Заочний розгляд справи: переваги та недоліки

Вступ.

1. Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі.

2. Поняття та умови заочного провадження.

3. Заочний розгляд справи.

4. Перегляд заочного рішення.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність: питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, функціонування судової системи є традиційно актуальними, тому активно досліджуються вітчизняною і зарубіжною юридичною наукою. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.

Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів, перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування у системі державної влади.

Відбулися зміни і в органах судової влади. Нещодавно набрали чинності законодавчі акти, що закріплюють нові правила здійснення судочинства в Україні, зокрема Верховною Радою України 18 березня 2004 року прийнято Цивільний процесуальний кодекс України.

Слід зазначити, що проблеми цивільно-процесуального законодавства, функціонування судів, захист прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави є предметом дослідження таких учених-правників як М. Штефан, В. Комаров, І. Бородін, М. Запорожець[11, с. 145]. Разом із тим, оновлення цивільного процесуального законодавства обумовило появу нових процесуально-правових проблем, прогалин правового регулювання цивільного судочинства держави. Тому вважаємо за доцільне представити власний погляд на окремі положення Цивільного процесуального кодексу України.

Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України 2004 року свідчить про запровадження таких правових інститутів як заходи процесуального примусу, наказне провадження, заочний розгляд справи, розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної діяльності, розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, розгляд судом справ про розкриття банками інформації, котра містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, судовий контроль за виконанням судових рішень.

Мета: розкрити переваги та недоліки заочного розгляду справи.

Завдання: 1. охарактеризувати виникнення та еволюцію заочного провадження в цивільному процесі; 2. визначити поняття та умови заочного провадження; 3. розкрити переваги та недоліки заочного розгляду справи; 4. охарактеризувати перегляд заочного рішення.

1.Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі

Інститут заочного рішення має глибокі історичні корені. Ситуація, коли одна із сторін не з'являлася до суду, в різні часи спричиняла різні наслідки. Суд оцінював неявку сторони, зокрема відповідача, залежно від ролі суду в державі та можливості вплинути на недобросовісну поведінку особи. Так склалося історично, що неявка вважалася „непослухом" та посяганням на громадський порядок, що у стародавні часи, при змішуванні цивільного процесу з кримінальним, тягло за собою застосування санкцій кримінального характеру. Більше це стосувалося відповідача, оскільки вважалося, що позивачеві немає необхідності ігнорувати судовий розгляд. Іноді ухилення від явки в суд викликало з боку держави вжиття суворих заходів, навіть насильства. Водночас всі ці заходи вважалися крайніми та застосовувалися лише за безуспішності інших способів викликати відповідача.

У римському праві за неявки однієї зі сторін у суд, процес по справі мав свої особливості. Так, відсутність на місці та в час тягла для відсутньої сторони такі наслідки. Як зазначалося в Законах XII Таблиць, в разі неявки однієї зі сторін на судовий розгляд, її чекали до полудня, після чого справа вирішувалася на користь прибулої сторони, що було покаранням за неявку[11, с. 147].

Іншим варіантом вирішення справи без участі відповідача було положення, згідно з яким проти сторони, що не з'явилася на процес, претор застосовував mission in bona - право користування майном відповідача, що ухиляється від суду , а якщо сторона не з'являлася і на розгляд, то програвала процес. При цьому єдиною підставою для вирішення справи на користь позивача була відсутність відповідача під час розгляду справи, необхідності довести заявлені вимоги не пред'являлось, тому суд не досліджував докази, подані на обґрунтування позивачем своїх вимог.

Організація заочного проваджений відбулася в когниційному провадженні, що змінило і порядок вирішення справи. Неявка у суд при цьому вважалася неповагою до суду (сontumacia), після четвертого виклику у суд з попередженням, що справа буде вирішена за відсутності сторони, а іноді і раніше, суддя приймав рішення на підставі твердження присутньої сторони, що могло і не означати шкоди для відсутнього. Тепер позивач, при неявці відповідача, допускався до доказів своїх прав, тобто був зобов'язаний навести докази, і рішення виносилося на підставі аналізу відповідного матеріалу. Засновувався такий порядок на непокорі відповідача запрошенню, що здійснювалося від імені судового магістрату. Запрошення було остаточним та супроводжувалося вказівкою на те, що неявка потягне за собою вирішення справи без участі відповідача.У дореволюційному цивільному процесі всі рішення поділялися на:

1) змагальні рішення, тобто ті, що постановлялись після усного чи письмового змагання сторін;

2) заочні рішення, що постановлялися без участі однієї або обох сторін у провадженні.

Заочні рішення, в свою чергу, поділяли на такі види:

1) заочне рішення, коли справа розглядалася за відсутності однієї зі сторін (не завжди позивача), без надання нею письмового пояснення. У всіх таких випадках вважалося, що є заочне провадження та постановляються заочні рішення. Однак будь-яких особливостей це провадження та ці рішення не мали. Заяви та клопотання сторони, що з'явилася, обговорювалися за загальними правилами, а рішення підлягали оскарженню в загальному порядку;

2) заочне рішення у вузькому, технічному смислі, пов'язане з особливими наслідками. Це означало встановлення особливих правил, пов'язаних з необхідністю відстояти інтереси відповідача, який у випадках, коли повістка про виклик до суду була вручена не йому особисто або коли він викликався через публікацію, міг не знати про пред'явлений до нього позов, а дізнався про постановлене рішення лише при зверненні рішення до виконання. Напевне, він не був позбавлений можливості оскаржити його до другої інстанції. Однак при цьому принципи рівноправності сторін та двох інстанцій порушуються, оскільки відповідач повинен буде надати свої заперечення відразу в суді другої інстанції. Для запобігання такого результату і вводилися особливі правила.

Заочним рішенням у вузькому смислі слова називали рішення, постановлене судом на клопотання позивача, без словесних пояснень відповідача, викликаного належним чином у засідання та такого, що не брав будь-якої участі у провадженні справи.

