Забезпечення прав національних меншинств в Українській державі

Вступ.

1. Правовий статус національних меншин в Україні.

2. Права національних меншин у законодавстві та міжнародних зобов'язаннях України.

3. Особливості прав національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародно-правові стандарти.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Конституція України визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу. Пріоритетними принципами такої держави об'єктивно є верховенство права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому у ст. З Конституції України зазначається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світу. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому [1, с 64]. Україна не є винятком, адже влада в Україні належить безпосередньо її народу як пер-шоджерелу влади і до того ж всьому народу, а не будь-якій його частині.

Національний характер суспільного ладу в Україні полягає перш за все в закріпленні статусу української нації та національних меншин та ставленні до них держави. Саме в роки незалежності України вчені стали приділяти увагу конституційно-правовому статусу національних меншин у державі. Зокрема, вивченню питань, пов'язаних із національними меншинами, присвятили свої роботи такі науковці, як Ю. Тодика, В. Погорілко, О. Биков, М. Товт, Ю. Римаренко, М. Шульга, В. Колісник, О. Пономарів, О. Антонюк та ін. Але, незважаючи на підвищену увагу з боку науковців, у теорії конституційного права поняття «національна меншина» часто ототожнюють із поняттям «етнічна меншина» та «корінний народ».

Метою цієї роботи є вивчення питання, що стосується особливостей правого статусу національних меншин в Україні.


1. Правовий статус національних меншин в Україні

Поняття «національна меншина» має різні трактування, що залежать від точки зору вчених. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, але виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Проте, як вважають М. Товт та О. Биков, існує необхідність уточнення поняття «національна меншина» в українському законодавстві. На думку О. Бикова, «національні меншини України - це громадяни України, які проживають на території України і не є етнічними українцями та за численністю порівняно з ними перебувають у меншості, відрізняючись від етнічних українців своєю мовою, культурою і традиціями, виявляючи національне самоусвідомлення та спільність між собою» [2, с. 261]. М. Товт вважає, що до «національних меншин, відповідно до закону, можуть належати групи громадян держави, які постійно проживають на її території; підтримують довгострокові, міцні, тривалі зв'язки з цією країною; демонструють характерні етнічні, культурні, релігійні або лінгвістичні характеристики; кількісно достатньо представлені; мотивуються зацікавленістю зберегти те, що становить їх спільну ідентичність, включаючи культуру, традиції, релігію та мову» [3, с 49].

Щодо визначення поняття «національні меншини» мають різні точки зору і зарубіжні науковці. Так, С. Тумашат зазначає, що «національні меншини - це групи, які до такого рівня усвідомлюють свої відмінності, що намагаються самі розпоряджатися своєю долею, хоча б частково» [4, с 960]. Інший підхід до визначення цього поняття пропонує Д. Тюрк, який під національними меншинами розуміє групу людей, які належать до певної нації, що має власну державу, але проживають в іншій, як правило, сусідній державі [5, с 29].

Таким чином, в теорії конституційного права немає чітких критеріїв щодо розподілу між поняттями «національна меншина» та «етнічна меншина». Деякі дослідники дотримуються думки, згідно з якою національні меншини є етнічними групами.

Слід зазначити, що поняття «етнічна меншина», «національна меншина» та «корінний народ» не є тотожними. Як на основі чинного українського законодавства визначати конституційно-правовий статус зазначених категорій? Традиційно, аналіз розпочнемо із змісту Основного Закону України.

Так, згідно із ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Отже, поняття «корінний народ» і «національна меншина» в теорії конституційного права не є тотожними. У зв'язку із цим гостро постає питання про визначення даних понять, віднесення окремих національних спільнот до корінних народів і необхідність прийняття окремого Закону України «Про корінний народ», в якому було би чітко визначено поняття «корінний народ», закріплювався його конституційно-правовий статус, який визначає коло його конституційних прав і обов'язків, гарантії тощо.

