Загальнотеоретичне правознавство: стан та перспективи

Ігнорування специфіки права призводить до забуття специфіки предмета правової науки, що знеособлює науку і принижує наукові основи в керівництві суспільством.

П. Недбайло

 

Вітчизняне загальнотеоретичне правознавство переживає нині складний і суперечливий період своєї історії. З одного боку, крах тоталітаризму, а разом з ним і методологічного монізму в дослідженні права та інших правових явищ, здобуття Україною незалежності та пов´язані з цим об´єктивні зміни в політиці, економіці, суспільній свідомості, трансформація системи цінностей і основ світогляду надали широких можливостей для оновлення вітчизняної юриспруденції, у тому числі її загальнотеоретичної галузі, подолання її тривалої ізоляції від європейської і світової культури і правової теорії, збагачення нагромадженими правовими надбаннями, такими, зокрема, як невідчужувані права людини, верховенство права, правова держава тощо. З другого боку, перехід від методологічного монізму до світоглядно-методологічного плюралізму, за всієї безсумнівності його позитивних рис (здобутків), призвів до ускладнення процесу пізнання правових явищ, одним із наслідків якого стало еклектичне поєднання різнорідних світоглядних засад та ідей — від марксистських до неоліберальних, що погано стикуються між собою. Це породжує неузгодженості, суперечності, які часто не відповідають елементарним вимогам до наукових теорій.

Якщо до цього додати труднощі демократичного оновлення після краху тоталітарного режиму, політичну нестабільність, наростаючу втрату довіри до більшості суспільних інститутів, до органів влади, законодавчої системи, особливості національного менталітету, елементи традиційної для нього політичної та ідеологічної заангажованості, то твердження деяких представників загальнотеоретичного правознавства пострадянського простору про кризу сучасної теоретичної правосвідомості [1] виявляться не такими й перебільшеними.

Та все ж, на нашу думку, слід говорити не про кризу вітчизняної теоретичної правосвідомості й загальнотеоретичного правознавства, а про «хвороби його зростання», точніше — модернізації. Побудова його цілісної, внутрішньо несуперечливої системи, остаточного звільнення від попередніх догматичних уявлень — це справа, очевидно, не одного покоління правників. Тому, не претендуючи на універсальність і концептуальну завершеність напрямів модернізації загальнотеоретичного правознавства відповідно до нових реалій, зупинимося лише на деяких її аспектах.

Однією з необхідних умов віднесення будь-якої системи знань до класу самостійних наук є, як відомо, наявність власного предмета дослідження. Жодна наука не може претендувати на всеосяжність вивчення природних чи суспільних явищ і процесів, вона вичленовує лише певні з них, чи навіть їх окремі аспекти, пізнання яких можливе притаманними їй засобами і методами.

Предмет науки не є чимось застиглим, раз і назавжди даним. Він перебуває в постійному розвитку, оскільки явища і процеси, які включаються в орбіту дослідження науки, якісно змінюються. Тому перед кожною наукою періодично, на певних історичних етапах розвитку виникає необхідність повернення до розгляду її предмета, його уточнення, а інколи й істотного переосмислення. Не є винятком також загальнотеоретична юридична наука, відома багатьом поколінням вітчизняних правників під назвою «загальна теорія держави і права».

Корінні зміни, що відбулися на пострадянському просторі протягом останніх двох десятиліть, істотно вплинули на самі явища, що становлять об´єкт дослідження загальнотеоретичної юриспруденції. Це зумовлює необхідність не тільки більш високого рівня їх пізнання, вивчення нових зв´язків та властивостей цих явищ, а й перегляду певних усталених підходів і уявлень.

Серед юридичних наук цього чи не найбільше потребує загальнотеоретична наука. Адже вона десятиліттями більше за галузеві та міжгалузеві науки була обмежена ортодоксальною марксистсько-ленінською ідеологією, яка обумовила етатичну трактовку права. Незважаючи на намагання звільнитися від неї, вона все ще значною мірою зберігає свої позиції. Як слушно зазначається в пострадянській літературі, загальнотеоретична наука, «відмовляючись від багатьох догм марксизму-ленінізму, при цьому уперто стоїть на старому предметному полі» [2].