Виділялося чотири умови, при яких постановлялося заочне рішення:

1) заочне рішення постановлялося на прохання позивача, що міг заявити його усно у засіданні суду чи письмово у формі клопотання про розгляд справи за його відсутності;

2) воно постановлялося за відсутності відповідача, коли ж відповідач запізнився, однак прибув на судове засідання до постановлення рішення та дав словесні пояснення, то рішення не вважалося заочним. Не було воно заочним і тоді, коли відповідач перебував у залі засідання, однак не надав будь-яких пояснень, незважаючи на вимогу суду;

3) відповідач має бути викликаним встановленим у законі порядком (повісткою або через публікацію). Інакше слухання справи відкладалося;

4) "потрібно, щоб відповідач абсолютно не брав участі у провадженні ні особисто, ні через повіреного, тобто якщо він з'явився хоча б у одне засідання з приватного питання (наприклад, з питання щодо підсудності чи забезпечення позову), або навіть якщо він подав будь-яку заяву чи прохання до суду, то рішення, постановлене за його відсутності, вже не є заочним, оскільки в такому разі виникають сумніви щодо повідомлення про пред'явлений до нього позов.

Витяг із заочного рішення посилався відповідачеві, який мав право подати на заочне рішення апеляцію на загальних підставах, або відзив у двотижневий строк з часу отримання ним витягу із заочного рішення або з часу пред'явлення йому повістки про виконання рішення. У відзиві на заочне рішення повинне було міститися прохання про визнання рішення недійсним та заперечення проти позовних вимог. Отримавши відзив, окружний суд постановляв ухвалу про його прийняття або неприйняття. У разі прийняття відзиву, призначалося засідання для повторного розгляду справи, при цьому суд постановляв нове рішення, після чого перше втрачало свою силу.

Значна увага на той час приділялася правилам визначення випадків неявки сторін у судове засідання. Так, Енгельман І.Є. зазначав, що рішення не вважається заочним, якщо суд розглянув справу за відсутності однієї або обох сторін, що не з'явилися у призначений строк, однак кожна з них окремо просила суд розглянути справу за її відсутності та повідомити про рішення за місцем перебування [14, с. 318].

У разі неявки відповідача до суду позивач мав альтернативу і міг просити суд:

1} про новий виклик відповідача;

2) про постановлення заочного рішення, яким йому присуджуються всі вимоги, ним доказані.

Якщо позивач просив про розгляд справи за його відсутності, то в разі неявки відповідача без такого прохання, у цій вимозі присутнє й прохання про постановлення заочного рішення: „право вимагати рішення, що не підлягає відзиву, обіймає собою право вимагати рішення, що підлягає відзиву" [14, с. 319].

Відзив допускався лише тоді, коли заочне рішення постановлено проти відповідача, а не на його користь, і мав відповідати вимогам, які пред'являлись до апеляційної скарги.

З прийняттям відзиву призначалося нове засідання, та постановлене в ньому рішення позбавляло сили заочне. Якщо відповідач не з'являвся повторно, то постановлювалося знову заочне рішення, на яке відзив не допускався, а могла бути принесена лише апеляція.

Оскільки заочне рішення могло бути постановлено лише проти відповідача, то і відзив міг подавати лише він. Позивач, який не задоволений заочним рішенням, оскільки задоволене було лише те, що доказано, міг приносити лише апеляцію.

Т. Яблочков, визначаючи причини неявки відповідача в суд, відзначав, що неявка могла бути наслідком бажання відповідача сховатися від позивача, або наслідком зловживань позивача, що умисно приховував місце проживання відповідача, щоб його не повідомили про справу[14, 322].

Характеризуючи заочне рішення, А.Гольмстен стверджував, що воно (заочне рішення) завжди одностороннє, завжди недосконале та далеке від ідеалу того судового рішення, що є результатом боротьби протилежних думок, змагання сторін [14, с. 322]. Вчений виділяв дві теорії щодо поведінки відповідача:

1) теорію мовчазного визнання;

2) теорію суддівської перевірки.

Перша полягала в тому, що відповідач, який був відсутнім, визнавав всі вимоги позивача, котрий з'являвся до суду. Ця презумпція не виправдовувалася дійсністю, оскільки існувало безліч причин неявки відповідача та не було підстав надавати їй вирішального значення. До того ж визнання мало суттєве значення у цивільному процесі, щоб його можна було презюмувати, не маючи до того підстав.

Друга теорія - суддівської перевірки, мала розумну підставу: неявка відповідача позбавляла його права захисту, однак не створювала виключного становища для позивача, оскільки він повинен був довести всі заявлені ним вимоги.

На думку К. Малишева, різниця між заочними та змагальними рішеннями стосувалася лише питання щодо існування чи не існування, істинності або неправдивості фактів, наведених позивачем на підтвердження позову. Відповідач, ухиляючись від захисту, зовсім не заперечував проти позову, не спростовував позовних фактів іншими протилежними їм фактами. Однак виражалася в його неявці „заперечення" позовних фактів чи їх визнання? Відповідаючи на це питання, К. Малишев визнавав, що російське законодавство не знало будь-яких припущень на користь визнання, навпаки, заочним рішенням суд присуджував позивачеві лише вимоги, ним доведені[11, с. 149].

Слід зазначити, що такий процесуальний порядок розгляду справи у заочному провадженні дуже нагадує той, що нині закріплений в новому ЦПК України. Проте звертає на себе увагу те, що в Статуті цивільного судочинства не йшлося про зазначення причин неявки відповідача у судове засідання та їх підтвердження, що означає те, що суд не з'ясовував цих фактів. Лише при провадженні справ у земського начальника або міського судді у відзиві на заочне рішення відповідач зобов'язувався пояснити причину своєї неявки до призначеного строку, і якщо вона визнавалася судом неповажною, попереднє рішення залишалося в силі.