Україна є багатонаціональною державою. Поліетнічність - невід'ємна складова частина України, а національні меншини в Україні є частиною народу України. Деякі з них проживають на території України протягом сотень років, а мирне співіснування в сьогоднішній Українській державі багатьох національних спільнот є ознакою демократичних традицій та толерантності народу України.

Слід зазначити, що «національна меншина» може включати в себе кілька етнічних груп, представники яких мають певні відмінності, як правило, у звичаях, традиціях тощо. Але такі етнічні групи мають багато спільних (подібних) рис, що дозволяють ідентифікувати їх як складову частину відповідної національної спільноти. Зрозуміло, що можна запровадити на національному рівні цензи (осілості, кількісний тощо) для визнання на рівні держави окремих національних спільнот національними меншинами з метою надання державної підтримки. Але запровадження таких цензів міститиме прояви дискримінації до інших національних спільнот.

Що стосується терміна «корінний народ», то в юридичній науці він, як правило, поєднується із поняттям «корінне населення». Згідно з етнічним довідником корінні народи - це народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації, в період встановлення існуючих кордонів, які, незалежно від правового стану, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні та правові інститути. Обов'язковою ознакою приналежності до корінних народів є самоусвідомлення народу як корінного на даній території [6, с 95].

У статті 1 Конвенції 169 Міжнародної організації праці від 26.06.1989 р. зазначається, що корінне населення - це народи у незалежних країнах, які розглядаються як корінні з огляду на те, що вони є нащадками тих, хто населяв країну або географічну місцевість, частиною якої є дана країна, у період її завоювання або колонізації чи в період встановлення існуючих державних кордонів та які, незалежно від їх правового статусу, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні та політичні інститути [7].

Правовий статус національних меншин - це сукупність юридичних чинників, які сприяють збереженню їх національної самобутності, зумовлюють їх існування, безпосередньо і суттєво впливають на подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично.

Окрім ст. 11 Конституції України, правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 01.11.1991 p., Законами України «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992 р. та «Про мови Української РСР» від 28.10.1989 р. Згідно з цими нормативно-правовими актами громадянам в Україні гарантовано рівні політичні, економічні та культурні права і свободи незалежно від їх національного походження. Всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, Україна виходить із того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

Елементними складовими правового статусу національних меншин є: принципи правового статусу національних меншин; основні права національних меншин; основні обов'язки національних меншин; гарантії реалізації прав національних меншин.

Основними принципами правового статусу є: визнання та повага прав окремої особи, прав національних меншин та прав будь-яких інших національно-етнічних спільнот; рівність прав осіб, які належать до національних меншин; неприпустимість дискримінації національних меншин, проявів расизму, антисемітизму; взаємопов'язаність та взаємозалежність прав і обов'язків національних меншин; універсальність та неподільність прав національних меншин; невід'ємність прав національних меншин; подолання міжнаціональної напруженості шляхом взаємних консультацій, пошуку компромісу; визнання та повага територіальної цілісності держав, непорушність існуючих кордонів тощо. Ю. То-дика вважає, що визначальним принципом правового статусу особи є принцип рівноправності незалежно від будь-яких чинників, у тому числі національності, мови, расової належності [8, с 177-180].

Згідно із законодавством України громадяни, які належать до національних меншин, мають такі специфічні права: вільно обирати та відновлювати національність; право на національне прізвище, ім'я та по батькові; право на збереження життєвого середовища у місцях свого історичного розселення; на створення національних громадських об'єднань; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на визначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві; на створення національних культурних і навчальних закладів; право обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх об'єднаннями за межами України; право на будь-яку іншу діяльність, що не суперечить законодавству.

Але, окрім прав, які гарантує Конституція України, чинне українське законодавство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, певні обов'язки: дотримуватися Конституції України і законів України; оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність; поважати мови, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. Закріплення зазначених обов'язків зумовлене потребами задоволення інтересів особи і суспільства, забезпечення прав людей, національно-етнічних спільнот і держави, їх існування і подальшого розвитку. Обов'язок одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та вільного розвитку особистості, на досягнення загального добробуту в суспільстві.

