Захист прав на торговельні марки: українська практика та європейський досвід

Відповідно до ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Реальність зазначених конституційних положень визначається наявністю відповідного національного законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері інтелектуальної власності, у тому числі й її захист.

Система захисту прав на торговельну марку є одним із найбільш важливих стратегічних активів будь-якої держави, тому що створює реальні передумови для успішного економічного розвитку країни, розширення міжнародних торгово-економічних відносин, використання інтелектуального потенціалу в інноваційному процесі.

Під захистом прав і законних інтересів суб’єктів інтелектуальної власності слід розуміти передбачені законом заходи, спрямовані на їх визнання й відновлення, припинення їхнього порушення, застосування до правопорушників заходів юридичної відповідальності.

Захист прав і законних інтересів суб’єктів інтелектуальної власності реалізується через механізм захисту, що є системою форм, способів і засобів діяльності відповідних юрисдикційних органів і зацікавлених осіб, спрямованою на захист прав і інтересів суб’єктів інтелектуальної власності.

У цій статті не видається можливим розглянути в комплексі механізм захисту права інтелектуальної власності на торговельну марку, у зв’язку з цим будуть розглянуті найбільш істотні, на думку автора, питання в межах порушеної проблеми.

Найбільш істотною складовою механізму захисту, що знаходить своє відповідне закріплення в нормах національного законодавства, є способи захисту інтелектуальної власності. Це комплекс заходів, які здійснюють самостійно (добровільно) порушники або примусово державні органи, спрямовані на припинення порушення або відновлення (визнання) порушених суб’єктивних прав.

Відповідно до законодавства України власники виключних прав на
об’єкти права інтелектуальної власності вправі звернутися до суду за захистом і вимагати від суду постанов- лення рішення про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; 2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; 3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності; 4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності; 5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення; 6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Всі спеціальні закони у сфері інтелектуальної власності містять норму, що передбачає можливість застосування інших, передбачених законодавчими актами, заходів, пов’язаних із захистом їхніх прав. Водночас цю норму слід розуміти насамперед як відсилання до ст. 16 ЦК України, яка містить перелічення різних способів захисту цивільних прав, які не передбачені в спеціальному законодавстві, але мають застосовуватися при порушенні виключних прав. Серед них: 1) визнання угоди недійсною; 2) присудження до виконання обов’язку в натурі; 3) припинення або зміна правовідносин; 4) визнання незаконними рішення, дії або бездіяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб; 5) відновлення положення, що існувало до порушення.

Крім цього, спеціальне законодавство конкретизує способи захисту права на окремі об’єкти права інтелектуальної власності, які враховують їхню специфіку. Так, відповідно до ст. 20 Закону України «Про захист прав на знаки для товарів і послуг» власник свідоцтва на знак для товарів і послуг має право вимагати припинення правопорушення й відшкодування збитків, заподіяних таким правопорушенням. Власник свідоцтва може також вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака чи позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати.

Висуваючи одне або кілька вимог, передбачених законодавством України перед судом, власник майнових, у тому числі й виключних прав, повинен довести в судовому засіданні цілу низку фактів, що мають матеріально-правове значення, які становлять предмет доведення. За цією категорією справ такими фактами є: 1) належність права інтелектуальної власності позивачеві; 2) юридичні факти, згідно з якими право інтелектуальної власності поширюється на об’єкти, які є предметом спору; 3) факт порушення майнових прав; 4) розмір доходів, неправомірно отриманих порушником.

Доведення в судовому засіданні цих фактів дає правовласникові право вимагати застосування згаданих вище способів захисту.

Найбільші труднощі має доведення факту порушення майнових прав власника свідоцтва на торговельну марку й розмір доходів, неправомірно отриманих порушником.

Важливість і одночасно складність установлення факту порушення прав на торговельну марку пояснюється, по-перше, досить великою кількістю видів порушень таких прав і, по-друге, наявністю проміжних фактів, що підлягають доведенню.

Складність полягає ще й у тому, що закон не дає вичерпного переліку дій, які варто кваліфікувати як порушення права на торговельну марку.