2. Поняття та умови заочного провадження

Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення засад диспозитивності у цивільному процесі (зокрема, свободи розсуду сторін), та, з іншого боку, на запобігання можливості зловживання процесуальними правами та встановленням відповідальності за ці зловживання.

Главою 8 розділу III ЦПК України 2004 р. регламентується інститут заочного рішення, яке визначається як рішення, що ухвалюється судом у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Незважаючи на те, що глава 8 розділу III ЦПК України має назву „Заочний розгляд справи", в ній фактично викладено правила заочного провадження. Запропонована ЦПК України назва в такому вигляді сформульована некоректно, вона не відображає всього змісту закладених у главі норм. Йдеться про те, що заочний розгляд є лише однією зі складових заочного провадження, в результаті чого інші його особливості залишаються поза увагою законодавця (наприклад, порядок перегляду заочного рішення тощо).

Також слід розрізняти й поняття „заочного провадження" та „заочного рішення", які за своїм змістом не збігаються, оскільки не кожна справа, розпочата в порядку заочного провадження, може закінчитися ухваленням заочного рішення, однак кожне заочне рішення завжди буде ухвалене при розгляді справи в порядку заочного провадження [1, с. 408]. Це пояснюється тим, що існує можливість звернення цивільної справи, розгляд за якою розпочався в порядку заочного провадження, до звичайного загального порядку розгляду.

В юридичній літературі дискусія з приводу збереження чи ліквідації заочного провадження розгорілася ще з дореволюційних часів.

Так, дореволюційний процесуаліст А. Краєвський вважав змагальний процес єдиним можливим способом вирішення спору, оскільки за відсутності однієї сторони спору взагалі немає. Він зазначав, що „у юридичному смислі заочне рішення є абсурдом: постановка судового рішення заочно юридичне неможлива: якщо відповідач не з'явився та не надив" будь-якої відповіді на позовне прохання, то проти заявленого позову з погляду суду відсутній спір, а якщо спору немає, що ж тоді суд вирішує" [11, с. 152].

Заперечуючи застосування інституту заочного рішення, Л. Фішман стверджував, що присутність сторін при пасивному ставленні суду не завжди приводить до з'ясування істини, а за відсутності сторони активна роль та діяльність суду допомагає з'ясуванню справжніх відносин між сторонами.

Інша точка зору мотивувалася тим, що „необхідність заочного рішення викликається як теорією, так і вимогами життя: перша встановлює, що судове рішення має бути відображенням матеріальної істини, а не тієї, що надається у односторонніх поясненнях позивача, і що інститут заочних рішень сприяє відшукуванню матеріальної істини. Судова практика встановила, що відповідачі, особливо селяни та особливо в умовах бездоріжжя, запізнюються до судового розгляду справи" [11. с. 153].

Позиції сучасних процесуалістів сформувалися переважно серед російських вчених, зважаючи на появу в російському ЦПК моделі заочного провадження ще у 1995 р. одночасно з наказним провадженням. Водночас вони більше стосуються визначення природи заочного провадження, ніж доцільності його існування у цивільному процесі. Зокрема, одні вчені (С. Шишкін, М. Вікут, І. Зайцев) вважають інститут заочного провадження процесуально-правовою санкцією, що застосовується до відповідача за недотримання ним стандартів змагання, та виражається у несприятливих, з точки зору процесу, наслідках[11, с. 154]. Можливість заочного розгляду справи повинна спонукати відповідача з'явитися за викликом до суду та активно відстоювати свої права та інтереси у змагальному порядку.

Інші вчені (І.Черних) - розглядають можливість вирішення цивільно-правового спору у порядку заочного провадження як вимушений захід, спрямований на реалізацію права позивача на судовий захист його інтересів у разі неявки відповідача на справу [11, с. 155]. На її думку, в основу організації заочного провадження покладене поєднання двох важливих постулатів процесу: по-перше, ніхто не повинен бути засуджений, не будучи вислуханим, та, по-друге, судовий розгляд не може бути безкінечним.

Вважаємо, що заочне провадження більш правильно розглядати як надання додаткових процесуальних гарантій позивачеві, який таким чином набуває захисту від несумлінного відповідача, що, зловживаючи своїми процесуальними правами, не з'являється до судового засідання та затягує розгляд справи. Крім досягнення процесуальної економії, заочне провадження має на меті дисциплінувати тих відповідачів, які фактично перешкоджають ухваленню рішення у справі.

В юридичній літературі заочне провадження називають спрощеною процедурою або вважають спрощеним через відсутність відповідача під час розгляду справи та тих обмежень, що встановлені для позивача.

Під умовами заочного розгляду справи слід розуміти обставини, наявність яких є необхідною для вирішення справи судом у порядку заочного провадження. До умов заочного провадження слід віднести:

1) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;

2) неявку відповідача до суду;

3) відсутність поважних причин неявки;

4) відсутність клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;

5) відсутність заперечень з боку позивача про розгляд справи у заочному провадженні.

Питанням повідомлення заінтересованих осіб про судове засідання цивільне процесуальне законодавство приділяє достатньо уваги. Порядок судових викликів і повідомлень передбачений главою 7 (розділ І) ЦПК України. Виходячи з редакції ст.74 ЦПК, можна виділити такі способи виклику відповідача до суду:

1) рекомендованим листом із повідомленням, надісланим поштою. При цьому судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається відповідачеві;

2) через кур'єрів;

3) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути, за їх згодою, видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (безпосередньо у суді або повідомленням під розписку);

4) телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику;

5) через оголошення у пресі. Це стосується відповідача, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ. Судова повістка про виклик у суд повинна містити:

1) ім'я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій

адресується повістка;

2) найменування та адресу суду;

3) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;

4) назву справи, за якою робиться виклик;

5) зазначення, в якості кого викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач);

6) зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у попереднє судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв'язку з необхідністю дати особисті пояснення про потребу дати особисті пояснення;

7) у разі необхідності - пропозицію особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше неподані докази;

8) зазначення обов'язку особи, яка одержала судову повістку в зв'язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;

9) роз'яснення про наслідки неявки залежно від процесуального статусу особи, яка викликається (накладення штрафу, примусовий привід, розгляд справи за відсутності, залишення заяви без розгляду), і про обов'язок повідомити суд про причини неявки.