Права національних меншин в Україні забезпечуються загальними (політичні, економічні, соціально-культурні) та спеціальними (правові, інституційні) гарантіями. Заслуговує на увагу зміст спеціальних гарантій. Так, правові гарантії - це сукупність законодавчо встановлених засобів, які визначають порядок реалізації, а в разі необхідності - охорони та відновлення як прав національних меншин та національних груп, так і їх окремих представників. Інституційні (організаційні) гарантії - це система інституцій, державних установ та недержавних організацій, які покликані сприяти реалізації прав національних меншин, забезпечити їх захист та поновлення [8, с 177-180].

Стосовно правового статусу національних меншин, слід зазначити, що національні меншини визнані на конституційному рівні, прийнято ряд нормативно-правових актів та ратифіковано ряд міжнародних договорів, що визначають правовий статус національних меншин.

Подальше вивчення правового статусу національних меншин необхідне для остаточного вирішення проблеми щодо розмежування між національними меншинами та корінними народами, а також визначення правого статусу корінних народів, оскільки нині на них поширюється правовий статус національних меншин; приведення чинного законодавства у відповідність з міжнародним з метою сприяння вільному розвитку та вдосконаленню системи захисту прав національних меншин в Україні тощо. Перш за все вирішення зазначених питань на сучасному етапі забезпечить підтримання міжнаціональної злагоди, стабільний демократичний розвиток суспільного ладу в Україні.


2. Права національних меншин у законодавстві та міжнародних зобов'язаннях України

Міжетнічні відносини є однією з найбільш складних проблем, яка зачіпає як організацію державного і суспільного життя всередині кожної полінаціональної країни, так і міждержавні та міжнародні відносини. У будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв'язку із зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації.

Для виходу із соціально-політичної кризи, в якій опинилася і Україна, потрібна стабільність та злагода в самому суспільстві (міжконфесійна, міжнаціональна, міжкласова тощо). А відмова від будь-якої дискримінації, поряд із позитивними результатами у внутрішній та зовнішній політиці, сприяє політичній та соціальній стабільності, які в свою чергу сприяють економічній стабільності. Оскільки світовий досвід довів, що відмова від будь-яких форм дискримінації, зокрема відмова від негативного ставлення до меншин у політичній, соціальній, культурній та економічній сферах, сприяє політичній і соціальній стабільності держав, в Україні в 24 статті Конституції передбачено, що «... не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, місця проживання, за мовними або іншими ознаками...» Отже, Україна обрала шлях суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (стаття 1 Конституції), яка «... сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин...» (стаття 11 Конституції). Це шлях до демократичної Європи, в якій забезпечується самобутність всіх національних та етнічних груп.

Світова і, зокрема, європейська практика свідчить, що особливі права та особливі заходи, необхідні для збереження самобутності культурної спадщини та гідності меншин набувають таких форм:

- право меншин на існування;

- право на користування здобутками власної культури і мови та на їх розвиток;

- право меншин на забезпечення для них функціонування національних шкіл та інших навчальних закладів (у тому числі й вищої освіти) з викладанням рідною мовою та контролю за навчальними програмами;

- гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях;

- надання автономії з передачею меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних справ, із забезпеченням за допомогою субвенцій (на рівні культурної автономії, можливої як при дисперсному, так і при компактному проживанні меншини) та важелів оподаткування (на рівні територіальної автономії, можливої тільки при компактному проживанні меншин), коштів для виконання цих функцій.

Як свідчить практика, забезпечення цих прав гарантується лише у ефективній взаємодії міжнародного та внутрідержавного права, норми яких покликані виконувати властиву їм функцію забезпечення захисту прав меншин, розв'язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки незабезпечення прав та відсутність взаємодії міжнародного і внутрішнього права може призвести як до погіршення становища національних груп в окремій країні, так і до ускладнення міжнародної ситуації в цілому (яскравий приклад - події останніх років на теренах колишньої Югославії).

