Юснатуралізм у філософсько-правовій думці України: взаємодія західної та східної традицій європейського права

В умовах докорінного реформу­вання політико-правової систе­ми відмова від офіційної юри­дичної ідеології певною мірою посла­била позиції легістського позитивізму та сприяла підвищенню інтересу до юснатуралістичного праворозуміння у правознавстві України. У літературі, однак, не завжди приділяється увага тій обставині, що ціла низка природ­но-правових концепцій (верховенства права, прав людини, самообмеження державної влади, духу Конституції то­що) є невід´ємними елементами за­хідної філософської та правової тра­дицій, а також властивого останній «юридичного світогляду». Сприйнят­тя українською політико-правовою й етико-правовою думкою як самих по­нять природного права і природного закону, так і деяких інших основопо­ложних категорій юснатуралізму («природа», «розум», «суспільний до­говір» тощо) є результатом взаємодії східної традиції європейського права із західною [1, 48-49; 2, 43-61; 3].

Для такої міжкультурної взаємодії є характерним перетлумачення й зміна значень тих термінів, які запозичуються філософами права. Наголо­шуючи на цьому, О. Шпенглер зазна­чав, що «завжди буває важливим не первинний смисл форми, а сама лише форма, в якій діяльне відчуття і розуміння спостерігача виявляють можливість для власної творчості». Смисли ж, на думку німецького куль­туролога, є такими, що не передаються [4, 57-58]. Враховуючи полемічний характер наведеного твердження, не можна, однак, не відзначити необ­хідності з´ясування соціокультурної зумовленості тих смислів, якими на­повнюються природно-правові конст­рукції при їх використанні. Натомість спроби суто механічного перенесення на національний ґрунт смислових зна­чень тих понять, які є органічним породженням конкретної культури, можуть призвести лише до формаль­ного, зовнішнього й декларативного рецепіювання природно-правових по­ложень правом України. На користь цього свідчить, як видається, й історія української природно-правової думки, зокрема в періоди її розквіту.

Метою пропонованої статті є вияв­лення історико-культурних особливо­стей юснатуралізму як напряму пра­вової думки на теренах України. Такі особливості розглядатимуться насам­перед в аспекті взаємодії відмінних цивілізаційних традицій та типів фі­лософсько-правового дискурсу

Як відомо, визначальними чинни­ками розвитку західної правової дум­ки стали, з одного боку, її прикладна, політико-правова спрямованість, а з другого — логіко-дискурсивний тип філософствування, на якому вона ґрунтується. Ці риси постали як прояв усього соціокультурного й, зокрема, державно-юридичного розвитку від­повідних суспільств. Суттєві ж особ­ливості такого розвитку на теренах України зумовили, з одного боку, невіддиференційований характер на­ціональної правової системи, розбіж­ність між офіційним та неофіційним позитивним правом, а з другого — відносну нерозвиненість у ній політико-правових різновидів юснатуралізму. Ціннісно-світоглядними чинниками, які вплинули на розвиток вітчизняної правової думки, стали апофатичний ха­рактер східнохристиянського бого­слов´я та специфічний кордоцентризм української філософії.

Український юснатуралізм XVI-XVIII ст. відображав провідні ідеологічні тенденції доби європейського Відродження, Реформації та Просвітництва. У XVIII ст., яке іноді називають «століттям природного права», це було значною мірою зумовлено державною політикою у сфері освіти, яка проводилась у Росії. При цьому, як слушно зазначає О. Мироненко, тогочасні українські мислителі «об´єктивно не могли створити ані якогось національного типу філософствування, ані власної школи праворозуміння. Значною мірою це стало наслідком примусового нищення у XVIII ст. не тільки «крамольних» республіканських, демократичних ідей, а й фунда­менту, на якому вони зростали — на­родної освіти і культури...». Водночас ці мислителі, хоча й «не робили прин­ципово нових концептуальних відкриттів, але «зі своїх позицій по­глиблювали скарбницю знань про природне право як фундамент права позитивного та критерій, якому воно повинне відповідати» [5, 270].