Відповідач також вважається належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи у таких випадках:

1) у разі його відмови одержати судову повістку. При цьому особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду;

2) у разі вручення судової повістки представникові відповідача;

3) у разі неповідомлення відповідачем суду про зміну місця проживання судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо відповідач за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Для з'ясування питання, які саме випадки слід вважати неявкою відповідача до судового засідання, необхідно виділити такі випадки:

1) відповідач особисто не з'явився у судове засідання та не подав будь-яких заяв;

2) відповідач до судового розгляду подав заяву про розгляд справи за його відсутності;

3) замість відповідача до зали судового засідання з'явився його представник;

4) відповідач залишив залу судового засідання (ч.5 ст.169 ЦПК);

5) відповідач з'явився, але відмовився давати пояснення (наприклад, не погодившись із процесуальними діями суду);

6) відповідач з'явився, але за порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання (в порядку ст. 92 ЦПК).

Всі наведені випадки свідчать про те, що необхідно звернутися до процесуального характеру неявки, що містить дві складові:

1) особиста відсутність відповідача у судовому засіданні;

2) відсутність усного змагання сторін у судовому засіданні.

Відповідач може не з'явитися до суду з різних причин. Виходячи з редакції ст.224 ЦПК, суд має перевіряти не лише факт повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання, але й поважність причин неявки відповідача в судове засідання, якщо вони відповідачем були повідомлені. Зокрема, за ст.77 ЦПК обов'язком сторін є повідомити суд про причини неявки, в інших випадках вважається, що вони не з'явилися в судове засідання без поважних причин.

Так, щодо причин відсутності відповідача у судовому засіданні можна виділити такі випадки:

- коли відповідач повідомив суд про причини неявки та довів їх перед судом;

- коли суд визнав вказані відповідачем причини неповажними;

- коли відповідач не повідомив суд про свою неявку до судового засідання.

Отже, однією з важливих складових при цьому буде критерій, яким керуватиметься суд при визначенні поважності або неповажності причини неявки відповідача.

Неявкою є фактична відсутність сторони у залі судового засідання при розгляді справи по суті. Акцентуванню підлягає та обставина, коли відповідач до початку судового засідання подав до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності з причин, які судом визнано поважними. При цьому виключається заочність розгляду справи.

При надходженні від відповідача заяви про відкладення провадження у справі за зазначеними ним причинами і заперечення проти ухвалення заочного рішення, суд також не вправі ухвалювати заочне рішення, навіть і в разі, коли причина неявки відповідача у судове засідання буде визнана судом неповажною, судове рішення при цьому ухвалюється за загальними правилами ЦПК України.

Не може бути винесено заочне рішення при неявці обох сторін, що не подавали заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Серед повноважень суду за ЦПК України 2004 р. відсутнє право визнати явку сторін обов'язковою, як це було раніше. Тепер суд може викликати в судове засідання сторону, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, лише тоді, коли визнає потрібним, щоб ця сторона дала особисті пояснення. Не були включені до нового ЦПК України й положення щодо накладення штрафу як цивільно-процесуальної санкції за неявку до судового засідання не лише відповідача та інших осіб, що беруть участь у справі, але й навіть свідків. З цього випливає, що неявка відповідача до суду не пов'язується із застосуванням до нього заходів державного примусу.

3. Заочний розгляд справи

При розгляді справи в порядку заочного провадження суд досліджує докази, подані сторонами, враховує їх доводи, міркування та клопотання та ухвалює рішення, що є заочним. Однак відсутність у судовому засіданні відповідача та неможливість заслухати його пояснення ще зовсім не означає, що позовні вимоги позивача будуть задоволені в повному обсязі, оскільки суд розглядає справу на підставі наявних у справі доказів і в разі недоведеності позову повинен відмовити в позові або задовольнити його лише у доведеній позивачем частині.

Як зазначено в ч.2 ст.225 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою 8 (розділ III) ЦПК „Заочний розгляд справи" [1, с. 403].

З метою розмежування змагального процесу та заочного провадження, з'ясуванню підлягає порівняльний аспект застосування процесуальних засобів принципу змагальності в цивільному процесі при заочному розгляді справи. Вивчаючи історичний розвиток заочного провадження, можна виділити дві моделі заочного провадження або дві „інструкції заочного суду": повну та скорочену.

За першою з них повністю відображені всі процесуальні дії змагального процесу, за винятком тих дій, що є несумісними з неявкою, тобто для здійснення яких необхідне волевиявлення особи, яка не з'явилася.

У другій моделі заочного розгляду справи діяльність суду зводиться до співвідношення позовних вимог з наданими письмовими та усними матеріалами, при цьому не передбачено вжиття заходів до перевірки наданих доказів.

Зрозуміло, що суд може визначитися щодо загального чи заочного розгляду справи безпосередньо у судовому засіданні, тобто у стадії судового розгляду справи. Після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі, суд в порядку ст.127 ЦПК України направляє відповідачеві її копію, в якій поряд з іншими реквізитами міститься пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Крім того, з цією метою відповідачу одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі надсилається і копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

Попереднє судове засідання має бути проведене протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі, причому проводиться воно суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Суд в порядку попереднього судового засідання:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

3) визначає факти, що необхідно встановити для вирішення спору, а також які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

4) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;

5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;

6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;

8} вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;

9) визначає час і місце судового розгляду.

Отже, суд не обмежений у виборі процесуальних дій, які він вправі вчинити в порядку попереднього судового засідання. З переліку процесуальних дій випливає, що участь сторін у попередньому судовому засіданні є обов'язковою. У статті 130 ЦПК України закладені спеціальні правила, що стосуються неявки сторін до попереднього судового засідання. Так, за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з'ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно.