Виявилося, що легше всього позбутися зовнішніх проявів вказаної ідеології — згадок про неї у відповідних розділах підручників і навчальних посібників, особливо присвячених методології наукового пізнання, у визначеннях юридичних понять, їх типології тощо.

Щодо внутрішньої суті ідеологічних підпор, на яких трималося радянське загальнотеоретичне правознавство, то їх подолання є справою набагато складнішою. Це пояснюється рядом причин: конкретно-історичним станом вітчизняної правової системи та суспільної правосвідомості, які все ще зберігають «родимі плями» особливої «соціалістичної правової сім´ї», відсутністю послідовних правових реформ, орієнтованих на якомога повніше втілення у національну правову систему загальнолюдських і європейських правових цінностей, браком належної волі до таких реформ у вищих ешелонах влади, інертністю доктринального мислення тощо.

У будь-якому разі усвідомлення необхідності корінних змін у підходах до розуміння предметного поля загальнотеоретичної правової науки ще не настало. У зв´язку з цим наразі відсутня єдність поглядів не лише стосовно предмета цієї науки і відповідної навчальної дисципліни, а й навіть щодо її назви.

Водночас нагальна потреба у переосмисленні предмета і структури загальнотеоретичної юриспруденції та відповідної навчальної дисципліни все відчутніше зумовлюється не тільки внутрішніми, а й зовнішніми чинниками, вирішальне значення серед яких належить розвитку міждержавних інтеграційних процесів у сфері науки і освіти. Адже формування єдиного європейського дослідницького й освітянського простору, яке є метою Болонського процесу, до якого у 2005 р. приєдналася Україна, передбачає зближення національних освітніх програм, їх приведення у відповідність до європейських цінностей та потреб і вимог європейського ринку праці. Вітчизняне загальнотеоретичне правознавство не може бути осторонь цих процесів.

Важливим кроком на цьому шляху є його деполітизація і деідеологізація, які ми успадкували з радянської епохи, особливо з часів сумновідомої Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 р., на якій А. Вишинським була піддана критиці буржуазна наука права, основана на юридичному методі, і до найважливіших завдань радянської загальнотеоретичної юридичної науки віднесені розробка проблем про сутність соціалістичної держави як держави диктатури пролетаріату, її фаз розвитку, функції тощо «і право як метод, як знаряддя закріплення і розвитку соціалістичного ладу» [3].

Відповідно до цих директивних настанов загальна теорія права була перетворена на теорію держави і права, провідне місце в якій посіли проблеми держави, питання ж права відійшли на другий план.

Протягом наступних майже чотирьох десятиліть теорія держави і права фактично була відірвана від своєї юридичної основи й орієнтована на пропаганду панівної ідеології і політики правлячої партії, перероджуючись у схоластичну і коментаторську дисципліну [4, 289].

Лише у 70-х — на початку 80-х років намітились позитивні зрушення у доктринальній правосвідомості. Важливу роль у цьому процесі відіграла дискусія про праворозуміння, в якій довелося брати участь авторові цієї статті. Під час цієї дискусії було висловлено чимало слушних, актуальних і на сьогодні, думок щодо взаємозв´язків права і держави, зокрема про те, що держава є винятковим творцем закону, але не права, що вона має монополію на законотворчість, а не на правотворення тощо. На жаль, ця дискусія майже не мала впливу на практику.

Не позначилася вона і на навчальній загальнотеоретичній дисципліні, що продовжувала розглядатися як дисципліна з двоєдиним змістом її предмета, який обґрунтовувався нерозривністю взаємозв´язків між державою і правом у процесі їх виникнення, функціонування і розвитку відповідно до пануючої у вітчизняному правознавстві методології формаційного підходу.