Попри те, що у творах багатьох ук­раїнських авторів того часу містяться твердження про священність природ­ного права, суспільно-політичний зміст їх концепцій міг досить суттєво відрізнятися. Зокрема, обстоювались як традиціоналістське й станово-ієрархічне природне право, так і бур­жуазно-демократичні права людини. Якщо у творчості мислителів періоду Київської Русі та Гетьманщини до­мінував етатистський підхід та утвер­джувались передовсім морально-пра­вові обов´язки людини, то натомість у природно-правових концепціях періо­дів українського відродження й Просвітництва XVII-XVIII ст. пере­важав індивідуалістський напрям, в якому акцентувалось на свободі люди­ни та її моральній відповідальності [6, 9]. Так, наприклад, ідеї Ф. Прокоповича, який обґрунтовував тезу про те, що «цар ні законам, ні канонам не під­владний», суттєво відрізнялись від поглядів С. Оріховського, який обсто­ював верховенство права і закону що­до королівської влади. Якщо С. Десницький наводив аргументи на користь соціальної нерівності, то на­томість концепція Я. Козельського відзначалась демократизмом та егалі­таризмом. Право пригноблених верств населення на самозахист визнавалось Я. Козельським і заперечувалось Ф. Прокоповичем [5, 108-112, 117, 239-245; 7, 136-149, 238-244].

Відтак, етико-правові й політико-правові концепції українського юсна­туралізму часто поставали як резуль­тат наповнення форм західноєвро­пейського юридичного мислення тим соціальним змістом, який відображав специфічні потреби українського на­роду чи його окремих верств. З огляду на це в окремих випадках ці концепції могли виражати як різні форми лібе­ральної ідеології (від радикально-анархічних та революційних до по­мірковано-реформаційних і демокра­тичних), так і соціально-консерватив­ний напрям політичної думки; як «кантіанський», так і «маккіавеліанський» типи морально-політичного дис­курсу [8, 129-13; 9, 37]. Наведене свідчить про соціально-змістовну не­однозначність природно-правових підходів, які нерідко виступали фор­мою та способом аргументації від­мінних, а іноді протилежних політич­них поглядів і слугували охороні різних суспільних інтересів.

Для сучасної правової думки важ­ливе значення має вивчення причин, через які не мали успіху ті спроби ре­цепції західноєвропейських природ­но-правових концепцій, які спос­терігалися в кінці XVIII — першій тре­тині XIX ст. У літературі небезпід­ставно зазначається, що така рецепція зводилась переважно до механічного «перенесення абстрактних формул, позбавлених живого змісту» (Г. Фельдштейн). Розрив між запозичуваними ідеями та змістом реального соціонормативного регулювання на україн­ських теренах значною мірою пояс­нюється тим, що в західноєвропей­ській юриспруденції XVIII ст. назву «природне право» отримували теоре­тичні узагальнення права позитивного [10, 57], сформованого у відмінних економічних, суспільно-політичних та культурних умовах. З урахуванням цього серед чинників, якими була викликана невдалість згаданих спроб, слід вказати на належність рецепіиованих природно-правових ідей до соціонормативної культури «модерніті», притаманної буржуазному суспільству. Натомість структура то­гочасного українського соціуму була традиційною, тісно пов´язаною з еко­номічними відносинами феодального типу. Істотний вплив тут мала і «східноєвропейська» (Є. Харитонов), «візантійська» правова традиція, в якій соціальне значення окремих дер­жавно-юридичних інститутів (глави держави, парламенту, закону й суду) було суттєво відмінним.

З огляду на ці чинники, в україн­ській правовій думці ХУІІІ-ХІХ ст. оригінальну або ж відносно самостій­ну концептуальну розробку отримува­ли насамперед не державно-юридичні, а етико-богословські й етико-моралістичні різновиди природно-право­вих учень (Г. Сковорода, І. Котля­ревський, П. Юркевич та ін.). Безпе­речно, вчення цих мислителів зберіга­ли зв´язки із класичною західною філософією. Що ж до державно-юри­дичного й політико-правового на­прямів юснатуралізму, то тут впливи західноєвропейських концепцій мали місце як на початку, так і наприкінці XIX ст. Основними шляхами ідейних запозичень були переклади праць із природного права (таку назву в цей період мали філософія права та особ­ливий розділ морального богослов´я), запрошення іноземних професорів для викладання цього предмета, а також навчання українських і росій­ських правників в університетах Західної Європи.

Філософсько-правова думка Украї­ни XIX — початку XX ст. відзначалась низкою теоретико-методологічних до­сягнень. У ній були присутні не лише природно-правові побудови, так би мовити, «першого порядку», а також і метатеоретична рефлексія над юснатуралізмом як особливим філософсь­ко-правовим підходом. Є прикметним прагнення подолати однобічність іде­алістичного й метафізичного тракту­вань права, поєднати їх на засадах доповнюваності з соціологічними й істо­ричними методами його вивчення (С. Десницький, Б. Кістяківський, С. Дністрянський та ін.).

