Законність і правопорядок. Юридичні гарантії законності

Вступ.

1. Сутність правопорядку та законності.

2. Основні правові засади законності та правопорядку.

3. Функції та принципи правопорядку.

4. Юридичні гарантії законності.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Зміцнення законності та правопорядку є невід’ємною складовою економічного і соціального розвитку країни, важливою умовою збереження політичної стабільності, громадського миру та спокою.

Законність і правопорядок – основні умови існування будь-якої демократичної держави, її обов’язкові риси. Вони невід’ємні одна від одної.

Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рівень правопорядку. Вимога дотримання законності та правопорядку міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України. Це означає, що законність обов’язкова для всіх елементів держави. Вона також є обов’язковою умовою, що забезпечує безперешкодну реалізацію прав громадян на самовираження і вільний розвиток. При аналізі правопорядка необхідно виділити і його основні функціональні навантаження. Питання про його функції є прояв основних властивостей і їхнє значення в способі існування, що виявляються в зовнішніх і внутрішніх зв'язках, що забезпечують стійкість і взаємодію з іншими утвореннями.

Держава об'єктивно зацікавлена : в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію. Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави.


1. Сутність правопорядку та законності

Законність та правопорядок являють собою складні юридичні категорії, які мають багатовікову історію.

Не дарма кажуть: „той, хто не знає минулого, не зможе пізнати майбутнього”. Отже, не дивно, що сьогодні можна зустріти велику кількість наукових статей, які розкривають процес формування змісту зазначених понять. Поняття „законність” та правопорядок” почали формуватись ще за часів античності. Розробкою ідей законності й правопорядку займались і в епоху Середньовіччя, і в епоху Нового часу, і взагалі впродовж всіх історичних епох людства. Можливо, такий довгий шлях формування та подальшої зміни цих понять і призвів до виникнення різноманітності підходів, що існують на сьогодні.

Спочатку, подивимось на визначення понять „законність” та „правопорядку”, що наводяться в деякій науковій юридичній літературі. Але, перед тим, треба відмітити, що в учбовій та науковій юридичній літературі відсутнє єдине розуміння зазначених понять. І в першу чергу, це зумовлено складністю визначення їх змісту.

Законність:

законність – політико-правове явище, яке характеризує процес удосконалення державно-правової форми організації суспільства шляхом суворого та неухильного дотримання та виконання чинного законодавства з метою формування стану правомірності в системі соціальних відносин;

законність – загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки, що охороняється законами;

законність – неухильне виконання законів та відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями”;

“законність - це перш за все наявність достатньої кількості юридичних норм високої якості, а потім їх суворе дотримання усіма суб’єктами права”, зовні законність виражена в законодавстві, під яким прийнято розуміти систему правових актів, в яких норми права знаходять своє зовнішнє відображення;

законність – якісна сторона правової діяльності суб’єктів права, їх поведінка;

«законність є ідея, вимога, та система (режим) реального вираження права в законах держави, в самій законотворчості, в підзаконній нормотворчості»;

«законність – певний режим суспільного життя, метод державного керівництва, що складається з організації державних відносин через засоби видання та неухильної реалізації законів та інших нормативно-правових актів»;

законність (верховенство права) – неухильне виконання законів та відповідних їм правових актів всіма державними органами, посадовими та іншими особами.

законність – один елементів демократії та правової держави;

законність як ідея, як принцип соціально-політичного життя, як явище правової та політичної свідомості.

законність виключно з правової позиції – визначається наявністю самих законів та точним їх виконанням, а також належним дотриманням.

Така багатоаспектність законності визначає можливість її дослідження як теоретичної, так і практичної категорії[2, c. 59-62].

Якщо ж проаналізувати всі наведені визначення, то можна виділити два загальні підходи до розуміння законності: як всезагальна вимога дотримання та виконання законів та як режим діяльності суб’єктів права.

На мою думку, не слід сприймати законності лише як дотримання законів. Враховуючи тему даного реферату, доцільно визначати законність саме як певний режим, стан.

Правопорядок:

1. правопорядок – це об’єктивно та суб’єктивно обумовлений стан соціального життя, який характеризується внутрішнім узгодженням, урегульованістю системи правових відносин, заснованих на нормативних вимогах, принципах права й законності, а також на демократичних, гуманістичних вимогах, правах та обов’язках, свободі та відповідальності всіх суб’єктів права;

2. правопорядок – стан упорядкованості суспільних відносин, заснованих на праві та законності;

3. правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (урегульованості і погодженості) систем суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності;

4. правопорядок – одна з основних складових частин суспільного порядку, що складається в результаті реалізації різноманітних видів соціальних норм, що регулюють різноманітні сфери суспільного життя та відмінних одна від одної характером та способом впливу на поведінку людей (звичай, норми моралі, внутрішні правила організації).