Закладення до нового ЦПК України подібної норми є прогресивним з огляду на необхідність вже у стадії попереднього судового засідання визначитися суду не лише з предметом доказування та забезпеченням справи доказовою базою, але й для вирішення інших процесуальних питань, що безпосередньо вплинуть на подальший рух цивільної справи. Саме в цій стадії суд має можливість вперше побачити сторони цивільної справи з метою уточнення позовних вимог або заперечень проти позову, для чого судом проводиться опитування позивача та відповідача. Водночас серед норм ст.130 ЦПК України відсутня така, яка б зобов'язувала суд роз'яснювати сторонам правові наслідки неявки відповідача до судового засідання, зокрема можливість в такому разі розгляду цивільної справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочного рішення тощо.

Суттєвою новелою ЦПК України, що матиме значення для заочного провадження, є можливість визнання відповідачем фактів, які повинні доказуватися позивачем, саме на стадії попереднього судового засідання. У такому разі визнані відповідачем факти за ст.61 ЦПК України не підлягають доказуванню.

При відкритті судового засідання особливості заочного провадження можуть застосовуватися, коли секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з'явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі.

При перевірці явки осіб, які беруть участь у справі, суд з'ясовує як факт явки, так і наявність відомостей щодо причин неявки, чи є у справі відмітка про направлення повістки відповідачеві, розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення, кому була вручена повістка тощо.

Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (ч.4 ст.169 ЦПК України).

З такої редакції ч.4 ст.169 ЦПК України випливає, що заочне рішення постановляється лише як альтернатива звичайному судовому рішенню, що ухвалюється після розгляду справи за загальними правилами судочинства. Причому в даному випадку це питання буде вирішуватися на розсуд суду, оскільки ухвалення звичайного судового рішення при розгляді цивільної справи без участі відповідача, що не з'явився до судового засідання без поважних причин, але був повідомлений належним чином про час та місце судового засідання, не потребує згоди позивача. Однак звичайне рішення буде винесене й у випадку, коли позивач заперечуватиме проти ухвалення заочного рішення. Обов'язковою умовою в усіх випадках є належне повідомлення відповідача про час та місце судового розгляду [15, с. 227].

Головною відмінністю заочного провадження є правові наслідки, що тягне розгляд справи та ухвалення рішення в такому порядку. Зокрема, в разі ухвалення судом заочного рішення встановлений не лише спрощений порядок його перегляду, але й скорочені строки для його скасування. Причому перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом, що його ухвалив.

При ухваленні звичайного судового рішення застосовуються загальні строки його оскарження, як і передбачений ЦПК України загальний процесуальний порядок оскарження судового рішення та розгляду справи апеляційним судом.

Підготовча частина судового засідання під час розгляду справи в порядку заочного провадження буде найбільш значущою, оскільки вона повинна закінчитися постановленням ухвали про заочний розгляд справи. Відповідно до ст.209 ЦПК України, така ухвала постановляється в нарадчій кімнаті та має відповідати вимогам ст.210 ЦПК України [15, с. 228].

Починаючи розгляд справи по суті, суд після доповіді головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин лід час попереднього судового засідання, з'ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги. Водночас суд при зазначенні на наслідки винесення ухвали про заочний розгляд справи роз'яснює позивачеві, що його згода на розгляд справи за відсутності відповідача є одночасною відмовою від частини своїх процесуальних прав щодо розпорядження позовними вимогами. Мається на увазі неможливість зміни позивачем предмета або підстави позову та зміни розміру позовних вимог, однак лише у даному судовому засіданні, тобто законодавець не обмежує остаточно позивача в такому праві, а лише, так би мовити, „відкладає" вирішення цього питання та не дозволяє розглянути справу в порядку заочного провадження без повідомлення про відповідні зміни відповідача. Тому в ЦПК України (ч. З ст.224) чітко зазначено, що у разі зміни позивачем предмета або підстави позову, розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. При цьому право на заочний розгляд справи зберігається, якщо відповідач, отримавши це повідомлення, знову не з'явиться у судове засідання [15, с. 230].

Вбачається, що така позиція законодавця є правильною з огляду на те, що при цьому зберігається певний баланс сил сторін у цивільному процесі: позивач не позбавляється своїх розпорядчих прав, а відповідач є обізнаним з пред'явленими до нього додатковими (зміненими) позовними вимогами, тобто його право на судовий захист не порушується. З іншого боку, суд задовольняє позов лише тоді, коли заявлені позивачем позовні вимоги доведені.

У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях.

Під час розгляду справи в порядку заочного провадження можуть виникнути ситуації, за яких необхідно звернути справу до загального порядку розгляду. Це значить, що ухвала про розгляд справи в порядку заочного провадження повинна втратити силу. Законодавець не зазначає, як саме в такому разі має вчинити суд: постановити ще одну ухвалу, що скасовує першу або, не постановляючи будь-яких ухвал, здійснити запис до журналу судового засідання.

Розглядаючи питання щодо заочного розгляду справи, слід звернути увагу на той момент, що в ЦПК України відсутня норма, яка регламентувала б процесуальний порядок заочного розгляду справи. Зокрема, ЦПК РФ у ст.234 містить положення, відповідно до якого „під час розгляду справи в порядку заочного провадження суд проводить судове засідання в загальному порядку, досліджує докази, надані особами, які беруть участь у справі, враховує їх доводи і приймає рішення, що називається заочним" [11, с. 157].

Новий ЦПК України істотно відрізняється від ЦПК України 1963 р. саме розширенням засад змагальності, зокрема звуженням повноважень суду та збільшенням самостійності у розпорядженні процесуальними правами сторін та осіб, які беруть участь у справі. Фактично це означає, що суд не вправі за своєю ініціативою вчиняти будь-які процесуальні дії, що безпосередньо впливатимуть на подальший розгляд справи. Зокрема, суд лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про:

1) витребування доказів;

2) виклик свідків;

3) проведення експертизи;

4) залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу;

5) судові доручення щодо збирання доказів;

6) вжиття заходів забезпечення позову.