Проте, спираючись на букву й дух законів, що стосуються прав власника свідоцтва на торговельну марку, можна запропонувати такий перелік порушень такого права.

Зокрема, неправомірними варто визнати такі дії:

  • нанесення знаку на будь-який товар, для якого цей знак не зареєстровано;
  • зберігання товару з нанесеним на нього знаком, для якого знак не зареєстрований, з метою пропонування для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);
  • застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак не зареєстровано;
  • застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах особою, яка не є власником свідоцтва на цей знак або яка не має відповідного дозволу на його використання;
  • використання зареєстрованого знаку стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг особою, яка не є власником свідоцтва на знак або не набула цього права за договором;
  • використання зареєстрованого знаку стосовно товарів і послуг, споріднених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо особи, яка виробляє товари чи надає послуги;
  • використання позначення, схожого із зареєстрованим знаком, стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг, якщо внаслідок такого використання ці позначення й знак можна сплутати;
  • використання позначення, схожого із зареєстрованим знаком, стосовно товарів і послуг, споріднених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо особи, яка виробляє товари чи надає послуги, або ці позначення й знак можна сплутати;
  • передача права власності на знак, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару й послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

При визначенні правопорушень стосовно прав на торговельну марку варто враховувати, що майнові права на знак можуть передаватися за договором. Якщо між правовласником і передбачуваним порушником укладений договір, його виконання може бути пов’язане з порушенням способу, обсягу й порядку використання торговельної марки. За наявності договору між власником свідоцтва й передбачуваним порушником можливий додатковий перелік порушень прав на торговельну марку: використання прав, не переданих за договором; нецільове використання торговельної марки; перевищення строку використання торговельної марки.

Що стосується спеціальних умов застосування цивільно-правових санкцій за порушення права інтелектуальної власності, то вони встановлюються цивільним процесуальним законодавством. До них, зокрема, належать: цивільно-процесуальна правоздатність і дієздатність; строк позовної давності, що обчислюється від дня, коли суб’єкт права інтелектуальної власності довідався або повинен був довідатися про порушення свого права, й становить три роки; позов як процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді про захист права інтелектуальної власності. Останній заявляється відповідно до загальних правил підсудності за місцем проживання відповідача або за місцем перебування органу чи майна юридичної особи. Ця категорія справ має свої особливості — позовна заява може подаватися за місцем проживання позивача.

Багато країн світу в національному законодавстві передбачають спеціальні засоби захисту від порушень у сфері інтелектуальної власності й встановлюють перелік порушень, вчинення яких спричиняє притягнення винного до відповідальності, а також передбачають умови, за яких настає відповідальність. Найчастіше такими умовами є форма вини й наявність корисливої мети. Так, Закон Франції про торговельні знаки в якості основних видів порушень встановлює: контрафакцію — відтворення чужого знака, зареєстрованого для тотожних або подібних товарів і послуг (для настання як цивільної, так і кримінальної відповідальності не потрібне доведення провини контрафактора, досить самого факту його здійснення); облудну імітацію — приблизне відтворення чужого знака, здатного викликати небезпеку змішання між оригінальним і імітованим знаком (відповідальність настає за наявності провини у формі умислу); використання товарних знаків без дозволу зацікавлених осіб і використання імітованих знаків (відповідальність настає за наявності комерційної мети у правопорушника, тобто мети отримання прибутку); облудне маркування — використання неуправомоченою особою в комерційних цілях справжнього, оригінального знака іншої особи для позначення ним своїх товарів і послуг (цивільна відповідальність настає незалежно від провини, для настання кримінальної відповідальності необхідно встановити недобросовісність правопорушника); підміна товарів або послуг — поставка товарів або пропозиція послуг інших, ніж ті, які були замовлені під зареєстрованим товарним знаком (умовою настання відповідальності є наявність провини у формі умислу); зберігання, продаж і поставка — незаконне зберігання контрафактних, шляхом обману маркірованих і імітованих знаків, а також продаж, введення в оборот, поставку або пропозицію до поставки товарів чи послуг, які позначені відповідними знаками (відповідальність настає за наявності в діях потерпілого комерційної мети й провини у формі умислу).

