсилає письмове повідомлення всім особам, котрі повинні виконати вимоги за відповідним правом грошової вимоги боржника, яке є предметом забезпечувального обтяження. З дня відправлення зазначеного повідомлення обтяжувач з вищим пріоритетом набуває права кредитора у зобов'язанні, право вимоги за яким відступлене на його користь. Обтяжувач користується правами кредитора в цьому зобов'язанні до моменту повного задоволення його забезпеченої обтяженням вимоги. У разі повного задоволення забезпеченої обтяженням (заставою грошового права) вимоги відповідне право грошової вимоги вважається відступленим іншим обтя-жувачам, які висловили намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок відповідного права грошової вимоги, у черговості їх пріоритетів. За відсутності інших обтяжувачів відповідне право грошової вимоги відступається боржнику[21, c. 189-190].

У разі, якщо предметом застави є гроші, задоволення забезпеченої заставою вимоги заставодержателя здійснюється шляхом переказу йому грошової суми, достатньої для повного задоволення цієї вимо-ги. Такий переказ може здійснюватися банком у порядку договірного списання. Якщо на момент звернення стягнення грошові кошти зна-ходяться у володінні заставодержателя та їх сума перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, заставодержатель зобов'язаний повернути надлишок боржнику.

Якщо предметом застави є боргові цінні папери, що знаходяться у правомірному володінні заставодержателя, і строк платежу за якими настав або платіж за яким проводиться на вимогу держателя, заставодержатель задовольняє свої вимоги шляхом пред'явлення відповідного цінного папера до оплати. Якщо сума, отримана від оплати боргового цінного папера перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, заставодержатель повинен повернути надлишок боржнику.

Використання позасудових способів звернення стягнення на рухоме майно не позбавляє боржника, заставодержателя або третіх осіб права звернутися до суду[13, c. 62].

3.2. Застава нерухомого майна (іпотека)

Іпотека серед інших видів застави виділяється, по-перше, тим, що її предметом виступає нерухоме майно, а, по-друге, що це майно залишається у володінні і користуванні іпотекодавця.

Іпотекою, як і заставою взагалі, може бути забезпечене виконання будь-якого зобов'язання, але найчастіше вона забезпечує повернення боргу за кредитним договором та за договором позики. Нерухоме майно, що характеризується, як правило, значною цінністю та інфляційною стійкістю, забезпечує отримання кредиту там, де форми особистого забезпечення вимог виявляються недостатньою гарантією обґрунтованості та добросовісності намірів потенційного боржника. Іпотека, на відміну від закладу, представляє значну вигоду також для боржника, дозволяючи йому використовувати заставлене майно та отримувати з цього прибуток. Тому в сучасній банківській практиці саме іпотека є пріоритетним у практичному використанні видом забезпечення зобов'язань. Особливості відносин у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном регулюються Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р.

Взагалі іпотечним відносинам присвячено Закон України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.2 (далі - Закон). Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника[24, c. 204-205].

Оскільки іпотека є різновидом застави, то на неї поширюються загальні правила застави щодо: підстав її виникнення (договір, закон, рішення суду); забезпечення виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути у майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (ст. 3); похідного характеру від основного зобов'язання; прав та обов'язків сторін (у тому числі майнового поручителя); можливостей наступної іпотеки предмета іпотеки; задоволення забезпечення вимог за рахунок предмета іпотеки; обсягу вимог іпотекодержателя, які задовольняються за рахунок заставленого майна; можливості володіти і користуватися предметом іпотеки тощо.

Відповідно до вимог ст. 4 Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Недотримання цієї умови не робить іпотечний договір недійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету стосовно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане у іпотеку нерухоме майно, тобто іпотекодержатель не набуває за таким договором переважного права перед іншими особами, у тому числі й пізнішими іпотекодержателями, які зареєстрували свої права на це майно.

Іпотечний договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно зі ст. 18 Закону іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа, а у разі, якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку (саме такі випадки найтиповіші для укладення іпотечного договору), договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Закон вводить поняття заставної, якою є борговий цінний папір, що засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, у разі невиконання основного зобов'язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки[26, c. 159].

Заставна оформлюється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Вона може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту (передаточного напису). Наступний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та іпотечним договором, на підставі котрого була оформлена заставна.

У разі видачі заставної припиняються грошові зобов'язання за договором, який обумовлює основне зобов'язання, та виникають грошові зобов'язання боржника щодо платежу за заставною. Після оформлення заставної виконання основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено лише на підставі вимоги власника заставної.

Заставна підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку разом з державною реєстрацією обтяження відповідного нерухомого майна іпотекою. Після реєстрації випуску заставної її оригінал передається іпотекодержателю.