5. правопорядок – сукупність, система правих відносин, в яких реалізована законність, права, свободи та обов’язки громадян;

6. правопорядок – режим законності чи права, де суб’єкти підкоренні правовим приписам;

7. правопорядок – форма реалізації права та виконання законності в реальних відносинах, заснованих на праві;

8. правопорядок – це сфера найбільш значимих та вартісних соціальних відносин, які регулюються нормами права;

9. правопорядок – складова частина соціального порядку, що врегульована нормами права;

10. правопорядок – юридичне оформлення соціального життя[7, c. 38-41].


2. Основні правові засади законності та правопорядку

Законність - явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення належить і таким категоріям, як "зміцнення законності", "порушення законності", "стан законності" та ін.

Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного закону, бо закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується. Звідси законність - це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері правотворчості й правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності вважають:

- верховенство закону в системі нормативних актів;

- єдність законності;

- незаперечність закону в соціальній практиці;

- реальний характер законності;

- забезпечення прав людини;

- невідворотність відповідальності за правопорушення;

- взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та ін.

В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та законами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Відносно громадян діє принцип: "дозволено все, що не заборонено законом". Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом: "дозволено лише те, що визначено законом".

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоби винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоби жодне правопорушення не залишалося нерозкритим[3, c. 68-69].

Закони та - на їхній основі - підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.

За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Якщо нема достатньої культурності, то нема й достатньої законності.

Не тільки сам закон, але й способи його здійснення, а також його втілення в повсякденному житті повинні ґрунтуватися на справедливості.

Демократія означає:

- широку участь громадськості в управлінні справами держави й суспільства;

- підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;

- зміцнення правової основи державного та суспільного життя;

- утвердження прав і свобод громадян і людини;

- свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

- удосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування.

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції[7, c. 41-42].

Результатом законності визнають правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Зовні правове мислення може проявлятись у правовій поведінці, і тільки тоді воно має соціальне значення. У суспільних науках є чимало визначень поняття "поведінка". Не розглядаючи їх, слід мати на увазі такі суттєві моменти:

- поведінка охоплює деякі аспекти діяльності й спілкування;

- поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини;

- поведінка має бути соціальне значущою;

- явище має бути виявлене зовні й зафіксоване органами інших суб'єктів відчуття;

- поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.

Для глибшої характеристики правової поведінки треба розглянути її об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Виходячи з вищенаведеної дефініції, можна сформулювати такі ознаки правової поведінки; соціальне значення поведінки; знаходження поведінки під контролем свідомості й волі людини; регламентованість поведінки правом; підконтрольність поведінки державі; здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки.

У теорії права розроблено також поняття "механізм правової поведінки" як сукупність засобів, із допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом. До змісту механізму правової поведінки включають:

- правові норми, що регулюють поведінку людини;

- юридичні факти, з якими закон пов'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин;

- правовідносини як взаємозв'язок суб'єктів права та юридичних обов'язків;

- акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому випадку правової поведінки[9, c. 85-87].

Правова поведінка поділяється на два види: правомірну і протиправну.

Правомірна поведінка - суспільне необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка знаходить свій вираз у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою. До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями:

- як складові юридичних фактів - юридичні вчинки та індивідуальні акти;

- як форми реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосування;

- як зміст правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів;

- як форму вияву назовні - дію та бездіяльність;

- за способом детермінації - активну й пасивну;

- за способом формулювання в нормативних актах - прямо й побіжно передбачених правовими нормами.

Можна навести й інші варіанти класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціальне активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна[4, c. 106-108].

3. Функції та принципи правопорядку

Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища — економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;

2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;

3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення.

Принципи правопорядку — це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

1. Принцип конституційності — підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.

2. Принцип законності — створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність -- головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування — виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності — виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності — наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту — виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.

Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними[10, c. 115-118].


4. Юридичні гарантії законності

Для того щоб забезпечити режим законності, держава повинна створити основу для цього. Це ніколи не відбувається стихійно, оскільки являє собою цілій процес – управлінський процес (програма дій).