Якщо порівняти рівень розробки правової регламентації юридичної відповідальності за порушення у сфері використання торговельних марок у законодавстві України та в законодавстві Франції, то очевидним стає факт про необхідність більш детальної розробки інституту юридичної відповідальності за правопорушення у сфері інтелектуальної власності в національному законодавстві. Причому таке вдосконалювання має ґрунтуватися на глибокій концептуальній розробці цієї проблеми, включаючи й понятійний апарат, і більш детальне закріплення в нормах права характеристики об’єктивної сторони правопорушень. Це необхідно задля уникнення невиправдано широкого або, навпаки, буквального тлумачення правових норм, що передбачають конкретні види правопорушень у процесі іх застосування, й тим самим — зведення до мінімуму свободи розсуду, підвищивши рівень гарантованості захисту від необґрунтованого застосування заходів державного примусу.

Однією з особливостей цієї категорії справ є відносна простота приховання доказів про вчинене правопорушення. Через це з метою поліпшення засобів правового захисту права інтелектуальної власності національне законодавство багатьох країн світу, відповідно до розділу 3 ч. 3 Угоди про торговельні аспекти права інтелектуальної власності, передбачає тимчасові заходи, спрямовані на запобігання порушень будь-якого права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів стосовно інкримінованого правопорушення.

Першою розробкою в галузі забезпечення попередніх засобів боротьби проти піратства, як відомо, є ордер Антона Піллира, названий так за прецедентом його першого застосування Апеляційним судом Англії. Цей ордер видається судом і дозволяє інспектувати організації й установи, що могли вчинити дії, спрямовані проти законних прав та інтересів авторів. Існують дві гарантії, що забезпечують недопущення зловживань при видачі ордера: по-перше, він видається тільки в тому випадку, коли без нього обійтися неможливо; по-друге, він не повинен порушувати законні інтереси й права відповідача (наприклад при виконанні ордера може бути присутнім адвокат відповідача).

Національне законодавство Великої Британії та Індії встановлює правило, відповідно до якого безневинна третя сторона, яка втягнута в незаконні дії іншої сторони, зобов’язана надати позивачу всі дані, що є в її розпорядженні, які можуть мати відношення до розгляду справи між позивачем і відповідачем. Це правило особливо стає корисним при встановленні осіб, які ввозять у країну незаконну продукцію, а також для виявлення мережі дилерів, які розповсюджують контрафактну продукцію.

З метою зменшення тимчасових затримок, пов’язаних із захистом права інтелектуальної власності, у деяких країнах передбачається можливість застосування проміжних судових заборон або тимчасових заходів. Суть їх полягає в тому, що позивач повинен лише довести, що існує серйозне припущення порушення його права, яке вимагає судового вивчення.

Особливий інтерес щодо застосування попередніх процедур має процедура, розроблена у Франції та названа «Saisie-Contrafacon» (франц. — пошук), що застосовується при порушенні прав. Хоча термін «Saisie» іноді перекладається як «арешт», однак при застосуванні цієї процедури порушник продовжує свою діяльність.

У Франції можна одержати ордер на «Saisie-Contrafacon» на будь-який вид інтелектуальної власності (крім топографії мікросхем).

Заявником може бути ліцензіат (за умови якщо він володіє тільки виключною ліцензією), патентоволоділець, або власник свідоцтва. Причому ліцензіат може ініціювати застосування цієї процедури з дотриманням таких умов: спочатку звертається до патентоволодільця із проханням подати заяву про одержання ордера на «Saisie-Contrafacon», якщо той відмовляється ініціювати процес, ліцензіат від свого імені подає відповідну заяву до суду про одержання зазначеного ордера.

Правовою підставою для призначення й проведення цієї процедури є ст. R 6151 Кодексу Франції про інтелектуальну власність. Голова місцевого суду на прохання заявника ухвалює рішення щодо видачі ордера на «Saisie-Contrafacon» негайно. Проект рішення суду готує адвокат заявника, який потім набуває процесуального статусу позивача.