Суд не вправі пропонувати сторонам подати нові або додаткові докази.

Позивач, зі свого боку, у заочному розгляді справи, вправі використовувати усі процесуальні засоби з метою збору доказів, що належать йому згідно зі статтями 27, 31 ЦПК України, тобто заявити клопотання про виклик свідків, залучення до справи третіх осіб, про витребування письмових та речових доказів, призначення експертизи [11. с. 158].

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, згідно з положеннями ст.176 ЦПК України. Далі досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів, після чого позивач виступає з промовою у судових дебатах.

При заочному розгляді справи у разі неможливості продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього. При цьому суд призначає день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засіданні. Учасників цивільного процесу, які не з'явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі, викликають у судове засідання на призначений день.

Також при заочному розгляді справи можливе зупинення провадження у справі при виникненні обставин, передбачених статтями 201, 202 ЦПК України, яке відновлюється після усунення обставин, що викликали його зупинення.

Можливість ухвалення заочного рішення ускладнюється пред'явленням відповідачем зустрічного позову. Розглянемо ситуацію, коли відповідач з'явився у судове засідання, а первісний позивач не з'явився, тоді неявку первісного позивача слід розглядати як неявку відповідача (за зустрічним позовом) та зустрічний позов розглядати в порядку заочного провадження, за яким може бути ухвалене заочне рішення. Однак можливість залишення без розгляду первісного позову з причини неявки первісного позивача виникає за ст.169 ЦПК України лише в разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Аналіз судової практики свідчить про те, що є випадки, коли за первісним позовом рішення не постановляється (наприклад, при відмові позивача від позову), а зустрічний позов розглядається по суті з постановленням судового рішення. Неявка первісного позивача завжди залишає у суду сумніви щодо його намірів підтримувати свої позовні вимоги. Водночас у ст.123 ЦПК України передбачено спільний розгляд первісного та зустрічного позовів, тому можливість ухвалення заочного рішення за зустрічним позовом є досить спірною[3. с. 95].

Згідно з новими правилами ЦПК України момент пред'явлення відповідачем зустрічного позову переноситься на більш ранню стадію - на стадію попереднього судового засідання, тому у стадії судового розгляду це стає неможливим. Якщо від первісного позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, де він просив про заочний розгляд, а зустрічний позивач при подачі своєї позовної заяви такого клопотання не заявив, однак обидві сторони у судове засідання не з'явились, суд вправі розглянути по суті первісний позов у по рядку заочного провадження, доля зустрічного позову є досить спірною.

У разі, коли як первісний позивач, так і позивач за зустрічним позовом не з'явилися в судове засідання та від них не надійшло заяв про розгляд справи за їх відсутності, суд вправі залишити заявлені позови без розгляду лише при повторній неявці обох сторін без поважних причин, тобто у випадку, зазначеному ст. 169 ЦПК України. Закінчуючи заочне провадження, суд ухвалює заочне рішення. Можна виділити такі ознаки заочного рішення:

1) заочне рішення ухвалюється судом першої інстанції у судовому засіданні, призначеному для вирішення справи по суті;

2) заочне рішення ухвалюється при першій неявці відповідача в судове засідання;

3) заочне рішення ухвалюється як результат заочного розгляду справи з перевіркою законності і обґрунтованості позовних вимог позивача.

Як зазначає російський процесуаліст Уткіна І.В., закон допускає розгляд справи в порядку заочного провадження при першій неявці відповідача, однак на практиці зазначена норма застосовується лише в тому разі, коли відповідач не з'являється в суд два і більше разів [3, с. 95].

За формою і змістом заочне рішення мусить відповідати вимогам, встановленим для звичайного рішення, ухваленого у змагальному процесі. Водночас заочне рішення має деякі відмінності, зокрема:

- рішення повинне називатися заочним;

- описова та мотивувальна частини не будуть містити узагальненого викладу позиції відповідача та аналізу наданих відповідачем доказів;

- у резолютивній частині заочного рішення мають зазначатися строк і порядок подання заяви про його перегляд.

У статті 226 ЦПК України зазначено, що „за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 213 і 215 цього Кодексу і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд". Тобто строк і порядок подання заяви про перегляд заочного рішення є додатковими реквізитами резолютивної частини заочного рішення порівняно з тими, що вже викладені у ч.4 ст.215 ЦПК України:

- висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

- висновок суду по суті позовних вимог;

- розподіл судових витрат;

- строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Відповідачам, які не з'явилися в судове засідання, а також позивачеві, якщо він заявив клопотання про розгляд справи за його відсутності, копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням не пізніше п'яти днів з дня його проголошення.

Коментуючи можливість перегляду заочного рішення за ЦПК України, можна виділити два варіанти поведінки сторін, спрямованих на скасування (оскарження) заочного рішення:

1) подача заяви про перегляд заочного рішення - для відповідача;

2) подача заяви про апеляційне оскарження та надалі апеляційної скарги - для позивача.

Правові наслідки при цьому будуть різні. У першому випадку розгляд заяви про перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом першої інстанції, що ухвалив заочне рішення. У разі скасування заочного рішення справа призначається до розгляду у загальному порядку, у тому самому суді.

Апеляційний розгляд справи здійснюється вищестоящим, апеляційним судом, який перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, а не причини неявки відповідача у судове засідання та вплив наданих ним доказів на правильне вирішення справи. Виняток допускається для повторного заочного рішення, де згідно з ч. З ст.232 ЦПК України як позивач, так і відповідач наділені правом оскаржити повторне заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України. Положення ЦПК України свідчать про те, що, за загальним правилом, відповідач позбавлений права на апеляційне оскарження заочного рішення. Лише в разі постановлення судом ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, відповідачеві надається право оскаржити заочне рішення у апеляційному порядку.