Відповідно до вимог ст. 21 Закону заставна складається у письмовій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору робиться відмітка про оформлення заставної. Підписують заставну іпотекодавець та іпотекодержатель.

Для реалізації прав за заставною її власник зобов'язаний заявити боржнику письмову вимогу про виконання основного зобов'язання. У ній вказується банківський рахунок власника заставної для здійснення боржником переказу відповідної грошової суми. На вимогу боржника власник заставної зобов'язаний пред'явити оригінал останньої без його передачі боржнику.

У разі, коли основне зобов'язання підлягає виконанню частинами, власник заставної зобов'язаний видавати боржнику письмові квитанції про отримання платежу та вести реєстр платежів за заставною, який надається боржнику на його вимогу. В разі розбіжностей між квитанціями про отримання платежів та їх реєстром квитанції про отримання платежів мають перевагу (ст. 22 Закону).

У разі випуску заставної відступлення прав за іпотечним договором та основним зобов'язанням не допускається. Після випуску заставної перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов'язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної за допомогою індосаменту.

Заставна може бути передана у заставу для забезпечення виконання зобов'язань її власника перед іншою особою - кредитором. Застава заставної здійснюється шляхом вчинення індосаменту, в якому зазначається, що заставна передається тільки у заставу та ідентифікується забезпечене заставою зобов'язання. При заставі заставна передається у володіння заставодержателю[15, c. 45-46].

Закон покладає на іпотекодержателя як власника заставної обов'язок письмово повідомити боржника про передачу заставної у заставу. У разі порушення зобов'язання, забезпеченого заставою заставної, до заставодержателя переходять усі права за заставною.

За допомогою заставних може забезпечуватися випуск іпотечних цінних паперів - іпотечних облігацій й іпотечних сертифікатів. При цьому емітентом іпотечних паперів можуть бути банки та інші фінансові установи, які мають право на таку діяльність відповідно до закону.

Порядок випуску та обігу іпотечних цінних паперів встановлюється законом.Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (ст. 37 Закону);

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, якщо іпотекодавець та особи, що мають зареєстровані у встановленому законом порядку права на предмет іпотеки, не виявили наміру укласти такий договір (ст. 38 Закону).

Іпотека деяких видів нерухомого майна має особливості. Так, передача в іпотеку майна, що є об'єктом права державної чи комунальної власності, здійснюється після отримання згоди органу державної влади або органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить відповідна юридична особа публічного права. Забороняється передача в іпотеку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Не можуть бути предметом іпотеки національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини[5, c. 16-17].

Іпотека земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється відповідно до положень Закону та Земельного кодексу України (ст. 15 Закону).

Іпотека об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій ведеться будівництво, або шляхом передачі в іпотеку нерухомого майна, право власності іпотекодавця на котре виникне у майбутньому. Після завершення будівництва така будівля (споруда), житловий будинок або квартира залишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору.

Іпотека жилих приміщень завжди привертала до себе особливу увагу в зв'язку з можливістю звернення стягнення на такі об'єкти. Мова йде про жилі приміщення, які були придбані громадянами за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення котрого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Відповідно до вимог ст. 1322 Житлового кодексу України звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані на письмову вимогу кредитора або нового власника цього приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання даної вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання. При цьому відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні не тягне припинення виселення громадян з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки[26, c. 164].


Висновки

В умовах сучасних економічних відносин цивільне законодавство України багато в чому ґрунтується на історичних традиціях в галузі заставного права. Воно регулюється, насамперед, Конституцією України, яка в ч. 1 ст. 41 закріплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Крім того, відносини між сторонами договору застави врегульовані Цивільним кодексом і Законом України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. Заставні правовідносини регулюються також іншими нормативно-правовими актами України.

В роботі ми визначили, що існують наступні істотні умови договору застави майнових прав: суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис майнового права вимоги, що є предметом застави, посилання на зобов’язання, з якого право вимоги випливає, строк такого зобов’язання, а також інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута згода сторін.

На підставі теоретичних досліджень, аналізу діючого законодавства та судової практики пропонуємо конкретні напрями удосконалення українського законодавства шляхом внесення змін та доповнень до ЦК України, Закону України “Про заставу”, а також інших нормативних актів ми можемо зробити висновок про необхідність внесення змін до частини 1 статті 4 ЗУ “Про застави”, у якій вказано, що “предметом застави можуть бути майно та майнові права”, та пропонується викласти її наступним чином: “предметом застави може бути майно, в тому числі майнові права”. Таким чином, знайшла б своє відображення норма ч. 1 ст. 190 ЦК, відповідно до якої майнові права та обов’язки є різновидом майна.