Разом із заявою до суду зацікавлена особа подає правовстановлюючий документ і виписку з реєстру, чим доводиться, що охоронний документ дійсний, тобто здійснювалася своєчасна підтримка охоронного документа й строк охоронного документа не минув, і що охоронний документ не проданий (на відміну від України, охоронний документ на об’єкт права інтелектуальної власності у Франції є цінним папером і може бути предметом угод, у той час як за національним законодавством предметом угоди можуть бути права на використання й інші майнові права правовласника). Для прийняття судом рішення про видачу ордера зацікавленій стороні досить заявити, що вона зайнята збором доказів, представляти самі докази в суді необов’язково.

Суд може прийняти рішення про обмеження кількості учасників за процедурою «Saisie-Contrafacon», а також може зажадати від позивача внесення застави для забезпечення можливого збитку. Зазвичай застава вноситься у випадку, коли бізнес заявника/позивача пов’язаний з корисною моделлю та перебуває за кордоном. Виконання зазначених умов є підставою для видачі ордера.

Центральною стадією процедури є її виконання. Рішення суду виконується судовим приставом. У справах по патентах разом із приставом у виконанні процедури може брати участь технічний експерт, що допомагає описати винахід і провести процедуру. На стадії виконання процедури «Saisie-Contrafacon» закон допускає участь і інших осіб, наприклад фотографа, бухгалтера, фахівця з комп’ютерних технологій.

У Парижі 30 судових приставів, яких можна залучати для здійснення процедури «Saisie-Contrafacon». Іноді судовий пристав приходить із поліцейським — для усунення протидії порушника. Кількість поліцейських залежить від складності справи. У здійсненні цієї процедури може брати участь експерт — незалежна особа, за винятком випадків, коли треба демонструвати пристрій (наприклад увімкнути пристрій). Існує категорична заборона на участь у процедурі «Saisie-Contrafacon» працівників заявника/позивача.

За допомогою застосування процедури «Saisie-Contrafacon» можна вилучити зразки продукції (до 10 зразків для хімічних аналізів); можна здійснити фото- і відеозйомку, одержати копії креслень, документів, інструкцій з використання й виробництва виробу; здійснити огляд. Ця процедура виконує як мінімум дві функції: подальше запобігання правопорушенням і збір доказів у справі.

Важливе завдання, що підлягає вирішенню, полягає у забезпеченні конфіденційності інформації, що стала відома у процесі здійснення процедури «Saisie-Contrafacon». Забезпечення балансу інтересів позивача й відповідача, коли останній порушує питання про конфіденційність, на практиці досягається у такий спосіб: усі документи, що містять таку інформацію й мають відношення до предмета суперечки, опечатуються й передаються до суду. Суд сам визначає, які документи, у тому числі й конфіденційні, є доказами порушення прав позивача й ухвалює рішення щодо пе- редання їх позивачеві. Якщо позивач зловживатиме конфіденційною інформацією, відповідач може притягнути його до відповідальності. Якщо у процесі здійснення процедури питання про конфіденційність не розглядалося, документи (докази) прямо передаються позивачеві.

Застосувати цю процедуру можливо й до іноземного охоронного документа, наприклад, така практика існує в Бельгії та у Франції стосовно іноземних патентів. Правовою підставою такого застосування є Брюссельська конвенція й цивільна процедура у Франції (про недобросовісну конкуренцію). На практиці неоднозначно вирішується питання про можливість застосування доказів, які були отримані у процесі процедури «Saisie- Contrafacon» у виробництві у справах в іноземних судах. Як правило, таке застосування ґрунтується на дотриманні принципу конфіденційності.

Після проведення процедури «Saisie-Contrafacon» позивач протягом 15 днів повинен подати позов до суду. Якщо позов не подається, то результати «Saisie-Contrafacon» визнаються недійсними. Залежно від об’єкта права інтелектуальної власності результати можуть визнаватися лише частково недійсними.