Для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою не тільки науково-теоретичного, але й насамперед прикладного порядку. Вступ до Ради Європи на тільки додає Україні нових прав, але й покладає на неї всю повноту відповідальності за дотримання безпеки і стабільності як в Україні, так і в регіоні та зобов'язує виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання.

Однак слід зауважити, що належний захист прав етнонаціональних меншин неможливий в умовах відсутності принципу верховенства права, незалежної, сильної, професійної судової влади, а також застосування конституційних норм як норм прямої дії. Тому Спеціальна комісія Верховної Ради по опрацюванню проекту нової Конституції України, до складу якої я увійшов у березні 1996 p., зробила все для того, щоб в основному законі держави були відображені ці положення. Тому в статті 8 ми передбачили, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права». А «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Крім того, було підкреслено, що «норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Виходячи з цього, ми намагалися відобразити в Конституції України основні права та свободи національних меншин.

Більше того, ми передбачили, що всі виборені права не можуть бути скасовані. Для цього в пункті 1 перехідних положень зазначили, «що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності... Конституції», а за моєю пропозицією ця теза була підсилена частиною З 22-ої статті: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Таким чином, перші три основні форми прав меншин, відображені вже в Законах «Про мови» та «Про національні меншини в Україні», поряд із положеннями преамбули та статей 8, 9, 10, 11, 22, 24, 53 та 119 Конституції вже гарантовані. Залишається відобразити в законодавчому полі України права національних меншин на представництво та права на автономію (національно-культурну та територіальну). Однак і в цьому напрямну зроблені перші кроки - в Законі «Про вибори народних депутатів України» в ст.7 передбачено право формування мажоритарних національних округів з урахуванням місць компактного проживання національних меншин. Водночас не було дозволено національним товариствам висувати свої списки кандидатів для забезпечення прав і національних спільнот, що проживають дисперсно. Однак стаття 14 Закону «Про національні меншини» передбачає це право, а отже - при переході на суто пропорційну систему врахування цього є обов’язковим згідно ч.3 статті 22 Конституції.

Крок у бік забезпечення права на культурну автономію було зроблено при Ратифікації Рамкової Конвенції про захист національних меншин. Після ратифікації Базового договору між Україною та Румунією стаття 13 щодо прав меншин є дійсною не тільки по відношенню до румун України, а й у відповідності до статті 24 Конституції, щодо недопущення привілеїв, в тому числі і за національною ознакою, ця стаття буде застосовуватись і до всіх національностей України. Оскільки в цьому договорі гарантується положення Рекомендації 1201 (1993) Ради Європи, окрім колективних прав, ця Рекомендація набрала сили закону після Ратифікації цього договору. Більш того, слід зазначити, що в Конституції України, крім статті 53, де йдеться про права осіб, що належать до національних меншин, на освіту рідною мовою, у решті випадків як у Конституції, так і в Законі «Про національні меншини в Україні», йдеться про колективні права національних меншин (а не осіб, що до них нале-жать!!!). Це поряд із статтею 2 «Декларації прав національностей України», де зазначено, що «Українська держава гарантує всім національностям право на забезпечення їх традиційного розселення, забезпечує існування національно-адміністративних одиниць...»,відкриває перспективу законодавчого закріплення права меншин на територіальну автономію, а після ратифікації вже підписаної Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов буде гарантоване право використання мов меншин в галузі освіти (ст.8), судової (ст. 9) та адміністративної владі та у наданні публічних послуг (ст.10), в засобах масової інформації (ст. 11), в культурній діяльності та засобах її здійснення (ст. 12), в економічному та соціальному житті (ст. 13) та у транскордонних обмінах (14). Це все створить умови для втілення в життя всіх п'яти основних форм та свобод національних меншин. Після цього ні націоналісти, ні шовіністи не зможуть вже перешкодити їх здійсненню. До того ж, в статті 11 Конституції визнається, що в Україні, крім українців, є й інші корінні народи і національні меншини, визнання існування також і корінних національних меншин покладає зобов'язання на державу забезпечити їм права у повному обсязі, а принцип верховенства права приведе до того, що рано чи пізно всі права національних меншин знайдуть відображення у вітчизняному законодавстві.