Практично мало що змінилося у цьому плані і в пострадянський період. Причому всупереч суттєвим змінам у світоглядних підходах до взаємозв´язків держави і права. Не заперечуючи таких взаємозв´язків взагалі, у пострадянському, зокрема вітчизняному, загальнотеоретичному правознавстві все міцніше утверджуються позиції, згідно з якими первісний генезис права корениться не в державі, а в реальному житті, в природних, невідчужуваних правах людини; право виникає не одночасно з державою, а передує їй; за певних соціальних передумов воно може існувати без держави і поза державою; про неідентичність причин виникнення держави і права, необхідність нових підходів до типології держав і права та періодизації їх розвитку, які б механічно не «прив´язували» розвиток права до держави, що особливо актуально для України, яка століттями не мала власної державності, а враховували багато інших чинників — культурних, релігійних, національних тощо, які істотно впливають на характер взаємозв´язку між державою і правом та ступінь їх автономності тощо. Це дало підстави деяким авторам ставити під сумнів існування загальної теорії держави і права як єдиної науки і єдиної навчальної дисципліни та порушувати питання про доцільність відокремлення теорії права від теорії держави [5].

Проте точка зору стосовно доцільності нарізного дослідження і вивчення теорії держави і теорії права не була сприйнята як в Росії, так і в більшості інших країн пострадянського простору, зокрема в Україні.

На відміну від центральноєвропейських країн «соціалістичного табору», правознавство яких зазнало істотного впливу марксистсько-ленінської ідеології і радянської юридичної науки, в яких після краху соціалістичної системи нав´язана їм ідеологія нерозривної єдності держави і права була рішуче відкинута [6], і відбулася досить швидка трансформація загальнотеоретичної юриспруденції відповідно до європейських традицій (а в жодній західноєвропейській країні, як і на Заході в цілому, не існувало і не існує базової загальнотеоретичної дисципліни, яка комплексно об´єднувала б теорію держави і теорію права)*, у пострадянській загальнотеоретичній юридичній науці (насамперед Росії, України, Білорусі) продовжує домінувати думка, що вона має двоєдиний характер, який проявляється у дослідженні держави і права в межах єдиної науки в їх єдності [7], що відокремлення теорії права від теорії держави є штучним, воно неминуче призводить до збіднення як правознавства, так і державознавства, ускладнює їх розуміння [8; 11], суперечить вітчизняній традиції, згідно з якою загальна теорія держави і права протягом багатьох десятиліть складалася як єдина цілісна юридична наука [9]. Тому допускається лише внутрішня диференціація загальної теорії держави і загальної теорії права, тобто їх певна автономія як частин цілого, а не відокремлення частини від цілого й утворення нового цілого [10; 14, 38].

Власне, традиційними залишаються також основні аргументи на користь збереження цього цілого. Хоч посилання на нерозривність історичних доль держави і права (їх одночасне виникнення з одних і тих самих причин, виконання ними єдиних економічних і соціальних функцій тощо) зустрічаються нині нечасто [11] і виглядають анахронізмом, звільнитися загальнотеоретичній юридичній науці від надмірної політизації в дусі попереднього монофакторного підходу до історії людства загалом та історії держави і права зокрема, поки що повністю не вдається. Держава і право продовжують розглядатися як явища настільки нерозривно пов´язані між собою, що вилучення теорії держави зі структури науки теорії держави і права означатиме втрату нею, як і багатьма історичними і галузевими юридичними дисциплінами, свого теоретичного підґрунтя [12; 19, 112].

Відповідно до попередньої радянської традиції провідне місце в переважній більшості навчальних дисциплін із загальної теорії держави і права продовжує належати державознавчим темам. Причому тим із них, які належать до предмета політології (наприклад, «соціальне управління і політична система», «політична система та її структурні елементи», «держава в політичній системі суспільства», «держава і етнос») або конституційного права (наприклад, «державний апарат»). Натомість зовсім випадають з поля зору авторів підручників і навчальних посібників з названих дисциплін теми, які посідають одне з провідних місць у західноєвропейських загальнотеоретичних юридичних дисциплінах — буква і дух в процесі правозастосування, юридична мова, юридична аргументація, суд і правотворення тощо.

Пріоритетне становище державознавчої тематики у загальнотеоретичній юриспруденції не тільки призводить до її перевантаження матеріалом, що становить предмет інших наук, дублювання, розмивання меж їх предметів у цій частині, а й не сприяє формуванню світоглядних позицій у студентів, які продовжують сприймати право як продукт діяльності держави, а не як самостійну історичну, соціальну і культурну цінність.