Забезпечений режим законності являє собою соціальну цінність як для суспільства в цілому, так і для окремих громадян, оскільки є основою для нормального їх існування в правовому просторі. Діяльність всіх державних органів та окремих громадян повинна бути спрямована на зміцнення законності та правопорядку, на дотримання норм права.

Постійне підвищення ролі та значення законності, її зміцнення є об’єктивною закономірністю розвитку суспільства.

Забезпечити законність означає зробити її цілком дійсно, можливою та реальною.

Реальність законності означає досягнення фактичного виконання вимог, які закладені в юридичних нормах учасниками правовідносин, та невідворотність відповідальності за правопорушення.

Основою ж дійсності законності є ефективне законодавство, що відповідає вимогам суспільного розвитку.

Дослідження проблеми законності потребує комплексного підходу, що враховує теоретичні й практичні фактори.

Але, процесу забезпечення законності передує не менш важливий та складний процес впровадження законності в усі сфери державного життя. Для того, щоб впровадити законність в життя, використовуються певні механізми, а саме: соціальні та юридичні.

Під соціальним механізмом слід розуміти сукупність засобів (як юридичних, так і не юридичних), за допомогою яких політичні, ідеологічні, психологічні та юридичні вимоги законності реалізуються в практичній діяльності.

Юридичний механізм впровадження законності втілюється в системі засобів та способів перетворення вимог правомірної поведінки в практичну діяльність щодо застосування правових норм.

В межах розгляду питання забезпечення законності не слід забувати про комплекс таких специфічних факторів, як гарантії законності. Саме за допомогою гарантій (певних засобів та умов) забезпечується повне та послідовне здійснення вимог законності[6, c. 76-79].

В юридичній літературі реальність та забезпеченість законності традиційно розглядається як результат дії гарантій законності: певних економічних умов; розвинутої політичної системи; механізму соціального захисту населення; науково обґрунтованої системи норм права, що відповідає вимогам часу і доступна для розуміння усіма суб’єктами державного управління; механізму примусу, який чітко працює в межах закону; високу правову культуру.

Всі гарантії можна поділити на дві групи.

Загальні гарантії – що відображаються в політичних, ідеологічних, економічних, психологічних умовах, в межах яких існує правова система.

Спеціальні гарантії являють собою специфічні юридичні засоби та внутрішні юридичні механізми, що є реальним втіленням законності в правовій сфері.

Справжніми гарантіями режиму законності можуть стати: реальний поділ влади, існування незалежних від держави засобів масової інформації, децентралізація державних структур, політична, економічна, культурна та ін. самостійність осіб та ін.

Не можливо не зазначити й про таке поняття, як методи забезпечення законності. Вони виступають у формі політичних, економічних, організаційних та інших засобів забезпечення дій права. До таких засобів відносять: відкритість та обізнаність суспільства про порушення законів і заходи, які вживаються до порушників; широке використання судової системи в зміцнення законності; практичне забезпечення принципу „вся влада закону” в діяльності державних органів; ефективна робота законодавчого органу тощо.

Законність, як і будь-яке інше явище, має свої умови існування. Отже, першою умовою існування законності є сам закон. Він є основою, фундаментом, передумовою. Як наслідок з неї, - друга умова – забезпечення в законодавстві принципу верховенства закону.

Залежно від того, виконуються чи ні вимоги законності, вона може бути: формальною (коли вимоги лише проголошуються) та реальною (коли вимоги реалізуються на ділі, фактично).

Треба відмітити, що діяльність по забезпеченню законності має державно-правовий характер, а органи, що її здійснюють (органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, різні державні інспекції, служби, суди, деякі громадські утворення та ін.), мають юридично-владні повноваженнями. Такого роду діяльність вважають способом забезпечення законності.

Питанню забезпечення законності та правопорядку сьогодні приділяється достатня увага на законодавчому рівні. Приймаються спеціальні нормативно-правової акти, які визначають основні шляхи, щодо забезпечення законності в суспільстві та державі. Також, майже кожен закон чи підзаконний нормативний акт обов’язково містять положення згідно яких, відносини, що регулюються законом чи іншим актом, повинні здійснюватися з дотриманням принципу законності, та реалізація визначених законом чи іншим актом прав, не повинна порушувати правовий порядок встановлений в суспільстві та державі.