Відповідач може подати апеляцію проти застосування процедури «Saisie-Contrafacon». При цьому можна оспорити: 1) ордер на проведення «Saisie-Contrafacon»; 2) масштаб «Saisie-Contrafacon» (стосується кількості вилучених об’єктів); 3) саму процедуру «Saisie-Contrafacon» (наприклад чи неналежна особа брала участь у «Saisie-Contrafacon»).

Вартість проведення процедури «Saisie-Contrafacon» залежить від об’єкта права інтелектуальної власності, наприклад, процедура щодо товарних знаків у середньому коштує 5 000 франків; порушення патентів у хімічній промисловості — 30 000 франків. У вартість процедури входять усі витрати, пов’язані з роботою фотографа, експерта, участь пристава тощо.

Наведені проміжні судові заборони як засоби впливу на порушника мають спеціальний суб’єкт і об’єкт та застосовуються як адміністративна процедура, або містяться в цивільних процесуальних кодексах у розділах забезпечення доказів або забезпечення позову та зазвичай не є самостійною структурною частиною ЦПК.

З метою гармонізації національного законодавства з міжнародним, зокрема Угоди TRIPS, законодавство України було доповнено спеціальним інститутом цивільно-процесуального права. Так, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності» від 22 травня 2003 р. № 850-IV ЦП К України від 18 липня 1963 р. було доповнено главою 4-а «Запобіжні заходи».

Проте аналіз правового регулювання запобіжних заходів у процесуальному законодавстві України дає підстави стверджувати, що спроба виконати вимоги Угоди TRIPS не є вдалою. Крім того, негативна практика застосування запобіжних заходів як загального інституту процесуального права призвела до того, що в новому ЦПК України положення про тимчасові заходи відсутні, у той час як їх наявність має об’єктивну необхідність, про що свідчить статистика правопорушень, скоєних на території держави.

Не менш гостро стоїть проблема збору доказів при трансфері продукції з-за кордону, що містить об’єкти інтелектуальної власності. Ця проблема є актуальною не лише для України. Від піратства та контрафакції страждають усі країни світу. Наприклад, у Європі за рахунок підробок щороку втрачається 75 тисяч робочих місць. Збитки Німеччини від підробок щорічно становлять близько 39 млн євро, переважна частина з них — текстильні вироби та побутова техніка. Відома компанія «Philips» щороку втрачає близько 3 млрд доларів від підробок. Від піратства та контрафакції несуть збитки всі: держава — недоотримує відповідні кошти від сплати податків; творці об’єктів інтелектуальної власності не отримують відповідних процентів від використання їх творчих результатів; виробники оригінальної продукції, прибуток яких зменшується, а ділова репутація зазнає шкоди від виробництва неякісної продукції, яка реалізується з використанням їх торгової марки або іншого позначення, що їм належить; самі споживачі, оскільки купують під виглядом оригінального товару підробку. Цілком зрозуміло, що всі країни світу

і на рівні національного законодавства, і на рівні міжнародних актів шукають більш досконалі механізми, які б протидіяли виготовленню та розповсюдженню підробок. Вивчення цього досвіду та запозичення його з метою удосконалення законодавства України та гармонізації його з міжнародно- правовими актами є одним з актуальних напрямів як наукового пошуку, так і практичної нормотворчості.

У зв’язку з цим з точки зору запозичення цікавим є досвід Німеччини щодо застосування митних процедур при трансфері продукції та технологій. Відповідно до Європейської постанови 3295/94, яка є вихідним документом для митників європейських митниць, митне провадження порушується за заявою власника охоронного документа або його представника. Для порушення провадження достатньо підозри правовласника, що його права можуть бути порушені у зв’язку з ввезенням на територію країни відповідного товару. Після отримання заяви про порушення митного провадження всі митниці країни інформуються про відповідний підозрілий товар. У процесі митного провадження відбувається тісна співпраця митників та заінтересованої особи. Зокрема, правовласник зобов’язаний надати митниці інформацію щодо шифру товару, а також право- встановлюючі документи. Заявник повинен сплатити мито за порушення митного провадження в розмірі 200 євро. У свою чергу, митники за наявності підозри можуть затримати товар від 10 до 20 днів. Підставою для затримання можуть бути рішення суду (тимчасові заборони), а в таких країнах, як Австрія ти Німеччина, рішення про затримання товару приймають самі митні органи.