Поодинокі спроби модифікувати загальнотеоретичну юридичну дисципліну в руслі сучасних уявлень про співвідношення права і держави, відповідно змінивши її назву із «загальної теорії держави і права» на «загальну теорію права і держави», поки що проблеми не вирішують. Для загальнотеоретичної юридичної науки, як і для юриспруденції в цілому, притаманним залишається дуалізм предметів. Предметом загальної теорії держави і права, як правило, охоплюється «багатогранна і складна взаємодія суспільства і держави, роль і місце держави і права в політичній системі суспільства», «суспільна, групова та індивідуальна політична (виділено мною. — М. К.) і правова свідомість» [8], «загальні закономірності соціального життя, що визначають розвиток державних і правових явищ» [10], «загальне і особливе у політичних режимах різних держав» [13] тощо. Деякі ж автори взагалі характеризують теорію держави і права як науку політичну, оскільки вона, мовляв, вивчає політичні інститути, насамперед такі, як держава, яка уособлює державно-організоване суспільство [14,33].

Навіть автори тих підручників, які у викладі матеріалу надають першість правовій тематиці або майже цілком зосереджуються на ній, дотримуються думки, що предметом теорії права і держави (чи теорії держави і права) виступають право і держава як явища суспільного життя [15; 14, 19-21].

Проте, як відомо, будь-яка наука може мати лише один предмет. Юриспруденція не є винятком. Як правильно зазначається в літературі, дуалізм предметів логічно призводить до заперечення єдиної юридичної науки і визнання, власне, двох різних наук із двома різними предметами: науки про право — правознавства, предметом якої є право, і науки про державу — державознавства, предметом якої є держава [16].

Саме такої позиції дотримується В. Чиркін, який вважає, що державознавство нині фактично відокремлюється в самостійну галузь знань, предметом дослідження якої є, зокрема, моделі державних органів, методи їх діяльності, процедури, їх співвідношення з різними суспільними інститутами. У зв´язку з цим він пропонує ввести спеціальну навчальну дисципліну «державознавство», яка, на його думку, відкрила б можливість поглибленого і водночас цілісного вивчення такого феномену суспільного життя, як держава, якого не дають нині ні соціологія, ні політологія, ні загальна теорія держави і права [17].

Можна, очевидно, дискутувати з В. Чиркіним з приводу того, чи мають політологія і юриспруденція, зокрема її загальнотеоретична галузь, повністю відмовитись від вивчення держави на користь науки державознавства, чи вони повинні розглядати її виключно під кутом зору власних предметів. Проте заперечувати проти того, що держава як суспільне утворення в цілому, як цілісна система не є предметом юридичної науки, навряд чи можливо. Намагання охопити предметом загальної теорії держави і права всю багатогранність зв´язків держави з іншими суспільними явищами та їх прояви, про що йшлося вище, призводить до еклектичного поєднання в ній характеристик і визначень різних понять і різних предметів.

За всієї важливості зв´язків між правом і державою вони становлять самостійні складні системи, які водночас входять як підсистеми до системи вищого рівня — суспільства. Особливості функціонування і розвитку цих систем, причому не тільки на рівні окремої країни чи регіону, а й всезагального характеру не можуть бути виявлені й належним чином осмислені, у тому числі крізь призму їх власних історій, без відповідного предметного відокремлення вказаних явищ.

Отже, держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі, зокрема, має досліджуватися лише під кутом зору взаємодії з правом. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути держава не як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв´язків і проявів, а як, висловлюючись словами відомого дореволюційного вітчизняного правознавця Є. Трубецького, «публічно-правовий союз». Предметоутворювальним для загальнотеоретичної юриспруденції, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права.

З урахуванням викладених міркувань на факультеті правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» започаткована спроба розробити нову програму з нормативного курсу «Загальна теорія права».

