Загальна характеристика системи правоохоронних органів України. Форми звернення до Конституційного суду України

Вступ.

1. Правоохоронна система України: адміністративно-правові засади організації та функціонування.

2. Форми звернення до Конституційного суду України.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Останнім часом все гостріше постає питання про необхідність реформування правоохоронної системи нашої держави. Демократизація суспільних відносин, конституційна реформа, активізація процесів євроінтеграції, удосконалення законодавства у напрямку посилення захисту прав та свобод громадянина вимагають насамперед чіткого визначення структури правоохоронної системи, теоретичного обґрунтування сутності правового статусу правоохоронних органів, шляхів і напрямків удосконалення їх діяльності. І хоча впродовж останніх років дослідження особливостей діяльності правоохоронних органів України та їх правового статусу сучасними науковцями провадилося досить активно, окреслені проблеми не можна вважати вирішеними ні у практичному, ні у теоретично-методологічному аспекті.

Недосконалою є система показників результативності правоохоронної діяльності. На фоні загального зниження рівня злочинності спостерігається постійне збільшення заяв і повідомлень про злочини. Так, у 2005 році лише до органів внутрішніх справ надійшло 2млн. 368,6 тис. заяв і повідомлень про злочини, у 2006 році – 2 млн. 612 тис., у 2007 році – 2 млн. 851,3 тис. У той же час статистика реагування правоохоронних органів на ці звернення має діаметрально протилежну динаміку. У 2005 році було порушено 450 тис. справ, 2006– 386,7 тис. справ, 2007 – 359,4 тис. Справа дійшла до того, що в 2007 році питома вага прийнятих рішень про відмову в порушенні кримінальної справи досягла 73,6% (у 2006 році – 68,5%). Спроби змінити ситуацію, що склалася, робилися неодноразово, однак носили несистемний характер і демонстрували відсутність чіткої стратегії підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів.


1. Правоохоронна система України: адміністративно-правові засади організації та функціонування

Структура правоохоронної системи як стала єдність її елементів, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим, містить у собі три основні підсистеми: 1) нормативну (регулятивну) – правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами правоохорони, які знаходять свій вияв у правових актах, що регулюють правоохоронну діяльність; 2) інституціональну, яку складають правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є основним завданням, а також об’єкти правоохоронного впливу; 3) функціональну, яка включає правоохоронну діяльність.

Нормативну підсистему складає сукупність правових актів, які регулюють відносини в сфері правоохорони, чільне місце серед яких займає Конституція України.

Що стосується інституціональної підструктури правоохоронної системи, то, незважаючи на той факт, що термін «правоохоронні органи» широко вживається не лише у засобах масової інформації, але й у нормативних актах та юридичній літературі, в українській науці ще не склалося однозначного уявлення про його зміст через відсутність чіткого та несуперечливого законодавчого тлумачення цього поняття.

Мета функціонування правоохоронної системи України детермінується необхідністю забезпечення додержання прав і свобод громадян, їх реалізації, законності та правопорядку. Безперечно, що додержання прав і свобод громадян як мета діяльності правоохоронної системи обумовлює зміни у правовому статусі правоохоронних органів, діяльність яких протягом існування СРСР була спрямована перш за все на захист інтересів держави, часто за рахунок обмеження прав і свобод особи. Демократизація суспільних відносин в незалежній Україні обумовила пріоритетність додержання прав і свобод громадян, що знайшло своє закріплення у Конституції України, а також у низці законодавчих актів, що регулюють діяльність правоохоронних органів.

Принципи єдиноначальності у прийнятті рішень і колегіальності при їх обговоренні, системності та ієрархічності, поєднання галузевого й територіального управління, гласності, відповідальності за результати управлінської діяльності вже отримали правове закріплення в законах України, які регламентують діяльність правоохоронних органів. І хоча деякі принципи соціального управління не втілені в законодавчих актах, однак їх використання в організації та функціонуванні правоохоронної системи сьогодні не викликає сумнівів. Так, обов’язковість зворотного зв’язку (одержання інформації про результати впливу керуючої системи на керовану систему шляхом порівняння фактичного стану із заданим) досягається шляхом подання звітів про результати діяльності за певний часовий період всіма нижчестоящими правоохоронними органами до вищестоящих.

Теж саме, хоча і з певними обмеженнями, стосується ситуаційного управління по прогнозуванню ризиків. Однак аналіз сучасного стану діяльності правоохоронних органів свідчить про недооцінку принципів раціонального підбору, підготовки, переміщення й використання кадрів та мотивації праці, єдності впливу всіх методів управління для підтримки цілісності соціальної системи; економічності й ефективності управління; пріоритетності в досягненні стратегічних цілей, науковості і прогнозування соціального управління у діяльності правоохоронної системи. Наслідками нехтування даними принципами є недостатня ефективність діяльності у сфері боротьби зі злочинністю та правопорушеннями, неналежний рівень захисту прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин.

