Юридична природа рішень Європейського суду з прав людини (загальнотеоретичний аспект)

Питання про юридичну природу рішень Європейського суду з прав людини (далі — Суд) було і залишається одним із найдискусійніших у юридичній науці. Воно виходить і на рівень практичної юриспруденції у зв´язку з закріпленням у Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» норми, згідно з якою практика Суду визнається джерелом права в Україні (ст. 17). Проте механізм використання рішень Суду у процесі правозастосовної діяльності й досі залишається нерозробленим, а право безпосередньо застосовувати рішення Суду віддається на розсуд суб´єктів цієї діяльності й тому є проблематичним.

Особлива увага науковців до юридичної природи рішень Суду пов´язана як зі специфічною роллю Суду як наднаціонального юрисдикційного органу, що має виключне право тлумачити та застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), так і з особливостями правових систем держав — членів Ради Європи, право якої поєднує континентальний та англо-саксонський типи правових систем.

Можна виокремити низку підходів науковців до розуміння: а) юридичної природи; б) праворегулятивної функції рішень Суду.

Щодо першого питання більшість вітчизняних авторів (О. Климович, П. Рабінович, О. Соловйов, Д. Супрун, Л. Тимченко, С. Федик) розглядають рішення Суду як юридичний акт, який має подвійну юридичну природу: правозастосовну та правоінтерпретаційну. Причому одні з них роблять більший акцент на характеристиці таких рішень як актів правотлумачних [3], тоді як інші зосереджуються на їх правозастосовній природі [8, 10].

З точки зору загальної теорії права рішення Суду справді є правозастосовними актами, які, однак, поєднують у собі й певні властивості актів право-інтерпретаційних. Це пов´язано з тим, що у процесі здійснення правозастосовної діяльності (котра, як відомо, охоплює низку стадій, включаючи і тлумачення тексту нормативно-правового припису) відбувається операція з тлумачення відповідної норми Конвенції у зв´язку з її застосуванням до конкретної життєвої ситуації. Тоді ж коли акт застосування отримує письмову юридичну форму вираження, у ньому нерідко формалізуються і правила розуміння змісту відповідної норми Конвенції, тобто ті правила-роз´яснення Суду, які набувають юридичної сили акта застосування цієї норми. При цьому навряд чи можна стверджувати, що якийсь аспект подвійного статусу рішень Суду є домінуючим, оскільки ст. 32 Конвенції встановлює поширення юрисдикції Суду на всі питання тлумачення та застосування Конвенції. Проте на практиці повноваження Суду щодо тлумачення Конвенції набувають більшої ваги з точки зору, як він висловлюється, «розвитку Конвенції» та його правових позицій.

Крім того, з огляду на особливості правотлумачної практики Суду, у межах цієї статті доцільно розглянути юридичну природу рішень Суду ще й як правоконкретизаційних юридичних актів.

Правозастосовний характер рішень Суду. Цим рішенням притаманні усі ознаки правозастосовних актів. По-перше, рішення Суду ухвалюються компетентним (уповноваженим на це ст. 32 Конвенції) органом — Судом. По-друге, вони мають публічно-владний характер та забезпечуються міждержавним утворенням — Радою Європи, яка через спеціально уповноважений орган (Комітет Міністрів) контролює їх виконання державою-відповідачем у справі та має право застосовувати до останньої санкції юридичного та політичного характеру за невиконання таких актів. По-третє, рішення Суду як правозастосовні акти містять індивідуальне, формально обов´язкове правило поведінки, яке полягає у визнанні наявності чи відсутності порушення Конвенції та, залежно від наслідків порушення, у призначенні справедливої сатисфакції. По-четверте, обов´язкова дія рішень Суду розрахована завжди на персоніфікованих суб´єктів — заявника та державу-відповідача. Хоча у факультативному порядку, вдаючись до заходів загального характеру, держава може вживати відповідних заходів для уникнення у майбутньому аналогічних порушень щодо інших суб´єктів. По-п´яте, рішення Суду регулюють лише конкретні випадки суспільного життя, тому їх юридична чинність вичерпується фактом реалізації індивідуального припису. Тобто рішення Суду в конкретній справі не може бути застосоване до іншого, навіть аналогічного випадку «автоматично», без належного обґрунтування позиції Суду в новому рішенні, хоча він може посилатися (і справді посилається) на свої попередні рішення при ухваленні наступних рішень в аналогічних за фабулами справах. По-шосте, рішенням Суду притаманна пряма дія. По-сьоме, вони мають письмову юридичну форму вираження, складаючись із трьох основних частин: «Процедура», «Факти», «Питання права». По-восьме, ці рішення є необхідною передумовою належної реалізації порушених прав та свобод, передбачених Конвенцією.