Виявлення закономірностей виникнення, функціонування і розвитку права як предмет загальної теорії права: можливості та межі

Проблема пошуку законів у суспільному житті є, як відомо, досить старою. Незважаючи на тривале її обговорення, зокрема у вітчизняній науці, вона й досі залишається дискусійною. Одні автори вважають, що лише ті галузі знань можуть претендувати на статус науки, які прагнуть до відкриття й з´ясування законів; це рівною мірою стосується як природного, так і суспільного світу. Інші дотримуються думки, що закони можуть існувати лише в природному світі, а тому всі спроби відшукати їх в історії розвитку людства, зокрема в історії розвитку права, приречені, вони для пізнання недоступні. А є й такі автори, які, хоча формально й визнають існування соціальних законів, проте фактично зводять їх до законів людської природи. «Закони соціальних феноменів, — писав відомий представник державознавчої школи в Росії В. Сергеєвич, — не можуть бути нічим іншим, як законами дій і пристрастей людських істот, об´єднаних у суспільства» [18]. Звідси він доходив висновку, що історико-державознавчі та історико-правові науки не повинні досліджувати спеціальні закони державного і правового життя [19, 102-105].

Тим часом у пострадянському, у тому числі вітчизняному загальнотеоретичному правознавстві, ще з радянських часів утвердилося визначення його предмета як «загальних закономірностей виникнення, функціонування та розвитку держави і права». Причому, якщо в радянській теорії держави і права ці закономірності відповідно до офіційної ідеології були сформульовані (від «визначальної ролі базису щодо надбудови» до «зміцнення соціалістичної законності»), то нині, відкинувши ці ідеологічні штампи, загальна теорія держави і права нічого нового натомість не запропонувала.

Міркування про загальні закономірності розвитку держави і права мають досить абстрактний характер.

Із них незрозуміло навіть про що, власне, йдеться: про суспільні закономірності, що визначають розвиток держави і права; про закономірності, спільні для держави і права; про загальні закономірності, властиві державі та праву окремо; чи про всі ці закономірності разом. Це дало підстави деяким теоретикам права називати подібні міркування «науковою міфологією» [20].

Окремі способи конкретизувати чи навіть класифікувати «право-державні закономірності» також не йдуть далі загальних міркувань про об´єктивні, необхідні, суттєві і для певних умов сталі зв´язки між самими право-державними явищами та з іншими соціальними феноменами; про закономірності генетичні, структурні, функціональні, внутрішні, зовнішні, загальні, формаційні та особливі тощо [21]. Жодна з цих закономірностей зазвичай не називається.

Це свідчить аж ніяк не про поверховість авторів таких міркувань, а про надзвичайну складність, багатоваріантність історії людства в цілому та держави і права зокрема, яку неможливо пояснити виключно через категорію «закономірності».

Аргумент, що пізнання об´єктивних закономірностей явищ і процесів, які вивчаються, є основним завданням будь-якої науки, незалежно від того, до якого класу наук вона належить - природних чи суспільних, надто вразливий. Адже постановка аналогічного природничим наукам завдання далеко не завжди співвідноситься з наявними у суспільних наук, зокрема у правознавства, можливостями для його вирішення. Певні потреби в науковому знанні вони інколи просто не можуть задовольнити.

Це пояснюється специфікою соціального, зокрема правового, пізнання, що істотно відрізняється від природничого.

Якщо учений-природодослідник ніколи не буває іманентною частиною досліджуваного явища або процесу, не ототожнює себе з ним і спостерігає за ним збоку, то у соціальних науках, включаючи правознавство, відносини вченого і об´єкта дослідження надзвичайно ускладнені. Дослідник соціальних явищ і процесів сам прямо чи опосередковано включений в них, тобто спостерігає за ними не збоку, а зсередини. Тому в соціальному пізнанні обійтися без «суб´єктивації» об´єкта, тобто привнесення в його образ властивостей суб´єкта пізнання, його світоглядних установок, уявлень тощо, які формуються на основі особистісного життєвого досвіду, виховання, оточуючого наукового середовища, практично неможливо. Наукове ж знання має бути позаособистісним, незалежним від світоглядних поглядів і моральних ідеалів дослідника.