Низкою концептуальних здобутків характеризується доробок представ­ників школи «відродженого природ­ного права» кінця XIX — початку XX ст. (И. Михайловський, С. Котля­ревський та ін.). У політико-правовому ж аспекті концепції цих учених бу­ли спробою запровадження західних ліберально-демократичних концепцій прав людини і правової держави на традиційному культурному ґрунті. Ця обставина, з урахуванням особливос­тей як минулого, так і подальшого роз­витку суспільно-політичної ситуації на українських теренах, стала однією з основних причин, які зумовили їх практичну нереалізованість.

У радянський період юснатуралізм та, зокрема, вчення про природні пра­ва людини виступали насамперед предметом критики, нерідко однобіч­ної та ідеологічно упередженої. Від­крите ж обстоювання чи поширення природно-правового праворозуміння в умовах монопольного панування юридичного позитивізму було прак­тично неможливим. Натомість у пост­радянській філософії права позначи­лась тенденція відходу від уніфікова­ного розуміння права виключно як результату волевиявлення законодав­ця. Серед обставин, які призвели до цього, чільне місце належить змінам у політичному режимі держави, суспіль­но-політичним реформам, які потре­бують свого теоретичного осмислення й ідеологічного забезпечення.

За таких умов нині в Україні розви­ваються основні стратегії природно-правового типу філософствування, вироблені у рамках як класичного юс-натуралізму, так і його сучасних вер­сій. Так, інтерпретації, розроблювані на основі натурфілософської парадиг­ми, відображаються в поглядах С. Го­ловатого [11], О. Івакіна [12], О. Кос­тенка [13], М. Костицького [14], С. Сливки [15] та ін. Спільною у пра­цях цих правознавців є, зокрема, низка моністично-правових ідей, витоки яких знаходяться у класичному при­родному праві: ідеї єдності Всесвіту, живої та неживої природи, матерії та духу. З такого монізму випливають універсальні об´єктивні закономір­ності (М. Костицький), закон справед­ливості (А. Козловський), закони при­роди (О. Костенко, С. Сливка) чи природне право людини (О. Івакін).

Некласичні підходи до осмислення природного права стають основою йо­го трактувань із позицій принципу інтерсуб´єктивності, в яких здійс­нюється спроба подолати антитезу ма­теріального та ідеального, суб´єктив­ного і об´єктивного в праві, правового буття і правової свідомості. На цих підходах засновані: концепція «право­вої реальності», в якій корелятом при­родного права є процедурна норма аргументативного дискурсу (С. Мак­симов) [16]; онтогносеологічне осмис­лення справедливості в концепції пра­ва як пізнання (А. Козловський) [17]; трактування «буття-справедливим» як одного з фундаментальних модусів людського буття у правовій ситуації (О. Стовба) [18, 90-115]; розробка основ права з позицій синергетики, поєднана зі спробою інтегрувати їх з підходами комунікативними (С. Тімуш) [19].

Не викликає сумнівів, що звернен­ня до природно-правових підходів, використання їх евристичного мето­дологічного потенціалу збагачує як філософсько-правову думку, так і дер­жавно-юридичну доктрину в Україні. З одного боку, це сприяє пошуку нових джерел знання про правову реальність, про глибинні, сутнісні виміри права, його буттєві основи, за­кономірності існування і розвитку, а також слугує виробленню й обґрунту­ванню ідеалів правової політики України. З другого боку, воно стиму­лює, легітимізує й розвиває непозитивістські підходи до аргументації правотлумачних та правозастосовних рішень, формує поняттєво-терміно­логічний апарат такої аргументації.

При цьому соціальне значення при­родно-правових ідей і теоретико-світоглядних підходів, з якими вони по­в´язані, не може бути встановлено апріорі. Його з´ясування вимагає ана­лізу змісту відповідних концепцій в аспекті їх зв´язків із практикою вико­ристання, з тим, як вони діють у кон­кретно-історичних умовах. Головне питання тут полягає у виявленні міри відповідності цих ідей існуючим цін­нісно-нормативним стереотипам по­ведінки й мислення, а також у визна­ченні стосовно окремих суспільних груп та соціуму загалом практичних наслідків тих державно-юридичних рішень, які прийматимуться з використанням юснатуралістичної аргумен­тації. Лише за умови такої відпо­відності юснатуралістичні підходи, зокрема ті з них, за посередництвом яких відбувається просування у вітчизняну правову систему «юридич­ного світогляду», можуть стати реаль­но діючою складовою цієї системи.