Також згідно основних положень дослідження та вивчення концепцій застави майнових прав, пропонуємо скасувати норми ч. 2 ст. 16 Закону України “Про заставу”, яка визначає, що “реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави”, оскільки вона прямо суперечить більш пізній нормі ч. 2 ст. 12 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, яка вказує, що “реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами”.

Отже, закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому "за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких вимог" (ст. 3 Закону України "Про заставу"). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов'язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог.


Список використаної літератури

1. Закон України «Про заставу» - Закон вiд 02.10.1992 № 2654-XII

2. Бершадська І. Правова природа застави в цивільному праві //Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 4. - C. 18-21

3. Бершадська І. Предмет застави при заставі цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 6. - C. 17-20.

4. Благая І. Історія правового інституту застави і сучасність //Право України. - 1999. - № 1. - C. 39-43.

5. Бороденко С. Застава як форма забезпечення банківських кредитів //Економіка. Фінанси. Право. - 2001. - № 4. - С.15-19

6. Гутник В. Застосування застави як запобіжного заходу в кримінальному процесі //Юридичний Вісник України. - 2006. - № 42. - C. 6-7

7. Данченко Т. Застава: історія розвитку та проблеми застосування //Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 1. - C. 106-108.

8. Домашенко О. Застава як засіб забезпечення виконання зобов‘язань//Справочник экономиста. - 2006. - № 10. - C. 74-77

9. Застава, яка вона є: Добірка статей //Галицькі контракти. - 2000. - № 14: Документи для роботи. - C. 5-36

10. Захарченко Ю. Застава //Бухгалтерія. - 2004. - 26 липня. - C. 41-46

11. Іванов С. Застава цінних паперів : процедури, облік, оподаткування/ С.Іванов //Галицькі контракти. - 2002. - № 6: Дебет-кредит. - C. 35-39

12. Кам'янський А. Способи виконання зобов’язання: застава //Податкове планування. - 2004. - № 10. - C. 75-80

13. Коморний О. Застава і порука як способи забезпечення виконання зобов'язань //Податкове планування. - 2002. - № 6. - C. 60-62

14. Малий В. Заставна та її використання за законодавством України про іпотеку //Право України. - 2004. - № 7. - С.55-58.

15. Матвієнко П. Застава як засіб забезпечення банківських кредитів //Банківська справа. - 2000. - № 5. - C. 45-47

16. Нижний С. Договір застави: проблеми оформлення //Юридичний Вісник України. - 2003. - № 30. - C. 15

17. Нижний С. Застава як міжгалузевий правовий інститут //Юридичний Вісник України. - 2002. - № 36. - C. 10

18. Нижний С.В. Виникнення та розвиток інституту застави майнових прав // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 28. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – С. 441-446.

19. Нижний С.В. До питання про правову природу застави // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 2. – С. 104-110.

20. Нижний С.В. Застава майнових прав, що виникають з орендних правовідносин // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2005. – № 1. – С. 130-134.

21. Нижний С.В. Правове регулювання застави корпоративних прав // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2006. – № 3-4 (19-20). – С. 187-192.

22. Нижний С.В. Проблеми галузевої належності інституту застави / Методологія приватного права: Зб. наукових праць / Редкол.: О.Д.Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 340-344.

23. Нижний С.В. Цивільно-правові проблеми оформлення договору застави // Збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” 14-15 листопада 2003 року. – С.127-129.

24. Оплачко Л. Застава як спосіб забезпечення кредитного договору/ Л. Оплачко //Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 2. - C. 204-212

25. Пошва Б. Застава в системі запобіжних заходів кримінального процесу України: проблеми і перспективи //Юридичний Вісник України. - 2000. - 17-23 лютого. - C. 28-32

26. Самарченко О. Застава як складова кредитних відносин/ Олена Самарченко //Збірник систематизованого законодавства (Додаток до газети "Бизнес). - 2005. - Вип. 8: Додаток до газети "Бізнес". - C. 158-164

27. Стасюк Р. Застава у господарській діяльності //Юридичний Вісник України. - 2002. - № 45. - C. 12

28. Теньков С. Майнові права як предмет застави: Коментар до арбітражної практики //Юридичний Вісник України. - 2001. - № 13. - C. 6

29. Хілінський Ю. Договір застави: правові аспекти //Все про бухгалтерський облік. - 2006. - 18 квітня. - C. 28-32

30. Хілінський Ю. Застава як забезпечення зобов’язання //Все про бухгалтерський облік. - 2003. - № 62. - C. 24-27

31. Шкрум Т. Концептуальні підходи законодавчого регулювання застави //Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - № 12. - C. 8-12

загрузка...
Top