Трансформація України з президентсько-парламентської у парламентсько-президентську республіку значно змінила баланс у розподілі влад, наслідком чого стало значне розширення повноважень законодавчої гілки влади і Кабінету Міністрів України. Це безпосередньо вплинуло і на діяльність правоохоронних органів. Зокрема, якщо раніше найбільший вплив на призначення керівників правоохоронних органів мав Президент України, то сьогодні важелі впливу на правоохоронну систему перейшли до коаліції депутатських партій у Верховній Раді, інакше кажучи – до керівництва партії, яка набрала найбільше голосів на парламентських виборах. Дисертант зауважує, що визначати доцільність або недоцільність таких конституційних змін – завдання конституційного права, однак у вказаній проблематиці є аспект, який безпосередньо стосується управління правоохоронною системою. Якщо порядок призначення прямо вказаних у Конституції осіб не викликає сумнівів, то процедуру призначення заступників керівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в Основному Законі не передбачено. Більш того, у переважній більшості законів, які регламентують діяльність правоохоронних органів, порядок призначення вищого керівництва також відсутній, тобто регулювання вказаного питання відбувається на рівні підзаконних нормативних актів.

Призначення керівників правоохоронного органу – це вагомий чинник впливу на діяльність цього органу, і від того, у чиїх руках він знаходиться, залежить яка саме політична сила буде впливати на діяльність правоохоронної системи. Неврегульованість порядку призначення заступників керівників деяких правоохоронних органів на законодавчому рівні зумовила існування протягом 2006–2007 рр. правових колізій, відповідно до яких означені керівники, незважаючи на зупинення указами Президента України дії постанов Кабінету Міністрів України щодо їх призначення, продовжували виконувати свої обов’язки. Безперечно, така ситуація є вкрай негативною з точки зору злагодженого та ефективного функціонування правоохоронної системи. Крім того, важко погодитися із доцільністю майже суцільної зміни керівного складу правоохоронного органу внаслідок призначення нового керівника цього органу. Не заперечуючи необхідності оновлювати кадри та позбуватися посадовців, які дискредитують правоохоронні органи корупційними зв’язками та іншими порушеннями законності, дисертант доводить, що головним недоліком даної процедури у сучасних умовах є її закритість. Виходом з такої ситуації, як обґрунтовується у роботі, повинні стати наступні кроки. По-перше, необхідне чітке закріплення на рівні законів, які регламентують діяльність правоохоронних органів, порядку, процедури та умов призначення і звільнення з посади керівників всіх управлінських ланок. По-друге, з метою забезпечення додержання принципу гласності у діяльності правоохоронної системи варто вести обов’язкову трансляцію засідань органів влади, до компетенції яких входить звільнення та призначення на посади керівників правоохоронних органів, їх заступників, керівництва правоохоронних органів в областях та на транспорті, по телебаченню і радіо. При цьому процедурою звільнення та призначення на посади відповідних працівників має бути передбачено висвітлення причин та мотивів прийняття таких управлінських рішень (із врахуванням вимог Закону України «Про державну таємницю»). По-третє, доцільно здійснити поступовий перехід до заміщення всіх начальницьких посад у правоохоронних органах на конкурсних засадах, за умов відкритості і прозорості процедури оцінки кандидатів і чіткого визначення критеріїв такої оцінки.

Правовий статус правоохоронних органів відіграє надзвичайно важливу роль у вирішенні завдань побудови в Україні правової соціальної держави. На підставі аналізу концептуальних підходів до проблематики правового статусу зроблено висновок, що класифікація видів статусу правоохоронних органів України виглядає в такий спосіб: 1) конституційно-правовий статус правоохоронних органів, визначений у рамках ч. 3 ст. 17 Конституції України, яка проголошує, що забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом; 2)адміністративно-правовий статус правоохоронних органів, який визначає особливості останніх як елемента системи державного управління і закріплений у законодавчих актах, що регулюють діяльність цих органів; 3)кримінально-процесуальний статус правоохоронних органів, який визначає особливості становища правоохоронних органів в аспекті кримінального судочинства. Обґрунтовано, що структура адміністративно-правового статусу правоохоронних органів України складається з наступних блоків: 1)функціонально-цільовий; 2) структурно-організаційний; 3)компетенційний (компетенція); 4) піднаглядність і відповідальність правоохоронного органу, а також гарантії його діяльності; охарактеризовано зміст цих блоків.