Звідси випливає, що наявність у суспільствознавства (правознавства) спільної з природничими науками мети, ще не означає отримання ним спільного для будь-якого наукового пізнання результату — досягнення елімінованого від суб´єкта, індиферентного до його світоглядних установок істинного, достовірного знання, зокрема виявлення об´єктивних закономірностей досліджуваних явищ і процесів. Чи означає це, що правознавство, як і суспільствознавство в цілому, взагалі має відмовитися від їх пошуку. Очевидно, ні. Проте така мета може ставитись в тих сферах правознавства чи щодо тих правових явищ і процесів, які за своїм характером наближаються до природничих, тобто там, де право виступає не як духовний феномен, який включає ідеальний елемент, сферу духу, а як безпосередня реальність, як «живий організм», об´єктивований щодо свідомості. І хоч про абсолютну світоглядну «стерильність» тут також говорити не доводиться, все ж певна «натуралізація» юридичної науки в цьому аспекті загалом допустима. Досягненню споріднених із природничими науками результатів значною мірою сприяє використання точних, кількісних методів дослідження, зокрема соціологічних, математичних тощо. Результати такого пізнання відповідають критеріям науковості, зокрема підлягають верифікації.

У загальнотеоретичному правознавстві виявлення закономірностей становлення, функціонування та розвитку права в певних, окреслених вище межах, також можливе. Однак навряд чи до цього має зводитись його предмет.

При всьому значенні наукового пізнання для осмислення права, виявлення закономірностей його функціонування і розвитку, для розуміння права як особливого феномену такого пізнання недостатньо. Адже ще з часів античності відомо, що право є не тільки наукою, а й мистецтвом, воно не лише ґрунтується на знанні, а й є сферою цінного. Тому цілісна концепція права не може будуватися без урахування цієї його особливості. Але тут вже проблема осмислення права та інших правових явищ переходить в іншу площину, де основним є питання не виявлення їх закономірностей, не описування фактів, які піддаються верифікації, а світоглядне сприйняття права — осягнення його смислу. Категорія ж «смисл» є категорією філософською.

Співвідношення загальної теорії права і філософії права

Проблема співвідношення загальної теорії права і філософії права тісно пов´язана з проблемою становлення і розвитку загальнотеоретичного правознавства в цілому. Хоч філософсько-правові та теоретико-правові проблеми привертали до себе увагу ще з глибокої давнини, однак самі терміни «філософія права» і «загальна теорія права» виникли порівняно пізно — в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причому, як термін «філософія права» (введення його в науковий обіг пов´язується з ім´ям відомого німецького правознавця Г. Гуго), так і термін «загальна теорія права» (вперше використаний також німецькими юристами, зокрема А. Меркелем [23]) спочатку вживалися виключно для узагальнення того, що нагромаджено в позитивному праві. Це знайшло своє відображення у відповідних поняттях — «філософія позитивного права» та «теорія позитивного права».

Лише з виходом у світ знаменитої праці Г. Гегеля «Філософія права», яка насправді звучала як «Природне право і наука про державу в нарисах. Основи філософії права», ситуація почала змінюватись. Під філософією права здебільшого стали розуміти доктрину природного права, загальна ж теорія права впродовж тривалого часу (аж до Другої світової війни) продовжувала розвиватися переважно як теорія позитивного права, значною мірою на противагу названій доктрині.

Після Другої світової війни, під впливом боротьби проти позитивізму, який, за висловом Г. Радбруха, «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства» [24] та піднесення «відродженого природного права», поняття загальної теорії права набуло амбівалентного характеру. Одні почали розглядати її як еманацію філософії права, інші продовжували вважати її «юридичною догматикою», тобто тією частиною науки про право, яка присвячена систематизації та інтерпретації норм [25].

Дискусії про співвідношення філософії права і загальної теорії права продовжуються й донині, принаймні там, де вони претендують на самостійність у вивченні правових явищ. Особливо активізувалися такі дискусії на пострадянському просторі з об´єктивних причин. Адже в радянський період філософія права як відносно автономна система знань фактично припинила Своє існування, її повністю замінила теорія держави і права, яка стояла осторонь неупередженого обговорення світоглядних проблем права. З відродженням філософії права на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні, відновилися й традиційні дискусії щодо співвідношення філософії права та загальної теорії права. Діапазон поглядів на таке співвідношення досить широкий. У загальному вигляді їх можна згрупувати у три основні напрями:

1)      філософія права є відносно автономною структурною складовою загальної теорії права (теорії держави і права) або ж навпаки — загальна теорія права охоплюється філософією права (порівняно з попередньою ця точка зору має значно менше поширення) [26];