4. Перегляд заочного рішення

Допускаючи розгляд справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочних рішень, законодавець встановив особливу систему оскарження (перегляду) заочних рішень, яка має задовольнити вимоги судової практики. З цього випливає, що відповідачеві має бути компенсовано його невигідне становище, коли суд розглянув справу за його відсутності, шляхом встановлення спрощеного порядку перегляду заочного рішення.

Хоча законодавство ряду зарубіжних країн (наприклад, Франції, Англії) і закріплює для оскарження заочних рішень специфічний спосіб оскарження - відзив на заочне рішення, це ще не означає неможливості оскарження заочних рішень шляхом подачі апеляційної скарги [11, с. 160].

Коментуючи можливість перегляду заочного рішення за ЦПК України, можна виділити два варіанти поведінки сторін, спрямованих на скасування (оскарження) заочного рішення:

1) подача заяви про перегляд заочного рішення - для відповідача;

2) подача заяви про апеляційне оскарження та надалі апеляційної скарги - для позивача.

Правові наслідки при цьому будуть різні. У першому випадку розгляд заяви про перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом першої інстанції, що ухвалив заочне рішення. У разі скасування заочного рішення справа призначається до розгляду у загальному порядку, у тому самому суді.

Апеляційний розгляд справи здійснюється вищестоящим, апеляційним судом, який перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, а не причини неявки відповідача у судове засідання та вплив наданих ним доказів на правильне вирішення справи.

Виняток допускається для повторного заочного рішення, де згідно з ч. З ст.232 ЦПК України як позивач, так і відповідач наділені правом оскаржити повторне заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Положення ЦПК України свідчать про те, що, за загальним правилом, відповідач позбавлений права на апеляційне оскарження заочного рішення. Лише в разі постановлення судом ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, відповідачеві надається право оскаржити заочне рішення у апеляційному порядку.

Слід звернути увагу на те, що природа перегляду заочного рішення та його апеляційного оскарження досить різна. Звертаючись із заявою про перегляд заочного рішення, відповідач вважає заочне рішення неправильним на підставі того, що суд не зміг оцінити пояснення та докази, які могли бути ним надані в разі особистої присутності в залі судового засідання та особистого захисту його прав. За цією ознакою право перегляду заочного рішення надано тому самому суду першої інстанції, що ухвалив заочне рішення, а не вищестоящому.

Природа апеляції інша. У апеляційній скарзі відповідач зазначає, в чому полягає незаконність або необґрунтованість рішення, які порушення норм матеріального чи процесуального права були допущені судом або які обставини справи були недосліджені тощо.

Відповідач вправі подати заяву про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії. Позиція законодавця така: після пропуску відповідачем строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення подача апеляційної скарги стане для нього недоцільною. Якщо він і бажав подати на розгляд суду свої доводи та докази, то вправі використати для цього лише єдиний шлях - подати заяву про його перегляд.

Проте в разі допущення судом порушення норм матеріального або процесуального права, тобто при наявності підстав для апеляційного оскарження заочного рішення, відповідач не може звернутися до суду з апеляційною скаргою на загальних підставах.

Втім можна було б надати відповідачеві право вибору порядку оскарження заочного рішення, тобто:

1) у загальному порядку, тобто шляхом апеляційного оскарження рішення;

2) шляхом подачі заяви про його перегляд.

Саме таким шляхом йде ЦПК РФ, закріпивши у главі 22 „Заочне провадження" право відповідача як на перегляд, так і на оскарження заочного рішення у касаційному (у мирового судді - в апеляційному) порядку, при умові подачі касаційної (апеляційної) скарги після спливу строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення [11, с. 165].

Однак ЦПК України не дає такого права відповідачеві, якому пропонується лише спеціальний порядок перегляду заочного рішення, не дозволяючи водночас оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку, про що чітко зазначено у статтях 228 та 232 ЦПК України. Щодо позивача, то він, навпаки, може оскаржити заочне рішення на загальних підставах, і не вправі подати заяву про його перегляд. Отже, ЦПК України не врахував позитивного досвіду ні Статуту цивільного судочинства, ні ЦПК УСРР 1924 р., які наділяли відповідача правом не лише на подачу відзиву на заочне рішення, але й на оскарження заочного рішення в апеляційному (за ЦПК УСРР 1924 р. - касаційному) порядку[1, с. 415].

Підставою для перегляду заочного рішення є обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання, докази, що їх підтверджують, а також докази, що можуть вплинути на ухвалене заочне рішення, тобто докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача (пункти 3,4 ч.2 ст.229 ЦПК України).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Закон встановлює певні вимоги до форми та змісту заяви про перегляд заочного рішення. Заява подається у письмовій формі та має містити такі реквізити:

1) найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

2) ім'я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв'язку;

3) обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;

4) посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

5) клопотання про перегляд заочного рішення;

6) перелік доданих до заяви матеріалів.

Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає, та подається в суд з доданням її копій за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копій всіх доданих до неї матеріалів.

За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не сплачується, тому відповідач фактично опиняється у більш вигідному становищі порівняно з позивачем.

До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.

До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила ст.121 ЦПК України.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про перегляд заочного рішення в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Проте якщо у справі відсутні відомості про повідомлення, або причини неявки будуть визнані судом поважними, розгляд заяви має бути відкладено.

Головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з'явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з'ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

Закон чітко не регламентує права та обов'язки осіб, які беруть участь в справі, що з'явилися за викликом суду. Враховуючи загальні правила ЦПК України, вони мають право давати пояснення та заявляти клопотання з приводу наданих відповідачем доказів. Розглянувши заяву про перегляд заочного рішення, суд може своєю ухвалою:

1) залишити заяву без задоволення;

2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення.

Скасування заочного рішення можливе при наявності двох обставин:

1) поважні причини неявки в судове засідання, про які відповідач не зміг завчасно повідомити суд;

2) наявність доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справи та можуть вплинути на ухвалене заочне рішення.