Віднесення тих чи інших державних органів до правоохоронних має відбуватися на основі аналізу їх соціального призначення, мети діяльності, місця в державному механізмі з унеможливленням втручання держави в реалізацію прав і свобод людини, громадянина, конституційних прав. Саме це положення має бути покладене в основу Концепції реформування правоохоронної системи України. Доведено, що з огляду на соціальне призначення та мету діяльності, до правоохоронних органів України мають бути віднесені: органи суду, прокуратура, органи внутрішніх справ, Служба безпеки України, митні органи, податкова міліція.

Завданням правової науки у сучасних умовах має бути вироблення науково обґрунтованих пропозицій з реформування правоохоронної системи з урахуванням необхідності подолати приховану протидію кардинальним перетворенням у діяльності правоохоронних органів, а також наслідків такого реформування для українського суспільства. Вирішення такого завдання потребує складення вірогідних аналітичних прогнозів того чи іншого варіанту змін правового статусу, структури та підпорядкування правоохоронних органів, однак найбільш важливими є критерії, базуючись на яких можливо було б досягти підвищення ефективності діяльності всієї правоохоронної системи.

Першим з цих критеріїв повинен бути критерій максимальної захищеності прав та свобод людини і громадянина, другим – деполітизація правоохоронних органів. Третім критерієм ефективності реформування правоохоронної системи України має бути чітке визначення їх компетенції та завдань, розмежування функцій та сфер відповідальності, усунення паралелізму та дублювання функцій в їх діяльності. З цього приводу доцільно повернутися до ідеї створення єдиного слідчого органу, доцільність якого вже тривалий час обґрунтовується багатьма науковцями.

Четвертим критерієм ефективності реформування правоохоронної системи України є, на нашу думку, відповідність європейським стандартам у сфері правоохоронної діяльності. Правоохоронні органи і спецслужби у нинішньому вигляді потенційно можуть гальмувати реалізацію євроінтеграційної стратегії нашої держави.

П’ятим критерієм ефективності реформування правоохоронної системи мають бути об’єктивні критерії оцінки діяльності правоохоронних органів, що повинні ґрунтуватися на рівні довіри населення. Насамперед до них необхідно віднести здатність оперативно реагувати на заяви про вчинені злочини і своєчасне прийняття заходів щодо відновлення прав потерпілих. Кількісні показники оперативно-службової діяльності, які використовуються сьогодні, демонструють відсутність зв’язку із довірою до певного правоохоронного органу та оцінкою корумпованості його працівників: високі у статистичному аспекті результати діяльності певних правоохоронних органів поєднуються сьогодні з низьким рівнем довіри населення. Зрозуміло, об’єктивність вказаних оцінок потребує вироблення надійного соціологічного інструментарію, однак планові показники розкриття певних видів злочинів мають відійти у минуле.

Шостим критерієм повинна стати пріоритетність профілактичної роботи у діяльності всіх правоохоронних органів, що обумовлює необхідність пошуку нових методів та засобів профілактичної роботи, використання яких дало б змогу активно впливати на формування правової культури населення, формування законослухняності та поваги до приписів законодавчих норм.


2. Форми звернення до Конституційного суду України

Звернення до Конституційного Суду може бути у формі конституційного подання або конституційного звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання неконституційним правового акта (його окремих положень), про визначення конституційності міжнародного договору або необхідності офіційного тлумачення Конституції України та інших законів.

Суб’єктами права щодо конституційного подання є:

· Президент України;

· не менш ніж 45 народних депутатів України;

· Верховний Суд України;

· уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

· Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційне звернення – це письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України, законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб’єктами права щодо конституційного звернення є:

· громадяни України;

· іноземці;

· особи без громадянства;

· юридичні особи.

У конституційному поданні чи зверненні повинні зазначатися такі дані:

· для подання – повне найменування органу чи посадової особи, які направляють конституційне подання; для звернення – прізвище, ім’я та по батькові громадянина України, особи без громадянства чи іноземця, адреса, за якою особа проживає, або повна назва та місце знаходження юридичної особи;

· відомості про представника (особу) за законом або уповноваженого за дорученням;

· для подання – повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування правового акта, конституційність якого оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення; для звернення – статті (окремі положення) Конституції України або закону України, які повинен розтлумачити Конституційний Суд України;

· для подання – правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні; для звернення – обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України;

· дані щодо інших документів та матеріалів, на які посилаються суб’єкти конституційного подання (звернення) (копії цих документів і матеріалів додаються);

· перелік матеріалів та документів, що додаються.

Конституційне подання, документи та матеріали до нього повинні подаватися у трьох примірниках.