3. Особливості прав національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародно-правові стандарти

Проблема національних меншин є дуже актуальною для України, на території якої проживають, за переписом 2001 p., 130 національностей. Українці становлять 77,8%, росіяни — 17,3%. Далі йдуть білоруси (0,6%), молдавани (0,5%), кримські татари (0,5), болгари (0,4%), угорці, румуни та поляки (по 0,3%), євреї (0,2%) та ін., що є незаперечним свідченням важливості правового регулювання становища національних меншин в Україні, яке здійснюється як національним законодавством, так і тими міжнародно-правовими актами, що були належним чином ратифіковані Верховною Радою України і введені в систему національного законодавства. Окремі аспекти співвідношення таких норм розглядались як українськими (Н.Беліцер, В.Нікітюк, М.Товт та ін.), так і зарубіжними (В.Боурінг, Т.Кузьо, Р.Якемчук та ін.) науковцями. Метою даної статті є аналіз українського законодавства щодо прав національних меншин у світлі міжнародно-правових стандартів, передбачених міжнародними актами щодо прав національних меншин.

Права національних меншин за законодавством України. Правове регулювання становища національних меншин в Україні має дві особливості: 1) законодавство України не встановлює жодних критеріїв для визначення національних менших, за винятком виявлення почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою; 2) титульна українська нація, яка за результатами перепису становить майже 78%, у декількох регіонах України за мовною ознакою фактично є меншістю, а отже також потребує захисту.

Статус України як, з одного боку, національної держави, а з іншого, — багатонаціональної, полікультурної, був закріплений в Конституції України 1996 p., де в Преамбулі дається визначення Українського народу як громадян України всіх національностей, тобто в основі такого визначення української політичної нації є як елементи громадянської нації, так і етнічної[2].

Традиції уважного ставлення до прав національних меншин в Україні мають глибоке коріння — починаючи від доби УНР. III Універсал Української Центральної Ради проголошував поряд з іншими правами і свободами, можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами». Російському, єврейському, польському та іншим народам в Україні надавалась національно-персональна автономія для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їхнього національного життя. В IV Універсалі Української Центральної Ради проголошувалось: «В самостійній Українській Народній Республіці нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9-го січня»[4]. Йдеться про Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 p., який надавав кожній з націй, що населяли Україну, «право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію: тобто право на самостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу...». Жодна європейська держава не мала на той час такого закону. Перший товариш секретаря з Єврейських справ у розширеному Генеральному Секретаріаті Моше Зільберфарб порівнював цей закон з діяннями Великої Французької революції. В той час як остання проголошувала права людини, український закон проголошував права націй.

Однак коли Україна ввійшла до складу Радянського Союзу, ці великі здобутки української нації щодо дружніх відносин з усіма меншинами в Україні замовчувались і акцентувались ідеї єврейських погромів в Україні, бандерівської загрози, національної нетерпимості для дескридитації ідеї українського націоналізму. «Факти, однак, свідчать, що український національно-визвольний рух ніколи не пропонував досягти своїх цілей за рахунок чи всупереч неукраїнському населенню країни». Твердження про те, що українська національна ідея не спрацювала, звучали вже в роки незалежної України, однак фактично нічого не робилось, щоб ця ідея почала працювати.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України 1 листопада 1991 р. було прийнято Декларацію прав національностей України. Першим законодавчим актом незалежної України у сфері міжетнічних взаємин був Закон «Про громадянство» 1991 p., який передбачав «нульовий варіант» щодо набуття громадянства України — кожен мешканець України автоматично отримав право на громадянство України. Закон України «Про національні меншини в Україні» 1992 р. імплементував норми міжнародно-правових актів з прав національних меншин, а в дечому випередив і перевершив їх. Закон визначає національні меншини як групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (ст. 3), а отже — не встановлюються жодні критерії визначення меншин на кшталт розміру, тривалості проживання на території України тощо. Держава гарантує всім національним меншинам права на національну культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій тощо (ст. 6). Однак, як зазначає М.Буроменський, закон не дає визначення такої національно-культурної автономії, а також не визначає процедуру та умови її створення.