Поважними причинами неявки можуть бути хвороба, тривале відрядження, інші обставини, що об'єктивно перешкоджають явці у судове засідання, які, безумовно, повинні бути підтверджені документально відповідними доказами (додаватися до заяви про перегляд заочного рішення).

Крім того, відповідач також повинен вказати докази, які мають значення для справи, та можуть привести до ухвалення рішення, протилежного заочному повністю або частково, або до його зміни.

Наявність вищенаведених обставин мусить бути у їх сукупності, при відсутності хоча б однієї з них заочне рішення скасуванню не підлягає.

Як випливає з п.2 ч. З ст.231 ЦПК України, в разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду, який здійснюється на загальних підставах. Це означає, що після скасування заочного рішення розгляд справи по суті ведеться за загальними правилами змагального процесу, тобто суд знову призначає попереднє судове засідання, якщо необхідно вчинити будь-які процесуальні дії, після чого знову призначає судове засідання, та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце як попереднього судового засідання, так і наступного судового засідання.

Задоволення заяви про скасування заочного рішення та його скасування ще не означають автоматичного ухвалення рішення на користь відповідача.

Важливим моментом при цьому є склад суду, що розглядатиме справу після скасування заочного рішення. Глава 8 "Заочний розгляд справи" розділу III ЦПК України відповіді на це питання, яке має суттєве практичне значення, не дає [1, 418]. Враховуючи положення ст.21 ЦПК України, де йдеться про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи, у тому числі й при новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення, можна припустити, що справу слід розглядати іншим складом суду.

Протилежним варіантом при вирішенні питання щодо перегляду заочного рішення є залишення заяви відповідача без задоволення. У такому разі заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України, а строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення, тобто початок строку на апеляційне оскарження обчислюється з наступного дня після постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду.

Досить цікавим з практичної точки зору та новим для цивільного судочинства є введення положень не лише про заочне провадження та заочне рішення, але й положення про повторне заочне рішення. ЦПК України недостатньо регламентує таке нововведення, а лише згадує про нього у ч. З ст.223 ЦПК України.

Виходячи з редакції ст.231 ЦПК України, можна виділити два види заочних рішень:

1) заочне рішення, ухвалене при розгляді справи у заочному провадженні;

2) повторне заочне рішення, ухвалене при повторному заочному розгляді тієї самої справи після скасування першого заочного рішення.

З введенням до ЦПК України положення про повторне заочне рішення випливає висновок і про можливість повторного заочного провадження. На перший погляд, відповідне положення суперечить загальним засадам цивільного судочинства, зокрема цілям заочного провадження, яке спрямоване на запобігання зловживанню відповідача своїми процесуальними правами та недопущення затягування процесу.

Вбачається, що таким способом суд при призначенні розгляду справи за загальними правилами ЦПК України надає відповідачеві всі можливості для досягнення того процесуального результату, до якого він прагне.

Можливість повторного заочного провадження необхідно розглядати позитивним моментом з точки зору процесуального становища позивача, коли відповідач і другого разу (після скасування першого заочного рішення) не з'являється до судового засідання та ігнорує виклик суду. Цим можна запобігти сучасним затяжним процесам у цивільних справах, що тягнуться роками, причиною чого є систематична неявка належним чином повідомленого відповідача до судового розгляду та неможливість ухвалення судами законного та обґрунтованого рішення.

Висновки

При розгляді справи в порядку заочного провадження суд досліджує докази, подані сторонами, враховує їх доводи, міркування та клопотання та ухвалює рішення, що є заочним. Однак відсутність у судовому засіданні відповідача та неможливість заслухати його пояснення ще зовсім не означає, що позовні вимоги позивача будуть задоволені в повному обсязі, оскільки суд розглядає справу на підставі наявних у справі доказів і в разі недоведеності позову повинен відмовити в позові або задовольнити його лише у доведеній позивачем частині.

Як зазначено в ч.2 ст.225 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою 8 (розділ III) ЦПК „Заочний розгляд справи".

Таким чином, аналіз нововведення у процесуальний закон такої процедури як ухвалення заочного рішення дає підстави до висновку про наявність ряду проблем і недоліків, яку будуть утруднювати застосування цих норм процесуального права. Разом з тим, наявність одночасного права на ухвалення як звичайного, так і заочного рішень за умови неявки в судове засідання відповідача, практично нівелює значущість процесуального інституту заочного рішення і навряд чи буде сприяти захисту порушених прав й інтересів позивачів, оскільки дає можливість суду, який ухвалив заочне рішення, його скасувати і продовжити розгляд справи, а це призводить до узаконеної тяганини при її розгляді.

Судова практика повинна довести потребу в такому інституті цивільного права, дати змогу його удосконалити або відмовитись від зазначеної процедури.

Список використаних джерел

  1. Зейкан Я. П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України: (станом на 31 березня 2006 р). -К.: Юридична практика, 2006. -559, с.
  2. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р.
  3. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. – № 5. – С. 95
  4. Порядок вручення судових повісток. Умови проведення заочного розгляду справи // Юридична Україна. -2006. -№ 3. - С. 105
  5. Практика судів України в цивільних справах. Ч. 2 /Укл.: П.І.Шевчук, А.Г.Ярема, Г.І.Давиденко. -К.: ЮРІНКОМ, 1995. -308 с.
  6. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 20. – С. 249
  7. Про колективне сільськогосподарське підприємство: Закон України від 14 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 20. – С. 272
  8. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. //Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 53. – С. 793
  9. Пучинский В.К. Заочное производство в английском гражданском процессе // Советское государство и право. - 1977. - № 4
  10. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. - М., 2003. – 179, с.
  11. Фурса С. Я. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. -К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. -446, с.
  12. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41. – С. 492
  13. Цивільний процесуальний кодекс України: Текст відповідає офіційному. -К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. -159, с.
  14. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2006. -383, с.
  15. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вузів. -К.: ВД "Ін Юре", 2005. -621, с.
загрузка...
Top