2)      загальна теорія права і філософія права є самостійними науками з власними предметами (дискусії тут зосереджуються переважно на визначенні предмета філософії права та її дисциплінарного статусу);

3)      ні загальна теорія права, ні філософія права не є науками, оскільки не мають власних предметів. Загальна теорія права становить лише навчальну дисципліну, яка фактично є вступом до догматики права (теорії правовідносин), соціології права і філософії права. Остання ж не може претендувати на статус науки «не тому, що їй нічого вивчати, а тому, що наука вивчає світ, з якого попередньо видалений суб´єкт» [27], чого не можна сказати про філософію права, метою якої є «позиція», певне світоглядне пізнання [28]. З огляду на це деякі автори доходять висновку, що філософія права — не наука, а ідеологія, що прагне спертися на «основание и обоснование» [4, 265].

Не вдаючись до детального аналізу цих різнобарвних і часто взаємовиключних поглядів, зупинимося лише на деяких їх аспектах, які дають можливість глибше з´ясувати особливості названих видів творчої розумової діяльності, отже, їх природу.

Як вже зазначалося, філософія права і загальна теорія права виникли з пізнавального («теоретичного») відношення до права і правових явищ, коли воно виокремилось у відносно самостійну сферу розумової діяльності. Націленість на теоретичне пізнання — це те спільне, що єднає філософію права і загальну теорію права й сьогодні. Саме на цій підставі філософію права віднесено до загальнотеоретичного правознавства, якому присвячена ця стаття.

Як філософія права, так і загальна теорія права з початку свого існування були орієнтовані на пізнання наявної правової дійсності й вироблення логічно та експериментально обґрунтованого знання. Лише з часом відбувся перехід від аналізу безпосередніх емпіричних зв´язків і відносин до осягнення смислу, сутності права та інших правових явищ, «правового духу», що призвело до постановки питання про критерії можливого розмежування філософії права і загальної теорії права.

Враховуючи їх спорідненість, водночас не можна не помічати принципових відмінностей між ними. Вони проявляються не стільки у предметах філософії права і загальної теорії права (відрізнити найзагальніші чи гранично загальні об´єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування і розвитку права, які, на думку деяких авторів, становлять предмет філософії права, від загальних закономірностей, які вважаються предметом загальної теорії права, навряд чи можливо, тим більше, коли вони не називаються), скільки у способі світосприйняття загалом і права зокрема, який, у свою чергу, не зводиться до ракурсу дослідження об´єкта, кута зору «освоєння» «спільної території», що справді характерне для різних наук. Для філософії права, як і для філософії загалом, властиве власне світобачення, в основі якого лежить особлива, відмінна від науки, інтерпретація права.

Наука прагне до створення моделі об´єкта, в якій було б повністю еліміноване все, що привноситься суб´єктом. І хоча такий ідеал ніколи не може бути досягнений, про що вже згадувалося, намагання отримати об´єктивне, максимально звільнене від «суб´єктивації» знання є одним з основних завдань науки.

Метою ж філософії права є «смисловий зміст права» [29], тобто його духовне осмислення і переживання крізь призму певних ідеалів, цінностей, поглядів тощо, тобто через світогляд.

Світогляд є насамперед способом не описування і пояснення фактів, а трактування, інтерпретації феномену права і водночас способом його духовного засвоєння і розуміння. Останнє хоч і не ізольоване від процесу наукового пізнання, проте й не тотожне йому. Це, можна сказати, процес смислоутворення. Нестрогість, надзагальний характер філософських понять, їх незводимість до фактів становить сутність філософського мислення [30]. Звідси випливають й інші відмінності філософії права від юридичної науки загалом і загальної теорії права зокрема: відносність філософських достовірностей, їх неверифікованість, відсутність можливості практичного відтворення результатів тощо.

У цьому плані філософія права, як і філософія загалом, зберігає своє значення окремої форми суспільної свідомості, відмінної від науки.