Права національних меншин закріплені також у Конституції України в ст. 10 (мовні права української нації, корінних народів та національних меншин в Україні), ст. 11 (національно-культурні проблеми української нації, корінних народів і національних меншин України), ст. 53 (право національних меншин на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства).

Ст. 11 Конституції України визначає і закріплює ставлення України як держави до вирішення національно-культурних і мовних проблем і на рівні загальних засад вирішує два питання. По-перше, конституційно визначає характер та основний зміст політики держави щодо української нації, яка за чисельністю є основою українського народу. Конституційно закріплено два основних напрями політики держави — сприяння «консолідації та розвиткові української нації» як загальному напряму практичної політики та сприяння розвиткові «історичної свідомості, традицій і культури» української нації. По-друге, у ст. 11 конституційно визначаються також характер та мета політики держави щодо корінних народів і національних меншин. Йдеться про сприяння з боку держави розвиткові їх «етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності».

Задекларувавши в Конституції забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, Конституція гарантує також вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого са-моврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України зазначено, що поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України[3].

Попри певну прогресивність законодавства щодо прав національних меншин в Україні, його недоліком є декларативність, відсутність механізмів реалізації задекларованих прав. Наприклад, ст. 14 Закону України «Про національні меншини в Україні» встановлює, що національні громадські об'єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих рад народних депутатів. Однак у законах про вибори цього права національних громадських об'єднань не передбачено, і жодна національна меншина не може звернутися до суду чи до самої законодавчої влади з цього приводу. Законодавство України критикують за недостатні гарантії політичного представництва національних меншин. Однак, як засвідчили парламентські вибори 2001 p., політичні партії, сформовані за національним принципом, не мали підтримки виборців.

Відповідність українського законодавств., міжнародним актам з прав національних меншин. У грудні 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин» 1995 р. Відповідно до ст. 14 цієї Конвенції було взято зобов'язання забезпечити особам, які належать до національних меншин, у районах, де вони традиційно або у значній кількості проживають, належні умови навчатися мові своєї меншини або навчатися цією мовою[5]. Україна ввела таку норму в національне законодавство, про що згадувалось вище. Як зазначається у звіті Уряду України, поданого 2 листопада 1999 p., відповідно до ст. 25 Рамкової конвенції, згідно з даними Українського комітету статистики у 1998-1999 роках в Україні було 21 246 загальноосвітніх шкіл, серед яких 16 032 — школи з українською мовою навчання, 2561 — з російською, 108 — з румунською, 18 — 3 молдавською, 65 — 3 угорською, 6 — з кримськотатарською, 3 — з польською мовами навчання. Крім того, було 2469 «змішаних» шкіл з двома мовами навчання, серед яких 2394 — українсько-російські, 28 — українсько-угорські тощо[7].

24 грудня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» (надалі — Хартія), підписану від імені України 2 травня 1996 р. в М.Страсбурзі. Ратифікувавши цей міжнародно-правовий акт, Україна взяла на себе серйозні зобов'язання щодо мов національних менших, які проживають на її території, зокрема, до мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдован, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків щодо застосування положень Європейської хартії залежно від чисельності осіб, які до них належать і постійно компактно проживають у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці. При цьому п. 4 аналізованого Закону передбачає, що при застосуванні положень п. 2 ст. 7 Хартії (що торкається спеціальних заходів на користь регіональних мов чи мов меншин) заходи, спрямовані на утвердження державної мови, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку російської мови та мов інших національних меншин[1].

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 12 липня 2000 р. зазначений Закон було визнано таким, що не відповідає Конституції України, оскільки його було підписано і офіційно оприлюднено з порушенням положень ст. 94 Конституції України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 1993 p., яка визнана Конституційним Судом неконституційною.