Але, між теорією і практикою; між законодавством та реальним станом відносин, яке воно регулює майже завжди є непересічна межа. Тому, маємо констатувати, що не дивлячись на нормативне закріплення принципу законності, реалізація його залежить ще від багатьох факторів. Не достатньо виписати його дотримання, як імперативну норму. Потрібно розробити механізми, за допомогою яких реалізація законності в суспільстві буде реальною та можливою. Та, як наслідок, буде існувати правопорядок в суспільстві.

Окрім впливу сфери, яка безпосередньо пов’язаною з нормотворчістю, на рівень законності в суспільстві також впливає сфера державного управління[3, c. 154-157].

Вимога дотримання законності особливо суворо проявляється в сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління. Це пояснюється тим, що забезпечення режиму законності безпосередньо пов’язано з здійсненні владних повноважень посадовими особами, іноді, - це їх безпосередня функція. Але, за даними, отриманими з деяких актів нормативно-правового характеру можемо побачити наскільки недотримується режим законності при здійсненні владних повноважень певними посадовими особами. Так, деякі прокурори обласних та інших рівнів можуть не надавати жодної відповіді на звернення громадян, що ними отримуються на особистому прийомі. Протягом тривалого часу залишаються без належного реагування органів прокуратури скарги на такі небезпечні злочини, як насильство, перевищення службових повноважень та інші протиправні дії. Нажаль, маємо констатувати, що байдуже ставлення до нагальних проблем населення стало повсякденною нормою поведінки багатьох посадових осіб, що значно знижує можливість дотримання режиму законності в суспільстві. Така ситуація зумовлена в першу чергу халатним ставлення до виконання своїх посадових обов'язків, втратою почуття відповідальності за доручену справу, бездіяльністю призвів до значних негативних наслідків у забезпеченні законності і правопорядку, додержанні прав і свобод громадян. Посадові особи не використовують надані їм законодавством повноваження щодо забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, реалізації відповідних програм та власних рішень із цих питань. Виходить, що особи, які державою уповноважені забезпечувати законність в суспільстві, навпаки – виступають її злісними та найнебезпечнішими порушниками. Вирішення питання відновлення порушеного режиму законності в цьому випадку може бути вирішене лише через звільнення таких осіб з займаних ними посад. Це все справляє негативний вплив на рівень законності в суспільстві. Тобто найбільший та найвагоміший негативний чинник має особистісний характер, безпосередньо пов’язаний з особами, що реалізують надані їх владою повноваження. Для того, щоб не допускати порушень режиму законності в цій сфері потрібно здійснювати наступний комплекс заходів: проводити систематичні перевірки діяльності певних посадових осіб, встановлювати вимоги до осіб, що мають займати ту чи іншу відповідальну посаду, здійснювати відомчий контроль діяльності відповідних органів, встановити високий рівень відповідальності посадових осіб за порушення режиму законності при виконання своїх функції та ін.

Отже, можна стверджувати, що велике значення для існування законності і правопорядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цінності основних прав людини. Високі вимоги до служби, підвищення рівня дисципліни і культури роблять абсолютно неприпустимим будь-яке відхилення від закону у практичній діяльності. Окрім причин особистісного характеру, можна виділити й інші, що також справляють негативний вплив на рівень законності в суспільстві. До них відносимо: неналежний механізм взаємодії підпорядкованих органів між собою; відсутність належної, тісної, повсякденної взаємодії між органами виконавчої влади і правоохоронними органами; прийняття незаконних рішень органами державної влади, органами місцевого самоврядування через необізнаність, некомпетентність посадових осіб, а частіше – переслідуючи свою власну корисну мету; можливість втручання в діяльність посадових осіб з боку органів державної влади, тощо.

Також, на стан законності в сфері державного управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень тощо. Не остання роль для створення умов по зміцненню і підтримці режиму законності належить організаційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв’язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін. Треба відмітити, що юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються саме у сфері виконавчої влади[11, c. 145-147].


Висновки

Правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб'єктів є правомірною. В ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рівень правопорядку.

Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реалізації інститутів демократії, які розвиваються на основі всебічного зміцнення законності. Рівень розвитку правопорядку — мірило свободи особи, гарантованості її прав, свобод, законних інтересів, виконання обов'язків і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимне змінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.

Підсумовуючи наведене, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, принципів права, насамперед реальне і повне забезпечення прав людини. Це вінець (кінцевий результат) дії права.


Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.

загрузка...
Top