Правотлумачний характер рішень Суду. Особливістю правоінтерпретаційної діяльності Суду є те, що її результати містяться у зовнішній юридичній формі правозастосовного акта — його рішенні. Проте такий правозастосовний акт має водночас і всі ознаки акта інтерпретаційно-правового. По-перше, відповідно до ст. 32 Конвенції таке рішення є юридичним актом компетентного суб´єкта — Суду. По-друге, інтерпретація Конвенції, що міститься у рішенні Суду, є формально обов´язковою для усіх суб´єктів, оскільки лише він має повноваження здійснювати її офіційне тлумачення. По-третє, це рішення містить правила розуміння змісту норм Конвенції, які є досить абстрактними та конкретизуються через їх тлумачення Судом. По-четверте, рішення Суду має письмову юридичну форму вираження. По-п´яте, такі рішення мають юридичну силу, визначену статусом суб´єкта право-тлумачення — Суду, тобто має юридичну силу рішення Суду. По-шосте, правило розуміння змісту норми Конвенції, що міститься у такому рішенні, не виходить за її межі — принаймні декларативно (у правових позиціях Суду зазначається, що він не може, користуючись еволюційним тлумаченням, вивести з подібної норми «таке право, яке не було включено в текст раніше» [5]). Зазвичай Суд використовує загальні формулювання і зазначає, що те чи інше право, яке буквально не записане у тексті Конвенції, випливає з певної норми у світлі цілей Конвенції або ж роз´яснює ознаки певного поняття, яке міститься у нормі Конвенції. Тобто, з одного боку, Суд «розвиває» норми Конвенції, а з другого — визнає, що не виходить за межі змісту цих норм, хоча такі межі є досить широкими. По-сьоме, рішення Суду самі по собі не створюють нових, не змінюють і не скасовують чинних норм права. Текст Конвенції з 1950 р. змінюється лише через посередництво Протоколів до неї (здебільшого в організаційно-процесуальній частині), тоді як правила розуміння її змісту змінюються на розсуд Суду при незмінності тексту самих норм Конвенції. По-восьме, правила розуміння змісту таких норм діють лише протягом строку дії Конвенції. По-дев´яте, рішення Суду не мають самостійного значення та діють лише в єдності з її нормами.

Наявність правил розуміння норм Конвенції у правозастосовних актах — рішеннях Суду засвідчує, що ці акти містять водночас і офіційне казуальне тлумачення таких норм щодо конкретної справи, яка розглядається Судом. Водночас зобов´язання держав — учасниць Конвенції щодо вжиття заходів загального характеру (тобто заходів, спрямованих на попередження у майбутньому аналогічних порушень Конвенції) створює ситуацію, коли таке тлумачення стає також, як зазначається у літературі [3, 141], неофіційним нормативним тлумаченням норм Конвенції: а) для держави-відповідача у справі при вирішенні подібних справ на національному рівні; б) при застосуванні практики Суду іншими державами — учасницями Конвенції; в) для подальшої практики тлумачення та застосування Конвенції самим Судом.

Правоконкретизаційний характер рішень Суду. Такі рішення порівняно з іншими різновидами інтерпретацій-но-правових актів мають ще одну особливість, яка стосується їх змісту. Хоча в рішеннях Суду містяться правила розуміння змісту Конвенції, вони зазвичай є результатом правозастосовної конкретизації конвенційних норм, яка не є тотожною їх повнозмістовному тлумаченню [4, 31-32].

Спеціальні загальнотеоретичні дослідження довели, що конкретизація юридичних норм — це об´єктивно зумовлена, спрямована на підвищення точності й визначеності правового регулювання діяльність уповноважених органів із переміщення абстрактного змісту юридичних норм на більш конкретний рівень через посередництво логічної операції обмежування обсягу вміщених у цих нормах понять, результати якої фіксуються в юридичних актах. Особливістю правозастосовної конкретизації є встановлення персоніфікованих конкретних велінь через створення індивідуальних правоконкретизуючих положень шляхом зменшення логічного обсягу понять юридичних норм на основі розширення їх змісту [5, 45-94]. Як при тлумаченні, так і при конкретизації юридичних норм відбувається встановлення змісту поняття. Проте метою тлумачення поняття є встановлення вичерпного переліку всіх його суттєвих ознак, а при здійсненні конкретизації перелік ознак поняття, що тлумачиться, не є вичерпним (і може згодом доповнюватися), внаслідок чого відбувається певне звуження обсягу цього поняття [4,32].