Науковий і філософський рівні осмислення права відповідно до своїх можливостей відображають різні аспекти багатогранного феномену права,

дозволяють гармонійно поєднати його гносеологічні й аксіологічні сторони, усунути внутрішній конфлікт між ними. Між філософією права і загальною теорією права не існує якоїсь китайської стіни. Межі між ними досить рухливі й відносні. Загальна теорія права забезпечує філософію права спеціально-юридичними знаннями, без опори на які вона здатна перетворитися на умоглядні, відірвані від правового життя, конструкції. У свою чергу, філософія права є світоглядним фундаментом для загальної теорії права. Вона озброює її фундаментальними цінностями, категоріями та інтелектуальними засобами, без яких неможливо уявити як сучасне правознавство, так і будь-яку практичну діяльність у сфері права.

 

1.      Поляков А. В. Петербургская школа философии права и задачи современного правоведения // Правоведение. — 2000. — № 2. — С. 4.

2.      Козлихин И. Ю. Лекции по общей теории права. — СПб., 2004. — С. 18.

3.      Антология мировой правовой мысли в пяти томах. Россия. Конец XIX — начало XX вв. — М., 1999. -Т. V. - С. 706.

4.      Лейст О. Э. Сущность права. — М., 2008.

5.      Общая теория права/ под ред. В. К. Бабаева. — Нижний Новгород, 1993. — С. 37; Общая теория права / под ред. А. С. Пиголкина. — М., 1995. — С. 4—5.

6.      Knapp Viktor. Teorie prava. C-H-BECK, 1995. — С. 4—5; Prusák Jozef. Teoría prava. Bratislava, 1995.-С. 13.

7.      Загальна теорія держави і права / за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — X., 2009. — С. 17.

8.      Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов и ф-тов / отв. ред. В. М. Корельский, В. Д. Пе-ревалов. — М., 1998. — С. 7-8.

9.      Теория государства и права / под. ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — Саратов, 1995. — С. 13.

10.    Общая теория государства и права. Академический курс : в 2-х т. / отв. ред. М. Н. Марченко. — М., 1998. — Т. 1. Теория государства. — С. 9, 14.

11.    Вишневский А. Ф., Горбаток Н. А., Кучинский В. А. Общая теория государства и права. — Изд. 2-е, доп. — Минск, 2004. — С. 12-13.

12.    Лазарев В. В., Липень С. В. Теория государства права : учеб. — М., 1998. — С. 9; Кельман М. С, Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права : підруч. — Л., 2003. — С. 9.

13.    Оксамытный В. В. Теория государства и права : учеб. для вузов. — М., 2004. — С. 44.

14.    Проблеми теории государства и права : учеб. / под. ред. В. М. Сырых. — М., 2008.

15.    Общая теория права и государства : учеб. для юрид. вузов / под. ред. В. В. Лазарева. — М., 1994. - С. 9-10.

16.    Общая теория права и государства : учеб. для юрид. вузов. — М., 2004. — С. 44.

17.    Чиркин В. Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997. — С. 5—6, 9; Чиркин В. Е. Государствоведение. — М., 1999. — С. 11—12.

18.    Сергеевич В. И. Задачи и методы государственных наук. — М., 1971. — С. 213.

19.    Дамирли М. А. Право и история : эпистемологические проблемы. — СПб., 2002.

20.    Сырых В. М. Логические основания общей теории права. — М., 2004. — Т. 1. — С. 40.

21.    Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. — Л., 2008. — С. 208—210.

22.    Фихте И. Г. Система учения о нравах согласно наукоучения. — СПб., 2006.

23.    Коркунов И. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 2004. — С. 45.

24.    Радбрух Т. Философия права / пер. с нем. — М., 2004. — С. 232, 235.

25.    Бержель Ж.-Л. Общая теория права / пер. с фр. — М., 2000. — С. 16.

26.    Поляков А. В. Общая теория права. Курс лекций. — СПб., 2001. — С. 5.

27.    Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права : учеб. пособ. — Самара, 1995. — С. 7.

28.    Малахов В. П. Философия права. — М., 2002. — С. 34.

29.    Henkel H. Einführung in die Rechtsphilosophie Grundlagen des Rechts-Munehen? — Berlin Beck, 1964. - P. 51.

30.    Причепій Є. M., Черти A. M., Чекаль Л. A. Філософія : noci6. — К., 2003. — С. 24.

загрузка...
Top