Сучасні процеси ринкової уніфі­кації соціокультурних умов здатні певною мірою зменшувати відміннос­ті між виробленими у різних культу­рах та цивілізаціях типами раціональ­ності як панівними способами розуміння та стратегіями легітимації [20, 42, 58-60; 21, 4-6; 22, 164-166; 23]. З другого боку, як зауважують В. Баранов та С. Денисов, правова психологія є об´єктом владних маніпу­ляцій, здійснюваних, зокрема, й за посередництвом правової ідеології. З урахуванням цього тривалий вплив на суспільні уявлення про «належне право» може призвести, зокрема, й до виникнення ціннісних орієнтирів, які настільки глибоко вкорінюються у правову психологію, що перетворю­ються вже на частину «об´єктивного природного права» як норм, що випливають із властивостей самих су­спільних відносин [24, 7]. Однак більш докладний розгляд цих питань задає перспективу подальших дослі­джень цієї проблематики.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного право­знавства. Європейські традиції. — X., 2002. — 592 с.
  2. Халем Ф. фон. Историко-правовые аспекты проблемы Восток-Запад // Вопросы философии. — 2002. — № 7. — С. 43-61.
  3. Лобода Ю. П. Правова традиція українського народу (феномен та об´єкт загальнотеоретичного дискурсу). — Л., 2009. — 280 с.
  4. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории / пер. с нем. — М., 1998. — Т. 2. Всемирно-исторические перспективы. — 606 с.
  5. Мироненко О. М. Історія вітчизняної конституційної юстиції (рукопис). Інститут держави і пра­ва ім. В. М. Корецького, 2008. — 1873 с.
  6. Мороз С. П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України (IX — початок XX століття) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — X., 2002. — 17 с.
  7. Мироненко О. М., Горбатенко В. П. Історія вчень про державу і право : навч. посіб. — К., 2010. — 456 с.
  8. Прокопов Д. Є. Природне право в консервативно-правовій думці Російської імперії кінця XIX — початку XX століть (Л. Тихомиров) // Держава і право : зб. наук. пр. Юридичні науки. — Вип. 44. - С. 129-136.
  9. Гребенник Г. Л. Проблема отношений политики и морали (опыт конструирования маккиавели-анско-кантианского метадискурса). — Одесса, 2007. — 616 с.
  10. Фельдштейн Г. С. Главные течения в истории науки уголовного права в России. — Ярославль, 1909.- 693 с.
  11. Головатий С. П. Верховенство права : ідея, доктрина, принцип : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук.— К., 2008. —44 с.
  12. Івакін О. А. Сутність людини як підстава змістовного трактування природного права // Акту­альні проблеми держави і права. — Одеса, 2007. — Вип. 36. — С. 6—10.
  13. Костенко О. М. Культура і закон у протидії злу. — К., 2008. — 352 с.
  14. Костицький М. Філософські питання верховенства права // Філософські та психологічні про­блеми юриспруденції. Вибрані наукові праці. — Чернівці, 2009. — Кн. 1. — С. 41—46.
  15. Сливка С. С. Природне та надприродне право : у 3 ч. — К., 2005.— Ч. 1. Природне право : істо-рико-філософський погляд. — 224 с.
  16. Максимов С. И. Правовая реальность : опыт философского осмысления. — Харьков, 2002. -328 с.
  17. Козловський А. А. Справедливість як гносеологічний принцип права // Ерліхівський збірник. Юридичний факультет Чернівецького ун-ту імені Юрія Федьковича. — К.; Чернівці, 2003. -Т. 1.-С. 11-17.
  18. Стовба А. В. Фундаментальна онтологія правосуддя // Правосуддя : філософське та загальноте­оретичне осмислення. — К., 2009. — 316 с.
  19. Тімуш І. С. Інтегральний погляд на право. — К., 2009. — 284 с.
  20. Мамонова М. А. Запад и Восток : традиции и новации рациональности мышления. — М., 1991. — 120 с.
  21. Владимиренко В. Є. Соціокультурні засади та еволюція типів раціональності : автореф. дис.... канд. філос. наук. — К., 1994. — 25 с.
  22. Белокобыльский А. В. Основания и стратегии рациональности Модерна. — К., 2008. — 244 с.
  23. Шилкова Л. В. Современное российское правоведение : типы рациональности в понимании права // Философия права. — 2008. — № 6 (31). — С. 7-10.
  24. Баранов В. М., Денисов С. А. Об интегративности идеи в философии права // Философия права. - 2001. - № 2 (4). - С. 5-9.
загрузка...
Top