Адміністративні процедури мають свої переваги. Так, судовий розгляд пов’язаний з великими судовими витратами (послуги адвоката, мито) та має більш тривалий час розгляду, тому що не завжди можна вдатися до скороченої судової процедури. У випадку ж адміністративного розгляду митниця сама приймає рішення. Гарантією захисту прав особи від зловживання адміністративними процедурами є можливість оскарження рішення митниці до суду. За свідченням практики в Німеччині приблизно 10 % справ оскаржуються в суді щороку.

Після затримання товару митні органи мають право вчинити огляд як документів (100 % огляд), так і товарів (5 %). При затриманні підозрілого товару митниця інформує про це правоволодільця й за його бажанням надсилає йому зразки товару для проведення експертизи. Результати експертизи можуть дати підстави для більш тривалої затримки товару, більш детального огляду товару та винесення відповідного рішення.

Для країн Західної Європи при проведенні митних адміністративних процедур переваги має не національне законодавство, а нормативи, встановлені співдружністю. У цьому випадку заінтересована особа має право подати заяву до центрального офісу митного управління (м. Мюнхен) про порушення митного провадження й тоді товар може бути затриманий у всіх країнах співдружності. Завдяки цьому досягається спрощена процедура та ефективне використання механізму боротьби з підробками.

За даними митниці Німеччини щороку відбувається близько трьох тисяч затримань. У разі якщо затримання не мало достатніх підстав, відповідальність у повному обсязі покладається на правоволодільця.

З метою попередження правопорушень у сфері інтелектуальної власності у Німеччині та Австрії широко використовується механізм публічного сповіщення про підсобників.

За європейським законодавством митниця має право сама затримати товар без заяви правоволодільця. Але таке затримання має свої особливості. По-перше, воно може тривати лише три дні, по-друге, у цей термін митниця має повідомити правоволодільця про затримання товару, а останній має вирішити питання, порушувати митне провадження чи ні. При порушенні провадження далі триває звичайна процедура. При відмові правоволодільця в порушенні провадження митниця не має права більше затримувати товар. Затриманню підлягають і транзитні товари, але лише за заявою правоволодільця.

Корисною для запозичення Україною є практика, яку запровадила фірма «Philips» при митному огляді. При затриманні товару порушникові пропонується придбати відкриту ліцензію на виробництво та розповсюдження товару у відповідному регіоні країни. Якість товару забезпечується вибірковою експертизою товару (випробування товару), хоча стовідсоткової впевненості в якості всього виробленого товару немає. Але навіть при застосуванні цих заходів вдалося суттєво скоротити збитки компанії. За даними «Philips» за результатами затримання 1/3 товару повертається в обіг, 5 % — знищується, 14 % — правильно ліцензовані, 8 % — не врегульовані в законі. У Німеччині щороку «Philips» має 209-215 справ, із кожних 100 справ близько 95-ти закінчуються укладенням ліцензійної угоди.

Хоча в межах ЄС митні процедури здебільшого гармонізовані, однак не всі проблеми однаково вирішуються в межах національного законодавства щодо адміністративних процедур, які не гармонізовані. Однією з них є проблема транзитного товару. Деякі країни не вважають контрафактний транзитний товар підставою для відповідальності, зокрема Нідерланди. Безумовно, що неврегульованість подібних питань знижує дієвість механізмів боротьби із зловживаннями у сфері інтелектуальної власності. Проте викладене свідчить про доцільність та корисність запозичення європейського досвіду при удосконаленні існуючої в Україні системи захисту знаків для товарів і послуг та дає простір для аналізу можливості запровадження проміжних судових заходів у законодавстві України. Остання теза набуває особливої актуальності в контексті Модельного кодексу інтелектуальної власності для держав — учасниць СНД, що був прийнятий Міжнародною Асамблеєю держав — учасниць Співдружності Незалежних - Держав (постанова МПА СНД від парламентською 7 квітня 2010 р. № 34-6).

загрузка...
Top