У жовтні 2002 р. Президент Л.Кучма повторно вніс питання про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин[9] на розгляд Верховної Ради України. Заперечуючи професору Т.Кузьо, який стверджує, що існують побоювання опозиції щодо того, що ратифікація Хартії сприятиме в першу чергу поширенню російської мови, професор В.Кулик вважає, що націонал-демократи не заперечують проти ратифікації Хартії і, як і попереднього разу, намагатимуться, щоб при ратифікації Хартії мовам національних меншин, і в першу чергу російській мові, не були надані права, які б могли перешкодити поширенню використання української мови[2]. Експерти Ради Європи постійно підкреслюють, що Хартія захищає всі мови і чим більшою є етнічна група, тим більші зобов'язання держави щодо захисту її мови. Але, як зазначає Т.Кузьо, хоч на семінарі Ради Європи, організованому 18-19 жовтня 2002 p., і було заявлено, що українська мова також виграє від Хартії, це малоймовірно. Хартія стосується тільки неукраїнських етнічних груп. Рада Європи і ОБСЄ не застосовують права національних меншин та мовні права до титульної нації. Очевидно, що Рада Європи та ОБСЄ застосовують подвійні стандарти щодо своїх членів. Так, презюмується, що західні демократії не потребують втручання в їхні етнічні проблеми на відміну від східноєвропейських держав. Законодавство Великої Британії, Греції, Іспанії, Німеччини, Туреччини, Франції взагалі не містить поняття «національні меншини», а їхні етнічні конфлікти визначаються терміном «тероризм». В цілому на 2001 р. Хартія була ратифікована тільки 15 державами — членами Ради Європи. Франція відмовилась ратифікувати Хартію, оскільки вона суперечить її Конституції, яка гарантує індивідуальні права незалежно від етнічної належності, мови чи релігії.


Висновки

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що статус національних меншин в окремих аспектах навіть ширший. Водночас механізм практичної реалізації цих прав, їхнього захисту потребує подальшого удосконалення. Робота в цьому напрямку залежить в першу чергу від самих національних меншин, оскільки «незатребуване право не може вважатись порушеним правом». Отже, реалізація законодавчо закріплених прав прямо залежить і від активності самих меншин. А гаслом для національних меншин повинно бути: «Шануймося, бо ми того варті!».

Отже, Україна має давні традиції щодо забезпечення прав національних меншин, починаючи з доби УНР. Законодавство незалежної Української держави імплементувало норми міжнародно-правових актів щодо прав національних меншин, а в дечому випередило і перевершило їх.

У цілому відповідаючи міжнародно-правовим актам у цій сфері законодавство України часом залишається декларативним. Україна взяла на себе серйозні зобов'язання щодо гарантій мовних прав національних меншин, їх політичного представництва, але не завжди може забезпечити ці права. Разом з тим не зрозумілим залишається тиск Ради Європи, ОБСЄ на молоді незалежні держави саме у сфері гарантій мовних прав національних меншин, для забезпечення яких потрібні чималі фінансові витрати, які не можуть собі дозволити навіть «зрілі» європейські демократії.


Список використаних джерел

1. Копейчиков В. В. Основи конституційного права України. - К, 2000. - 288 с.

2.Биков О. М, Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні. - К, 2001. - С. 261.

3. Тоет М. Міжнародно-правовий захист національних меншин (тенденції сучасного розвитку). -Ужгород, 2002. - С 49.

4. Tomuschat C. Status of Minorities under Article 27 of the International Convention on Civil and Political Rights // Minorities in National and International laws. - P. 960.

5. Turk D. Norms and institutions within the UN system relevant to minority issues. - Conference paper № 5. Colombo, 6-Ю November, 1988. - P. 29.

6. Етнічний довідник: У 3 ч. - К., 1997. - Ч. 3. -С. 95.

7. Конвенция 169 о коренных пародах, ведущих племенной образ жизни, в независимых странах: Принята Генеральной конференцией Международной организации труда 26.06.1989 г. // Ліга: Закон. Професіонал 7.2.1 Copyright: ІАЦ Ліга 1001 -2000 p.

8. Тодика Ю. М., Журавський В. С. Конституційне право України. - К., 2002. - 544 с

загрузка...
Top