Конституційний Суд України є юридичною особою, його друкованим органом вважається “Вісник Конституційного Суду України”.

За результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України на пленарних засіданнях, де головує Голова Конституційного Суду, приймає рішення. Він може визнати правовий акт неконституційним повністю або в окремій його частині.

Разом з тим, Конституційний Суд України дає висновки у справах з питань:

· офіційного тлумачення Конституції та законів України;

· про відповідність Конституції України чинним міжнародним договорам України та тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди щодо їх обов’язковості;

· про дотримання конституційної процедури розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту.

Конституційним Судом даються висновки, а рішення приймаються шляхом опитування суддів Конституційного Суду та поіменним голосуванням.

Як висновки, так і рішення Конституційного Суду повинні бути письмово мотивованими, обов’язково підписуються (не пізніше семи днів після прийняття рішення чи дачі висновку) кожним суддею, незалежно від того, голосував суддя “за” чи “проти”.

Після цього висновки та рішення офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Вони є остаточними і оскарженню не підлягають.

Якщо суддя Конституційного Суду має свою окрему думку, коли приймається рішення чи дається висновок Конституційним Судом, то він зобов’язаний у письмовій формі викласти її та обов’язково додати до рішення або висновку, які публікуються у “Віснику Конституційного Суду України” та інших офіційних виданнях України.


Висновки

Правоохоронна система – це багаторівнева соціальна система, яку складають правові засоби, методи та гарантії, що забезпечують охорону суспільних відносин від протиправних посягань, та державні органи, які виконують правоохоронні функції. Вона має наступні властивості: цілісність, структурність, взаємозалежність системи і середовища, ієрархічність, емерджентність.

Структура правоохоронної системи – це стала єдність її елементів, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим, яка містить у собі три основні підсистеми: 1) нормативну (регулятивну) – правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами правоохорони, які знаходять свій вияв у правових актах, що регулюють правоохоронну діяльність; 2) інституціональну, яку складають правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є основним завданням, а також об’єкти правоохоронного впливу; 3) функціональну, яка включає правоохоронну діяльність, взаємодію та координацію між правоохоронними органами.

Необхідно відрізняти правоохоронну діяльність від діяльності правоохоронних органів за наступними ознаками: а) ці поняття розрізняються за суб’єктами здійснення відповідної діяльності, оскільки правоохоронну діяльність провадять всі державні органи, а суб’єктами здійснення діяльності правоохоронних органів є лише ті державні органи, які мають у сукупності всі ознаки правоохоронного органу; б)здійснення правоохоронної діяльності не обов’язково потребує наявності певної професійної підготовки: так, законодавством України не встановлено жодних обмежень щодо наявності певного освітнього рівня та проходження певного професійного навчання для народних депутатів України, які беруть участь у правоохоронній діяльності шляхом прийняття, зміни або скасування законів у правоохоронній сфері, однак здійснення діяльності правоохоронних органів потребує наявності в їх працівників (окрім деяких категорій допоміжно-забезпечувального складу, діяльність яких не пов’язана із здійсненням владних повноважень) певного освітньо-кваліфікаційного рівня або проходження початкової підготовки, що знайшло своє закріплення у законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах, які регламентують діяльність певного правоохоронного органу; в)діяльність правоохоронних органів включає як функції, безпосередньо пов’язані із правоохоронною діяльністю, так і інші функції, необхідні для забезпечення їх життєдіяльності (кадрові, інформаційні, матеріально-технічні).


Список використаних джерел

1. Бойко В. Правоохоронні органи України як інструмент політичної боротьби //Національна безпека і оборона. - 2004. - № 4. - C. 55-59

2. Бондаренко І. Правоохоронні органи України та їх функції //Право України. - 2005. - № 7. - С.53-56

3. Бондаренко І. Правоохоронна діяльність і правоохоронні органи: поняття та ознаки //Право України. - 2003. - № 4. - С.18-21.

4. Колб О. Роль та місце установ виконання покарань у системі правоохоронних органів України //Юридична Україна. - 2005. - № 7. - C. 78-83.

5. Контроль над правоохоронними органами в Україні: цивільний, але не демократичний: (Добірка статей) //Національна безпека і оборона. - 2004. - № 4. - C. 2-38

6. Куліш А. Поняття й ознаки взаємодії правоохоронних органів України //Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 11. - C. 90-93.

7. Мельник М. Правоохоронні органи і політика в Україні //Національна безпека і оборона. - 2004. - № 4. - C. 60-65

8. Сірий М.І. Реформи правоохоронних органів у Європі й Україні //Вісник Верховного Суду України. - 2006. - № 8. - C. 24-30

загрузка...
Top