Суд у своїх рішеннях зазвичай встановлює не вичерпний, а такий, що відповідає певному етапу розвитку конкретного суспільства, перелік ознак роз´яснюваного поняття, який до того ж може змінюватися, оскільки Конвенція є, як висловлюється Суд, «живим інструментом» [6]. Так, наприклад, якщо при першопочатковому тлумаченні поняття «права та обов´язки цивільного характеру» (ч. 1 ст. 6 Конвенції) Суд схилявся до того, що основною ознакою такого поняття є приватноправовий характер відносин, які випливають із таких прав та обов´язків, то згодом він перестав вважати цю ознаку визначальною. Натомість у справах за ст. 6 Конвенції Суд зазначає, що до спорів про права й обов´язки цивільного характеру належать будь-які спори, які мають майновий предмет. Крім того, Суд наводить ще й певні додаткові ознаки цього поняття, як-от: матеріальна сутність права, закладена у законодавстві певної держави, та наслідки, які пов´язуються з цією сутністю; функція, яку виконує державний службовець; належність чи неналежність того чи іншого права до сфери виключної компетенції держави тощо [5, 23-26].

Це ж стосується конкретизації Судом інших понять, що містяться в Конвенції. Саме тому щодо його практики йдеться не про здійснення власне тлумачення норм Конвенції, а про їх конкретизацію. Це підтверджується також і тим, що з-поміж принципів тлумачення Конвенції, якими керується Суд, чільне місце посідають принципи еволюційного, ефективного та об´єктивного тлумачення, які у своїй сукупності з іншими принципами дозволяють розглядати Конвенцію як живий інструмент, що розвивається, та тлумачити її у світлі умов сьогодення, а не лише так, як її норми розумілися під час чи відразу після їх прийняття [1, 158-161].

Проблема прецедентності рішень Суду. Залежно від того, яку праворегулятивну функцію виконують рішення Суду, деякі вчені (зокрема, Л. Вільдхабер, В. Мармазов, В. Туманов, Д. Хорошковська, С. Шевчук) розглядають рішення Суду як такі, що у тому чи іншому аспекті мають прецедентний характер. При цьому більшість прихильників такого підходу погоджуються, що йдеться переважно не про прецедент за формою та змістом у класичному його розумінні в англійській чи американській доктрині (тобто про рішення суду, яке містить норму або принцип права і є надалі обов´язковим як для цього ж суду, так і для нижчих судів), а про прецедент саме за змістом (рішення суду, яке містить правові позиції, що мають певну цінність для усіх суб´єктів суспільних відносин і є обов´язковими для самого суду, котрий його прийняв). Аргументом на користь цього підходу є те, що сам Суд називає свої правові позиції «прецедентним правом» (проте лише в англомовному варіанті рішень Суду, тоді як у франкомовному використовується термін «юриспруденція»); хоча, як відомо, він не є вищим судом у системі органів судової влади певної держави. Крім того, сам Суд констатує наявність у своїх рішеннях таких елементів прецеденту, як ratio decidendi («підстава для вирішення») та obiter dictum («попутно сказаного»).

Щодо практики Суду, то поряд із поняттям «прецедент» використовується і поняття «правові позиції». Дослідники практики Суду здебільшого вважають, що правові позиції містяться у прецедентному праві Суду. Проте, як зазначається в літературі, у цій практиці присутні як прецеденти, так і правові позиції Суду. Вважається, що «на відміну від прецеденту, який визначає вирішення справи по суті, правові позиції — це лише правовий інструментарій, використання якого Судом не визначає вирішення справи» [8, 107]. В. Туманов прецедентами вважає такі ситуації, коли Суд посилається на свої рішення з попередніх справ, а правовими позиціями — коли у рішенні вживаються словосполучення «як Суд неодноразово зазначав у своїй практиці», «Суд вкотре нагадує» та інші подібні формулювання. Проте навряд чи є потреба проводити таке протиставлення, оскільки дуже часто Суд у своїх наступних рішеннях посилається лише на певну правову позицію, яка міститься у попередньому рішенні з аналогічної справи, а не на рішення загалом. Тому власне правові позиції Суду видаються ціннішими з точки зору науки та практики, оскільки в одному його рішенні може міститися кілька правових позицій, а ситуацію може бути досліджено на предмет порушення кількох статей Конвенції; тоді як аналогічної справи може стосуватися лише частина попереднього рішення і лише деякі правові позиції.

Поряд із поняттям «правові позиції» у вітчизняній юридичній літературі використовується також поняття «правоположення». Так, зазначається, що у континентальній правовій системі правоположення сприяють розкриттю смислу юридичної норми у процесі неодноразового її застосування в аналогічних справах. Правоположення виступають взірцем правильного застосування права, у судовій діяльності вважаються додатковими правилами застосування чинного законодавства. Сприйняття правоположень здійснюється не через обов´язковість, а на підставі їх аргументованості та з огляду на авторитет вищих судових інстанцій. Прецедентний характер правоположення встановлюється юридичним визнанням останнього як взірця при розгляді аналогічних справ у майбутньому [9, 9].

Видається, що стосовно практики Суду поняття правоположення та поняття правової позиції у наведеному значенні збігаються за змістом, а отже, розмежовувати їх немає потреби. Адже у рішеннях Суду його правові позиції повторюються від рішення до рішення в аналогічних справах, а відтак стають правоположеннями при вирішенні аналогічних справ. Наприклад, щодо рішень проти України про порушення розумного строку судового розгляду Суд використовує таке формулювання: «Суд неодноразово зазначав у попередніх справах, що...», і посилається на попередні рішення в аналогічних справах, не надаючи знову повної та вичерпної мотивації своєї позиції, якщо вона збігається з мотивацією у більш ранньому рішенні з аналогічного питання [7]. Відтак саме така мотивація й виступає правовою позицією, правоположенням, що автоматично «крокує» з рішення у рішення з аналогічних справ. З огляду на зазначене, вважаємо, що у рішеннях Суду такі поняття, як «правові позиції», «правоположення» та ratio decidendi змістовно збігаються. Вони не є правовою нормою чи принципом права, а радше мотиваційним аргументом Суду при вирішенні питання про наявність чи відсутність порушення тієї чи іншої норми Конвенції.

Оскільки у рішеннях Суду не міститься юридичних норм чи принципів права, такі рішення не можна вважати прецедентним джерелом права у класичному розумінні. Якщо щодо рішень Суду й застосовувати поняття прецеденту, то слід мати на увазі, що цей орган жорстко не пов´язаний зі своїми попередніми рішеннями з аналогічних справ і в разі потреби може відступити від них із належною мотивацією зміни своєї позиції (відповідна процедура передбачена правилом 72 Регламенту Суду). Оскільки правотворче значення практики Суду є ши-роко визнаним, його прецедентне право є, так би мовити, чимось середнім між класичним англо-саксонським прецедентом, з одного боку, та континентальною правозастосовною практикою (як сталою та послідовною позицією судів з тих чи інших питань правозастосування), опосередкованою правоконкретизаційною діяльністю Суду, з другого боку.

Підсумовуючи викладене, можна визначити юридичну природу рішень Суду з урахуванням їх праворегулятивної функції у такий спосіб: такі рішення можна розглядати як правоконкретизаційний прецедент, а саме як правозастосовний акт, у якому через правоположення конкретизуються норми Конвенції (з огляду на критерій юридичної природи рішень) і який має прецедентний характер для самого Суду та правотворче значення для правових систем держав — учасниць Конвенції (за критерієм праворегулятивної функції рішень). Тому варто запропонувати переформулювати норму ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в якій ця практика проголошується джерелом права: адже, як зазначалося, практика Суду не має джерельного характеру, натомість її можна вважати джерелом конкретизації норм Конвенції.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що рішення Суду мають, так би мовити, змішану юридичну природу. З одного боку, вони поєднують у собі ознаки правозастосовних та інтерпретаційно-правових актів, а з другого -є результатом правозастосовної конкретизації. У будь-якому випадку, вони не є результатом правотворчості.

За праворегулятивною функцією ці рішення є чимось середнім між класичним англо-саксонським прецедентом та континентальною правозастосовною практикою як сталою та послідовною позицією судів з тих чи інших питань правозастосування. Такі рішення містять правові позиції (правоположення), які не є юридичними нормами, але мають відносно обов´язковий характер для самого Суду та правотворче значення для держав — учасниць Ради Європи і формуються у результаті конкретизації норм Конвенції. А відтак рішення Суду у його розумінні, можна вважати «правоконкретизаційними прецедентами».

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Абашидзе А. X., Алисиевич Е. С. Право Совета Европы. Конвенция о защите прав человека и ос-новных свобод : учеб. пособие. — М., 2007. — 304 с.
  2. Рабінович П. М., Сивий Р. Б. Права людини : критерії «цивілістичності» (у світлі практики Страсбурзького суду) // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 4. — С. 19—29.
  3. Рабінович П. М., Федик С. Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДТ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук Україні / редкол. : П. М. Рабінович (голов, ред.) та ін. — Л., 2004. — 145 с. — Серія 1. Дослідження та реферати. — Випуск 5.
  4. Рабинович П. М., Шмелева Г. Г. Конкретизация юридических норм (общетеоретические проблемы) // Известия высших учебных заведений. — 1985. — № 6. — С. 31—39. — Серия «Правоведение».
  5. Рішення Суду у справі «Johnston and others v. Ireland» від 18 грудня 1986 p.
  6. Рішення Суду у справі «Тігеге v. Italy» від 23 квітня 1963 р.
  7. Рішення Суду у справі «Volovik v. Ukraine* від 6 грудня 2007 p.
  8. Туманов В. А. Европейский суд по правам человека. Очерк организации и деятельности — М., 2001.- 304 с.
  9. Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права України : теоретико-правове дослідження : автореф дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2006. — 20 с.
  10. Шевчук С. Судовий захист прав людини : Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К., 2006. — 848 с.
загрузка...
Top